Текст книги "Украина - не Россия"
Автор книги: Леонид Кучма
сообщить о нарушении
Текущая страница: 32 (всего у книги 48 страниц)
Дніпропетровськ
Отже, років у 15 я твердо вирішив, що стану вчителем. Якби я тоді почув думку про непрестижність учительської професії, то, напевно, страшно здивувався б. Але така думка склалася, по-моєму, десь ближче до кінця 70-х років, та й то більше в містах. До того ж в Україні вона не було настільки виразною, як у Росії, де в пресі постійно йшло обговорення цієї теми. А в наших краях, я б навіть сказав, зберігалася традиція шанобливого ставлення до вчителя, яка прийшла з XIX століття.
Те, що я дотяг десятирічку, досить дивно. Ходити три роки до Костобоброва і назад, по 18 кілометрів щодня, іти і повертатися затемна – не знаю, чи вистачило б на це моєї власної завзятості, але, на щастя, моя мати була тверда, як скеля: будь-що я повинен скінчити школу і їхати до міста учитися далі. Звичайно, вона боялася за мене, уявляючи, як я крокую сам через ліс, але щось у ній пересилювало страх, якась невідомо звідки прийдешня переконаність, що так треба, що іншого шансу життя не дасть. Сусіди, підозрюю, бачили у всім цім дивацтво: мовляв, б’ється Параска з останніх сил одна (моя сестра на той час уже вийшла заміж), а Льонька, здоровий бовдур, міг би вже працювати – так ні, усе ще на шиї в матері. Напевно, і батьки моїх однолітків – деякі, принаймні – ставилися до мого навчання осудливо: дивись, хоче бути розумнішим за наших.
Дивувало їх навіть не моє прагнення учитися, а моя незвичайна поведінка. Якби в Чайкіні була десятирічна школа, бажання її скінчити не виглядало б особливо дивним. Взагалі нехай мене не зрозуміють так, що мої односільчани погано ставилися до освіти, ні в якому разі. Віддамо належне радянській владі: ще в 20-і і 30-і роки вона створила в людях могутню настанову на навчання, яка досягла навіть таких глухих місць, як наше, і не зменшилася у післявоєнний час. Досить звичною була така схема: хлопець із семикласною освітою йде до армії на три роки, звідти іде до військового училища – українці завжди були охочі до військових кар’єр. Деякі умудрялися скінчити десятирічку безпосередньо в армії, тим більше, що демобілізовані користувалися пільгами при вступі до вузів. Армія була привабливою ще і тому, що наш брат колгоспник одержував після армії вимріяний паспорт – адже сільські жителі, на відміну від міських, паспортів тоді не мали, і це страшенно сковувало людей. Паспорт був свідченням повної громадської відповідності. Нарешті, демобілізований міг одержати пряму путівку до певного вузу, а там здавай іспити як завгодно погано: трійки вже як-небудь натягнуть – і ти студент. Були, звичайно, можливості і не пов’язані з армією у вигляді усіляких скромних навчальних закладів на зразок технікуму радянської торгівлі, кооперативного, зооветеринарного, індустріально-педагогічного, дівчата охоче йшли до медичних училищ. Коротше, і з семикласною освітою дороги закриті не були, навіщо ж жили рвати?
Оглядаючись назад, я дякую долі, що вона розпорядилася в той час так, а не інакше. Я звик майже щодня (майже – тому що можна було іноді переночувати в Костобоброві), у будь-яку погоду долати неабиякі відстані, це стало для мене своєрідною потребою і пізніше переросло в тривалі ранкові пробіжки. Я звик дуже рано вставати, ранні підйоми для мене з того часу – не тягар. Те, що я сьогодні в гарній фізичній формі, я пояснюю алгоритмом життя, засвоєним у ті далекі роки, як і багаторічною змушеною помірністю в їжі. Але, можливо, ще важливішим було те, що кожен мій піший перехід був духовною вправою. Коли людина йде, вона обов’язково про щось думає. Більш того, нерідко це єдиний час, коли вона має можливість думати – потім уже зосереджена на своїй роботі, читає, пише, розмовляє (а школяр ще і зубрить), у неї просто немає можливості думати. Чотири години роздумів щодня – це зовсім непогана доза. Пройдеш, бувало, трохи менше половини дороги – з’являється костобобрівська церква, вона стояла на пагорбі, йти легшало. Кожен раз переді мною повільно розкручувалася та ж сама стрічка пейзажу, йшли одна за одною ті ж самі подробиш. На екрані своєї пам’яті я і зараз можу прокрутити цю стрічку в обох напрямках. Але в тому і справа, що подробиці не були незмінними. Вони мінялися не тільки від місяця до місяця, але і від дня до дня. Природно, я тоді не підозрював, що фактично виконую вправу, прийняту в деяких східних практиках самопізнання.
