Текст книги "Украина - не Россия"

Автор книги: Леонид Кучма

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 48 страниц)

Природні межі кожного народу найбільш чітко визначає його мова. Вона зв’язує всі стани і всі землі розселення цього народу. Українських патріотів, стурбованих долею рідного краю, не могло не тривожити, що надмірно ускладнена мова київських книгарів (сьогодні ми називаємо її стародрукованою літературною), яку розуміли освічені люди у Москві, була майже незрозумілою простому народу України. Можна сказати і так: мова києво-могилянської ученості була фактично віддана великоросам, засвоєна, а потім і перероблена ними. Справжня українська мова нікуди не поділася, але на письмі частіше використовувалася не вона сама, а якісь її похідні. Народна мова вважалася грубою і неприпустимою в учених працях.

Мабуть, багато українських авторів вважали, що пишуть мовою, спільною для «Великоросії» і «Малоросії». Так, ймовірно, вважав архімандрит Києво-Печерської лаври Інокентій Гізель. У 1674 році він написав «Синопсис или краткое собрание от различных летописцев». Він першим у загальнодоступній формі змалював «перенесення столиці» Русі в XII столітті – іншими словами, обгрунтував ідею правонаступництва володимиро-суздальських (а потім і московських) князів від київських. Не даремно його книга витримала до 30 видань і аж до XIX століття використовувалася як підручник історії по всій Росії.

Універсальною, цілком можливо, вважали свою мову козацькі історики, такі, як Самійло Величко, вважав і Григорович-Барський, автор чотиритомних нотаток про подорож до Святої землі і багато інших. Що більш важливо для української літератури, таким же було ставлення до мови своєї творчості й у Григорія Сковороди. Сковорода геній, і вже тому стоїть осібно. Разом з тим, ставлення до літературної школи, що писала на стародрукованій літературній мові, за останні сто років було різним.[67] Думка, що універсальна для Росії й України мова неможлива, виглядає сьогодні абсолютно очевидною, але щоб зрозуміти це в ті далекі часи, треба було пройти шляхом проб і помилок.

І коли він був пройдений, виявилося, що під завісу XVIII століття, після восьми століть існування української літератури, Україна повинна заново виробляти нормативну літературну мову! Ентузіасти, що взялися за цю справу, не уявляли собі повного обсягу завдання.

Ситуацію дуже добре змалював Орест Субтельний. Необхідно було, пише він, «перетворити “говірку” простого народу на засіб самовираження всіх українців... установити міцні зв’язки між елітою і масами, закласти основи спільної національної ідентичності... Самі першопроходці сумнівалися в перспективності своїх починань і розглядали їх лише як експерименти і курйози. Це, наприклад, стосується “Енеїди” Івана Котляревського – першого літературного твору мовою українських селян і міщан. Саме цей твір, що був оприлюднений в 1798 році [що характерно, у Петербурзі – Л. К.] поклав початок і української літературної мови і нової української літератури...; Спочатку він узагалі не призначав свій експеримент для публікації, і лише уступаючи наполяганням друзів, надрукував “Енеїду”, яка, на його подив, мала бурхливий успіх серед лівобережного дворянства. Але і після цього сам автор не усвідомлював того, що в мовному і літературному відношенні його твір виявився поворотним пунктом».

Починання Котляревського і його послідовників було для української літературної мови воістину революційним. Тепер, із двохсотлітньої відстані, розумієш, що цей крок був безумовно необхідним. Якби не він, українська культура могла повністю русифікуватися протягом наступних ста років. Ірландська і шотландська культури не злилися з англійською, тільки зробилися на 99% англомовними, але ірландці і шотландці є кельтами і прекрасно це знають, пишаються цим, протиставляють себе англійцям, які не гірше їх знають про себе, що вони – сакси, і теж дуже пишаються цим. А наша спільність з росіянами від Рюрика ніяк не перешкоджала б нашій асиміляції, навпаки – виправдувала б її, так що українська культура злилася б з російською повністю, не залишилося б навіть такого явища, як українська російськомовна культура.[68]

