Текст книги "Украина - не Россия"
Автор книги: Леонид Кучма
сообщить о нарушении
Текущая страница: 13 (всего у книги 48 страниц)
Розділ шостий. Тяжкий шлях від УРСР до України
Україна та Росія: Різні стартові умови
Російська імперія намагалась зробити Україну частиною себе самої. 1917 – 1920 роки показали, що замір не здійснився. Вісімдесят років тому проект було поновлено у новій редакції: зробити Україну невід’ємною частиною СРСР. Це також не вдалося. Процес політичного відокремлення України, розпочатий у 1917, був завершений у 1991 році, і ми вже більше одинадцяти років живемо в умовах нової історичної реальності на ймення незалежна Україна.
Нащадкам, мабуть, буде здаватися, що мирний та безкровний перехід від УРСР до України був легким, як все, що назріло та саме собою зрозуміло.
У дійсності ж він виявився приголомшуюче, несправедливо тяжким з найперших кроків. Нова Україна і нова Росія з’явилися на світ водночас, але якими ж нерівними були стартові умови! На відміну від нас, кожен свій крок у напрямку перетворень, як і будь-яку свою помилку, Росія могла і досі може сплачувати із допомогою великої, практично невичерпної ощадної книжки з написом «Природні ресурси».
Раніше ця ощадна книжка робила можливим саме існування СРСР Тільки володіючи нею, можна було сім десятиріч ставити соціальні та політичні експерименти, так як це робило радянське керівництво, а розплата у вигляді економічного краху все не наставала й не наставала. Тут, до речі, і криється пояснення тому, чому комуністичний експеримент не могли поставити у бідній натуральними багатствами Європі. Паризька Комуна навіть у разі перемоги над усіма своїми ворогами протрималася б у владі щонайбільше три роки, може п’ять, та й розвалилася б сама по собі від економічного параліча без будь-якого озброєного втручання. Або ж ті, що «штурмують небо» (спробу французьких комунарів створити принципово новий суспільний лад Карл Маркс назвав «штурмом неба») повинні були підключити до свого соціально-політичного експерименту ресурси численних у ті часи французьких колоній – це було, нагадаю, у 1871 році.
Інша справа СРСР. Вижити та закріпитися (через півстоліття після Паризької Комуни) більшовикам допомогли ліс та руда, вугілля та золото, ікра та хутро. Пізніше до цього списку додались кольорові та рідкісні метали, боксити, апатити, калійні солі, целюлоза, алмази, риба, краби та багато ще чого, але головне – нафта та газ. Природні ресурси, що поновлюються і не поновлюються, дозволяли СРСР виготовляти сучасну зброю і виконувати космічні програми, розвивати освіту та науку, вести хоч якесь житлове будівництво та досить міцно стерегти рубежі. А ще вони допомагали досить довго зображати ефективну економіку. В СРСР не могло бути такого поняття, як об’єкт невігідний або такий, що не окупиться. А Велика ощадна книжка нащо? У другій половині 70-х та першій половині 80-х років СРСР отримав лише від експорту нафти більше 170 мільярдів доларів («нафтодоларів»).