Веселіше всього було ходити після повені, коли просохне земля. У травні й о п’ятій ранку видно, і о восьмій вечора видно. Весна вже не сором’язлива, а упевнена, іноді більше схожа на літо. У такі ранки свіжий вітерець веселить душу, враження таке, що йдеш по ще не відкритій країні, тебе відвідують чудові думки, образи, ідеї й постійно здається, що от-от зрозумієш щось найважливіше.
Я був упевнений, що бачу щодня дуже важливу частину планети, і про це люди поки що просто не здогадуються. Мені треба буде стати тут учителем, викладати дітям літературу й історію. Плюс географію – адже сільський учитель повинен бути на всі руки. Не виключено, що і фізкультуру. На моє рішення стати учителем вплинули, звичайно, і родичі з боку матері. Я вже згадував, що вчителькою була її рідна сестра. Коли стало зрозуміло, що я, незважаючи ні на що, дотягну до атестату зрілості, уся рідня стала радити мені йти до університету. Повинен сказати, і в мене, і в моїх порадників поняття про вищу освіту були не дуже чіткими. Сам я у великих містах ще не бував, і знав тільки, що там є інститути й університети, і що університет вищий за інститут, отже, треба вступати до університету. Якісь уявлення про факультети я мав, але досить загальні.
Відразу було зрозуміло, що я можу поїхати тільки до Дніпропетровська, хоча Харківський і навіть Мінський університети були географічно ближчі, не кажучи вже про Київський. У Дніпропетровську жив двоюрідний брат матері – близька людина, у якої можна зупинитися на початку, і це був вирішальний аргумент. Дядько працював на залізниці і жив не в самому Дніпропетровську, а на маленькій станції неподалік, у казенному одноповерховому будинку, де жило ще кілька родин. Я жив у нього, поки здавав іспити.
Колгосп не дуже охоче відпускав молодь на навчання: вважалося, і не без підстави, що наш брат іде назавжди (хоча я сам щиро планував повернутися!). Законного способу затримати мене в колгоспі не було, але засоби, як відомо, існують різні. Щоб вчасно з’явитися в університеті до подачі документів, мені довелося просто втікати прямо з косовиці. На щастя, довідку з місця проживання давав не колгосп, а сільрада. Ця довідка при подачі документів до вузу заміняла таким, як я, паспорт.
Пам’ятаю, немов це було вчора, як підходжу до величезного будинку Дніпропетровського державного університету імені 300-річчя возз’єднання України з Росією, запитую в якихось хлопців, де приймальна комісія філологічного факультету, вступаю з ними в розмову, ми знайомимося. Одного звуть Вітею, іншого Ігорем, і вони з третього речення починають переконувати мене, що немає ніякого сенсу йти на філфак, а треба вступати на фізико-технічний, так званий «закритий» факультет. Я б, зрозуміло, із презирством відкинув таку пропозицію, якби не доказ, наведений Ігорем (чи Вітею): «На філфаку ти будеш одержувати стипендію 180 карбованців, а тут 400!» Соромно зізнатися, але цей доказ виявився наймогутнішим – чекали п’ять років життя на стипендію, допомагати мені було нікому. В цю хвилину все і вирішилося.
