Текст книги "Украина - не Россия"

Автор книги: Леонид Кучма

сообщить о нарушении

Текущая страница: 44 (всего у книги 48 страниц)

39

У Московській Русі того часу практично не було людей, що одержали освіту за кордоном, а за рубіж їздили тільки дипломати, духовні особи і купці – що сильно нагадує Радянський Союз.

40

У «Летописи Самовидца» ми читаємо: «...костели палили, обвалювали, ксіонзов забияли, двори зась і замки шляхецкіе і двори жидовскіе пустошили, не зоставаючи жодного цілого. Рідкий в той кріві на тот час рук своїх не умочил і того грабления тих добр не чинші».

41

Усно ж Хмельницький додав послам: «Ятепер єдиновладець і самодержець руський. Весь чорний люд поможе мені. Не піду війною за кордон; не здійму шаблі на турків і татар; доволі з мене України, Поділля, Волині; годі й нашого руського князівства по Холм, Львів, Галич. Не залишиться жодного князя, ні шляхтиченка на Україні; а хто із вас хоче з нами хліб їсти, той мусить війську запорозькому бути у послуху».

42

Сучасним людям важко пам’ятати і, можливо, ще важче зрозуміти, що це було зіткнення не просто двох слов’янських народів, поляків і українців, а ворожнеча двох вір, кожна з яких вважала себе єдино правильною: католицької і православної. Віротерпимість обидві сторони вважали гріхом, православних католики гнівно називали розкольниками (це і значить «схизматики»).

43

Орест Субтельний пише: «Можливо, Хмельницький, багато хто з його полковників і реєстрових козаків хотіли покращити долю селянства, але й у думках не мали повного скасування кріпосного права. Для козацької еліти, не виключаючи і гетьмана, будь-яке зазіхання на інститут кріпосного права означало б підрив системи, у якій вони самі посідали вигідне і почесне місце».

Якби Хмельницький дав усім селянам волю (а йому б не дозволили цього зробити в першу чергу козаки), він був би найвидатнішим соціальним реформатором свого століття. Він не був найвидатнішим, він був просто великим соціальним реформатором. Не скасовуючи кріпосного права як інституту, він зробив вільними величезну кількість конкретних людей.

Гетьман поповнював «реєстр», набираючи нових козаків у найбагатших магнатських маєтках. Оброблювані такими козаками земельні ділянки також відходили від панів. Гетьман відбирав у великих землевласників цілі волості, як незаконно загарбані в минулому. Він насаджував новий тип хлібороба, що найбільше наближається до фермера. Кожен козак ставав власником своєї ділянки, був за це зобов’язаний нести військову службу, але був звільнений від всіх інших поборів. Хіба це не було великою реформою?

40 тисяч записаних до реєстру – це 40 тисяч козачих родин (а Хмельницький записав ще і «з гаком»). Крім того, він дозволив усім бажаючим йти, понад реєстр, у «охочі» козаки.

Багато панів, повернувшись до своїх маєтків, змушені були негайно втікати з них, маєтки залишалися без господарів. Багаті ж поверталися з військовими командами, розпочинали помсту і розправу, але в будь-якому випадку панське землеволодіння було підірване, тому що ніякої надії на колишні прибутки вже не було.

44

Російський уряд був радий «черкасам», так тут називали українців (будь-який царський воєвода вже тоді бачив, що це інший народ – не чужий, але все-таки окремий). Їм дозволяли селитися слободами. «Слобода» – це варіант слова «свобода», мешканці слобід були звільнені від податей, могли «без оброку» володіти землями і усілякими угіддями. За це вони зобов’язані були тримати оборону від вторгнень турків, кримців і ногайців до російських земель. Українські переселенці створили тут «другу Україну». Вони відтворили на новому місці полкову козацьку організацію, заклали тут такі міста, як Суми, Харків, Охтирка, Ізюм, Лебедин і інші, а також Острогожськ, Богучар, Суджу, Калач, які входять нині до складу Росії.

45

Незабаром після цього Іслам-Гирей був отруєний українкою зі свого гарему, що помстилася за горе рідної країни – ще один шекспірівський сюжет.

46

У Москві були і супротивники такого рішення. Західник і прихильник союзу з Польщею боярин Афанасій Ордин-Нащокін відмовляв царя аж до самого Собору Проти з’єднання з Україною були всі Милославські, родичі дружини царя. Але ніхто не зумів послабити його рішучість і благочестиву завзятість.

