Текст книги "Зневірений дух"

Автор книги: Міхай Емінеску

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 19 страниц)

З пістолетом у руці, у шапці з пір’їною, підганяючи коня, я їхав вулицею повз людські тіла, повз потрощені підводи й поламані скрині, з яких випадав одяг і якесь домашнє начиння, повз понівечені меблі, повз трупи тварин – їхав, мов дикун, крізь це жорстоке видовисько, крізь цю жахливу криваву драму, освітлену величезним вогнем пожежі. По один і по другий бік горіли ряди будинків – біла дрібна бруківка вкрита трупами й залита чорного кров’ю, всі люди охоплені жахом… унизу – смерть і піч, угорі – хмари і дим! Ось повна картина цього страхітливого видовища.

У мене тут був знайомий священик; я вирішив поїхати до нього. Як же я зрадів, коли, добувшись на темну, потопаючу в садах околицю містечка, побачив, що там нічого не горить. Сади, оточені живоплотом, поріділим від осені, тяглися вздовж дороги, і крізь їхню гущавину виднілися хати, ховаючись між дерев. Нарешті я опинився перед хатою священика. Ворота були розчахнуті й висіли обабіч на завісах. Вікна теж були відчинені, крізь них долинав слабкий жіночий стогін.

Зайти до будинку – означало наразити себе на очевидну небезпеку. Я підійшов до вікна й заглянув усередину. І що я побачив, господи ти мій!

У хаті було повно п’яних людей, вони з реготом і вигуками юрмились навколо середньої величини відкритої бочки. Праворуч на стіні від того вікна, в яке я дивився, висіла дерев’яна рама з врізаною іконою божої матері, перед нею горіла маленька лампада наполовину з олією, наполовину з водою. Ікони були обтикані сухими васильками й зів’ялими квітами барвінку. Під іконою стояв стіл з купою старих церковних книг у шкіряній оправі, деякі валялися на долівці. Були ще й інші ікони і в цій кімнаті, і в другій, меншій.

Священик був повішений на великому залізному гаку над дверима… Очі його страшно вирячені, з рота на бороду спливала сиза смертна піна, руки зв'язані спереду. Поряд із ним, зіпершись на стіну, стояла його донька, бліда, мов крейда, з великими сизими колами під глибоко запалими очима, великими й чорними – вони бігали, мов у божевільної. Темні покусані губи, розпущено чорне, як ніч, волосся, що спадало на білу, наче з мертвого мармуру, шию, довгий чорний шовковий одяг надавали їй вигляду фурії гніву, закам’янілої від болю. її сухі очі дивилися з якимось демонічним і божевільним презирством на розчервонілих від випивки людей, котрі, розвалившись на долівці, брутально розглядали її з нелюдською, тваринною пожадливістю.

– Хо-хо!.. – рявкнув однії із них – низьколобий, з червоним, оплилим зід жиру обличчям, з маленькими зеленкуватими очима й червоним, мов вогонь, волоссям. – Ого! Красива дівка… Чого ти дивишся так?.. Що ми повісили твого таточка?.. Проклятого попа? Та смійся ти з нього… Що тобі до нього?.. Ти з нами… будеш моєю коханою, пташечко! Хе-хе-хе! – сказав він, ледве тримаючись на ногах. – Я тобі подобаюсь, дівчинко моя? Гарний, правда?.. Гарний хлопець… ставним народила мене матінка… трохи рудий… хе-хе-хе!.. але ж вродливі руді хлопці подобаються білим дівчатам… правда ж, подобаються?

При цих словах він підійшов до дівчини, рот у неї перекривився від жаху, а сама вона затремтіла, мов билинка… Він хотів покласти на неї руку… але вона впала на коліна… Прекрасна навіть у невтішному горі, вона звела свої великі очі, які могли б розчулити навіть мідне серце.

– Благаю тебе, – сказала вона, – вбий мене! Вбий, як і мого тата, і я тобі тільки дякуватиму.

– Хе-хе-хе! Дурненька!.. Що? Вбити тебе? Ти чуєш, Іштване, убити її?.. Ні, ні, ні! – додав він, дурнувато усміхаючись. – Тебе не можна вбивати!

– Не треба її вбивати! – загалдикали всі із реготом. – Вона буде нашою жінкою… Не треба її вбивати!

