Текст книги "Зневірений дух"

Автор книги: Міхай Емінеску

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 19 страниц)

ІКОНОСТАС І ФРАГМЕНТАРІЙ

І

Золотавий овид місяця випливає із-за хмар, і тоді на холодній, вогкій цеглі в’язничної підлоги вимальовувались обриси високого склепінчастого вікна з плетивом грат. Посеред темниці, притулившись спиною до стовпа, що підпирав склепіння стелі, стояла висока жінка. Навіть при місячному світлі її обличчя здавалося неприродно блідим, вицвілим, як вапно, а каламутні очі вражали безтямною нерухомістю. Жінка заламувала руки, закуті в кайдани, й час від часу поправляла розпатлане волосся, що спадало аж до стегон давно не чесаними переплутаними пасмами. Біля її ніг лежало на солом’яній підстилці худе, виснажене тіло мертвої дитини з пов’язаною на шиї червоною биндого. У присмерку темниці жінка була схожа на статую, витесану з того ж матеріалу, що й стовп, до якого вона тулилася.

Ураз жінка сіла, взяла на руки дитину, безкровні губи її викривилися в божевільній усмішці, й вона пристрасно зашепотіла:

– О зірко моя, мій ангеле, красивий мій ангеле, слухай, слухай! Во ім’я сіонського храму, повергнутого в прах, во ім’я зруйнованих стін Єрусалиму, во ім’я слави ізраїльського народу, во ім’я зневажених його вождів – стою самотня і плачу. Але прийде такий день, коли повстане герой, який принесе своєму народові нову славу й нову силу. І цей герой – ти. Ти Месія, Ангеле мій! Батько твій носить корону, а мати рабиня. Короную тебе, дитя рабині й вінценосця!

Вона зняла з шиї золотий обруч і прикрасила ним чоло дитини.

– Хоч би де зараз був твій батько, ясноликий високий красень у чорних шатах і з дорогою короною на голові – нехай бачить, як у цій колисці виростає володар усього світу. Всміхайся, всміхайся своїм маленьким ротиком – то ангели розмовляють із тобою, ангели охороняють твою матір, трон, скіпетр… Спи! І нехай тобі приспиться, солодкий мій, що ти вельможний князь і владар усього сущого на землі!

Жінка рвучко випросталася, слідом за нею метнулася тінь по стіні. Безсилою рукою вона доторкнулася до тіні, іншою відгорнула волосся з обличчя й радісно проказала:

– Ти… Штефане… Який ти вродливий, володарю мій! Мій солодкий володарю! Запам’ятай цю ніч. О, ти знаєш цю ніч, коли на твоєму ліжкові я вперше оповила тебе своїми руками… коли пригорнулася всім тілом до твого тіла… Поглянь же тепер на квітку нашого кохання, царю! Ось вона… Спи, спи, моя любове, квітко моєї любові!

Місяць поволі пропливав небом, і тіні від залізних грат на вікні та стовпа посеред темниці пересувались по вологій підлозі й сірій стіні.

II

Дивовижно незбагненна, мов ієрогліфічне письмо, простяглася під місяцем вулиця єврейської околиці Сучави. Ряди бідних хатин із полатаними дахами то вражали своєю непривабливою одноманітністю, то строкато рябіли, наче порвана одежина чи ганчір’я з єврейських бесагів.

У вікна, завішені атласними фіранками й затулені різноколірним склом та масними шматками паперу, на яких випікалися святкові коржі, зазирає місяць – то в одну хату, то в іншу, то в усі одразу. Під його промінням висвічуються старезні книги у старезних шафах, масивні мідні канделябри, діти, що сплять на підлозі, атласні жупани й бідняцькі свитки. Місяць по черзі оглядає майно в кімнатах цих непоказних хаток, таких, здавалось би, однакових знадвору й таких різних усередині. В центрі змореної сном околиці стоїть храм – чудодійний Сіон, – підпертий з усіх боків дубовими колодами, а під будинком єврейської общини лежить весь у крові принесений у жертву бик. Від усього цього віє сумом, наче від видінь Ісайї або стогону Ієзекііля. Зовнішня похмурість храму ніби переходить у внутрішнє німування балюстрад, в одній з яких, середній, зібрано надбані з покоління в покоління пожитки, біліють на лавах шати. Загратована огорожа криласу кидає на стіну при самій підлозі помережану тінь. Єлоїми навпроти виходу виблискують, наче написані…

