Текст книги "Зневірений дух"

Автор книги: Міхай Емінеску

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 19 страниц)

Поесіс

Я поїхав у Клуж. Почекав, поки смеркне, щоб піти до її хати й побачити, що сталося з дівчиною. Мені спало на думку вибачити їй усе і, якщо в неї залишилася ще хоч іскра кохання до мене, забрати її з собою, зробити її своєю дружиною. Серце моє було переповнене любов’ю, і я, мов потопаючий, ладен був ухопитися за соломинку.

Ніч видалася дощовою, чорні хмари мчали по небу, і в їхніх розривах вряди-годи прозирав місяць. Я прихопив із собою маленького ліхтаря, вийшов надвір і поплентався під плюскіт та шум дрібненького дощу по вулицях, вибрався за місто й почалапав через поле, залите водою, хлюпаючи ногами по калюжах, у яких тонула зелена трава. Стояла така темінь, що це видно було витягнутої руки. Я підійшов до її будинку, засвітив ліхтаря перед дверима, хотів постукати в двері, але побачив, що замок опечатаний. Що це може бути? Мабуть, як і кожна жінка, що захрясла на стежці пороку, вона заплуталася в боргах і змушена була відкупитися своїм майном: помешканням. Мені до того байдуже – мені треба ввійти в хату й ще раз пережити щасливі хвилини свого життя. Я зірвав печатку з замка, вирвав і сам замок.

Зайшов усередину – у її кімнату. Все тут було так само, як і останнього дня мого кохання. Піаніно стояло відкрите, біля нього стілець, перед каміном крісло старого з високою спинкою. Зліва під стіною – біле чисте ліжко Поесіс.

Я поставив ліхтаря на стіл і побачив конверт із сургучевою печаткою. Взяв його. Він був заадресований мені ніжним її почерком. Я швидко розкрив його й прочитав. Лист був написаний тремтливою рукою, подекуди чорнильні рядки розпливлися від сліз, які падали на папір. Наводжу його так, як він був написаний:

«Любий мій, любий і коханий!

Ти вирішив, що я зрадила тобі, що я зрадниця й розпутна, і пішов світ за очі. Так, я була злочинниця, любий мій, злочинниця, ик і Марія Магдалена. Томо, я не прошу твого кохання, бо коли ти читатимеш ці рядки, ти не зможеш любити похоронений прах і мертві очі божевільної дівчини – збожеволілої від любові до тебе і вбитої любов’ю, до якої її вимусила природа – любов’ю до свого батька. Батько хворів – я не могла заробити нічого. Що я могла вдіяти? Жебрати – соромно. Я продала себе. Відтак заробила багато грошей, навіть надто багато, бо тато помер. Описати тобі, що я відчувала, похоронивши його? Скільки разів я думала піти до тебе, обняти твої ноги – і просити тебе, благати в тебе прощення. Ти міг би зробити із мене свою рабиню, бо я любила тебе, я люблю тебе! Я була в Йоана. Молила його потурбуватись про тебе, віддала йому всі гроші свої, які мала, але взяла з нього клятву, що він не згадуватиме мене при тобі. Перш ніж піти, він прийшов до мене й розповів про твій стан, але я послала його назад, бо знала, що перша думка, яка спаде тобі в голову – накласти на себе руки. Я знала, що ти мене любиш так само, як я тебе. Одного дня ти зник. Навіщо тепер мені було продаватися, коли тато помер, а ти пішов? Я написала заповіт, яким заповіла тобі цей будинок… потім запалила вогонь у каміні, зачинила двері, зачинила й віконниці, бо мені здався дуже гарним намір померти такою смертю, яку вибрав для себе ти. У задушливій кімнаті я пишу тобі оцей лист. Потім сяду до піаніно й почну грати ніжний м’який вальс, який я грала, коли твоя чорночуба геніальна голова лежала в мене на колінах. О, якби я могла погладити це мармурове чоло – але я не можу навіть сподіватися. Ти мені вибачиш? Аби ж то ми були тільки вдвох на світі – ти і я… як би ми любили одне одного – ти і я. Ми перейшли б через усі зелені кодри, аж поки й померли б у обіймах одне в одного для того, щоб уже на тому світі могли йти, взявшись за руки, два янголи по небесних зорях. Прощай, мій хлопче! Я люблю тебе! Думай про мене, а я, хоч би де була, думатиму про тебе і тільки про тебе. Не відштовхуй мене – дозволь мені бути твоєю…

Твоя Поесіс».

