Текст книги "Украина - не Россия"

Автор книги: Леонид Кучма

сообщить о нарушении

Текущая страница: 33 (всего у книги 48 страниц)

Цілком заглиблений у цю сферу, я мимоволі забував, що на неї припадає порівняно невелика (хоч і важлива) частина життя моєї рідної України. Те, що в «іншому» житті панувала і набирала сили мовна несправедливість, я став помічати тільки в 80-і роки. А помітивши, побачив зворотнім зором багато такого, чому раніш якось не надавав значення. Можливо, я повторив хід думок свого забутого однокашника, який ще на третьому чи четвертому курсі намагався з’ясувати у викладача марксизму, чому російська мова «трошки витісняє» українську в Українській же РСР. Мені відразу пригадалися великі урочисті засідання в Києві, які велися виключно російською мовою, і промови вищих українських партійних керівників, в яких неодмінно, хоча і без очевидних причин, містилися нападки на «український буржуазний націоналізм». Якщо ви зазирнете до Конституції Української Радянської Соціалістичної Республіки, то побачите, що її творці забули вказати, яка мова в Україні є державною. Вони, щоправда, не написали, що російська. Тема державної мови України була взагалі обійдена.

Мене чекала ще безліч жорстоких відкриттів. Одним з них став Голодомор. Про «голодні роки» я дещо чув від матері, але за її пам’яті, починаючи з громадянської війни, їх трапилося стільки – а голодні 1946 – 1949 роки були вже і за моєї пам’яті – що вона ніяк не виділяла спеціально 1932-й (коли народилася Віра) і 1933-й. Вперше про подробиці цих страшних років я прочитав не в українського, а в російського письменника Михайла Алексєєва, році в 1981-м. У журналі «Наш современник» друкувався його роман «Драчуны», там мова йшла про голод у його рідному Поволжі. 1932-й і 1933-й були врожайними роками, але «заготівельники» вигребли все, включаючи посівне і фуражне зерно, і узимку люди почали вмирати один за одним, а живі не мали сил копати могили. Мені здавалося, що я читаю про блокадний Ленінград. З 600 дворів (а «двір» – це могло бути і 10 чоловік, і навіть більше) у 450 не залишилося, після двох років голоду, жодної людини, а в інших 150 – по одній-дві. У брежнєвський час Алексєєв не міг прямо написати про озброєні заслони, які не давали селянам піти до міста і тим врятуватися, але в нього є досить прозорі натяки на це. Так було у всіх хлібосійних районах СРСР, але Україні дісталося гірше за інших – наші дослідники доводять це з цифрами в руках.

Вже в 90-і роки я ознайомився з низкою матеріалів про український Голодомор, від них волосся стає дибки. Жахають свідчення людей, що були в 1933 році дітьми, вони згадували, що рік був гарний, тому що розплодилося більше, ніж завжди, їжаків і ящірок, їх можна було ловити і їсти, а ще вродилося багато жолудів. Мені важко уявити собі більш страшний документ, ніж таємний лист наркома землеробства УРСР Одінцова генеральному секретарю ЦК КП(б)У Косіору про те, що він, Одинцов, бачив своїми очима під час десятиденної поїздки по голодуючих районах Київщини (лист приведений у «Чорній книзі України», її випустило видавництво «Просвіта» у 1998 році).

Але сильніше документів на мене подіяла книга Анатолія Стріляного «Без патронів». Мені цей нарис відкрив щось нове в людській натурі. Він написаний за усними розповідями стариків і бабів села Стара Горобина Ахтирського району Сумської області (самого автора під час Голодомору ще не було на світі). «У тітки Наталки вмерли чоловік, тесть і два сини. Одному було біля п’яти років, другому – біля чотирьох. Менше, ніж за рік до того вони розспівували революційні пісні. Стануть рядком на ганку, обоє біленькі, синьоокі, і заспівають: “хоч буде тяжко, переможемо, нехай живе комуна і свобода”. Тітка Наталка прожила майже 90 років, і не проходило дня, щоб не згадувала їх і не плакала». Найбільше мене вразило в цьому нарисі, що жертви і лиходії-активісти (чомусь їх називали «яструбки») Голодомору в старості жили майже як зразкові сусіди, ходили один до одного в гості. «Фаддєй Скорик посеред зими 32-го вигнав з хати рідного брата із родиною, забрав увесь зерновий припас. Моя розмова з ним відбулася саме в будинку цього брата, Тихона, сонячним днем. Фаддєй прийшов у гості. Це було в 1985 році. Переді мною сидів міцний старий з будьоннівськими вусами, у кітелі сталінського часу, солідний, спокійний». Воістину ми, українці, – народ Божий.