Фізико-технічний факультет Дніпропетровського університету був створений у 1951 році в зв’язку з перетворенням Дніпропетровського автомобільного заводу на «Південний машинобудівний». Набір 1955 року був особливо численним – 450 осіб, але і конкурс складав 6 осіб на місце. Яким спеціальностям навчали на факультеті, ніде офіційно не повідомлялося. Я здав іспити і пройшов по конкурсу, але навіть з довідкою, що я прийнятий до університету, довелося чимало побігати, перш ніж рідний колгосп погодився мене відпустити. Одержати паспорт без відповідного паперу від колгоспу було неможливо.
Перші ж місяці навчання показали, що і на 400 карбованців прожити надзвичайно важко. Читачі, чиї спогади не йдуть глибше брежнєвських часів, можуть вирішити, що це були непогані гроші. А от люди більш старші пам’ятають деномінацію 10:1, проведену в січні 1961 року. Тобто, якби я вступив до університету не в 1955, а на шість років пізніше, та ж сама стипендія дорівнювала б сорока карбованцям. Цифра, що не вражає уяви. Чи дивно, що один з моїх головних спогадів студентської пори – це постійне почуття голоду. Як би я вижив, якби вступив на філологічний? До того ж, я вперше помітив, який у мене одяг. І помітивши, спочатку, поки не зумів одягтися, як міський хлопець, соромився куди-небудь ходити. Іноді запросять, хочеться жахливо, але відмовляєшся – фізичні константи, мовляв, треба терміново зубрити, боюся зрізатися. Скільки я пропустив вечорів з танцями в Палаці студентів через те, що не було в чому піти, дотепер згадувати прикро.
Але прошу звернути увагу: все це зовсім не заважало мені вважати себе найщасливішою людиною і бути твердим у своїх комуністичних переконаннях. Я виїхав із свого села на вантажівці з картоплею, прийшов до університету у парусинових черевиках на гумі, і будь ласка – мені відкрито безкоштовний доступ до вищої освіти. Причому освіта, яку я одержую, – одна з кращих у своїй галузі за рівнем і якістю на земній кулі. І мені ще платять стипендію, надали місце в гуртожитку. Я вважав це винятково важливим соціальним завоюванням, вважаю і зараз. Правда, я тоді не ставив питання: а чому до нашого села не ходить автобус, чому немає електрики, радіо, хіба нормально, що я ніколи не міг навіть мріяти про шкіряні черевики? Те, серед чого ти виріс, завжди здається єдино можливим. Ну і, звичайно, я тоді був упевнений, що безкоштовна освіта для простих людей можлива тільки в СРСР і в «країнах народної демократії» (пізніше їх стали називати «соціалістичними країнами»), і ніде більше.
Коли наш курс зібрався вперше, усі виглядали досить бідненько, але незабаром між нами виявилися справжні чепуруни. Якщо в мене і була така схильність, реалізувати її я в ті роки ніяк не зумів би через своє жалюгідне безгрішшя. Це тривало довго, і вже працюючи в КБ, році в 1961-му чи 1962-му, пам’ятаю, я не міг повести Людмилу, свою майбутню дружину, до театру, тому що не мав пристойного костюму. Якщо хтось знайде у випускному альбомі нашого курсу мене і побачить франта в краватці-метелику, нехай не обманюється. Схильність у мене, припускаю, була, можливості не було. Добре, що для цього альбому не треба було зніматися на повний зріст. З іншого боку, краща прикраса молодості – сама молодість, а добре пошиті костюми – це компенсація за її відхід. Правда, такі речі можна збагнути тільки заднім розумом. У студентські ж роки я перестраждав чимало.
Але немає лиха без добра. Завдяки тому, що я спочатку майже не брав участі у розвагах своїх товаришів, мені залишалося тільки налягати вечорами на науки. Налягав, як показали найближчі сесії, не даремно. Дехто розплакався вже на першій. Ігор і Вітя, що переконали мене йти на фізтех, теж пройшли по конкурсу і стали моїми однокурсниками. Ми вже 47 років близькі друзі. Віктор Дмитрович Хазов зараз живе в Москві, а Ігор Григорович Ханін, навпаки, після того, як багато років пропрацював у Москві, перебрався до Дніпропетровська. Ігор і Вітя були міські хлопці, тобто дніпропетровські, а я, природно, більше спілкувався з народом з гуртожитку, куди мене після деяких пригод (пригода – це неприємність, сприйнята правильно) все-таки оселили.
