Текст книги "Украина - не Россия"

Автор книги: Леонид Кучма

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 48 страниц)

Фінансова криза 1997 – 1998 років додала енергії та красномовства тим, хто викриває «несправедливості» світового порядку: занадто великий вантаж кризи випав на країни, які сподівались поступово затвердитись як рівноправні суб’єкти цивілізаційного процесу. Гроші перетікли до найсильніших, а слабі залишилися ні з чим. Проблема глобальної нерівності загострилася у зв’язку з тим, що за останнє десятиріччя до числа бідних країн приєдналися колишні радянські республіки, серед них і Україна. Наша країна опинилася на другому рівні, і поки що для неї не видно перспективи піднятися вище у світовій ієрархії – але, підкреслюю, не видно саме у рамках тієї моделі трансформації, яка, на лихо, була нами обрана.

Я схильний погодитися з тими, хто бачить у дуже чіткій стратифікації світу небезпеку також і для країн першого рівня. Економіка таких країн уявляє гранично відкриту систему. Її існування можливе тільки за умов безперебійного функціонування загальнопланетних фінансових, транспортних та інформаційних мереж. Якщо внаслідок якихось причин їх робота буде порушена, економічна катастрофа виникне майже одразу. Деіндустріалізація, що йде сьогодні у країнах першого рівня, те, що вони переводять у «третій світ», де більш дешева робоча сила, все більші обсяги виробництва, робить ці країни дуже вразливими. Країни другого і особливо третього рівня, раптом щось станеться, виживуть, але хто може ручитися за країни першого рівня?

Майбутнє занадто не завбачене, щоб класти всі яйця в один кошик. Як людина, що все життя пов’язана із складним виробництвом, я цілком уявляю собі економіку, яка надає можливість, в разі потреби, здійснити досить швидкий перехід від високотехнологічної продукції до більш традиційної номенклатури виробів, та назад. В ідеалі (не знаю тільки, чи можна його досягти) я бачу Україну країною, де повномасштабна індустрія та масове виробництво співіснують з постіндустріальним виробництвом та високотоварним сільським господарством. Якщо тут можливо провести аналогію з класовою структурою суспільства, то я б віддав перевагу тому, щоб Україна перебувала у верхньому шарі середнього класу, як у більш надійному, стійкому та безпечному.

Є ще одна причина, що утримує мене від бажання бачити Україну постіндустріальною країною у чистому вигляді (добре, що така можливість ще довго не буде на порядку денному). Населенню країн першого рівня доводиться все менше боротися за підтримання досягнутого життєвого рівня; завдяки розвинутій (а то й гіпертрофованій) системі соціальних гарантій з’являється все більше людей, які не просто не бажають працювати, але й можуть дозволити собі не працювати. Росте й кількість робіт, які мешканці цих країн не бажають виконувати, їх місця займають вихідці з інших континентів, що помітно змінює демографічну та релігійну структуру населення і навіть його зовнішній вигляд.

Загальний гедоністичний крен життя веде до випереджуючого перетікання робочих рук в індустрію дозвілля та розваг, до збільшення числа людей, які обходяться без сімейних уз та вважають їх тягарем, зайвою морокою (а також і до збільшення численності сімейних пар, що обходяться без дітей), до стрімкого зростання сексуальних меншин, до легалізації наркотиків, дозволення евтаназії та клонування (поки що не людини повністю, але її «запчастин»). Руйнуються тисячолітні табу, які виникли зовсім не випадково. Лібералізм погрожує обернутися карикатурою на самого себе: уже дозволені однополі шлюби, і це, боюсь, тільки початок.

Наполеглива праця, здається, вже втратила характер головної чесноти. Епоха розслабленості відчувається буквально у всьому – аж до найновішої моди чиновників та менеджерів брати з собою у ділові поїздки та на семінари дружин (або коханок) і (або) дітей. Ніяке зростання продуктивності та ефективності праці не зможе довго випереджати дію цієї розслаблюючої психологічної установки.

Так, на жаль, завжди бувало у народів та країн, які переставали відчувати, а то й просто не бажали бачити виклики, що їм кидали. Виклик, між тим, давно кинутий. Помиляються ті, хто вважає, що це сталося лише 11 вересня 2001 року. Неначе вогняні слова, що засяяли на стіні у розпалі біблейського валтасарова пира, терористичний напад на США – лише найбільш зриме у низці нагадувань про цей виклик. Я від щирого серця сподіваюсь, що настільки страшне нагадування не буде у черговий раз забуте людством, заступлене Олімпійськими іграми, розлученнями кінозірок та хіт-парадами...