– Нашою? – ощирився канібал. – Ні, мені випало першому. Залиште мене разом з нею, а самі йдіть геть!

Усі попхалися до виходу…

Тоді, у якомусь жахливому відчаї, бідолашна дівчина розлючено метнулась і щосили вдарилась головою об стіну, але тільки оглушила себе і впала на руки канібалові, а той, без пояса, в розстебнутій на грудях сорочці, з-під якої було видно зарослі рудим волоссям груди, потягнувся брудним ротом з ріденькими рудими вусиками до її посинілих губ… Вона це відчула і останнім зусиллям вирвалася з його рук…

Я наставив пістолет у вікно, і в ту ж мить вона, розплющивши очі й побачивши зброю… випросталась, закам’яніла, мов живе втілення величного відчаю, на обличчі з’явився вираз гордої левиці, в очах спалахнув дикий блиск незайманості. Твердою рукою я натиснув курок… приціл був точний, бо з янгольською усмішкою великомучениці вона впала на землю. Гонвед з переляку випустив із рук глиняний свічник із довгою лойовою свічкою. В кімнату одразу ж убігли його товариші, засвітили свічку й, ледве тримаючись на ногах, витріщивши очі, обступили тіло бідолашної мертвої дівчини, розпростерте на землі.

Залишатись далі під вікном було небезпечно; я обійшов хату, заліз через вікно в сусідню маленьку кімнату, відділену від тої, де сталася трагедія, тільки дверима (на щастя, взятими на ключ).

Знайти ікону матері божої було неважко. Я швидко забрав її, забрав також лампадку й миттю погасив її. Як це водиться в сільських хатах, у перегородку між обома кімнатами була вставлена маленька шибочка, через яку я міг бачити все, що відбувалося в сусідній кімнаті. Мені не було страшно, бо я ніколи не чіплявся за життя, але на випадок сутички зараз дорого продав би його.

– Хо-хо! – сказав рудий мерзотник. – Здохла, грім би її побив, попівна! – І він штурхнув тіло ногою.

Дівчина справді була мертва… Чорний її одяг розметався по землі… великі очі заплющені – незважаючи на пережите горе, гірка, але велична усмішка освітлювала мертве безкровне обличчя, біле, мов саван. Руки, притиснуті до серця, яке я пробив кулею, затуляли рану, і по чорній сукні крапельками скочувалася кров. Дівчина була прекрасна… ця свята великомучениця, бліда й незаймана, яка лежала на землі біля отих сатанинських і звірячих водночас постатей.

Один із них штурхонув священика, і він загойдався, вимахуючи ногами то в той, то в той бік, другий підніс запалену свічку до його білої бороди, вона спалахнула й загорілася. Посиніла шкіра на обличчі старого почала тріскати, загорілися довгі білі вії, повіки скрутилися вгору, і від цього його ще блискучі очі люто витріщились і втупилися на здичавілих мучителів. Воістину жахливе видовище! Палаюча борода, чорне закіптюжене обличчя, очі вивернуті, роззявлений рот, повний піни, що кипіла на вогні… Скалічена голова мертвого повертала свої очі на вбивць і ніби сміялася з них, а вони в своїй тупості не могли збагнути сухого сміху покійного і відповідали йому диким реготом.

– Хе-хе! – сказав рудий, – Ви смієтеся з попа, а я з його дочки. Думаєте, вона втече від мене?.. Ні, ні, ні! Гей, дівко, вставай! Янош хоче тебе цілувати!

При цих словах він схопив мертву дівчину за руку й потягнув з кімнати, підмітаючи її чорним одягом запилюжену підлогу. Спершу я навіть не зміг уторопати намір канібала, а потім аж здригнувся від думки: ці люди справді такі блюзніри, що можуть поглумитися над тілом мертвої дівчини. Але одразу ж мені блиснула й думка про страшну помсту.

Роззутися – справа однієї хвилини. Приставивши за хатою драбину, я наносив на горище багато сухої соломи, розкидав її по всьому горищу й підпалив. Потім швидко спустився; в сінешних дверях знадвору стирчав ключ, я клацнув клямкою й повернув його швидше, ніж нестямно п’яні гонведи в хаті встигли що-небудь збагнути. Єдиним виходом для них залишалося відчинене вікно. Але в нелюдській люті я кинув під нього величезний оберемок соломи, потім, зірвавши з завісів одну половину воріт, затулив нею вікно й підпалив суху солому, яка швидко спалахнула на повітрі. І аж тепер гонведи в хаті почали, здається, отямлюватися, бо заходилися шалено гатити в двері. Але двері були добротні, подвійні, з сухої смереки, збиті великими залізними цвяхами.