47

Таку мету могла мати тільки людина, що знає історію – а Хмельницький, як ми пам’ятаємо, був її знавцем і любителем, йому були відомі подробиці падіння Рима, він мав свою точку зору на ругів-русів, і вже точно знав історію князівської Русі не тільки за польськими книгами Бєльського і Стрийковського. Людині, позбавленій історичних уявлень або байдужій до історії, така мета навряд чи спала б на думку. Хмельницький випередив свій час – це у XIX столітті саме історики розбудили багато «молодих» народів Центральної, Східної і Південної Європи, ставши батьками національного відродження. У цьому парадоксальна, як може здатися, спорідненість Хмельницького з першим керівником України і її великим істориком Михайлом Сергійовичем Грушевським.

48

Робилися і спроби їхнього здійснення – князем Федором Бєльським у 1481 році, князем Михайлом Глинським у 1508 році.

У 1558 році запорізький гетьман Дмитро Вишневецький (Байда) спеціально пішов на службу до Івана Грозного в надії схилити царя до походу на Причорномор’я. План Байди – знищення кримської орди і вихід Московської держави на береги Чорного моря – розбився об короткозору упертість царя.

У 1593 році інший запорізький гетьман, Криштоф Косинський, керівник могутнього козацького повстання проти Речі Посполитої, оголосив себе підданим царя Федора Іоановича.

У 1620 році відправляв до Москви отамана Петра Одинця з посольством, клопочучи про прийняття українського козацтва до російського підданства, не хто інший як гетьман Петро Сагайдачний, який двома роками раніше разом з польським королевичем Владиславом штурмував Москву.

У 1624 році митрополит київський Іов Борецький посилав до Москви свого представника, луцького епіскопа Ісаакія Борисковича з проханням до царя про прийняття України під його високу руку. Чутки про це викликали тоді хвилювання уніатів, які не хотіли «під Москву».

У 1625 році просив Москву взяти козаків під своє заступництво запорізький гетьман Марко Жмайло.

Усі ці прохання і проекти народжувалися, природно, не від гарного життя в Речі Посполитій.

До Росії йшли і після поразки повстанці проти польського панування.

49

Славетний український літописець Самійло Величко писав: «Всемогущий Бог... посла їм яко Мойсея того... Богдана Хмельницького, і дав йому смисл і розум, через який він зміг би від тяжкого іга лядського вольний малоруський народ визволити...»

50

На його думку, український народ, «потрапивши внаслідок історичних умов до складу Польської держави, глибоко поважав авторитет державної влади, що зосереджувався в його очах в особі короля; при зіткненнях зі шляхетським станом, усі козацькі посольства, протести і навіть повстання повністю визнавали авторитет короля і бажали лише, щоб він ужив свою владу для приборкання всесильного дворянства». Найбільше наші предки цінували власний життєустрій («основні риси свого суспільного побуту»). Він втілювався для них в автономії, що, відповідно до народного ідеалу, «і повинна була знаходитися під верховною опікою глибоко їм [народом] шанованої законної влади». При збереженні такої автономії ідея незалежної держави взагалі не виникала.

Однак, «не прагнучи до державного відокремлення... народ вимагав рівноправності всіх громадян перед законом, не визнавав розподілу на стани, протестував проти кріпосного права і вимагав можливого економічного вирівнювання шляхом рівномірного розподілу поземельної власності. Ці дезидерати втілилися в загальну формулу: усі повинні бути записані в козаки. До здійснення цієї формули прагнув і Хмельницький... Народ вимагав права вільного розумового і духовного розвитку, що у той час зосереджувався виключно в устрої церкви і розповсюдженні нею культурних установ (воля сповідання, церковне самоврядування, братства і школи), що було поставлено Хмельницьким як головна умова в його договорах з поляками. Ці два мотиви складали в руках Хмельницького той всесильний важіль, яким він рухав суспільні маси».