Фаддєй Скорик розорив і прирік на голод і родину іншого свого брата, цього разу двоюрідного. Вивіз на возі усе, що було в будинку. «За один раз не впорався – кілька разів був». Але і це ще не все. «Він і родину Івана Вільшана, за яким була моя тітка Манька, розорив. Івана до в’язниці турнув, добро до магазину відвіз, її з дітьми з хати прогнав. У війну, при німцях, злякався. Манька розповідала: “Вихожу в сутінках із хліва, бач – Фаддєй власного персоною йде, мені кожух простягає: візьми, візьми, це Івана твого кожух! Думав, гад, що німцям піду донесу на нього. Живи, будь ти проклятий!”» Він і жив. «Із простих активістів він виліз у бригадири, за бригадирство його проклинали ще більше, ніж за колективізацію». Шановна людина, поважний старик, бажаний гість. І ще: «Кожен мені говорив, що в голод ніхто нікому не допомагав – і майже кожен міг згадати випадок, коли допомагали».

Мої прозріння почалися незабаром після того, як у моїй кар’єрі відбулася важлива подія. У 1986 році Олександру Максимовичу Макарову, гендиректору «Південного машинобудівного заводу» минуло 80. У радянській оборонці було півдюжини славетних патріархів, на зразок Юхима Павловича Славського (Хрущов так і кликав його по-українськи: «Юхим»), який до 88 років керував міністерством середнього машинобудування, або Гліба Євгеновича Лозино-Лозинського, теж, до речі, нашого, харків’янина, – той у 91 рік був генеральним конструктором НВО «Блискавка». Він помер 29 листопада 2001 року – воістину на бойовому посту. Макаров був з тієї ж неповторної плеяди. Він, звичайно, керував заводом без знижок на вік, і міг би ще керувати, але вже сам схилявся до думки, що настав час передавати віжки правління. Все-таки головний завод СРСР у своїй галузі, неймовірна відповідальність. До цього часу я вже чотири роки був першим заступником генерального конструктора КБ «Південне», і в мене були деякі розбіжності з генеральним конструктором Володимиром Федоровичем Уткіним. В них не було нічого особистого, вони носили, як зараз прийнято говорити, концептуальний характер, і я б не хотів зараз у них заглиблюватися. Уткін був старшим за-мене на 15 років, я глибоко поважав його і як конструктора, і як людину, він був гідним спадкоємцем Янгеля. Чотири роки своєї роботи як першого заступника Володимира Федоровича я вважаю одним із найплідніших періодів.

Вибір гендиректора на таке важливе підприємство в СРСР завжди був дуже довгою процедурою. Спочатку я аж ніяк не бачив себе на цьому місці – хоча б тому, що не було такої традиції призначати на директорську посаду людей із КБ. Коли ж моя кандидатура все-таки почала обговорюватися, з’ясувалося, що Уткін не хоче мене відпускати, у нього були відносно мене якісь інші наміри. А на посаду генерального директора він просував свою кандидатуру. Зрештою, кандидатур виявилося кілька, і на розглядини стали приїжджати найвищі особи – міністр загального машинобудування Бакланов (він замінив Афанасьєва, про якого я розповідав вище), куратор оборонної промисловості ЦК КПРС Строганов, секретар ЦК компартії України і куратор оборонних підприємств України Крючков, перший секретар Дніпропетровського обкому Бойко. Макаров їм усім сказав, що директором повинен бути я. Макарова поважали, і його думка мала вагу. Але ЦК КПУ виступив категорично проти мого призначення. Справа пояснювалася просто: Уткін був членом ЦК КПРС. Цілком достатня причина, щоб республіканський партапарат прийняв його точку зору. Все повинно було визначатися на розширеному парткомі «Південмашу». На ці збори прибуло кілька партійних функціонерів з Москви і Києва з метою направити обговорення в «потрібне русло». Прорвати «партійну блокаду» удалося завдяки підтримці Олега Дмитровича Бакланова (до речі, харків’янина родом) – може, тому, що він був не тільки міністром, але і таким же членом ЦК КПРС, як Угкін. Переважна більшість проголосувала за мене. Так восени 1986 року я став генеральним директором «ВО Південний машинобудівний завод імені Л. І. Брежнєва».

