Текст книги "Украина - не Россия"

Автор книги: Леонид Кучма

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 48 страниц)

Іван Мазепа

Перш ніж перейти до Івана Степановича Мазепи, зображеного на купюрі в десять гривень, хочу сказати кілька слів про одну цікаву арифметичну закономірність, присутню у нашій історії, або подобу закономірності, або випадковість, що має вигляд закономірності... Вона має відношення і до Мазепи.

Від Водохрещення Русі до незалежності України пройшла тисяча років. Хтось скаже, що трохи більше, а саме 1003 роки, оскільки Водохрещення відбулося в 988 році, а наша незалежність проголошена в 1991-му. Однак стародавня історія темна: деякі історики вважають, що Русь була хрещена не в 988-му, а в 990 році, а деякі – ще пізніше. Це тисячоліття поділяється на три рівних відрізки, кожен з яких у певному сенсі заперечує попередній. Закінчення одного відрізка і початок іншого відзначене найважливішою для України історичною подією.

Переяславську раду відокремлюють від Акту про незалежність 337 років – цю цифру можна прийняти як таку, що дорівнює третині тисячоліття. Приблизно «на півдорозі» між Водохрещенням Русі і Переяславською Радою, тобто близько 1321 року Київщину загарбав литовський князь Гедімін (і про дату, і про князя йдуть суперечки, але давайте повіримо видатному історику Литви академіку Матвію Кузьмичу Любавському).

Що ж ми бачимо? Починаючи із свого Водохрещення в 988 році Київська Русь (яку ми тепер, завдяки Грушевському, називаємо Україною-Руссю) розвивається в руслі східнохристиянської, грековізантійської за своїм походженням, культури. Вона залишається відданою цій культурі навіть після ординської навали, хоча і значною мірою втрачає свої культурні завоювання.

Від того, що третину тисячоліття по тому в Києві править язичеський князь, спочатку начебто б нічого не міняється. Насправді ж, відразу намічається зміна тенденцій. Спершу майже непомітно. Ольгерд і Володимир, спадкоємці Гедіміна, – православні князі. Але вже із середини того ж століття починає проникати на київські землі інший, польсько-латинський католицький вплив. Близько 1386 року Литву перехрещують із православ’я в католицтво. Ця третина тисячоліття позначена покатоличенням і ополяченням частини українського населення, особливо верхівки, Брестською унією, проникненням в Україну польської культури і способу життя, впровадженям магдебурзького права в деяких містах, появою освітніх установ за типом середньовічних європейських університетів і, нарешті, тим західно-східним культурним синтезом, який вчені охрестили «українським барокко».

За Україну, за її розум і душу, за її тіло борються Захід і Схід, Візантія. Захід – це добре, Захід – це дуже добре, але він несе із собою ополячення...

Почалася третя третина тисячоліття. Після Великого повстання Україна опиняється в складі Російської держави, причому перші 130 років як автономна Гетьманщина, потім 130 вже зовсім бездержавних років – у вигляді напівдюжини російських губерній, біля трьох років – як незалежна держава, а останні 70 років – як союзна республіка в складі СРСР.

Ця остання третина тисячоліття, при усій своїй суперечливості, у цілому означала повернення України в православне культурне коло (якого вона, щоправда, по-справжньому не залишала і навіть воювала за те, щоб його не залишати). Символом цього повернення стало дворазове скасування Брестської унії (у 1839 і в 1946 роках). З вогню та в полум’я – так оцінюють цю третину тисячоліття люди, схильні не брати до уваги незручних для них обставин і подробиць. Уникли ополячення, але піддалися русифікації – от що виходить, на їх думку, з вогню та в полум’я. А серед подробиць і обставин, на які вони не звертають уваги, є і те, що минула й остання третина... І в який новий цивілізаційний цикл ми ввійшли? Якщо пройдений нами шлях говорить про неминучість чергування «візантійської» і «римської» переваг, зараз як раз настала черга переваги «римської», а краще сказати західної, і стаємо ми в цю чергу все-таки не до кінця обрусілими.

