Текст книги "Украина - не Россия"

Автор книги: Леонид Кучма

сообщить о нарушении

Текущая страница: 45 (всего у книги 48 страниц)

66

Орест Субтельний пише: «Епоха Кирила Разумовського – золота осінь Гетьманщини... Глухова торкнувся дух Європи. Столицю Гетьманщини прикрасили витончені палаци з англійськими парками, у театрі заміняли одна одну італійські оперні трупи, і місцева знать, одягнена за останньою паризькою модою, заповнювала численні кав’ярні... Еліті в Гетьманщині дихалося при ньому [Разумовському] надзвичайно легко. Збувалася, нарешті, її заповітна, ще з кінця XVII століття затаєна мрія про перетворення на “нормальне” дворянство».

67

Деякі дослідники досить суворо оцінюють цю мову. Михайло Грушевський прямо називав її «макаронічною». Цим словом позначають прийом, коли текст пересипається не уживаними в рідній мові іноземними словами або словами, складеними чи переінакшеними на іноземний зразок.

68

Будь-яка революція в культурній сфері – це не тільки придбання, але і втрати. Емігрантський історик Іван Лисяк-Руднинький охарактеризував те, що відбулося, так: «Для освіченого суспільства все старше за Котляревського лежить, по суті, за межами інтелектуального обрію. Адже наша сучасна літературна мова – продукт, у кращому випадку, XIX століття. На відміну від росіян, у яких розвиток сучасної літературної мови йшов через вливання народних елементів у церковнослов’янські рамки, успадковані від попередніх століть, засновники українського “літературного відродження” свідомо обмежили книжкову мову розмовною мовою наддніпрянських селян. Наслідком же стало, серед іншого, те, що ми втратили створену в попередні століття українську наукову термінологію (юридичну, політичну, богословсько-філософську), так що ледь не до революції 1917 року навіть в “українофільських” колах панувало переконання, начебто українська мова придатна хіба що для ліричної поезії або для п’єс з народного життя, або для популяризаторських брошур, але не для серйозної наукової чи публіцистичної продукції».

69

«Політичне підгрунтя української політики імперської влади, – пише Мирослав Попович, – вичерпно виражене в таємній доповіді III Відділення Миколі І з приводу Кирило-Мефодіївського товариства і творчості Шевченка: “з деякими віршами в Малоросії могли посіятися і згодом укоренитися думки про удаване блаженство часів гетьманщини, про щастя повернути ці часи і про можливість Украйні існувати у вигляді окремої держави”. Це на іншому жаргоні могли б сказати і Жданов, і Суслов... Всупереч існуючим забобонам, ні Валуєвський циркуляр 1863 р., ні Емський акт 1876 р. не забороняли української мови. Вони “тільки” обмежували сферу її дії таким чином, щоб висока культура залишалася російськомовною... По суті, мова йшла про надання українській культурі селянського характеру і розчинення професійної української культури в загальноімперській. Загалом, “малорос” у культурний побут допускався, але тільки у вигляді такого собі Шельменка-денщика, провінційного Санчо Панси».

70

Петрові Струве заперечив єврейський публіцист (згодом один із засновників сіонізму) Володимир Жаботинський. Він писав: «Если бы вместо указа о воспрещении украинской культуры явился в 1876 г. указ о разрешении вести на украинском языке преподавание в гимназиях, то уважаемому публицисту вряд ли пришлось бы теперь так победоносно констатировать, что в Киеве без русского языка нельзя быть культурным человеком». Жаботинський проникливіше, ніж його російський опонент, зазирнув у суть: «Украинский народ сохранил в неприкосновенности то, что есть главная, непобедимая опора национальной души – деревню. Народу, корни которого прочно и густо впились на громадном пространстве в родную землю, нечего бояться за свою племенную душу, что бы там ни проделывалось в городах над бедными побегами его культуры, над его языком и его поэтами. Мужик все вынесет, все переживет, всех переупрямит и медленно, шаг за шагом, но неуклонно и непобедимо со всех сторон втиснется в города, и то, что теперь считается мужицким говором, будет в них через два поколения языком газет, театров, вывесок – и еще больше».