Це не був храм з високими пишними склепіннями, сяючими розписами святих ликів на них, з колонами, освяченими мелодійним божественним співом, – це була холодна, гола, недбало зведена будівля, у якій краси не більше, ніж у зовнішності небіжчика…

Попід стінами цієї синагоги прокрадався молодий єврей з мішком за плечима. Було вже за північ. Місяць так щедро заливав світлом вулицю, що можна було перелічити всі камені бруківки. По стіні храму ковзала за євреєм його власна тінь. Ось він побачив у маленькій хатині вогник гасової лампи; її блимання ледве пробивалося крізь прибиту пилом, закіптюжену шибку. Підійшовши до вікна, єврей тихо постукав. На порозі виріс господар – старий Леві з довгою сивою бородою.

– Ти приніс? – пошепки спитав господар і тут же додав: – А як там моя Хагар, любий зятю? Моя прекрасна Хагар!..

– Хагар? Ти називаєш мене зятем і питаєш про Хагар? – гнівно скрикнув молодий єврей; його звали Рубен.

– А хіба не зять? Якщо я продав Хагар християнинові, то ти мені вже й не зять? Я заплачу тобі за твою жінку, але скажи мені: невже моя Хагар не у вежі? Нещасна Хагар!

– Чому християнин досі не вернув її мені? – сказав молодий, і сльози заблищали в нього на очах. – Я прийняв би її назад і навіть не гнівався б на неї. Я бідний єврей, я так її любив… Яке мені до того діло, що за неї заплачено гроші й таке інше, аби лиш була моєю… Я відкупив би її навіть за півціни, як поношений одяг. А її замкнули від мене. Чому?..

– Бо вона належить тому, хто купив її… він один має право втішатися з нею, от і замкнув… Ти дорікаєш їй, Рубен? О, бідолашна дівчина, як вона побиватиметься з туги й самоти, як мене проклинатиме, що я приніс у жертву свою Хагар, наче той…. Але мовчи! Краще помовчімо, – старий став погладжувати бороду. – Давай поділимо золото, яке мені дав християнин. Тридцять венеціанських червінців! Поділимо, як ведеться між кровною ріднею.

Старий закотив полу свитки, дістав потертий шкіряний гаманець і поклав його на стіл. Тоді підсунувся до столу разом із стільцем.

– Мені дали тридцять… Рівно половина – п’ятнадцять – твої. Забирай.

– Дай сюди, – сказав Рубен, майже опустившись на коліна і обхопивши голову руками.

Старий відрахував п’ятнадцять червінців. Рубен узяв їх, виважив на долоні й сердито мовив:

– Мені тільки половина? Хіба Хагар не вся моя?

Леві поклав решту грошей у гаманець і непоквапом сховав його в кишеню.

– Я не поділюся з тобою жодним червінцем, – підвищив голос Рубен, – вони належать мені, отож давай їх сюди.

Леві наче води в рот набрав. Мов загіпнотизований світлом лампи, він дивився на те світло незмигно й відсторонено, тоді висунув шухляду старого столу з чорною, давно не струганою стільницею, і знову втупився в лампу.

– Я не збираюся ділитися з тобою грішми, – наполягав юнак. – Досить з мене того, що я проплакав стільки ночей без Хагар, не міг прихилитися до подушки, на якій вона спала, й після всього цього ти не хочеш заплатити мені повністю?

Старий якось дивно глянув на Рубена. Світло в лампі задрижало, почало мерехтіти; либонь, закінчувався гас.

