Текст книги "Зневірений дух"

Автор книги: Міхай Емінеску

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 19 страниц)

III

Простуючи вулицею, Онуфрей та Ієронім навіть не здогадувалися, що вслід за ними йде один чоловік. То був художник Франческо. Ієронім мав зайти на пошту, де на нього чекав лист від дядечка, старого самітника, який писав:

«Любий во Христі небоже!

Пишу тобі, сповнений солодкої свіжості погожого дня, аромату полів, стократ підсилених звуків природи, аж часом здається: я годен виповісти природі все, що думаю, відчуваю, все, що існує в мені. Увесь мій світ умістився в одній долині, оточеній зусібіч нездоланною стіною скель, що здіймаються над морем, отож жодна душа не здогадується про існування цього земного раю, в якому я живу. Лише в єдиному місці є вхід – треба відсунути брилу, що затуляє отвір печери, котра веде в середину острова. Втім, навіть проникнувши в печеру, важко повірити, що хтось може існувати на цьому острові серед громаддя голих скель, які нависають над морем. А всередині? Стоять зусебіч велетенські кам’яні брили, мов чорна сторожа; долина ж острова, звісно, нижча від рівня моря, вкрита безліччю квітів, диким виноградом, запахущими травами, яких ніколи не торкалася коса. І в цьому світі рослин кишить інший – світ божих тварей. Тисячі бджіл гойдаються на квітах, злі-таючись на їхні строкаті голови; оксамитових джмелів та голубих метеликів часом буває стільки, що сонячне проміння стає мерехтливим. Високі скелі трохи звужують обрій, і я бачу тільки клапоть неба – зате якого неба! Ледь притемнена, прозоро-кришталева блакить, на яку хіба що зрідка випливає біла хмарина, мовби хто хлюпнув у піднебесся молока. Посеред долини є озеро; до нього, день і ніч клекочучи, сварячись, бурмочучи й перекидаючи камінці, течуть чотири струмки. Це вічна музика в літній тиші, і здалеку видно крізь молоду траву, як струмки звиваються живим сріблом, своєю кришталевою прозорістю по схилу всіяного рінню берега, як вони кидаються в обійми виру, звідки, накрутившись донесхочу, поспішають далі, аби нарешті, задоволено зітхнувши, заспокоїтися в озерній глибіні.

Посеред цього озера, дзеркало якого завжди темне від навколишніх очеретів, трав і рокит, є маленький острів із помаранчевим гаєм. У гаю стоять мої вулики, а ще причаїлася печера, яку я обладнав під житло. Увесь цей острівок на острові я засіяв квітами зумисне для бджіл. Отак i знаходжу щодня собі роботу. Аби ти знав, у молодості я бував у одного скульптора, й ті відвідини не минули даремно. Отож, розгладивши гранітні стіни моєї печери, я прикрасив їх орнаментами та барельєфами, як ото ти свої стіни всілякими замальовками. Різниця тільки в тому, що для скульптури одяг не обов’язковий, і я виліплюю оголені постаті. На одній стіні – Адам і Єва… Тут я спробував відтворити первісну непорочність. Ні він, ні вона не знають, що таке кохати. Вони кохають одне одного, не відаючи про кохання… їхні форми невизрілі й цнотливі. У зовнішність Єви я вклав ніжність, а не пристрасть, це лагідна й чиста ідилія двох людей, які не усвідомлюють власної вроди й наготи. Обійнявшись, вони ходять у затінку дерев за отарою ягнят.

Зовсім інша річ – Венера й Адоніс. Венера – саме кохання! Вона схилила хмільну від пристрасті голову на плече по-жіночому вродливого юнака, сором’язливого й закоханого в себе, і він покрадьки, стидаючись робити це відверто, дивиться на досконалі форми богині, котра ощасливила його любов’ю. Він удає наївного хлопчика, ідо відкрив сам себе з допомогою коханки.