Солдати кинулись до вікна, але там уже горіла половинка воріт, я ж тим часом кинув поверх неї другу половинку, а зверху – великий оберемок соломи.

Вогонь уже охопив дах, затріщали крокви, вітер роздував полум’я, подесятеривши його в одну мить, і розпачливі зойки канібалів, живцем похоронених у полум’ї, скидалися на зойки грішників, засуджених до геєни вогненної.

Я, як був босий, сів на коня і, вдаривши його п’ятами, поїхав назад через містечко. Пожежа вже згасала, вулиці збезлюдніли, тільки трупи були скидані купами. Я швидко виїхав з містечка. Біля битого шляху забрав із рову свій спис, висмикнув червону пір’їну з шапки, пустив її за вітром і повернув коня до гір, хоч і не до свого рідного села.

Мій кінь уже геть стомився, він ішов повільно й спотикався, важко дихаючи, перечіплюючись копитами через великі камінці на стежці. Я просувався все глибше в гори, повітря ставало чим далі прохолодніше, але й небо світліло і жовтий лик місяця розтавав за сивим валом хмар. У голові моїй була пустка, перед очима миготіли всі кольори літа: червоний, чорний, зелений, жовтий, усе перемішалося в якийсь незбагненний крутіж, а в голові вертілося таке ж саме абсурдне безглуздя, схоже на думки ідіота. Від усього побаченого й пережитого я почував себе так, як, мабуть, може почувати тільки той, хто не спав кілька днів підряд, у кого потьмарився від безсоння мозок, і він, перебуваючи серед людей, марить наяву, розум його накладає на обличчя кожного знайомого грубі мазки, темний грим, похмурі відображення; тіні на стінах видаються йому обрисами людей, очам ввижається прозора вода, яка забарвлюється під його зором, а отже, у володіння душі не проникає незатьмареним, неспародійованим у внутрішній свідомості жодне поняття, яке сприймається почуттями. Мені ввижалося, ніби я пройшов через страшну казку, повну зміїв і жорстокості, а десь на протилежному її березі, в інших місцях блукали закохані у зелених затінках дібров, обличчя їхні сріблилися під променями блідого місяця, що всміхався крізь хмари, а самі вони були осяяні світлою печаллю кохання. Минула ніч видавалась мепі безглуздим рицарським романом середньовіччя, але з ним не можна було співставити криваві картини з вогнем і чорним криваво-сизим димом, крізь які проглядали спотворені лики мертвих і сатанинські лики живих. Усе воно перемішалося в моїй розвихреній душі, з цієї мішанини народилося жорстоке отупіння думок і відчуттів, і мені хотілося тільки одного – заснути… Сильні натури найміцніше сплять перед катастрофою – одначе, думаю, що вони сплять міцно та глибоко й після катастрофи, бо ніщо не отуплює й не робить нечутливою людину більше, ніж подібні жахливі видовища.

Я вибрався на вершину якогось пагорба, де лежали валуни, мов білі сонні вівці, чию сріблясту вовну освітлював місяць, зліз із коня й прив’язав його до кривих вузлуватих гілляк якогось куща з пожовклим, зачепленим морозом листям. Потім, уже неспроможний ступити й кроку, натягнув свою шапку-бирку на вуха й на очі, ліг на купу сухого листя, підклавши камінь під голову, і заснув.

