Текст книги "Украина - не Россия"

Автор книги: Леонид Кучма

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 48 страниц)

Розділ восьмий. Про національних героїв

Є небагато людей, яких дорослі громадяни України бачать дуже часто – частіше, ніж друзів і знайомих. Частіше навіть, ніж родичів, якщо тільки не живуть з ними під одним дахом. Але бачать вони цих людей не однаково часто. Наприклад, Івана Яковича Франка рідше, ніж Івана Степановича Мазепу. А Ярослава Володимировича, на прізвисько Мудрий, – частіше, ніж перших двох. Тому що Франко прикрашає купюру в двадцять гривень, Мазепа – у десять, а Ярослав Мудрий – у дві. Чим менша вартість купюри, тим, мабуть, вищий її тираж, так що найбільш популярним повинне бути обличчя Володимира Великого, він же Володимир Красне Сонечко, зображеного на одній гривні.

Вибір персонажів для прикраси грошей – завдання жахливо складне, кандидатів завжди занадто багато. Найчастіше сюди потрапляють діячі вітчизняної історії, герої, знамениті політики і воєначальники. Але в деяких країнах люди настільки по-різному ставляться до постатей національної історії, що, від гріха подалі, воліють зображувати на грошах учених, письменників, художників, які нікого зачепити не можуть, або ж пам’ятники, види міст. У Радянському Союзі виникала інша проблема. Він складався з п’ятнадцяти республік, і якби на одній купюрі вирішили зобразити, скажімо, Лева Толстого, виникло б законне питання: чому на іншій не вмістити Руставелі, Навої, Шевченка і так далі? Уголос би таке питання ніхто не поставив, не ті були порядки, але осадок залишився б. А радянська влада намагалася не допускати зайвого осадку. Тобто, їй і не шкода було б зобразити їх усіх. Але звичайний набір грошових знаків рідко перевищує шість чи сім одиниць. Адже існують старі люди, яким важкувато пам’ятати занадто великий набір. А тут довелося б запам’ятати п’ятнадцять! Точніше, навіть шістнадцять, тому що як же без Леніна? Він був поза націями, оскільки символізував усе радянське і все соціалістичне. Не маючи сил вирішити цю головоломку, у СРСР на грошах залишили тільки Леніна і Кремль. Кремль теж треба було зробити наднаціональним, тому його зображували так, щоб було видно будинок Верховної Ради СРСР.

У сучасної багатонаціональної Росії та ж сама проблема. Звичайно, в меншій мірі, але та ж. Дійсно політкоректно було б зобразити на грошах людей, що символізують автономні республіки Росії – Салавата Юлаєва, Шаміля і так далі, та й росіян не забути. Але республік так багато, що про це не може бути й мови. Тому в Росії на грошах зображують щось архітектурно-скульптурне. Я якось поцікавився, і мені показали. Не хочу засмучувати моїх російських друзів, але грошики, відверто кажучи, невиразні. У нашому селі в когось збереглася, пам’ятаю, дореволюційна п’ятсотрублівка з Петром Першим. Оце гроші так гроші. Петро у латах, погляд – земля тремтить, а поруч Росія – виглядає вона скорше, як українка: оченята блискотять, трішки гладенька і зі скіпетром.

Не стану запевняти, що сучасні українські гроші – шедевр мистецтва поліграфії (хоча, як на мене, у них непоганий вигляд), але сам вибір зображених на наших гривнях осіб здається мені дуже вдалим і значним. А ще я звернув увагу, що усі вони мають те чи інше відношення до теми моєї книги.

Ці обличчя бачить кожен, хто приїздить в Україну, але деяким з приїжджих вони, на жаль, зовсім незнайомі. Однак допитливість живе майже в кожній людині. «Ага, – думає вона, – це ж найславетніші люди України. Цікаво, що ж вони зробили?» Не буду розповідати про всіх, розповім про діячів нашої давньої історії.

Володимир Святий

Володимир був третім сином князя Святослава. Перші двоє, Ярополк і Олег, були від «шляхетної» Предслави, а Володимира народила Малуша, ключниця його бабки, княгині Ольги. Незадоволена Ольга відправляє дитину разом з матір’ю геть до своєї вотчини Бутудіно під Псковом, де і проходить володимирове дитинство.

Володимир не був рівнею старшим братам, але на його щастя новгородці попросили Святослава про князя і вказали безпосередньо на Володимира. Зробити так їм порадив брат Малуші Добриня, сам новгородець.