Взагалі мені подобається зображати жінку агресивною. Чоловіча агресивність цілком зрозуміла, закладена самою природою, яка в цьому аспекті повторюється безліч разів, а от агресивна жінка – це вже виняток. Є щось невимовно зворушливе в тому, як жінка, любляча й непорочна водночас, має віддатись або непривітному до неї, або ж іще сором’язливішому, ніж вона сама, мужчині. Ти розумієш, я кажу не про тих жінок, чий попередній досвід є надійним провідником кохання, – мовлю про агресію жіночої цноти. Скажімо, зараз на найбільшій стіні печери я ліплю Аврору та Оріона. Пригадуєш? Юна Аврора полонила Оріона, в якого закохалася ще зовсім дитинна й непорочна Діана, й сховала його на острові Делос. В обличчя Оріона я вкладаю ту ж тугу й погорду, що їх зустрічаємо у всіх юнаків; в Аврорі ж – це невситимі веселощі молодої дівчини. Зобразити агресію на такому обличчі дуже важко. Втім, одне мені здається дивним. Після часів так званого пастушого кохання в людині залишилася глибока пригніченість і сум, я навіть стверджую, що вона, більш байдужа до смерті, ніж будь-коли, стала здатна на самогубство. Проте з іншого боку вважаю, що неспокушений юнак важче піддається спокусі, ніж дівчина, і що хмільна Венера що намучиться біля Адоніса. Є щось глибоко потаємне в їхній майбутній антипатії, у смутку після втіхи. Але цього розгадати мені поки що не вдається.

Я пішов у науку. І знаєш, до кого? – до моїх бджіл! І мені почало здаватися, що думки, які витають на поверхні людського буття, то брижі накинутого на рухліше тіло плаща. Вони зовсім не відтворюють руху тіла, хоча й залежать від нього. Розкажу передусім про бджолиний устрій. Скільки в їхній роботі порядку, мистецтва, гармонії! Маючи книжки, газети, університети, читаючи авторів, що виплітають геніальні мережива слів про цей порядок, можеш дійти висновку, ніби все створено розумом; аж раптом бачиш, що не розум, а щось значно глибше надійно й безпомилково дає всьому лад. Тепер щодо колоній. Упродовж літа спостерігаємо, як два-три рої відділяються від материнської сім’ї, але що нас при цьому особливо радує – це відсутність того словесного рейваху, яким серед людей супроводжується будь-яка міграція. Далі – революції. Щороку вибухає революція проти аристократії, фаворитів королеви не влаштовують умовності подружнього життя, одні члени парламенту визнають у цьому питанні тільки право церкви, іпші виголошують палкі промови про права природи. Ginis et umbra sumus [10]10
  Ви всі попіл і тлін (латин.)


[Закрыть]

«Але ж, отче, – заперечиш ти мені,– ти виводиш думки й міркування про природу за аналогією до людського суспільства, судиш таким чином про переваги устроїв тваринного світу тільки тому, що бачиш їхню схожість із людськими, дивишся на наш світ мовби крізь призму тваринного». Відповім тобі – ні. Люди самі живуть інстинктивно. З обрядів та звичаїв, котрі з’явилися цілком природньо, виросли суб’єктивні релігії, лихі й мерзенні дії, спрямовані винятково на пригноблення розуму щонайбільшого числа людей. Так ведеться вже давно. Ти народжуєшся, радієш із життя, плодиш дітей точнісінько так, як це відбувається й у тварин, хіба що чотириногі джигуни хизуються просто на сільській вулиці, а в людей для цього існують зали для балів, танців під музику, де можна зустріти, одначе, тих же мавпочок, але із запахом парфумів. Так минають цілі епохи, й ти, знаючи а чи й ні про переваги цього світу, ідеш собі з життя, й нікому навіть не тикнеться за тим нещасним, який ще недавно так хвацько продукував науковоподібну літературу або, залежно від обставин, був речником республіканських ідей і таке інше. Можливо, часом тебе осявають хвилини, коли ти, наче прокинувшись зі сну, раптом із подивом помічаєш, що прожив за якимось строго організованим порядком, який існує поза твоєю свідомістю й бажанням. І цей так званий розум, це містилище безглуздя, що його в безцільній, непривабливій колотнечі та в боротьбі недолугої історії людства зрідка провідує проблиск світла, щось іще й базікатиме?! Впливатиме на вас, пояснюватиме, розшифровуватиме щось у природі, сам давно будучи розшифрованим природою? Навіть слів не маю.