Сон, ясний світ для мене, світ, повний чистих, мов діаманти, променів, усіяних зірками, схожих на щире золото, повний соковитої тьмяної зелені лаврових гаїв – сон розчинив свої позолочені ворота і впустив мене в поетичні й вічно юні сади. І справді, гора, на якій я спав, видалась мені одним із садів Семираміди, верхній ярус його тонув у вічно погідному світлі сонця, широкі пальмові алеї були посипані білим піском, повсюди блищали діаманти, навіть скелі пахкотіли запахом смирни, з тріщин жебоніли чисті, мов кришталь, потічки й пахли амброю – найдурманнішим нектаром Сходу. І все це над хмарами! Небо було чисте, смарагдове його склепіння на заході й на сході спиралося на зелене нуртуюче свічадо моря… тільки в одному місці небесна твердь прогоріла, там була велика дірка, з неї на землю падало каміння й уламки мурів, які одразу ж загорялися. Каміння падало градом на землю, ось воно вже утворило біля Муреша руїни пустельного безлюдного палаючого містечка, і в зяючих чорних вікнах його будинків дико висвистували холодні вітри.

Та ось світ враз ніби засіяв, дірка в небі зробилася більшою й ширшою, крізь неї над голубим склепінням, яке обіймало землю, прозирнуло ще одне склепіння, набагато вище, набагато ширше, воно було із щирого золота й чисте, мов золотисте проміння сонця, та й само це склепіння здавалося великим сонцем і охоплювало світ, отой, що над небом. Повітря теж виповнилося золотистим світлом – золотисте світло заполонило все. Я почув чисті й тихі звуки срібних арф у руках янголів, вони ширяли в срібній одежі, розправивши довгі білі крила, які вилискували в цьому безмежному царстві золота. Вони витали, мов ледь-ледь видимі духи, мов прозорі тіні з сизуватою, кольору мармуру, м’якою на дотик шкірою, очі в них великі й голубі, довгі чорні кучері спадали по шиях аж на довгий складчастий срібний одяг, який омивав їхні прекрасні безплотні тіла.

Серед тих тіней з великими голубими очима я побачив одну з чорними очима, була вона бліда, як і всі вони, але з виснаженим лицем, у довгому лискучому чорному одязі, зі складеними на грудях руками, вона ширяла в золотистому повітрі, великі, сповнені сліз очі були звернені вгору. Я її впізнав… Я вже бачив це чорне розпущене волосся, цю глибоку й величну журу, цей безмежний відчай, для якого єдина зоря – Бог, я вже бачив його… Небеса раділи, і лиш один янгол сумував… Це була Марія, донька старого священика, обоготворена, змінена на обличчі… Але вона ще здавалася мені великомученицьким духом румунської нації, блідим і заплаканим духом, для якого єдина надія – Бог, а єдина опора – небо.

Але холодний нічний іній ліг сивим сріблом на мої довгі чорні вії, і я проснувся. Місяць давно вже зайшов, небо померхло… далеко на сході піднімалася вранішня зоря, невмита й сонна, ледь зачервонивши темносірий небокрай. Я стрепенувся від холоду, підбив шапку з очей, підняв коня, який теж приліг і заплющив свої великі розумні очі. Він скочив, я сів верхи на нього і спрямував його до гір. Кінь мій ішов чим далі веселіше, бо рух був приємний йому й зігрівав його. Невдовзі зійшло сонце, і що вище воно піднімалося по небу, то теплішими ставали його осінні промені й зігрівали мені спину. Я зліз з коня – спис мій блиснув на сонці – і побіг босоніж поряд із конем по дрібній жорстві гірської стежки.

На вершині пагорба сидів на осонні біля вгородженого в землю списа, розкинувши ноги, з люлькою в зубах вартовий румун, який охороняв гори. Я підійшов до нього.

– Здоров був, славний хлопче, – сказав я, поплескавши по шиї свого коня. – Ти не скажеш, де мені знайти такого-то? (Я назвав Йоана.)

– Чому б не сказати? Це наш ватаг, – відповів чоловік, витрушуючи попіл із люльки.

– А ти не міг би мене провести до нього? – спитав я.

– Ні,– відповів він, діставши з-за пазухи білий кисет, що висів на шиї, і знову натоптуючи маленьким пальцем люльку. – Я не можу залишити цього місця, – сказав він, – бо маю стояти на чатах, а ти йди отак-о в долину і вийдеш якраз до табору.

При цих словах він дістав із-за пояса тоненьке шило, поштрикав ним тютюн і закурив, припаливши від білої тріски. Коли він затягувався з люльки, вуса його обвисли, очі наївно втупилися в люльку, аж поки вона нарешті розгорілася, мов вуглина. Кучерява овеча шапка сповзла йому на очі.