На жаль, відповідати на виклики неможливо, уникаючи непопулярних кроків, а непопулярні кроки мають дуже слабкі шанси на підтримку суспільства, яке звикло до нічим не стисненого життя. Якщо постіндустріальні країни не знайдуть у собі сил змінитися, то я не виключаю, що вони зрештою опиняться у глухому куті.

Чудовий приклад того, що інші шляхи розвитку можливі, показує нам сьогодні Індія, яку ще двадцять років тому мало хто сподівався побачити у клубі технологічно розвинених країн. Втім, народи високих стародавніх культур обов’язково несуть у собі імпульс нового розвитку. Індія це блискуче підтвердила, коли індійські компанії вторглися у найелітніший ринок «нової економіки» – ринок інформаційних технологій. Протягом 1994 – 1999 років обсяг програмного забезпечення, що вироблялося та експортувалося Індією, зріс на 55% порівняно з 20%-ним зростанням в середньому у світі. У 2000 році частка Індії на світовому ринку «програмних продуктів спеціального призначення» складала 16,5%, індійці ставлять собі за мету довести її до 50% у 2015 році. У 1999 – 2000 роках обсяг експорту програмного забезпечення з Індії досяг 4,05 млрд доларів. На початок 2000 року ринкова капіталізація активів індійських компаній у промисловості інформаційних технологій склала 25 мільярдів доларів. Згідно з оцінками експертів, у 2001 році Індія повинна була продати програмних продуктів на 6 мільярдів доларів, а до 2005 року ця стаття індійського експорту прогнозується у розмірі 35 мільярдів доларів. Для вирішення завдання було розроблено загальнодержавну програму, створені так звані технопарки. На думку спеціалістів, індійський успіх базується на державній політиці, спрямованій на розвиток оффшорного програмування (оффшорні пільги, що надаються технопаркам, не універсальні, а стосуються лише одного виду діяльності) та орієнтованого на експорт сектору високих технологій. Цікаво, що до 65% експорту програмного забезпечення з Індії направляється у США.

Індія переконливо довела, що у країнах так званого доганяючого розвитку можуть виникати, з успіхом розвиватися і виходити на провідні позиції у світі цілі галузі нової економіки. Вона не обов’язково повинна розвиватися «по всьому фронту». Досі вважалося, що нова економіка взагалі не може бути «побудована», а виникає у ході природного господарчого та суспільного розвитку. Втім, її скрізь саме «будували» – подекуди відкрито, як наприклад, у Японії, а де з допомогою непрямого, але досить послідовного державного впливу, як, наприклад, у США.

На Заході існує думка, що інвестиції в українські високотехнологічні виробництва взагалі безперспективні. Мова йде в першу чергу про наші спроби затвердитися на світовому космічному та авіаційному ринках, а це, мабуть, не вписується у відомі песимістичні уявлення про наше місце у світі. Щоправда, ми й самі не завжди використовуємо «вікна можливостей», особливо у спільних проектах. Досить пригадати ситуацію, що склалася довкола літака Ан-70, який не має і ще довго не буде мати аналогів у світі. Він отримав найвищу оцінку експертної європейської комісії, його визнали літаком нового століття. На 90% він фінансується компанією «Авіалінії Антонова». Інакше кажучи, Україна практично одна тягне цей проект, хоча його потрібно з усіх сил витягати нам разом з Росією. Це прекрасний експортний товар.

Недоліком прийнятої на старті реформ моделі ринкової трансформації було те, що ми ніби-то погодились з оцінкою України як країни, не дуже розвиненої економічно, а також у науково-технічному та технологічному плані. Років зо три ми наслідували модель, яка впроваджувалась або діяла – не знаю, як точніше висловитись, – протягом багатьох десятиліть (у більшості випадків без помітного успіху) у Латинській Америці, Азії та Африці. Ми ледь не погодилися щодо суто сировинної орієнтації розвитку економіки України. Виправляти стан, що вже склався, дуже важко. Сталося «зіщулення» машинобудування. Його доля у структурі промисловості скоротилася з 30,7% у 1990 році до 13,8% у 1999 році. Невиправдано звузився внутрішній ринок. З 1993 по 1999 рік доля нашого експорту у структурі ВВП виросла з 20% до 53%. Це означає, що відповідно (з 74% до 47%) зменшилась частка внутрішнього споживання. Скоротилося фінансування наукових досліджень та розробок, а також освіти (тоді, як у Польщі, Чехії та Угорщині протягом 90-х років вдалося зберегти співвідношення цих витрат до ВВП без змін). Інвестиції у промисловість, зокрема іноземні, не виходять за межі безпосередньо виробництва і майже не спрямовуються, як я вже сказав, у високі технології. Це головна риса тієї моделі перетворень, до затвердження якої нас повсякчас підштовхують песимісти, якщо говорити про западних експертів, та пораженці, якщо – про їх українських однодумців. Україну завтрашнього дня бачать осереддям сировинних галузей, шкідливих та важких виробництв.