Мати не дожила до мого призначення якісь тижні, вона померла, як я вже говорив, у липні 1986 року. Я знаю, вона б раділа такій новині – вона завжди переживала за мене, але сприйняла б її спокійно. Вона не раз говорила: ну, виходить, така планида. Крім того, вона побачила б у цьому ще одне підтвердження того заклику до дії, який прищеплювала мені в дитинстві: треба учитися, Льоня, і всього досягнеш. Чим довше я живу, тим мудрішим здається мені таке ставлення до життя. По-перше, планида – вона своя для кожної людини і кожної справи. А по-друге, планида планидою, тільки учитися все одно треба. Причому, все життя.

У високих сферах явно продовжувалася якась інтрига, тому що КБ і завод раптом з незрозумілих причин об’єднують і роблять Уткіна генеральним директором і генеральним конструктором об’єднання. Продовжуючи бути генеральним директором «Південмашу», в об’єднанні я – перший заступник Уткіна. У мене не було б проти цього жодних заперечень, але справа в тім, що завод і КБ живуть певного мірою на різних швидкостях. «Південмаш», зауважу в дужках, робить не тільки ракети, у нього є ще і велике тракторне виробництво, є окреме цивільне виробництво. Інтереси крупносерійного заводу, що виконує державний план і звітує перед Держпланом СРСР, можуть не збігатися (вірніше, не можуть повністю збігатися) з інтересами КБ, яке фінансується з бюджету і має інше завдання – займатися розробками, виготовляти експериментальні конструкції і зразки. Вони повинні взаємодіяти в режимі співпраці, як і було завжди, їх не можна зшивати, перетворюючи в сіамських близнюків з єдиною системою кровообігу. Я і донині вважаю, що це було не виробниче, а політичне об’єднання. Не випадково в незалежній Україні КБ і завод знову стали самостійні. Ну, а тоді в нас з Уткіним мимоволі почалися непорозуміння на грунті нестиковки інтересів двох підприємств. Але, ще раз повторюю, в цьому не було нічого особистого. Ми з Володимиром Федоровичем залишилися друзями і після того, як його перевели в 1990 році до Москви. Там він останні 10 років свого життя очолював славнозвісний серед ракетників інститут ЦНДІМАШ «Росавіакосмосу». До речі, він був дійсним членом Академій наук і Росії, і України. Коли Уткін помер у лютому 2000 року, я приїздив до Москви віддати йому останню шану.

Як стало відомо, через якісь місяці після мого затвердження гендиректором «Південмашу», у партійні (і не тільки партійні) органи почали надходити «тєлєгі» на «українського буржуазного націоналіста Кучму». В них говорилося, що мені не можна довіряти питання, пов’язані з обороною країни. Наскільки я розумію, доповіді в ЦК і «закладування» у КДБ особливо зачастішали в 1989 році, одночасно із сплеском суто виробничих розбіжностей між заводом і конструкторським бюро. Хтось із КБ намагався здобути перемогу в цій суперечці добрим старим способом. На якійсь стадії мої «доброзичливці» домоглися того, що одну з їх «тєлєг» прикрасила резолюція Горбачова: обміркувати використання директора Кучми на іншій роботі. Розібратися в купі обвинувачень було доручено Леву Миколайовичу Зайкову, що до цього часу вже став членом Політбюро ЦК КПРС і курирував оборонку. Зайков сам не захотів у все це влазити, спустив у союзні «компетентні органи», а ті надіслали велику серйозну комісію. В інші часи все могло скінчитися для мене сумно, але в тому і справа, що часи були вже інші, так що вийшло багато галасу даремно.

