Текст книги "Зневірений дух"

Автор книги: Міхай Емінеску

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 19 страниц)

Помираюча співала… але як! Ніби дзвенів срібний дзвіночок…

Аж ось мелодія піаніно згасла під пальцями дівчини, разом з нею згасла й пісня на вустах другої – помираюча ще підвелася, зіпершись на правий лікоть, потім тихо-тихо впала головою на подушку – пісня урвалася, вуста завмерли й посиніли, очі широко розплющились, а потім заплющилися назавжди… Свічка погасла!

– Софіє! – зойкнув Йоан, одірвався од вікна і впав у сніг горілиць.

Я стрибнув униз.

Йоан був непритомний. Я щільніше закутав його в пальто і взяв на плечі. Був він легенький, мов дівчина. Я разом із ним переліз через паркан і подався засніженим полем, схожий на крадія трупів. Вже в передмісті поклав його долі, почав розтирати снігом і зігрівати власним диханням його побіліле обличчя, яке при світлі місяця було наче із срібла… Аж ось він ціби ворухнувся.

– Йоане! – сказав я. – Вставай, ходімо додому.

Він лежачи обернувся до будинку, де ми щойно були. Там не світилося.

– Ми були там? – спитав він розгублено, показуючи рукою в напрямку будинку.

– Ні! Ми тільки-но вийшли з міста, і ти впав отут непритомний.

– Отже, це все мені приснилося? – сказав він, криво усміхаючись. – Я знав, що це мені сниться! Інакше не може бути… не може бути.

Голос його надломлений і глухуватий від болю.

– Ходімо додому, бо замерзнеш!

– І ти не чув цієї божественної музики, не бачив помираючого янгола, розпачливого старого, не бачив нічого?

– Та бог з тобою, якого старого, якого помираючого янгола? Що я міг побачити тут, у полі? Ми ж не були ніде, то як могли бачити те, про що ти говориш?

– От і добре! Я збожеволів! Мені привиділось. Ходімо додому. У них не світиться… вони сплять… лягли спати… отже, вони спокійні, якщо лягли спати й світло не горить… значить, вона не помирає… навіть навпаки, є надія, що їй стане легше, поки вона спить…

– У тебе мокра голова, – сказав я, – бо я прикладав тобі до лоба сніг.

При цих словах я зняв свою хутряну шапку й насунув йому аж на очі, бо помітив, що світло знову загорілося. Потім, підхопивши його під пахви, підняв, міцно взяв за руки і швидко потягнув за собою, аж поки ми й опинилися в місті… Він, ще не оговтавшись цілком, нічого не бачачи з-під шапки, байдужний до всього, піддаючись мені, навіть не оглянувся.

Ми прийшли додому. Очі його й досі палали, але обличчя знову набуло звичного спокійного виразу. Лампа, яку я залишив на столі, догоряла й чаділа.

– О господи, я хотів би не спати, але мене звалює сон! Я сплю на ходу! – сказав Йоан, падаючи на ліжко.

Як і всякого, хто перемерз, Йоана зморило, а оскільки сон для нього в його тодішньому стані, на мою думку, був найкращими ліками, я залишив його лежати, а сам, роззувшись, щоб не зчиняти зайвого шуму, почав ходити по кімнаті. І лише під ранок сон здолав і мене, і я приліг коло одного зі своїх товаришів. Коли я прокинувся, надворі стояв білий день. Йоан давно вже пішов.

Третього дня, коли почало сутеніти, він прийшов до мене сумний, стриманий, але спокійний.

– Вона померла, – сказав він. – Ходімо.

На вулиці він узяв мене під руку. Вечір був холодний, піде ані душі. Та ось із-за далекого освітленого рогу вийшли чотири чоловіки з чорною смерековою трупою на плечах, позад них швидко дріботів священик, а за ним так само швидко – ніби сама скорбота була поспішною – йшли старий у підбитому вітром пальті й бідно одягнена дівчина.

Ми наблизилися до процесії, яка квапливо прямувала до цвинтаря.