Я пішов, як мені й було сказано, в долину і невдовзі побачив великі багаття – довгі жовті язики полум’я жадібно лизали чисте холодне повітря, біля них кружкома сиділи люди, на довгих рожнах смажилися баранячі й овечі туші; збоку співали, з вигуками водили хору, б’ючи кам’янисту землю легенькими постолами, а один чоловік, сидячи на валунові, награвав на бузиновій сопілці. Загальні веселощі, дим, що клубочився з багатьох вогнищ, створювали картину затишшя й спокою. Погляд мимохіть затримувався на котромусь допитливому обличчі з жвавими очима, а втім, у всіх тут були засмаглі обвітрені обличчя, глибокі карі очі, кучеряве, блискуче, мов воронове крило, довге волосся, яке обрамляло високі гладенькі чола, у всіх були чорні вуса, орлині носи, трохи випнуте підборіддя, як у давніх войовників. Буфі сумани звисали з плечей, розстебнуті білі сорочки відкривали засмаглі на сонці груди, за якими приховувались вільні серця. На всіх були білі в обтяжку штани, постоли з загнутими вгору носками, примоцовані до ноги чорною вовняною шворкою, зелені й червоні пояси, а за ними – ножі, кремінь і кресало, нарешті, висока, насунута на проникливі очі овеча кечула – ось загальний, при великій живій різноманітності, тип цих синів гір.

Я спитав одного з них про Йоана, він махнув мені рукою на вогнище, трохи більше від інших… мовляв, ватаг там, але трохи прихворів. Я пішов до багаття, в якому горів, випускаючи багато диму, стовбур трухлявого дуплистого дерева; біля вогню лежав на ложі з сухого листя Йоан, витягнувши голі ноги до вогню, сіряка він накинув на плечі, так що обличчя його не було видно. Спис його ввіткнутий у землю, стримів залізним гостряком угору. Я прив’язав коня до ввіткнутого списа, а сам став на коліна в узголів’ї свого друга й тихенько потягнув рукою з нього сіряк. Великі Йоанові очі були заплющені, на тонких білих повіках чітко виднілися тоненькі сині жилки, обличчя бліде, як завжди. Я сів і довго дивився на нього. Нарешті потряс за руку, і Йоан розплющив очі. Спросоння він з меланхолійною лінькуватістю обняв мене і, м’яко всміхаючись, сказав:

– Ти тут?

Його спокійна усмішка видавала в ньому людину без пристрастей, обличчя його було святе, сказати б так – він зумів погасити в своєму серці все мирське.

– Як бачиш, – відповів я похмуро, щосили стискуючи його руку. – Як бачиш!

– Я не вірив, що ти здатний любити народ, бо тебе отупила любов до недостойної жінки, – сказав він, обмотуючи ноги білими вовняними онучами й натягуючи на них руді постоли з телячої шкури.

– Я не любив народ, – сказав я, гірко усміхаючись, – і може, ніколи його й не полюбив би, аби нинішня жахлива ніч не навчила мене любити його.

І я коротко переповів йому все, що побачив цієї ночі своїми очима – очима тілесними й душевними. З кожним моїм словом його великі голубі очі дедалі більше розпалювалися неприродним демонічним вогнем, а біло-бліде ніжне обличчя почало перекошуватися гримасами глибокого страждання.

– О людоїди! – прошепотів він крізь зуби.

– Тому я й прийшов, – сказав я. – Як ще я міг вчинити інакше? Що я можу втратити? Життя?.. Нема нічого гидкішого, одноманітнішого, нуднішого, аніж оце життя… До того ж, я ситий ним. Дурнуватий сон. Я можу втратити душу?.. А хіба хтось може мати душу в такий час?

– Досить, хлопче, – сказав Йоан. – Досить! Наше життя справді не варте нічого, якщо ми не доб’ємося, щоб воно чогось коштувало… А щодо душі, то ми зробимо так, щоб вона коштувала дорого!

Його світлі очі спалахнули, гордовитий блиск осяяв його обличчя.

