Текст книги "Зневірений дух"

Автор книги: Міхай Емінеску

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 19 страниц)

Нотаріуса негайно покликали, і маркіз продиктував дарчу. Граф зі сльозами на очах гаряче дякував йому. Дівчина з двоюрідним братом стали перед ним на коліна, поцілували його руки… Він їх поблагословив і поспіхом вийшов надвір. Карета стояла готова, коні нетерпляче пофоркували… Тоді маркіз швидко вернувся назад до палацу, зайшов до слабо освітленої кімнати. Тут, на ліжку, лежав старий, як дві краплі води схожий на нього. На стільці був складений такий же, як і в нього, одяг… Старий спав глибоким сном… «Так, так! – говорив він уві сні.– Не дивуйтеся… я відмовляюся від руки доньї Анни… і дарую їй половину мого багатства».

– Йому сниться те, що я вчинив, – сказав маркіз тихим голосом. – Тим краще… тим краще…

Маркіз спустився в двір, сів у карету, і вона поїхала спершу довгими вулицями міста, потім помчала польовою дорогою… Поле здавалося просторим зеленим полотном, поцяткованим букетами з різноманітних квітів. Маркіз їхав довго, десь до другої години ночі.

Стародавній замок із запущеним садом височів на схилі горба… Ця будівля з розваленими стінами нагадувала купу каміння. У парку стояли сухі дерева, на їхніх стовбурах росло безліч молодих тонких дерев. Наче в старому лісі, тут на рештках зогнилих пнів здіймалася нова поросль… Карета заїхала в зарослий травою й здичавілими кущами двір, зупинилася перед сходами… Маркіз відпустив карету і ввійшов до високих темних кімнат замку. Холодні стіни в них були обличковані квадратними кам’яними плитами, меблі старовинні й вицвілі, картини в рамах чорного дерева невиразні й похмурі. Маркіз запалив свічку в срібному свічнику й почав ходити просторими й порожніми кімнатами, згадуючи давнину. Поважні портрети, що висіли повсюди на стінах, здавалося, дивилися на нього зі своїх рам.

Згодом маркіз потрапив до високої, без вікон, кімнати… Крім тих дверей, у які він зайшов, інших не було… Він зачинив їх за собою, заклав зсередини залізною штабою… підступив до стіни з квадратних кам’яних плит, натиснув рукою в одному місці… Кам’яна стіна повернулася, наче на завісах… Присвітивши свічкою, маркіз швидко стрибнув у отвір і став перед сходами, що вели в підземелля, засунув стіну на місце і почав спускатися сходами, що глухо гули в нього під ногами… Застояне повітря тисло груди… Через якийсь час він опинився в просторій підземній залі. У склепінчастих нішах стояли кам’яні статуї середньовічних рицарів у залізних латах і дивилися на нього холодними очима… На цвяху висів плащ… У кутку маркіз побачив бочку з давно зогнилими клепками, поряд з нею срібну чашу.

Маркіз вийняв з діжки чіп. Та нічого з неї не потекло… Певно, осад, що закам’янів довкруг вина, був дуже товстий… Маркіз увіткнув шпагу в бочку й підставив чашу. Пахуче й прозоре, як бурштин, вино полилося з бочки… Маркіз заткнув отвір чопом, підніс чашу з старим напоєм до вуст і випив її до дна. Здригнувся від задоволення. Йому здалося, ніби кам’яні статуї почали гойдатися на п’єдесталах, розмахувати руками. Він постелив плащ на підлогу і, щоб краще бачити, ліг на нього… Статуї зійшли з постаментів і почали танцювати, від ударів їхніх важких кам’яних підошов гуло все підземелля… Статуї тупцяли незграбно, як ведмеді, крутилися, вигукували, лементували, сварилися… Гу-у-уп! гу-у-уп! бу-у-ух! бу-у-ух! Насилу переставляючи ноги, хитали своїми негнучкими тілами, а їх кам’яні очі, сухі й мертві, кружляли разом з одягненими в шоломи головами.

– Хай живе Алманзор! – вигукнула котрась із статуй.

– Хай живе, – відповіла їй луна.

Здавалося, ніби тисячі голосів відповідають на її вигук. Маркіз подумав, що опинився в підземному лабіринті, а це підземелля, в якому він перебуває, тільки його початок… Жахливий тупіт кам’яних рицарів, їхні дикі вигуки, нестримний шал змусили маркіза загорнутися в плащ… Він нічого не говорив… Та, зрештою, статуї навіть не помічали присутності живої людини… Здавалося, ніби він умер або його зовсім немає – лише вони.