Нова українська драматургія почалася теж з Котляревського. У 1819 році була поставлена його п’єса «Наталка-Полтавка», що не сходить зі сцени донині. Але український театр з’явився тільки в кінці століття. Дебют нової української прози запізнився, у порівнянні з дебютом нової української поезії, на цілих 36 років. Враження таке, що наша історія нікуди не квапилася. Орест Субтельний розповідає про це так: «Переказують, що поштовх розвиткові української прози дав заклад між Петром Гулаком-Артемовським (сином священика й ректором Харківського університету) та Григорієм Квіткою-Основ’яненком (нащадком знатного козацького роду). Гулак-Артемовський, який відчував сильний потяг до української мови й експериментував з нею в літературі, був переконаний, що її чекає безрадісне майбутнє... Оскільки українське дворянство переходило з української на російську мову, а українською розмовляли тільки селяни, Гулак стверджував, що вона не годиться для “великої” літератури. Квітка не погоджувався з ним і вирішив довести свою правоту. В 1834 р. він пише “Малоросійські оповідання Грицька Основ’яненка”».

Мова йде про перші кроки нової української мови. Вдумайтеся, будь ласка, у цю дату: 1834 рік. Прикиньте, чи багато часу відпустила історія українському народу на рішення завдань, які в інших народів забрали багато століть? Відрізок між 1834 і 1918 роками складає усього 84 роки. Людське життя нерідко триває довше. На початку цього відрізка український народ ще не володіє сформованою і нормативно упорядкованою літературною мовою, він усе ще перебуває в незнанні щодо свого справжнього імені, він продовжує жити в різних державах, він не зовсім чітко уявляє межі своєї етнічної території, він поки ще позбавлений ясної національної самосвідомості і не має національної символіки. Але вже в 1918 році український народ оголосить про свою незалежність: у січні – у Києві, у листопаді – у Львові, а 22 січня 1919 року – і про об’єднання, нехай і символічне, розірваної батьківщини воєдино. Не знаю, чи відомі світовій історії інші випадки настільки стрімкого і могутнього національного пробудження? Чи існують інші приклади того, щоб такий великий, і при цьому розчленований народ так успішно й за такі історично стислі терміни надолужив упущене? Які ж сили дрімали в українському народі, скільки виявилося в ньому схованих талантів! Ніхто не розстеляв на його шляху килимової доріжки. Зовсім навпаки – на цьому шляху виявилася величезна кількість ям і капканів. Але українці зуміли їх подолати.

Від 1918 року до сьогоднішнього дня минуло ще майже, стільки ж років. Вони виявилися багато важчими за перші. Навіть тепер, коли досягнуте головне, незалежність, кожний черговий рік – це подолання стіни. І починає здаватися, що часи Котляревського були легшими. На дозвіллі кілька панів із задоволенням балакали з селянами і козаками, записуючи почуте, а потім, не кваплячись, творили. Можливо. Але в нас є воістину величезна перевага перед ними: ми знаємо – тому, що побачили своїми очима, – що неможливе можливо. Їм це, на жаль, не було відомо. Не думаю, що навіть у найфантастичніших мріях Котляревський або Квітка-Основ’яненко могли уявити собі Україну у вигляді найбільшої європейської країни – не тільки незалежної, але і такої, що говорить мовою, яку вони рятували для неї. Звичайно, мені дуже хотілося б, щоб їх відвідали такі осяяння, але, зважаючи на все, їхні мрії була набагато скромнішими. Характерні для ранніх українофілів настрої відбив поет Амбрось Метлинський – за власним визначенням, «останній бандурист», що тихо наспівує «пісню минулого» на «умираючій мові». Що б не думали про себе ці українські першопроходці, за своїми наслідками для України зроблене ними виявилося подвигом.

Багато хто вважає, що, за великим рахунком, подвиг Котляревського і його послідовників полягає в тому, що вони стали предтечами Тараса Шевченко. Можна навіть сказати, що Шевченко перетворив їх у своїх предтеч.

Що таке державна декларація незалежності? Це гучне оголошення усьому світу: держава Ім’ярек, якої досі не було, відтепер є. В умовах бездержавності України шевченківський «Кобзар» став декларацією буття українського народу. Вустами Шевченка український народ оголосив усім, кого це стосується: «Я є».