Я читав і перечитував її слова, а потім зайшовся невтримним плачем, мов дитина, змиваючи її рядки сльозами, стираючи гарячими, мов жар, губами.

– Поесіс! – кричав я, притискуючи повітря кімнати до своїх грудей. – Поесіс, вибач мені!

Я сів у крісло біля піаніно, в якому вона померла, натиснув на клавіші, по яких бігали її ніжні, красиві пальці, і біль мій ставав дедалі солодший, глибший, чистіший. Може, чиста її душа ніжно торкнулася мого чола. Може, вона, уже вся повітряна, торкнулася мого волосся, поцілувала мене в чоло. Я довго ходив по кімнаті, а в голові моїй роїлися думки – то ніжні, то гіркі. Потім, роздягнувшись, я ліг на її біле ліжко. Вона спала зі мною – мої гарячі губи на її білому чолі – і не було нічого. Марні обійми, марна ласка – і нема нічого. Я впивався нігтями в подушку, аж поки сон змилувався наді мною, і стомлений мозок мій заснув.

Я міг би залишитися в її хатині, яка тепер належала мені – я міг би провести тут усе своє життя, читаючи й перечитуючи в нападі божевілля це послання, написане її рукою, мріяти про неї все своє життя – уявляти, як вона ходить по хаті, як усміхається квітам на вікні, як не спить за шиттям чи плетінням для моєї дитини. Я міг би придумати собі ілюзорне щастя, ілюзорну родину, ідеальну жінку – одне слово, міг би збожеволіти. Але навіщо? І потім, хоч би як довго тривало божевілля – все одно до кожного приходить мить просвітління, і найперша думка такої миті – вкоротити собі віку – це мить відчаю, скептицизму, розчарування. Тому я й пішов світ за очі… В цьому листі було всеньке моє життя.

1868–1869

Перевтілення фараона Тла

Вечір… Вечір… Безкрає й спокійне море розіслало своє плесо, наче прозоре голубе полотно, під місяцем, що золотим яблуком пропливає високо в небі, в голубому повітрі… Пустелі Нубії, мов припорошені легеньким сніжком крижані поля, світяться зеленувато-сірими барвами, а там, у далечині, видніються оповиті місячним сяйвом гігантські споруди Мемфіса, священного Мемфіса… Здається, ніби літньої ночі в цілому світі зненацька випав алмазний пил і від його блиску свіже повітря Єгипту стало приємним і ніжним, і тільки поміж довгі, порослі хитливим комишем береги Нілу течуть його води, в яких відбивається, наче у величезному дзеркалі, небесне склепіння, а хвилі, накочуючись, наче рухливий кришталевий саван, одна на одну, виспівують на глибині пісню пісень… Легко, ніби думка, проноситься невеликий чорний човен посеред величних краєвидів, що розкинулися вздовж обох берегів річки… Проноситься повз старовинні міста з їхніми сірими будівлями й нескінченними колонадами, оповитими нічним тьмяним світлом, повз незрушні піраміди – гробниці фараонів, повз мовчазні пальмові гаї. Тільки перелітні птахи, вишикувавшись у чималий ключ, пронизують своїми розпростертими крильми бездонні небесні глибини… Куди вони летять? Куди?

У чорному човні, поклавши велику голову на шовкові подушки, лежав хворий фараон Тла; довкруг його високого чола червонів вінок із квітів маку… квітів забуття й сну…

Його човен мчав вічними хвилями доти, аж поки на одному й другому боці Нілу з’явилися висячі сади… По два на берегах, над ними, ніби на спині гори, знову по два, а на самому верху сходів – іще по два… То були гігантські сходи, вимурувані аж до сонця, і на кожній сходинці розкинувся великий просторий сад, і всі вони, поступово здіймаючись до неба, один за одним відображалися, мов у дзеркалі, в безмежжі Нілу… Відображення висячих садів сяяли глибоко-глибоко в річці, а поміж них у глибині вод, на дні, здавалось, пропливає, виблискуючи, як дорогоцінний скарб, місяць. Човен причалив до берега… Блідий і замислений фараон ступив на берег і відразу пірнув під високі тінисті склепіння садів. Тінь його, неначе намальований вуглиною на білому савані образ, надала на посилані піском стежки. Серед найвищого саду стояв його палац, з круглим куполом, з рядами сірих колон, з гігантськими арками…

Ті мури були такі високі, що фараон здавався чорним жуком, який, опинившись серед нічного світла, поволі піднімався сходами, проходив попід склепіннями палацу.