Згодом голоси статуй почали тихшати, ставати уривчастими… Вони розповідали, наче старі жінки, сидячи ввечері на призьбі, казки, в яких проходила перед слухачем уся історія іспанського рицарства. Голоси доносилися до маркіза чимраз тихіше й тихіше, поки й зовсім змовкли…. Він заснув.

Коли маркіз прокинувся, від свічки в срібному свічнику залишився тільки невеличкий недогарок, що ледь-ледь блимав… Маркіз помітив на столі в’язку ключів і кілька оплавлених недогарків. Припаливши недогарок від того, що ось-ось мав погаснути, він узяв ключі й відімкнув двері, які вели до сусіднього підземелля. Зі свічкою в простягненій руці зайшов туди… В кутках темного, без жодного вікна льоху стояли скрині, повні срібла… «Ет, срібло…» – подумав маркіз і пішов далі. Відчинив двері до іншого підземелля… Там при червонуватому світлі воскової свічки в скринях блідо заблищали купи золотих грошей. Він підступив ближче, придивився. То були дуже давні монети, з різних епох. Деякі карбовані ще за римлян, інші – трохи пізніше, але всі – дуже давно… Маркіз пішов далі… Відімкнув наступні двері, там на залізних полицях стояли невеличкі скриньки, повні самоцвітів. У одних – алмази, рубіни та ізумруди, в інших – добірні перли… У підземеллі була зібрана людська всемогутність…

Маркіз відчинив ще одні двері і… і побачив накриту білим полотном домовину… Відгорнув набік полотно… Голий череп з вишкіреним ротом, здавалося, сміявся з нього…

«Чого ти кривляєшся? – гнівно подумав маркіз. – Начебто я не знаю, що саме такий кінець людської могутності!»

У душі його знялася буря почуттів… Безліч бажань хвилювали серце, і всі… всі були здійсненні.

– Ех, люди, – мовив він стиха, – я спіймав своє щастя. Маю золото, багато золота, сам не відаю, скільки багатства в моїх руках… Чого тільки не купиш за цей блискучий метал, у якому живуть усі демони світу… Все, все! Велич, славу, корону… розваги… і найцінніше – право і можливість зневажати цілий світ…

– Скільки коштує цнота дівчини? – можу я спитати. – А чого варта любов матері до її вбитої дитини або честь батька, зганьблена безчестям його дочки? Мені називали б великі суми… Значні суми для них, однак не для мене… Скільки коштує прощення церкви за вбивство?.. Чималу суму, проте все ж таки суму… Скільки коштує боже милосердя, коли його виставити на продаж?.. А скільки диявольські насолоди, любов народу, слава, твір генія, щоб купити в нього й увічнити своє ім’я?.. Все, все це продається… – Він люто засміявся. Луна склепінь відповіла клекотом на його жорстокий регіт, і череп мертв’яка в труні, здавалось, також злостиво вишкірив зуби. – Ось я на самій вершині… Ким я був без тебе, холодний і мертвий метале? Жебраком на вулицях Севільї… А ким став тепер, коли маю тебе? Тим, ким захочу… Що є в тобі? Не можу знайти відповіді в твоєму дзенькоті… Що в тобі? Любов? Ні! Де ж вона? Може, дружба, слава, талант? Ні… Бо нічого такого в тобі не бачу… І все-таки ти допомагаєш здобувати все…

Тим часом справжній маркіз Алварес прокинувся вранці в палаці графа після того, як йому приснився дивний сон, який, звичайно, він і гадки не мав здійснити… Він увійшов до зали, де за сніданком зібралася вся родина.

– О маркіз! Який ви молодий! Щось дуже швидко ви повернулися з села… Однак, зрештою, ми маємо нагоду ще раз подякувати вам за щедрий дарунок, який ви нам зробили вчора ввечері… Ви чудова людина, маркізе…

– Я зробив подарунок?

– Ну, а хто ж?.. А в чому річ? Удаєте, ніби не пригадуєте…

– Мені це снилося, проте насправді я нічого не дарував… Навіть і не думав…

Тоді йому принесли документ. Він подивився на нього і здивувався.

– Підпис мій, не заперечую. Однак він підроблений…

– Як це підроблений?

– Я не відмовився від руки доньї Анни і нічого не дарував.

– Але ж учора ввечері… Пригадайте, маркізе…

– Але ж я не божевільний, графе… Хочете поглузувати з мене, ніби я несповна розуму… Моя карета… Я їду! Подивлюся, до чого дійде з оцим даруванням.

