Текст книги "Украина - не Россия"

Автор книги: Леонид Кучма

сообщить о нарушении

Текущая страница: 41 (всего у книги 48 страниц)

Не хотілося б закінчувати на цьому. Одужання країни з неминучістю збільшує і буде далі збільшувати частку оптимістів у суспільстві. Ті ж, хто не на боці України, внутрішньо чужі їй люди, перестануть сприйматися як щось значне, що має вагу і вплив. А хтось із них, мабуть, змінить своє ставлення, ця дорога нікому не закрита, безнадійних людей немає. Але поки що я бачу в них щось на зразок білих кров’яних тілець, по наявності яких судять про кризи в організмі. Потім хвороба відступає, і білі кров’яні тільця кудись щезають. І ніхто не сумує після їх зникнення.

Післямова

Завжди трохи шкода розлучатися з роботою, який віддано багато душевних сил – ракета це чи дисертація, Конституція чи книга. «Україна – не Росія» писалася уривками більше чотирьох років, і все-таки мені важко забути, як з найперших днів я мимоволі, але постійно звертав від теми, позначеної в заголовку, до теми «Україна», просто «Україна». Тепер книга про Україну і її чари, про найрізноманітніші її куточки, буде моєю мрією. Чи призначено їй збутися?

У цій книзі був би цілком природним – більш того, міг би посісти в ній центральне місце – розділ під назвою «Моє відкриття України», замислений на ранній стадії роботи. Це була б розповідь про особистий досвід людини, яка вихована переважно на російській культурі і все своє свідоме життя відкривала для себе окрему від «радянської батьківщини» Україну, відкривала її неповторні й особливі риси; розповідь про те, як юна продовжує їх відкривати до цього дня, про радість і щастя осягання рідної країни. Але і від цього задуму довелося відмовитися, тому що розділ відразу ж став надмірно розростатися, вимагати все більше і більше місця – одне «відкриття» змушувало згадати про інше, і кожне було повчальним і важливим.

Визнаю, легше всього мені було писати про рідне село, про Чернігівщину, про «Південмаш», про наші історичні парки й антиісторичні водоймища. Якось за один тиждень я наговорив на магнітну стрічку стільки усього про Чайкіно і Новгород-Сіверський, що при розшифровці це склало більше 40 сторінок тексту, якщо рахувати старими аркушами друкарської машинки. Більшість з цих мемуарних фрагментів (а ще більше пов’язаних із Дніпропетровськом) я, зрештою, не без жалю видалив, оскільки вони не мали відношення до головної теми. Але зберіг і, можливо, вони ще будуть використані. Звичайно, лише в тому випадку, якщо я зумію здійснити ще одне своє давнє бажання: розповісти про чудових людей, знайомство з якими мені дарувала доля, починаючи з дитячих років.

Ну, а що стосується тієї книги, яка у мене в результаті вийшла і яку ви тримаєте в руках, нехай про неї судять по тому, що юна містить, а не по тому, що до неї не потрапило. Мені ж настав час переходити до висновків.

У світі, Європі, Росії і звичайно ж в Україні стає все менше людей, які думають, що Україна – історично невід’ємна частина Росії, яка відкололася завдяки якомусь дивному непорозумінню або навіть дивацтву. Згодом подібні погляди стануть і зовсім екзотичними, хоча, допускаю, не зникнуть зовсім: адже і сьогодні існують товариства винахідників вічного двигуна і прихильників постулату про плоску Землю. Навряд це відбудеться найближчим часом, швидше за все, потрібна зміна поколінь, потрібна і чимала робота. У зв’язку з цим потрібно і корисно констатувати, нагадувати і роз’яснювати, що Україна – не продовження і не філія Росії, і взагалі не Росія. Я закликаю своїх читачів робити це у всіх доречних випадках, особливо за кордоном.