При чому ж тут Мазепа? А при тому, що, коли вказана закономірність правильна, справи його в 1709 році навряд чи могли піти вдало.

Якщо Хмельницький – символ спадкоємства української державності від Київської Русі до наших днів, то Мазепа уособлює для нас Альтернативу (саме так, з великої літери). В очах багатьох він врівноважує Хмельницького, виправляє крен.

Майже все, що писали про Мазепу раніше, було забарвлене споконвічно негативним до нього ставленням. Тому все погане, що тільки можна про нього сказати або придумати, давно вже сказане і придумане. Його пересічні людські недоліки і слабості роздувалися до демонічних розмірів. Те, що Кочубей «богат и славен», «его стада неисчислимы» – це добре, багатства ж Мазепи – це погано. Але хто жертвував зі своїх багатств на благодійні цілі, хто з цих двох «олігархів» узяв на часткове утримання Києво-Могилянську академію? Не Кочубей.

Іван Степанович Мазепа-Колединський народився в селі Мазепинці біля Білої Церкви. Походив він з досить знатного шляхетського православного роду. Точна дата народження Мазепи невідома. Шведи, що мали з ним справу в 1708 році, твердили потім, що йому було 64 роки. З іншого боку, у якихось паперах XVII століття зазначено, що він народився в 1629 році. Тоді під час Полтавської битви йому було б 80 років, що малоймовірно. Мабуть, він народився наприкінці 1630-х років. З 1649-го по 1652 рік, тобто в дитинстві (точніше сказати, підлітком), він був пажом при дворі польського короля Яна Казиміра, після чого король послав його на три роки до Європи – учитися. (Як бачимо, православ’я не завжди було перешкодою при католицькому дворі.) Усі ці роки, нагадаю, Україна була охоплена вогнем Визвольної війни.

Відомо, що Мазепа побував у німецьких і італійських князівствах і королівствах, а також у Голландії і Франції. Серед інших наук він вивчав тут основи будівництва фортець і артилерійську справу. Повернувшись до Польщі, він з кінця 1650-х років починає, як королівський посланець, їздити до гетьманів Правобережної України (що продовжувала бути в складі Речі Посполитої). Уже тоді своєю моторністю і «цекавостью» (допитливістю) він звернув на себе увагу Петра Дорошенка.

Після якоїсь любовно-скандальної історії Мазепа в 1663 році назавжди залишає придворну службу, а разом з нею і Польщу. Ставши гетьманом, Дорошенко бере до себе Мазепу ротмістром «надвірної корогви». Так починається його кар’єра в Правобережжі. Вона тривала багато років. За цей час він, зокрема, їздив послом від Дорошенка на Лівий берег (тобто в російські межі) і там справив дуже добре враження на майбутнього гетьмана Івана Самойловича. У Мазепі було щось таке, що приваблювало людей.

Не всі дипломатичні місії, які доручалися Мазепі, були зручні для виконання. Як пише історик запорожців Дмитро Яворницький, у червні 1674 року Дорошенко, «желая возможно скорее получить помощь от турецкого султана и крымского хана, а также наперед задобрить их, послал им в дар 15 человек, забитых в колодки невольников, козаков Левобережной Украйны». Дорошенко воював у той час проти лівобережного гетьмана Самойловича і бєлгородського воєводи князя Ромодановського. Вибора у Мазепи, боюся, не було, звичаї панували прості й круті, думки підлеглих ніхто не питав. «Взяв колодников, кроме того 9 человек татар [мабуть, як охоронців], письма гетмана к хану и визирю, Мазепа направился сообразно указанному маршруту». Під час подорожі караван потрапив у засідку до запорожців. Мазепа був би роздертий ними, якби не втручання кошового, знаменитого Івана Сірка. Закованого в кайдани Мазепу відправляють на Лівий берег. Схоже, не все в цій історії просто: гетьман Самойлович відразу ж відправляє Мазепу до Москви, а в супровідному листі до царя (не більш, не менш!) просить його більше довіряти Мазепі, ніж Сірку. Не можна виключити, що Мазепа міг підстроїти свій полон, щоб ухилитися від виконання ганебної місії, але зберегти алібі перед Дорошенком. Чому хитросплетіння XVII століття неодмінно повинні бути простішими за сучасні?