– Яка карета? – спитав воротар, міряючи його поглядом з ніг до голови. – Вашої карети й коней, маркізе, у нас немає… Вчора ввечері ви на ній від’їхали в село….

– Я? Я від’їхав у село?.. – здивувався маркіз.

– Так, так! Ви, а хто ж іще…

– Гаразд, брате… я це бачив уві сні…

– Вам, маркізе, приснилася дійсність…

– Замовте для мене поштову карету… Я хочу поїхати додому… Зрештою, можливо, хтось під моїм іменем та виглядом заволодів і моїм замком… А ця дарча не має ніякого значення, графе… Коли вернуся назад, тоді й поговоримо… Адже я сновида… Нічого не розумію.

І він поїхав у село.

Його карета і слуги були вдома з учорашнього вечора. Слуги дуже здивувалися, коли побачили свого господаря в іншому повозі.

– То я приїхав з вами в село ще вчора ввечері?

– Так, маркізе…

Він швидко піднявся сходами… увійшов до покоїв… На столі побачив портфель, з яким, пригадав собі, їздив учора в місто… «Що ж це означає, господи?» – здивувався він. Походив по всіх кімнатах, але нікого чужого не знайшов. Зупинився нарешті перед дверима останнього покою. О! Вони вже понад сто років зачинені. Замок заіржавів… Відразу видно, що ніхто не відмикав його…

Весь день маркіз думав про те, що з ним скоїлося. А ввечері, замкнувши двері на ключ, сів перед дзеркалом і довго-довго дивився в нього сам на себе… Хотів переконатися, він це чи ні… Погрожував пальцем своєму відображенню в дзеркалі, сміявся до нього, кривлявся… «Ах, ти, проклятий! Ти переслідуєш мене? Робиш подарунки замість мене… вплутуєш у борги, негіднику?..» Відображення в дзеркалі погрожувало й собі пальцем, проте дивилося на нього цілком серйозно, але якимось божевільним поглядом. «Що ж це таке? – злякано подумав маркіз. – Я сміюся, а той дивиться на мене серйозно!..» Він ще раз голосно засміявся, аби пересвідчитись, що чоловік у дзеркалі – його відображення… І воно зареготало… Але як?.. Боже мій! Сатанинськім реготом, божевільним…

– Ох! Ох! – вигукнув маркіз, – він таки моя тінь…

Схопив довгу шпагу і почав розмахувати нею перед дзеркалом. І той, у дзеркалі, також замахав шпагою…

– Ну, що ж, виходь, – сказав маркіз, посинівши від гніву. – Виходь, привиде, схрестимо шпаги… Побачимо, хто маркіз Більбао, ти чи я…

Тоді дзеркало повернулося на завісах, і сухорлявий, як дві краплі води схожий на маркіза, чоловік з’явився із ніші в стіні.

І вони схрестили шпаги… обидва сиві… обидва похмурі і спритні… Кожен з них бився із своїм двійником… Якби один загинув, то ніхто не розпізнав би, котрий саме… Здавалося, маркіз б’ється з власним привидом, який вийшов із дзеркала.

Коли ж він упав з проколеним серцем, привид почав сміятися… Відтак підняв труп і кинув його в отвір за дзеркалом. Квапливо штовхнув дзеркало на місце… витер шпагу від крові й сів у крісло, в якому чверть години тому сидів тепер уже мертвий справжній маркіз.

Наступного дня надійшов лист від графа. Граф докоряв маркізові за те, що той глумиться з його родини, і повернув назад дарчу. Тоді новий маркіз написав доньї Анні таку записку:

«Дорога донья!

Я, як вам відомо, стара й химерна людина. Не люблю, щоб мені дякували, запевняли в дружбі, говорили різні пусті слова, в яких часто не відчувається жодного почуття… Я зробив Вам добро не для того, щоб Ви були мені вдячні, а тільки тому, що це було мені приємно. Аби уникнути подяк, дуже мені неприємних, я влаштував отой невеликий скандал. Повертаю Вам дарчу. Вона справжня.

Більбао».

Тепер у його руках був ключ од людської волі, і він міг дати людям усе, що заманеться. Радість, заздрість, страждання, любов, ненависть… «Отже, я тримаю тебе в своїх руках, о багатство – квінтесенціє порухів історії… Ти, уособлення сил людських і сил підкореної природи, залежиш від тремтіння моїх рук, від вигадок мого розуму, від бажань мого серця…

Ану ж бо, поети, оспівуйте місяць, учені, досліджуйте витоки мислення. Я все це тримаю сховане в дзенькоті золота… Все, що ви шукаєте, все, чого ви не можете мати, я можу… Однак усе це буде обманом… Що ж таке правда?»