Гуртожиток – це був могутній клан, готовий за себя постояти, він підрозділявся на малі клани, кімнати. Дружба всередині клану, природно, була міцнішою. Виручали один одного конспектами, підручниками, грошима, краватками, сорочками, запонками, піджаками (коли треба було, скажімо, справити враження на дівчину), ділилися посилками з дому. Моя мати, попри всю свою бідність, умудрялася іноді передавати мені посилки – сало, домашню ковбасу. Були і такі, кому посилок чекати було нізвідки і не від кого, їх завжди пригощали.
Я не повідомляю зараз нічого нового або незвичайного. Майже всі, хто пожив у гуртожитках, винесли про цю пору схожі спогади, хоча звичайно, кожен може пригадати і дві-три неприємні історії. Гуртожитки учили терпимості: не кожен сусіда легко переноситься, але де водилося вчитися його переносити. Погано, коли непитущий хлопець потрапляв до питущої кімнати, таких нерідко втягували.
Мабуть, у мене на обличчі була написана така сільська простота, що у хлопців більш тертих і бувалих це викликало бажання потрохи мене опікувати. Моїм справді добрим другом довго був Женя Капінус, який був старший за мене мінімум на чотири роки і вже відслужив в армії, він зараз живе в Запоріжжі. Женя служив у Німеччині і добре знав німецьку мову. Ми вважали його ледь не старим. Від інших же відрізнявся тим, що завжди був при грошах. Помітивши, що я не доїдаю, він ненав’язливо мене підгодовував. Але в ньому було щось від комплексу старшого брата, тому, як мені здавалося, іноді він опікав мене занадто сильно. А загалом, повторюю, мене до дорослих років завжди хто-небудь опікав, але завжди це було тактовно і по-доброму. І цілком доречно – адже спочатку мені були незнайомі багато міських тонкощів. І коли я почав працювати в КБ, наді мною немов би шефствували, якось по-батьківськи (будучи всього на десять років старшими), начальник групи Іваняков і інженер Лизогубов. Обидва були з тих, кого я називаю комуністами-праведниками, особливо Лизогубов. Він і з точки зору діла був винятково праведною людиною Рано помер, на жаль. Варто сказати, що я, потомствений бідняк, все одно умудрявся залишатися порядним шалапутом, не вмів рівномірно розподіляти гроші, і половину місяця жив, а другу виживав. Про те, щоб купити собі що-небудь, і мови не було. Лизогубов помітив це і став у мене забирати з кожної зарплати чи то 5 карбованців, чи 10 (це вже після деномінації), тепер не пам’ятаю. Через деякий час вручає мені годинник, ще пізніше – магнітофон. Сам би ніколи не зібрав на те грошей. Магнітофон був дуже до діла: саме тоді вперше залунали пісні Окуджави.
Але я забіг уперед, повернуся до студентських років. Кілька людей з гуртожитку, і я серед них, ходили вечорами розвантажувати вагони – класичний приробіток студентів. У літні місяці я став їздити на цілину, на збирання врожаю, повертався на початок навчального року. У мене десь дотепер лежить медаль «За освоєння цілинних і перелогових земель» і зелена книжечка – посвідчення до неї. Там можна було пристойно заробити. Перший свій костюм я купив на цілині, здається, у 1957 році. Через цілину вибиратися до Чайкіна у мене виходило в основному на зимові канікули. Діставався я зайцем, на якихось «шістсот-веселих» потягах. Їхав на немислимій третій полиці (чи четвертій? – забув уже, але остання, під стелею). Їхав, власне, унизу, занурений у народну стихію, але коли лунав лемент «Ревізори!», за півсекунди злітав нагору і там намагався зіщулитися і стати непомітним. Ревізори теж були не звірі, робили вигляд, що нічого не помічають.