Ніхто не проти того, щоб економіка держав другого рівня інтегрувалася у структури міжнародного розподілу праці та зовнішніх ринків, як того прагне Міжнародний валютний фонд (МВФ). Того ж прагнуть і самі країни, які вдаються до займів Фонду Але постає питання: ким саме у цій інтеграції їх хочуть бачити? Що конкретно може принести така інтеграція Україні? Ми спробували переконати себе, що мова йде про нашу інтеграцію як повноправного партнера. Втім, через малу конкурентоспроможність національної економіки така рівність фактично виключена. Досить гіпотетична вона також і у найближчому майбутньому. Простір можливостей високотехнологічного розвитку, який має Україна, звужується, час працює проти нас. Звужується також і сфера використання наших висококваліфікованих кадрів.

Україна шукає найбільш прийнятні для себе алгоритми продовження співробітництва з МВФ. Система міжнародних фінансових відносин побудована таким чином, що без санкції МВФ у нас не буде доступу практично на всі ринки позичкового капіталу. В такому ж стані й інші держави – наприклад, Росія. Нас не влаштовує відкритість економік тільки в один бік. Сильні вимагають від слабих все більшої відкритості, а самі відгороджуються від них найрізноманітнішими бар’єрами. Зниження торгово-митних бар’єрів на ринках високорозвинених держав хоча б наполовину принесло б країнам другого рівня від 110 до 140 млрд доларів щорічно, а це значно перевищує розмір кредитів МВФ цим країнам.

З перших кроків у напрямку ринку у нас виходили з формули: спочатку реформи, а вже потім вирішення соціальних завдань. Це треба було розуміти так: реформи за рахунок соціальних завдань. У ряді випадків були демонтовані навіть ті соціальні досягнення, які свого часу були запозичені у СРСР західними країнами. Наша практика першої половини 90-х виявилася повною протилежністю тим реформам, які здійснювались, наприклад, канцлером Ерхардом у Німеччині 60-х років, а також в інших країнах післявоєнної Європи. Розрив прибутків в Україні наблизився до того, який спостерігався у країнах Західної Європи у останній третині XIX століття, тобто в період формування передумов соціалістичної революції. Інакше кажучи, в Україні відтворювався переддень більшовизму. Сьогодні ми на кілька кроків відійшли від краю, але контрасти у матеріальному стані різних шарів населення продовжують перевищувати поріг соціальної стабільності.

Якщо у Чехії, Угорщині та Польщі прибутки 10% найбільш багатих родин перевищують прибутки 10% найбільш бідних у 4,5 – 5,5 разів, то у нас між відповідними групами спостерігається десятиразовий розрив. Насправді він ще більший, тому що значна частина прибутків багатих приховується у тіні. Бідних, на жаль, – теж!..

Зрівнялівка – це параліч суспільства. Як відомо ще з шкільної фізики, струм виникає лише при наявності різниці потенціалів. Розрив добробуту у розумних межах стимулює трудові та підприємницькі зусилля. Але розрив у доходах, у рівні життя не повинен бути безнадійним. Поляризація, до якої ми прийшли, не тільки погано стимулює розвиток, але й суперечить демократичним принципам. За таких умов важко розраховувати на випереджуюче зростання купівельноспроможного попиту та вартості робочої сили, на підтримку мотивацій до чесної та продуктивної праці.