Він зайшов до великого залу: Мемфіс лежав коло його ніг… Безмежне місто з білими куполами… з океаном височенних палаців, з широкими, викладеними довгими білими плитами вулицями, з пальмовими садами – все це утворювало чудову картину, а він зачудовано дивився на неї… Фараонові здавалося, що це мріє дух всесвіту… що для нього, кому земля з її імперіями є просто невеличким зерням, заповітна мрія в цю мить – Мемфіс… Склепіння вікон вигиналося високо над фараоновою головою, звід зали був розмальований усіма знаками зодіака… на високих стінах були зображені фараони Єгипту.

Фараон думав… Величезні примари проносилися в уяві сердешного смертного, який серед цього величного світу почував себе таким маленьким, наче мурашка на тремтливому листку, що пливе водами Нілу… Зненацька на високі вікна опустилися рожеві завіси… фараона в просторій залі огорнули рожеві сутінки, пронизані сяйвом місяця, що линув над Єгиптом. Мемфіс зник… І фараон зостався сам з своїми чорними думами… Ніч німувала… А фараон походжав у рожевій півтемряві залу в своїй чорно-лискучій мантії… потім вийняв з-за пазухи ампулу з суцільного аметисту, взяв велику чашу, наповнив її священною водою з Нілу… Відкрив ампулу й вилив три краплі рідини, мов чорнило, в чапіу, і вода в ній помалу-малу стала спершу жовтою, наче щире золото, потім рожевою, як небо на світанку, опісля синьою й глибокою, мов небесна блакить.

Фараон довго дивився на воду в келиху. Йому здалося, ніби із зміною її кольорів у ній відбуваються дивні речі… І справді, спершу в золотій рідіші він помітив на дні малого, мов мушка, чоловічка, старого й лисого, з паличкою в руці, який спав, простягшись на сонці, лише голову сховавши в затінок храму… У рожевій воді йому привиділася ясно-лілова рибка, дуже схожа на вродливого юнака… у блакитній же перед його зором постала людина похмура й холодна, з бронзовим обличчям…

– Через п’ять тисяч років, – прошепотів фараон, усміхаючись. – 0 Родоне, Родоне!

Він відчинив високі двері й зайшов до іншої зали. Підлога в ній була – суцільне дзеркало… зала без покрівлі… Угорі побачив небо, океан зірок… унизу, в дзеркалі – те саме зоряне небесне склепіння… Фараонові здалося, ніби він нещасний цвіркун, що висить у безмежжі…

– Ісіс! – гукнув фараон до дзеркала. – Покажися, Ісіс!

Підлога почорніла, і на ній показалися білі листки… зображення людей і тварин… Весь палац злегка здригнувся…

– Настала моя смертна година… – мовив фараон, ніби розмовляв сам із собою… – Хочу, щоб ти сказала мені правду… Не показуй минущих образів… які спонукали б мене думати, що на цьому світі ми тільки порох…

У залі пролунав регіт.

– Чого смієшся? – похмуро спитав фараон. – Мені не до сміху, демоне… Хочу почути правду, а не насмішку…

– Порох? – перепитав у нього хтось із холодною й лютою іронією в голосі,– Порох?.. Помиляєшся… Що ти таке, фараоне Тла? Ти – ім’я… тінь! Що називаєш ти порохом? Порох – це те, що завжди існує… а ти – лише одна із форм, яких він прибирає… Те, що два роки тому звалося фараоном Тла, колись було чимось іншим, зовсім не тим, що сьогодні носить ту саму назву…

– Твій образ, Ісіс…

На чорній підлозі з’явилося велике червоне коло… на ньому гронами висіли живі істоти й речі… Внизу мінерали, до яких тяглися корінням рослини… Тварини були прив’язані до рослин, люди – до тварин, мінерали – до людей, рослини – до мінералів, тварини – до рослин, люди – до тварин, і ці різноманітні форми, нанизані на мотузки й причеплені до червоного кола, оберталися й погойдувалися…

– Я все зрозумів…

Підлога знову стала золотим дзеркалом… Небо також заглибилось у свою безконечність.