Народ можна визнати існуючим лише в тому випадку, якщо людей, що складають цей народ, утримує і з’єднує свідомість своєї окремості і відособленості від інших народів, поруч з якими він живе. Національна свідомість українців початку XIX століття до Шевченка була свідомістю «малоросів» – відгалуження «общерусского» племені. «Кобзар» доніс до своїх читачів зовсім іншу думку: вони українці, діти України. Україна Тараса Шевченка це, з одного боку, реальна територія, а з іншого боку – Мати, Доля, Воля, Загублений Рай (на зразок града Китежа), ідеальна батьківщина, якої ще нема, але яка прийде:

...Не смійтеся, чужі люді!

Церков-домовина

Розвалиться... і з-під неї

Встане Україна.

І розвіє пітьму неволі,

Світ правди засвітить,

І помоляться на волі

Невольничі діти!..

...І забудеться срамотна

Давняя година.

І оживе добра слава,

Слава України,

І світ ясний, невечірній

Тихо засіяє...

Обніміться ж, брати мої,

Молю вас, благаю!

Роль Шевченка в національному самовизначенні українців не можна порівняти ні з ким до нього і після нього. Він не тільки «головний» український поет, але і творець української державної ідеї. Своїми віршами Шевченко узаконив слово «Україна» як єдино можливу назву нашої батьківщини (і майбутньої держави!), і, що не менш важливо, узаконив слова «українець» і «українці». Ми бачимо в Тарасі Шевченко пророка, що зумів «розшифрувати» Божий задум про Україну, Боже послання про неї.

Може і не ставлячи перед собою такого завдання, Шевченко створив міф про власну золоту добу, абсолютно необхідний будь-якому народу в ситуації відродження. Він посіяв у мільйонах душ не тільки казку про блаженство часів гетьманщини, але і мрію повернути ці часи. Парадоксально, але українську державу допомогли повернути до життя вірші, що оплакували неможливість самого повернення:

Була колися Гетьманщина,

Та вже не вернеться!

Було колися панували,

Та більше не будемо.

Тої слави козацької

Повік не забудемо.

Звичайно, говорячи так, я допускаю, з висоти сьогоднішнього дня, деяке спрощення і «випрямлення» ходу історичних подій. Навіть Шевченко не був чарівником. Щоб перебудувати психологію людей, потрібен час. До того ж, неможливо перебудувати психологію всіх людей. І отут треба сказати про виняткову роль таких розбуджувачів національної свідомості, як народні вчителі. Викладання в сільських народних школах і в недільних школах для неписьменних селян цілком офіційно велося на «малоросійській» мові (у рік смерті Шевченка на книжковому ринку пропонувалося шість різних українських букварів), і саме вчителя таких шкіл стали передовим і найдійовішим загоном українського патріотизму.

В усій своїй силі перетворюючий вплив Шевченка розкрився після його смерті (нагадаю, він помер у 1861 році). Вже і XIX століття наближалося до своєї останньої третини, а в Україні усе ще не було своєї літератури. Тобто існували письменники і поети, але не було літературного потоку, не було професіоналів, які живуть літературною працею. На тлі багатства російської літератури українська виглядала бідною родичкою. Чи легко було в таких умовах утверджуватися українській мові, як універсальному засобу комунікації всього українського народу, усіх його шарів і станів? Чи легко їй було в таких умовах продемонструвати здатність передати всю сукупність знань і уявлень про людину і про світ, опанувати все багатство відтінків подібних уявлень, так хоча б знайти якусь норму, а не бути довільною сукупністю обласних діалектів?

Був і ще один фактор. Як тільки імперська Росія побачила загрозу, яку таїли для неї утвердження і розвиток української мови, вона відразу ж ужила цілеспрямованих заходів по її приниженню.[69]

Залишається тільки дивуватися тому, що поставлена в такі умови українська культура в Російській імперії зуміла продовжувати свій розвиток. Школу виживання вона скінчила на відмінно. Навіть у роки гонінь на українське слово вона висунула плеяду першокласних письменників і драматургів, таких як Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Михайло Старицький, Іван Карпенко-Карий, Марко Кропивницький, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, вона висунула видатних етнографів-українознавців, мовознавців, лексикографів, істориків, публіцистів, театральних режисерів. Заборона українського театру була знята у 1881 році, усього іншого – лише в 1905.