51

Взагалі визвольна боротьба в Україні середини XVII століття невіддільна від соціальної війни. Неможливо сказати, де кінчалася одна і починалася інша. Втягування в неї сотень тисяч колишніх кріпаків і феодально-залежних селян, що не бажали повертатися до колишнього стану, відчутно змінювало співвідношення соціальних сил. Глибоким, по суті революційним змінам піддалася структура аграрних відносин: вогонь визвольної війни ліквідував на великих просторах кріпосництво і панщинно-фольваркову систему; не декретом чи універсалом, а явочним шляхом знищувалося велике і навіть середнє землеволодіння (крім монастирів); утверджувалася, як я вже сказав, дрібна козацька власність на землю.

Козацтво стало керівною силою держави. У його руках зосередилася не тільки політична влада, але і величезні матеріальні цінності, у першу чергу земельні. Козацьке господарство відразу ж виявило схильність до розвитку за хутірським типом. Цим же шляхом, можливо, пішло б і селянське господарство.

Вільні козацькі землі, тисячі особистих ділянок, розданих Богданом, були чимось небаченим на тлі океану феодальних кріпосних маєтків Європи на захід і схід від України. Козацьке землеволодіння створювало могутню соціальну базу єднання і консолідації українського народу. Як справжній геній, Хмельницький випередив свій час на століття, почавши просувати хлібосіяння до області наших «прерій» – на чорноземний південь України.

52

У Росії дворяни теж не відразу стали поміщиками, тобто власниками спадкоємних маєтків. Лише згодом слово «поміщик» стало синонімом слова «дворянин».

53

Прогресивний характер мали кроки гетьмана і в інших сферах. Він приділяв велику увагу містам – звільняв їх від постоїв, військового тягла, захищав від свавільців і самоправців воєнного часу, розширював міські привілеї, заступався за городян, що терпіли несправедливості за кордоном, піклувався про торгівлю. Знайомство з європейським досвідом наштовхнуло його на думку запозичити в ганзейських купців принцип вільної торгівлі. Усілякі пільги, дані їм купцям і ремісникам, стимулювали товарообіг і підтримували ріст, незважаючи на війну, українського експорту.

Богдан підтримував найменші імпортні тарифи у всьому Старому Світі, він створив принципово нову податкову систему з гнучкими податковими ставками, завдяки чому мав, незважаючи на військові витрати, бездефіцитний бюджет. Сьогодні ми говоримо про вигідне геополітичне розташування України, а три з половиною сторіччя тому Хмельницький не говорив про нього, він його просто використовував, поповнюючи бюджет транзитними збираннями.

54

До речі, на прикладі міст магдебурзького права добре видно, що Богданові не було притаманне прагнення до однаковості, мрія причесати всіх на один зразок та інші бажання, що відрізняють деспотів, диктаторів, любителів шикувати і рівняти. Є набагато більше ознак того, що він був природним, стихійним демократом. Система міських прав, названа магдебурзькою, прийшла до деяких українських міст, що були тоді в складі Великого князівства Литовського, ще в XV – XVI століттях. Вона передбачала самоврядування, власний міський суд, право збирання міських податків і рішення земельних питань у межах міста, звільнення від багатьох феодальних шарварків. Під час війни велика спокуса замахнутися на вольності (і багатства!) міст, однак нічого схожого за Богданом не спостерігалося. Навпаки, він навіть розширив повноваження таких міст.

55

В. Б. Антонович писав про Хмельницького як про військового лідера наступне: «Він завжди умів скласти добрий план битви й організувати армію; у нього не було нестачі в продовольстві і бойових припасах; спосіб придбання їм припасів залишається нез’ясованим; загони Хмельницького, розташовані на значній відстані один від одного, завжди мали між собою зв’язок і були достатньо забезпечені провіантом, тоді як польські загони страждали від нестачі їстівних припасів і залишалися в повній необізнаності щодо своїх і ворожих військ. Хмельницький відрізнявся і фінансовими обдаруваннями: незважаючи на відсутність правильної податкової системи, він ніколи не мав потреби в грошах, і в нього завжди була заздалегідь приготована платня для війська». (О, як ми здатні зараз оцінити цей останній пункт!)

56

Мабуть, на ознаку особливої поваги до України ім’я гетьмана на загальносоюзному ордені мало не російське, а українське написання, з м’яким знаком: Богдан Хмельницький. З літа 1943 року радянське керівництво прийняло ряд знаменних для того часу рішень: про створення національних військових частин, про дозвіл союзним республікам мати зовнішньополітичні зв’язки (міністерства закордонних справ з’явилися, а зв’язки – ні), про окреме від СРСР членство Української РСР і Білоруської РСР в ООН. В Україні навіть з’явився наркомат – міністерство – оборони на чолі з генералом Василем Пилиповичем Герасименком. Наркомат ліквідували восени 1945 року, незабаром після закінчення воєнних дій проти Японії. Наскільки далеко могла піти сталінська «ласка», якби війна затяглася?