Незабаром маркіз придбав найкращий палац у Мадріді, і через якийсь час його салони заповнило найелегантніше панство країни… Вродливі принцеси, почувши про казкове багатство маркіза, захотіли прибрати до своїх рук оте безмежжя можливостей, які ховає в собі золото… Бо воно, золото, – це замки над вічним шумом моря, сади, пісні, звуки арфи, вродливі коханці… А щоб його мати, варто лише палко й проникливо глянути на старого, пристрасно усміхнутися юними соковитими устами… ніжно махнути віялом. Чом би й ні? Чом би й ні?..

І помолоділий від цих виявів уваги, маркіз почав отримувати парфумні записки в розкішних букетах…

А якою чарівною була Елла!.. Чоло в неї наче з мармуру, волосся попелясто-золотисте, очі великі, в них, здається, було закохане навіть небо… Можна було подумати, що зоряний всесвіт дивиться на землю тільки заради її очей… Руки в дівчини ніжні, як лілія, плечі білі, мов сніг… Справжня поема… Проходячи повз нього, вона завжди усміхалася… Серце маркізове молоділо, коли він бачив її. Була вона струнка й тендітна, мов очеретина, що повільно погойдується од легкого повіву вітру… А як появлялася в широкій білій сукні, у вінку з червоних троянд, то здавалося, що це ангел зійшов з небес…

Дивлячись на своє багатство, маркіз уявляв, що його душа – темна комора, де золото й самоцвіти лежать у пітьмі, що полум’я любові, запалавши в його серці, змусило б заблищати оті металеві квіти в усій їхній пишноті, виявити силу свого впливу… О Елла! З нею можна було мріяти про рай… Він уявляв, як гуляє з нею під руку серед пекучої спеки, що прозорим серпанком висіла над усіяними квітами полями, розривала на клапті зграї хмар, укривала сліпучим блиском дзеркало вічного моря… А душа Елли вгадувала його думки… І хоч би скільки він проходив повз неї, весь час її вуста тихо й звабливо шептали йому про кохання… Ах! Хто ж міг знати?

Якось після балу Елла присіла на край дивана… Маркіз підійшов до неї… її великі очі світилися дивним сяйвом… груди злегка здіймалися… Він приклякнув біля її ніг.

– Елло! – спитав тихо. – Чи можеш ти мене любити? Чи кохаєш ти мене?

– Давно, давно люблю! – прошепотіла ледь чутно вона.

– Обманюєш!

– Обманюю?! Чого б це я обманювала?

– Може, ти так говориш тому, що тебе приваблює моє багатство… То знай – його в мене немає… Мільйон – ось усе, що ще в мене є… Решту давно розтратив… Та нехай… Я химерна людина. Віддаю тобі півмільйона, щоб ти могла вільно подумати про те, що скаже тобі твоє серце. Тобто, чи змогла б ти покохати значно старшого за тебе чоловіка, якщо ти багата… Скажи, прошу тебе.

Її очі гнівно заблищали:

– Ах… як ти можеш думати, ніби тільки золото, ніби тільки його блиск здатний зворушити моє серце… Ні, ні! Я можу відмовитися від тебе, однак вічно любитиму… Я, настрашена твоїми жорстокими словами, спроможна втекти геть, аби не слухати цих порад… Проте не маю сили забути тебе…

– Елло, все моє майно… цілий мільйон… ось тут, у цьому гаманці… Там і дарча… Кладу її на стіл… Сам іду геть… Не хочу, щоб моя присутність змусила тебе почервоніти… Ніхто в світі не відатиме про джерело твого майбутнього багатства… Коли станеш багатою, то матимеш змогу обрати кого захочеш…

– О, – мовила вона крізь плач, – ніщо не дарують з таким холодом і жорстокістю в серці…

Він вийшов. Вона сиділа й дивилася на гаманець… Руки в неї тремтіли, очі сяяли жадібним блиском… Вона схопила гаманець, сховала за пазуху й вибігла із зали.

Згодом маркіз повернувся.