– Зараз лампа згасне, – зауважив Рубен. – Доки ще видно, віддай мені решту грошей…

Ураз Леві дістав із шухляди столу великого ножа, кілька разів змахнув ним над верхом лампи. Світло знову зайнялося яскравіше, горіло рівно.

– Клянусь тобі всіма святими Сіона: вже цієї ночі всі гроші будуть моїми. Чи ти, старий, геть оглух і не чуєш мене?

– Лампа ще не згасла, – спокійно озвався Леві.

– Я сказав і від свого не відступлюся! А світло ось, між нами, – Рубен поставив лампу на підлогу.

Вогник у ній погас, і тільки видно було, як жеврів у темряві вершечок гноту.

Рубен подався через стіл і схопив старого за бороду. Той мовчки однією рукою спіймав очкур гопака, а пожем у другій ударив супротивника в шию, аж цівка крові бризнула старому на щоку. Разом із стільцем Рубен упав навзнак, кров цебеніла на долівку, мовби зумисне вкриту товстим шаром піску. Червінці випали з рук молодого єврея просто в калюжу кроні. Не звертаючи на гопака ані найменшої уваги, Леві підіймав з долівки червінець за червінцем, піском зчищав з них кров і складав у потертий гаманець… По тому довго сидів у тиші, мовби щось розмірковуючи.

Але ось він схопився із стільця, кинувся до мішка, якого приніс Рубен, розв’язав зубами вузол на ньому й почав діставати якісь лахи. То було багате, хоча вже й поношене, вбрання, котре, втім, якби його продати, ще чимало б коштувало. Леві щось промимрив у бороду, підгорнувши її рукою до губ.

Він визирнув надвір – вулиця була безлюдна. Зайшов місяць, і ніч стала такою темною, ніби з її серця витекла сяюча кров… Старий перевірив, чи добре замкнено двері, накрив старою рядниною мертвого і вклався спати.

Проте справжній сон до нього не приходив. Крізь дрімоту він, крутячись у ліжкові, час від часу бив себе кулаком по голові, зітхав і стогнав, аж доки нарешті надумав устати. Довгий і худоребрий, він у повній темряві намацав руками стіл, на якому лежало багате вбрання.

– Треба йти у вежу до Хагар, – монотонно бубонів Леві.– Хагар, Хагар! А ще мій нещасний небіж Ізмаїл. Вражі люди забрали в нього воду, геть осушили глечик, отож пошли йому, господи, джерело в тюремній пустці.

Старий заходився перевдягатися в багате вбрання. Воно повисло на його виснаженому тілі, мов на опудалі. Леві нав’язав за спиною реміння шаблі… Надягнув шапку з султаном, запалив каганець і глянув на себе в дзеркало і сам злякався свого незвичного вигляду.

«Тепер я вельможа, помазаник злидарів, а він ще й нарікає, що я продав дочку. Господь мені простить. Я маю йти в Єрусалим і мені потрібні гроші. А тепер я став вельможею. Хоч і зганьбив свою дитину під час пиятики в Лота, все одно став вельможею! Ти мене помазав, господи, миром сіонського трону. А Хагар моя у вежі, я піду до неї й заспіваю їй псалми немовлят Асафа і звеселю струнами сіонської арфи».

В нападі божевілля Леві узяв глечик з водою і подався вузькою вуличкою єврейської околиці. Дорога не підвела його, вивівши на пустир, по один бік якого здіймалися мури сучавської фортеці, а по другий – тюремні мури. Сюди можна було дістатися тільки вузенькою стежечкою, що звивалася між знайомими нам хатинами, одну з яких нещодавно полишив Леві.

III

Зайшов місяць, і в нічній темряві розтала велетенська тінь од в’язниці. Ледь-ледь мерехтіли на небі зорі. Молода єврейка сиділа край вікна, її мертвотне обличчя зливалося з сірою масою гранітної стіни.