Як представник російської інтелігенції, Жаботинський приходив до такого висновку: «Ми допускаем непростительную политическую ошибку: вместо того, чтобы движение, громадное по своим последствиям, развивалось при поддержке влиятельнейших кругов передового общества и привыкало видеть в них свою опору, своих естественных союзников, – мы заставляем его пробиваться своими одиночными силами, тормозим его успехи замалчиванием и невниманием, раздражаем и толкаем в оппозицию... Роста движения это не остановит, но... самые тяжелые последствия для будущих отношений на огромном юге России могут родиться, если мы вовремя не спохватимся, не поймем и не учтем всей громадности этого массового феномена».

71

У зверненні «К населению Малороссии» Денікін так видав свої погляди на це питання: «Стремление отделить от России малороссийскую ветвь русского народа не оставлено и поныне. Былые ставленники немцев Петлюра и его соратники продолжают и теперь совершать свое злое дело создания самостоятельной “Украинской державы” и против возрождения единой России... В основу устройства областей Юга России будет положено начало самоуправления и децентрализации при непременном уважении к жизненным особенностям местного быта. Объявляя государственным языком на всем пространстве России язык русский, считаю совершенно недопустимым и запрещаю преследование малорусского языка. Каждый может говорить в суде по-малорусски. Частные школы, содержащиеся на местные средства, могут вести преподавание на каком угодно языке».

72

Сучасний український підручник історії для старших класів змальовує всі ці зміни так: «Кожен політичний режим, що утверджувався в Україні, прагнув вести власну лінію в галузі культури. Кожен з них спирався на соціально і національно близькі йому верстви населення, у тому числі інтелігенцію, діячів культури, освіти, мистецтва, всіляко підтримуючи їх, при цьому залишаючись байдужим, а то і непримиренно ворожим до інших».

73

У 1927 році в Москві вийшла книга «Про національну культуру», автор якої В. А. Ваганян (Тер-Ваганян) доводив, що всі мови СРСР, крім російської, є відхиленням від «мови Жовтневої революції», «проявом національного канібалізму», контрреволюційного буржуазного націоналізму і свідчать про орієнтацію їх носіїв (національної інтелігенції) на буржуазну культуру Заходу.

74

Каганович був саме «Генеральним секретарем» компартії України. Очікуючи на його приїзд, Центральний Комітет КП(У) випросив у Москви підвищення статусу чи то такої важливої першої особи, чи то першої особи в такій важливій союзній республіці. Посада генерального секретаря зберігалася в Україні до 1934 року, коли Сталін, мабуть, вирішив, що не варто далі ризикувати, продовжуючи терпіти високий статус як першої особи, так і республіки.

75

Сучасний український історик Станіслав Кульчицький пише: «Щеплення тоталітарних владних структур суспільному організму України супроводжувалося помітним культурним підйомом – національним відродженням 20-х років. Представники національної інтелігенції, починаючи з М. С. Грушевського, які в минулому будували демократичну державність українського народу, знайшли пристосування своїм силам у нових умовах. Завдяки їхнім зусиллям були одержані вагомі результати в розвитку освіти, науки, літератури і мистецтва... Можна стверджувати, що за 20-і роки радянська влада в Україні була повністю коренізована».

76

«Поки Сталін боровся за владу, – пише Кульчицький, – він був кращим другом національних республік. У боротьбі із суперниками він гостро потребував підтримки найбільшої національної республіки – УРСР... У період “колективного керівництва” Сталіну важливо було забезпечити собі громадську і апаратну підтримку з боку УРСР, і він домігся свого. Після цього на перший план вийшов інший фактор – потенційна загроза сепаратизму, яку могла відчувати Москва через самий факт існування могутнього регіонального центру її власної влади... Коли Сталін досяг абсолютної влади, його політика стосовно України кардинально змінилася, [але] припинення політики українізації в УРСР ніколи офіційно не проголошувалося».