Аналогію з бджолиними роями знаходимо й у великому переселенні народів, коли неповполітні сини полишають і країну, й материнський вулик. Правду слід шукати не в поясненнях фактів, а в самих фактах.

Позитивні доктрини, чи то релігійні, чи філософські, правові, державні, все одно не надто переконливо свідчать на користь розуму, цього advocatus diaboli [11]11
  Адвокат диявола (латин.).


[Закрыть], який мимоволі змушений усе виставляти в блискучому світлі, прикрасами та удаваною глибокодумністю прикривати ницість людського існування, приховуючи його справжню вартість та обдурюючи в церкві й школі малих бовдурів, варто їм тільки з’явитися на арені життя. Для державних діячів таким прикриттям е почесті, для воїнів – слава, для принців – зовнішній блиск, для вчених – визнання, для дурників – рай на небі. Змінюються покоління, і одне з них обдурює інше з допомогою цього успадкованого advocatus diaboli, цього раба, присилуваного хитрувати, вдаватися до софізмів. Він то витійствує попом, то набуває помпезного професорського вигляду, то розпинається адвокатом, то вбирається в лахміття жебрака. Кожен має при цьому свій зиск: жебрак – склянку вина, яке зігріває йому petio [12]12
  груди; тут – серце (іт)


[Закрыть], той – високий чин, інший – гроші, ще інший – корону, але по суті це один і той же хміль, що паморочить свідомість.

Ось чого я навчаюсь у моїх учителів, моїх бджіл. У їхній школі добре видно, що ми – безвольні тіні, приречеш автоматично викопувати те, що нам відведено, але щоб ми не зневажали за це самих себе, нам дано якусь крихту розуміння, яке хотіло б переконати нас, що насправді ми робимо тільки те, що нам хочеться чи не хочеться. Це – омана, в якій ми самі легко плутаємо, де те, що бажаємо, а де – що приречені виконувати.

Отже, внутрішнє буття історії – то інстинкти; життя ж зовнішнє, усі ті королі, попи, вчені – то глянець і ефектна фраза. Ллє як за угорськими шовками на покійнику неможливо визначити, чи вже точать його черви, так само за фальшивими шатами історії неможливо визначити її справжню суть. Завдяки природі я скинув із себе пута суєти. Знаю, що ти й досі мирянин. Не постригайся в ченці, дитино моя… не міняй свого вбрання на рясу та скуфійку, розумнику мій. Я завжди був самітником, але ж не ченцем! І зараз хочу тільки одного: аби хтось прийшов мені на зміну в цю самотину, бо я вже старий і відчуваю свою недалеку останню годину. Чекаю тебе тут, але після того, як помру… а тим часом дай мені спокійно дожити. Мені потрібна самотина. Старість – це повільна смерть; ще до шістдесяти літ серце моє билося жваво, нині ж воно дедалі тихне, тихне, і – о світе ясний! – настане день, коли олія в моїй лампадці вигорить зовсім. Я знаю, що не відчую смерті. То буде спокійний перехід, заведений природою, якого не треба боятися. Я засну, аби ніколи більше не прокинутися… Цілую твоє чоло, срі^-є хаХє[13]13
  Груди; тут — серце (іт.).


[Закрыть].

Еутанасіус».

IV

Ієронім та Онуфрей саме виходили із котроїсь старої будівлі, коли до них підійшов Франческо й запросив до себе в гості. Втрьох вони вже були рушили до помешкання художника, аж тут отець Онуфрей мовби ненароком підштовхнув руку Франческа, в якій той тримав кілька золотих монет. Монети вішали на брук, Онуфрей кинувся збирати їх з думкою про те, що все знайдене – на добро, а тоді з величезною вдячністю міцно стис художникові руку, дійшовши виснову, що має доволі підстав полишити щире товариство; принаймні вивіски на корчмах давно його чекають і запрошують – чим не вагома причина?! – й подався собі геть.