– Пішла, – тихо сказав він. – О золото… Отже, не все можна дістати за тебе. Тільки вдаване кохання… Справжнє– ні!.. А дружбу? Побачимо, чи можна купити дружбу… Завтра все місто знатиме, що я жебрак. Старий жебрак, закоханий у ангела…

Наступного дня маркіз отримав безліч листів… Жінки вимагали назад свої любовні записки… Приятелі пробачалися, що не мають змоги прийти до нього в гості і т. ін. і т. ін. Давня історія повторювалася перед його очима… Друзі стали ворогами, підлабузники глузували з нього… жінки вважали його потворним і дурним… Темрява оновила його душу…

«Омана, омана, – думав він. – Надіявся одержати за золото щиру дружбу, вдячність… кохання… Нічого того немає, лише омана… Старець буде тішитися, що я збіднів, матиме задоволення, коли побачить мене, зубожілого, поруч із собою. Багатії, дізнавшись про моє убозтво, радітимуть, що їхній суперник, який вихоплював у них з-під поса все щонайкраще, залишив їм вільне поле діяльності… радітимуть, що жінки й вина подешевшали, бо ніхто вже не платить за них так дорого… ніхто вже не цінить їх так високо…»

Маркіз не спав багато ночей. Разом з утратою золота загинули його мрії про щастя…

– Я платив їм, аби вони мене дурили… Золото – джерело лицемірства і брехні… Нічого справжнього… О кохання, кохання, – прошепотів він, нарешті засинаючи…

Маркіз відчував, що божевілля знову заполоняє його душу, і вона перетворюється на розпечену кулю… Здавалося, що темний морок налягає на його почуття й свідомість, і світ довкруг нього перестає існувати. Крізь глибокий сон маркіз ніби ще чув, мов тонкі й ніжні звуки скрипки, слова про кохання… А далі він уже не чув нічого… нічого…

Посеред високої похмурої каплиці на важкому столі стоїть домовина, накрита саваном з чорного оксамиту, з вишитими по ньому золотими зірками… Глибока темрява оповила все довкола, і тільки один-єдиний смолоскип ледве блимає над труною… Нема нікого, навіть священика, який би проказував схвильованим голосом заупокійні молитви. При блідому світлі видно під саваном обриси трупа…

Зненацька відчиняються чавунні двері й до каплиці заходить висока жінка. Її чорна сукня злегка шелестить по кам’яних плитах долівки, тонкий мережаний серпанок закриває бліде обличччя… За нею ступає старий з догідливою міною на лиці.

– Отже, це він? Ах! Дитя моє… Так закінчується людське життя… Правда ж?

– Ох принцесо, – каже її літній слуга… – Хіба можна з вашим розумом закохатися в людину без серця, яка зневажала жінок, для нкої смерть здавалася порятунком?.. Жодна жінка, пані, не зуміла б заполонити серце цієї забобонної людини, гордої і вбогої. Цього навіженого, одне слово…

– Бо непорочне серце не знає любові…

Вона підняла край савана й відкрила гарну, немов із синього мармуру, голову із застиглою на вустах посмішкою невимовної краси…

– О Анджело! – тихо мовила вона. – Чи звідав ти, що таке кохання, щоб ним нехтувати? Чи тішили коли-небудь твоє вухо оті ніжні й ласкаві квіти ночі – слова про кохання, чи зазнав ти жіночих пестощів?.. Чи лягали коли-небудь на твоє чоло лагідні доторки-поцілунки, що їх віддають вологі губи жінки, аби дізнатися, які думки снують у голові коханого: про любов, про бажання, про страждання?.. Ох сердешна самотня істото, я накриваю тебе квітами… Спи! спи!

Вона поклала свої руки на його мертве біле чоло… Небіжчик лежав у домовині із застиглою невинною усмішкою на вустах.

Обличчям слуги майнула холодна скептична посмішка… «Якби він був живий, вона б його вбила… – подумав слуга. – Погралася б ним лише один день. Однак цього не станеться… юнак мертвий… Цього разу смерть змилостивилася над непорочним святим серцем… Тепер моя вродлива принцеса може бути сентиментальною… Який глум!..»

Жінка закрила лице небіжчика… Знадвору долинув шум голосів… Слуга й принцеса швидко вийшли, зачинивши за собою чавунні двері… Небіжчик залишився сам…

– Даруйте мені, пане, але, висловлюючись метафорично, мені здається, що ви не сповна розуму…

– А це ми побачимо, пане Дрейфусе, побачимо…

– Метафорично кажучи, ви хочете воскрешати мертвих… Пробачте, пане, однак це суперечить здоровому глузду…

– Метафорично кажучи, ви м’ясник, пане!