Але сировинні багатства – небезпечна річ. В 1973 році на розвинені капіталістичні країни обвалилося випробування, що потім тривало не менше восьми років. Різкий стрибок цін на нафту викликав тоді тяжку кризу у західній економіці. Ця криза мала колосальні господарчі та технічні наслідки, вона, наприклад, примусила перейти до енергозбереження, а воно у свою чергу відкрило шлях новим технологічним напрямкам. Вихід з кризи був, врешті, знайдений у структурній перебудові використання палива. В СРСР же руки потирали. Семидесяті роки породили у радянської верхівки почуття глибокого самозаспокоєння. Кремлівським старцям почало ввижатися, що так буде завжди: по сталевим безшовним трубам великого діаметру з СРСР буде нескінченно пливти нафта, все більше й більше нафти, а у СРСР – тим же шляхом, тільки зворотнім, нафтодолари, мільярд за мільярдом, так що сплатити можна буде за все. У керівництві СРСР перестали всерйоз розглядати будь-які проекти внутрішніх реформ, що могли б модернізувати все більш застарілі «виробничі сили та виробничі відносини». Споживання енергії на кожну радянську душу за ці роки не тільки не зменшилось, але, на противагу світовій й технологічній тенденції, неприпустимо, більше ніж вдвічі, виросло до 80-х років – з 3,16 до 6,79 тон умовного палива. Потужні науково-дослідні структури, підпорядковані розвитку ВПК та космічних програм, ніяк не ділилися своїми досягненнями з масовим виробництвом. Масове ж виробництво, яке не підганяла конкуренція, відкидало будь-які нововведення. Воно ж бо твердо знало, що вибору у покупця немає. Нововведення відкидало взагалі всяке мирне, цивільне виробництво.[32] Десяти-дванадцяти років блаженного нафтодоларового ідіотизму виявилось цілком достатню, щоб радянська економіка стала повністю неконкурентоспроможною. Захід же тим часом не просто зробив кидок вперед, він створив «нову економіку».
Якось я спитав сам себе: якби у СРСР до 70-х років вичерпалися запаси нафти та газу, чи не стояв би він і сьогодні наче скеля? Якби водночас з усім іншим світом він кинув свої науково-технічні сили на вирішення енергетичної проблеми, чи не пішла б світова історія іншим шляхом? Після зрілих роздумів я відповів собі так: не пішла б. Головна відміна Заходу від СРСР полягає не в тому, що він був гірше забезпечений вуглеводнями, а у наявності добре налагодженої ринкової економіки. Захід здобував додаткові сили з вільного ринку, про що радянські керівники, схоже на те, навіть не здогадувались.[33]
Коли настав час звернути комуністичний експеримент як анахронічний та вже остаточно не співзвучний з епохою, виявилось, що вихід з глухого кута Великої Утопії, ліквідаційні роботи та налагодження життя на зовсім інших основах – дуже складна і виключно дорога справа. Я не хочу сказати, що Росії легше за всіх, але ж їй напевне легше, ніж Україні. Головна ощадна книжка залишилась у Росії, і це надало їй великі стартові переваги. Впевнений, що наше деяке відставання від Росії за минуле десятиліття пояснюється виключно цим фактором. Впевнений я і у тому, що будь у нас енергетична база на рівні простого самозабезпечення, наші успіхи були б значно вищими тих, які сьогодні демонструє Україна. Зрозуміло, я не буду цього доводити, через те, що довелося б написати окрему книгу, яка все одно переконала б тільки тих, хто бажав би переконатися, хто і до цієї книги думав так само, як і я.
Я бажаю Росії добра, а тому сподіваюсь, що вона не стане відкладати вирішення своїх проблем, сподіваючись на те, що від будь-якої проблеми можна, у крайньому випадку, відкупитися нафтодоларами.
Велика ощадна книжка, чого доброго, може зле пожартувати ще раз.
Отримавши незалежність, Україна з радістю виявила, що володіє досить значною частиною промислового потенціалу колишнього СРСР. Але радість була недовгою. Всі значні народногосподарські об’єкти, що були зведені волею Держплану на українській землі, виявилися один до одного енергомісткими, щоб не сказати енергопожираючими: металургійні комбінати та заводи, машинобудівельні та нафтохімічні підприємства, суднобудівельні верфі, весь воєнно-промисловий комплекс. Енергомісткими були порти, магістральні трубопроводи, електрифіковані залізниці, система водопостачання у Крим. Не звикли обмежувати себе у енергоспоживанні міста та селища, і навіть сільська місцевість. А між тим, деяку частину енергії (особливо після чорнобильської катастрофи) та основну частину енергоносіїв Україна отримувала з РРФСР. Після розпаду Радянського Союзу ціни на енергоносії одразу пішли догори, і економіка України забуксувала. «Штучна» енергія ще не винайдена, у зв’язку з чим загальний обсяг виробництва у нашій країні впав за ці роки більше ніж наполовину. Я в захваті від того, що він не впав набагато нижче.
