Текст книги "Украина - не Россия"

Автор книги: Леонид Кучма

Жанры:

История

сообщить о нарушении

Текущая страница: 43 (всего у книги 48 страниц)

Колись община була соціальним гальмом, але її повне зникнення – велика втрата. Община – це громадянське суспільство в мініатюрі. На сучасному Заході общинне життя в масштабі вулиці, кварталу, підприємства, етнічних і релігійних груп усіляко заохочується державою. Англійський прем’єр-міністр Блер у промові з нагоди приходу 2000 року, ставлячи Англію в приклад усьому світу, говорив, що й іншим націям для успіху в наступному тисячолітті необхідно «розвивати общинні узи». Він пояснював це так: «люди мають потребу в общинах, мають потребу в почутті належності». Я вважаю, що ці слова адресовані, зокрема, українцям і росіянам.

Довоєнна Молдавська АРСР у складі Української РСР була непомірно великою, набагато більшою нинішньої невизнаної Придністровської республіки. Її площа складала 8288 кв. км (Придністровська республіка займає 4163 кв. км). У такому вигляді вона була утворена більшовицькою сваволею в жовтні 1924 року, її кордони були проведені суто вольовим чином – почасти особисто «героєм Громадянської війни» Григорієм Котовським, який сподівався стати на чолі республіки. Вона містила в собі значну частину нинішньої Одеської області з містами і селищами Кодима, Балта, Котовськ (Бірзула), Ананьєв, Червоні Окни, Ширяєво, Слобідка, Піщана.

Ще шість-сім років тому нікому не треба було пояснювати, що це за географічні назви в околицях Києва, Мінська, Москви. Ленінграда, а сьогодні, мабуть, уже треба – для молоді, принаймні. У 30-і роки це були місця розстрілів і масових поховань жертв комуністичного режиму.

Павло Юхимович Дибенко, українець, із селян, у дні Лютневої революції був обраний головою Центробалта, у жовтні очолював «трійку» по підготовці повстання на флоті. Командував Червоною Гвардією, що зупинила наступ Краснова на Петроград. Ввійшов до Раднаркому (першого радянського уряду) як нарком з морських справ, був ініціатором і організатором розгону Установчих зборів.

Були й інші «ключові» українці в дні повалення Тимчасового уряду і встановлення більшовицької диктатури.

Микола Васильович Криленко керував захватом найважливіших об’єктів Петрограда, після перевороту – член Раднаркому, Верховний головнокомандуючий.

Микола Олексійович Скрипник, що стільки зробив потім для українського культурного відродження, зробив свій внесок і в захват більшовиками влади. Саме він переломив настрій нерішучих членів ЦК РСДРП на доленосному засіданні 16 жовтня 1917 року про збройне повстання. Він віддавав накази більшовицьким «фабзавкомам» на підприємствах Петрограда, а його правою рукою був Улас

Якович Чубарь, майбутній голова Раднаркому Української РСР і член Політбюро ЦК ВКП(б).

На випадок якихось непередбачених обставин був створений «запасний штаб збройного повстання» на чолі із ще одним нашим земляком, Михайлом Михайловичем Лашевичем. Цей штаб діяв, Лашевич керував захватом телеграфу, пошти, Держбанку, Павловського військового училища.

Хто, крім Подвойського, Коцюбинського й інших названих вище «героїв Жовтня», був руйначем Центральної Ради, гетьманської Держави, Директорії, хто, не шкодуючи сил, а часом і життя, знищував другу українську державність? Українці Балицький, Блакитний, Боженко, Будьонний, Гринько, Думенко, Яременко, Жлоба, Затонський, Карпенко, Ковтюх, Костюк, Котовський, Крапив’янський, Лапчинський, Любченко, Мануїльский, Пархоменко, Петровський, Таран, Терлецький, Федько, Шахрай, Шумський, Щаденко, Щорс. Звичайно, це лише половина списку. Він не повний без таких неукраїнців (або не зовсім українців), як Аралов, Артем, Бубнов, Желєзняк, Квірінг, Косіор, Лацис, Межлаук, Мурах, Орджонікідзе, Примаков, П’ятаков, Уборевич, Фрунзе, Якір... Згоден, як ті, так і інші виконували вказівки Леніна з Москви. Згоден, до них треба додати ще українця Нестора Махно, додати денікінських генералів і Пілсудського.