А тим часом Чезара, згораючи з нетерпіння та цікавості, міряла кроками кімнату художника. Підійшовши до розпочатої картини «Падіння ангелів», вона зняла покривало й поглянула, наскільки просунулася робота. З ясним строгим обличчям архангел Михаїл простягав свій вогненний меч. Русявий чуб майорів довкола білої, аж наче мармурової голови, голубі очі випромінювали силу й енергію. З-за простягненої в хаос руки вигиналися над плечима довгасті білі крила, над світлим чолом аркою нависли блакитні зорі. Тлом картини був хаос, прошитий кількома летючими зірками, що падали згори в холодну темряву. Меч архангела уткнувся в сіру смугу полотна, на якому художник залишив місце для постаті переслідуваного демона.

В коридорі почулися кроки. Чезара кинулась до ліжка, що стояло за ширмою, і, вмостившись на ньому, визирала зі своєї схованки. Коли увійшли Франческо й молодий чернець, серце її мало не вискочило з грудей. Художник показав гостеві картину, пояснив, яке місце той має зайняти на полотні, й вони вийшли в кабінет господаря. Чезара затамувала подих.

За мить Франческо вернувся, приготував палітру та пензлі, запнув вікно шовковою фіранкою, від чого кімнату виповнило бузкове світло, тоді поставив на потрібне місце чорний дерев’яний постамент, розчинив двері кабінету і…

Чезара мало не скрикнула й затулила однією рукою рот, а другою – очі. Й тут нам слід перейти на шепіт, мої читачі принаймні здогадуються, що далі я казатиму їм на саме вухо… Втім, погляньмо, невже Чезара досі не відняла руки від очей? Серце її так калатало, так ходили груди, аж від кептаря, отороченого чорним оксамитом, відірвався гудзик… як вона не здогадалася його розстебнути? Але хто ж знав, що серце так розхвилюється. Чезара розстебнула решту гудзиків, звільнивши білосніжні груди, глибоко, але тихо вдихнула. Прибравши з-над очей мізинчик, вона глянула крізь пальці, й побачила красиву голову на широких плечах – наче вирізьблене з мармуру погруддя. Рука мимоволі сіпнулась, і Чезара замалим не розірвала коралі на шиї. Вона зняла їх, задихала рівніше й тепер могла спокійно оглянути цього вродливого юнака, від усієї постави якого віяло гордою шляхетністю. Чезара опустила руки, втомившись не так від споглядання, як від надміру емоцій. Тремтіла, мов листок на осиці, і якби не міцно стулені губи, чулося б цокання зубів.

Пензель художника пурхав над незайманим простором полотна, і з того, що лишав він на ньому, поволі окреслювалися форми Ієроніма, прояснювалася вся його постать від голови до пліч, за якими Франческо поки що ескізно зобразив двоє довгих, чорно-сліпучих крил. Упродовж тривалого сеансу Ієронім стояв на постаменті прямий, нерухомий, гордий, мов античний Аполлон, у кімнатній півтемряві, що була також тлом для зображуваного демона.

– Ієроніме! – раптом розітнув тишу голос господаря.

Чезара здригнулася від несподіванки. Їй спала дивна думка, ніби художник збирається відсунути штору вбік, і вона постане перед чоловіками невдягнена, з розпущеним волоссям, запалими очима й розпашілим, як жар, обличчям.

Проте Франческо сказав Ієроніму:

– Я приступив до голови. Тут мені потрібно, щоб ти був чимось пригнічений. Пригадай якусь сумну пригоду, а я подивлюся на вираз твого обличчя.

Ієронім подумав про лист Еутанасіуса, йому стало шкода старого, й гіркий усміх ліг йому на вуста, ледь скрививши їх болем. Чезарі аж сльози навернулись на очі, і все ж вона подумки попросила, аби він бодай трохи побув саме таким.

– Так, це якраз те, що треба! – вигукнув Франческо, очі його натхненно спалахнули, й він заходився переносити на полотно болісне й похмуре обличчя демона.