Ключовим у даній книзі могло б стати слово «асиметрія», оскільки Україна і Росія мало в чому є дзеркальним відображенням одна одної. У двох країн різні історичні долі, різний національний досвід, різне самовідчуття, зовсім несхожі культурно-мовні ситуації, принципово різні відносини з географічним і геополітичним простором, неоднакова ресурсна база, різна політична вага у світі, непорівнянні можливості для взаємовпливу.

У Росії відсутні паралелі до цілої низки специфічно українських проблем – таких, як не переборений пост-окраїнний синдром, незавершеність формування національної свідомості, боротьба навколо державної мови, наслідки Чорнобиля, напруженість між греко-католиками і православними, розкол у православ’ї, різка відмінність західних і східних регіонів, продовжене з’ясування відносин з минулим (включаючи далеке минуле), проблема ветеранів УПА, енергозалежність, підтримка необхідної частоти в електричних мережах.

Україна, у свою чергу, не знає, що таке відстані, здатні розірвати внутрішній ринок, зона ризикового землеробства, збезлюділе село в історичному ядрі країни, потребуючі освоєння, але непридатні для життя простори, «китайська дифузія», Чечня, фантомні болі імперії, Калінінградський ексклав, реліктові (та й нові) зобов’язання в різних кутках світу необхідність утримувати атомні підводні човни, ядерна зброя та інші дорогі атрибути наддержави. Частина зовнішніх проблем, з якими стикається Росія, породжена недоброзичливістю на її адресу, що зберігається в значної частини населення посткомуністичних країн, особливо Східної Європи. Нехай це і не надто справедливо стосовно сучасної Росії, треба визнати очевидність: безліч людей у Східній Європі, та й у колишньому СРСР теж не можуть забути, як їх багато десятиліть тримали за горло. Росія б тільки виграла, переставши ігнорувати ці почуття. Україна не зустрічається чи майже не зустрічається з такою недоброзичливістю, вона не входить до реєстру наших проблем.

Одна із найголовніших і найприкріших наших асиметрій: Україна і Росія неоднаково сприймають одна одну. В Україні традиційно чують все, що має сказати Росія – так вже побудований наш інформаційний простір. Україні ж досить важко докричатися до російської громадської думки.

Іноземець, прочитавши наведені переліки, мабуть, вирішить: виняткова відмінність, тотальна розбіжність, нічого спільного. Як би не так! На тлі всіх цих розбіжностей – майже повна соціальна, економічна, демографічна, освітня і культурна подоба, ціла низка однакових болячок: зменшення населення, «нові бідні», анахронічна промислова структура з перевагою базових галузей, старіння основних фондів, гострий дефіцит інвестицій і так далі – як то кажуть, «див. вище». І Україна, і Росія в однаковій мірі стоять перед необхідністю вирішувати сто проблем одночасно, тому що жодна з цих проблем не терпить зволікання, ні одну не можна засунути на далеку полицю, щоб вона там почекала, поки вирішуються інші. І Україну, і Росію залякують їхніми проблемами, але і там, і там «очі бояться, а руки роблять». І зробили вже дуже багато.

Всього за десять років обидві наші країни стали значною мірою іншими і продовжують перебувати в процесі становлення. Я б назвав це державотворенням. Стартові позиції в нас були нерівні: усталена державність у Москві і спадщина 70 років «напівдержавності» у Києві. Правда, це відкривало перед нами і більше можливостей – принаймні, так здавалося спочатку. Мовляв, створюючи нове, нам не треба буде так багато ламати. Але життя не завжди підтверджує правдоподібні теорії.

XX століття дало людству величезний досвід відроджених і знову створених держав, і майже для кожної з них вирішальним з точки зору державотворення був перший рік, іноді перші два-три роки. Створене в цей час потім рідко вимагало кардинальних переробок. Нова Україна, прямо скажемо, не належною мірою скористалася цим вирішальним періодом. До кінця 1991 року для нас не була закрита можливість підтвердити конституцію Української Народної Республіки від 29 квітня 1918 року. Нехай ця конституція не надто відповідала реаліям 1991 року, нехай її відразу ж довелося б виправляти і доповнювати, однак такий акт забезпечив би нам спадкоємність від видатних українських державників початку XX століття, нас ніхто б не обвинувачував, справедливо чи ні, у тім, що ми копіюємо Росію.