До речі, донощики, що називається, забігали вперед: мені аж ніяк не здається, що вже в той час, наприкінці 80-х, я був цілком національно-свідомою людиною. (По-російськи «национально-сознательный» – не зовсім те ж саме, що по-українськи «національно-свідомий», трохи менш точно, а точніше не перекладається; от і судіть, для кого це поняття було актуальніше.) Але я йшов до національної свідомості. В ці роки почали з’являтися – спершу боязко, але чим далі, тим сміливіше – публікації про замовчані сторінки нашого минулого і вчора ще утаємничена література, що ходила у самвидаві. Стали перевидаватися книги, що формально не були під забороною, але давно перетворилися на бібліографічну рідкість. Жваво згадую, з яким хвилюванням я прочитав написаний під час війни вірш Володимира Сосюри «Любіть Україну». Мені раптом здалося, що я вчитель: читаю учням цей вірш і намагаюся читати так, щоб у мене не перехопило горло і я зміг би дочитати його до кінця:

Любіть Україну, як сонце, любіть,

Як вітер, і трави, і води,

В годину щасливу і в радості мить,

Любіть у годину негоди.

Любіть Україну у сні й наяву,

Вишневу свою Україну.

Вроду її, вічно живу і нову

І мову її солов’їну...

Для нас вона в світі єдина, одна

В просторів солодкому чарі.

Вона у зірках, і у вербах вона

І в кожному серця ударі...

Як та купина, що горить – не згора.

Живе у стежках, у дібровах,

У зойках гудків, і у хвилях Дніпра,

І в хмарах отих пурпурових...

Юначе! Хай буде для неї твій сміх,

І сльози, і все до загину.

Не можна любити народів других.

Коли ти не любиш Вкраїну!

Дівчино! Як небо її голубе,

Люби її кожну хвилину.

Коханий любить не захоче тебе,

Коли ти не любиш Вкраїну.

Любіть у труді, у коханні, в бою,

Як пісню, що лине зорею.

Всім серцем любіть Україну свою

І вічні ми будемо з нею!

У 1986 році відбулися деякі події, як не дивно, повністю забуті сьогодні. У Москві з 25 лютого по 1 березня відбувався XXVII з’їзд КПРС. Він поставив завдання створити в СРСР до 2000 року (ця дата тоді здавалася ще неймовірно далекою) виробничий потенціал, рівний уже накопиченому за всі роки радянської влади, подвоїти національний прибуток і підвищити продуктивність праці в 2,3 – 2,5 рази. Сьогодні, перегорнувши книгу з матеріалами з’їзду, я дивуюся, як можна було сприймати таке всерйоз. Але – сприймали. Разом з іншими сприймав і я. Але ж що таке продуктивність праці і як непросто її підвищити, мені, слава Богу, було відомо не з підручників політекономії. Щоб відбувся такий її стрибок, повинні були запрацювати якісь нечувані досі механізми заохочення інноваційних процесів, а керівникам підприємств належало надати повну волю. Але така мета не досягається указом або постановою. Потрібна була б суто ювелірна промислова політика за японським або південнокорейським зразком, свого роду керована технологічна революція, у результаті якої ми (можливо!) одержали б до 2000 року повністю реорганізовану виробничу систему СРСР. Та й то лише в тому випадку, якби знайшлися необхідні кошти, притому величезні, а їх, як я розумію, у країни не було. Із загальних і обтічних слів, якими були написані «Основні напрямки економічного і соціального розвитку СРСР до 2000 року», не можна було зрозуміти конкретних шляхів досягнення поставленої мети. Запропонуй сьогодні хто-небудь ці «Напрямки» як бізнес-план, з нього б тільки посміялися. Але все це стало зрозумілим не відразу.