Аж ось під вікном спинився старий перехожий; у своєму багатому вбранні він мав ще дивовижніший вигляд, ніж раніше. З-під ярмулки, що вигиналась на голові, шарпалося за вітром довге сиве волосся.

Побачивши старого, єврейка засміялася.

– Ти вже добудував новий палац? – спитала вона. – З розкішними залами, червоним шовком на стінах і високими шестикутними дзеркалами, в яких мене буде видно голу від голови до п’ят… А що, хіба я не зможу ходити гола, з відкритим білосніжним тілом, по твоїх пурпурових залах? Хіба я не твоя снігова квітка, Штефане?

Вона просунула крізь грати тонку виснажену руку.

– Поглянь сюди, Штефане! Ти бачиш вождя єврейського народу. Ти приготував йому трон і скіпетр, аби він правив Ізраїлем, наче сам Самуїл?.. Але щось ти заслаб, любий мій друже, – сумно сказала єврейка, придивившись до людини під вікном пильніше. – І, здається, дуже постарів… Може, це тому, що ти справляєш піст? Прошу тебе, не справляй.

На якусь мить до неї вернувся розум, і вона впізнала старого.

– А ти часом не Леві Канаан? – вигукнула еврейка. – Халіла! [17]17
  Йди геть! (Давньоевр.)


[Закрыть] Геть від мене!

І висмикнула свою руку із рук старого.

– Так, я Леві Канаан, – ствердив той, намагаючись погамувати гикавку. – Невірні зробили все, щоб висушити джерело. Я приніс повен глек води, я прийшов до своєї Хагар.

– Ой ні, Штефане, – тихо озвалася Хагар. – Як невчасно ти прийшов. Тебе дуже довго не було біля мене й біля нашої дитини. За цей час у тебе виросла борода, ти не мав коли стригти її, адже будував палац… новий палац для нас… А ти ж був такий вродливий, Штефане, й цілунок твоїх уст обпікав, наче вітер з Кіпру, а очі твої були, ніби в голуба.

– Хагар, моя Хагар… Це ж я, Леві Канаан, багатий єврей.

– Ти Леві Канаан, багатий єврей? Халіла! Геть від мене!.. Але, любий Штефане, поглянь на свою дитину. Ти дав мені солодкого вина, обкадив ладаном та благовоннями свою палату й поцілував мене в уста… Забери, забери мене звідси в новий палац, він буде ще кращим, ніж старий…

Леві подав їй глечик.

– Халіла! Геть від мене!

Глечик випав з рук старого, брязнув об каміння і розлетівся на друзки. Леві зробив великі очі, навіщось придивився до віконних цвяхів і поторгав грати. Ярмулка впала з голови, й він сам теж безсило впав поруч із нею.

– Заснув, любий мій наречений, – сказала Хагар. – Спочив у своєму палаці на пурпурових перинах, під золотистим пологом.

Вона в неусвідомленому пориві простягла руку до старого, який не підводився, й упівголоса, мовби присипляючи дитину, мовила:

– Солодкого сну тобі, моє кохання, солодкого сну!

1869–1874

СМЕРТЬ ІОАНА ВЕСТІМІЄ

І

Іоан Вестіміє не мав ніяких підстав для того, аби бути видатною людиною, та й не прагнув цього. На відміну від інших, він був геть позбавлений заздрощів, завжди перебільшував чужі заслуги й применшував власні, отож люди казали про нього як про споглядальний розум, хоча, зізнаймося, важко уявити, яким чином в одній людині можуть поєднуватися вишуканість споглядання і ревматизм… втім, зараз мова не про те.

А мова про нашого Іоана, котрий день у день регулярно відміряв шлях від свого будиночка до канцелярії, від канцелярії до кав’ярні, звідки, переглянувши кілька ілюстрованих газет, рушав у трактир, а вже з трактиру вертав додому, жодного разу не дозволивши собі порушити чи урвати узвичаєний маршрут, в той час, коли в битті його серця, навпаки, раз по раз траплялися перебої.