Люди швидко звикають до доброго і перестають про нього пам’ятати, але погане не дає про себе забути. Незалежність давно сприймається як щось звичайне, уже мало хто кожен день дякує за неї Богові або щипає себе, чи не сон це бува. Проте труднощі повсякденного життя багатьох настроюють на злу хандру та зневіру. На щастя, вони погано уявляють, як багато приводів для просто-таки відчайдушної зневіри могло бути у них у 90-і роки, якби вони знали про нашу економіку наприклад те, що було відомо мені. Тепер, коли найгірше позаду, хочеться зіщулитись, коли пригадуєш ті роки.
Ми б, напевне, не відмовились від Великої ощадної книжки, просто не втрималися б від спокуси. Але нам її ніхто не пропонує, так що обійдемось. Коли-небудь ми обов’язково будемо дякувати долі за це. Хочу ще раз підкреслити: багато по-справжньому розвинених країн бідні ресурсами, тому іхнім жителям доводиться щосили напружувати свою сіру речовину. Сподіваюсь, що й ми підемо тим самим шляхом, у нас просто немає іншого.
Ями та вибоїни
Здобуття незалежності не зводиться до її урочистого проголошення з трибуни Верховної Ради. Акт про незалежність – лише перший крок на довгому шляху до справжньої незалежності, на шляху від УРСР до України. Акт про незалежність – це ще й декларація про початок системної трансформації країни, готової рішуче реформувати чи не все своє «нутро», хоча деякі люди й досі вважають, що все зводиться до ринкових трансформацій та ринковою трансформацією й вичерпується.
Знаючи це, не варто заднім числом надто вже дивуватися, що модель перетворень, обрана керівництвом України у 1991 році, була моделлю одностороннього економізму, а ще точніше – ринкового фундаменталізму (хтось навіть сказав «ринкового бузувірства»). Найслабшою стороною трансформаційної моделі зразку 1991 року був її антиісторизм, забуття органічного зв’язку «минуле – сучасне – майбутнє». Такий зв’язок – об’єктивна даність, що не залежить від чийогось бажання. Його не перейти та не перескочити. Його існування виключає створення нових інститутів суспільного життя у вигляді простих копій чужого досвіду, нехай навіть найкращого. Зразкові (або «стандартні») моделі оновлення, рекомендовані багатьом країнам пострадянського простору, між іншими також Україні, як виявилось, не працюють. Механічно, штучно відтворити підсумки розвитку іншої країни не вдавалось ніде й ніколи.
Відкриття, що вразило реформаторів першого призову, полягало в тому, що ринкові реформи – це лише засіб вирішення завдань соціального розвитку. Критерії оцінки будь-яких реформ повинні містити питання: чи сприяють вони гуманізації суспільства? Ніхто не ставить під сумнів важливість економічної сфери, але коли наші реформатори отямились від першої ейфорії ринкового романтизму, то раптом з’ясувалось, що соціальна складова, духовне життя, культура, моральні цінності ще більш важливі. Деякі з них (на жаль, і досі ще не всі) раптом зробили відкриття, багато разів уже зроблене й до них – відкриття, яке можна висловити так: не людина для ринку, а ринок для людини. Але, як бачимо, не дарма кажуть, що чужі гулі на лобі нічому не навчать, тільки – власні.
Найбільших втрат Україна зазнала на початковому етапі реформ. Вони розгорталися без будь-якого обгрунтування, не було навіть приблизного уявлення про те, як і у якій послідовності їх здійснювати. Діяли за відомим більшовицьким принципом – спочатку зруйнувати все «до основанья, а затем» почати будівництво з нульової відмітки. У країні, яка більше семи десятиріч будувала свою економіку на антиринкових засадах, були одразу ж запроваджені на диво сміливі ринкові нововведення.