Поміж засніжених хрестів і могил зяяла свіжовикопана в бурій глині яма, з її глибини ще парували легенькі хмарки земного тепла, а груддя вкрила паморозь. Похорон зимового вечора. Могильник з похмурим серйозним обличчям зіперся підборіддям на свій широченний заступ із намерзлою глиною. Між холодних і блідих хмаринок, ніби сопшій, пропливав місяць, священик тягнув «Пом’яни, господи…», а старий батько скинув шапку і стояв простоволосий. Обличчя його було жовте, роки й болі виткали на ньому густу мережу зморщок, то тоненьких, мов павутина, то глибоких; голова майже без волосся, а ті кілька срібних, мов присипаних сіллю, волосинок були ніби посаджені чиєюсь невмілою рукою… Очі в нього сухі: він уже, мабуть, неспроможний був плакати… незмигний погляд прикипів до труни, ніби найглибший відчай сконцентрувався в голові цього напівбожевільного чоловіка, в його розпачливих і безтямних очах.

Перед тим, як могильники мали опустити тіло в лоно землі, старий мовби інстинктивно подав знак, віко підняли, і в надто великій труні я побачив дівчину – біла тінь із скуйовдженим волоссям, бліде, зачеплене синявою, ніби мармурове, обличчя, безкровні губи й великі очі під широким неживим чолом. Старий підійшов і припав довгим поцілунком до чола мертвої дитини.

Сестра її – живий мармур, геній болю, з обличчям, спаленим стражданням, стояла, притулившись до дерева, яке струсило свої останні жовті засніжені листочки на її бліде й холодне обличчя. Заплющені сухі очі, спотворені печаллю вуста – все свідчило про те, що вона прагнула плакати і не могла; здавалося, ніби сам Канова воздвиг на цих могилах мармуровий твір генія свого духу і поставив його між покритих снігом хрестів та могил.

Йоан, мов божевільний, блідий, як привид, стрибнув від мене й припав губами до очей померлої.

Потім віко упало, чорна труна ковзнула по мотузках у земну темінь – і на землі залишилась тільки гірка згадка про Софію.

Я заплющив очі й замислився… про що? Не знаю. Коли розплющив очі, то побачив, що залишився на кладовищі сам. Місяць лив на засніжені й осяйні в їхній срібній одежі дерева бліде світло, ніжне, мов літній сон, а старий могильник повільно, байдуже, меланхолійно кидав грудка, які бриніли на сухих дошках труни. Смертельний могильний сон – ось і все.

Коли я повернувся до своєї мансарди, Йоан лежав на моєму ліжку, довге волосся його розметалося по подушці, як і вночі, руки закладені під голову, обличчя непорушне, очі заплющені. На столі лежала купа запилюжених книжок, над ними в глиняному свічнику горіла лойова свічка, непочищений гніт якої давно вже нагорів і кидав нечітке жовте світло на заціпеніле обличчя юнака. На столі лежав пістолет. Я тихенько підійшов і взяв його. У летаргійному сні, куди його вкинув невимовний біль, Йоан не почув нічого. Відчинивши віконницю, я викинув пістолет у сніговий замет. Потім вийшов з хати: мені хотілося трохи остудити свої думки, враження та похмурі хвилювання тишею й прохолодою зимової ночі.

Наступного дня я зустрівся з Йоаном.

– Ти бачив фінал цієї сердечної драми, Томо, ходімо побачиш зараз ближче акторів… ходімо до старого та його вже єдиної доньки. О господи, я не егоїст, але, знаєш, я хотів би, щоб краще вона…

– Замовкни, – сказав я, – не бери гріха на душу. Може, вона принесе кому-небудь щастя, Йоане! Вона теж дуже вродлива і, здається, теж дуже добра… А втім, ходімо…

Невдовзі ми були у вже знайомій натопленій кімнаті. Старий мовчки зігнувся, охоплений горем, у ветхому кріслі, опустивши голову на груди. Дівчина замислено сиділа біля вікна й дивилася на троянду, що промінилась, мов зоря, біля розцвічених морозяними квітками шибок. Якась баба поралась біля груби. День був такий похмурий, що в хаті, здавалося, заходили сутінки. Ніхто з них не завважив нашого приходу. Йоан підійшов до дівчини, взяв її за руку й сказав голосом, повним братерської ніжності:

– Поесіс, що ти робиш?

– Що роблю? Нічого… Говори тихше… тато спить, тільки сон цей зветься біллю і відчаєм… Не розбуди його!.. Єдина наша опора, Софія… відійшла.

– Дозволь представити тобі добродія Ноура, – сказав Йоан, показуючи на мене.