Володимир княжив у Новгороді вже 7 чи 8 років, коли його брати посварилися, і Ярополк убив Олега. Побоюючись за життя, Володимир біжить до Скандинавії. До Новгорода він повертається вже з варязькою дружиною. Підсиливши її новгородським військом, Володимир з цього моменту не зупиняється, аж поки не посідає батьківський престол у Києві. З 980 року він великий князь Київський. На шляху до цього престолу їм було пролито багато крові, серед неї і кров рідного брата, але що поробиш – він був ще язичник.

За хрещення Русі Володимир прирівняний до апостолів, його називають «святим рівноапостольним». Він був не просто середньовічним правителем маловідомої тоді навколишньому світу країни, він став постаттю світової історії. Те, що без нього ні Україна, ні Росія, ні Білорусія не були б тим, чим є сьогодні, доводити не треба. Але мало хто усвідомлює, що коли історія з «вибором віри» – не легенда, князь Володимир багато в чому визначив і подальшу долю всієї Європи.

А історія ця, нагадаю, полягає в тому, що віру Володимир обрав не відразу. Для початку він вислухав іудеїв, що прийшли до Києва, мусульман, греків і послів Папи Римського. Усі ми читали про цей диспут, пам’ятаємо репліки Володимира. В іудеїв, що розхвалювали свою релігію, він запитав: «А де ж земля ваша?» (Через 960 років Сталін, у відповідь на пропозицію обмінятися послами з Ватиканом, запитав: «А скільки дивізій у Папи?»; вихованець духовної семінарії, він пам’ятав каверзне запитання Володимира.)

Після диспуту київський князь вчинив на цілком сучасний зразок – відправив довірених осіб «дізнатися про віри». Ті, що повернулися «від німець», скаржилися, що «краси не бачили ніякої», ті, що побували в мусульман, казали: «Немає в них веселощів, тільки сум і сморід великий». І тільки з Царграда посланці повернулися в захваті: «Не знали, на небі ми чи на землі».

Якби Володимир вибрав іслам, що тоді? За часів його князювання іслам володарював на заході і почасти півдні Європи – в Іспанії, Португалії і Сицилії. Утвердився він і на схід від Київської Русі, у Волзькій Булгарії. Володимир із своїм дядьком Добринею «ходив» на булгар у 985 році, але уклав з ними договір (Добриня сказав, що народ, настільки багатий, що носить чоботи, не буде платити данини, і треба пошукати личакарів). Русь уже тоді протяглася від Дунаю до Балтики, і якби вона прийняла іслам, Європа опинилася б у мусульманських лещатах. Не виключено, що ці лещата одного разу зімкнулися б, і сьогодні ми з вами жили б у мусульманській Європі.

Обери Володимир іудаїзм, це привело б, імовірно, до відновлення Хазарського каганату. Що це було таке? У 70 році після Різдва Христова римський полководець, майбутній імператор Тит (римляни прозвали його «утіхою роду людського») зруйнував Єрусалим і розсіяв євреїв по світу. Сім століть по тому на просторах Причорномор’я, Криму, Північного Кавказу і гирла Волги виник Хазарський каганат – єдина в історії спроба відтворити іудейську державу поза Ізраїлем.[36] Хазарія проіснувала майже два століття і постійно воювала з Руссю. На «нерозумних хазар» ходив «віщий Олег». У билинах проти Іллі Муромця б’ється Жидовин-богатир. У 965 році Хазарію розгромив не хто інший, як рідний батько Володимира, князь Святослав. За князювання Володимира каганат, судячи з усього, уже не існував, але «вербувати» його приходили саме хазарські іудеї, що продовжували жити на колишнім місці ще довго.

Теоретично Володимир міг зупинитися і на «хазарському проекті», і тоді іудаїзм запанував би від гирла Волги, Дагестану, Тмутаракані, Криму і Дунаю до Балтійського і Білого морів. І весь світовий розвиток пішов би знов-таки іншим шляхом.

У випадку ж прийняття Володимиром християнства латинського зразка в Східній Європі згодом могла утвердитися могутня коаліція слов’ян-католиків, а то і єдина держава, і це теж означало б істотно інший сценарій перебігу історичних подій.

Нарешті, якби вибір Володимира не упав на Константинополь, на константинопольський християнський обряд, після знищення Візантійської імперії турками східне християнство, православ’я, залишилося б локальною балканською конфесією.