Сімдесят років, від арешту Тараса Шевченка і його товаришів по Кирило-Мефодієвському товариству і до революції 1917 року, розвиток української культури був розвитком «всупереч», розвитком «у відповідь на». І без того затиснута в лещатах часу, змушена наздоганяти, українська культура в Російській імперії постійно перебувала в нерівних умовах у порівнянні з російською культурою. Населення головних міст за відсутності повномасштабної національної школи на практиці майже все було російськомовним. До того ж, у цих містах, з різних причин, жило порівняно мало українців. Аудиторія української культури увесь час залишалася штучно обмеженою.

Я не схильний демонізувати політику царської Росії стосовно українців. Вона була відчутно м’якшою за політику, що провадилася в ті ж роки Францією в провінціях Прованс і Бретань. Люди, відповідальні за російську культурну політику (а серед них було багато українців за походженням), вірили в «единый русский народ», придуманий київським архімандритом Гізелем у 1674 році. Вони не сумнівалися, що за українським рухом стоїть польська, австронімецька або ватиканська інтрига, за висловом Солженіцина, «подтравка». Циркуляр 1863-го року спирався на думку видатних професорів-українців Кулжинського (учителя Гоголя в ніжинській гімназії) і Гогоцького. Натхненником «Емського указу» 1876 року теж був українець, історик Михайло Юзефович. Усе це сьогодні, коли пройшла ціла епоха, не так вже і важливо. Важливо лише те, що всі ці люди помилялися. Вони не спромоглися зрозуміти, що український народ був реальністю. А реальність має звичку перемагати.

Дорікати, хоч і з запізненням, треба не імперії (імперія – вона і є імперія) і не тим, хто віддано і відкрито їй служив, а «передовій», «святій і чистій» дореволюційній російській інтелігенції. Українці мали право розраховувати на її підтримку або хоча б співчуття. Або, в найгіршому випадку, на інтерес до української проблематики. Російська інтелігенція переконувала усіх (і саму себе), що їй ненависне імперське гноблення, будь-яке придушення волі, будь-яка несправедливість. Але при цьому вона, у абсолютній своїй більшості, залишилася глухою і сліпою до України.

На що вже були шанувальниками волі і всіх ліберальних цінностей кадети («конституційні демократи»), але і їхній головний ідеолог Петро Струве «зламався» на українській тематиці. У газетній полеміці 1911 року він доводив, що розвивати треба не українську культуру, а «общерусскую», і що мовою культури в Києві була і залишиться російська.[70] Доводиться прямо визнати: за невеликим винятком, освічена Росія не подала руки Україні, а утвердження українства сприймала з прихованими і навіть явними ревнощами і недоброзичливістю. Це породжувало зустрічні крайності, їхньою кульмінацією став підрив бойовиками Української народної партії пам’ятника Пушкіну в Харкові в ніч з 30 на 31 жовтня 1904 року.

На відміну від кадетів, більшовики – партія до 1917 року нечисленна і невпливова – ще задовго до революції у всіх своїх деклараціях відмежовувалися від ідеї єдиної і неподільної російської нації і проголошували право націй Російської імперії, включаючи українську, на самовизначення. Такі заяви робив і сам Ленін. Важко сказати, що було б, якби в 1917 році до влади в Російській імперії прийшли кадети. Вони були проти української незалежності, навіть вийшли з Тимчасового уряду, оголосивши його угоду з Центральною Радою недоречною. Але, на відміну від більшовиків, вони все-таки були партією європейського типу, відстоювали з думської трибуни право українців звертатися рідною мовою в органи влади в себе вдома і використовувати українську мову в суді. Щоправда, на що вже європейськими були партії, наприклад, у Британії, а ірландцям свою незалежність довелося завойовувати. Загалом, добре відомо тільки те, яким «самовизначенням» став для України захват влади Леніним «со товарищи».