– А-а! Пан Ноур… – сказала вона тихо, ковзнувши по мені байдужим поглядом, ніби й не бачила мене. – Я хочу тобі подякувати, Йоане, – провадила вона далі, стискуючи його руку, а він сидів на стільці перед нею, – за те, що ти був того вечора тут. Бідолашний ти мій! Яка це втрата для тебе!

– Мене не було тут, я не міг тут бути, Поесіс, спитай ось його. Якби я не знепритомнів по дорозі, то прийшов би до вас. Він тоді був зі мною.

– Оцей пан? – перепитала вона, сумно усміхаючись. – Ллє ж ти був… Хіба ми не бачили тебе у вікні?

– Отже, я таки справді був, – сказав він тихо й розгублено. – Значить, я на власні очі бачив її смерть.

О Томо, як зле ти вчинив, обманувши мене, коли сказав, що мені все привиділось. Я карав себе за те, що ми не дійшли, але зараз… я чистий перед нею на небі… вона знає… я тут був… але чому ти мені не сказав? Ми могли б повернутися тоді…

– У тому стані, в якому ти був? – спитав я. – Якби ти прийшов, Йоане, тоді, то сьогодні я не міг би поручитися ні за твій розум, ні за твоє життя – хоч ти, я знаю, не дуже цінуєш і те, й друге, але я зобов’язаний був утримати тебе.

– Бідолашний хлопче! Який же ти нещасний! Я б уже збожеволіла давно, – сказала Поесіс, нахиляючись і цілуючи чисте Йоанове чоло.

Чоло його залишилося спокійне, але затуманилося хмаринкою якоїсь думи.

– Я піду за нею, – сказав він тихо й схвильовано, – я невдовзі піду вслід за нею.

– Мовчи, – обізвалася Поесіс, – щоб він не почув! – і показала очима на батька, який потонув у своєму глибокому й мовчазному горі.

Ми побули ще трохи… зовсім мало… а далі повернулися додому. Серце моє купалося в світлі, душа впивалась безмежною ніжністю й переповнювалася одним образом, одним-єдиним… Поесіс! Йоан пішов від мене. Я зачинив за собою двері кімнати і впав перед столом із книжками.

– Поесіс, – бурмотів я спантеличено. – Я люблю тебе!

Я мріяв… співав, писав про неї… вся істота моя виповнена була одною-єдиною мрією… розум мій не бачив жодного іншого образу, окрім цього янгола з мармуру: Поесіс!

Я знайшов Йоана і спробував йому розказати все. Ллє він зробився мовчазний і противний… недовірливий до будь-кого. Він насміхався з неба і з Бога; зневажав людей, іноді здавалося, що в його лахміття вирядився сам король насмішки й ненависті. Я не міг з ним розмовляти так, як раніше. А втім, одного дня спитав його про життя цієї родини.

– Злидні,– сказав він, – злидні – такий талан великих душ, душ янголів… А тим часом можновладці, бундючні ідіоти їздять у золотих каретах. О, ці великі можновладці! Невже вони не могли б підбадьорити, підтримати цього старого поета, який харчується тільки мріями, який помирає від голоду при своїй геніальності, який вимушений одягати своїх дочок у лахміття, а виряджені в шовки повії регочуть услід доброчесності, вдягненій у дрантя? О, повій і утриманок хоронять у мармурових склепах, у свинцевих гробах, покритих оксамитом, а доброчесність спить вічним сном у чотирьох смерекових дошках. І для чого існує доброчесність, навіщо вона? Для театру? Щоб ці нікчемні людці в світі зла, двоєдушності, егоїзму могли вдавати із себе доброчесних, шляхетних, доблесних? Та хіба доброчесність може перемогти розпусту?… І чи вона перемагала її коли-небудь? Де? В театрі, на сцені – так, але не в живому житті, бо в ньому треба бути мерзотником, аби не померти від голоду, і здаватися, тільки здаватися порядною людиною, щоб померти щасливим і оплаканим спадкоємцями… особливо, якщо залишаєш після себе майно. О, я знаю випадок, коли мати ховала заповіт чоловіка в себе за пазухою, боячись рідних синів, а вони, ще тіло непоховане, з червоними від сліз очима нишпорили, мов змії, шукаючи заповіт покійного. Я бачив також сцени, де жінка непритомніла тільки тому, що летаргійна блідість та вільні пози дуже личили їй. Ганебне все людське… Я не вірю в цю злісну тварину, що походить від мавпи, яка прихопила з собою всі погані звички своїх предків.

– Замовкни! – гаркнув я. – Хіба твоя Софія не була жінкою?