Ці мотивації, на щастя, все ж збереглися й допомогли нам подолати найважчі часи. Запас міцності у нашому суспільстві виявився більшим, ніж очікували друзі України та сподівалися її недруги. Те, що на стику 1993 та 1994 років не сталося розриву більшості економічних ланцюжків та повної зупинки нашої економіки, я саме й вважаю доказом наявності у нас цього запасу міцності. Будь-яка криза – це перелом хвороби до одужання. Тільки у людей криза триває години, а у країн – роки. Але й вони минають. Від криз нації поновлюються, підвищується їхня здатність чинити опір та гнучкість. Кажуть, що китайці не розрізнюють поняття «криза» та «шанс», позначаючи їх одним ієрогліфом.

Я не без полегшення закінчую цю главку із сумним переліком наших прорахунків та невдач. Не таке вже це радісне заняття – пригадувати про найтяжче. Моїм російським читачам напевне часом здавалося, що мова йде не про Україну, а про Росію. Дійсно, про обидві наші країни у 90-і роки можна сказати: «Как мало пройдено дорог, как много сделано ошибок». Помилок, схожих як дві краплини води.

Але в одній галузі, енергетичній, долі у нас були різні. Вони просто не могли не бути різними.

Тягар енергетичної залежності

Що таке паливні проблеми, краще всього показати на прикладі. У 1998 році нестача пального під час посівної кампанії привела до того, що більше 40% площ у нас лишилося незасіяними. Чи потрібні ще якісь слова?! Незадовго до цього, нагадаю, стався різкий стрибок світових цін на нафту, і хтось потирав руки, а хтось дер на собі волосся.

22 травня 1999 року Кабінет міністрів України прийняв постанову «Про ціни на зріджений газ для населення», яка закріплювала ціну 50-літрового балону на рівні 10 гривень. Захід був, звичайно, протиринковий, але ж треба було якось підтримати людей. Дотуємо ж ми й досі комунальне господарство. Коли фактична ціна балона у 3 – 4 рази перевищує відпускну, природно, виконання програми дається з великою напругою. Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» несе великі збитки, і тут російські постачальники, використовуючи момент, різко (до 50%) піднімають ціну на зріджений газ, що йде в Україну. Ми розуміємо, що на ринку ніхто нікому не поступиться, але іноді це ображає.

За 90-і роки споживання нафти в Україні скоротилося більше ніж на третину від тих 62 мільйонів тон, які споживала у 1990 році УРСР. У нас є і власний нафтовидобуток, але він падає – родовища дуже старі, випрацьовані. Деякі просто рекордно старі. Якось дочка показала мені в енциклопедії Брокгауза і Єфрона за 1893 рік замітку про те, що у Дрогобичі провадиться «выделка нефти из горного масла». Мало хто знає, що нафтопереробний завод у Дрогобичі – найстаріший у Європі. Природно, сьогодні це сучасне підприємство, яке формує до 10% бюджету Львівщини, а про його вік я повів мову, щоб нагадати: ми у нафтовій справі не новаки. У нас добре розвинена нафтопереробка, загальна виробнича потужність українських нафтопереробних заводів становить 52,4 млн. тон, але забезпечені сировиною вони добре якщо лише на чверть.

За рахунок власної нафти Україна сьогодні може забезпечити у кращому випадку 10% своїх потреб. У нас прийнята національна програма «Нафта та газ України», і якщо вона буде виконана, то до 2010 року ми будемо видобувати 6 – 7 млн тон нафти при мінімальних внутрішніх потребах країни десь на рівні 35 – 40 млн тон. Ми залежимо та ще довго будемо залежати від інших, головним чином від Росії. Україна посідає шосте місце у світі по споживанню природного газу (після США, Росії, Німеччини, Великобританії та Канади), хоча обсяги споживання й знижуються. В останні роки ми обходимось 80 – 85 млрд кубометрів, тоді як у 1990 році витрачали 120 мільярдів. Але впав і власний видобуток: у 1991 році він складав 24,4 млрд кубометрів, а в останні роки знаходиться десь біля позначки 18 млрд кубометрів. Ми розраховуємо подвоїти цей показник до 2010 року, але це не звільнить нас від газової залежності.

У Донецькому вугільному басейні ще у 80-і роки були відкриті великі газоносні структури, запаси яких могли б не тільки забезпечити нашу енергетичну незалежність, але й зробити Україну експортером газу. Для розробки специфічних донецьких пластів потрібне особливе устаткування. Є також інші сподівання: за останні роки в Україні відкрито шість нових родовищ газу – Красноградське на Харківщині, Кружилівське на Луганщині, Верещицьке та Орховицьке на Львівщині, Ульянівське на Дніпропетровщині та Північно-Казантипське на шельфі Азовського моря.