На початку реформ був прийнятий ряд базових законів ринкової економіки. Ці закони скопіювали з іноземних аналогів, і більшість з них виявились нежиттєздатними із цілком зрозумілої причини – такої економіки у нас тоді не було. Україна однією з перших серед посткомуністичних країн (навіть раніше Польщі) ввела податок на додаткову вартість, не маючи для цього жодних передумов. Результат закономірний: було завдано болючого удару по фінансам суб’єктів господарювання.
Відкритість економіки тієї чи іншої країни може бути корисною лише тоді, коли надійно забезпечена реалізація її конкурентних переваг. В іншому випадку відкритість діє руйнівно. Не випадково Німеччина та Японія ввели конвертованість своїх грошових одиниць тільки у середині 60-х років, тобто не раніше, ніж були подолані наслідки воєнної розрухи. Ми ж бо поспішили зробити це в умовах глибокої економічної кризи, практично водночас з переходом до світових цін на нафту та газ – переходом, який одразу ж зробив у нас збитковими не тільки окремі підприємства, але й цілі галузі. А розмови про установлення в економіці конструктивного конкурентного середовища так і лишилися розмовами.
Перебільшеними виявились також розрахунки на зовнішню допомогу. До того ж фінансова підтримка українських реформ надавалась, як правило, «в одному флаконі» з необгрунтованими застереженнями та вимогами, її супроводжували умовами, в тому числі політичними, які дуже мало відповідали реаліям моменту. Цьому є своє пояснення. Західні партнери розглядали Україну, перш за все, з точки зору її належності до колишньої радянської імперії, подальший вплив якої вони вважали за потрібне у той чи інший спосіб обмежити. На інші посткомуністичні країни Центральної та Східної Європи вони дивились інакше.
Врешті-решт Україна кожен раз залишалась наодинці зі своїми найбільш важкими проблемами.
Ми дарма намагалися копіювати законодавство країн ЄС. Справа це, певна річ, добра, але ж треба було розуміти, що середовище, у якому діють закони в ЄС, м’яко кажучи, відрізняється від нашого. Для порівняння: Польща взялася за вирішення цієї проблеми лише на заключному етапі свого приєднання до Євросоюзу. Немає сенсу приймати закони, які неминуче будуть відкинуті суспільними інститутами та суспільною практикою. Окрім всього іншого, це підриває авторитет держави і не сприяє шануванню законів взагалі. У цілому ж невідповідність законодавчої бази економічним реаліям – це пряме запрошення до розширення сфери тіньової економіки.
В Україні надто рано, ще у 1991 році, і явно поспіхом взялися за приватизацію банківської системи. Порівняйте: у ряді країн колишнього «соцтабору» до цього підійшли тільки зараз, на просунутому етапі реформ. І це ще один прорахунок тієї моделі переходу до ринку, якої у нас дотримувались. Приватизація банківської системи тоді, коли не було вільних капіталів, відповідної законодавчої бази та інших необхідних передумов, стала запрошенням до «законного» присвоєння державної власності. Всі наші «олігархічні» структури саме звідти.
Внаслідок такого нагромадження помилок наші реформи почали швидко втрачати навіть щось подібне до конструктивної направленості. Результатом стали прискорене розбалансування та частковий розлад народного господарства, наслідки якого ми й досі не можемо подолати. Рекордна гіперінфляція 1993 року (10 256%!) та обвальне 25%-не падіння ВВП у 1994 році (не впевнений, чи були ще такі падіння у світовій практиці – хіба що під час воєн) стали результатом саме структурного розбалансування економіки.
