Текст книги "Украина - не Россия"

Автор книги: Леонид Кучма

сообщить о нарушении

Текущая страница: 42 (всего у книги 48 страниц)

Коментарі та нотатки

1

У 1959 році росіяни складали 54,6% населення СРСР, у 1970-му – 53,3%, у 1979-му – 52,4%, а в 1989-му – уже 50,8%.

2

У 1959 році на 100 росіян у СРСР припадало 33 українця, а в 1989-му – уже тільки 30. Чому? Куди поділися ці троє? Смертність серед українців протягом цього тридцятиріччя залишалася такою ж, як серед росіян, та й народжуваність була аж ніяк не нижчою, але чомусь число росіян у СРСР за цей період виросло на 27%, тоді як українців – тільки на 19%. При одержанні паспорта діти із змішаних родин набагато частіше записувалися росіянами, ніж українцями. Так само нерідко робили і діти двох українських батьків, якщо родина жила за межами України.

3

Перепис 1989 року нарахував 6,8 млн українців, за межами УРСР.

Тільки час покаже, яка частина з них втрачена для українства назавжди. Хоча, природно, хай буде добре всім цим людям, яким би не виявився їхній вибір. Відповідно до перепису 1989 року, 8,4 млн українців у всім СРСР (тобто майже кожен п’ятий) не вважали українську мову рідною, до того ж 4,6 млн з них проживали в самій Україні! У 1989 році понад 18 мільйонів жителів України не вважали українську мову рідною, а 11,8 мільйонів (23%, близько до чверті населення республіки) і не володіли нею. Судячи з усього, не відчували потреби, саме тодішнє життя не підштовхувало до оволодіння українською. Мало хто має сумнів, що це число насправді було більшим: люди під час переписів часто-густо дають не стільки правильні, скільки «політкоректні» відповіді. Особливо це стосується перепису 1989 року – року, коли пробудження української національної самосвідомості вже заявило про себе на повний голос і розписатися в тім, що ти, по суті, відкидаєш культуру титульної нації, стало «незручно». Зменшені чи ні, ці цифри давали привід для найпохмуріших передчуттів.

4

Привабливі й інші наші воднотранспортні можливості. 26 листопада 2001 року робочі групи України, Білорусії і Латвії підписали договір відносно проекту «Транзитний шлях Дніпро – Західна Двіна». Мова йде про будівництво каналу, що з’єднає дві ріки, забезпечивши Україні вихід до Ризької затоки Балтійського моря. Справа це, звичайно, не завтрашнього дня, оскільки такий канал обійдеться більш ніж у два мільярди доларів. Ніякого державного каналориття не планується. Нехай приватники-акціонери зважують вигоди своєї участі в проекті, оцінюють можливі вантажопотоки. Називають цифру 120 мільйонів тонн вантажів на рік.

5

Схиляючи голову перед пам’яттю загиблого в роки сталінського терору С. Л. Рудницького, неможливо підписатися під усіма його ідеями. Так, «світове політичне значення України» він бачив у тім, щоб «вона своєю великою і довгопростягненою територією спинювала б експанзію Росії до Адрійського й Егейського морів, до Передньої Азії й Єгипту, й робила б майже неможливою експанзію до Індії». Виходить, Україна повинна була б зробити своєю основною життєвою метою не рішення власних завдань, а постійну протидію іншій державі. І чим? Своїм великим тілом. Для цього Україні належало стати не просто «широко розпростертою», а дуже широко розпростертою – тобто, самій зайнятися територіальними захватами. Загородити від Росії Індію Україна в часи Рудницького могла б, лише зімкнувшись із Китаєм. Виходить, Україні довелося б розширитися – через Астрахань, Новоперовський форт і Орськ (тому що це шевченківські місця?..) – до Семиріччя (тому що там жило багато вихідців з Полтавщини?!) і кордону з Китаєм. Втім, у книзі Рудницького («Чому ми хочемо самостійної України». Львів, 1994) можна знайти набагато більш скромні плани. Якщо вже не самостійність, пише він, то автономію України в складі Росії можна «сильно поставити». Не за здравіє, так за упокій... Втім, думка про значення географії здається виключно цікавою і правильною.