Кидок

З чим же прийшла Україна до 1917 року, якою вона була тоді? Українці складали менше третини міського населення. Чим більшим було місто, тим сильнішим виявлялося його обрусіння. Так, у 1917 році лише 16% киян вважали українську мову рідною (для порівняння: у 1874 році таких було 60%, а в 1897 – 22%). Міста омивалися 30-мільйонним українським селянським морем. Українці залишалися селянською нацією, а селянство – це головний «народоохоронець». Однак завдання національної революції традиційно лежить не на селянстві, а на буржуазії, винятків з цього правила в історії християнських народів не було. Крайня нечисленність національно мислячої української буржуазії страшно сповільнювала процес пробудження. Але і це ще не все. Селяни, з одного боку, були практично не зрусифіковані, а з іншого, як нагадує професор Роман Шпорлюк, що довгий час очолював Інститут українських студій Гарвардського університету (США), значна частина з них ще не встигла усвідомити себе українцями. Декільком тисячам ентузіастів українського руху протистояла державна система освіти і сформована культурна інфраструктура імперії. Правда, кілька тисяч людей, згуртованих єдиною ідеєю – це зовсім немало. У моменти велетенських потрясінь, подібних до революцій, кілька тисяч рішучих і цілеспрямованих людей складають ту критичну масу, що здатна розбурхати суспільство. У світовій історії завжди так і було. У рутинні ж часи вони можуть лише накопичувати сили і чекати.

Період 1905 – 1917 років був часом відносної свободи (дуже відносної, з поверненнями репресивної політики в 1910 і 1914 роках), але українська культура не змогла за такий короткий час відвоювати собі помітний всім і кожному плацдарм на власній землі. Зате непомітні зовні процеси дорослішання України йшли в народній товщі завдяки діяльності просвітницьких організацій («просвіт»), українських товариств («громад»), народних домів, місцевих земств, клубів, читалень, кооперативів, народних і недільних шкіл, завдяки виставам українських труп і все новим виданням «Кобзаря». Давно вже сказано: щоб стати матеріальною силою, ідея повинна оволодіти масами. І цей процес йшов без зупинок. Наступні події показали, що фундамент, закладений зусиллями безкорисливих героїв, виявився незламним.

Ми ніколи не довідаємося, як українське начало в Україні могло перемогти на шляхах еволюції. Воно перемогло б у будь-якому випадку, але події різко прискорив 1917 рік. Одним з головних завдань Центральної Ради стало відновлення історичної справедливості. А це вимагало осмисленої культурної і мовної політики. Повне домінування російської культури протягом двохсот років створило такий велетенський культурний перекіс, що просто ввести українське діловодство, зрівняти українську школу з російською, створити українські гімназії і впровадити викладання на українській в університетах було якщо і можливо (а насправді ні: не вистачало кадрів), але недостатньо. Потрібна була продумана і тактовна українізація України. Готових рецептів, як це зробити в умовах демократичної держави (а Центральна Рада почала будувати демократичну і соціальну державу), не було. Виробити відповідну політику за короткий час виявилося неможливим. Особливо якщо згадати, що це був за час.

Так, Центральна Рада почала державне будівництво тоді, коли ще не завершилося формування української нації. Іноді кажуть, що за таких несприятливих умов вона взагалі не повинна була братися до справи. Але хіба завжди той чи інший народ одержує свій історичний шанс у найзручніший для себе час, як ми – у 1991 році? Хіба французькі королі взялися до державного будівництва лише після того, як сформувалася французька нація? Навчитися плавати можна тільки у воді. Так вважав Володимир Винниченко, що очолював уряд України в 1917 році, а пізніше – Директорію. Свою книгу про цей час він назвав «Відродження нації». Читаючи її, я чітко бачу: відродженню нації (назва дуже точна) багато в чому допомогли саме зусилля тодішніх керівників України в галузі державного будівництва – нехай багато хто і вважав ці зусилля передчасними. Я кажу це як керівник України, що вирішує частіше за все схожі завдання.