Здійснюючи стрибок у ринкову економіку, керівництво України виходило не тільки з незаперечних істин, але також, як з’ясувалось пізніше, з певного набору міфів. Один з таких міфів полягав у тому переконанні, що вільне суспільство, до якого ми так поривались, повинно дотримуватися правила «Дозволено все, що не заборонено!» Насправді це правило підходить хіба що для країн старого капіталізму, де саме життя за століття виявило все, що безперечно слід заборонити. Ми ж входили у ринок (веду мову про Україну, але те саме було і у Росії), маючи виключно радянські закони, які не передбачали ринкових відносин і тому не містили абсолютно необхідних заборон. Проте ці радянські закони прямо забороняли дещо, без чого ринок неможливий. Першопроходцям ринку доводилось рухатись як по мінному полю, порушуючи закони обох світів. Не дивно, що першу когорту бізнесменів склали люди найбільш відважні, зухвалі, а серед них і такі, що не були схильні товаришувати ні з якими законами. Багато хто з них з тих часів так і продовжує жити за рахунок дірок та щілин у законодавстві (а такі, на жаль, не переводяться). Інші, не заперечую, стали респектабельними підприємцями.
Ринковий романтизм українських реформаторів першого призову був не тільки страшенно рішучим, але й легко відступав. Через це українська економіка на роки стала чимось на зразок вулиці водночас з право– та лівобічним рухом. У багатьох країнах гармонійно співіснують приватні та державні підприємства, під завісу радянської влади у СРСР теж збирались будувати «багатоукладну» економіку (хоча ніхто не встиг до ладу зрозуміти, про що саме йшлося), але немає і не може бути «змішаної економіки». Правила гри для державних та приватних підприємств не можуть бути взаємовиключними, інакше це відкриє ворота для нескінченних зловживань.
У Росії внаслідок схожого розвитку подій, при всіх соціальних та політичних втратах, було принаймні вирішене завдання «первинного накопичення капіталу», у нас же не зовсім вирішене і воно. В Росії уже склався великий капітал, здатний мобілізувати кошти для вирішення серйозних господарських завдань, в Україні він ще й досі відносно слабий. Надто неоднакові були з самого початку грошові потоки у двох країнах.
Іншим міфом, який був прийнятий як керівництво до дії (точніше, до бездіяльності), стало ствердження, ніби-то держава повинна якомога швидше звільнити економіку від своєї присутності. Автори таких стверджень не знали, що держава може звільнити економіку від своєї присутності лише там, де сформовані і ефективно діють повноцінні ринкові механізми. І – увага! – тільки там, де вона, держава, є.
У роки прийняття найвідповідальніших економічних рішень Україна, безперечно, мала всі необхідні зовнішні державні атрибути, але держави, у повному розумінні слова, ще не було. Не було організму з природним імунітетом до всього, що протипоказано суспільству в цілому. Державний апарат довго не міг позбавитися психології «союзної республіки» – тобто, по суті, психології співробітників якогось регіонального підрозділу або регіонального управління. Дієздатність держави не можна вважати достатньою і досі. Це продовжує залишатися головною перешкодою на шляху ясної економічної та соціальної політики, заважає виправляти деформації минулих років. У країнах, до досвіду яких ми придивляємось, роль держави незмінно зростала на найбільш складних етапах розвитку. Згадаємо часи світової економічної депресії 1929 – 1933 років (а у США вона продовжувалась майже весь перший термін президентського правління Ф. Д. Рузвельта, до 1936 року), згадаємо виняткові за глибиною перетворення післявоєнної Європи, аж до 60-х, а потім у кризові 70-і роки. Особливості сьогоднішньої економічної системи розвинених країн формувалися саме у той період. Вони установлювались на засадах державного стимулювання економічного та науково-технічного прогресу, найактивнішої взаємодії держави з приватним капіталом і, що дуже важливо, із суспільством.