– Але ж, пане, відкинувши всілякі забобони… мертва людина не може бути живою… Один та ще один – два… Живий не може бути мертвим… Два та ще два – чотири… Говорячи метафорично…

Відчинилися головні двері, і до каплиці, жестикулюючи і сперечаючись, зайшли двоє чоловіків.

– Але ж цей юнак не тільки мертвий, він навіть не хотів жити…

– Припускаю, припускаю… проте… мені справді байдуже, що він не…

– Хотів чи не хотів… не хотів чи хотів… про це я не питаю… А подайте-но сюди світло!

Невелику каплицю заповнили люди.

– Метафорично кажучи, людина не може бути живою й мертвою водночас, – мовив лікар Дрейфус.

Тоді другий чоловік підійшов до труни, зняв саван і звелів:

– Віднести його додому й покласти в ліжко, а не до церкви.

Священик перехрестився. Він же одержав гроші за похорон наперед. Йому байдуже…

Чи хтось дивувався всьому цьому? Так, сам небіжчик. Він чув розмови довкола себе, заплющеними очима бачив готичне склепіння каплиці, свічку з білого воску у себе в узголів’ї… Проте йому здавалося, ніби все це відбувається в його уяві… Але йому подобалося бути мертвим…. Він ніби перебував у іншому світі й не розумів, чому сперечаються через якийсь там труп… Йому здавалося, ніби він перебуває у каплиці і водночас ніби його там немає, він сам себе бачив у труні й пам’ятав добре, що кілька хвилин тому якийсь демон підійшов до нього й поклав на його чоло блакитні квіти. Небіжчик не сумнівався, що життя залишило його, був певен цього, однак знав, що коли захоче, то склепіння каплиці розсунеться, і нічне небо, всіяне тисячами зірок, простелить над ним своє голубе покривало… Ось він уже й опинився на просторому безлюдному полі… Домовина стоїть самотня під небесним куполом, всесвіт ближчає і сипле на нього зорі. Присипаний ними, він уже нічого не бачить, крім золотих друзок, що впали на його очі.

А втім, він помічав усе, що хотів… Дивився на свою матір, яка, судорожно стискаючи в руці білу занавіску, плакала біля вікна… Виходило, що він таки мертвий… Потім знову все зникло, і його оповив морок.

А через якийсь час він побачив себе у своїй кімнаті, стіни якої були розмальовані блакитними квітами. Йому здавалося, що він лежить у ліжку, чує, як старовинний годинник на стіні видзвонює повільно і монотонно… Йому здавалося, що у вікні стоїть чиясь тінь із плетінням у руці, що до нього навіть доноситься шелест спиць, що портрети зі стін дивляться на нього з любов’ю, мов давні знайомі… Потім вирішив поворушити рукою, однак не зміг… хотів гукнути, та не зумів, тим часом тінь у вікні потихо співала тужливим голосом колискову пісню, яку він часто чув у дитинстві… Хотілося заплакати.

– Мамо! – позвав згодом.

– О, він живий, живе! – почув радісні вигуки.

Мати наблизилася до нього і вкрила його лице поцілунками.

– Сину мій… любий мій синочку!

– Живу, – промимрив скрушно. – Отже, я не номер… Небуття не зласкавилося і не прийняло мою змучену Душу.

– Цить, не говори такого! Твої слова – богохульство… Ти житимеш… ради мене… Твоє чоло, вічно нахмурене від сумних роздумів, проясниться… ти будеш людиною між людьми…

– Добрий вечір, юначе, – мовила вона посміхаючись. – Такий сумний і такий закоханий?

– Не знаю!

– Ах! Не знаєш! Чого ж ховаєш твої прекрасні очі?.. Та я відаю, що затаєно в їхній глибині… образ…

– Мої очі обманюють, пані.

– Нехай скажуть мені якусь неправду… Хочу, юначе, бачити, що розповідають твої очі.

– Нічого.

– Заглянь прямо мені у вічі, хай пересвідчуся, чи спроможний ти дивитися…

Тоді він звів на неї очі… Через якусь мить вона заплющила свої.