Невдовзі я вже почував себе своїм поміж цих людей. Натягнув на себе довгі штани, на ноги – легенькі постолики. В цьому вбранпі часто ходив уночі на вершини пагорбів, схожих при світлі місяця на вартових Риму, котрі, охороняючи залізні вершини Карпат, пильно вдивлялися на південь, думаючи про свою матір, вередливу біляву королеву, яка купає своє ніжне тіло в лазуровому теплому морі, чоло її короноване мріями про любов, а її повні і білі перса пестять голубі морські хвилі. Мама, яка заради своїх мрій забула на спалених старих вершинах Карпат свого сина з чорними орлиними очима і з шляхетним обличчям. Італія забула румунів… але румуни люблять Італію.

Зима минула в сутичках і злигоднях. Якби перерахувати їх усі, ці злигодні й сутички, то це означало б переповісти історію легіонів списників-повстанців, які після відступу імператорського війська з Трансільванії єдині залишилися вірні тронові, покладаючись на власні засоби – на свої відважні серця й на коси, міцно прикріплені до кісся.

Однієї ночі до нас прийшов селянин і сказав, що в маєтку угорського графа зупинилися дві роти гонведів і пиячать. Ніч видалася холодна, і ми дихали на руки, щоб зігріти їх.

Йоанові очі заблищали.

– До бою, дітки! – сказав він суворим голосом.

А дітки ніби тільки цього й чекали, бо скочили всі, де хто був – хто сидів, хто лежав, і схопили в дужі руки списи, що стирчали з трави. Невзабарі ми спустилися з пагорба й пішли навпростець через заросле м’якою травою поле до палацу, що бовванів серед просторого чудового парку. Усі його вікна світилися в густій темряві, і чим ближче ми підходили до нього, тим магічнішими вони видавалися.

Невдовзі ми вже опинилися біля огорожі парку. Бульдог почав був гавкати, розбуркуючи нічне повітря своїм хрипким валуванням, але за шумом пиятики, що панувала в палаці, за дзвоном келихів ніхто його не почув, і він, невдоволено загарчавши, побрязкотів ланцюгом і потягнувся до свого встеленого соломою лігва. Аби не потривожити його, ми обійшли палац з другого боку й перебралися через огорожу. Палац був двоповерховий, балкон на другому поверсі виходив у сад, під балконом – нерівно вимощена плитами бруківка.

В усіх кімнатах на першому поверсі були накриті столи… Гонведи, поставивши рушниці під стіною, пили, сміялися, співали.

Я розставив діток, тих, що мали рушниці, біля вікон, і за моєю командою вони відкрили вогонь. Кулі засвистіли у просторих залах, бенкетуючі перелякано підхопилися; одні ще шкірилися своїй смерті… у других повипадали келихи з рук, а більшість, забувши і про зброю, і про все на світі, кинулися в двері.

– Вперед! – вигукнув я, висадив віконну раму й першим стрибнув до зали. – За мною!

Усі, скільки їх залишалося в залі, були порубані. Ми схопили їхні заряджені рушниці і, біжучи по просторих, освітлених кімнатах палацу, знищували тих, що потрапляли нам назустріч.

На вежі палацу вдарив на сполох запізнілий дзвін, всередині рушничні постріли й розпачливі крики помираючих перемішалися з радісними вигуками наших вояків. Я з Йоаном кинувся по сходах на другий поверх. Двері з тріском розчахнулися, і ми потрапили в велику залу, яка виходила на балкон, крізь його шиби заглядав місяць, виринувши з-за хмар. Місяць освітив стіну, обвішану зброєю. Зненацька в темряві блиснули двоє переляканих очей… якийсь високий чоловік метнувся з кутка до нас. Витягнувши руку з пістолетом, я вистрілив і при спалаху пострілу побачив перекошене, але дуже знайоме обличчя.

– Це він! – закричав я розлючено.

То був коханець Поесіс.

Тої ж миті Йоан кинувся до нього, але граф, ухопивши його самого, однією рукою відчинив балконні двері, другою хотів був викинути його на камінний брук. Я блискавично відтяв шаблею руку, яка вчепилася Йоанові в груди… і мій друг упав разом із мертвою рукою. Другу руку з пістолетом граф спрямував мені в лоб. Йоан, підхопившись із підлоги, ударив його кинджалом у лікоть і підбив руку вгору, відтак куля свиснула в моєму волоссі. Йоан вчепився угорцеві в горло, а той вгризся в нього зубами, і хто знає, чи не пробив би він йому зубами черепка, та Йоан розмахнувся блискучим кинджалом і вгородив його ворогові в тім’я з такою силою, що ніж глибоко зайшов у мозок. Неймовірний крик – і все.