Суспільні протиріччя, кризи важкі та навіть болісні, але, тільки переборюючи їх, країни та народи можуть розвиватися, інакше – застій, занепад, а у інших випадках – припинення історичного життя. Мені видається дуже показовою криза 1973 – 1981 років, про яку я вже говорив. Ця криза не тільки спричинила появу енергозберігаючих технологій, але й відкрила людям очі на їхню марнотратність, примусила набагато більше поважати природу, дала поштовх до відродження лісів та водоймищ. Воду у озері, на якому стоїть місто Чікаго, промислові стоки перетворили до кінця шестидесятих у хімічний розчин. Казали, що вночі можна було опустити в озеро відзняту фотоплівку, а через годину дістати її вже проявленою. Через двадцять років у озері стало можливим купатися. У ліси, запаскуджені сміттям, першими відправилися школярі. Вчителі розповідали їм, як важливо утримувати свою батьківщину у чистоті. І Америка поступово стала чистою країною. Мене надихає цей приклад ефективності громадянського суспільства. Але я не забуваю й про те, що якби в Америці крім громадянського суспільства не було ще й сильної держави, що підтримала ці починання, рух за прибирання країни не зміг би вирішити поставленого завдання.
Дуже добре, що нас захоплює ідея громадянського суспільства, але навіть розвиненому громадянському суспільству не все корисно, а тим більше в історично короткі терміни. Особливо такому громадянському суспільству, яке ще не сформувалося остаточно. Можно й потрібно вітати той факт, що наші люди вчаться відстоювати особисті та корпоративні права у судах, втім якщо ми вирішимо, що саме таким шляхом Україна покінчить з корупцією, чиновницьким всевладдям та свавіллям, боюсь, ця мета буде досягнена дуже й дуже нескоро. Вирішальне слово тут повинно належати державі. Так, правильно, все, що потрібно від держави – це «не заважати» діям законів ринку, але то – від ідеальної держави і в ідеальному суспільстві. У цьому ж сенсі правильне і ствердження, що держава не повинна взаємодіяти з приватним капіталом... Проблеми та труднощі у економічному розвитку виникають у нас часто-густо через надто повільне формування національного приватного капіталу. За цих умов особливо наочною бачиться істина, що приватний капітал, незалежно від своєї структури і розмірів, завжди потребує підтримки держави, розраховує на таку підтримку. Сучасна економіка зобов’язана своїми науково-технологічними досягненнями значною мірою тому, що могутність приватного капіталу і можливості держави являли собою ніби єдиний функціональний механізм. Авіація, космос, інформатика, інтернет, воєнні технології нового покоління розвивались та розвиваються саме завдяки такому поєднанню.
Країни Південно-Східної Азії здійснили у своєму розвитку небачений стрибок від архаїчних докапіталістичних відносин до сучасної економіки шляхом установлення, уже на старті своїх перетворень, не просто капіталістичних, а, користуючись марксистською термінологією, державно-монополістичних відносин.
Держава та приватний капітал повинні діяти спільно для формування ефективного внутрішнього ринку, підвищення платіжноспроможного попиту, для реалізації інших завдань економічного зростання, включаючи і соціальні, для максимальної концентрації сил та ресурсів (зокрема експертних) на розвитку іноваційної сфери. Інша справа, що держава не повинна віддавати накази приватному бізнесу, їх взаємодія – тонка, делікатна, невтомна праця з обох боків.
Певна річ, будь-яка структура приватного капіталу, що співробітничає з державою, працює для блага країни, ризикує бути оголошеною олігархічною. Найпростіше, що кажуть у таких випадках – про зрощення ікса або ігрека з владою, з людьми влади задля взаємної нечистої вигоди. Це відповідає дійсності, але не завжди, тут великий простір для домислів та соціальної демагогії, яка посилює напруженість у суспільстві. Я дивлюсь на такі речі, як на різновид «податку на свободу». Головне, що таки на свободу.