Русь, на відміну від більшості інших націй, що прийняли християнство, одержала Святе Письмо і церковну службу не на далекій латині, а в достатньо зрозумілому перекладі слов’янських апостолів Кирила і Мефодія. Це зробило наше православ’я набагато більш народною, домашньою релігією, ніж католицизм.[37]

Іноді я намагаюся подумки перенестися в часи Володимира Святого. Стародавні київські назви роблять історію живою. Народ київський був хрещений або в річці Почайні (нині пересохлій, на Оболоні) біля її впадіння в Дніпро, або в самому Дніпрі, і грецькі священики, яких привіз Володимир, стоячи на плотах, «давали цілим натовпам людей ім’я одного святого». У Києві є Аскольдова могила, гора Щекавиця, річка Либідь, Боричів узвіз, Половецька, Печенезька, Татарська вулиці, Золоті ворота. Наше тисячолітнє минуле залишається поруч з нами.

Чи чув Володимир про подорож Андрія Первозванного? Відповідно до переказу, апостол Андрій, улюблений учень Христа, проповідуючи Євангеліє «скіфам», піднімався вгору по Дніпру і раптом сказав своїм супутникам: «Чи бачите гори ці? Тут засяє благодать Божа і буде велике місто». Він водрузив на одній з гір хрест, після чого направився не куди-небудь, а до нинішнього Новгорода. Він був дуже здивований лазневими звичаями слов’ян і водрузив ще один хрест, над Волховом. До переказів про проповідь Андрія історики ставляться скептично, однак стародавні легенди, соромлячи маловірів, не раз виявлялися дуже точними. Так підтвердилося існування гомерової Трої, підтвердилися доколумбові плавання до Америки і багато чого ще.

Знав Володимир цей переказ чи ні, але в будь-якому випадку, саме Новгород (місто Володимиру не чуже) був хрещений другим після Києва, усього місяць по тому. Новгородці виявилися більш заскнілими у своєму поганстві. Добрині і Путяті довелося добре попрацювати, щоб загнати їх у Волхов.

Володимир сам їде до Ростово-Суздальської землі. Там він із двома єпископами хрестить жителів Суздальського ополля і закладає місто Володимир Заліський. Наступного літа у Ростові Великому він разом з митрополитом Михайлом хрестить місцевих жителів у Ростовському озері. Потім Володимир охрестив в Оці жителів Мурома. За Володимира були хрещені й інші частини Русі – де за його участі (Кривичська земля – нинішня Смоленщина і почасти Білорусія), де без. Москви тоді не було, а то б він охрестив і москвичів. Для сучасних росіян Володимир – такий же Хреститель, як і для нас, українців.

Ставши християнином, Володимир повністю змінився – або ж змінилися розповіді про нього. У розповідях ченців Володимир до водохрещення і Володимир після водохрещення – це дві абсолютно різних людини. Йому стала нестерпною будь-яка жорстокість. Якби Євросоюз існував уже тоді, Русь виявилася б зразком для бажаючих вступити до нього: з «Повести временных лет» ми знаємо, що за порадою херсонеських єпископів Володимир ненадовго вводив страту для розбійників, що лютували на дорогах, але незабаром його серце не витримало, і він скасував її. Страта була замінена вирою (штрафом).

Він відкрив багато шкіл. Правда, як стверджують літописці, матері, проводжаючи дітей до школи, спочатку плакали за ними, як за померлими. Володимир скликав людей з усього Києва, годував їх і напував, та ще велів розвозити частування для тих, хто не зміг з’явитися на князівський двір, він став «жебраколюбив», а також «приводив купецтво до найкращого стану».

Близько 1000 року Володимиром «посланы были в Рим, Персию, Палестину и Египет нарочные для описания земель тех, наук, нравов и тамошних правлений – таково-то далеко уже простиралось благонамерение великого Владимира для благоденствия своих подданных», – писав пізніший історик, що збирав крихти відомостей з переказів і житій святих володимирових часів. Неясні відлуння, що часто доносяться до нас без початків і кінців, проте малюють образ правителя, що випередив свій час. Будь-якому сучасному державному діячу було б про що з ним поговорити.

Володимир піднімається в нашій історії як людина, що визначила всю подальшу долю України в набагато більшій мірі, ніж хто-небудь ще. Якою важкою не виявилася б ця доля, вона занадто дорога мені, щоб бажати іншої. Упевнений, що з таким же почуттям згадують свого, нашого спільного, Хрестителя і росіяни.

Ярослав Мудрий

Ярослав Володимирович, на прізвисько Мудрий – син Володимира Великого. Думаю, це найрідший випадок у світовій практиці, щоб на купюрах різної вартості, але одного комплекту були зображені батько і син. Ярослав потрапив сюди не тому, що вибір був малий, а тому що в будь-якій напівдюжині наших національних героїв без нього ніяк не обійтися.