Більшу частину необхідної нам нафти і газу Україна закуповує у Росії. Україна найбільший із споживачів російського газу. Приблизно 30 мільярдів кубометрів ми отримуємо у рахунок оплати транзиту. Решту, 30 мільярдів кубометрів, а то й більше, нам доводиться докуповувати.

Прикро те, що Україна могла б обійтися тим газом, який юна видобуває вже сьогодні, і тим, яким Росія розплачується з нею за транзит. Але біда у тому, що за подушними витратами газу Україна посідає перше місце у світі (або одне з перших), а по ефективності енергозбереження займає одну з останніх позицій серед індустріальних країн. Це означає, що ми спалюємо чимало газу і витрачаємо непомірні гроші даремно. Але парадокс у тому, що виправити стан справ можна лише з допомогою ще більших грошей. Потрібна, по суті, технологічна революція. Але як її здійснити, коли Україна не може не витрачати від 9 до 15 мільярдів доларів щорічно (залежно від коливання цін) тільки на закупівлю нафти та газу?

Коли я бачу малюнок із зображенням скульптурної групи «Лаокоон», я кожен раз думаю, що одна з гадюк – то Вуглеводні, а друга – Електроенергія. Пізнаю я й осіб, яких ці гадюки обкрутили, щоправда, вони майже кожен раз інші. У нас великий плин кадрів, так що я не буду їх називати.

Дефіцит електроенергії, небезпечне зниження частоти у мережах, нестача регулюючих потужностей, які могли б компенсувати піки споживання вдень та зниження навантажень вночі – тільки почни перелічувати. На відміну від Росії, ми не успадкували Братської, Красноярської, Усть-Ілімської, Богучанської, Саяно-Шушенської (і так далі, і так далі) ГЕС, не успадкували виробництва ТВЕЛів, тепловиділяючих елементів для атомних електростанцій (сирий уран до ядерного реактора не закладеш) та багато ще чого. Проте ми успадкували чорнобильську біду.

Окрім того, нам дістався вкрай зношений енергокомплекс: з більш ніж 100 теплових блоків 82% уже виробили розрахунковий ресурс, а більше половини перевищили гранично припустимий. У нас дуже дорогий мазут, у нас збиткове вугілля. Витрати палива на виробництво одиниці електроенергії зростають, а коефіцієнт корисної дії ТЕС знижується. Нам дістався незамкнений ядерний цикл, тому, маючи свій уран, ми повинні ввозити з Росії свіже паливо для своїх АЕС та сплачувати вивезення відпрацьованого. Ми повинні підтримувати у безпечному стані об’єкт «Укриття» на Чорнобильській АЕС... Але якби наші енергетичні проблеми зводились тільки до цього! Проблеми управління паливно-енергетичним комплексом викликають не менший головний біль.

Уряди (особливо Павла Лазаренка) прийняли близько 2700 нормативних актів щодо регулювання діяльності ПЕК, що створило повний хаос та простір для чиновницького свавілля... Я говорив тоді і не відмовляюсь від своїх слів: «Чим більше засідань у Кабінеті міністрів, тим ситуація у енергетиці гірша». Та це виявились тільки «квіточки».

З приходом «молодих реформаторів» виникли розмови, що ось-ось вже з’являться поважні інвестори. Замість цього енергетика стала центром скандалів. Кількість суперечливих вказівок, рішень, постанов та циркулярів перевищила всі мислимі межі і фактично паралізувала роботу галузі. Серед всього іншого, вирішили ввести розрахунки на енергоринку виключно грошима, покінчити з бартером та взаємозаліками. Це рішення узаконила Верховна Рада, але незабаром Кабмін прийняв ряд постанов, що фактично знову дозволяли бартер та взаємозаліки.

За таких умов будь-який крок учасника ринку у будь-який бік, будь-яка його дія чи бездіяльність можуть розцінюватись як порушення, а вже які санкції чекають його за це, вирішить чиновник, що тре долоні від такого щастя.