6

За розмірами території країни, що йдуть слідом за Україною, розташовуються так: Франція займає 552 тисячі кв. км, Іспанія – 505 тисяч, Швеція – 450 тисяч, Норвегія – 387 тисяч, Німеччина – 357 тисяч, Фінляндія – 337 тисяч, Польща – 313 тисяч, Італія – 301 тисячу, Велика Британія – 244 тисячі, Румунія – 237 тисяч.

7

Накладаючи сітку посад у керівництві сьогоднішньої України на державний устрій УНР, бачимо, що як голова Центральної Ради Грушевський був фактичним президентом республіки з листопада 1917 року. Саме тому про Грушевського часто говорять як про першого президента України.

8

У Гоголя, в дев’ятому розділі «Мертвих душ», сказано про подібні «учені міркування»: «Сперва ученый подъезжает в них необыкновенным подлецом [т. е. вкрадчиво], начинает робко, умеренно, начинает самым смиренным запросом: не оттуда ли? не из того ли угла получила имя такая-то страна? или: не принадлежит ли этот документ к другому, позднейшему времени? или: не нужно ли под этим народом разуметь вот какой народ? Цитует [цитирует] немедленно тех и других древних писателей и чуть только видит какой-нибудь намек или просто показалось ему намеком, уж он получает рысь и бодрится, разговариваете древними писателями запросто, задает им вопросы и сам даже отвечает на них, позабывая вовсе о том, что начал робким предположением; ему уже кажется, что он это видит, что это ясно, – и рассуждение заключено словами: так это вот как было, так вот какой народ нужно разуметь, так вот с какой точки нужно смотреть на предмет! Потом во всеуслышанье с кафедры, – и новооткрытая истина пошла гулять по свету, набирая себе последователей и поклонников».

9

Як з’ясували архівісти, вперше такий поділ греки ввели в 1292 році. Важливо було і те, що митрополит Русі-Росії, якого надсилали з Константинополя, перебував у Києві, головному місті Малої (тобто головної) Русі-Росії.

Однак у 1299 році митрополит київський Максим переніс митрополичу кафедру до тієї самої новоназваної «Великої Росії», до міста Володимира, а в Києві не залишив навіть епіскопа. Митрополит Максим не вважав, що переїздить до іншої країни. Він просто переїхав з одного міста Руської землі до іншого, подалі від орд хана Ногая, що незабаром, у тому ж році, так розорили Київ, що в ньому взагалі не залишилося мешканців (як стверджує Лаврент’євський літопис, розбіглися усі до одного).

Спадкоємець же Максима, митрополит Петро, у свою чергу переніс (у 1325 році) митрополичу кафедру, цього разу до Москви, де вона вже і залишилася. Це відіграло згодом важливу роль в піднесенні Москви. Для людей Середньовіччя місто, де перебуває митрополит, було очевидно важливішим від усіх князівських столиць. Князів багато, а митрополит один.

Але – увага! – знаходячись у Москві, митрополит Петро і ще деякі його спадкоємці продовжували вважатися митрополитами Київськими і всея Русі (пізніше Київськими і Московськими і всея Русі), а їхня митрополія у константинопольських патріархів іменувалася просто Руською – або, на грецький лад, Російською. Тут витоки великої плутанини з назвами. У наступному столітті відбулася сварка Москви з Константинополем, після чого митрополити московські склали з себе канонічну залежність від константинопольських патріархів. Так почалася московська автокефалія. У відповідь константинопольський патріарх у 1458 році посвятив окремого митрополита з кафедрою в Києві для православних Великого князівства Литовського і взагалі для всіх «руських» єпархій, що не перебували під митрополитом Московським. З цього часу Руська митрополія константинопольського патріархату розділилася на Київську («і всея Русі») і Московську («і всея Русі»). Цей факт остаточно закріпив, в очах греків, поняття: «Велика Росія», тобто Велике князівство Московське, і «Мала Росія» – митрополія Київська (пізніше Київська і Галицька). Поступово ці поняття стали засвоювати і ті, кого вони стосувалися. Стали писати «Русія», а потім і «Росія». Найцікавіше, що і «великороси», і українці почали це робити одночасно.