До зали вбігли наші люди із смолоскипами. Йоан упав на угорця. Я підступив ближче з запаленим смолоскипом. Оскалені зуби ладні кусати… гримаса жаху, розвалена голова… щелепи ніби вимелювали сизу отруйну слину, що спливала з кутків рота.

Я з невимовною ненавистю дивився на цього чоловіка, який забрав у мене все, а тепер був лише трупом. Дітки зі сміхом знімали зброю із стіни й ділили її між собою…

Спустившись парадними сходами, ми зайшли до великої кімнати, де стояли накриті столи; відчинили вікна, викинули через них усіх убитих і самі всілися за столи, так ніби й не сталося нічого, наче ми просто прийшли на гулянку.

Хтось, мабуть, подумає, ніби такого бути не може, але коли хтось знає, що революція й постійна загроза смерті роблять людину байдужою до власного життя, перетворюють убивство й боротьбу в нормальний стан людини, той зрозуміє не тільки наш стан, а й весь наш вік, де головне заняття народів – битви і грабунки.

Це один з багатьох випадків того року. Але я хочу розповісти про другий, який мені коштував дуже дорого.

На Муреші стояв плавучий млин одного саса, в якого ми завше купляли муку, а за те сас вимушений був мовчати перед угорськими патрулями, що нишпорили тут. Млин легенько погойдувався на Муреші, оглушливо-громохкі його колеса крутилися, мов два чорні дракони, котрі мили свої брудні дерев’яні кості в білій від піни річці, а сас, опасистий, з червоним, круглим, наче місяць уповні, обличчям, у брилі із широкими, мов стріха, крисами походжав у білому фартусі, засунувши руки в кишені, серед сили-силенної селян, що прибули з мішками млива, і кожен заразом привіз цілий мішок історій, байок, новин, отож млин скорше нагадував ярмарок, аніж сільський млин.

Часто і я, невідомий нікому, сідав на мішок борошна, запалював люльку й, насунувши бриля на очі, вслухався в хихотіння дівчат, у мудрі оповідки стариків, у лайки чоловіків, у запаморочливо ніжне звучання древньої скрипки, яку старий циган примушував то сміятися, то плакати. Обличчя в нього смагляве й виразисте, борода біла, мов сніг, очі згасли й вицвіли од старості, голі волохаті груди ледь прикриті брудною сорочкою, руда овеча шапка така ветха, що крізь дірки в ній подекуди пробивалося сиве старече волосся: ось так і сидів він на поламаних колесах, кинутих у кутку млина, і оповідав не язиком, а струнами.

Стояв теплий день, і мої вояки, які мали зробити виправу в долину, вирішили переночувати в млині саса, а вдосвіта піти.

Черга помельників нарешті закінчилася, сонце й собі пішло за гори спати, старий циган поклав голову на млинове коло й задрімав, не випускаючи з рота запаленої люльки – так, мабуть, міг би спати імператор у м’якому ложі під балдахіном… Селяни позносили мішки на підводи, запрягли в ярма ситих волів, білих та круторогих, і, ляскаючи нагаями, погейкали хто в гори, хто в діл. Уже геть смеркло, скрипіння коліс подаленіло і вмовкло, тільки велетенський млин погойдувався на Муроші, змушуючи дзвеніти довгі товсті линви з липового лика, якими він був прив’язаний до берега. Сас опустився біля великих дверей млина на гладенький, мов лава, камінь і, припаливши люльку, задивився на вечірню зорю, яка саме сходила. Я сів біля нього, темрява дедалі густішала, коли враз десь далеко з невимовним жалем заспівала трембіта.

– Це вони! – сказав я, схопився на ноги й подався в поле, але, ступивши кроків сорок, оглянувся, і мені здалося, ніби в сутінках біля саса стоїть гонвед і швидко щось роздивляється навсебіч. Але це мені, мабуть, привиділось.

У полі я зустрівся зі своїми вояками, серед них був і Йоан. Який вродливий він був того вечора… він так і стоїть у мене перед очима, ніби зараз бачу його. Накинутий на плечі сіряк, з-під нього видно білу лляну сорочку, обличчя бліде, але ніжне й сповнене доброти, великі голубі очі дивилися меланхолійно, довге біляве волосся, прикрите широким чорним брилем, спадало на плечі… Він справді був вродливий, мов жінка – білявий, блідий, цікавий.