Але ми не пішли шляхом спадкоємності, і чим далі, тим більше ця можливість ставала примарною, поки не зникла зовсім. Так, ми створили нову, але не принципово нову державу. Дуже багато чого варто було б залишити в радянському часі, однак у нас не вистачило рішучості і політичної волі зробити це. Кажу «ми» і «у нас», тому що сам був у цей час депутатом Верховної Ради, одним з чотирьохсот п’ятдесяти. Втім, наше державотворення не зупинилося на місці, і кращий тому приклад – Конституція України, прийнята 28 червня 1996 року.

Нам ще багато належить зробити. Нашим законодавцям необхідно пам’ятати про те, що з причин відмінності України від Росії державотворення в наших країнах, хочеш не хочеш, повинне відчутно відрізнятися. Теоретично це начебто б усім зрозуміло, але на практиці ми нерідко стикаємось із проблемою контрпродуктивного для нас копіювання Росії, то неусвідомленого, то свідомого. Копіюючи, ми будемо прирікати себе на вторинність, щоб не сказати на другорядність.

Люблять запитувати: «Йдемо ми до Європи разом з Росією чи ні?». З причин нечіткості питання, на нього можна відповісти і «так», і «ні». Поза конкретикою ця відповідь, як і це питання, нічого не варті. Політики зазвичай з чистою совістю відповідають позитивно, тому що в цьому випадку можна обмежитися односкладовим «так». Відповівши «ні», політик повинен буде довго пояснювати, що ми йдемо в одному напрямку, але слово «разом» можна неправильно тлумачити і його зловмисно використають деякі «сили», і так далі, і так далі.

Що означає «йдемо до Європи разом»? Це не гасло і не заклинання, це констатація факту в найзагальнішому його вигляді. Того факту, що і Україна, і Росія ясно визначили: їх європейський вибір збігається. Для України він цілком органічний, це її цивілізаційний вибір, зроблений у далекій давнині і, як кажуть, ніколи ніким не скасований. Мотиви Росії не настільки очевидні, тому що їй куди менше притаманне відчуття належності до Європи. Російські мислителі досить ревниво ставляться до цього питання, багато хто з них схильний бачити у своїй батьківщині окрему цивілізацію, люблять говорити про «євразійство», «третій шлях», самобутність. Вони постійно нагадують, що Росія – це така величина, яка не може бути (і не має потреби в тім, щоб бути) частиною чого б то не було.[134] Тим цінніший цей голосно заявлений вибір, і те, що російське суспільство, хай і не стовідсотково, але приймає його. Таким чином, хоча б на рівні декларації про наміри ми рухаємося в одному напрямку. Так що, коли переді мною постане таке питання, я швидше відповім «так» і зроблю це з чистою совістю.

