Текст книги "Зневірений дух"

Автор книги: Міхай Емінеску

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 19 страниц)

VI

Є люди, чий ниций дух спостережливі уми й жінки розпізнають одразу. Відсутність благородства такі люди компенсують чітко вираженим сильним і послідовним характером. До них належав і Кастелмаре. Судячи з того, як він дзвонить у квартиру, будь-яка жінка знає, з яким виразом обличчя відчиняти йому двері; будь-який гарний актор, варто йому лиш почути строго розмірену й важку ходу Кастелмаре в коридорах палацу Біанкі, легко опише характер цієї людини, якої він увіч не бачив. Одне слово, натура ця посередня, хоча наполеглива й могутня.

Раз накинувши оком на Чезару, він не гребував нічим, хоч небагато й досяг за браком духу. Щоправда, при цьому йому стачило розуму перевіряти, чи не завела часом хитра дівка потай від нього коханця.

Ієронімові, попри його невиразне почуття до Чезари, подобалось бути з нею, слухати її, як менший брат слухає свою старшу сестру, і, слід зауважити, вона непростимо зловживала своєю владою над ним. У такі хвилини в його серці прокидалося щось схоже на ніжність, якийсь незбагненний трепет охоплював його й затихав не одразу, відлунюючись потім і день, і другий, і третій… Мабуть, усе ж таїш то була не любов, бо хоч він і завмирав душею біля Чезари, проте більшу насолоду отримував тоді, коли думав про неї на відстані. У спогадах про неї для нього більше важила не зовнішність, а сам образ. Коли перед його зором поставало її обличчя – йому наче хто голку встромляв у серце й відбирав свободу мріяти, а саме це й становило суть його життя, єдину втіху характеру, що не відає пі любові, ні зненавиди. «Дала б вона мені спокій! – думав Ієронім на самоті.– Та й по всьому. Тоді я брав би її за маленьку руку й ми дивилися б на незаймано чистий місяць, і вона здавалася б мармуровою статуєю або ж картиною на світлому аркуші книги. Волосся її здавалось би золотистою піною – таке воно пухнасте, таке підсвічене дивовижним сяйвом обличчя. Але ж вона не відступається від мене, я задихаюсь від її поцілунків та від слів, якими вона переконує мене, ніби я її кохаю… До дідька! Хоча з іншого боку… вона, правду кажучи, вродлива. Це кругленьке, мов доспіле яблучко, підборіддя… черешневий ротик… а очі! Ах, які очі! Варто їм наблизитись до моїх, відчути доторк він – мене всього аж до п’ят проймає трепет! Тоді не помічаю її вроди… туман застилає очі… тоді я вбив би її. Це не життя, це мука! Але, чесно кажучи, вона теж нещасна… та хіба вона знає, що мучить мене?»

Отак міркуючи, Ієронім походжав парком біля палацу Біанкі. Чорно-блискучий чуб двома крильми спадав обабіч красивого втомленого обличчя. Нанівприкриті повіки не могли приховати похмурої демонічної синяви очей, повних зневаги; на устах лежала печать болю, й тільки гордий вигин шиї мовби ніколи й не спізнавав тягаря життя. Ніч видалася ясною, повітря здавалося прозорим від місячного сяйва, що пробивалося крізь темну зелень дерев. Ієронім сів на лаву, склав руки на колінах і в задумі опустив голову, від чого чуб одразу ж розсипався. Місяць із міжхмар’я навіював сон. Раптом юнак почув легкий шерех, насторожився… То була вона! Але ж як вона змінилася! Ще недавно худе обличчя округлилося, груди налилися, замість рум’янця на щоках з’явилася блідість, яка, втім, додавала дівчині невимовної лагідності. Очі більше не вражали тим нестримним темним сяєвом, у глибині якого блищала невиказана любов і потаємне бажання… тепер очі були прояснені, неймовірно глибокі… дивився б у них цілими днями. І на сумному тлі цього безкровного, страдницького обличчя яскрів усміхом пурпуровий рот – ця нев’янучої краси ієрихонська троянда. Чезара йшла білою від пронизливої нічної ясноти стежкою алеї, в густому мереживі тіней від листя. Побачила Ієроніма, проте ходи не наддала. Може, показувала характер. Він теж не підвівся їй назустріч; пильно спостерігав, як вона тихо наближалася, наче сновида.