У тому ж році була прийнята постанова ЦК КПРС «Про основні напрямки рішення житлової проблеми», у якій було обіцяно, що до 2000 (знову ж) року – любили в Радянському Союзі круглі дати! – кожна родина буде мати квартиру або будинок. Разом з «Програмою розвитку виробництва товарів народного споживання і сфери послуг до 2000 року» (вона була оголошена трохи раніш), яка обіцяла ліквідацію дефіцитів і черг, три документи створювали якийсь урочистий, але нічим не забезпечений вексель держави, виданий, як я тепер бачу, з розрахунком на те, що 15 років – великий термін, і за цей час або шах помре, або ішак здохне.

Перед XXVII з’їздом КПРС пройшов з’їзд КПУ під тим же номером. Він ухвалив, що в Україні буде відбуватися розміщення цілої низки нових виробничих потужностей в електроенергетиці і практично у всіх галузях промисловості. У постанові з’їзду були розумні слова про удосконалювання керівництва економікою, ресурсозбереження, технічне переозброєння. В них хотілося вірити. Адже всі все бачать, говорив я собі. В слово «все» я ще не вкладав політичної складової, маючи на увазі лише нескінченні болячки радянської економіки. Але знаючи, наскільки щиро Володимир Васильович Щербицький, тодішній глава КПУ, намагається допомогти просуванню в українську промисловість наукомістких технологій, я сподівався, що поставлені завдання будуть вирішені – нехай не за призначений термін, але будуть. Мене продовжувала гіпнозувати ракетно-космічна галузь. Я дивився на неї як на лакмусовий папірець економіки. Тільки що була запущена станція «Мир» – дуже серйозний крок вперед у порівнянні з попередньою серією орбітальних станцій «Салют» і в порівнянні з американською станцією «Скайлеб». Коли по космічних програмах і ракетах у нас паритет з Америкою, міркував я, виходить, СРСР не може так вже сильно відставати. Наженемо. Ну і, зрозуміло, я продовжував вірити, що в нас найсправедливіший суспільний устрій.

Могутніх інвестиційних вливань наша галузь після двох з’їздів так і не дочекалася, та й інші високотехнологічні виробництва, наскільки мені відомо, теж, але ми грішили не на Москву, не на соціалізм, а на Чорнобильську катастрофу. Вона трапилася, як навмисно, тієї ж весни і поглинула силу-силенну коштів. Правда, головні аерокосмічні програми хоч і зі скрипом, але продовжувалися. Більш того, через два роки наші надії пережили ще один короткочасний сплеск. Мільйони людей пам’ятають орбітальний політ космічного човника «Буран» восени 1988 року і його ідеальне приземлення в автоматичному режимі,[118] пам’ятають приголомшливі кадри: літак-велетень «Мрія» (Ан-225) несе цей самий «Буран» на зашийку, як сільське дівчисько дворічного братіка.

Україна зробила чималий внесок у створення системи «Буран-Енергія». Основну стартову тягу «Енергії» створюють блоки А в складі першого ступеня ракети, розроблені в «Південному» і виготовлені на «Південмаші», системи керування ракети-носія, розроблені харківським НВО «Електроприлад» і так далі.

Програма «Буран – Енергія» могла стати відправною точкою відразу для декількох нових напрямків в освоєнні космосу. Могла, але не стала. Однак, можливо, якісь із кинутих тоді напрямків ще відродяться. Національне космічне агентство України (НКАУ) кілька років тому оголосило, що в НВО «Південне» ведеться розробка двох нових систем «повітряного старту». Мова йде, уявімо собі, про літаючі космодроми. У першому випадку стартовою платформою повинен стати, набравши значної висоти, літак Ан-124-100 «Руслан» з ракетою-носієм «Ориль» на борту. Ця ракета призначена, щоб вивести на задану траєкторію одну тонну корисного вантажу. В другому випадку ракета «Світязь», запущена з літака «Мрія», доставить на орбіту до восьми тонн. Сподіваюся, що ці задуми стануть реальністю. Поживемо – побачимо.