Я помітив, що наших людей недостатньо переконують факти з власної історії. От коли посилаєшся на європейські приклади – інша справа. Повчальна, хоча і не виняткова, доля Ірландії. У XII столітті вона була завойована англійцями, і, скільки ірландці не повставали, повернути свою незалежність вони змогли тільки через 750 років. Велике повстання XVII століття, що збіглося, між іншим, з повстанням Богдана Хмельницького проти Речі Посполитої, закінчилося для ірландців особливо сумно. Ірландські історики говорять, що після того, як солдати Кромвеля придушили повстання, у країні вціліло не більше однієї шостої її населення. Правда, англійські історики твердять, що убито було ніяк не більше третини жителів країни. Те, що шість тисяч ірландських дітей після повстання були продані в рабство до Вест-Індії, на цьому тлі виглядає просто дрібною деталлю.

На жаль, усе це було в дусі звичаїв свого часу. Під час Тридцятирічної війни 1618 – 1648 років загинуло більше половини населення Південної Німеччини, причому особливо лютували шведи, наймиролюбніший нині народ. Важко судити минуле, виходячи із сьогоднішніх мірок і уявлень. Що ж до ірландців, їм і після кромвелівської різанини весь час доводилося несолодко – аж до повстання 1916 року і національно-визвольної війни 1919 – 1921 років. Був у них і свій великий голод, коли вмерло біля мільйона людей. Найцікавіше, що, коли ірландці нарешті домоглися в 1921 році незалежності, англійці образилися на них за це. В молоді роки я прочитав дорожні нотатки Карела Чапека. Подорожуючи по Англії (справа була в 20-і чи 30-і роки), автор вирішив заодно відвідати Ірландію. Він звернувся за порадою до англійських знайомих, але ті стали говорити йому, що краще з’їздити до села, де народився Шекспір. Самі питання про Ірландію були його співрозмовникам неприємні. Навіть ірландцю Бернарду Шоу. Тоді Чапек вирішив купити хоча б путівник по Ірландії, але і таких не виявилося. Скрізь йому відповідали: «Наші туди не їздять». Оце так відчуження! Після багатьох століть спільної (нікуди не дінешся!) історії... Я зазирнув до енциклопедії і довідався, що Ірландія домоглася незалежності від Англії усього за кілька років до поїздки Чапека. І в мене промайнула тоді думка: якщо коли-небудь Україна стане незалежною, Росія теж образиться, і не захоче більше нас знати. (Дивно улаштована людина – я щиро вірив в той час у комуністичний безкласовий і безнаціональний ідеал, але думка про незалежність України все одно була десь поруч.)

Кажуть, що СРСР розпався тому, що радянська економічна система виявилася неефективною, і це правильно. Якщо згадати хоча б, що 150 мільярдів доларів державних капіталовкладень у сільське господарство СРСР протягом 1976 – 1985 років дали нульовий приріст сільгосппродукції, якщо згадати, що, випускаючи зернозбиральних комбайнів у 12 разів більше, ніж США, Радянський Союз збирав зернових менше, стане зрозуміло, що слово «неефективна», мабуть, ще занадто слабко відбиває стан справ. Але разом з тим, я наполягаю, відповідь тут не може бути короткою і простою. У цілому економічна модель СРСР вела, безумовно, до глухого кута, але коли на тему про радянську неефективність беруться розмірковувати люди, які не мають поняття ні про економіку взагалі, ні про промислове виробництво зокрема, мені стає смішно. Як раз я знаю, як діяв цей механізм, і знаю його не тільки слабкі, але і дуже сильні сторони. Що важливо, це не був механізм однобічного перекачування ресурсів і цінностей від периферії до центру.

Так, наше Дашавське газове родовище було виснажене, причому частина газу пішла до Москви і Мінська, а інша – до Києва і областей України. Але точно так само були виснажені Саратовське й інші газові родовища в самій Росії. Потреби України в газі були скомпенсовані за рахунок нових великих російських родовищ, при цьому розцінки за газ для наших господарських і комунальних об’єктів були ті самі, що й у сусідніх російських областях.

Так, кількість замкнутих виробничих циклів в Україні була відносно невеликою – завдяки системі загальносоюзного поділу праці. Але точно так само безліч російських виробничих циклів не були замкнені усередині Росії – їхні зв’язки знаходилися у Вірменії, Білорусії, Узбекистані, Україні, Литві. Так працює і світова економіка. На «Південмаші» ми випускали кінцеву продукцію, але це не означає, що ми там робили все від початку і до кінця, таке просто неможливо.