Він сперся ліктем на спинку лави, поклав підборіддя на долоню і, поволі перебираючи пальцями, захоплено дивився на її сяючий стан. Підійшовши, вона сіла поруч, але ні схилилась до нього, ні руки не потисла. Місяць щедро освітлював її, однак вона ніби й не помічала цього солодкого й чутливого проміння. Ієронім незмигно дивився на неї, тоді простяг руку й поклав на тонке холодне рученя Чезари. Щось не знане досі торкнулося його серця. «Як вона мені зараз подобається!»– майнула думка. Він пригорнув дівчину до себе, тихо і пристрасно почав нашіптувати:

– Поглянь на цей опівнічний місяць, гарний, мов дитина у два тижні, й воднораз холодний… Хіба ти не відчуваєш, як зникають усі болі, всі бажання при вигляді цієї величної картини, часткою якої є і ти… Янголе мій! Така ти гарна, як ніколи досі… й ніжна… невже ти не знаєш, як я кохаю тебе?..

Вона здригнулась, але промовчала.

– А поглянь на все місто, на це сяюче мрево палаців і соборів, дивись, як, освітлені місяцем, блищать над чорнотою річкових вод вітрила й корабельні щогли! Але все одно центром усього цього е ти, ти, ти!.. Тиша… тільки десь далеко в саду тьохкає соловей та долинає від млина скрип колеса. Безвинна й мовчазна, дивишся ти на цей світ. Твоє обличчя цвіте, мов троянда. Хто королева й владарка душ – хіба ж не ти, чиста, мов джерело? Гнучка, наче кипарис? Солодка, як солов’їна пісня? Молода, ніби ясна зоря, дитинна, мов канарка, кохана, мовби сама богиня?.. Глянь, – сказав він зовсім тихо, – ота вулиця вузька й темна, тільки на одному розі її розтинає смуга світла, й там ніби сніг випав… Ходімо зі мною… Ходімо до мене додому. Ми розсунемо штори на вікні моєї кімнати й цілу ніч дивитимемось на небо… О, як я кохаю тебе! – вигукнув він. – Кохаю! Тепер я знаю, що люблю тебе!

Ієронім рвучко пригорнув Чезару, й руки їхні надовго сплелися в обіймах. Через якийсь час він знеможено відкинувся на спинку лави, підвів догори обличчя з печаттю дивовижного, не звіданого раніше почуття. Місячне сяйво било йому в заплющені очі. Примружившись, Чезара схилилася до нього, вхопилася за спинку лави й цілувала, цілувала, цілувала… Мов приспана матір’ю дитина, Ієронім втратив здатність щось відчувати.

Раптом зашелестіли кущі.

«Господи! – подумала Чезара сердито. – Не вистачало тільки, аби мене хтось побачив. Невже Кастелмаре? Бідолашний Ієронім!.. Як він вернеться додому? Його ж може вистежити отой».

Вона підвелася, проганяючи з голови солодкий хміль, тоді лагідно, аби не потривожити сон чи задуму коханого, спитала:

– Ти шпагою володієш?

– Так.

– Я принесу тобі шпагу.

– Так…

– І поцілую її…

– Так.

Чезара швидко піднялась до палацу й через хвилину-другу вернулася із шпагою; підперізуючи Ієроніма, робила це радше через те, що хотіла зайвий раз обійняти його.

– Солодка моя крижино! Ні, краще – мармуре мій, каменю!

– Облиш, Чезаро. Я за крок від смерті.

– Ні! Ні!.. Йди додому, і нехай тобі ніхто не заступить дороги. Думай про свою Чезару… перлино моя!