77

Саме цей факт і породжує складності в оцінці 20-х років. Часто кажуть (і, мабуть, це правильно), що якби в 1917 – 1920 роках більшовизм не втяг Україну до своєї фатальної орбіти, Україна пішла б соціал-демократичним або навіть своєрідним шляхом Скоропадського, але в будь-якому випадку не тоталітарним, вона розвивалася б як держава з ліберальною економікою. Але так само часто чуєш у відповідь: а чи зуміла б ліберальна держава діяти суто вольовими методами? Чи зуміла б вона кинути потрібну кількість сил і коштів на рішуче впровадження і матеріальне забезпечення національної школи і вищої освіти, на національну науку, національне мистецтво, на підготовку вчителів і інших необхідних кадрів, на вироблення і впровадження термінології, видання словників, дотування книговидання, театру, кіно, радіомовлення – тобто, на збиткову (за ліберально-капіталістичними мірками) державну українізацію? А головне, чи не проголосила б вона, у дусі демократії, «вільне суперництво мов і культур», як говорили багато хто і при Грушевському, і при Скоропадському? А якби проголосила, то за яким сценарієм розвивалося б таке суперництво в умовах домінування російськомовної інтелігенції (плюс мільйони втікачів з більшовицької Росії) і крайньої нечисленності тодішньої української? На всі ці і схожі «чи зуміла б...» теж є вагоме міркування. Ми знаємо і не перестаємо дивуватися, як багато для українізації було зроблено за дуже короткий, найскладніший, майже поспіль воєнний період між лютим сімнадцятого року й остаточною перемогою радянської влади в Україні. А якщо уявити собі, що українська демократична влада здійснює свої стратегічні культурно-політичні програми в мирних умовах, на базі ринкової економіки? Невже було б зроблено менше? Подумаєш-подумаєш, та й скажеш собі: нема гірше, ніж гадати про те, що могло б бути. Є головне – у XX столітті Україна стала вільною і незалежною, нехай наш шлях до волі і був тяжким і звивистим. Подякуємо Богу за такий результат і схилимо голови в пам’ять про всіх, хто допомагав Україні стати Україною.

78

Але й обмежувати ввіз книг до України не вважаю правильним. У 2000 році в Росії видано більше (по числу назв) книг, ніж будь-коли в її історії. Ясно, що це не одні детективи і дамські романи – видається найцінніша література з усіх галузей знань, довідники, словники, атласи, посібники, вузівські підручники і багато, багато чого іншого, потрібного в Україні і здатного розширити наші інформаційні обрії.

79

Торжествуюча в ефірі, на касетах і дисках російськомовна попса (у її багатоголоссі гідно представлені колишні кияни), регулярні «рейтингові» московські телепрограми і серіали, московські товсті щотижневі газети з місцевими додатками, глянсові журнали про «шикарне життя» і «про це», розливане море дамських романів, серійних детективів і якихось фантазій про друїдів на космольотах – усе це створює таку стійку інформаційно-ідейну єдність усього пострадянського населення, такий новий універсалізм, про який Суслов із Брежнєвим не могли навіть мріяти. Чи легко на цьому культурному тлі вести капітальний ремонт нашої національної культури? Але ж є ще польська попса і мас-культура, є західна. Їхній вплив не можна порівняти з російськомовною, але вони теж присутні в нашому культурному просторі і теж тягнуть у свій бік. І от, знаючи все це, як вислухувати скарги, що на Україну не транслюється з Москви (просто бузувірство!) яка-небудь трьохсотсерійна мильна опера?

80

От маленький зразок з «Історії русів або Малої Росії»: «Черкасами называли и писали всех почти Малороссиян, а не одних Козаков... по главному их городу Черкасу, состоящему при реке Днепре, где гетманы Руские резидовали и были верховными трибунами сей земли... Когда же спрашивают еще, почему город Черкаск назван Черкасом? то уже тонкость сия будет так нерешительна, как бы и о многих других в свете городах, не имеющих сведения о начале своего называния».

81

До слова сказати, вони чудово писали. Коли їх читаєш, неможливо відірватися. Шкода, що сучасні історики так не можуть. Я маю на увазі роботи Дмитра Бантиш-Каменського, Миколи Маркевича, Михайла Максимовича, Володимира Антоновича, Аполлона Скальковського, Олександра Лазаревського, Ореста Левицького, Олександри Єфименко, Івана Лучицького, Дмитра Багалія, Дмитра Яворницького (Еварницького). Їх історичні праці – наш національний скарб. Їх можна і потрібно перекладати на українську (у мене на полиці стоять два прекрасно виданих томи «Історії запорізьких козаків» Яворницького в українському перекладі), але треба пам’ятати, що корифеї нашої історичної науки, у дусі своїх знаменитих європейських колег Томаса Маколєя, Іполита Тена й інших, ставилися до своїх текстів як до літературних творів, а літературні твори краще читати на тій мові, на якій вони написані.