У Москві Мазепа діє, як пише Костомаров, «во вред Дорошенко, сумев подделаться в доверие московским боярам». Мабуть, Івану Степановичу стає остаточно ясно, що боротьба Дорошенка за возз’єднання розколотої України під турецьким протекторатом приречена. Мазепа переходить на службу до «малоросійської» Гетьманщини в званні «військового товариша».

За наступні роки служби в Гетьманщині під керівництвом гетьмана Самойловича у Мазепи, судячи з усього, склалися тверді переконання про те, що добре і що погано для України, – переконання, що потім визначили його місце в історії.

Як пише історик Антонович, у душі колишнього пажа і придворного жив ідеал – впровадити шляхетський устрій України за польським зразком, тобто, створити дворянську державу з усім набором аристократичних прав і свобід. Міста також розширили б свої вольності, з’явилися б університети, заохочувалися б мистецтва. І тільки селянам у цій державі, за тим же польським зразком, не передбачалося іншої ролі, крім кріпаків.

Що до останнього пункту програми, його успішно виконував гетьман Самойлович. Він почав планомірне закріпачення селянства.[58]

Але в усьому іншому Самойлович був «гетьман-попович». Мистецтва він заохочувати не збирався, хоча і був освіченим. Не тільки з народом, але й із знатними людьми він тримав себе як самодержавний деспот. Його дармоїди чинили від гетьманського імені справжній розбій. В усій Гетьманщині за Самойловича не було суду без хабарів. Не було жодних надій на те, що Україна з таким гетьманом може наблизитися до того устрою, про який мріяв Мазепа.

Мазепа, з 1682 року генеральний осавул, розумів, що при усуненні Самойловича ніхто, крім його родичів (він славився кумівством), не заплаче. І це нарешті відбулося. У Москві давно мріяли ліквідувати кримське «осине гніздо», ще більше від нього бідувала Україна. У 1686 році Росія приєдналася до антитурецької «Священної ліги», куди уже входили Австрія, Польща і Венеція, у зв’язку з чим на наступний рік був затіяний «кримський похід». Очолив його Василь Голіцин, людина освічена, великий західник, але поганий полководець. Російського війська було понад 60 тисяч, до нього приєдналося до 50 тисяч козаків на чолі з гетьманом Самойловичем, але все скінчилося нічим. Не дійшовши двохсот верст до Перекопа, армія зупинилася в Кінських Водах на Дніпрі, оскільки татари підпалили степ і зіпсували колодязі. Подальше просування стало неможливим через відсутність фуражу і води. Потупцювавши, військо повернуло назад, навіть не вступивши в контакт із ворогом. На цьому великий кримський похід і закінчився.

Відразу пішли чутки про зраду Самойловича, який нібито підпалив степ «із дружби з татарами». Генеральні старшини і кілька полковників подали Голіцину донос із низкою обвинувачень проти гетьмана. Голіцин зрадів, що є на кого звалити невдалий похід. Одні автори твердять, що керував донощиками Мазепа, інші це заперечують.

Самойловича відсторонили від гетьманства і заслали до Тобольська. 25 липня 1687 року козацька рада обрала новим гетьманом Мазепу. Йому було тоді під 50; два роки по тому, під час першого знайомства з Петром І, Мазепа вже називає себе «старим».

Їхнє знайомство відбулося незабаром після невдалої спроби державного перевороту, вчиненого царицею Софією. У цей час Мазепа саме був у Москві і дуже сподобався молодому царю.