Але я можу і розтлумачити свою відповідь. Що взагалі стоїть за словами «бути в Європі»? Адже ми і без того в Європі, і навіть її географічний центр, за обчисленнями географів, знаходиться на українській території. Що ж до Росії, вона і зовсім займає 42% території Європи. Поняття «бути в Європі» не є щось невловиме, залежне від настроїв, симпатій або антипатій якихось таємних суддів. «Бути в Європі» – значить відповідати кільком десяткам цілком формальних критеріїв. Ці критерії є в Європейської ради, у Європейського союзу, у НАТО й інших відомих організацій. Неможливо вважати себе країною європейською у всіх значеннях, а не тільки в географічному, не відповідаючи цим вимогам. Серед них законодавче прийняття і дотримання загальноприйнятих прав і свобід, незастосування страти, альтернативна військова служба, інформаційна відкритість, узгодження промислових і військових стандартів, відсутність торгового протекціонізму, відсутність такого поняття, як «прописка», виконання певних норм по охороні довкілля і ще багато чого іншого. Особливо важко виконати блок економічних вимог, кожна з них вимагає окремої роботи, часто-густо багаторічної. Природно, що в однієї країни раніше вийде одне, в іншої – інше, ніяких узгоджених графіків немає. У цьому сенсі можна сказати, наприклад, що ми йдемо до Європи разом з Болгарією і Румунією. Тим більше, що кінцева, нехай і неблизька, мета України та ж, що й у цих країн – вступ до Євросоюзу, члени якого надають один одному свободу необмеженого пересування «ідей, людей і капіталів», тоді як Росія, наскільки мені відомо, не висловлювала такого бажання. І все-таки, зваживши все, скажу: ми йдемо до Європи разом з Росією в більшій мірі, ніж з Болгарією і Румунією – просто з причин нашої куди більш сильної взаємозалежності. Завдяки нашій подібності-відмінності, ми здатні допомогти один одному рухатися в потрібному напрямку. Особливо важливі спільні економічні проекти за участю України, Росії, євроструктур і окремих країн – членів ЄС. Назвати це політикою? Або чистою економікою? Питання занадто схоластичне, щоб витрачати на нього час.

Ну, а що ж за обрієм? Хоча ми зараз і трохи відстаємо, але на довгій дистанції, я упевнений, Україна не буде позаду Росії за головними показниками на душу населення і за якістю життя, і це – у гіршому для себе випадку. Справа зовсім не в мінусах російської географії (її плюси не слабкіші) і в інших міфічних чи дійсних вадах нашої великої родички (покажіть, хто без вад?), а зовсім в іншому. Ще в шкільній хімії нам пояснювали поняття «валентності». Це здатність атома приєднувати інші атоми, здобуваючи нові якості. Оскільки поняття валентності застосовується й в інших галузях науки (наприклад, у мовознавстві), його можна, мабуть, поширити і на людські співтовариства. Задовге життя я переконався, що українці більш валентні, і це обов’язково відіграє свою роль у тім поступальнім русі України, що по-справжньому тільки починається, у кожнім осередку життя, у великих і малих починаннях. Ми винятково сприйнятливі до нових ідей. Наша еліта двомовна, а це гарантія її більшого універсалізму і гнучкості. Парадокс, але ці якості є нашою нагородою або компенсацією за століття бездержавності.

Один журналіст якось написав, що якби керівництво кадрів ЦК КПРС у 70-і роки перевело Кучму Л. Д. на один з уральських, сибірських чи московських заводів, через двадцять років він (тобто я) цілком міг би опинитися на місці Єльцина, стати президентом Росії, тоді як Єльцин ні за яких обставин не міг би стати президентом України. По відношенню конкретно до мене такий висновок помилковий, але думка журналіста зрозуміла. Він явно мав на увазі ту якість українців, яку я назвав тут високою валентністю.

З юних років захоплюючись книгами з історії, я зовсім не співвідносив її з тією сучасністю, що мене оточувала. Історія була сама по собі, а Чайкіно, Карасі, Костобоброво, Дніпропетровський університет імені 300-річчя возз’єднання України з Росією, цілинні радгоспи, конструкторське бюро «Південне», завод «Південмаш» і навіть Байконур були самі по собі. Відбувалися якісь події, змінювалися генсеки і футбольні чемпіони, заповнювалися водоймища, але це не було історією. Мене оточував цілком завершений світ під назвою СРСР. До нього входили досить умовні Росія, Україна, Білорусія, Казахстан. «Чудесная советская родина»!