– Я не хочу, щоб ти так дивився… Твої очі такі ясні, такі голубі, такі темно-прозорі… Наче очі дитини… Здається, вони викликають довір’я, і я щиросердо розповіла б їм усе, що в мене на серці… Ти – стара людина з обличчям дитини. Здається, при їх світлі почуваю себе мудрішою, проте, коли дивлюся в них, мені стає страшно їхньої глибини… Ти безжальний, мій дорогий…

– Ваша правда, пані, я немилосердний… але тільки до себе, більш ні до кого іншого… Якби я вас любив, пані, то не був би щасливим…

– Ах, замовкни, а то затулю тобі рота… Не говори мені про кохання, навіть не натякай про нього… Твоя присутність, щойно сказані тобою слова затьмарюють мій зір… Залиши мене зі спогадами моєї молодості… Хочеш, аби я тебе взяла до школи? Щоб показати тебе одній зухвалій жінці? Вона марно намагається навчити любити чоловіка, який зневажає жінок, зовсім до них байдужий, тікає від них, щоб закохатися в себе самого… Хочеш, щоб я гралася з тобою? Я зважилася б, хоч це й небезпечно для мене. Щоб ми з тобою гралися в дитячі ігри, щоб я тебе легенько ляскала по щоках, але не боляче, щоб змусити впасти на коліна і верзти нісенітниці? Я зробила б так, однак ця роль не для тебе… Признаюсь тобі відверто… щоправда, твоя доля, як її передбачаю…

– Скажіть, пані,– мовив він тихо, – ви знаєте, що я забобонний… А така жінка, як ви, мудра, з ясним розумом, скаже мені правду… Крім того, ви моя приятелька… До того ж єдина приятелька, з якою я зважуюся ділитися своїми химерами, своїми болями, які ви називаєте фантазіями…

– Ти закохаєшся, бо ніхто цього не може уникнути…

О, горе тобі, я знаю, в кого і як… Нещасна твоя голівонька, якщо закохаєшся, кажу тобі це наперед… Краще б ти одружився… Одруження також нещастя, але незрівнянно менше, ніж кохання.

– Одружіть мене, пані!.. Бачите – я вас слухаюся…

– Одружити?.. Гаразд…

Вона присіла коло нього й поклала свій голий лікоть на його плече…

– Глянь он туди, в куток зали, на оту дівчину… На її біле чоло, навколо якого в’ються русяві кучері, на її голубі, такі серйозні і сповнені лагідної ласки очі… На її уста й обличчя, на якому легким серпанком блукає зворушлива тінь меланхолії… У блідій руці вона тримає квітку лілії, спокійно милується нею… Вродлива голівка красуні злегка нахиляється, і здається, ніби квітка в’яне від любові під її поглядом… А тепер уяви собі, що ця дівчина твоя… Уяви, як вона освітлює своєю ангельською красою темні ліси твоїх володінь, як сидить біля блакитних джерел у твоїх борах і плете вінки, очікуючи, коли її мандрівний коханий спуститься вузькою стежкою з гір і сяде коло неї, а вона вкриє квітами його чоло і груди… Скажи… чи любив би ти її? Я закохана в неї…

– Вона ангел, пані! – сказав він невдоволено. – Хіба ви не знаєте, що я ненавиджу ангелів, їхні ласкаві божественні погляди? Вони з їхнім невинним виглядом, з білими, мов сніг, лицем, плечима й грудьми – це мрія моєї душі. Якщо б моя кохана померла, то я зостався б самотнім на землі, мов той диявол у святоншому вбранні. Втім, я боюся подібного кохання, страшенно боюся… Коли я буду злим, вона – покірною, як ягнятко… коли вергатиму прокляття, вона молитиметься повсякчас, коли буду злоститися, вона цілуватиме свій золотий хрестик… Ах! Я був би безмежно нещасним, як ніколи. Більше того, я закохався б до безтями, і вона також любила б мене… І повторилася б давня людська трагедія… Двоє людей кохаються, хоч і не підходять одне одному…

– Знай, я гніваюся на тебе… Не буду розмовляти з тобою… У тебе вже немає матері…

– Люба моя матуся… – мовив він, цілуючи їй руки.

– Прошу тебе… Ах! Яка досада… Коли б я могла ненавидіти тебе чорною лютою ненавистю… Однак це неможливо… Мені хочеться поцілувати тебе… Поцілувати тебе, холодного, мов лід… Чи відаєш ти, що тебе доконає? Байдужість… Якби я кинула тебе в крижане море, тільки тоді ти б вибухнув, наче вулкан, і викинув би струмені лави в небо, і воно застигло б, мов вічний захід сонця… Божевільний! Одне лиш мене тішить, що я твоя мати, твоя молода і вродлива мати… що ти ділишся зі мною своїми думками, що час від часу викликаєш у мене солодкий страх, що ти диявол і що я люблю тебе! Біля тебе хочеться складати вірші… Сховайся за штору… Я хочу поцілувати тебе, але щоб ніхто не бачив…

Штора гойднулася, ховаючи цю таємницю.