Це питання прояснив ще у дев’ятнадцятому столітті наш чудовий учений Михайло Олександрович Максимович. Навівши два десятка свідчень того, що це було саме так, він додає, що таких свідчень набагато більше. От деякі з них. Ще в 1591 році православне Львівське братство видало у своїй друкарні «Граматику» «в наставление многоименитому российскому роду» (тобто народу). У граматиці згадане «пришествие» патріарха Ієремії «в страны Российския», а митрополит Київський і Галицький Михайло (Рагоза) іменується «архиепископом всея России». Та й сам Михайло Рагоза, починаючи з 1590 року, став писати у своєму титулі то «всея Росии» (з одним «с»), то «всея России».

Щоб ми усі вкрай заплуталися: резиденція митрополита Київського і Галицького більше ста років знаходилася у Вільні, нинішньому Вільнюсі.

Наші предки не заперечували проти назви «Мала Росія». Максимович цитує післямову знаменитого київського книгаря і лексикографа Памви Беринди до книги «Анфологион, з Богом содержащий церковную службу» (1619): «се убо приносить ти... матерь твоя в России Малой». У «Октоиху» (1630) львівського видання сказано: «в граде Леондополи [тобто у Львові] Малыя России».

Але головні свідки і судді тут, звичайно, козаки. У Білоцерківському універсалі 1648 року Богдан Хмельницький пише: «вам всем обще Малоросияном о том доносим... о уволненю от бед лядских всего народа Малороссийского... Кому з вас любима целость отчизны нашей, Украины Малороссийской...». Зверніть увагу: «Украины Малороссийской». України! Запорожці теж нічого не мали проти назви «Мала Росія». З січня 1654 року вони пишуть Хмельницькому: «А замысл ваш, щоб удатися і буди со всем народом Малороссийским... а бысте того дела не оставляли и оное кончили, як ку найлутшой ползе отчизны нашой Малороссийской...».

Проти слова «Росія» не стали заперечувати й у Москві. Вже в 1586 році патріарх московський Іов став писати у своєму титулі: «і всея Росії».

10

Чеський учений, великий педагог Ян Амос Коменський включив до своєї знаменитої книги «Світ почуттєвих речей у малюнках» карту «найголовніших держав Європи», складену в 1650-х роках. На цій карті окремо показана «Московія», а північніше і на схід її – «Росія». Кордон між ними не проведений. Україна репрезентована на цій мапі «Подолією» між гирлами Дунаю і Дніпра. «Подолія» межувала, відповідно до книги Коменського, з «Фракією», Угорщиною, Польсько-литовською державою і «Тартарією».

11

Слово «українець» ходило задовго до Петра Першого, інакше, наприклад, у Росії не могло б з’явитися прізвище Українцев. Омелян [гнатійович Українцев (1641 – 1708) був у 1689 – 1699 роках главою російського Посольського приказу, тобто, по-нинішньому, міністром закордонних справ.

12

Патріарх Нікон вважав, що «малороссияне потеряли веру и крепость добрых нравов; покой и честь их прельстили, они своему чреву работают (служат), и нет у них постоянства»). Деякі духовні книги з Києва викликали в Москві переполох. Про розп’яття Христа в них говорилося: «пригвоздили до креста». Московські грамотії побачили тут єресь, говорили, треба, мовляв, писати «ко кресту». Такі «єресі» вони знаходили скрізь, де тільки зустрічали незрозуміле для них значення слова, наприклад, «речь» у значенні «річ» і так далі. (Правда, це не перешкодило незабаром «великому призову» українських книгарів і вчених до Москви.) Тут можна згадати і великі обрядово-літургічні розходження. Українці при хрещенні не занурювали дітей в купіль, а обливали святою водою, і московське духівництво всерйоз порушувало питання, чи не є «обливанці» єретиками. І це при тому, що багато десятиліть предстоятелями російської православної церкви були саме українці, тобто, «обливанці».