Може, через це, а може, з якої іншої причини, але надійшов час, коли Іоан, маючи досі блискучу пам’ять, мало-помалу почав її втрачати. Отож одного вечора сталося так, що він, збираючись написати листа своїй дівчині-білявці, котру вірно кохав понад шістнадцять років, ураз геть забув її ім’я. Він розкрив словник власних імен, переглянув жіночі імена на кожну літеру абетки, та дарма: того імені так і не міг пригадати.

Щонайперше він подумав, що його спіткала часткова афазія й він забув якусь літеру в абетці; потім йому спало на гадку, буцім під черепом у нього з’явилася пухлина, яка й тисне на мозок, навіваючи іпохондричні настрої. На наш погляд, одначе, все пояснювалося тим, що Іоан передчасно затулив заслінку в комині й трохи вчадів.

Втім, сам він цієї думки не поділяв. Уклавшись на ніч, він раптом відчув, як права рука почала дерев’яніти.

І хоч Іоан був абсолютно при пам’яті, все ж рукою поворушити не міг. Услід за тим затерпла права нога, й нарешті він заснув.

Проте сон тривав не довго. З ліжка він схопився так легко й чувся таким здоровим, як ніколи досі; серце билося бадьоро й випромінювало тепло, і сам він ступав так легко, наче молодий олень. Була десята година вечора. Іоан швидко вдягнувся й подався в місто, зайшов до своєї улюбленої кав’ярні й заходився гортати газети.

Але от що йому здалося надто дивним: завсідники кав'ярні вихоплювали з його рук газети, навіть не питаючи дозволу, при цьому багато з них його мовби й не бачили, й тільки ті, що вирізнялися своєю аристократичною блідістю та глибоко запалими очима, дивились на нього й зітхали. Чимось ці люди були йому вкрай симпатичні, але чим, він і сам не знав.

Десь трохи ближче до опівночі Іоан відчув неясну тривогу.

Вийшовши з кав’ярні й не випивши своєї традиційної чорної кави, він ковзнув поглядом по одній з вечірніх газет і з величезним подивом прочитав:

«Повідомляємо, що сьогодні, о сьомій годині вечора, п. Іоан Вестіміє помер від розриву серця. Гірко оплакуємо передчасну смерть молодої людини, яка, окрім твердого й гідного всілякої пошани характеру, відзначалася також витонченим споглядальним розумом та помітною розважливістю».

Іоан не міг собі пояснити, хто пожартував з ним так зле, давши це оголошення в газету.

Він побрів навмання вулицею. Повний місяць щедро лив на землю напівпрозоре світло, тут і там вихоплюючи з вуличної темряви то кравецьку майстерню, то зачинені вікна спорожнілого салону, чи довгий білий мур навколо церковного двору. Він геть розчулився від цього небувало солодкого світла, а ще дужче – мід легкості власної ходи, аж доки нарешті прийшов додому й ліг спати. Певне, вже займався день, бо проспівали півні, а він усе ще міцно спав; так міцно, що навіть не пішов на роботу в канцелярію, не кажучи вже про інші справи. Проте й крізь най-міцніший сон чулося йому щось схоже на бджолине дзижчання, таке меланхолійне й сумне. Час від часу Іоану хотілося струсити головою, позбутися наслання, й він напружував зір, бачив спалахи вогнів, але одразу ж знову провалювався в сон, так і не збагнувши нічого з того загадкового й жалісного дзижчання.

II

Прокинувшись на другий день пізно увечері, він побачив за столом кількох приятелів, які грали в карти, й озвався до них захриплим голосом: «Добрий вечір». Вони враз підвелися й з великим подивом перезирнулися.

Тільки найзухваліший з-поміж них, Олександр, сказав:

– Слухай, злодію, спав би ти собі смирно, коли не хочеш зіпсувати нам landsgruenet[18]18
  Картярська гра (фр.).


[Закрыть].

Усі почали сміятися, хтось навіть потягнув Іоана за ногу.