57

Самійло Величко, що їхав через Правобережну Україну, коли минуло півтора десятка років після Руїни, свідчить: «...видех многие грады и замки безлюдные и пустые; валы, негдысь трудами людськими аки холмы и горы высыпанные, и тилко зверем диким прибежищем и водворением сущии. Муры зась, яко то: в Чолганском, в Константинове, в Бердичеве, в Збараже, в Сокалю, що тілко на шляху нам в походе войсковом лучилися, видех є дни малолюдние, другие и весьма пустии, разваление, к земле прилнувшие, заплеснялие, непотребным билием зарослие, и тилко гнездящихся в себе змиев и разных гадов и червей содержащие. Поглянувши паки, видех пространние, тогобочние, Украино-Малороссийские [тобто Правобережної України. – Л. К.] поля и разлеглые долины, лесы и обширные садове, и красние дубравы, реки, ставы и озера – запустелие, мхом, тростием, и непотребною лядиною зарослие. В не всуе поляки, жалеючи утраты Украины оноя тогобочния, раем света полского в своих универсалах ея нарицаху и провозглашаху; понеже оная, пред войною Хмельницкого, бысть аки вторая земля обетованная, медом и млеком кипящая. Видех же к тому на разних там местцах много костей человеческих, сухих и нагих, тилько небо – покров себе имущих, и рекох во уме: “кто суть сия”?»

58

Розподіляючи землі і села серед козацької старшини, Самойлович частіше, ніж його попередники, згадує у своїх універсалах, що «державцам» повинне належати і «послушество» тяглих людей. Поміщик мав право використовувати селян на роботах «для лагодження греблі, для перевезення дров, для косовиці і складання сіна і для інших своїх потреб». Крім того, селяни повинні були платити грошовий чинш, віддавати «осепщину» (частину зібраного хліба) і десятину від худоби, платити податок на помел. Селяни скаржилися: «Гетьман пороздавав старшині маєтності, а старшина, поділивши нашу братію, позаписувала собі і дітям своїм у вічність». Самойлович додавав особливих зусиль, щоб унеможливити перехід селян у козаки. При ньому дійшло до того, що вперше почалося зворотнє переселення з Лівобережжя до Речі Посполитої – люди побігли від свого володаря до ляхів! Виждавши час, Самойлович почав військову експедицію на правий берег, спалив усі села, що будувалися, і перегнав народ назад.

59

Костомаров пише: «Щоб покласти початок родової аристократії в Малоросії, Мазепа створив новий клас, який відрізнявся пошаною і перевагами, – бунчукових товаришів, куди потрапляли сини козацьких старшин, за вказівкою гетьмана; вони, разом із знатними військовими товаришами, що виокремились колись із маси козацтва, склали перший зародок спадкоємного дворянства в Малоросії».

60

Мазепа робив усе, на що був спроможний. З його допомогою і за козацької участі в 1696 році була узята турецька фортеця Азов, Росія вийшла до Азовського моря. У 1697 – 1698 роках він водив козаків разом з великоросійським військом до Очакова. Виконуючи царське розпорядження, козаки Мазепи будують містечка і фортеці в гирлі Дніпра, у Причорномор’ї. За своє завзяття і заслуги Мазепа стає в 1700 році другим у Росії (після генерал-фельдмаршала Федора Головіна) кавалером ордена Святого Андрія Первозванного, пізніше, у 1707 році, за особистим клопотанням Петра, австрійський імператор вінчає Мазепу титулом князя Священної Римської імперії. З початком Північної війни (Україні зовсім непотрібної) у 1700 році Мазепа, за вимогою Петра, посилає козаків до Пскова, до Ліфляндії й інших місць для з’єднання з великоросійськими частинами.

61

Мотиви Мазепи були на першому місці в усіх, хто писав про нього. Пушкін у своїй поемі «Полтава» вирішив цю головоломку просто. Він придумав (чи повторив чиюсь вигадку), начебто за 12 років до того, під час облоги Азова, цар, розлютившись на щось, схопив Мазепу за вус, і Мазепа затаїв на нього за це злобу.