Хвала Богу, загальна потужність енергокомплексу України – 55 000 Мвт – цілком достатньо для наших потреб. Добудовуються енергоблоки на Хмельницькій та Рівненській АЕС, закінчується будівництво Ташликського гідрокомплексу для Південноукраїнської АЕС. Починається реконструкція Луганської ТЕЦ (її енергоблокам від 32 до 40 років) та Старобешевської ТЕЦ (тут енергоблоки трохи молодші – їм від 31 до 37). У різних стадіях розробки – проекти реконструкції Зміївської, Вуглегорської, Запорізької, Криворізької, Бурштинської, Придніпровської ГРЕС із залученням кредитів міжнародних фінансових організацій. (Багато цих конденсаційних електростанцій відносяться до найбільших у світі). Щоб над нами не висіла тінь нових Чорнобилів, наші енергетики проводять необхідний ремонт та профілактику на АЕС. Ще кілька років зусиль, і ми зможемо навіть продавати свою енергію у значних обсягах...

До того часу ми закриємо збиткові шахти та вугільні розрізи і введемо в дію нові, прибуткові, такі, як шахта «Білоріченська-Нова», освоїмо нові родовища уранових руд у Жовтих Водах, які здатні забезпечити потребу всіх українських АЕС на сто років наперед. У 1648 році перемога Богдана Хмельницького біля Жовтих Вод поклала початок українській незалежності від Речі Посполитої. Нехай Жовті Води ще раз прислужаться нашій незалежності, тепер уже енергетичній.

Я кілька разів згадав тут про Чорнобиль... Тяжко думати про нього, ще важче говорити, і з роками якось не стає легше. Коли я почув про те, що на Чорнобильській АЕС сталась неприємність, я ще не був вхожим до кабінетів, куди надходила найповніша та вірогідна інформація. Як звичайна радянська людина я був, тим не менше, твердо переконаний у двох речах: по-перше, нам не скажуть всієї правди, по-друге, применшать шкоду та збитки. Це для мене було зрозуміло саме собою. Зараз я дивлюсь на справу трохи інакше, об’єктивніше, як мені здається. Звичайно, радянська влада на те й була радянською, щоб брехати завжди і про все – як за необхідністю, так і без всякої потреби. Але сьогодні я знаю, що уряд будь-якої країни інстинктивно не любить засмучувати населення поганими новинами; думка про спокій, стабільність – головна з думок, з якою піднімається та лягає керівник і найдемократичнішої держави, і не «най...» Якщо влада буде позбавлена цього інстинкту, тоді чим вона буде відрізнятися від громадськості, від преси, яка для того й існує, щоб вивідувати всю правду про те, що діється у країні та бити на сполох, незмінно перебільшуючи небезпеку?

Ось чому багато хто з політиків, на яких покладена конкретна державна відповідальність, часто вважають за краще обмежитися загальними словами або говорити те, що говорять усі, що не викличе суперечок. Краще нехай тебе засудять за нудну доповідь, за беззмістовні висловлювання, за банальності, аніж твоє необережне слово викличе небажані наслідки. Всякому керівнику іноді доводиться лавірувати між правдою, здоровим глуздом, особистою думкою інтересами справи з одного боку та забобонами, очікуванням, настроями публіки – з іншого. Інтереси та поняття керуючих та керованих влади та суспільства не завжди збігаються. Між нами йде постійна боротьба, «перетягування канату». Поступово виробились засоби, що дозволяють додержуватись рівноваги, обмежувати, класти край ухильності одних та зловмисній в’їдливості інших. Я веду мову пре демократичні закони, правила, процедури та звичаї, які примушують керуючих завжди рахуватися з правом керованих знати, як ідуть справи у країні.

За роки керівної роботи, особливо на посту президента, я звик що люди думають: якщо ти велике начальство, то обов’язково знаєш про питання, яке їх цікавить, щось особливе, щось таке, чого ніхто інший не знає, щось дуже страшне (того, що не дуже страшне, не приховують). Аварії на Чорнобильській АЕС це стосується у першу чергу. Про цю аварію та її різноманітні наслідки говорити все ще виключне важко та ризиковано, а найбільше – політику, державному діячу, що посідає високий пост. Занадто багато людей, які чекають того, що їм хочеться почути, а почути переважній більшості хотілося б у даному випадку тільки погане. Відповідальна особа, що не намагається згущати фарби, а тим більше, яка вирішила повідомити щось втішне, одразу ж опиняється під підозрою.