Справедливо кажуть, що не зрозуміє до кінця своєї країни той, хто не бачив інших країн. Для мене дуже важливою в цьому відношенні виявилася моя перша закордонна поїздка. Сталося це, якщо мені не зраджує пам’ять, у 1988 році. Звичайно, я порівнював закордон у першу чергу і головним чином з Радянським Союзом, але вже і окремо з Україною теж. До 1988 року я, як носій найважливіших державних і військових таємниць, був абсолютно невиїзним. Досить дивно, якщо вдуматися: безліч державних діячів СРСР були носіями не менш важливих, а деякі, на відміну від нас, ракетників, ще і страшних державних таємниць, але при цьому постійно їздили за кордон. Чому ж до таких, як я, прикладалася «презумпція підозри»? Зараз колишні великі керівники радянської розвідки розповідають у своїх мемуарах, як вони особисто, згинаючись під вагою відомих їм секретів, імен і явок, здійснювали нелегальні виїзди за рубіж, і це не вважалося ненормальним. На жаль, традиція такого ставлення до нашого брата склалася із сталінських часів. Час від часу цю традицію закріплювала чия-небудь втеча за кордон. Особливо багато галасу наробило неповернення у 1971 році Федосєєва, досить великого фахівця в галузі радіолокації і систем розпізнавання «свій – чужий». Він був лауреатом Ленінської премії, Героєм Соціалістичної Праці, його розробки мали відношення і до нас, ракетників. Така людина – і раптом зрадник! Він попросив притулку під час міжнародної авіакосмічної виставки в Ле Бурже під Парижем. Базікати про такі речі в нас не заохочувалося, та й 30 років уже пройшло, тому я, якщо і довідався випадково в той час про якісь подробиці, їх уже не пам’ятаю, але все-таки в мене якесь неясне враження, що на авіасалон цього Федосєєва відправили, а точніше, випустили, чи то в порядку винятку, чи то експерименту, а він, як на гріх, візьми та втечи. Казали, що в міністра, який за нього поручився, трапився інфаркт, а Брежнєв був близький до того. Можна собі уявити, які інструкції пішли щодо закордонних поїздок наших «секретоносіїв».

Здається, тільки Володимир Федорович Уткін разів зо два був за кордоном, у тім же Ле Бурже, на авіасалоні. Їх групою доставляли туди, групою відвозили додому. З огляду на знайомства з новинками це було корисно, але стверджувати, що він побував у Франції, по-моєму, не доводилося. На початку 80-х ми, щоправда, установили зв’язки з Індією, робили для індійців космічні апарати. Але робили їх від імені Дніпропетровського університету, а не від імені КБ «Південне». Під цю програму була створена окрема група. Як у нас говорили, відморожена. Зараз це слово вживають зовсім у іншому значенні. Ці хлопці їздили до Індії і приймали індійських фахівців в університеті. В чому був сенс усіх цих хитрощів? Що іноземці могли побачити такого, щоб зрадіти: ага, от він, головний секрет? Справа ж не в зовнішньому вигляді, головне – технології, технічне рішення, конструктивне рішення.

Отже, в п’ятдесят років від народження чи біля того я вперше опиняюся в іншій країні, і ця країна – Італія. Треба пам’ятати порожнечу магазинів у ті роки в СРСР, щоб уявити, насамперед, споживацький шок, який я відчув. Відчув незважаючи на те, що давно вже жив у привілейованих, за радянськими мірками, умовах. Але все-таки жив я не в безповітряному просторі, і уявлення про стан радянських прилавків у мене, звичайно, було. Сьогодні нашим людям, які вперше потрапляють за кордон, цей шок зовсім невідомий, їх може уразити там щось інше, але ніяк не магазини, і я вважаю це чудовим прогресом.

Наша група складалася з п’яти людей. Нас запросила одна з аерокосмічних фірм Італії. Мене вразило, що люди на вулицях доброзичливі, посміхаються тобі. Що потік машин завмирає, коли самотній пішохід перетинає вулицю – ніхто не матюкає його за це по-італійськи, усі пропускають. Що з правого ряду можна за кілька секунд перешикуватися в крайній лівий, тільки зроби рукою знак з віконця. Кишенькових грошей ми мали принизливо мало. Керівники концерну всесвітнього значення не могли собі дозволити замовити морозиво в кафе. Спасибі «шведському столу» у готелі, він сильно нас виручав.