Фараон побачив себе в дзеркалі, як зупинену мить…

– О Родоне, Родоне! – промимрив скрушно, – Кого я називав Родоне?.. Якусь тінь.

Вій вийшов і з гуркотом зачинив за собою двері…

Дзеркало збрижилося, мов плесо озера… Десь у його глибині, під хвилями, сварилися якісь голоси… Лунали сміх і плач… свист, зойки, зітхання… Серед хаосу несміливих голосів почувся чийсь гучний регіт…

– О лютий мій вороже… – доносився із залу голос. – Піраміди і храми, міста й висячі сади виставляєш ти перед моїм зором… А я сміюся з вас, земні царі, кепкую з вас… Чому намагаєтесь затримати вічність у кам’яних спорудах, які для мене лише шкаралупа лісового горішка… В мені, в загибелі й відродженні, вічність… Ви ж… просто тіні, які мені подобалося малювати в повітрі… ви хочете впіймати мене… Божевільні!

По цьому дзеркало-підлога стало чистим, і вічне небо, глянувши на себе в ньому, замилувалося своєю вродою…

Сіра піраміда, чолом сягаючи хмар, височіла серед безлюдної пустелі… Місяць заливав її своїм світлом, так що освітлені місця здавалися вкритими снігом, а затінені були чорні, мов вугілля. Позаду піраміди, на піску, простяглася її видовжена, гостра, велетенська тінь… Фараон, наче чорна рухлива цятка, попростував краєм тіні, аж поки опинився коло підніжжя піраміди… Золотим ключем відімкнув двері, зайшов і замкнув їх ізсередини… зачинив за собою браму світу, опинившись сам-самісінький у величезній гробниці… Тоді запалив смолоскип… Там стояли колони, статуї богів, яких ледь торкалося червоняве світло смолоскипа. Його проміння блискавично вихоплювало з пітьми, із затінку холодних стовпів чорні зображення велетенських богів, так що здавалося, ніби з-за кожного каменя в кожної примари світяться темні злі очі. З-під ніг статуй витікали тонкі струмки і зникали в землі… Час від часу червоне полум’я смолоскипа, спалахуючи дедалі сильніше, кидало^- жмути світла попід похмурі сірі аркади, попри холодні колони в порожні зали… і нікого, нікого не було в цій оселі смерті…

Раптом з’явився Тла… Він з гуркотом зачинив двері гробниці, які відділили його від навколишнього світу… Велике бліде обличчя, глибокі й блискучі очі, горда хода.

Чорна мантія, накинута на плечі, розкішними складками спадала додолу… Суворий, він стояв у червонястому світлі смолоскипа. Страшним було лице цього єдиного смертного у просторій і порожній оселі смерті… Та чи ще був він живим? Трохи згодом покладе він свою обважнілу голову від думок про царство на подушку вічного спокою… Вічного? Ох, він і думати про це не зважувався.

Він жив наче вві сні… жив серед цілого покоління людей… бідолашний мрійник, вимучений болями, який прагне смерті… Швидко відчинивши двері, він ступив па сходи, що вели в підземелля, присвітив смолоскипом і побачив далеко внизу, під гробницею, як полискує чорна площина… Ніби мовчазний океан хвилювався під пірамідою…

– О озеро! Незабаром ти співатимеш молитви біля мого узголів’я…

Він пішов сходами все нижче й нижче, немов спускався на дно глибокої шахти… І згодом опинився далеко внизу, аж біля озера. Світло смолоскипа не сягало далеко, тому лише частина плеса почервоніла, і на середині озера окреслилися чорні фантастичні обриси порослого дібровою острова…

Фараон піднявся сходами до високої, мов палац, кам’яної урни і кинув у неї смолоскип… І раптом ніби храм засяяв серед глибокої темної ночі – так запалала рідина в урні й освітила всю залу під пірамідою, мов під високим небесним зводом, освітила блискуче озеро, зелену діброву на острові, бліді високі квіти, стежки, посипані сріблястим піском, прекрасний сад… А клуби густого диму здіймалися над вогнем, що палахкотів в урні, й розпливалися вгорі, під склепінням підземелля…