82

Величезний обсяг робіт і джерел з української історії, надрукованих російською мовою такими виданнями, як «Киевская старина», «Архив Юго-Западной России», «Акты Юго-Запалной России», «Чтения в Историческом Обществе Нестора-летописца», «Записки Одесскою общества любителей истории и древностей», «Чтения в Обществе истории и древностей русских», «Русский архив», «Русская старина» і ще безліч інших. Це воістину наше дорогоцінне надбання, саме там фундамент наших уявлень про колишню Україну

83

Це півтора десятки видатних діячів науки, що були більш чи менш далекими родичами: дослідник Донбасу (і міністр народної освіти Російської імперії), зоолог і ембріолог, дослідник Африки, палеонтолог, соціолог, дослідник продуктивних сил Росії, правознавець, учений-ветеринар, педагог, хімік, біолог (засновник морської біологічної станції в Севастополі), психіатр, музикознавець і математик, історик. До того ж, дружина одного з них, палеонтолога Володимира Онопрійовича Ковалєвського, Софія Ковалєвська, була першою жінкою-математиком. П’ятеро з цієї плеяди були академіками Російської Академії наук. Усі вони зв’язані з Україною сімейними узами, більшість родом з Харківщини, деякі – випускники Харківського університету.

84

Після Вернадського обов’язки президента ВУАН недовго виконував історик Микола Прокопович Василенко. 27 березня 1922 року на цю посаду було обрано історика Ореста Івановича Левицького, одного з кращих фахівців з епохи Визвольної війни, на жаль, він помер у травні того ж року. Через скороминущість термінів Василенка і Левицького не завжди навіть згадують серед президентів Української Академії.

85

Українцем по матері був Нєкрасов, українські корені були і в А. К. Толстого, і в Достоєвського, і в Чехова. Олександр Блок був нащадком Григорія Сковороди (вони й обличчями схожі).

86

Такий принцип, територіальний, усюди є загальноприйнятим. От, наприклад, академік Володимир Андрійович Стєклов, прикраса світової математики. Росіянин і нижегородець, він скінчив Харківський університет (у 1887 році) і був вихованцем харківської математичної школи Ляпунова, іншого великого математика. Головне, що створив Стєклов у математиці, він зробив до 1906 року – року, коли він залишив Харків заради Петербурга. Отже, ми маємо право пишатися ним як українським ученим. Інший приклад: чудовий зцілитель Володимир Петрович Філатов, офтальмолог і хірург, що врятував зір величезного числа людей. Не має значення, що він родом росіянин і пензяк. Досить того, що з 1911-го року і до кінця життя він працював в Одесі. Це робить його українським лікарем, так прийнято визначати належність учених в усьому світі.

87

Уродженець Диканьки князь Віктор Павлович Кочубей, права рука двох імператорів (Олександра І і Миколи І) і правнук легендарного Василя Кочубея, страченого Мазепою, говорив у 1828 році прохачам з малоросійських губерній наступне: «Хоть я по рождению и хохол [не тільки по батьку; його мати була уроджена Безбородько], но более русский, чем кто другой – и по моим принципам, и по моему положению, и по моим привычкам. Моє звание и занимаємый мною пост [Кочубей був у той час головою Кабінету міністрів і головою Державної ради] ставят меня выше мелких соображений; я смотрю на дела ваших губерний с точки зрения общих интересов нашей страны. Микроскопические виды – не мое дело».

Кочубей, як бачимо, хоча б визнає, що «хохол» і росіянин – не одне і те ж, тоді як багато хто з його земляків категорично відкидали і це.

88

У Києві жила академічна родина Кистяковських. Олександр Федорович Кистяковський (народився в 1833 році, вмер у 1885) був не тільки відомим криміналістом, засновником Київського юридичного товариства, але і «виявляв найсильніші українські симпатії»: брав участь у журналі «Основа», видав пам’ятку українського законодавства часів Гетьманщини «Права, по которым судится малороссийский народ».