На світанку ринкових реформ із захопленням розмірковували про те, що майбутнє української економіки пов’язане з пріоритетним і навіть винятковим розвитком малого та середнього бізнесу. Люди зачаровували себе цифрами, які показують, що у передових країнах все тримається ледь не виключно на дрібних підприємцях. Мимоволі вимальовувався безкрилий образ України як країни дрібних крамарів та ремісників, країни будиночків під дахами з черепиці та безлічі крамничок. Таким, не спрямованим у майбутнє, підприємництвом часом милуються ті самі люди, які закликають каленим залізом випалювати з українців «психологію малороса» – психологію другорядності.
Одразу підкреслю: я особисто всіляко сприяю та буду сприяти малому та середньому підприємництву. Цей сектор в Україні поки що представлений переважно торгово-посередницькими фірмами та підприємствами сектору послуг, поступово росте також і складова впровадження, але я не забуваю, що найбільш успішним та прибутковим у всіх без винятку країнах Заходу виявляється такий малий та середній бізнес, який розвивається у зв’язку з великим. Не той, що виник сам по собі, а той, що був покликаний до життя появою гігантів. Він виконує функцію сполучних та проміжних структур, займаючи ті ніші у економічному просторі, які великі підприємства займати не можуть і не повинні. Чим більш розвинений такий бізнес, тим відчутніше прискорюються економічні процеси обертання коштів. Це, у свою чергу, підштовхує прогрес технологій, оптимізує використання робочої сили. Сам по собі малий та середній бізнес не може стати становим хребтом економіки. Але він з успіхом сприяє зростанню інтелектуального потенціалу суспільства, його фінансових та матеріальних ресурсів, а головне – допомагає повному задоволенню потреб та запитів людей, підвищує індивідуалізацію та «штучність» цих запитів.
Безглуздо протиставляти малий та середній бізнес великому капіталу та великим підприємствам. Треба виходити з того, що основою незалежної національної економіки, її несучої конструкції може і повинен стати великий національний капітал, який працює спільно з малим та середнім бізнесом.
Серед найважчих наслідків того, що ми входили у ринок стрімголов, – тіньова економічна діяльність. Сьогодні у тіні обертається, згідно більшості оцінок, 40, а по деяких – до 70 відсотків валового внутрішнього продукту (ВВП). Близькі оцінки даються також і для Росії. Тіньова економіка обходиться нам, як стверджують експерти, в 10 – 12 мільярдів гривень, це гроші, які проходять повз державний бюджет. Найнебезпечніше тут – «ліквідність» державного апарату, перетворення чиновників у активних діячів тіньової економіки. Світовою практикою доведено: чим слабіша держава, тим більший сегмент економіки іде у тінь. Звідси вимога: оздоровчі заходи повинні торкатися перш за все самої держави, її дієздатності.
Природний наслідок розквіту тіньової економіки – поява «олігархічних» структур, їхнього зрошення з державним апаратом. Слово «олігархія» походить від старогрецьких слів «олігос» (мало хто) та «архе» (влада) і означає «влада небагатьох». Уже із визначення видно, що олігархія ворожа демократії, тобто владі більшості (буквально «владі народу»). Термін «олігархія» не зовсім точний, тому що «мало хто» можуть бути не обов’язково багатими, а, наприклад, аристократами, і у давнину словом «олігархія» позначали саме правління знаті. Більш правильним, у випадку України та Росії, було б слово «плутократія» («плутос» – багатство), та воно й більше у дусі наших мов, тому що одразу породжує у думці ряд: плутяга, плутощі (тобто шахрайство). Слово «плутократія» широко використовувала геббельсівська антиамериканська пропаганда, може тому воно, за мовчазною угодою, в наші дні не використовується.
Якщо капітал зайнятий своєю справою, немає причин оголошувати його олігархічним. Але держава не може виконувати свої обов’язки, якщо її політику значною мірою будуть визначати, виходячи із своїх інтересів та мети, окремі могутні особи або групи, що здатні вплинути на законодавчі та правоохоронні органи, судову практику, центральні та місцеві керівні структури, на засоби масової інформації.