Але з самого дитинства щось часом просвічувало. Я намагався зрозуміти, де точно через костобобрівський яр проходить кордон, щоб стати однією ногою в Україні, а другою в Росії, і мені було прикро, чому межа ніяк не позначена. Пам’ятаю, мене тішила думка, що я перебуваю саме тут – хай і на самому краї української землі, але все-таки в Україні. Думка про кордони продовжувала непокоїти мене аж до закінчення школи, і довгий час я був твердо переконаний, що для дорослих це теж гра: вони домовляються про кордони, щоб не так нудно було жити. Але поруч з цим я не раз уявляв собі, як кордон стає справжнім, Україна відокремлюється від СРСР, стає самостійною, у нас з’являються прикордонники в сірих мундирах і сірих сукняних кепі з прямим козирком (у якому фільмі я угледів таку форму?), а на російському боці всі залишаються в радянській формі. Нехай це була гра, але була ж якась причина, чому в такого свідомого комсомольця виникали подібні марення? Я ніколи не замислювався над причиною цього всерйоз, але химерний образ кордону був чомусь завжди поруч.

Поки пройдеш дев’ять верст шляхом до школи або із школи, які тільки картини (звичайно, книжкового походження) не промайнуть перед тобою! Я часто уявляв собі чубатих козаків Стародубського полку. Їм нікуди було поспішати, їх було троє чи четверо. Спішившись, вони вели коней за вуздечку, смалили люльки, за поясами і з сідельних сумок стирчали довгі кремінні пістолети. Один кінь був зайвий, його покривала килимова попона. Подарунок чи військовий трофей? І це теж було десь поруч.

Бачилися мені і московські люди. Вони були в червоних каптанах, бородаті, здається з алебардами, тепер уже не пам’ятаю, на лискучих, ситих конях, вигляд мали поважний і гордовитий. Вони направлялися до Чернігова проводити там перепис.

На стику 80-х і 90-х, коли, мабуть, кожен відчув, що Україну підхопив і несе потік історії – про це багато хто тоді почав писати і говорити, – мені раптом стало ясно, що насправді світова історія відбувалася завжди, щодня. Однією з головних, хоча і прихованих її пружин у XX столітті були відносини Росії й України. Ні та, ні інша сторона не залишалася нерухомою, і там, і там під товстим шаром льоду відбувалися великі зміни. Навіть у роки, що здаються тепер зовсім млявими, траплялося багато важливого. Тепер зрозуміло, що обидві країни, ще того не підозрюючи, щосили рухалися до 1991 року. Треба було зробити надзвичайно багато, щоб до вирішальної миті все було готове. Певен, що я не був виключенням, певен, що навіть у найглухіші часи мільйонам людей без жодних помітних причин і поза всяким зв’язком з тодішньою дійсністю являвся образ незалежної України. Когось він навіть лякав, але все одно був.

Читаючи різні прогнози, я не перестаю дивуватися тому, як легко оракули поводяться із словами «завжди» і «ніколи». У них на очах цілий світ на схід від Одера повністю змінився за якихось 10 – 12 років, життя сотень мільйонів людей стало зовсім іншим, але оракулів це нічому не навчило, вони як і раніше позбавлені уяви і продовжують повторювати: «країна Y відтепер назавжди залишиться відсталою», «країна Z ніколи не досягне європейських стандартів». Мені смішні ці камлання. Я з упевненістю дивлюся в майбутнє України.

Наша дорога не така рівна, як хотілося б. Підйом буває крутий, ноги часто грузнуть у піску. Але я добре пам’ятаю, як у дні юності, варто було мені подолати довгий піщаний косогір, і відразу виникав хрест далекої церкви і йти ставало набагато легше. Поки що ми не побачили такого ж ясного орієнтира. Чи вже побачили? Може, наш головний орієнтир – Європа?

Я твердо знаю, що покоління моєї дочки, я вже не кажу про покоління онука, побачать «вступ» до Європи і України, і Росії, але повторюю: за головними показниками на душу населення і по добробуту народу Україна не буде позаду Росії. Дотепер мої передбачення збувалися.

Ілюстрації

Скіфська баба. Скіфи – стародавні напівкочові племена, які населяли Причорномор’я (між Дунаєм та Доном).

Золота пектораль (металеве нашийне оздоблення) жриці богині родючості Деметри з кургану Велика Близниця на Таманському півострові. IV с. до н. е.