Його старший син, Володимир, був великим фізико-хіміком, жив у Петербурзі, потім у Москві, став академіком, шановним радянським ученим: очолював інститут, одержав два ордени Леніна (залишаючись безпартійним) і помер у віці 87 років, у 1952 році. Ніякого «українського виміру», як зараз висловлюються, у його житті не видно. Інший син Олександра Федоровича, Богдан, був юристом і соціологом, членом кадетської партії й учасником знаменитої збірки «Віхи». Починаючи з 1890-го року в Україні він бував рідко, але в 1917 році переселився до Києва, взяв участь у створенні Українсько? Академії наук, однак передчасно, у травні 1920 року помер, не доживши до 52 років. Богдан завжди пам’ятав, що він українець, і в 1915 році навіть повністю розійшовся з лідером кадетської партії Петром Струве на грунті різних поглядів на українське питання.

Молодший син, Ігор, став відомим адвокатом, одним із кращих «цивілістів» Росії, автором багатьох праць, жив у Москві. Але і його покликала Україна: у 1918 році він уже міністр внутрішніх справ у Скоропадського, а пізніше емігрував до Югославії. (Винниченко зображує Ігоря Кистяковського «нахабним негідником», таємним прихильником «єдиної і неподільної», підступним ворогом української державності, але Винниченко взагалі мало для кого знайшов добре слово; ми тут у це вникати не будемо.)

І, нарешті, син Богдана Кистяковского, Георгій. Він був ровесником століття, брав участь у Громадянській війні, але не в одній з українських, а в білій армії. У 1920 році евакуювався з Криму до Туреччини, учився в Німеччині і СІЛА, став великим ученим. Він був розроблювачем вибухового механізму для атомних бомб, спеціальним радником з науки президентів США, віце-президентом Національної Академії наук США в 1965 – 1969 роках, автором книги «Вчений у Білому домі».

Отож, для російських довідкових видань «Кистяковський А. Ф. – російський юрист», «Кистяковський Б. А. – російський публіцист». А що тут скажеш? Все, що залишилося після них – книги, статті, судові промови – усі російською мовою. Далі, «Кистяковський В. А. – радянський [природно!] фізико-хімік» і навіть «Г. Б. Кистяковський – російський учений-емігрант». Останній потрапив і до енциклопедії «Російське зарубіжжя», хоча вченим став уже за кордоном і ні з російською, ні з радянською наукою ніяк не був зв’язаний. Костянтин Дмитрович Ушинський, основоположник наукової педагогіки в Росії, родом був з новгород-сіверських дворян, помер в Одесі, похований у Києві. Він прожив всього 46 років, але зробив винятково багато. Зібрання його творів видані в 11 томах, та ще випущено чотири томи «Архіву Ушинського». Чи має право Україна називати його своїм, пишатися його спадщиною? Правду сказати, він був типовим великодержавником, але багато з розроблених ним принципів створювалися немов би спеціально для нас. Так, визнаючи бажаність використання досягнень інших народів. Ушинський наполягав, що воно «виявляється нешкідливим тільки тоді, коли основи суспільної освіти твердо покладені самим народом». Лисянський – російський кругосвітній мореплавець. Пржевальський – російський дослідник Внутрішньої Азії і Тибету. Федченко – російський натураліст, дослідник Тянь-Шаню і Паміру. У родині Пржевальських розповідали, що їхнє прізвище українського походження, але зазнало, як і багато інших українських прізвищ, полонізації в шістнадцятому столітті. Зарудний – російський орнітолог і мандрівник. Миклухо-Маклай (правнук козака Миклухи, героя узяття Очакова) – російський антрополог і мандрівник, дослідник Нової Гвінеї, Булатович – російський дослідник Ефіопії. Остроградський – російський математик. Малєвич, творець «Чорного квадрату», один з найдорожчих у світі художників – російський авангардист. Родченко – російський художник, один з піонерів дизайну. І так далі, без кінця-краю.

В еміграції – у Франції, США і так далі – продовжували вважатися росіянами нащадки славних козацьких родів художник Давид Бурлюк (славетний футурист) і всесвітньо відомий диригент Ігор Маркевич. Вважалися (і вважаються) росіянами явні українці, кияни Ігор Сикорський (один з найвідоміших авіаконструкторів XX століття), великий танцюрист Сергій Лифарь, великий генетик Феодосій Добржанський. От Архипенко – живописець-авангардист і скульптор, той в еміграції оголосив себе українським художником. Та й він час від часу потрапляє до росіян.