– Вона жінка? – перепитав він, гірко усміхаючись. – Вона жінка? Ти мариш! То був янгол – янгол, яким його замислив творець серед своєї безмежної вічності. що таке жінка? Це людина, котра живе для того, щоб розмальовувати своє лице фарбами, казати брехливі слова й плакати нещирими сльозами. Це – сфінкс, котрий плаче, зраджуючи, і глумиться з тебе, зворушуючись аж до сліз. О пі, вона не була жінкою… Я протестую проти самої назви.

У такому настрої Йоан був весь час після смерті Софії. Але хоч серце його й краялося, хоч душа кипіла чорно, але його чоло митця завше лишалося світлим, так що збоку нічого й не помітиш.

Я ж навпаки, побачивши одного разу прекрасну постать земної дівчини, цього білявого янгола, почав марити нею дні й ночі, і мені здавалося, що тоді, коли дячок бурмотів на криласі молитви старослов’янською мовою, коли священик на вівтарі здіймав до неба свої слабенькі рученята, мені тоді здавалося, що лик матері божої на темночервоній іконі на іконостасі світліє, неясні досі, стерті від часу риси вкриваються живим рум’янцем, волосся, покрите вишитою золотом хусткою, починає спадати безладними світлими, мов золото, хвилями, давно згаслі очі починають світитися двома голубими квіточками, її святі, міцно стиснуті пожовклі вуста шепочуть слова, а складчаста багряниця перетворюється на моїх очах у легку, мов павутина, білу газову сукню. Отож у церкві замість святої божої матері я бачив крізь гіркі сльози любові найдорожчий моєму серцю образ – Поесіс.

Хто вона? Що вона? Чим займається?

Другорядна актриса в другорядному театрі, вона грала субреток, хоча все в ній – і хода, і постава – свідчили про її покликання до високої трагедії.

Театр був у передмісті, таке собі грубо збудоване дерев’яне приміщення посеред зграйки дерев, які разом з іншими, що росли поодаль, складали щось на зразок саду, а точніше сказати, гайка.

Через бічні двері можна було побачити сцену в усьому неймовірному безладі перед виставою: зелень декоративних гаїв упереміш із червоними плямами, тобто з трояндами, скидані купою стільці, задники, які наполовину звисають над сценою, за ними видно нагромаджені меблі, канделябри на стільцях, столики догори ніжками на канапах, повернуті склом до стіни дзеркала, згорнуті доріжки, накиданий абияк реквізит, ліворуч і праворуч дощані кабіни, що іменуються гардеробами, де одягаються і гримуються актори та актриси.

Я зайшов на сцену, пробрався крізь роїсько робітників сцени, які гиркалися між собою, і підійшов до однієї з дощаних кабін, де, як я знав, одягається вона. Крізь щілину заглянув усередину. Бідолашна дівчина! Щойно померла її сестра, а вона повинна виконувати веселу роль. Надто мало білил треба було для її аж надто блідого обличчя, легенький мазок рум’янами освітив її рожевим світлом, схожим на вечірню зорю. Перса її прикривала легенька газова сорочка, котра швидше видавала, аніж приховувала маленькі білі округлості, ніби витворені із срібного мармуру рукою сліпого скульптора, бо аби він був зрячий, то не стримався б, щоб не знищити від ревнощів свій власний витвір. Вона грала якогось ангела в безглуздій феєрії з деі ех тасЬіпа, яка подобалась публіці й була гарна настільки, наскільки були гарні виконавці.

Поесіс прикріпила собі білі крила; вона вже встигла переодягтися, коли оркестр заграв увертюру з «Норми». Вона впала замислено на стілець, голівку втягнула в плечі, руки стиснула, і я не здивувався б, якби вона, підхоплена тією музикою, що лилася з неба, повільно піднялася б, нерухома й сумна, мов душа помираючого янгола, на небеса, і її нечутно понесли б її срібно-білі крила.

Я стояв і роздивлявся її. Млосна насолода цієї мармурової святої, замрійність цього блідого личка, зверненого до неба, ці маленькі білі руки, складені, мов для молитви, круглі голі ніжні плечі, опущені вниз, які ніби видавали безнадію, це тіло, готове стати на коліна, ці білі крила, які ось-ось махнуть і понесуть її… вона єдина для мене, моя жага, моя любов, мій ідеал – Поесіс!