Пролог його життя – справжній шекспірівський сюжет (ними взагалі буяє наша історія аж до ординського завоювання). Простір для творчості тим більший, що занадто багато неясного. Те, що він син Володимира, відомо, але хто була мати? Чи син він знаменитої красуні, полоцької князівни Рогнеди? Одні автори твердять, що син, інші сумніваються.

Рогнеда була зарученою з братом Володимира, великим князем київським Ярополком. Але час Ярополка минав – на нього йшов від Новгорода Володимир (ще язичник) з новгородським військом і варязькими найманцями. Полоцьк був у нього на шляху, і він посватався до Рогнеди. Горда Рогнеда відкинула його. Ображений був не тільки Володимир, вважав себе ображеним і супутник його дядько Добриня. Вони взяли Полоцьк приступом, убили батька Рогнеди і двох її братів. Справа для тих часів і звичаїв нерідка. Після цього Володимир одружився з Рогнедою, назвавши її Гориславою.

Доля Рогнеди-Горислави сумна. За найбільш відомою версіею, у неї було від Володимира три сини і дві дочки. Але вона все одно мріяла убити чоловіка, і одного разу занесла над ним, сплячим, ніж. Володимир прокинувся і перехопив її руку. Він велів їй одягтися в шлюбне убрання і чекати смерті. Рогнеда так і зробила, але вийшов їхній десятилітній син Ізяслав, майбутній князь полоцький, з оголеним мечем – захищати матір. Володимир простив Рогнеду.

Незабаром після цього Володимир хрестився в Херсонесі, його язичеські шлюби стали недійсні, і він дав Рогнеді дозвіл вийти заміж за одного з вельмож. Та сказала, що віддає перевагу монастирю. Вражений маленький Ярослав, почувши ці слова, встав, говорить літопис, і пішов, а до того не міг ходити. Рогнеда дійсно відійшла до монастиря під ім’ям Настасії.

Володимир поділив Русь між численними синами від п’яти дружин, визначивши, де кому «сидіти». Сам він залишався в Києві, а Новгород, як другу столицю, віддав старшому сину, Вишеславу. Ярославові дістався Ростов Великий. У 60 «поприщах» від Ростова, при впадінні Которослі у Волгу, «бысть селище, рекомое Медвежий угол», де жили «человецы поганыя веры – языцы, злы сущи» і «не хотяху креститися». Ярослав прийшов туди з епіскопом і священиками, але язичники «напусти от клети люта зверя и псов». Ярослав (кульгавий, між іншим!) розсік невідомого звіра сокирою, а пси «неприкоснувшася никомуждо». У цьому місці Ярослав заклав місто, майбутній Ярославль.

Незабаром у Новгороді помер Вишеслав, і Володимир «садовить» Ярослава в Новгород. Тут молодий князь показав себе сепаратистом. Бачачи, що новгородці хочуть того ж, він вирішив стати незалежним государем великої Новгородської землі й у 1014 році відмовився відправити 2000 гривень до київського «союзного бюджету» (між іншим, тодішня гривня – це близько 200 грамів срібла). Довідавшись про це, його старий батько, що дорожив єдністю Русі, наказав: «Теребите путь и мостите мосты». Він вирішив особисто покарати сина, але під час підготовки походу помер.

Старшим у роді залишився Святополк, дядько Ярослава; він і зайняв київський престол. Але кияни його не любили, а любили князя Бориса, що перебував тоді у поході проти печенігів. Бачачи це, Святополк (прозваний пізніше Окаянним) вирішив усунути взагалі всіх князів-суперників. З різницею в два тижні його люди убили спершу Бориса, а потім Гліба.

Події в Києві розбудили в Ярославі державника. З військом у сорок тисяч новгородців він рушив на Святополка. Почалася багаторічна боротьба за Київ. Ворогами Ярослава в цій боротьбі були спершу Святополк Окаянний зі своїм тестем, польським королем, а потім власний молодший брат, Мстислав Тмутараканський. Ярослав не раз відступав до Новгорода, але знову і знову відновлював натиск. Кажуть, майбутнє має свою тінь. Передвіщаючи розділи України в XVII столітті, Мстислав і Ярослав розділили свої володіння в 1026 році по Дніпру. Ярославу дісталося Правобережжя з Києвом, а Мстиславу – Лівобережжя з Черніговом. Тільки в 1036 році Ярослав став «самовластцем земель русских». Непідвладною йому залишилася, по іронії долі, лише Полоцька земля – батьківщина його матері.