Отут я повинен нагадати про ще один плюс колишнього радянського життя. У СРСР не соромно було бути бідним. Більшість людей, звичайно, прагнули до статку, максимальний рівень якого була досить низькою, але деякі потай тільки раділи відсутності законних засобів збагачення. Це було їхнє алібі, їхня відмовка. Сам устрій життя немов рятував їх від необхідності робити якісь зусилля. Крім 5 – 6% населення, бідність була настільки універсальною і рівномірною, що і не сприймалася як бідність. Скоріше як норма. Студент, що дістається кудись зайцем, викликав повне співчуття у всіх, включаючи тих, хто повинен був це припиняти. Таке суспільство збиткове з погляду своїх перспектив, але в ньому, по-моєму, менше заздрості. Хоча, як відомо, заздрість – один із двигунів прогресу, як лінь і страх. От і зрозумій, що краще.
Щоб почувати себе впевненіше, я вже на першому курсі освоїв дві чудові міські дрібнички – акомпанемент на гітарі і преферанс. Преферанс дуже добре тренує пам’ять, виробляє стратегічне мислення, здатність до комбінаторики, до складних багатоходовок, навчає розумному ризику. Грали на дуже маленькі гроші, але мені все одно програвати ніяк не виходило. Мимоволі я навчився грати так, щоб не програвати. До речі, багато міських хлопців, скільки не намагалися, так і не освоїли цю гру до пуття. Любов до преферансу залишилася в мене на все життя, особливо мізер половити. Мені самому цікаво, чи не розучився я цьому мистецтву після кількох років без практики...
Опанувати гітару, у порівнянні з преферансом, багато легше, і я незабаром оцінив, наскільки вільнішим стало моє самовідчуття. Студентський пісенний репертуар складався наполовину з міського, двірського фольклору, з пісень, придуманих невідомими авторами, як я тепер розумію, часів непу, 30-х років, воєнного часу, а також емігрантами на зразок Петра Лєщенка. Ходило безліч пісень з вічними сюжетами – про нещасливу любов і жорстоку долю, серед них блатного походження, чимало було жартівливих. Деякою популярністю користалися пісні «романтичні» – про далекі моря, про якихось гордовитих леді, лагідних японок, суворих моряків. У герметично замкненій країні обов’язково виникають такого роду казки про вільні простори. До речі, у цьому розгадка феномену Вертинського (киянина і, швидше за все, українця). У свій час я і сам віддав належне такому чудовому явищу, як «авторська пісня», але все одно далеко не відразу збагнув, чим же Вертинський з його сивими папугами, ліловими неграми, китайчонком Лі і принцесою Ірен імпонував людям радянського розливу – таким, як я. Лише з великим запізненням мене осяяла думка, що ці ненашенські персонажі змовницьки кивали жителям СРСР: «Не бійтеся, хлопці, є інший світ! На світі багато чудових речей, крім соцзмагання, пленумів ЦК, кумачевих гасел і черг за “дефіцитом”». З того, що мені подобалася подібна романтика, я роблю висновок: її зашифроване послання знайшло відгук і в мені, хоча я бачив усе радянське з найбільш сприятливої позиції, яка була тільки можлива – адже більше 30 років був учасником дивовижних радянських ракетно-космічних програм і нашої успішної гонки з Америкою.
Як це було заведено в радянські часи, студентів щороку без дискусій посилали на сільськогосподарські роботи, і ніхто не ставив питання: а чому? Ми ж перші не ставили. Збирання восени, прополка навесні входили до програми життя як сесії і канікули. Їхали, в основному, з радістю, мало хто намагався ухилитися. «На картоплі» демократизувалися відносини між міськими і мешканцями гуртожитку, спрощена обстановка зближала і згуртовувала, і, це ще важливіше, стрімко розвивалися романи, які ледь жевріли в місті. Деякі саме з цієї причини аж ніяк не могли дочекатися, коли ж нас знову пошлють до колгоспу. Великою радістю були вечірні багаття зі співом під гітару. Завдяки їм усі пісні з особистих запасів ставали спільним надбанням. Я збагатився в такий спосіб надзвичайно.