Руїни Херсонеса Таврійського – античного міста в Криму. В Херсонесі прийняв хрещення великий князь Київський Володимир.

Ганна Ярославна. Біля 1024-1075. Дочка Ярослава Мудрого, з 1049 – дружина французького короля Генріха І. Французька мініатюра.

Саркофаг Ярослава Володимировича (Мудрого, 978-1054), великого князя Київського з 1019.

Храм святої Софії в Києві. Головний православний храм домонгольської Русі. Був закладений за княжіння Ярослава Мудрого на місці переможної битви киян з печенігами, освячений в 1032 році Середньовічна західноєвропейська гравюра.

Успенський собор. 1239. Чернігів.

Данило Романович (Галицький). Біля 1201-1264. Князь волинський, з 1238 – галицький.

Корона Данила Галицького.

Михайлівський Золотоверхий монастир. 1108-1113. Перебудований у XVIІ—XVIIІ ст. Малюнок першої половини XIX століття

Святі Борис і Гліб. Молодші сини київського князя Володимира Святославича.

В міжусобній боротьбі були вбиті за наказом їх старшого брата Святополка (Окаянного). Ікона XIII ст.

Оранта (Богородиця, яка молиться). Ікона Покрова. Фреска в київському Софійському соборі.

Княжий Київ. Реконструкція.

Литовський князь Дмитро Іванович Вишневецький («Козак Байда») – гетьман, засновник Запорізької січі. Загинув у турецькому полоні в 1564.

Богдан-Зиновій Хмельницький (1595-1657), гетьман війська Запорізького з 1648, засновник Козацької держави. Очолив Переяславську раду (1654), яка проголосила возз’єднання України з Росією.

Княжий Київ. Реконструкція.

Козацьке поселення. Середньовічна гравюра.

Кодак. Фортеця XVI І—XVIII ст. Село Старі Кайдаки біля Дніпропетровська

Петро Сагайдачний (Конашевич-Сагайдачний) 1570-1622. Гетьман українського реєстрового (правобережного) козацтва з 1614.

Козацька атрибутика і символіка. Надпис на печатці: «Печатка славного війська запорізького низового».

Данило Апостол. 1654-1734. Гетьман Лівобережної України з 1727.

П. Л. Полуботок. 1660-1723. Наказний гетьман Лівобережної України в 1722-1723.

Пилип Орлик. 1672-1742. Соратник гетьмана Мазепи, Генеральний писар Гетьманщини (з 1707), гетьман (у вигнанні, після смерті Мазепи) Війська Запорізького, співавтор «Конституції прав і вольностей Війська Запорізького» – першої української конституції.

К. П. Разумовський. 1728 -1803. Граф, останній гетьман Лівобережної України (1750-1764).

Андріївська (святого Андрія) церква у Києві. Побудована в 1747-1753 за проектом Б. Ф. Растреллі.

Запорожці пишуть листа турецькому султану. Художник І. Рєпін. 1878-1991.

Володимирський собор у Києві. Побудований у 1862-1882. Фото кінця XIX століття.

Колона-пам’ятник Магдебурзькому праву в Києві. 1802—1808. Архітектор А. Мелєнський. Привілей на Магдебурзьке право, дарований Києву наприкінці XV століття, звільняв городян «от прав полских и литовских и руских», а також «от всякого права и моци и от насилья всих подданых» Литовского князівства, від воєвод, суддів і інших посадових осіб, «от всих посполите врядников наших».

Г. С. Сковорода. 1722-1794. Український мандрівний філософ, поет, музика, педагог.

І. П. Котляревський. 1769-1838. Український письменник, автор «Енеїди» – першого твору новітньої української літератури.

П. Ф. Квітка-Основ’яненко. 1738-1843. Український письменник, один із засновників Харківського професійного театру.

М. В. Гоголь. 1809-1852.

Т. Г. Шевченко. 1814-1861. Автопортрет.