Не в змозі стриматися, вона знов обхопила йому голову й палко поцілувала.

– А тепер іди. Прошу тебе.

– Чому ти просиш мене про це?

– Бо я сама вбила б тебе, якби ти зостався.

– Як?

– Я знаю, як, – лукаво всміхнулась вона.

Чезара провела Іероніма до крайніх кущів і виштовхнула з парку. Вернувшись назад, вона припала до стовбура дерева й мовила щось незвичайне:

– Іероніме, хочу тебе вкусити!

І вдарила кулачком об дерево. Потім піднялася в свою кімнату, несамовито зірвала з себе кептар і, розкуйовдивши розкішне волосся, підійшла до дзеркала, глянула на себе: губи дрижали, а очі були повні сліз. Чезара зітхнула, кинулась на ліжко й довго лежала, шепочучи нечувано солодкі й піжні слова, з-поміж яких можна було розрізнити тільки проказуване дещо голосніше: «Ієронім».

Тим часом Ієронім вийшов на вузьку темну вулицю. Легкий нічний вітерець швидко протверезив його, до того ж він від природи був натурою не надто вразливою, отож тепер власне кохання розглядав тільки з погляду теорії. У вуличній темряві майже не чулася його хода, ваговита й водночас елегантна; зате позаду раптом залунали розмірені карбовані кроки, які, безперечно, належали людині військовій. Ієронім здогадався, що то Кастелмаре. Він спинився, обернувся на звук кроків, які наближалися. За мить запала тиша. Ієронім рвучко провів кінцем шпаги по гранітній стіні, викресавши сніп іскор, і в їхньому спалаху супротивники впізнали один одного. Одразу вслід за тим, не перемовившись жодним словом, вони схрестили шпаги. Через якийсь час почувся стогін, щось важке впало на холодний вуличний брук; одна тінь зникла в будинку неподалік, друга лишилася лежати безмовна.

VІІ

Прокинувшись, Ієронім потягся рукою до вікна, відсунув убік фіранку й побачив, як місяць, сідаючи в річку, полишав на воді мерехтливу сріблясту доріжку. Раптом у двері обережно постукали.

Ієронім підвівся й відчинив. На порозі стояв художник.

– Хлопче, – сказав гість, увійшовши, – тобі треба чим скоріше полишити місто.

– Чому?

– Ти вбив Кастелмаре

– Знаю.

– Але ти не знаєш того, що він племінник і спадкоємець губернатора міста, в якому дуелі заборонено, отож тобі пряма дорога на шибеницю.

– А мені начхати.

– Як це – начхати? Де ти набрався таких словечок?! Ієроніме, – враз лагідно заговорив старий, – дитино моя, мені було б шкода твоєї красивої голови. Зваж бодай на це…

І він подав Ієронімові наспіх складеного аркуша в косу лінію. То був лист від Чезари.

«Втікай, прошу тебе! Ти не вбив Кастелмаре. Якісь люди принесли його до нас. Стікаючи кров’ю, він розказав, хто завдав йому рану. Прошу тебе – втікай!.. По тебе можуть прийти вже цієї ночі. Найприкріше те, що граф домагається заручин зі мною, незважаючи на його тяжкий стан, і я не маю сил опиратися далі. Знай, що я кохаю тебе й не переживу свого нещастя. Зоставшись у місті, ти не врятуєш мене, а тільки прискориш мою смерть. Мені так страшно, голубе мій! Втікай, а там побачимо… Може бути… о, де взяти надію, яка підтримала б мене?.. Ти ж бачиш, я навіть не знаю, що сказати тобі. Душа моя волає: прийди! Але я не можу цього сказати… Пообіцяй мені, що ти зникнеш звідси заради нашої майбутньої, зараз непередбачуваної зустрічі. Все може бути… Можливо, граф помре. Бажаю йому цього, а тебе кохаю! Кохаю так, що навіть не можу сказати тобі: лишайся… Прощавай, мій коханий!