Мазепа пробув на гетьманстві 21 рік – довше, ніж хтось інший з усіх відомих історії гетьманів (якщо не рахувати напівлегендарних Свитольдовича і Дашкевича). Його гетьманство стало часом культурного розквіту і господарського підйому України – «одного цього було достатньо, щоб ім’я Мазепи прославилося на століття» (Орест Субтельний). Він щедро жертвував на будівництво церков. Його смак відбився в їхньому вітіюватому стилі, який іноді звуть козацьким, або мазепинським, барокко. Він відкрив багато шкіл і друкарень, на його особисті кошти були зведені нові корпуси Києво-Могилянської академії. Не забував він і себе. До кінця свого гетьманства він був одним з найбагатших людей Європи. Мазепі належало 100 тисяч селян в Україні і 20 тисяч – у сусідніх повітах Росії.[59]

У радянські часи вважалося, що природний стан патріота «за царських часів» – гранична убогість. Багатство не заважало Мазепі бути гарячим патріотом України. Патріотизм обумовив, крім явної, утаємничену лінію поведінки гетьмана. Вона піддається розшифровці. Первісні Переяславські статті Богдана Хмельницького, а їх 23, неодноразово мінялися – царі і гетьмани домовлялися про нові статті, редагували або скасовували старі. При вступі Мазепи на посаду були прийняті, по козацькій чолобитній, оновлені «Коломацькі статті» (Коломацькі, тому що їх прийняли на березі ріки Коломак), більше 40. Вони ніяк не наближали України до польсько-аристократичного ідеалу Мазепи. Але з воцарінням Петра в нього очевидно з’явилися надії.

Можна припустити, що за зразок Мазепа мав на думці Гадячський договір 1658 року між гетьманом Правобережної України Іваном Виговським і польським королем, згідно якого «Руське князівство» у складі Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств ставало третім, поряд з Польщею і Литвою, рівноправним членом Речі Посполитої. «Руське князівство» карбувало б свою монету, відправляло б і приймало послів, у ньому відкрилися б два університети! А Річ Посполита перетворилася б на федерацію. Гадячський договір залишився на папері, але папір зберігся і сильно спокушав.

Гетьман, можливо, міркував так. Оскільки молодмй цар показує себе палким західником, то мимоволі буде в усьому брати приклад з Польщі і Франції, створювати аристократичну державу, вводити освічене правління, розширювати дворянські вольності взагалі й у Гетьманщині зокрема, так що «Коломацькі статті» можна буде змінювати в потрібному напрямку. Мазепа розумів, що швидко такі справи не робляться, у Петра є першочергові військові і політичні завдання, він був готовий чекати.

Але поступово стало ясно, що цар і не збирається створювати аристократичної монархії, а будує централізовану бюрократичну імперію, де немає місця «старомодним» місцевим звичаям. Не розширювати стародавні права Гетьманщини, а не втратити хоча б найважливіші з них – от про що доводилося думати. І Мазепа знаходить єдино можливий вихід; бути відданим помічником царя, допомагати йому справою і порадами, особливо в тому, що стосується Польщі, тільки б не дати приводу для гніву на себе і на Україну.[60]

Петро I ставиться до Мазепи щонайкраще і протягом 20 років переправляє до гетьманської ставки всі на нього доноси. Але Мазепу не залишає підозра, що цар задумав позбавити Україну її прав і вольностей. Він бачить занадто багато побічних доказів, які говорять про такий намір. До того ж, у липні 1706 року в Києві проговорився про це сп’янілий Меншиков. І тоді Мазепа починає таємне листування з польським королем Станіславом Лєщинським і шведським королем Карлом XII – ворогами Росії. Подальше добре відомо: у жовтні 1708 року Мазепа з 4 – 5 тисячами вірних козаків перейшов на бік шведів.