Фараон знову спустився на берег озера… До острова вів насип з дрібної ріні, залитий водою… Фараон пішов насипом… вода сягала йому до колін… від його ходи на поверхні озера в усі боки розбігалися кола й зникали вдалині, поли широкої мантії торкалися води. Він ступив на острів і при червонястому світлі смолоскипа пішов під темним віттям дерев повз довгі клумби до середини острова…

Там на невисокому п’єдесталі стояло дві домовини… В одній з них лежала жінка з восковим обличчям… Вінок з червоних троянд довкруг чола контрастував з її блідим мертвим лицем… Великі запалі очі були прикриті повіками, обличчя виснажене й худе. З труни аж до землі звисав її одяг… На грудях лежали складені холодні, білі до прозорості, з довгими й тонкими пальцями руки… Жінка була невимовної вроди…

– О Родоне, – заговорив фараон, стаючи на коліна біля домовини і схиляючи своє заплакане лице до її грудей… – Як я тебе люблю!.. Чому ти померла?.. Чи ж я тобі не казав, щоб ти не вмирала?.. Хіба я не прохав тебе, мила дівчино? Чи бачиш ти світло отого величезного світильника?.. Чи бачиш ти сад, серед якого стоїть твоя домовина?.. Чи помічаєш ти корони фараонів, що висять на гілках дерев?.. Ах, якби ти могла їх бачити… Якби могла розплющити свої великі очі, щоб дивитися на мене, поки помру тут, коло тебе, бо незабаром помру і я… Родоне! Піду я слідом за тобою у вічний морок, звідки немає вороття… Небо з його зірками, Ніл з його вічними хвилями… божественний Мемфіс… цілі покоління плакатимуть… та я вмираю, вмираю, бо померла й ти, моя бліда дівчино… моя дівчино…

Фараон приклав своє чоло до її схрещених рук… Темрява… Якийсь холодний туман оповив його мозок, йому здалося, ніби Родоне кличе його з далини, махаючи гілкою фінікової пальми… відчував, що серце в нього б’ється дедалі слабше… що життя витікає з нього… що… нічого… нічого.

Він помер, поклавши голову на її груди.

Величезне полум’я ще горіло, оповиваючись димом, і здавалося, ніби його багряне світло то зникає, то з’являється в фантастичному підземному світі… Потім полум’я згасло, і глибока, безмежна німа пітьма оповила мертву людину.

Все це було так, ніби перед очима промайнула велич, як осяяний блискавкою сон, і після неї залишився тільки морок, схожий на сон без сновидінь, на темряву поза простором і часом.

– …Не пускайте його! Гур-р-р! За ним, хлопці!..

– Ха-ха-а!

І юрба босих хлопчаків у великих капелюхах гналася по п’ятах за старим обшарпаним жебраком з перекошеним од жаху обличчям і розкуйовдженою головою.

Хлопчаки кидали в нього камінням, а він, сердешній»', плакав і щосили вигукував:

– Кукуріку!..

Молодий блідий францисканець проходив повз них… Старнй кинувся йому в ноги, почав цілувати поли його ряси і зі сльозами на очах простягати до нього руки…

– Злі й безсердечні діти! – крикнув монах сильним дзвінким голосом. – І не сором вам мучити нещасного божевільного?.. Недоумкуватого жебрака?.. Хіба ви не бачите, як він плаче, хіба не бачите, як здіймає худі старечі руки?.. Ах! Хай на вас упаде боже прокляття!

– Кукуріку! – гукнув старнй, тремтячи зі страху.

Перелякані діти, витріщивши на блідого ченця свої розумні очі, розбіглися, мов зграя горобців. Францисканець підняв старого із землі й поніс його до високого мурованого будинку, там легенько опустив на землю, підмостивши йому під голову свій ковпак… Потім приклав гарну руку до серця бідного недоумка, яке, здавалося, мало не вискочить з грудей від жаху, і сидів біля нього доти, поки не відчув, що той заснув… А тоді поклав коло старого білу хлібину й пішов, зітхаючи… Велика сльоза блищала на оці вродливого монаха.