Чезара».

Ієронім з плащем наопашки йшов берегом річки услід за Франческом; аж ось і човен, якого приготував художник. Юнак палко обійняв старого, відштовхнув човен од берега, скочив у нього й виплив на бистрінь. Через якийсь час попереду заблищало море. Ієронім полишив кермувати, опустив весла на воду й, відчуваючи себе маленькою крапелиною серед безмежного морського простору, міцно заснув просто неба, яке здіймалося над ним у своїй зоряній величі.

На другий день, коли сонце вже підбилося в зеніт, він розплющив очі… й побачив, що його човен застряв між кам’яними скелями, які стриміли з води. Від сонячного світла сяяло небо й море. Ієронім перевів погляд на берег, такий же кам’янистий. Там височів старий монастир. Було навіть видно, як поміж сірих гранітних колон порталу чинно походжали черниці. Одразу від монастирських стін тягнувся схилом садок до самого узбережжя, де бризки хвиль залітали в кипарисовий і трояндовий боскет, який притулився під навісом скелі й служив чудовою схованкою для купальниць.

Ієронім роззувся і, перестрибуючи з каменя на камінь, обстежив своє скелясте пристановище. Струмок із живлющою смачною водою, яка весело плюскотіла між камінцями, привів його до печери. Ієронім увійшов. Приємна прохолода огорнула тіло, розімліле під час сну на палючому сонці. Чимдалі печера ставала темнішою, і раптом у вже майже повній темряві ніби зблиснула зоря. Він пішов на те світло й побачив, що воно б’є з невеличкого отвору, в який хіба що руку можна просунути. Підійшовшії зовсім близько, Ієронім зазирнув у отвір і побачив густі чагарники, відчув паморочливий запах трав. Ієронім спробував розширити отвір, але камінь не піддавався; ворухнулась одна тільки брила. Він наліг на неї – вона відхилилася, паче на завісах, відкривши маленький прохід. Без вагань протиснувшись у нього повзком, Ієронім повернув брилу на місце й навіть затулив щілини камінцями та грудками землі, а коли роззирнувся – завмер від краси, яка постала перед його зором.

Велетенські сірі скелі громадились до самого неба, внизу прослалася западина долини, з гаю витікали струмки і впадали в озеро, посеред якого виднівся острівець, а на ньому – довгі ряди вуликів.

«Та це ж острів Еутанасіуса!» – з подивом відзначив Ієронім і поволі рушив уперед, чудуючись на кожному кроці. Здавалося, в цьому раю навіть комахи були приручені. Голубі, золотаві, червоно-плямисті метелики злітались Ієронімові на голову, вкривши собою його довге чорне волосся, від чого голова стала схожою на велику квітку. Повітря бриніло дзижчанням бджіл, джмелів, прозорокрилих бабок, трава сягала до грудей, чіплялася за ноги… і над усім цим відчутно панував у тепліні терпкий дух. Ієронім підійшов до озера, перебрів на острів. Бджоли привітно оточили свого нового молодого господаря… Аж ось і печера, про існування якої він уже знав; вона була справді витесана в кам’яній брилі, в ній він знайшов знаряддя праці скульптора, ліжко, глечик з водою. Не було тільки старого Еутапасіуса. На столику лежав списаний аркуш.

«Відчуваю, що скоро плоть моя стане землею; кров моя охолола й перетворилася на воду, а очі ледве вбирають світ, у якому я ще існую. Згасаю, й не лишається нічого, крім глиняної лампадки, яка немарно освітлювала пройдений шлях. Знайду собі вічний притулок під каскадом струмків; ліани й водорості обів’ють моє тіло, вплетуться в бороду й чуб і віднесуть мене у своїх долонях до вічного витоку життя, а оси вмурують у свою воскову фортецю. Річка, несучи води в майбутні віки, розчинить мене і зрівняє з усією природою, зате вбереже від зогниття. Отак я стану схожий на того старого короля з казки, що поринув у столітній сон на чарівному острові».