І. Я. Франко. 1856-1916. Український письменник, вчений, громадсько-політичний діяч Західної України часів Австро-Угорської імперії, писав на українській, польській і німецькій мовах.

Віра Холодна. (Полтава, 1893 – Одесса, 1919). До заміжжя Віра Василівна Левченко. Одна з найпопулярніших акторок українського походження, «королева» російського кіно 1910-х років.

М. К. Заньковецька. 1860-1934. Видатна українська акторка, народна артистка Української РСР. Брала участь у створенні першого українського стаціонарного театру в Києві (1906).

Перший київський театр. 1856. Архітектор І. Штром.

Київська набережна. Початок XX століття.

Герб Української Держави (1918) гетьмана П. П. Скоропадського.

Печатка і варіанти державного герба Української народної республіки (УНР, 1917).

Третій Універсал (Маніфест) Центральної Ради – вищого органу державної влади в Україні, який проголосив Українську народну республіку після Жовтневої революції в Росії (1917).

Українські грошові знаки 1918-1920.

В. К. Винниченко, 1880-1951. Український письменник, політик, державний діяч.

Один з організаторів Української Центральної Ради (1917), голова Директорії Української народної республіки (1918-1919).

С. В. Петлюра, 1879-1926. Публіцист, один з керівників Центральної Ради (1917), генеральний секретар з воєнних справ, організатор Гайдамацького Кошу Слободської України для збройної боротьби з більшовиками (1918), член Директорії і Головний отаман Армії Української народної республіки (1918).

П. П. Скоропадський. 1873-1945. Генерал-лейтенант російської армії, гетьман України (1918).

М. Грушевський. 1866-1934. Історик, член Академії наук УРСР і СРСР. В 1917-1918 голова Центральної Ради України.

Герб Богдана-Зиновія Хмельницького (1595-1657), гетьмана війська Запорізького.

Н. І. Махно. 1888-1934. Анархіст, вождь українського селянського повстанського руху (махновщини) проти німецької окупації, гетьманата. Директорії, Білої і Червоної армій.

X. Г. Раковський. 1873-1941. Голова Тимчасового революційного уряду України (1918), голова Ради народних комісарів України (1919-1923).

Г. І. Петровський. 1878-1958. Голова Всеукраїнського Центрального виконавчого комітету в 1919-1938.

М. О. Скрипник. 1872-1933. Один з організаторів комуністичної партії України, в 1927-1933 – народний комісар освіти, провадив політику українізації.

Одна з жертв голодомору в Україні (1932-1933).

Лесь (Олександр Зенон) Курбас. 1887-1937. Режисер, актор, драматург. Видатний український театральний діяч.

В. І. Вернадський. 1863-1945. Геолог, філософ, автор теорії ноосфери. Один із засновників і перший президент Української Академії наук.

Учні робфаку (скорочена назва існувавших в СРСР в 1920-1930 роках робітничих факультетів – загальноосвітніх учбових закладів для дорослих).

Велика Вітчизняна війна (1941-1945). Радянські війська ведуть бій в околиці Києва

Києво-Печерська Лавра в роки німецької окупації (1941-1943).

Після боїв. Україна. Велика Вітчизняна війна (1941-1945).

Хрещатик, головна вулиця Києва, на початку німецької окупації (1941) зруйнована радянськими підривниками (одна з найбільших радянських диверсій в тилу німецьких військ на території СРСР).

Об’ява в єврейському гетто Луцька за часів фашистської окупації.

Степан Бандера. 1909-1959. Український політик, один з провідних діячів ОУН (Організації українських націоналістів), багато років провів у польських в’язницях і фашистському таборі смерті Заксенхаузен. Вбитий на території Німеччини радянським агентом.

І. Д. Черняховський. 1906-1945. Генерал армії двічі Герой Радянського Союзу, з 1944-го командуючий військами Західного і 3-го Білоруського фронтів.

І. М. Кожедуб. 1920-1991. Радянський маршал авіації (1985), льотчик-винищувач часів Другої світової війни, збив 62 німецьких літака. Тричі Герой Радянського Союзу.