Ті, хто називає Мазепу зрадником, повинні трошки помізкувати. Хіба він зробив це з користі? Він, один із найбагатших людей Європи? Або, може, з легкодумства? Такий надзвичайно досвідчений політик? Виходить, він перейшов на бік Карла XII з кар’єрних міркувань? На сімдесятому (приблизно) році життя і вже зробивши максимально можливу кар’єру? Але, можливо, він просто вирішив пристати до очевидь перемагаючої сторони? Мазепа, хочу нагадати, перейшов з вірними людьми через Десну до розташування шведської армії майже через місяць після серйозної поразки шведів біля Лісової, коли Карл XII опинився без необхідних боєприпасів і провіанту, без надії на людські поповнення.[61]

Скільки б ми не сушили голови, ми не знайдемо іншого пояснення, крім того, яке дав сам гетьман – ще і як пушкінський персонаж:

Но независимой державой

Украйне быть уже пора —

И знамя вольности кровавой

Я подымаю на Петра.

Біль і страх за долю України – от що їм керувало. Метою ж була її незалежність. Північна війна вже переступила порог України. Мазепа не міг виключити, що Росія у випадку поразки може відкупишся частиною України. Такий приклад уже був. У 1667 році Росія уклала з Польщею Андрусівский мир, за яким вся Правобережна Україна, крім Києва, відійшла полякам.[62] Чи міг Мазепа бути упевнений, що історія не повториться?

Головної з договірних статей між козацькою радою і царями завжди був захист України від Польщі. Цей захист царі брали на себе, він складав саму основу договірних відносин, але коли виникла загроза вторгнення в Україну військ польського короля, Петро І написав Мазепі: «Не то, что десяти тысяч, не могу дать и десяти солдат. Защищайся как знаешь».

Вже одне це формально звільняло іншу сторону від її зобов’язань.

Мазепа був, схоже, переконаний, що його перехід з кількома тисячами козаків на бік Карла XII відведе від України кровопролиття, тому що цар не захоче в такий момент збільшувати кількість своїх ворогів.[63]

Усупереч чеканням Мазепи, народ його не підтримав. Докази, які здавалися йому такими очевидними, не викликали відгуку в простих людей, до яких він волав у своїх універсалах і прокламаціях. Образи народу не збігалися з образами старшини. Звертаючись до народу, треба пам’ятати про те, що найважливіше саме для народу, і не починати з ідеалів, які в нього на п’ятому чи сьомому місці. У Мазепі простий народ завжди бачив «ляха», що перейшов на московський бік заради особистих вигод. Для селян він був уособленням закріпачення, другим Самойловичем, тільки ще гіршим. Як ні при кому іншому, при Мазепі в Україні розвинулося кріпосне право. Ми не можемо засуджувати людей, які пам’ятали про його багатства і не згадували про щедрість і пожертви. Зате підтримали Мазепу запорожці, яких він усе життя не любив, вважаючи за «гультяїв».

Вісім місяців по тому шведська армія була розбита під Полтавою. На боці шведів боролися запорізькі козаки Костя Гордієнка, вірні Мазепі. На боці росіян – козаки нового гетьмана Івана Скоропадського і серед них, на чолі Охочекомонного полку, білоцерківський полковник Семен Палій, легендарний вождь двох народних протишляхетських повстань у Правобережжі, особистий ворог Мазепи. У деяких народних сказаннях Полтавська битва – це битва Палія з Мазепою.

Історія Мазепи – це насамперед трагедія, одна з тисяч українських трагедій. Бій де-небудь у Прикарпатті восени 1944 між червоноармійцями, що звільняють Україну, і повстанцями УПА – це продовження битви Палія з Мазепою. До таких трагедій не прикладеш оціночних категорій. Трагедія – це коли своя правда у кожної з сторін.

Російський поет Кіндратій Рилєєв вклав у вуста Мазепи саме цю думку:[64]

Спокоен я в душе своей;

И Петр, и я – мы оба правы.

Можна припустити, що Мазепа прагнув стати, і став на чолі України, маючи одну-єдину мету: з іноземною допомогою завдати поразки Росії, у якій він бачив, справедливо чи ні, зло і згубу України. «Заколот не може закінчиться вдало – у протилежному випадку його назвуть інакше». Але найцікавіше, що старий гетьман, можливо, усе-таки домігся свого. Якщо цар дійсно замишляв позбавити Україну її автономного статусу (це, щоправда, не доведено), то після подій 1708 – 1709 років він вважав за краще не ризикувати.