– Одне мене дивує,– знову озвалася пані, спаленівши, як троянда, – відколи я стала грати роль твого наставника? Окрім цього, дивуюся з моєї любові до тебе. Якесь дивне почуття… Ніби я була твоєю дружиною, але давно-давно, а зараз ніби я твоя мати… Зрештою, це солодке й родинне почуття. Не витерпіла б я, щоб ти був моїм коханцем. І незважаючи на це, я тебе люблю…

– Пояснити тобі це почуття?.. Мені часто здається, що ми вже були колись на світі, що я тебе любив божевільною і якоюсь дитинною любов’ю… Нерідко бачу в снах Єгипет з його славною історією, сниться, що я був там фараоном і мав вродливу дружину, яку звали Родоне, і що та жінка – це ти…

– Мені також здається, що колись я вже кохала одного навіженого юнака, і що той юнак – це ти… Прощай, мій сину!.. Хочеш, щоб я ще тебе поцілувала?

– Навіть тисячу разів, Родоне!

О штори! Чого тільки не приховують вони!..

– Отже, від сьогодні я стара матрона, мені понад чотири тисячі літ… Я поважна мумія, – мовила вона й підвелася, скорчивши похмуру гримасу. – Прощавай!..

Потім стрибнула легко, як газель, і зникла серед гомінливого натовпу.

«Дивна дівчина, – подумав Анджело. – Проте чудово сказала про наше кохання… Так, наче я був одружений з нею давно, наче палка любов уже минула, а я залишився й далі молодим… А яка вона гарненька… Я міг би цілими днями дивитися на неї, міг би цілими днями розмовляти з нею, але так, як старий чоловік з вісімнадцятилітньою дівчиною… Я старий, дуже старий», – зітхнув він.

Лікар де Лі підійшов до нього… Взяв крісло, поставив проти Анджело й сів, ляснувши долонями по колінах. Потім, посміхнувшись стиснутими вустами й погладивши бороду, поглянув на юнака і спитав одними лиш очима: «Ну?»

– Невже ти не знайшов собі іншого місця, юначе? – спитав Анджело, сміючись.

Доктор не відповів.

– Хочеш, щоб я пішов?

Жодної відповіді.

– Отже, щоб залишився?

Знову мовчанка.

– Не відповідаєш?

Лікар заперечливо хитнув головою.

– Гаразд.

Анджело втупив свій погляд у його лице, і вони просиділи мовчки, мов два навіжені, кілька хвилин. Опісля Анджело хотів підвестися.

– Стривай, стривай! – вигукнув старий, – Сиди спокійно… Хочу сказати тобі щось дуже важливе… Дай мені цигарку…

– Не маю.

– Добре. Ти віриш у привиди?

– Відколи тебе знаю – ні.

– Гаразд. Якщо не віриш, то я йду… Знай, що я йду, – мовив він багатозначно.

– Та ні, цілком серйозно, – зупини» його Анджело, і очі в нього сповнилися темним прекрасним блиском. – Що ти хотів мені сказати?

Доктор був членом таємного товариства «Друзі темряви». Він, як розумна людина, надавав деякої ваги містицизму.

Родопе підійшла до нього, нахилилася до його вуха й шепнула:

– Виконай свою обіцянку, я хочу бачити його закоханим.

Сказала й зникла.

– Ти віриш у привиди? – так само незворушно запитав лікар.

– Вірю.

– Тоді їдьмо зі мною цього вечора… Ллє, ясна річ, я тобі зав’яжу очі.

Душа в Анджело здригнулася… Доктор якось відразу став поважним і урочистим.

– Анджело, – мовив він тихо, – я повезу тебе до друзів темряви. Ти бачиш мене на людях веселим, з ясним чолом… Однак таким я не завжди буваю… Я покажу тобі справжнє життя, покажу щиру правду… Розваги… Друзі темряви – це друзі душевного задоволення. Ти побачиш очима свого розуму те, чого ще ніколи не бачив… Спиватимеш своє життя в тисячах краплин світла й шалених почуттів… Ти житимеш… Хіба то життя, яким живуть люди? З порожнечею в їхніх душах, з їхніми стражданнями й банальними радощами – вони жалюгідне ніщо. Коли вже ми ніщо, то принаймні, нехай у нашу свідомість ввійдуть світло й темрява, небо й пекло, захоплення й розпач.