13

Після переселення запорожців на нове місце уряд війська (тепер уже, щоправда, Чорноморського, а не Запорізького) видав «Порядок громадської користі», у якому «згадуючи первісний війська за назвою запорожців стан», ухвалило: «Бути в цьому війську [Чорноморському] військовому уряду з кошового отамана, військового судді і військового писаря... заради військової резиденції спорудити град, найменувавши його на честь всемилостивішої государині Катеринодар... заради збирання війська, установлення належного порядку і притулку бездомних козаків побудувати в Катеринодарі сорок куренів...» (38 з них одержали ті ж назви, що були в Січі); «усе військо розселити курінними селищами по жеребу й у кожнім курені щорічно 29 червня вибирати курінного отамана»; «для заведення і утвердження у всій землі війська благоустрійного порядку» розділити її на п’ять округів і завести окружні начальства; окружне правління повинне складатися з полковника, писаря, осавула і хорунжого, у чиї обов’язки входить «забезпечувати неодмінне і негайне виконання» письмових розпоряджень військового уряду, піклуватися про економічні потреби населення, розбирати усно сварки і бійки, піклуватися про справне і своєчасне озброєння козаків, про дороги і мости, про благоустрій і чистоту в курінних селищах, про пожежну частину, про переслідування злодіїв і розбійників, про заходи проти епідемій і епізоотій; функції ж «розправи і покарання тих у війську, хто мав погрішності» залишалися за військовим урядом; «...старшинам і козакам на вічно спокійне показаними дворами, хуторами, млинами, лісами, виноградами і рибальськими заводами володіння видати відкриті листи для того, щоб на вказане, крім хазяїна і законної їхньої спадщини володіння ніхто права не мав, та й землею не утискував; старшинам, як вождям, наставникам і піклувальникам про спільні цього війська блага, для чинної відзнаки їхніх заслуг дозволити селити при своїх хуторах родичів і вільно бажаючих людей», але для того, щоб старшини не вважали оселених у їхніх хуторах людей своїми підданими, і щоб цим людям вільно було іти із старшинських хуторів на землі війська, куди побажають, «крім боргів, якими хто буде зобов’язаний, не має волі вийти, поки борг хазяїну не поверне».

14

У післявоєнній Німеччині філософ Г. Плесснер написав книгу «Нація, яка запізнилась». У ній він доводив, що німці виявили нездатність до засвоєння свого духовного досвіду і тому є народом, який запізнився, можливо назавжди. Єдиний шанс для такого народу – ще раз пройти, як двієчник і другорічник, курс основ сучасного вільного суспільства. До честі німецької інтелігенції, вона не образилася на Плесснера, а поставилася до його діагнозу з розумінням. Це свідчило про рівень розумної самокритичності в суспільстві. Але свою роль відіграло, підозрюю, і те, що людина, яка настільки нищівно оцінила історичний досвід Німеччини, носила пересічне німецьке прізвище. Якби книгу написав представник країни-переможниці, та й узагалі будь-хто, кого б сприймали як чужого, не дуже доброзичливого спостерігача, німецька свідомість відкинула б його критику як упереджену і тому не варту уваги. Я дуже хочу, щоб хто-небудь розумний написав про недоліки українського характеру, способу життя і сприйняття світу, але буде краще для справи, якщо автором такої книги стане той, хто знає наші недоліки зсередини, кого не обдуриш на полові, але тому і здатен викликати у нас довіру – тобто, щирий українець. Я не обов’язково з ним погоджуся, але обов’язково обміркую навіть найсуворіші висновки, якщо він до них прийде.

15

Можливо, «схильність до меланхолії», що згадується етнопсихологами стосовно українців, описує саме той стан людини, коли вона – усвідомлюючи це чи ні – згадує про існування непояснених явищ і питань, які не мають відповіді? Перечитуючи «Историю моего современника» Короленка, я наштовхнувся на кілька місць, чомусь не відмічених свідомістю в юні роки, коли я читав чудову сповідь уперше. Сьогодні ці фрагменти здаються мені дуже красномовними. От один з них. Батько автора (і героя) привіз із Києва «старинную большую книгу в кожаном переплете». Це був «Печерський патерик», збірник про історію Києво-Печерського монастиря і перших його подвижників. Даю слово Володимирові Галактіоновичу Короленку: «Это произведение, исполненное глубочайшего невежества и суеверия, но вместе и глубокой искренности, на всех своих страницах испещрено чертями и чертенятами, которые являлись пещерным подвижникам. Аляповатые лубки изображали их в виде маленьких смешных полуобезьян, с хвостами крючком и с птичьими ножками, и всюду они представлялись только проказниками, то прячущимися в рукомойники, где их монахи закрещивают и запирают, то принимающими вид девид, то являющимися в виде свиней, больших ящериц, змей или собак. Они устраивают монахам всякие козни, но иногда и монахам удается изловить их; тогда они их наказывают, заставляют таскать бревна и, по странной снисходительности, опять отпускают на волю. Мне кажется, что эта почтенная книга, по которой впоследствии я выучился славянскому чтению, сильно уронила в наших глазах грозную репутацию черта, и мы, допуская ее существование, потеряли к нему всякое уважение и страх».