Та ось глухий дзвінок продзеленькотів на сцені, і я відскочив від кабіни, аби вона не застала мене, коли я милуюся її неземною вродою. Вона й справді вийшла з кабіни. Побачила мене і всміхнулася; я спробував привітати її найвишуканішим компліментом.

– Що тебе привело сюди, до запахів масляної фарби й лампадної олії? – спитала вона, все ще усміхаючись.

Я опустив очі й почервонів, мов школяр, якого зненацька застали, коли він робив паперові голуби під партою. Але, скріпивши серце, бо, зрештою, треба ж колись…

– Ти!

– Я? Ти жартуєш, – сказала вона, і білило не могло приховати, що обличчя її спалахнуло вогнем.

Задник опустився до землі, і ми опинилися за ним.

– Відколи я побачив тебе, – пристрасно говорив я далі, вхопивши її за руку, – очі мої осліпли від твого сіяння, а серце моє замкнулося для всього світу від любові до тебе. Поесіс, я забув запилені книжки, науку й поезію, всі до одного ідеали, відколи ти з'явилася нереді мною. Ти не знаєш, не можеш знати, як я тебе люблю. Уся краса світу для мене сьогодні зібралася в тобі: квіти і птахи, весна й зимова казка, білила Півночі й спека Півдня, все, всі загиблі ідеали я віднайшов в одній-єди-ній істоті – у тобі!

– Пора на сцену, зараз моя репліка, – сказала вона швидко і схвильовано.

– Ти любиш мене? – спитав я, падаючи на коліна й намагаючись затримати її.

– Так, – відповіла вона схвильовано, усміхаючись і почервонівши, але все-таки побігла від мене туди, куди її кликала репліка, і ось я почув її по-дитячому дзвінкий голос, який пронизав сцену, і оплески публіки, збудженої появою цього земного ангела.

Я так і закляк на колінах зі складеними руками за задником, упиваючись всією душею звуками її срібного голосу, що долинав до мене. Я був приголомшений своїм щастям, і отак захоплено й стояв, опустивши вниз голову, поринувши в звуки її голосу, який уже замовк, аж поки зненацька відчув перед собою шелест сукні… Я підвів очі… це була вона. Я все ще стояв на колінах, а Поесіс дивилася на мене з безмежним співчуттям, з безмежною любов’ю.

– Поесіс, – прошепотів я, підводячись і простягаючи до неї руки.

За мить вона завмерла в мене на грудях, обвивши голими білими руками мою шию. Губами я шукав її лице, що ховалося в мене на грудях, але цієї миті вона відвела свою руку, зняла її з моєї шиї… торкнулася тильним боком долоні моїх пересохлих губів і, повернувшись, зникла, усміхаючись…

Марно простягав я сповнені жаги руки до її тіні… Вона відлетіла.

Але ось повернулася знову.

– Любий мій, – сказала вона дуже серйозно, погладивши мене по чолу, – проведи мене додому. Батько в оркестрі, він віолончеліст… до четвертого акту що далеко… він прийде додому сам. Побудь тут! – сказала вона, повертаючись до кабіни, і почервоніла, ніби в її словах було щось сороміцьке.

Невдовзі вона вийшла переодягнена у свій звичний одяг, у коротенькій шубці, яка дуже їй личила, і в оксамитовій шапочці на голові.

– Тримай! – вона дала мені в руку якийсь вузлик.

Ми вийшли через чорний хід з театру й невдовзі опинилися край поля, звідки виднівся вдалині будиночок старого музиканта, вікна його блищали в темряві, мов дві срібні дощечки.

Яке мовчазне й біле було поле, яке холодне й чисте повітря, яка гаряча й чорна була моя любов!

Я йшов поряд з Поесіс, поряд з теплою юною душею по засніженому старому полю… У ці хвилини я вбачав у ній все… свій ідеал, свого янгола, свою дружину… Моя дружина… коли я уявляв, що ця ніжна й лагідна дівчина, котра йшла поряд зі мною, колись назве мене своїм чоловіком, якісь непоясненні чари, якась теплота, мов дух нагрітої хати в зимову стужу, якесь набальзамоване важке повітря виповнювали пустельний і холодний морок моєї душі.

Разів з двадцять я ладен був кинутись до неї і стиснути з шаленою юною любов'ю в обіймах, – разів з двадцять її докірлива й лукава усмішка, котра, здавалося, здогадується про все, що діється в мене на душі, перепиняла мої наміри.