Ялтинська (Кримська) конференція (1945) лідерів трьох союзних держав у Другій світовій війні Ф. Д. Рузвельта, Й. В. Сталіна і У. Черчілля в Ялті, де були прийняті основні рішення по післявоєнному розділу Європи

На радянському воєнному заводі. 1941-1945.

Київ звільнено. Полонені німці на Софійському майдані.

Перед відправкою на фронт. Готова продукція одного з радянських воєнних заводів. 1941-1945.

Антирелігійна бесіда у сільському клубі. Стенд з написом: «Наука і релігія несумісні». Початок 1960-х.

Є. О. Патон. 1870-1953. Український вчений, віце-президент Академії наук УРСР (1945-1952).

О. К. Антонов. 1906-1984. Авіаконструктор, член Академії наук СРСР, член Академії наук Української РСР. Створив більше 60 літаків і планерів типу «Ан».

М. С. Хрущов. 1894-1971. Перший секретар ЦК КПРС (1953-1964). В 1938-1949 – Перший секретар Центрального Комітету компартії

України.

П. Ю. Шелест. 1908-1996. Перший секретар ЦК компартії України (1963-1972).

В. В. Щербицький. 1918-1990. Перший секретар Центрального Комітету компартії України в 1972-1989.

Л. І. Брежнєв. 1906-1982. Перший (1964-1966) і Генеральний секретар ЦК КПРС, в 1946-1950 перший секретар Запорізького, Дніпропетровського обкомів компартії України

В. М. Чорновіл. 1938-1999. Український політик, журналіст, співзасновник Української Хельсінської Групи, політичний в’язень в 1967-1987. Народний депутат України, в 1990-1992 – голова Львівської обласної ради, з 1992 – голова Руху.

Герой України.

Василь Стус. 1938-1985. Український поет, правозахисник, політв’язень. Помер у радянській в’язниці.

Олімпійський вогонь у Києві. Валерій Борзов. 1980.

В. Ф. Борзов. Український спортсмен, двічі чемпіон і призер Олімпійських Ігор з бігу (100, 200 м.).

В. В. Лобановський. 1939-2002. Великий український футболіст, тренер, Герой України.

Серж (Сергій Михайлович) Лифарь. 1905-1986. Французький артист балету українського походження, видатний хореограф.

Андрій Шевченко. 1976. Український футболіст, один з найдорожчих футболістів світу, улюбленець України.

С. Н. Бубка. 1963. Український легкоатлет, олімпійський чемпіон у стрибках з жердиною (1988), шестикратний чемпіон світу.

Чорнобильська атомна електростанція після аварії. 1986.

Президент України Л. Д. Кучма підписує акт про закриття Чорнобильської атомної електростанції. 15 грудня 2000 року.

«Мрія» з «Бураном». Радянський космічний корабель багаторазового використання на транспортному літаку українського виробництва («Мрія»), одному з найбільших у світі.

Черговий запуск української ракети-носія «Зеніт» з морської платформи в рамках міжнародної ракетно-космічної програми «Морський старт».

Екіпаж «Колумбії», американського космічного корабля багаторазового використання.

В складі екіпажу – перший космонавт незалежної України Л. К. Каденюк.

Політ відбувся 19 листопада – 5 грудня 1997.

Український орден Княгині Ольги.

Український орден Ярослава Мудрого.

Український орден Богдана Хмельницького.

Михайлівський собор у Києві. 1108-1113. Перебудований у XVII—XVIII ст. Зруйнований у 1935, відбудований у 1998. Сучасний вигляд.

Живий ланцюг «Українська хвиля», який в 1990 році протягся від Західного кордону України до Східного. Учасники проголошували антикомуністичні гасла і вимагали незалежності України.

Національний університет «Києво-Могилянська академія». Головний корпус.

Княжий знак (тризуб) святого Володимира, герб сучасної України.

Президентський штандарт сучасної України.