За словами коментаря, казково-фантастичний світ марень, знамень і чудес має в «Патерику» реальну історичну основу, от так прямо і сказано. На пенсії з задоволенням розберуся, що мається на увазі, спробую зрозуміти, чому наші предки так спокійно жили поруч з нечистою силою, не особливо прагнучи з нею боротися. У Росії інші відносини людини з потойбічним світом, своя поетика страшного, не схожа на нашу. Справжня ця історія чи вигадана, вона – у тім вигляді, у якім її доніс до нас автор – могла відбутися (чи бути вигаданою) тільки у нас, в Україні.

Інший уривок з Короленка, зовсім гоголівська історія. «Наша кухарка рассказывала разные случаи из своего детства... Отец ее в старые годы “чумаковал”, то есть ходил с обозами в Крым за рыбой и солью, а так как мать ее умерла рано, то отец брал ее с собою... Таким образом, ее детство прошло в чумацких валках, в странствованиях по степям на скрипучих возах, с ночлегами в степи. При этом она видела “своїми очима” много таинственного и чудесного.

...Отстали от табора и ночью должны были переезжать через болота по длинной гребле, в конце которой стояла мельница. Ночь была ясная, как день, а на мельницах и в бучилах, как это всем известно, водится нечистая сила... Девочка не спала на возу и, взъехав на греблю, увидела, что стороной за возом бежит что-то маленькое, “як мыша”. – Тату, – сказала она задремавшему отцу, – вот за возом “мыша бежит”. – Отец оглянулся и тотчас же стал креститься. – “Говори, доню, отче-нашу”... Оба стали молиться, а мыша выросла в крысу, потом стала, как кошка, потом, как лисица, как волк, и наконец, как медвежонок. Медвежонок вырос в медведя и все продолжал расти, так что когда они подошли к концу гребли и поравнялись с мельницей, то он был уже выше мельничной крыши. Но тут оказалось, на счастье путников, что чумацкая валка расположилась ночевать на лугу за мельницей, так что оттуда слышались уже говор, песни и крики. Нечистий, увидев огни и такую силу крещеного народу, вдруг поднялся на дыбы, что-то “загуло”, как ветер, и медведь кинулся в омут...

Отец присоединился к табору и попросил, чтобы его с возом пустили в середину. Чумаки, видя, что с человеком случилось такое происшествие, признали его требование справедливым, раздвинули возы и очистили ему место. Отец, кроме того, был человек “знающий” и потому, прежде чем лечь спать, обвел круг кнутовищем около своей телеги, закрестил его и заговорил заговорами. Ночью кто-то, очевидно, искал среди спящего табора именно его и его дочку. Наутро весь табор оказался в полном беспорядке, как будто невидимая сила перетрясла его и перешвыряла так, что возы оказались перемешаны, хозяева очутились на чужих возах, а иных побросало даже совсем вон из табора в степь... На один из таких рассказов вошла в кухню моя мать и, внимательно дослушав рассказ до конца, сказала:

– Вот ты, Будзиньская, старая женщина, а рассказываешь такие глупости... Как тебе не стыдно? Перепились твои чумаки пьяные, вот и все...

Будзиньская очень обиделась:

– Я еще вовек не лгала, – ответила она с большим достоинством, – а паны, дело известное, ничему не верят».

Наприкінці несподівана подробиця. Стара куховарка «признавала, что в последнее время народ стал хитрее и поэтому [!] нечисти меньше». Ну, хіба не диво? Для мене очевидно, що все тут, до найменшої подробиці, до розмови куховарки з матір’ю, дуже українське.

16

Те, що у формуванні наших народів велика роль інших етносів, свідчить, наскільки наші слов’янські предки були розумнішими нинішніх расистів-аматорів. Уже тисячу років тому вони розуміли, що приплив свіжої крові є благо. Результат цього розуміння речей у наявності: ніде в світі ви не зустрінете у вуличній юрбі стільки красунь, як у Дніпропетровську і Петербурзі, Києві і Москві. Українці і росіяни безумовно можуть пишатися усіма своїми предками без винятку.