Пісенний репертуар нашого студентського середовища був куди менш українським, ніж той, до якого я звик вдома. Зрозуміло, ми співали біля багать і українські пісні, але російські явно переважали. Даний факт, звичайно, не залишився мною непоміченим, але я відзначив його просто в череді інших особливостей того нового міського світу, який тепер мене оточував, не зробивши тих висновків, які, можливо, варто було зробити.
Взагалі в роки навчання в університеті інтерес до української тематики існував, але не був для мене головним. На першому місці стояло навчання. Напевно, тому, що навіть найздібнішим хлопцям давалося воно нелегко – факультет у нас був неймовірно важкий, халтурити не виходило. Навіть не спробуй – дуже просто можна було вилетіти. Але і система, тепер я не бачу, була по-своєму геніальна. Радянська пропагандистська машина, яка не дуже кидалася в око, уміло відводила увагу людей від «небезпечних» тем, так, як птах відвертає людину від свого гнізда з пташенятами. Перед цією машиною не ставилося неможливе завдання – навернути до комуністичної віри всіх і кожного. Мабуть, з практичної точки зору було достатньо дев’яноста відсотків населення. При такому співвідношенні (і при ефективному нагляді) інші десять відсотків розсудливо мовчать на публіці, даючи волю язику тільки в себе на кухнях, і лише найбільш заповзяті зважуються на протидію, та й то винятково мирними засобами.
Основній масі людей в усі століття і на всіх материках властиво, як сказав Пастернак, «желать, в отличье от хлыща в его существованье кратком, труда со всеми сообща и заодно с правопорядком». Людям притаманний державний інстинкт, вони схильні приймати наявний порядок речей, особливо якщо не знають іншого. У 1956 році в парторганізаціях читали «закритий лист» про культ особистості Сталіна і його наслідки. Зміст цього «закритого листа» відразу став загальним надбанням. На це, можливо, і робився розрахунок, тому що «вмонтоване послання» листа полягало в тому, що описані в ньому жахи належать минулому і більше не повернуться. Після 40 років життя в безперервній напрузі людям дуже захотілося повірити, що це правда, і вони повірили. Останнім (як тоді здавалося) фактором, що не дозволяв розслабитися, була загроза, що завжди маячила, нової, ще більш страшної війни, цього разу з Америкою.
Наприкінці 50-х, коли я учився в університеті, «радянська людина» уже-цілком сформувалася. І ця людина знала занадто багато страшного, щоб не цінувати стабільності, яка тоді наступила. Хрущов підігрівав народну уяву обіцянками швидкого раю під назвою комунізм, а СРСР демонстрував вражаючі науково-технічні успіхи: першу у світі атомну електростанцію в 1954 році, перший штучний супутник Землі в 1957-му, перше у світі судно на атомному двигуні – криголам-атомохід «Ленін» (спущений на воду в 1957-му, відправився в перше плавання в 1959-му). У вересні 1959 року відбулася подія, що вразила всіх – поїздка Хрущова до США. Він пробув там неймовірно довго, 13 днів, і загальний дух усіх промов і виступів під час його поїздки був такий: війни з Америкою не буде.
На тлі всіх цих подій і на порозі раю питання про виживання тієї чи іншої мови здавалося мені не таким вже і важливим, особливо якщо малися на увазі однаково доступні мені українська і російська. Якщо я мимохідь і замислювався на цю тему, то швидше за все приходив до утішливих висновків цілком у дусі пануючої ідеології («у порівнянні з 1913 роком...» і так далі). В тім, що весь Радянський Союз прекрасно ставиться до України, у мене тоді сумнівів не було. Якщо фільм про війну, у ньому, будьте упевнені, двоє друзів – росіянин і українець, і один обов’язково рятує іншого, це була радянська політкоректність. Та що там фільми! От недавно РРФСР подарувала Україні Крим. Які ще потрібні докази? Певен, так думали тоді мільйони людей. Про те, що інші мільйони думали інакше, я ще не здогадувався.