Нарешті ми прийшли до хати. Метка й граціозна, вона відчайдушно перескочила через паркан і зі сміхом зникла. Я подався вслід за нею садом поміж засніжених дерев, і ми разом зайшли через чорний хід у темні сіни, куди крізь замкову шпарину в дверях пробивався промінь із освітленої кімнати. Ми зайшли всередину. Догоряючий камін з відсунутою заслінкою кидав на стіни червонуваті відблиски, повітря було тепле, запаморочливо пахло підсмаженою кавою, здавалося, ніби й повітря, і світло в кімнаті дрімали. Єдина переміна тут після моїх відвідин була та, що піаніно пересунулося вздовж стіни до вікна, тому його клавіші опинилися поряд із вікном, на якому стояли горшки з квітами: в одному палахкотіла червона троянда, а в другому – білий, аж сріблястий, мов закохана дівчина, крин.

Поесіс скинула шубку й залишилася в підігнаній до стану простенькій шовковій сукні. Стан у неї тоненький, його можна обхопити пальцями однієї руки, усмішка й погляд у неї лукаві, а ще була в ній якась м’яка слабкість, котра оповивала кожен її рух, мов вона сонна, від чого в мені спалахували незбагненні бажання.

Я підтягнув крісло до каміна, від якого розходилось м’яке тепло, і примусив Поесіс сісти в нього. Червоні відблиски заграли на її блідому обличчі й чолі, вона усміхнулася радісно й печально водночас, повіки її напівзаплющились… і я, впавши перед нею на коліна, схопив обидві її руки і вдивлявся з безмежною жадібністю й любов’ю в її лице.

Я несміливо обняв її за шию, тихо-тихо підвівся, щоб нарешті зірвати довгий і чарівний поцілунок. Але вона раптом ніби пробудилася від своїх м’яких дрімотних мрій… Напіврозплющивши очі, вона лагідно відштовхнула мене, легенько ляснула мене по чолу і сказала з усмішкою:

– Хлопчисько! Іди геть!

Потім, силоміць, але граційно вивільнившись із моїх обіймів, Поесіс сіла біля піаніно й відкрила кришку. Я кинувся до неї, впав на коліна, обхопив її стан обома руками і вткнувся очманілою від любові головою їй у поділ. Отак сидячи, вона поклала руки на клавіші й почала меланхолійно бити по них; це був хвилюючий, сумний вальс одного з німецьких композиторів, вальс розповідав про любов і від цього я ще дужче став сам не свій. Я не чув ні звуків, ні мелодії, а лиш меланхолійний та жагучий до знемоги сластолюбний гул, який повільно плинув і десь губився.

Я підвів голову, з любов’ю подивився в її лице, розпашіле від тепла та моїх обіймів – усі почуття мої переплутались, закрутилися виром, і я не міг ручатися за них – погляд мій був сам вогонь, обійми – жагучі.

– Поесіс, – сказав я здавленим голосом, – я люблю тебе!

– Тс-с! Тато йде! – тихо скрикнула вона, підводячись і показуючи рукою на вікно.

Ця несподівана звістка підвела мене з колін. Вона зірвала квітку крину з горщика на вікні, поцілувала її, заплющивши очі, – від цього здалося, ніби срібно-білі пелюстки крину порожевіли, – потім з ясним виразом любові лівою рукою подала його мені. Припав і я поцілунком до цього крину, який не міг бути біліший і чистіший, аніж обличчя моєї незайманої нареченої – я поцілував його гарячим пристрасним поцілунком! 1 подався до дверей… але на порозі оглянувся крадькома: висока й тоненька, вона стояла, зіпершись рукою на піаніно, і дивилася мені вслід. Ще один погляд – і я вийшов, бо почув, як під ногами старого зарипіла хрустка стежка на подвір’ї. Я подався через чорний хід, промайнув садом і, розпаленілий та радісний, перестрибнув паркан.

Опинившись у своїй жалюгідній келії, серед побратимів, які хропли хто де, я відчув себе щасливим, мов король. При кіптявій лампі я написав вірш, згодом випадково знайшов його у своїх паперах. Ось він:

Коли я душею шалів у екстазі,

Мій янгол небесний явився в окрасі —

В короні з проміння, в хмарині, як в рясі,—

Я щез, спопелів, мов на полум’ї гріх.

Коли ж я тобі подивився ув очі,

Як в тайну велику з обличчям дівочим —

Розтанув той янгол од чарів моїх.