У старому кам’яному будинку, під яким чернець поклав бідолашного старця, містилася міська рада Севільї. Над старовинним містом, над його безлюдними вузькими вулицями стояло темно-блакитне небо й пекуче сонце. Нестерпна виснажлива спека розігріла каміння бруківки, пісок і мури, змусила міщан опустити в кожному вікні штори… Місто здавалося глухим і незаселеним, бо на вулицях і площах не було видно ні душі. Жебрак спав, сховавши голову в затінку стіни… Однак, хто його знає, чи спав… Густа тінь від будинків, лінощі спекотливого дня, піде жодного руху, жодного голосу – все це ніби говорило, що в цьому місті всі люди або повмирали, або сплять… А оті нещодавні дитячі вигуки – не що інше, як перерва серед постійної тиші.

Сердешний старець заснув… І дуже дивні сни він бачив… Здавалося, ніби все його тіло може видовжуватися й скорочуватися, набирати будь-якої форми… Спершу здавалося, ніби його голова поступово надимається, і він стає старим горбуном, огрядним і жартівливим, або відразу ж висихає на тараню, перетворюється в здоровенного чолов’ягу з невеликими блискучими очима, одягненого в довге чорне вбрання… або ніби надимається його тулуб, ноги тоншають, і він робиться схожим на лантух з борошном на двох топких веретенах… Відтак від відчув, ніби дуже швидко стискається і перетворюється на маленький зародок у жовтку яйця… Крізь білок він усюди бачить тільки шкаралупку, опісля починає метатися, наче мурашка, всередині яйця і рости, рости, аж поки йому здається, ніби щось тисне йому на плечі…

«Ага! – подумав він. – У мене виростає пір’я».

Далі старіш відчув, що росте далі, що в нього вже виросли чималі крила… що він зробився півнем. «Кукуріку!»– співав він під парканом на порожньому подвір’ї, походжаючи між кам’яними плитами по болоті, на якому залишалися химерні сліди його лап, мовби знаки зодіака… «Кукуріку!»… – гукав, однак почував себе кепсько… Голова була важка… гребінь звисав униз, у круглих, наче дві сталеві кульки, очах тьмарилось… Тоді він схилив голову й сховав її під крило… став на одній нозі й заснув…. Але на жердині сиділа ворона й весь час кричала: кар! кар! кар!.. Це каркання переслідувало його уві сні… аж поки він збагнув, що вже нічого не відчуває… Потім у нього перед очима простяглася якась рожева плита, відтак зникла й вона… Після цього йому здалося, ніби він маленька чорна цятка, що все зменшувалася й зменшувалася, поки від неї не зосталося нічого.

Надвечір місто почало прокидатися… Тихою ходою проходили повз старого люди й допитливо заглядали йому в обличчя… «Помер сердешний Балтазар!» – думали вони… Надійшов один із радників міста й пересвідчився, що жебрак таки переставився… Однак жоден із священиків не схотів його поховати. «Він був біснуватим, – відмовлялися вони, – то як же благословляти тіло біснуватого?..»

Та знайшлося двоє вбогих чоловіків, які взялися за кілька монет з комунальної каси поховати небіжчика. Викопали йому могилу на краю цвинтаря. Вночі, при місяці, вони прийшли з двома збитими одна до одної дошками, поклали на них мерця, глянули на нього, як завжди дивляться на покійника – не співчутливо, а з відчуттям душевного сум’яття перед трупом…

– Красивий старий, – мовив один з них, – наче цар із казки… Волосся довге, сиве, аж на плечі спадає… голова велика й важка, бо мертвяки всі важкі.

– Пхе! – озвався другий… – Знайшов чим забивати собі голову!.. Чи нам нема чого робити, щоб оце гаяти час над небіжчиком? Берися за дошки та й несімо!

Незабаром вони дісталися до цвинтаря за містом, що був обнесений довгим білим муром – при місячному світлі здавалося, що він побілений вапном… пройшли в чорну хвіртку й наблизилися до могили, коло якої ще парувала свіжа земля. Дно вогкої ями було встелене соломою… Гробарі перевернули старого з дощок долілиць у могилу на солому… зверху також прикрили його оберемком соломи… і почали закидати яму землею…

– Вже пізно, Баромею, – сказав один з них, – ходімо додому… А завтра прийдемо й закидаємо могилу… Вже й так накидали чимало землі, небіжчик не лежатиме розкритий…

– Що ж, ходімо!