Я став питати себе: оці тисячі благополучних людей, які метушаться на вулицях, щось купують в крамницях, сидять у кав’ярнях, їдуть у своїх машинах, вони хто – трудящі чи буржуазія? Якщо це буржуазія, чому її так багато, і де хоч один представник експлуатованих класів? А якщо це експлуатовані, боюся, наші люди звільненої праці охоче помінялися б з ними місцями.

Чи треба говорити, що для приймаючої сторони і взагалі для кожного, з ким нам довелося спілкуватися, усі ми були «руссо». Я комусь пояснював про Україну, перераховував українських спортсменів, мій слухач болісно морщив чоло. Йому точно було відомо, що ці спортсмени росіяни. Україна – член ООН, наполягав я, але, по-моєму, співрозмовник вирішив, що в моє джерело інформації вкралася помилка. Здається, тоді я вперше відчув образу: виходить, що б не зробили українці, слава все одно дістанеться росіянам. Якби нас усіх за кордоном називали «радянськими», не було б на що ображатися. Але слівце не прищепилося, нічого не поробиш.

Я згадую свій перший виїзд за рубіж як виключно важливий. Саме там я сказав собі, що є фундаментальні речі, важливіші ракет, і варто звернути на них увагу. Можливо, з мого боку це було спізніле відкриття, але краще пізно, ніж ніколи. А слідом з’явилася й інша думка: якщо винести за дужки італійську теплу зиму, Україна має відносно близькі з Італією природні умови, Італія – щось на зразок вельми збільшеного Криму, причому грунти в нас кращі і різних ресурсів більше. Чому ж ми не маємо того, що має Італія? Чи не винний в цьому наш найсправедливіший у світі суспільний устрій, наша найдосконаліша в світі соціальна система, наша Велика Жовтнева соціалістична революція? Може, ми вже 70 років енергійно рухаємося в бічний глухий кут людства і от-от упремося в стіну?

У якомусь відношенні я повернувся з цієї поїздки іншою людиною. Мене почали цікавити теми, до того від мене далекі. Далекі, але все-таки не зовсім, тому що цікавили мене в юності, до вступу на фізтех. Особливо заглибитися в них не міг би попри все моє бажання: від роздумів про те, як рятувати завод, пухнула голова, я без кінця мотався до Москви, на моєму столі росла гора конверсійних проектів. І все-таки гуманітарій, який дрімав у мені, прокинувся. За найближчі півтора-два роки я перемінив безліч віх і цінностей. Не сумніваюся, що все це відбулося б і без італійської поїздки, але вона послужила спусковим механізмом, підштовхнула прихований процес.

Саме в 1988 році в Україні почався відчутний ріст суспільних рухів. Усунення цензури розв’язало язики, у людей став швидко вивітрюватися страх перед владою. Але ж ще так недавно цей страх здавався генетичним. Восени 1988 року почалися перші несанкціоновані мітинги, з’явилися – нечувана річ! – політичні клуби й об’єднання, у 1989 році виник «Народний Рух України за перебудову».

Хтось добре сказав, що реформи – це зміни, які відбулися вчасно. Спізнілі і половинчаті «реформи» в сфері управління народним господарством не вирішували жодного з завдань, які були покликані вирішити, і лише вносили дезорганізацію в хоч якусь, але налагоджену командно-централізовану систему керівництва народним господарством. Перша модель госпрозрахунку, друга модель госпрозрахунку, третя модель госпрозрахунку, Закон про державне підприємство... Якби всі ці моделі і закони почали впроваджувати двадцятьма роками раніш, не так поспішаючи і не в передінфарктному стані економіки, а обачно, крок за кроком, якась користь з цього, можливо, і була б. Хоча не поручуся. Але про реформи 1988 – 1991 років розумні люди говорили: це те ж саме, що в умовах правобічного руху дозволити окремим товаришам їздити за правилами лівобічного.