Як море, що безмір вкриває габою

Такою, як сон і любов, голубою,

Що сонце гаряче хова за собою

І золото чисте пташиних пісень,

Так ти, моє ніжне, чарівне кохання.

Із сутінків темних виводиш світання —

В душі моїй ніч обертаєш на день. [2]2
  Переклад Андрія М’ястківського.


[Закрыть]

Чи був хтось щасливіший, ніж я? Я поринув у безкінечні мрії, і кожна билинка, кожна зірочка здавалася мені сестрою, ніжною сестрою – і сестрою моєї коханої. Іноді в своєму безумі я забував про Бога, мені виділось, ніби я сам – весь світ із міріадами зірок і міріадами квітів, мені здавалося, ніби я схиляю перед собою голубі свої моря й визорені свої небеса, чорні свої гори й смарагдові свої долини, місячні свої ночі й гарячі свої дні, і ще здавалося мені, ніби всі вони курять фіміам життю однієї срібносвітлої тіні, яка видавалася мені центром всесвіту, єдиному світилу, яке кидає сонячні промені на позолочені щаблі неба – Поесіс! Інколи думалось, що мені забракне цілої вічності для обожнювання її, тоді я, вже будучи в смертному савані, ставши на прю із ветхим Часом, обламаю йому крила й жбурну його в небуття! Іншого разу язик не слухався мене, а слова здавалися беззмістовними… всяке слово, яке я не міг прикласти до неї, здавалося мені безглуздим набором звуків, а ще більшим безглуздям було думати про це… розум мій відмовлявся сприймати значення слів… спантеличений і божевільний, я бачив у словесному виразі кожної думки лише бліді контури її божественної тіні.

Але цьому ніжному, мов срібний голуб, коханню судилося впасти в болючому сорок восьмому. Чому воно вимушене було тоді впасти? Навіщо? Невже той рік міг обійтися без кохання?

Закипіла вся Трансільванія. Незаймана весна принесла з собою красиві квіти й золоті дні – але для глибокого допитливця, якби йому довелося тоді пройти по розквітлих полях Трансільванії, вони, ті поля, видавалися б темними запалими очами смерті. Грізний архангел помсти ширяв у непритомному хворому повітрі. Угорці замислили ще раз, уже востаннє, унією й вилами стерти румунів з лиця землі, склали про себе надто високу думку, що вони можуть змадьяризувати холодний камінь і чисте джерело, що вони зможуть закинути свою ідею у мозок величних гір – у мозок, де вже починала, точніше, де вже почала клекотіти велетенська могутня ідея: свобода. Вони думали, – і це вже востаннє,– що стара й грізна сторожа трансільванської твердині – гори з кам’яним чолом – спатимуть вічним сном, і їх не пробудить брехливе завивання безмозких шелихвістів, котрі вимудрували собі імперію в 16 мільйонів угорців, та вона, на щастя, існує тільки у хворобливих фантазіях деяких божевільців.

Але варта королівства проснулася. Рокіт кодрів, які ожили після вікової безмовності, скрегіт залізних крил румунського орла нагнали жах на ворогів – сьогодні їх лякає навіть сон цього орла, бо вони не знають, скільки сил додасть йому той сон.

О, наші вороги завжди боялися нас, і доказом тому – вік за віком вони замишляли згубу самому нашому існуванню, а всі ці замисли прислужилися тільки тому, що ми лиш зміцніли, укріпилися в нашому бутті. Якби вони зрівняли нас у правах із собою, якби воші розчинили навстіж золоті ворота привілеїв та прав, що їх мають тільки вони, то хто зна, чи ми, зманіжені й вередливі, не перетворились би на угорців.

Співвітчизники! Ми вдячні вам за вашу вікову ненависть і ми згоряємо від нетерплячки, щоб трапилась нагода показати вам нашу вдячність так, аби ви запам’ятали її навіки. Що ж до батьківщини, яку ви називаєте угорською, то комусь потрібне було чисто угорське нахабство, щоб називати її так. Що ж до нас самих, то комусь потрібне було махрове невігластво такого собі Ріосслера, котрий назвав нас приблудами, хоча цих приблуд 10 мільйонів, а гостинних хазяїв лише 800 000. Зрештою, угорське нахабство чи педантичний німецький обскурантизм – одне з двох стало необхідне для великої фікції про угорську імперію й нікчемність румунів. І що принесли в Трансільванію ці спотворені ідеї? Сліпу смерть, яка винищила тисячі людей, і жорстоку ненависть решти народів до всього, що зветься угорським! все це проповідували пустоголові від імені угорського народу, котрий, добрий і лагідний від природи, як і всякий народ, поки його не зроблять дурним бовдуром, хотів жити в мирі та дружбі з румунами. Ллє вони лукаво й брехливо витлумачили сторінки книги його долі й заплямували свої ряди кров’ю. Бог чітко вказав: живіть у мирі, бо ви єдині дві окремішій нації в океані панславізму – цю вказівку угорці повинні були перевернути на свою погибель. Вони цього хотіли, а не ми!