Вони взяли заступи на плечі і, стиха розмовляючи, вийшли з– цвинтаря. Блискучі хрести купалися в місячному сяйві, квіти на могилах шелестіли од легкого повіву вітру, білів мур, що оточував цвинтар – оселю хрестів і гробів, над ними пропливав блідий і скорботний місяць. Удалині виднілися фантастичні контури міста, його будинки й вежі, мовчазні вікна, що приховували таємниці, і все це здавалося оповитим у прозорий саван з білого світла… Тільки зелена жаба не спала й сиділа в траві з розчепіреними лапками… «Ква-ква», – квакала вона на місяць і розбудила комара, що відпочивав у своєму сховку. Він задзижчав: дззз! дззз! Більше ніхто не озивався, крім цього дуету, однак небіжчику здавалося: то сюрчить цвіркун… Він ніби чув цього цвіркуна, проте нічого не думав… Згодом голос цвіркуна став тоншати, нагадуючи бриніння золотої струни, зворушливе й тремтливе… І саме тепер мертвяку спало на думку золото… Золото, золото… Це слово виростало не в його свідомості, а в серці.

Тим часом його пам’ять оживала… йому здалося, ніби могила – це гарна зала, повна квітів і дзеркал, проте поки що не освітлена… Пролунала тиха музика, дивна й приємна. Він відчув, що в приміщенні люди: повногруді дівчата в білих сукнях походжають по залі, а юнаки, тримаючи їх під руку, шепчуть їм слова кохання… В залі панував присмерк і гомін. Зі стелі звисала лампада, світло якої яскравішало дедалі більше й більше, з цятки, наче кінчик голки, воно ставало світлячком, із світлячка перетворилося на тонке синє полум’я, і в міру того, як воно розгорялося, голоси лунали дедалі гучніше… Почувся сміх, регіт, жарти, музика, гамір, як на балу… Мертвяку здалося, ніби все це витвори його фантазії, зрозумілі, як у звичайному сновидінні…

Він відчув, що на нього щось тисне… скинув глину й солому з тіла, з обличчя, і побачив себе в глибокій ямі, не відаючи, як у ній опинився, не знаючи, хто він. Тим часом над ним, над його головою, переповненою всілякими химерами, високо в небі плив повний місяць.

«Хто я?» – спало йому на гадку. Його свідомість була ясною, в уяві спливали чіткі образи, сповнені життя… в голові поставав цілий світ, про походження якого старий і не підозрював. Він вважав себе розумним, ось тільки пам’ять, саме пам’ять була тим, чого йому не вистачало… Він заплющив очі, щоб відгородитися від зовнішнього світу й поблукати полем своїх спогадів… Було воно чорне й безкрає… І більше нічого… нічого… Лише теперішнє… минулого ніскільки… або якесь таке невиразне, що нічого в ньому не видно… Тільки далеко-далеко… ніби серед темної, мов чорнило в пляшці, ночі блимав вогник… Похмуре захмарене небо… піч оповила землю – не видно навіть руки з розчепіреними пальцями перед очима… А вдалині, здавалося, бачить він серед мороку очима своєї душі стародавню корону фараона.

«Ох! – подумав старий. – Боюся, що знову збожеволію… бо, мабуть, те, що я маю зараз… розум… я мав не завжди… мабуть, я його колись утратив».

Він вибрався з ями, розрівнявши перед тим солому й глину, аби не було помітно, що в могилі немає небіжчика, і повільно пішов цвинтарем… Дійшов до кам’яного муру… перестрибнув через нього й рушив до міста… Згодом опинився на вузькій вуличці, по обидва боки якої чорніли продовгуваті будинки з круглими вікнами… Там же стояла церква з високою дзвіницею. її кам’яні стіни вкривала пліснява, дах – почорніла від часу черепиця, зяяли вибиті вікна, на старих масивних дубових дверях був прибитий чавунний хрест, оздоблений металевими квітами… Жебрак відімкнув їх великим іржавим ключем, піднявся вузькими сходами нагору й увійшов до приміщення з високим склепінням, посеред якого стояв стіл із сірого каменю та старе крісло з обшарпаною шкіряною оббивкою… Лише місяць злякано зазирав у вікно без віконниць, яке нагадувало вхід до кам’яної нори. Сивий жебрак здивовано поглядав на речі, що його оточували… він інстинктивно подався до цього барлогу, відімкнув його, бо мав із собою ключ… Стара, темного дерева шафа, прикрашена різьбленням, була напіввідчінена, лампадка з червонуватого скла розсіювала по порожньому приміщенню кволе рубінове світло… Він відчинив шафу… вийняв з неї старий пергамент і розгорнув його перед собою… То була карта Іспанії. В одному місці вона була вимазана жовтою, як золото, фарбою. Жебрак підійшов до вікна й довго дивився на замальоване на карті місце.