«Нещасна ця людина, якщо неприємний спогад так змінив її обличчя!» – подумала Чезара, солодким спокоєм втішивши власну душу. Тепер юнак був для неї не просто статуєю з білого мармуру – тепер він мав живу душу. Чезара відчула, що от-от заплаче, тінь болю й солодощів кохання торкнулася її уст. Лігши на подушку, вона заплющила очі й відчула, що несамохіть плаче.

– Мені потрібно буде ще кілька сеансів, – сказав художник.

Чезара напружила зір. Франческо відсунув фіранку на вікні, й графиня знову побачила свого Адоніса при світлі сонця. Зажмурившись, вона почула, як художник і гість вийшли в кабінет. Тоді вона хутко вискочила із схованки, прошмигнула до себе в будуар і, впавши обличчям на подушку, терзала її доти, доки не увійшов Франческо. Чезара кинулась йому на шию, рвучко обняла, поцілувала…

– Що з тобою, дитино моя? – спитав художник.

– Нічого.

– Він сподобався тобі?

У відповідь вона прошепотіла щось незрозуміле; очі її були повні сліз і неясного бажання.

V

«Прости жінці, яка признається тобі в коханні. Молодій і вродливій жінці, якою я є. Втім, я знаю твою гордість, твій холодний погляд. О, я розтопила б лід твоїх очей, коханий мій, своїми устами. Кохаю тебе й не бажаю ховати свого кохання під вуаллю сором’язливості, ладна стати твоєю служницею, спати в кутку твоєї кімнати, тільки б ти дозволив цілувати подушку, на якій лежала твоя голова. Тепер ти бачиш, якою покірною робить людину кохання, бачиш, якої зневаги варта я, безсоромна жінка. Але зваж бодай на те, що якби я була смирним ягням, якби, дивлячись на тебе, не зронила й слова – чи знав би ти про моє кохання? Я зовсім не відаю, що діється в твоєму серці. А чи можу знати? Скажи мені все, як є… розкажи, що робиться в тому куточку твоєї душі, де хотіла б жити тільки я одна. Ти хоч знаєш, як мене звати?

Чезара».

«Що ти вродлива – вірю; що кохаєш мене – дякую; вдячний також за те, що хочеш зробити мене щасливим і здатним пожертвувати життям заради тебе. Цілую твої руки за твоє бажання дати мені щастя, хоча ти й помиляєшся, коли думаєш, що зможеш досягти цього своєю любов’ю. Любов – то нещастя, а те, у пю ти віриш як у щастя і що пропонуєш мені – то отрута. Втім, твоя недосвідченість у цьому робить тебе ще чарівнішою. Але якби ти могла бодай на мить глянути довкола моїми очима – яким іншим видався б тобі той світ, у якому ти шукаєш і сподіваєшся знайти те, чого в ньому не існує: щастя. Ти хочеш від мене кохання. – Якби ж то я міг покохати тебе, наче зорю в небі!.. А зітхати, тужити… Я чую навколо себе доволі цих банальних зітхань, бачу цю тугу, так само банальну… заради чого все це? Заради тваринного задоволення, розмноження в купі землі нових червів, які свої низькі інстинкти вдягають у лаковані шати інтиму при місячному світлі, а огидні поцілунки порівнюють із подувом леготу в безумстві бузкового листя. Хіба ж не так?