Масова свідомість не завжди ясно уявляє, які погрози приховує у собі могутній олігархічний тиск на владу. Наприклад, країні життєво необхідний певний закон, але у випадку його прийняття олігарх N буде недоотримувати, умовно кажучи, по сім мільйонів доларів прибутку щорічно. Усвідомивши це, N з допомогою всіх, що є у його розпорядженні, таємних важелів, включаючи підкуп, шантаж, інтриги, компромат, зірве прийняття закону. Його аж ніяк не турбує, що провал закону обійдеться його країні в мільярди. Свої мільйони йому дорожчі державних мільярдів.
При відсутності противаг олігархічному капіталу починається його самовідтворювання, він стає всесильним та невразливим. Чимало країн світу, не відчувши вчасно погрози олігархічного переродження, надовго опинилися на узбіччі сучасної цивілізації. Такий розвиток став би для України фатальним, і ми його ні в якому разі не допустимо. Для цього нам не обійтись без подальшого підвищення дієздатності держави. А щоб її підвищити, ми повинні оптимізувати державне управління, продовжити адміністративну реформу, рішуче скоротити апарат управління, забезпечити розмежування влади та власності, створити по-справжньому незалежну судову владу. Кажуть, що генерали завжди готуються до минулої війни. Наші реформатори першого призову, схоже, мимоволі готували Україну до життя у XX столітті. Скажімо, до життя наприкінці 70-х років XX століття – непогані часи, але вони не повернуться. Схоже, наприклад, що вони аж ніяк не розраховували на стрімкі процеси розшарування світу.
Країни світу сьогодні заведено підрозділяти на три рівні: перший – країни постіндустріального розвитку або «нової економіки»; другий – країни традиційних індустріальних технологій та масового виробництва. Для деяких з моїх читачів словосполучення «постіндустріальний розвиток» залишається все ще незвичним. У ряді країн, які у минулому були лідерами економічного розвитку, за останні два десятиліття бурхливо склалась принципово нова господарська система, основним ресурсом якої стають знання та інформація. Завдяки новій господарчій системі ці країни відновили динамізм свого розвитку, який ще двадцять років тому здавався безповоротно втраченим, і знаходяться сьогодні, напевне (про мої сумніви трохи пізніше), у авангарді світового прогресу.
Постіндустріальні держави «нової економіки» експортують у першу чергу інформаційні та наукомісткі продукти – комп’ютерні технології, програмне забезпечення, патенти та «ноу-хау». І, зрозуміло, складне устаткування, ліки нового покоління, системи оптоволоконного та супутникового зв’язку, дорогі мікрочіпи, тонкі прилади – весь набір сучасного високотехнологічного устаткування та техніки. Можливості безмежного споживання інформації та знань, особливо з появою Інтернету, створили для постіндустріальних держав нескінченно місткий ринок у всьому світі та забезпечили величезні прибутки. Якщо я виробляю алюміній, то можу продати чушку алюмінію тільки один раз, а якщо я виробляю комп’ютерне забезпечення, один і той самий «софт» я можу продати мільйони разів. Менш прибуткові виробництва поступово переміщуються з цих країн у «третій світ». Більш удачливі країни «третього світу» стають у кращому випадку складальними цехами міжнародних корпорацій.
По всій планеті йде своєрідний міжрівневий обмін: продовжується перерозподіл ресурсів на користь першого рівня, складаються механізми закріплення рівней. Ці механізми майже виключають можливість вертикального переміщення, таке можливе тільки для дуже обмеженого кола. І це, здається, зрозуміло: отримуючи великі та незаперечні переваги, постіндустріальний світ не палає бажанням ділитися ними. Ринкова конкуренція – це, на щастя, не «соціалістичне змагання», але й вона, як то кажуть, не без «першородного гріха». Формується (або вже сформувалась) своєрідна кастова замкненість найбагатших країн. У той же час в останні десятиріччя зростає нерівність, поглиблюється безодня між багатими та бідними. Все це небезпечно посилює нестабільність сучасного світу.