Ієронім оглянув стіни із скульптурними зображеннями любовних сценок, старі книги й рукописи на полицях шафи, притуленої до стіни, понюхав воду в глечику: давно не міняна, вона застоялась, отож старий, певне, вже відійшов у інший світ. Ієронім, тепер уже справжній спадкоємець острова і всього, що на ньому було, переглянув книги; то виявилися рідкісні видання, які обіцяли багато цікавого дозвілля. Тут же лежали записи старого Еутапасіуса, де кожна думка виказувала глибокий розум щасливої людини, а кожна прочитана Ієронімом фраза викликала цілий світ роздумів і асоціацій. Новий господар швидко освоївся на острові, лагодив статуї в парку, порався коло бджіл, топтав трави в найдальших чагарях. Теплими ночами спав на березі озера, вкрившись полотняною рядниною, і тоді вся природа – плюскіт чистих джерел, морський прибій, велич ночі – заколисувала його міцний щасливий сон, у якому він, мов безтурботний листок, не знав ні болю, ні мрій ні бажань.

VIII

У той день, коли Чезара мала вінчатися з Кастелмаре, батько її, маркіз Біанкі, помер від апоплексії прямо за столом, серед склянок у товаристві співтрапезників. Побачивши його простягненого на ліжку, з розплющеними скляними очима й піною на губах, вона безтямно сперлася на підвіконня, сповнена відрази до цього трупа, який, живучи тільки для себе, готовий був продати її, святу Мадонну, найогиднішій людині на світі, аби лиш оплачувати свої ниці пристрасті, котрим давно було вготовано саме такий безславний фінал.

Прибув Кастелмаре, почав її втішати.

– Графине, – прорік він, – твій батько відійшов, і в тебе лишилась єдина опора в житті – це я, твій майбутній чоловік.

– О ні! – відказала Чезара. – Ти перестав бути моїм майбутнім чоловіком. Ця щаслива перспектива відсувається принаймні на рік, доки я носитиму жалобу. Через рік і поговоримо.

Кастелмаре вийшов, закипаючи зі злості. В його прощальному погляді було стільки відвертої неприязні, що Франческо порадив Чезарі полишити місто, де залицяльник не перестане її переслідувати, й перебути якийсь час у монастирі серед черниць. Це зовсім недалечко, всього кілька годин ходу, одразу після похорону батька можна й вирушити…

Проте нещасна дівчина більше побивалась не за себе, а за Ієроніма, від якого не мала ніякої звістки, окрім того, що човен, у якому втікач вирушив до моря, бачили розбитим на узбережжі. Чезара вже була готова змиритися з думкою, що її коханий загинув.

Вона сама обрала тишу монастирських стін. Вікно відведеної їй келії виходило на сад і море внизу. Замкнувши двері на засув, аби ніхто не порушив її жаданої самоти, вона годинами дивилася на табуни хвиль, що даленіли і щезали на обрії, на красивий, але занедбаний сад, порослий дикими чагарями та декоративними деревами. Іншим разом Чезара гуляла тінистими алеями, вивчала трави на стежках чи, піддавшись безнадійній тузі, годинами просиджувала в прибережних заростях.

Одного разу вона спустилася до моря, роздяглася, сховала одяг у гущавині. Якби хто побачив її в цю хвилину, то подумав би, що перед ним чарівний привид, у якому сором’язливість і щемка ніжність дівчини поєднувалися з підкресленою шляхетністю зрілої вродливої жінки. Крізь прозору гладеньку шкіру виднілися синюваті прожилки вен.

Море підхопило й омило її тіло, й Чезара подумала, яка вона ще молода. Невеселий усміх, гіркий, як і все її дитинство, ліг їй на обличчя. Море пестило її, а вона то випручувалася, прогортаючи долонями голубі шумливі хвилі, то, вклавшись на хвилях, мов на постелі, лежала горілиць і віддавалася їхнім пестощам.