Уся країна заклекотіла, мов котел. Збори в неділю святого Томи; потім великі збори на Полі Свободи, де на вітрі відродження замайорів трикольоровий прапор. Virtus romana rediviva! [3]3
  Воскресла римська доблесть! (Латин.)


[Закрыть]

Ми разом з Йоаном брали участь у всіх цих маніфестаціях життя нації – хай буде вічною її єдність – потім вернулися до свого навчання. Ллє хто там міг щось учити! У наших головах палахкотів вогонь, бліде обличчя Йоана порожевіло від сухотних рум’янців, хоч у його серці кипіла найбільша любов до народу.

Я пішов до Поесіс. Ніч була світла й місячна. Повітря здавалося засніженим від срібних і зарошених місячних променів, які заплутувались у темній зелені дерев і кущів. Я сів на лаву й замислився; бог його зна, чому мені стало сумно! Згорнувши руки, я ліниво поклав їх на коліна, схилив чоло, і волосся розсипалось по ньому. Отак я й сидів у її саду і думав про речі, яких не міг сам собі розтлумачити, а тим часом місяць, легенько ковзаючи між срібними хмарками на небі, теж, мабуть, думав і мріяв про щось, чого ніколи не дізнається жоден смертний. Легенький шерхіт на посипаній піском стежці вивів мене із задуми. Це була вона. Сукенка, яка здавалася срібною хмаринкою, окутувала казковою прозорістю її тонкий, ніжний, мов у мавки, стан. Вона підійшла, миттю сковзнула до мене на коліна й поцілувала мої очі, які заплющились від несподіванки – я навіть повірити не міг, що це вона, казкова фея моїх безкінечних мрій. Я взяв біляву її голівку в свої руки й пильно подивився в очі. Яка вона сумна – і оце біле личко, і оці глибокі голубі очі!

– Поесіс, – спитав я, – ти нещасна? Яка ти бліда, люба моя! Ти страждаєш? Ти плачеш?

– О, якби мені судилося тільки плакати… Але не будемо про це, Томо! Сьогодні ми, може, бачимося востаннє…

– Востаннє? Ти мариш, Поесіс! Востаннє?

– О любий мій, аби ти знав, яка я нещасна. – Вона глянула на мене повними сліз очима, прибрала білими руками чорне волосся з мого чола й опекла його гарячим поцілунком. – Яка я нещасна, навіть не можу тобі передати цього… Я тебе мушу просити іменем твоєї матері, іменем цього чистого янгола – забудь мене! Забуть, Томо, щонайменше до моєї смерті… А коли я помру…

– Поесіс, ради бога, скажи мені, що це означає? Скажи, Що?

– А що я можу сказати? Нічого. Давай не будемо більше про це… Забудьмо. Який ти красивий сьогодні! Волосся в тебе – ніби ебенове, очі – мов чорні діаманти! Який красивий мій коханий… Мій коханий? Ні, не мій…

– Не твій, Поесіс?.. Ти не моя, мій білий янголе? Слухай, може, ти плакала, що мене довго не було, і тому говориш, що я не твій? Поесіс, скоро наша батьківщина належатиме нам так само, як і нашим ворогам; тоді ти станеш моєю дружиною, прекрасною моєю дружиною – мавкою в моєму саду, хранителькою мого родинного вогнища, мамою моїх дітей! О, яка ти вродлива… як ми тебе будемо любити… я й мій старенький тато, каменяр! Ти витиратимеш пилюку з моїх книжок, адже я буду натхненним працівником, ти розгладжуватимеш своєю ніжною білою рукою зморшки в мене на чолі, твої поцілунки просвітлюватимуть його! А я тебе любитиму, любитиму тебе так, як вітчизну, як Бога, Поесіс!