– Гм! Так, так! Там має бути мрія мого життя…

І немовби злякавшися своєї недбалості, бо залишив шафу відчиненою, жебрак швидко кинув у неї пергамент і поспіхом замкнув її сталевим ключем… Опісля став походжати по кімнаті… В кутку стояв горщик із землею… Жебрак висипав землю на підлогу… На дні горщика були золоті монети… З якоюсь дивною жадобою він зав’язав гроші в стару ганчірку й сховав вузлик за пазуху… Все, що робив, здавалося йому природним, однак якби спитав себе, чому так чинить, не зумів би пояснити… Діяв несвідомо, інстинктивно, як тварина, що робить усе необхідне, не знаючи навіщо.

Старий підстриг бороду й чуба іржавими ножицями… відкрив ветху почорнілу скриню… дістав з неї гарне оксамитове вбрання й переодягнувся в нього… Вийняв із скрині дзеркало й оглянув себе в ньому… потім знайшов бузкового кольору пляшечку з парфумами й побризкав одяг…

Коли вийшов з церкви в капелюсі із золотим шнурком, у розкішному вбранні з гудзиками із самоцвітів, з оздобленими діамантами перснями на пальцях, то мав вигляд багатого літнього дворянина. Через якийсь час зупинився біля старовинного палацу, збудованого в гарному мавританському стилі, перед яким розкинувся сад з розквітлими деревами, оточений решітчастою залізною огорожею з позолоченими гострими шпичаками… Підступив до склепінчастої брами й подзвонив… Відчинив йому воротар і вклонився аж до землі… Старий попростував тінистою каштановою алеєю до високих сходів, накритих балдахіном на стовпах, схожих на стебла лілії, і ввійшов у палац… Швидко піднявся застеленими м’яким килимом сходами до розкішної зали, на стінах якої невиразно вимальовувалися в присмерку місячного світла похмурі картини. Коло вікна сиділа в кріслі висока бліда дівчина. Коли він зайшов, вона здивовано повернула до нього голову… Старий підійшов до неї…

– Це ви, сеньйоре? – тихо спитала вона… – Сідайте навпроти мене… Маю вам багато що сказати…

В її великих темних очах стояло невимовне страждання. Дівчина не плакала, та було видно, що вона в розпачі.

– Говори, моя дівчино.

– Сеньйоре… моя родина вирішила, що я маю стати вашою дружиною… і мушу нею стати, бо не годна чинити опір… Але я не можу вас любити. Кохаю молодого рицаря, молодого і вродливого, а ви старий… Однак, відколи я вас, маркізе, зустріла, мені здалося, що у вас шляхетний характер, що ви не захочете, аби я пожертвувала собою ради цього шлюбу, який не принесе щастя ні вам, ні мені…

– Я люблю тебе, сеньйоро, – сухо й коротко відповів маркіз. – Проте не хочу зробити тебе нещасною… Коли бачу тебе біля себе, стаю егоїстом, бо ти дуже вродлива… Я, панночко, відмовляюся від твоєї руки, але тільки з однією умовою… її, зрозуміло, дуже легко виконати… Я мушу негайно, цього вечора, покинути ваш дім… Звели запрягти карету, і я поїду… Будь така ласкава і дай мені ручку та папір, щоб міг написати про свою відмову… Запроси батька й двоюрідного брата як свідків… бо я хочу, щоб ти була щасливою…

Дівчина, спаленівши від радості, вийшла, наказала приготувати карету для маркіза, привела батька й двоюрідного брата…

– Що сталося, маркізе?.. Ви відмовляєтесь від…

– Стривайте, графе! Не гаймо часу. Ви намагалися зробити нещасною вашу дочку, а я не хочу, щоб моє багатство було причиною цього… Знаю, графе, ви вбогий… отож дарую у придане молодій, од якої відмовляюся, половину мого майна… Можете покликати нотаріуса…