– Ті – ніби дівчина! – сказав я, обнімаючи його.

– А ти – ніби хлопець! – відповів він, нестямно сміючись.

Потиск його маленької холодної руки був такий дужий, що я зайвий раз пересвідчився – у його довгих, ніжних, білих пальцях лев’яча суть.

Ми всі разом подалися до млина. Привіталися з сасом, який відчинив нам ворота. Циган уже прокинувся й розказував, як замолоду хитро крав у сусідів курей, підвішуючи їх, зв’язаних за ноги, під сіряк, і йшов собі селом, насвистуючи, накинувши сіряк на одне плече, а людям навіть на думку не спадало, що він несе під сіряком. Сас голосно реготав, хоча мені здавалося, що сміється він силувано. Але ж це мені могло привидітись, так само, як ви вже знаєте, мені привиділось, ніби він розмовляв із гонведом.

Оскільки ми всі були втомлені, то одразу й повдягалися хто де у млині; мельник ще пововтузився трохи з мішками, загасив вогонь у кам’яній грубі та ліг і собі в нижній частині млина, біля коліс. Усі захропли, дехто з шумом і стогоном перевертався на мітках. Я ліг на простелений на підлозі сіряк поряд з Йоаном, він обняв мене рукою за шию та так і заснув. Я чомусь не міг заснути. Почув, як мельник устав, засвітив каганець і почав тихенько підніматися по драбині. Він ще не дійшов до нас, як мені здалося, ніби в вікно зазирнула сизим оком хижа цівка рушниці, втупившись у сонних людей. Я мовчав, заплющивши очі, але крізь ледь-ледь розплющені повіки бачив саса, який із каганцем підійшов ближче до нас і нахилився, ніби перевіряв, чіі міцно ми спимо. Обличчя його було жорстоке. Але саме тоді, коли він, так само навшпиньки, повернув до дверей, щоб відсунути великий дерев’яний засув, я скочив на ноги.

– Встати, діти! – закричав я щосили.

Миттю всі, хоч і сонні, і перелякані, були на ногах. Заціпенілий сас випустив каганець; безперечно, він уник смерті тільки тому, що каганець погас і запала цілковита темрява. В вікні гримнув постріл, але у відповідь йому – жодного скрику… себто, не влучило ІІІ в кого. У двері гримнули приклади.

– До бою! – срібно задзвенів голос Йоана.

Місячні промені ударили крізь шпарини в дерев’яних віконницях, і я побачив, як вишикувалися вряд списи, а за ними, над плечима тих, що стояли в першому ряду, блиснули маленькі гірські рушниці.

Все це тривало якусь мить. Великі вхідні двері затріщали на завісах і впали всередину.

– Вогонь! – скомандував Йоан, і вороги, які ввірвалися в виламані двері, заволали, пересилюючи постріли й гавкання рушниць, – одні – поранені, інші – останнім смертним скриком.

– Вперед! – скомандував Йоан, і списники люто кинулися на великий гурт ворогів.

Я схопив сокиру й бив без жалю то обухом, то лезом в усе, що бачив перед собою.

Відкрили й вони вогонь, наші ряди поріділи.

– Вперед! – знову прогримів Йоан.

Ще один натиск, ще один ривок – і вороги, відкинуті надвобіч, відкрили нам широку дорогу в цій битві при місячному світлі.

Саме тоді, коли ми бігом вибиралися надвір, я побачив пістолета, наставленого прямо в груди Йоана. Клацнув курок, вогняна змія вихопилася з цівки, а я опустив гостряк сокири на голову того, що стріляв, і розколов її навпіл, мов дерев’яну колоду.

– Господи, я помираю! – тихо простогнав Йоан.

Я схопив його на руки й побіг, мов божевільний привид, налякано попереду своїх людей. Вони теж бігли в безладді, переслідувані пострілами й вершниками. Тільки вперед, якомога швидше до гір! Груди мого бідолашного друга страшенно кривавились, місяць ніби палав у небі й пік мені потилицю, люди були схожі на несамовитих примар, які важко летіли поряд зі мною. Аж ось нарешті ми натрапили на стежку, що вела в гори.