Так ось, одразу скажу: щодо Чорнобильської аварії я поділяю ту думку, що найважливішого, найцікавішого і страшного не буде знати ніхто й ніколи, тому що дізнатись про це неможливо в принципі. Адже найважливіше, найцікавіше і страшне ось що: як люди могли водночас здійснити стільки неймовірних, надзвичайних помилок, таких дивовижних дурниць, які просто не могли спасти на думку людям – теж людям, таким же людям! – які конструювали реактор та проектували станцію?! І це найголовніший науково-технічний урок Чорнобиля, а може й не тільки науково-технічний, а й філософський – філософський, але такий, що має практичне значення: у таких справах треба передбачати неймовірне. Від людини всього можна чекати. Треба припускати, що люди можуть поводитись, як вщент п’яні, будучи при цьому тверезими, як божевільні, будучи при цьому у тямі, як зловмисники-самогубці, нікому не бажаючи при цьому загибелі і не збираючись загинути. Ми звикли, що конструктор автомобіля не може, та й не повинен, передбачати, що хтось вирішить використати цей виріб як парашут, а віднині будемо знати, що є такі вироби, взявшись конструювати які, потрібно мати на увазі і щось подібне.

На початку 2002 року в пресі з’явився звіт Наукового комітету по дії атомної радіації (НКДАР) ООН «Людські наслідки ядерного інциденту у Чорнобилі». Цей звіт назвали сенсаційним, оскільки у ньому стверджувалось, що наслідки аварії, зокрема й віддалені, занадто сильно перебільшені у масовій свідомості, яка зазнала впливу панічно настроєних спеціалістів, літераторів, журналістів та екологів-любителів. Звіт не став для мене новиною. Все, що у ньому узагальнено, я до цього читав у різних документах, чув від різних спеціалістів та політиків. З чимось важко було не погодитись, факти – вперта річ, про щось хотілося сказати: ну, то й що? Наприклад: ну, й що з того, що більшість людей постраждали й страждають не від радіації, а від страхів? Для держави, яка зобов’язана їм допомагати, для людства головне все-таки те, що вони страждають, чи не так? Інша справа, якби своєчасно, одразу ж після вибуху, були запроваджені якісь заходи для запобігання того, що наш академік Амосов назвав «проблемою, роздутою письменниками та політиками». Ті самі газети, які багато років підряд «роздували проблему», після публікацій низки наукових матеріалів, серед них і згаданого звіту ООН, нарахували сім вигадок про Чорнобиль, сім «міфів». Охоплене й відкинуте все «найгірше»: і народження дітей-мутантів, і тисячі смертей від променевої хвороби, і те, що Чорнобильську АЕС треба було закрити аби уникнути нового нещастя...

У зв’язку з цим я повинен відповісти – і людям, і собі – на низку питань, які прямо стосуються мене, моєї діяльності, моєї особистої причетності і відповідальності: чи вважаю я правильним закриття Чорнобильської атомної станції, виділення великих коштів на ліквідацію наслідків аварії, зокрема на допомогу ліквідаторам, зусилля отримати побільше «чорнобильських грошей» від західних країн – загалом, все те, що деякі спеціалісти та політики, а слідом за ними й обивателі, тепер вважають неправильним, зайвим, необов’язковим. Але кому-кому, а політику повинно бути добре відомо, що «неправильне» та «непотрібне» – не завжди одне й те саме. Непотрібне з економічної точки зору може виявитися необхідним з політичної. Технічно, економічно правильне рішення за умов, коли люди не здатні його зрозуміти та прийняти, коли воно може викликати руйнівну протидію, тяжкі зовнішньополітичні наслідки, – таке рішення важко вважати правильним. Це азбука демократичної політики, та, загалом, і не тільки демократичної. Так от, закриття Чорнобильської станції, і майже все, що було зроблене українською владою у цій найважливішій сфері нашої внутрішньої та зовнішньої політики, я вважаю правильним перш за все тому, що наших дій чекали і сприймали їх як правильні у всьому світі, все населення планети, а іти проти такої течії обійшлося б набагато дорожче, не кажучи вже про те, що береженого Бог береже. Щоправда, коли ми зробили все, чого від нас чекали, ми не отримали того, що нам обіцяли, і це прикро, щоб не сказати різкіше. Зрозумілі труднощі, з якими зустрічаються західні уряди у відносинах із своєю громадськістю, чиї настрої мінливі, як травневий вітерець, але так теж не можна, і ми будемо продовжувати говорити це нашим західним співбесідникам.

Не знаю, чи всіх влаштує моя відповідь щодо закриття Чорнобильської АЕС та всієї цієї проблематики. З одного боку, це ухильна відповідь, а з іншого, погодьтесь, – така пряма, що пряміше, по-моєму, нема куди.