Поглянь на фемінізованих молодиків із банальними усмішками та непристойним нашіптуванням, придивись до жінок, що очима, губами і ще чим завгодно відповідають хтивістю на хтивість, і ти побачиш: життя людства крутиться довкола одного інстинкту. їсти й розмножуватися, розмножуватись і їсти!.. Ти хочеш, аби я теж опустився до такого? Щоб вимолював поцілунок, був рабом твого черевичка, тремтів при вигляді твоїх оголений грудей, які завтра стануть тліном і які, власне, є ним уже сьогодні? Щоб намагався тобі сподобатися й задля цього гибів у перукарнях, казав тобі приємну неправду, перетворюючись на ляльку для твоїх розваг? Ні! Я не опущусь до цього підлого лицемірства, яке обплутало цілий світ; мені шкода й тебе, і цілого світу. Краще я вигребу з серця вогонь, нехай він розсиплеться іскрами, аніж грітиму ним почуття не тільки, на мій погляд, оманливе, але й нице. Нехай інші втішаються своїми почуттями, нехай закохуються, нехай і помирають так, як жили; я ж хочу перейти через життя байдужим самітником, навіть якщо це божевілля!., тільки б не так, як інші. Суть життя, його серцевина – егоїзм у шатах брехні. Не хочу бути пі егоїстом, ні брехуном. Коли мені часом доводиться стояти на кам’яному узвишші, я сам собі здаюся забронзовілим разом із брижами накинутого на плечі плаща, статуєю, повз яку проходять люди, знаючи, що ця бронза не має жодного живого почуття. Облиш і ти мене в моїй гордій холодності… Якби світові загрожувала загибель, а я мав можливість врятувати його брехливим словом – я не сказав би такого слова: краще нехай світ загине. Навіщо тобі треба, аби я зійшов із постаменту і змішався з натовпом? Наче статуя Аполлона, я дивлюся вгору… ти ж будь яскравою холодною зорею в небі. Й тоді мої очі дивитимуться на тебе вічно!

Зваживши на пораду Еутанасіуса, Ієронім полишив монастир і перебрався в місто, найнявши невеличку кімнатчину, яку прикрасив квітами та власними малюнками. У цьому скиті його часто провідував Франческо. Якось Ієронім показав йому листа від Чезари.

– Маєш намір відповісти їй «ні»? – спитав художник.

– Ось моя відповідь, – подав юнак свого невідправленого листа.

– Що ж, роби як знаєш. А зараз ти мені потрібен у майстерні, хочу закінчити картину.

Проте художник повів його не до себе, а до Чезари.

– Знайомся: пані Чезара, – відрекомендував Франческо господиню.

– Чезара? – з несподіванки розгубився Ієронім, під чиїм довгим поглядом бідолашна дівчина геть знітилася й почервоніла. Пригнічений, він сів на край дивана. Франческо вийшов із кімнати, й тут Чезара, молитовно склавши руки, раптом кинулась юнакові до ніг. Вся вона дрижала, готова от-от розплакатися.

– О-о… – простогнала вона тихо, наче боячись того, що збиралася сказати, і, вхопивши Ієронімову руку, припала до неї губами. – Ти можеш стерпіти моє кохання? Стерпи його, бо я не вимагаю взаємності… дозволь тільки любити тебе, як малу дитину. Я чула, ніби ти відлюдник, зневажаєш жінок, отже, кохання моє безнадійне…

Він обійняв її за талію, легко підняв і посадив біля себе. Тоді рукою повернув її голову обличчям до себе й пильно подивився у вічі. Дивна жінка!.. Аж не вірилося, що він бачить її наяву.

– Ти кажеш правду? – спитав Ієронім.

Одного його усміху було їй досить, аби зрозуміти марність усіх своїх сподівань. Чезара опустила голову й подумала: «Звісно, яке йому задоволення з такої легковажної ляльки, як я? Вибілений сивиною мужчина чувся б улещеним… цей же – ні… Знає, що кохаю його, але запитує холодно, стримано, як учитель ученицю: «Ти кажеш правду?»

Та на її місці інша жінка, яка має почуття власної гідності й свідома своєї вроди, вже б давно вискочила від образи і гніву геть! Не набивалась би на те, в чому їй відмовляють! А вона? Вона здатна хіба що розплакатись, але навіть під загрозою смерті не спроможна ображатись на нього.

Ієронім же, чим довше дивився на Чезару, тим більше дивувався з її вроди. Він жалів дівчину, і все одно йому навіть на думку не спадало втішити її примарною надією, як це зробив би на його місці будь-який інший чоловік.