Українсько-канадський історик Орест Субтельний (його книга «Історія України» у 90-і роки кілька разів виходила в Києві і по-українськи, і по-російськи) пише, що до кінця XVII ст. все населення України [включаючи Волинь, Галичину, Закарпаття і Буковину – Л. К.] складало близько 4 млн. людей. Територія Лівобережжя була освоєна незадовго до повстання 1648 року і до часу самого повстання залишалася малонаселеною. До 1700 року населення Лівобережжя складало вже 1,2 млн людей. Завдяки збереженню в цьому регіоні незалежної і добре організованої системи козацького управління і масовому припливу біженців із Правобережжя, сюди фактично перемістився центр політичного і культурного життя України, – зазначає Субтельний.

Гетьманщина, пише О. Субтельний, «давала українцям більше самоврядування, ніж вони коли-небудь мали, з часів Галицько-Волинського князівства... Протягом майже цілого сторіччя Гетьманщина була центром політичного життя України. Хоча московські, а потім і петербурзькі царі не тільки контролювали її зовнішні зв’язки, але і постійно втручалися у внутрішні справи, однак гетьманська адміністрація, суди, фінанси, армія, соціально-економічна політика – усе це створювалося, здійснювалося і підтримувалося самими українцями. Самоврядування сприяло появі нової української дворянської еліти. Нове дворянство було віддане своїм традиціям і пишалося ними. Навіть на заході Гетьманщини представники козацької старшини, делеговані до імперської законодавчої комісії, були щиро переконані у перевазі своїх законів і звичаїв над всіма іншими – і з цих позицій відкрито відкинули катерининські реформи. Значення Гетьманщини як історичного прецеденту українського самоврядування воістину важко переоцінити... Гетьманщину не тільки не забули – пам’ять про неї допомогла почати нову еру в українській історії. Багато українських інтелігентів, що формували національну самосвідомість на початку XX століття, вийшли саме з нащадків козацької старшини. Гетьманщина – ключовий компонент історії України, її національний міф, важливий історичний приклад, що надихає і сучасних українців на зміцнення своєї державності».

Не тільки для сірійського араба Москва того часу була непростим місцем. Кілька століть практично ізольованого буття виробили в росіян досить важкий характер. Свідчення іноземців пори Олексія Михайловича відрізняються мало. Дипломат Адольф Лізек писав, що російський простий народ «у справах торгових хитрий і спритний, нехтує все іноземне, а усе своє вважає чудовим». Шотландець Патрик Гордон, який провів на російській службі 38 років, бачив росіян гордовитими, зарозумілими і такими, що «цінували себе вище за всіх народів». Дослівно тієї ж думки австрійський посол барон Августин Мейєрберг, що називає росіян «зарозумілими від природи» і такими, хто ставить себе «у будь-якому сенсі вище усіх на землі». Уже згаданий Павло Алеппський пише: «Торгівля московітів деспотична, торгівля ситих людей, тому що не вимагає витрат, не стягуються з них ні податі, ні будь-які інші побори... Говорять вони мало, як франки. Один єврей (що прийняв християнство), який був перекладачем при лікарях царя, говорив нам, що євреї перевершують усі народи хитрістю і спритністю, але що московіти і їх перевершують». Ніхто не пише про російську широту і відкритість, як прийнято писати сьогодні.

Більше інших авторів можна вірити Юрію Крижаничу, хорвату і католику, що прожив у Росії часів Олексія Михайловича 17 років і побачив її від західних кордонів до Тобольська. Він засуджує марнотратність російського простолюдина: «Люди навіть найнижчого прошарку підбивають соболями цілі шапки і цілі шуби... а що можна вигадати безглуздіше того, що навіть чорні люди та селяни носять сорочки, гаптовані золотом та перлами?» Порівнянням Крижанича, який об’їхав усю Європу, можна вірити: «На Русі, Божою милістю, всі люди, як найбідніші, так і найбагатші, споживають житній хліб, і рибу, і м’ясо. Так що селянам і бідним умільцям живеться на Русі вельми ліпше, аніж у багатьох місцях Грецької, Іспанської та інших подібних теренів; у котрих де м’ясо, а де риба надто дорогі, а дрова продаються на вагу, і люди, що мешкають у цих теплих країнах, узимку потерпають від морозу більше, ніж страждають мешканці Русі. Адже там сплять у холодних житлах без печей та без вогню, а тут живуть в опалених хатах... Хоч у багатих країнах заможніші люди живуть зручніше та пишіше, ніж на Русі, одначе за всіх тих обставин селяни та злиденні міщани, що проживають на умільстві, живуть на Русі значно ліпше та пристойніше, ніж у тих багатющих країнах. В жодному королівстві прості чорні люди не живуть так добре».