За якийсь час, думаю, наприкінці 1989 року чи в першій половині 1990-го, у оптимістів з нашої галузі ненадовго відродилися надії: начебто справа йде до серйозного, а не символічного роззброєння, вивільняються величезні кошти – може, частина з них буде спрямована на космічні дослідження? І тоді ми відновимо кинуту Місячну програму, будемо готувати разом з американцями пілотований політ на Марс, почнемо робити орбітальну станцію «Мир – Скайлеб», чому ні?

Ці надії прийшлися на незабутні місяці. На тлі зниження напруженості у світі розпалювалися пристрасті по всьому СРСР. Тут Україна чи не вибилась в лідери. Деякі мої колеги-ракетники щиро обурювалися з того, що якісь «учителішки» і «пацани» з Руху, УРП, УГС, «Товариства Шевченка», якісь писаки із Спілки письменників, вимагаючи повного відокремлення України від СРСР, можуть тим самим перекинути і зруйнувати нашу величезну багатомільярдну справу. Але я вже дивився на речі інакше. Щось в мені відбулося, я став бачити, у чому правда цих «учителішків». Хто саме з моїх співрозмовників висловився настільки зневажливо, вже вивітрилося з пам’яті, але добре пам’ятаю, як сильно це мене різонуло. Як би не був я захоплений своєю справою, мені ніколи, жодного разу не здавалося, що ракетник вище вчителя. Моя дитяча мрія стати вчителем не збулася, але те, що вчителі – сіль землі, я пам’ятав і пам’ятаю завжди.

Що ж до оптимістів-ракетників, вони – чи краще сказати «ми» – помилилися. Незабаром стало зрозуміло, що космічні прориви для Заходу, і для СРСР були частиною їхнього глобального військового суперництва. У 1986 році керівництво СРСР зуміло показати світу свою «крутість» у формі станції «Мир» і носія «Енергія», а в 1988 році (між іншим, через кілька днів після обрання Буша-старшого президентом США) – у формі багаторазового орбітального корабля «Буран». Разом із дніпропетровською «Сатаною» усе це справило потрібне враження, переговори про роззброєння пішли куди веселіше і незабаром привели до результатів.[119]

Космічні дослідження, звичайно, не припинилися, але вони стали прагматичнішими, країни прагнуть поєднувати свої зусилля. Для скорочення витрат використовуються взаємодоповнюючі розробки. Міжнародна орбітальна станція «Альфа» тому приклад.

«Морський старт» за участю України – теж. Завдяки роззброєнню у світі вивільнився великий парк одноразових ракет-носіїв, на ринок комерційних запусків прийшла здорова конкуренція. Здорова – це коли розцінки знижуються. Правда, парк ракет має властивість вичерпуватись, і якщо не робити нові, доведеться розоряти непорушний запас.

У 1990-і роки обвальне скорочення фінансування і дружні нападки дилетантської «громадськості» на аерокосмічну галузь спершу СРСР,[120] а потім відповідно Росії й України привели до краху багатьох проектів і багатьох надій. Але це вже інша історія. А про те, як «Південмаш» і «Південне» виживали без замовлень на бойові ракети, я розповідаю в цій книзі в розділі «Про ракети “южан” і високі технології».

Хтось скаже (і матиме, напевно, рацію), що я приділяю тут занадто багато уваги ракетно-космічній галузі. Що тут скажеш? Я віддав їй третину століття. Це був час героїчного штурму всесвіту, який назавжди ввійде до літопису людства. Те, що прийнято називати «космічною ерою» (а вона почалася, нагадаю, запуском першого радянського штучного супутника Землі в 1957 році), за своїм значенням можна порівняти з епохою Великих географічних відкриттів. Чи можна уявити собі, щоб хто-небудь з матросів Магеллана, навіть давно відійшовши від моря, перестав постійно повертатися до свого кругосвітнього плавання? Можливо, я б спокійніше ставився до ракетної сфери, якби моя причетність до неї обмежувалася тільки інженерною і конструкторською роботою. Але я провів багато років на Байконурі, я проводжав ракети в космос, з них не одна злітала за моєю командою, я не можу згадувати про це без хвилювання, не можу бути байдужим до даної тематики.