У наші дні заповзяте ставленя до Мазепи як до зрадника вже безглуздий анахронізм. Воно може свідчити про деяку щиросердечну незрілість, про звичку до одномірного світу «свій – чужий». Звідси усього крок до присвоєння собі монополії на любов до батьківщини. Це можна сказати і про тих, хто «погано ставиться» до Хмельницького. Таких менше, але є і вони.

На щастя, жодна ворожнеча не вічна. Якби Хмельницький знав, якими стійкими борцями за незалежність України згодом стануть греко-католики – ті самі уніати, проти яких він стільки боровся, він, можливо, дивився б на них не так непримиренно.

Добре, що наш Національний банк, з яким я часто бував не згоден з інших приводів, вмістив портрети двох цих людей на гривні. У нас люди все ще продовжують боротьбу проти пам’ятників і портретів. Але ніхто не буде рвати грошей на знак протесту. Бачачи Мазепу і Хмельницького у своїх гаманцях разом, наші люди звикають терпиміше ставитися до своєї історії, до її творців. Та, мабуть, і один до одного.

Розділ дев’ятий. Україна і російська мова

Українська як загроза

Одна з улюблених тем російських ЗМІ, коли мова заходить про Україну, – це гоніння на російську мову, які нібито безперервно йдуть у нашій країні. Деякі з російських ЗМІ взагалі рідко згадують Україну поза цим приводом. У багатьох недосвідчених росіян, як я чув, склалося фантастичне враження, що, скажімо, у Львові просто небезпечно заговорити на вулиці по-російськи. Я розумію, що такий закон сучасної журналістики: тільки погана новина вважається новиною, з цим нічого не поробиш. І якщо поганої новини нема, треба «окошмарити» (дуже виразне слово) новину нейтральну – наприклад, про зміну назви вулиці.

Родичі розповідали мені, що в сучасній Москві не залишилося ні вулиці Пушкіна, ні вулиці Чехова. Під час кампанії по відновленню історичних міських імен цим вулицям повернули їхні дореволюційні назви. Напевно, при великому бажанні на основі цих фактів можна зробити телерепортаж про антиросійські настрої уряду Москви. І для підкріплення знайти яких-небудь простих людей, що охоче розкажуть перед телекамерою, наскільки вони обурені цими нововведеннями.

Якщо протягом року на якому-небудь з московських телеканалів Львів (наприклад) з’являвся десять разів, і всі десять телесюжетів розповідали про щось таке, що можна було сприйняти в широкому сенсі як «антиросійське», пересічний російський глядач зрештою вирішить, що місто з населенням 800 тисяч мешканців (включаючи 120 тисяч росіян) узагалі не має іншого клопоту, крім як боротися з російською мовою, і нічого гідного уваги крім цього в ньому не відбувається. А тоді зрозуміло, що це страшне місце, і їздити туди ні в якому разі не треба.

Я зараз поведу мову про деякі речі, які комусь можуть здатися такими, що вже давно викликають оскому, але, як я вже говорив у передмові і переконувався у своєму житті багаторазово, речей самоочевидних для всіх і кожного не існує, тому скупитися на пояснення не треба ніколи. Особливо, якщо мова йде про важливі речі. Те, що самоочевидне для одного, може виявитися повною новиною для іншого.

Україна – держава, що за деякими параметрами змушена відтворювати себе. Звичайно, не з нуля, але з досить низьких відміток. Одним з найважливіших параметрів держави є державна мова. В Україні вона, природно, українська. У якому ж становищі перебувала українська мова в момент проголошення нашої незалежності? Сказати, що не в блискучому – означає не сказати нічого.