Об’єктивності заради не можу не відзначити, що в ті роки щедро екранізувалася українська класика. Читати художню літературу в мене в студентські роки часу практично не залишалося, але в кіно ми бігали всі. Пригадую, бачив фільми за творами Шевченка («Назар Стодоля»), Квітки-Основ’яненка, Карпенка-Карого, Коцюбинського, Кобилянської, Івана Франка, Лесі Українки. Особливо добре запам’ятав «Украдене щастя» з Наталією Ужвій і Амвросієм Бучмою. Якби я вже тоді знав, що тільки 21% міських школярів України (за станом на 1958 рік) училися в українських школах, думаю, мене б це вразило й обурило. Але такі цифри не були в той час доступні, їх оприлюднили через 30 років. А за часів мого студентства мені чомусь здавалося (або хтось у цьому запевнив), що існує норма 50:50 і її ретельно дотримуються. Відкіля могла взятися така байка?
Повинен зізнатися: сам я, починаючи з першого курсу фізтеху і аж до початку 90-х років, українською мовою користався дуже мало. Викладання в нас велося на російській, підручники, технічна література, технічна документація, діловодство на «Південному» і «Південмаші» – все це було на російській. Своєрідна мова нашого Чайкіна теж не сприяла вдосконаленню моєї літературної української. Отже, за третину століття я сильно від неї відвик. Однак коли в жовтні 1992 року газети раптом дружно почали писати, що прем’єр-міністр України Кучма не знає української мови, що він терміново вчить її з викладачем, це було неправдою. При моїй зайнятості по 15 – 16 годин на день, яким чином я зміг би викроїти час на заняття з викладачем?
Насправді ж мова лежала в моїй пам’яті, нікуди не ділася. Я в школі мав з української мови круглі «п’ятірки», прочитав безліч українських книг, – при тому, що, повторюю, мені було абсолютно все одно, на якій мові читати. Українська мова в мене зберігалася до попиту, як база даних у комп’ютері. У потрібний момент клацнув мишкою, і вона повернулася. Тобто, коли мені треба було заговорити, я заговорив. Безперечно, мій український «віддає Поліссям», я злегка «акаю» на білоруський лад, а в Україні акання часто-густо сприймається як щось скорше російське (порівняйте: «Олександр» і «Александр», «Олена» і «Алена», «козаки» і «казаки», «робота» і «работа»). Але, по-моєму, нам треба звикати до того, що крім київської і полтавської вимови, в Україні законно існує ще ціла низка інших. Мені недавно розповідали, що в Німеччині нікого не бентежить швабська або саксонська або баварська вимова того чи іншого політика. Люди сприймають їх як нагадування про розмаїтість Німеччини. Нехай і моя вимова послужить нагадуванням про українську розмаїтість.
Наскільки я знаю, у Росії так зване фрикативне «г» українського зразка – улюблена мішень телевізійних жартівників, але аж ніяк не перешкода до вищих державних посад. Так говорили Брежнєв і Горбачов. Що ж до Леніна, він, як відомо, гаркавив. Про сталінський акцент і говорити нічого – але до списку сталінських гріхів його акцент ніхто не включає. Горький сильно «окав», що не перешкодило йому вважатися великим російським письменником. Нехай і в Україні запанує більш поблажливе ставлення до вимови політиків. Наприклад: замість того, щоб потішатися над чиїмось російським акцентом, а з високих трибун він зараз чується часто, давайте порадіємо тому, що людина вже немолода зуміла перейти на українську мову, що вона старається.
Закінчу з темою наших виїздів на сільгоспроботи. На прополку і збирання посилали не тільки студентів. Що зовсім вражало, посилали і так званих молодих фахівців. Тобто, держава вклала в тебе чималі гроші і тепер повинна була б прагнути одержувати віддачу, а замість цього посилає тебе копати картоплю. Тебе, молодого фахівця, що, по-перше, перебуває в талановитому віці, а по-друге, повинен терміново закріплювати засвоєне у вузі, доучуючись у досвідчених колег! Чи багато країні радості в тім, що ти в день накопаєш на кілька карбованців картоплі (адже вона коштувала п’ятак кілограм)? Таку марнотратність, таке економічне божевілля не дозволяла собі, здається, жодна держава до СРСР.