Так обо мне воспоминанье

Хранить он будет до конца.

Петру я послан в наказанье.

Я терн в листах его венца:

Он дал бы грады родовые

І жизни лучшие часы,

Чтоб снова, как во дни былые,

Держать Мазепу за усы...

Небагато був би вартий у наших очах вчинок Мазепи, якби справа дійсно було в цьому.

62

Костомаров так характеризує точку зору Москви на заключення Андрусовського миру: «Хмельницький з’єднував з Московією вільний народ, що добув собі кривавими зусиллями незалежність і волю, а московський уряд мав на увазі не народ, а області, випадково придбані, котрі, при нагоді, можна було продати, поміняти, подарувати, коли буде вигідно».

63

Гетьман говорив, що сподівався «одержати волю не війною, а миром, через трактат... усілякими засобами схилити шведського короля до такого миру з царською величністю». Він ділився зі своїм писарем: «Напишу царській величності вдячний лист за його протекцію, та у ньому ж пропишу всі наші колишні і теперішні образи, відібрання прав і вольностей, крайню руйнацію і заготовану згубу всьому нашому народу, а на кінець докладу, що ми, як добровільно, заради єдиного східного православ’я віддалися під царську руку, так і тепер, будучи вільним народом, добровільно відходимо, дякуємо царській величності за протекцію, не хочемо рук наших простирати на кровопролиття і будемо очікувати під протекцією шведського короля добутого нашого звільнення».

64

Оскільки легенда про «зрадника Мазепу» ніяк не стоїть на ногах, жива уява людей шукає не просто правдоподібних, але ще й обов’язково ефектних пояснень. Чому б не уподібнити Мазепу гросмейстеру Тевтонського ордена Конраду Валлєнроду, герою однойменної поеми Міцкевича? Валлєнрод був (принаймні, за переконанням польського поета) прихованим литовцем, що вступив до ордена і зробив у ньому велику кар’єру з єдиною метою підірвати орден зсередини, щоб помститися за спустошення улюбленої вітчизни. Те ж саме хтось написав у 1991 році про М. С. Горбачова. Не пам’ятаю, за кого хотів помститися, за цією версією, Горбачов (чи не був його дід розкуркулений?), але вся діяльність нашого останнього Генерального секретаря коментувалася на зразок валлєнродовської. Про Леніна теж ще при його житті говорили, що він затіяв революцію, щоб помститися царському роду за страту брата.

65

От короткий підсумок обрусіння Кубані. За переписом 1926 року на Північному Кавказі, куди входили 4 губернії (ще зберігався губернський розподіл), жило майже два мільйони українців. Розподілялися вони так: у Кубанській губернії їхня частка складала 47% (перше місце в населенні губернії), у Чорноморській 35,4%, у Ставропольській – 33,8%, у Терській – 14%. У цілому по регіону частка українців складала 30,5% усього населення. Характерно, що вже тоді ненабагато більше половини з них (56,4%) назвали рідною мовою українську. І проте, всупереч постійному припливу російських переселенців (у середині XIX століття частка українців на тій же території складала 44%, а рідна мова в українців була майже поспіль українською) і більш ніж столітньому відриву від України, це все ще була «Україна на Кубані». В умовах заохочення національної культури процес денаціоналізації міг бути зупинений і повернутий назад. Але це менш за все влаштовувало Сталіна. «Українізація» з 20-х років районів компактного проживання українців Кубані була в 1932 році брутально зупинена. Коли після нього у СРСР були введені паспорти з пунктом «національність», більшість українців Північного Кавказу вважали за благо записатися росіянами. Через 63 роки, у 1989 році, на цій території налічувалося лише 308 тис. українців або 2,5% усього населення (у Краснодарському краї – 3,9%). В цілому по Російській Федерації в 1926 році, відповідно до перепису, налічувалося 6 мільйонів 876 тисяч українців, з введенням же в СРСР паспортної системи їх кількість стала швидко танути: перепис 1939 року фіксує в РРФСР лише 3 мільйони 204 тисячі українців, тобто, у два рази менше. Не слід забувати і про те, що в голодні роки між двома переписами загинуло не менше мільйона кубанців усіх національностей.