Під час перепису 1989 року, ще радянського, 72,7% жителів України назвали себе українцями. Але це не означає, що в 1989 році в Українській РСР саме такою була частка людей з українською самосвідомістю. Радянська людина називала ту національність, яка в неї була записана в паспорті, хоча ніяких документів при переписах, радянських чи ні, ніколи не питають і не пред’являють, це світова практика. З того часу витекло багато води, у нашому житті стало іншим ледь не все. У паспортах громадян нової демократичної України відсутній пункт «національність». Питання про самоототожнення кожен вирішує сам, і це правильно. За всіма Божеськими і людськими законами, державна незалежність, в умовах якої ми живемо вже друге десятиліття, повинна була розбудити в багатьох людях українське національне почуття, що дрімало до того. Крім цього, за роки незалежності в Україну, на свою історичну батьківщину, переселися сотні тисяч українців із СНД, а серед людей, що покидали Україну, частка українців була меншою їхньої частки в населенні країни. Усе це разом узяте повинне було істотно підвищити частку людей з українською самосвідомістю. Підвищити – але від якого рівня? Визначити цей рівень за колишніми переписами, повторюю, досить важко.

Однією з головних ознак етнічної нації (про громадянську і політичну націю мова попереду) є її мова. За даними перепису 1989 року, 12,3% відсотка українців, що жили в Україні, оголосили, що не вважають українську мову рідною. Підкреслюю: не 12,3% усіх жителів республіки, а саме українців. Що стосується проживаючих в УРСР росіян, дві третини з них узагалі не володіли українською мовою! Для порівняння: російською мовою не володіла тільки третина українців УРСР. Усього в тодішній Україні не знали української мови 11,8 млн осіб або 23% населення республіки. Ця кількість включала майже два мільйони людей, що назвалися під час перепису українцями.

Два мільйони! Дуже і дуже немало, це могла бути ціла країна – така, як Словенія, Монголія, Естонія, Емірати, Кіпр. Вважаючи себе українцями, живучи не десь у діаспорі, а в самій Україні, вони вказали під час перепису, що не володіють (зовсім, узагалі, ніяк) українською мовою. Я натискую на це не для того, щоб якось затаврувати цих людей. Мені хочеться наочніше показати стан справ, які дісталися нам у спадщину від радянських часів, коли на українській землі людина не тільки могла легко обходитися без української мови, але і не відчувала соціального дискомфорту в зв’язку з її незнанням. Був відсутній хоч якийсь імператив, у першу чергу моральний, вивчати мову народу, чиє ім’я носила ця земля.

Дані перепису 1989 року, які стосувалися національного складу і мови, були оприлюднені, пам’ятаю, тільки наприкінці 1990 року. Я був тоді народним депутатом і сказав комусь з колег (уже забув, кому, але, можливо, він згадає), що таке становище називають передоднем капітуляції. Такі речі говорять звичайно під настрій, і, зрозуміло, це було перебільшенням, але відчув я себе після цих цифр препогано.

До того ж, не треба було бути статистиком, соціологом або психологом, щоб відчути: цифри цього перепису (принаймні там, де справа стосувалася України) були перекручені в «утішливий» для нас бік. І не тому, що хтось спеціально їх спотворював, хоча, звичайно, можливе що завгодно. Просто ми всі інстинктивно знали, що люди під час переписів (я вже говорив про це) часто-густо дають не стільки правильні, скільки «політкоректні» відповіді. Виходить, справжня картина була ще страшнішою.

Щоб мої російські читачі зрозуміли, з яким станом речей у мовній і культурній сфері Україна прийшла до своєї незалежності, я попрошу їх проробити одну уявну вправу. Уявіть (вам це буде важко, але, будь ласка, зробіть спробу), що в сьогоднішній Росії тільки 20% книжкової продукції виходить російською мовою, а решта – ну, скажімо так, на мовах національних меншостей Росії. Упевнений, що ваша уява відмовиться це зробити. Отож, за даними на липень 1990 року, питома вага продукції українською мовою на книжковому ринку України складала навіть менше 20%, і люди шанобливо згадували 60-і роки, які колись здавалися їм жахливими, коли цей показник складав цілих 69%.