Ми сьогодні не згадували б Ярослава з любов’ю і подякою, якби, подібно десяткам і десяткам інших давньоруських князів, він провів життя в одних лише війнах. Він ввійшов до нашої історії не цим. Князювання Ярослава – це час найвищого розквіту ще єдиної Русі, після якого вона стала повільно, але незворотньо хилитися до занепаду і розпаду.

Якщо його батько насаджував християнство силою і за допомогою грецького духівництва, то Ярослав налагодив підготовку священиків на місці. У 1051 році він поставив митрополита не з греків, а (нечувана справа!) уродженця Русі священика Іларіона. Високоосвічений Іларіон, автор «Слова о законе и благодати» – наш перший філософ і перший літературний класик. Учені думають, що по смерті Ярослава він прийняв схиму з ім’ям Никон у Печерському монастирі. Літописець Никон, автор «Повести временных лет», можливо, і є Іларіон.

Ярослава називали «нарядником русской земли». Він відгородив Київ кам’яною стіною з Золотими воротами в ній і побудував чудовий храм святої Софії, а всього при ньому в Києві нараховували 400 церков. Ярослав (або його син) побудував і новгородську Софію. Крім Ярославля, він заснував місто Юр’єв – нинішній Тарту в Естонії і ряд «містечок» по ріці Росі. Він зробив літописання обов’язковим, завів церковну музику. У період найвищого розквіту князівської Русі Київ вважався третім за величиною європейським містом, після Царграда-Константинополя і Кордови.

Ярослав наказав духівництву учити дітей, для чого відкривав школи по всій Русі, включаючи нечуване за тих часів училище («учитися книгам») на 300 хлопчиків у Новгороді. Він велів перекладати книги з грецької і сам багато їх купував. Літописці пишуть, що Ярослав увесь час «сам» читає книги. Свої зібрання книг він віддав до бібліотеки Софійського собору для загального користування.

Ярослав був першим законодавцем на Русі. При ньому був складений звід законів «Руська правда», який підсумував судову практику його часу. У випадку заперечень відповідача справу вирішував суд з 12 обраних осіб (чим не суд присяжних?). «Руська правда» взагалі не передбачувала страти.

Навіть війни його були продуктивними. У 1036 році він завдав вирішальної поразки печенігам, що вічно загрожували Києву, після чого ті пішли до Карпат і там загубилися. У 1043 – 1046 роках він вів останню війну з Константинополем, після якої був укладений вічний мир, а син Ярослава одружився з грецькою царівною. Русь і Візантійська імперія з того часу не ворогували.

Історики називають Ярослава «тестем і свекром Європи». Частіше згадується його дочка Ганна, що стала королевою Франції, але він поріднився і майже з усіма іншими європейськими дворами. Майбутній норвезький король Гаральд, перш ніж завоювати серце ярославової дочки Єлізавети, повинен був битися із левами на царградській арені, переслідувати розбійників у Сирії й африканських піратів, ходити до Труни Господньої в Єрусалимі. Він оспівав свої лицарські подвиги у віршах, скаржачись, що наша красуня холодна до нього.

Ярослав був, по суті, останнім безумовно загальноруським великим князем. Він залишив дітям заповіт, де заклинав їх берегти Руську землю від міжусобиць. Але марно. Зберігати єдність уже не було можливості, занадто далекі і несхожі були її частини. Онук Ярослава, Володимир Мономах, мав під своїм управлінням тільки три чверті території Русі, а далі розпад став необоротним. Князів стає усе більше, накопичуються рахунки і сварки, війни племінників з дядьками стають головним змістом післяярославових часів.

У рік смерті Ярослава (1054) відбувся остаточний поділ християн на католиків і православних. Тріщина, що розділила християнський світ, на століття роз’єднала наших предків з їхніми західними сусідами – поляками, словаками й угорцями.[38]

У Росії недавно з’явилася 1000-карбованцева купюра, і на ній зображений теж Ярослав Мудрий! Щоправда, вірний своєму стилю, російський Центробанк вміщає на купюрі не портрет, а пам’ятник у міському пейзажі – у даному випадку, пам’ятник Ярославу в російському місті Ярославлі. Пригадую, що пам’ятник відкривали наприкінці жовтня 1993 року, тижні через два-три після кривавої сутички двох гілок російської влади, на відкриття приїздив сам Єльцин. І, здається, наш «Рух» був незадоволений, вбачав антиукраїнську інтригу. Я припускаю, що в задумі пам’ятника міг міститися якийсь підтекст, але, як кажуть, вивітрився по дорозі. Зате стоїть пам’ятник Ярославу, цілком шляхетний. Я б не взявся доводити росіянам, що Ярослав – не їхній князь.