Почало смеркати. Чезара, навтішавшись морем, вийшла з води, сповнена солодкої чутливості; біліла шия, наче сніг, волосся розсипалося на круглих плечах і грудях, спраглих кохати. Стояла гола, вродлива, мовби антична статуя, – навіть краща, ніж статуя, в котрої бути не могло такої теплої, такої гладенької й ніжної шкіри, на якій від найменшого доторку залишається слід. Вона знову кинулась у хвилі й попливла з наміром дістатися до скелястого острова, що виднівся неподалік, хвилин за п’ятнадцять плавби.

Гойдливе море легко її підштовхувало, й незабаром Чезара ступала вздовж кам’янистого берега, спираючись долонями на стрімкі стіни скель. В одному місці їй трапилася печера, з якої дзюрчав блискітливий струмок, вона увійшла в неї, і враз її очам відкрилося неземне видовище…

«Господи, який рай! – подумала Чезара. – Побуду тут трохи».

Вона рушила по теплій пахучій траві, що лоскотала ноги, скупалася в чистій, наче сльоза, воді озера, після чого її потягло на сон, але вона вирішила ще побігати в помаранчевому гаю, ганяючись за метеликами та бджолами. Почувала себе малою безжурною дитиною, котра заблукала в казковому саду. І вже аж коли сонце торкнулося обрію, вона згадала, що треба вертатися в монастир, але дорогу назад забула.

Зрозумівши, що заблукала, Чезара вкотре роззирнулася довкола й подумала: «А якщо я перебуду ніч у цьому раю? Хто мене бачив і хто кинеться мене шукати?..»

Запала ніч. Великі зорі яскраво мерехтіли вгорі, місяць срібними мечами променів шматував хмари, що траплялись на його шляху. Ніч дихала теплом, пахощами квітів; укриті полотном туману, біліли пагорби, й по дзеркальній гладіні озера, посеред якого темпів на острівку гай, зрідка прокочувались до поснулих берегів блискучі кола хвиль.

Чезара відчула себе часткою цієї нічної феєрії, цього райського куточка на безмежних грудях моря, і вже сама ставала білим привидом із довгим золотавим волоссям. Всі принади запашної літньої ночі сповнювали душу трепетом; хотілося мріяти і… плакати.

Пригадався коханий, і Чезарі здалося, ніби вона – Єва в раю, проте одна із власними болями. Проходячи повз озеро, Чезара нагледіла брід, що білів під водою стежечкою з викладеної гальки. Ступила у воду, й від ніг побігли легенькі хвилі. Щось тягло її в той чарівний гай на острівку – бажання щастя, спрага кохати, цілувати й бути цілованою, неподолана пристрасть, від якої вона вся в’янула, ніби квітка у спеку… Увійшла в гай, і голуба тінь упала на її тіло, від чого вона стала схожа на мармурову статую в бузковому світлі…

Раптом чиясь постать майнула між деревами. Чи не привиділось їй? А може, то тільки мерехтіння листя? Але постать виднілася дедалі виразніше, набуваючи його обрисів.

«Господи, – всміхнулася Чезара, – я геть божеволію. Звідки він може взятися тут, у тиші гаю посеред ночі?»

Наближаючись, він так само вважав, що бачить перед собою привид. Дивився довго й пильно, потім узяв її за руку: вона скрикнула.

– Чезаро! – вигукнув Ієронім, стискаючи кохану в обіймах. – Чезаро! Ти привид, сон, нічна тінь у місячному сяйві – чи це справді ти, ти, ти?!.

Чезара не могла вимовити слова, вона плакала й думала, що або вона збожеволіє, або їй сниться сон, і якщо це сон, то нехай він триває вічно.

– А це ти? Справді ти? – спитала вона глибоким голосом, що йшов із самої душі, коли до неї вернулася свідомість, вернулися, справдившись, усі найсолодші мрії. Вона знову хотіла жити. Дивилася на коханого й не могла надивитися… аж доки знепритомніла.