Тепер уявіть собі, що в третьому за величиною місті Росії (це, мабуть, Нижній Новгород? Чи Єкатеринбург?) не залишилося жодної школи з навчанням російською мовою. Напевно, і це вам неможливо уявити. Але дуже схожа ситуація склалася в Донецьку, третьому (після Києва і Харкова) місті України. Тут до 1989 року закрилася остання школа з українською мовою навчання.

Продовжуємо уявний дослід. Ні, ні, утішають вас, дивіться: хай у Москві, Петербурзі, Ростові, Самарі, Саратові, Новосибірську переважають іншомовні школи, але в них збереглося вивчення російської мови, невже вам цього мало? Ви вдивляєтеся уважніше – і що відкривається? Батьки не хочуть, щоб їхні діти вивчали російську мову, вони вважають, що діти перевтомлюються на уроках російської мови, що це шкодить їх здоров’ю. І батьки пачками несуть заяви директорам шкіл із проханням звільнити їхніх чад від мало кому потрібного предмета. І росте молодь, яка не знає мови своїх батьків і дідів, та ще і хизується цим. Уявили? Вам стало страшнувато? Але саме так відбувалося все в Києві, Дніпропетровську, Кіровограді, Черкасах, Чернігові – тільки з українською мовою.

А тепер уявіть собі, що менше 30% професійних театрів Росії залишилися російськими. І, нарешті, спробуйте відповісти самі собі, чи будете ви задоволені, якщо раптом чомусь виявиться, що 12,3% від загальної кількості росіян Російської Федерації (тобто майже 15 мільйонів) не вважають російську мову рідною? Або з’ясується, що 6,25 мільйонів росіян узагалі не володіють нею – не знають і явно не хочуть знати. І виявиться, що разом з цими останніми в Російській Федерації не знають російської мови (зовсім не сумуючи з цього приводу) майже 34 мільйона людей. Причому, це зовсім не заважає їм жити: вони говорять на своїй мові (наприклад, українській) і всі їх розуміють залюбки. Нереальна картина, правда? Але саме така картина (тільки поміняйте назви мов і введіть поправочний коефіцієнт на чисельність націй) була реальністю України на порозі її незалежності.

Що могло чекати Україну в тому випадку, якби «Союз нерушимый» залишався непорушним ще років 50? Відносно України в цілому сказати важко, однак 5 – 6 найбільш населених областей сходу і півдня України могли повторити «кубанський сценарій».[65]

Але як могла виникнути сама можливість подібних загроз? Як Україна опинилася в такій ситуації?

У цій книзі вже говорилося про те, як у XVIII столітті, частково перемістившись до Москви і Петербурга, київська освіта починає обслуговувати всю Росію, як випускники Києво-Могилянської академії несуть пастирське служіння у всіх кінцях імперії, стають єпископами, архієпископами, митрополитами, як прекрасно освічених українців зазивають до усіх російських єпархій, як українці беруть участь у становленні петербурзького класицизму і як «малоросійський» дух в результаті проникає всюди. Але... з культури самої України немов виймуть стрижень. Вона не втрачає своєрідності (неможливо уявити собі великоросійську версію такої постаті, як наш мандрівний філософ Григорій Сковорода), в Україні усе ще найбільш грамотне населення в імперії, але наприкінці XVIII століття кількість яскравих імен уже помітно менша, ніж на його початку.

Процес провінціалізації йшов досить повільно і тому слабко усвідомлювався сучасниками. Занепад прикидався розквітом.[66] Але вже в кінці XVIII століття Україна не могла більше похвалитися тим, що має у своєму розпорядженні провідні або кращі навчальні заклади імперії. Такі були вже не в Україні, а в Росії. Києво-Могилянська академія перестала бути кузнею культури і перетворилася на твердиню схоластики. У ній училися тепер майже поспіль сини священиків.