Цілих 12 років, від Азовських походів Петра І до української кампанії Карла XII, близьким сподвижником російського імператора був не хто інший, як гетьман Іван Мазепа. Якби не Мазепа і козаки Якова Лизогуба, Росія навряд чи вже в 1696-му році затвердилася б на Азовському морі. Козацькі полковники жартували: «цар скоріше не повірить ангелові, ніж Мазепі». Вже в 1674 – 1690 років Патріархом Московським і всея Русі був Іоаким, вихованець Києво-Могилянської колегії. Багато українців були поставлені митрополитами за петровських часів.

Царі відпускали гроші і на Києво-Могилянську академію. Якщо в 1685 році в ній навчалося близько 240 чоловік, то в 1715-му – -1100, а в 1801-му – уже 1780. Значна частина її випускників також не залишалася вдома, вони роз’їжджалися по всій імперії.

Феофілакт Лопатинський, Платон Малиновський, Стефан Прибилович, Феофіл Кролик, Гедеон Вишневський, Інокентій Кульчицький, Гаврило Бужинський, Іван Томилович, Іван Козлович, Георгій Щербацький, Володимир Каліграф (Крижанівський, друг нашого великого мандрівного філософа Сковороди), Софроній Мегалевич, Порфирій Крайський...

Згадуючи Разумовського, іноді кажуть, що в XVIII столітті українці, мовляв, не були справжніми діючими особами на політичній сцені Російської імперії, обмежуючись ролями царедворців-коханців, придворних бандуристів, спритних шукачів вигод і пригод. Це не так. Скажімо, дуже впливовою особою був духівник Єлізавети Петрівни і Катерини II українець Федір Дубянський. До того, як стати імператрицею, Катерина, якій загрожувала висилка за кордон, не раз користувалася його заступництвом. Навпаки, митрополит Арсеній Мацеєвич, родом волинянин, був непримиренним і безстрашним ворогом імператриці. Він не визнавав прав Катерини на престол і його не злякали каземати Ревельскої фортеці. Мало хто знає, що в молоді роки Мацеєвич ще й брав участь у дослідженнях Камчатки і гирла Обі. А хіба був «шукачем пригод» відважний поручник Василь Мирович, який сплатив головою за те, що намагався скинути Катерину і звести на престол шлісельбургського в’язня Івана Антоновича?

Не тільки як фаворит Катерини ввійшов в історію граф Завадовський, він став пізніше міністром освіти, заснував університети в Харкові, Казані і Дерпті, показав себе справжнім просвітителем, відкрив сотні шкіл і училищ, Головний педагогічний інститут.

Абсолютно виняткова роль канцлера Безбородька. Багато років він був єдиним доповідачем цариці з питань внутрішньої і зовнішньої політики, від її імені підписав близько 10 тисяч державних актів. Він укладач усіх маніфестів Катерини за період свого канцлерства й автор 400 указів Сенату, він відав усіма дипломатичними справами. За його участі укладено кілька мирних договорів і договір про визнання Туреччиною приєднання до Росії Таврії і Криму. Він був також істориком – зокрема, написав «Краткую летопись Малыя России».

А хіба був паркетним шаркуном генерал-фельдмаршал, герой російсько-турецьких воєн граф Іудович? Та й з Разумовськими не все так однозначно. Кирило Разумовський, можливо, був поганим президентом Академії наук, але він дещо зробив для своєї батьківщини, гетьманом якої був протягом 14 років. Він почав своє гетьманство із скасування митниць на малоросійських кордонах, і його епоху історики звуть «золотою осінню Гетьманщини».

А коли раптом починали енергійно впроваджувати щось за командою зверху, досвідчені люди чекали біди. Пам’ятаю, ще в дніпропетровські часи чув нарікання, що колгоспам і радгоспам наказують в обов’язковому порядку закуповувати білкові корми, зроблені за передовою, прямо-таки «революційною» технологією на спеціально побудованих, найбільших у світі заводах. Усім гарні були корми, кращих (за хімічним складом) не існувало в світі, одна невдача – несвідома худоба відмовлялася їх їсти.