Його все це розсердило, він підвівся й мовчки вийшов геть. Щоправда, трохи дивним було те, що вкладався він роздягнений, а встав у своєму найкращому чорному вбранні, в якому й опинився надворі. Падав перший у цьому році сніг, і вздовж усієї вулиці гарно вбрані дітваки гралися в сніжки й весело сміялись.

– Гей, хлопче, як тебе звати? – спитав Іоан котрогось.

– Я не маю імені, бо нехрещений, – засміявся у відповідь хлопчак.

Те ж саме почув Іоан і від інших дітей.

Цього вечора до кав’ярні він не пішов, зате потоптався перед театром, милуючись вродливими жінками, що виходили з вистави.

Ось його погляд прикипів до принцеси Б., однієї з найперших красунь міста. Вся вона була схожа на червону троянду в обрамленні білявого волосся, що вибивалося з-під світло-сизого капюшона.

Іоану давно запала в серце ця висока, дебела, молода і вродлива воднораз жінка. Але яким чином йому зараз вистачило зухвалості підсісти до неї в екіпаж, обійняти за шию й поцілувати?

– Непогано сидиш, – мовила вона, всміхнувшись і приготувавшись боронитися.

Швидко домчали до будинку дами, він подав їй руку, й вони піднялися сходами. Принц, побачивши Іоана, зовсім не обурився, вона ж ухопила бідолашного парубка й потягла за собою в будуар, увібраний у біле та бузкове. Геть не соромлячись, вона почала роздягатись, і коли він обвив руками її білошкіру шию, принцеса засміялася, поглянувши йому в очі так глибоко і з таким невимовним щастям, наче вони були знайомі років з десять.

Втім, її поведінка зовсім не дивувала Іоана. Білосніжне тіло чарівної жінки світилося святістю й ангельською непорочністю, аж було б несподіваним, якби вона раптом здумала соромитися своєї відвертої розкутості. Вона обдивилася себе в дзеркалі, тоді спинила на Іоанові довгий, замріяний і водночас зосереджений погляд і сказала:

– Ходи, ходи зі мною спати!

Рожеве світло від лампадки мерехтіло на бузкових стінах, оздоблених сріблястими квітами, на тонких, розшитих білим по фіолетовому, вилогах шатра над ліжком; жива статуя неземної краси лягла на постіль, а бідолашний парубок сів біля неї, вбираючи її поглядом і пестячи груди.

Вона сміялась ненастанно, мовби снився їй рай, лінькувато потягалася на м’якому ліжку й тихо нашіптувала:

– Який ти гарний, як я люблю тебе, відколи ти поглянув на мене своїми страдницькими очима! О, яке солодке кохання, про яке не знає ніхто на цілому світі. Правда ж, ти ні про що не мрієш, коли я тебе кохаю? Не думаєш про те, що зітхатиму за тобою, наче горлиця вночі, та й навіщо тобі про те думати? Але ти якось дізнався, що вродливий і що я покохала тебе до безпам’яті, чи не так? Тільки не втрачай розуму й не живи моїм, щоб на тебе не вказували інші… Так… у прихистку будуара, коли ніхто не знає мене, коли зі мною тільки ти, єдиний, тоді я тебе дуже-дуже кохаю…

Вона замовкла, й Іоан її палко поцілував. Вона притислася до нього й заснула в його обіймах.

При рожевому світлі лампадки він поволі вивільнив руки, поцілував ажурні панчохи на її ногах і довго дивився на цю мармурову чистоту й витонченість, а вона спала так тихо, що навіть дихання не було чути, й тільки груди, які раз у раз підіймалися, та легке роздування тонких ніздрів свідчили, що вона жива.

Опівночі він відчув поза спиною холод. Знову схилившись над обличчям жінки, він припав до нього в довгому й міцному поцілунку, аж доки не відчув на губах присмак крові. Потім рвучко випростався й вийшов з будуару.

Удома він застав приятелів, які поснули, де грали, з картами в руках. Іоан ліг у ліжко й одразу ж поринув у сон.