– Повір, Чезаро, річ тут не у вроді. Давай поговоримо спокійно… Я називатиму тебе на ім’я, бо ти мені люба, хоч я й не кохаю тебе так, як сам того хотів би. Втім, послухай мене. Я ніколи нікого не кохав і, може, навіть не здатний на таке. Але одне знаю певно: якби й покохав, то тільки тебе єдину. Відчуваю до тебе щось таке, що, можливо, переросло б у кохання, якби… якби ти не кохала мене. Не знаю, чи зможу передати тобі це дивне почуття, що вистуджує моє серце; власне, не так вистуджує, як напускає на нього сонливість. Я не знаю любові, ти ж мене її навчаєш. Це так незвично для нас обох… Мені хочеться тебе цілувати, але я боюся, що ти теж мене цілуватимеш. Я кохав би тебе… але якби ти гнівалась на мене.

– Я не можу бути такою… не можу перетворитися в ніщо, – мовила Чезара і глибоким грудним голосом тихо додала: – Шкода, бо від твого кохання залежить усе моє життя… Тепер Кастелмаре розв’язав собі руки, і оскільки ти не даєш мені жодної надії, я не маю причин відмовляти йому в одруженні. Нарешті вволю свого батечка, аби забути, якщо вдасться, одне нещастя з допомогою іншого. Як жінка, я вважаю себе вродливою… віднині так вважати не можу. Думала, що маю право знехтувати почуття людини, яка мене любить… та мені жорстоко відплачено за мою зневагу тією ж мірою.

– Чезаро, – прошепотів Ієронім розчулено, – Дай мені подумати. Мушу тобі сказати, що серце моє і свідомість не такі відкриті, як у тебе. Іноді якась думка цілими днями перебуває на поверхні свідомості, наче мене й не стосується, і я байдужий до неї. Але з часом вона проникає в мою свідомість, вкорінюється там глибоко й міцно… Отак, Чезаро, і з моїми почуттями. Коли бачу на вулиці, як несуть небіжчика, в першу мить це не справляє на мене ані найменшого враження. Лише через кілька годин у моїй голові знову виникає та я; картина, я починаю плакати, плачу довго й невтішно, і в моєму серці назавжди закарбовується слід. Ти просиш пожаліти тебе? А я прошу мене пожаліти… бо якщо колись кохання проникне в моє серце, я помру від кохання. Тобі важко зрозуміти, але знай: кохання і смерть прийдуть до мене майже одночасно. Зараз я відчуваю до тебе симпатію… лише до тебе однієї. Кохай мене, якщо бажаєш, якщо – дозволь тобі сказати це солодке слово – виявиш милосердя до моєї симпатії. Думаєш, я не зміг би тебе покохати? Помиляєшся… почекай трохи… нехай твій образ глибше проникне в моє серце, нехай я звикну до нього… я, хто досі не кохав і не був коханим… Мені здається, я теж міг би тебе кохати до безтями.

Він поцілував її в чоло й вийшов. Усміхнувшись, вона взяла карти й почала ворожити, чи прийде він завтра; розкладаючи карти, подумала: «Якщо прийде – любитиму, якщо ні… все одно любитиму».

«Милуюсь дівочим обличчям, але дещо по-своєму: малюю в альбомі одну й ту ж голівку в найрізноманітніших ракурсах. Навіть на стінах малюю, жодної чистої стіни не лишилося в моїй кімнаті. Дивно, що мої очі, такі прозорі, можна сказати – небесної чистоти, раптом перестали помічати геть усе. Мені зустрілася дівчина, закохана в мене; проте я не кохаю її… Вона була така схвильована, засоромлена, розчервоніла… Такою я намалював її в моїй книжці. Вона впала переді мною на коліна, просила стерпіти її кохання… немає слів, щоб описати її обличчя – таке невинне, наївне, сповнене любові… але я зробив це на папері. Мій ескіз вартий того, щоб його поцілувати. Єдиний з усього, що я будь-коли намалював. Я поставив його біля свого ліжка. Скільки ніяковості й багатообіцяючої покори в тому ангельському профілі! Добрим словом я кинув промінь надії на привітну осмуту її обличчя. Прекрасний ескіз! Відчуваю, що серце чимраз більше звикає до нього. Ні, я не кохаю її. Прощавай, отче».

«Ти кохаєш її, сину мій, навіть не знаючи про це. Сіпіз еі итЬга зитиз.

Еутанасіус».