До моменту розпаду Радянського Союзу Російська Федерація (взята окремо) забезпечувала 12% світового виробництва нафти, 13% – рідкісних і кольорових металів, 16% – калійних солей, 28% – природного газу, 55% апатитів і т. д.; російський експорт на 80% складався з продукції видобувних галузей або первинно перероблених корисних копалин. Про стан внутрішнього ринку говорять такі факти: вивозилося 90% виробленого алюмінію, 80% міді, 72% мінеральних добрив, 43% сирої нафти. Як кажуть, все на продаж, все за валюту.

Україна випускала у 1980-і роки від 17% до 20% усієї промислової продукції СРСР і від 21 до 25% сільськогосподарської. При цьому частка її населення в населенні СРСР дорівнювала в 1991 році приблизно 18%. У 1990 – 1991 роках на Україну, чиє населення складало ледь менше одного відсотка населення світу, припадало: 4% світового видобутку кам’яного вугілля, 10% – залізної руди, 24,5% – марганцевих руд, 8,4% – ртуті, 4,1% – каоліну, 14,8% – природної сірки, 5% – кам’яної солі, 9% – торфу, 9,5% – світового виробництва цукру, 20% – виплавки чавуну, 7% – сталі, 2,3% – виробництва електроенергії. Усі 80-і роки УРСР по багатьох позиціях фактично дотувала менш розвинені союзні республіки. Правда, якби розрахунки в СРСР відбувалися за світовими цінами, виявилося б, що РРФСР дуже серйозно дотує Україну постачаннями нафти і газу. У цьому випадку баланс у міжреспубліканському обміні виходив би не на користь України, що робило її дотаційною республікою. Але за світовими цінами в СРСР ніхто нічого не рахував, і наше донорство під сумнів не ставилося.

Можна навести відповідні оцінки Центрального розвідувального управління СПІА. Вони не добуті нашими «бійцями невидимого фронту» – ЦРУ має свій інтернетівський сайт, і в ньому розміщає масу цікавого, зокрема, «Книгу фактів ЦРУ». Відповідно до оцінок цієї «Книги», ВВП України складав у 2000 році 189,4 млрд доларів або 3850 доларів на душу населення, Росії – відповідно 1120 млрд і 7700 доларів. Далі – дані про ВВП географічно близьких до України країн у перерахуванні на душу населення в доларах: Угорщина – 11 200, Словаччина – 10 200, Польща – 8500, Білорусія – 7500, Литва – 7300, Туреччина – 6800, Болгарія – 6200, Румунія – 5900, Молдавія – 2500. Зменшення величин навколо України йде більш-менш за годинниковою стрілкою.

Іудаїзм і єврейство здаються невіддільними одне від одного, як КПРС і ради, але виключно за звичкою. В етнічному відношенні Хазарський каганат був зв’язаний з євреями Близького Сходу і середземноморської діаспори приблизно так, як держава Володимира – із греками Візантії, що дали йому «грецьку віру». У питаннях сповідання в євреїв і хазар також були відмінності. Хазари визнавали виключно Тору, ігноруючи більш пізню єврейську традицію.

Був у цьому і мінус. У католицьких землях духівництво повинне було знати латинь, у зв’язку з чим виник особливий тип церковної вченості. Через церковну латинь почалося поступове, продовжене на століття, прилучення до інтелектуальної спадщини Стародавнього Риму, відродилися «сім вільних мистецтв», виникли університети, з’явилися науки.

Може здатися, що перед нами типовий у світовій історії випадок, коли якась первісна перевага з плином подій обертається вадою. Хто, однак, перед лицем Божого промислу візьме на себе сміливість судити – що вада, а що благо? Світова історія не скінчилася, як би не запевняв нас у протилежному багатомудрий професор Фукуяма.

Серед нащадків Ярослава ми бачимо видатних князів Галичини Ярослава Осмомисла (тобто Восьмирозумного, якщо тільки це не описка в літопису – деякі історики впевнені, що так воно і є), Мстислава Удалого, Романа Великого, Данила Галицького. Прямими нащадками Ярослава були також князі Юрій Долгорукий (правнук), Андрій Боголюбський, Всеволод Велике Гніздо, Олександр Нєвський, Іван Калита, Дмитро Донськой, московські царі Іван III, Василь III, Іван Грозний.

Назад к карточке книги "Украина - не Россия"