Але ми самі, по молодості, не були особливо проти, тому що кожен згадував, як весело було торік, і сподівався, що й у цьому році буде не гірше. Не рвалися, звичайно, але і драму з цього не робили. Не пам’ятаю, щоб когось особливо лякала фізична праця. Щоправда, деяким було нестерпно вставати на сапання о п’ятій ранку, особливо після танців по вечорах. Я вже згадував, що в студентські роки на сільгоспроботах зав’язувалися перші романи. Ну, а в починаючих інженерів справа впевнено йшла до шлюбів. Що ж, справа молода. На свіжому повітрі якось більше приводів посміятися, а це теж має значення. До речі, перш за все, за моїми спостереженнями, розбирають саме реготух. Видно, сміхотливий, веселий, легкий характер більш важливий, ніж зовнішність. Чи це тільки в Україні так?
Не оминула своя доля і мене. У червні 1961-го Мене зробили комсоргом «загону» молодих фахівців, яких послали ледь не на цілий місяць на прополку – в СРСР і суто мирні речі мілітаризували майже підсвідомо, звідси загони, дружини, штаби. Я повинен був стежити за трудовою дисципліною, за тим, щоб потреби людей повністю задовольнялися, повинен був організувати і їхнє дозвілля. У КБ «Південне» було багато молоді із середньою технічною освітою, прийнятої на роботу після технікуму, під моїм керівництвом опинилися, в основному, такі.
Перші дні незвичні до роботи дівчиська ледь не плакали від утоми, яку увечері як рукою знімало. Хоча я ганяв усіх на совість, адже нам був установлений план, і його належало виконати, до мене не ставилися як до наглядача. Я привіз магнітофон (тільки що куплений, завдяки Іванякову) і гітару і вечорами ставав душею товариства. Одній матусиній дочці, яку звали Люда, робота давалося особливо важко. Якби я діяв за прислів’ям: «Не шукай дружину в хороводі, шукай у городі», мені варто було б обійти її стороною. Але, дивлюся, ніяк не впорається дівчина з завданням, обгоріла вся, а їй ще полоти і полоти. У нашому Чайкіні я таких дивачок не бачив, навіть цікаво стало. Допоміг їй дополоти грядку. Вона виявилася родом з Воткінська на Камі, батьківщини Чайковського, навіть музична школа, де вона училася, була прямо в Будинку-музеї Чайковського. Коли Люда скінчила 8 класів, її родина переїхала до Дніпропетровська. Тут вона скінчила механічний технікум і тепер працювала в КБ «Південне». 19 червня в Люди був день народження і я підніс їй оберемок червоних троянд – заради такого випадку розорив клумбу перед правлінням колгоспу. Через рік ми одружилися, і от уже майже сорок років ми з моєю російською дружиною нерозлучні.
Рік між нашим знайомством і весіллям дався мені непросто. Ми сварилися, мирилися, знову сварилися і знову мирилися. Людмила, як на гріх, виявилася запеклою театралкою, але в мене, я вже говорив про це, не було пристойного костюму повести дівчину до театру, так що замість театрів я влаштовував «походи по рідному краю». Я довго не міг придумати, як сказати Люді, щоб виходила за мене, і одного разу так відрекомендував її: «Знайомтеся: Людмила, моя наречена». Люда страшно здивувалася, але від мене не приховалося, що її здивування було радісним.
Ракетобудування, якому я віддав 30 років до того, як піти в політику, було ідеально радянською сферою діяльності – тобто наднаціональною. Заглибленість у цю сферу природним чином формувала у мене і моїх колег наднаціональний настрой. Нам здавалося, що справді важливими є лише глобальні політичні і військові завдання СРСР, рішення яких багато в чому залежить безпосередньо від нас. Внутрішньорадянські, та й світові, проблеми більш низького, на наш погляд, рівня виглядали в порівнянні з ними дріб’язком. Буття визначає свідомість.