Оцінюючи діяльність Центральної Ради і своїх товаришів-державників України першого призову, Винниченко написав: «Воістину ми були подібні богам... які намагалися створити з нічого новий світ». Мало хто зрозуміє його слова про «новий світ» з «нічого» так добре, як я.

При цьому Центральна Рада була настільки стурбована тим, щоб її культурна політика була бездоганно демократичною, що в найтяжчих, а краще сказати, в надзвичайних умовах пішла на надання культурно-національної автономії всім національним меншинам України.

Грушевський і Винниченко увесь час побоювалися, що їх звинуватять у перегинах, а то і в українському шовінізмі.

Дивно виглядає і постать гетьмана Павла Скоропадського. Людей Центральної Ради він розігнав. Його кабінет складався наполовину з росіян, мало того – в основному з кадетів, та й весь урядовий апарат ряснів росіянами (включаючи українців, що обрусіли). Багато чиновників зовсім не приховували своєї антипатії до української державності. Разом з тим, за сім з половиною місяців гетьманського правління було надруковано кілька мільйонів екземплярів українських підручників, українська мова введена в більшості шкіл, засновано півтори сотні українських гімназій – утроє більше, ніж при Центральній Раді. Були засновані Академія наук (її очолив Володимир Іванович Вернадський), Національна бібліотека, Національний архів, відкритий український університет у Кам’янець-Подільському.

Наш видатний політичний мислитель В’ячеслав Липинський твердив, що гетьман зробив величезну справу, а саме привчив до української державності найважливішу і найвпливовішу частину суспільства: зрусифіковану еліту України, і не тільки привчив, але і залучив до здійснення цієї мети. Якби гетьман утримався, він, за думкою Липинського, зміг би вирвати ідею української державності «з-під монополії ідеологічної секти» (так Липинський називав українську національну інтелігенцію). Тобто, згідно Липинського, будівництво національної держави – занадто важливе завдання, щоб доручати його націоналістам.

Директорія, що замінила гетьмана, протрималася занадто недовго, щоб можна було говорити про її культурну політику. Проте, Директорія формально відновила національно-культурні автономії, скасовані Скоропадським.

До повного утвердження радянської влади влітку 1920 року більшовики тричі на якийсь час займали Київ і частину України. Перший раз – на місяць на початку 1918 року. Цей місяць був вартий багатьох літ. Червоні полювали в основному на царських офіцерів, але при цьому могли просто так розстріляти людину за документ на українській мові (на українській, значить, має відношення до «контрреволюційної» Ради). Більшовицький комісар Дубненського повіту на Волині заборонив п’єсу «Сватання на Гончарівці» Квітки-Основ’яненка, яка не зустрічала перешкод навіть у часи дії Емського указу. «Грати можна, – пояснив комісар, – але тільки не контрреволюційною мовою».

Друге пришестя більшовиків відбулося в січні-лютому 1919 року і тривало до серпня. Радянський уряд України очолив Християн Раковський, особистість надзвичайно неоднозначна. У деяких книгах і підручниках він поданий як живий символ більшовицького «інтернаціоналізму», сліпого і глухого до будь-якої народної душі. На перший погляд, все виглядало саме так: румунський підданий, але при цьому болгарин, який порядно (як вважалося) обрусів і не знав української мови. Багато разів цитувалися такі його слова: «Декретирование украинского языка в качестве государственного – дело реакционное». А у своєму виступі на III Всеукраїнському з’їзді Рад Раковський сказав навіть: «Мы покончили с национальными различиями».

Але Україна дечим зобов’язана Раковському, і вже тому не варто спрощувати його постать. Головна заслуга Раковського така: у 1922 році він зумів переконати Леніна в тому, що сталінський план включити Україну (і інші республіки) до складу РРФСР на правах «автономії» абсолютно неприйнятний. У нас ще буде мова про це.

Раковський був сином болгарського поміщика. Після війни 1877 року та частина Добруджі, де знаходився маєток його батька, відійшла до Румунії. Раковського не можна назвати «обрусілим»: наприкінці XIX – початку XX століття серед верхів болгарського суспільства володіння російською мовою було саме собою зрозумілим, але, як освічений європеєць, він вільно говорив ще кількома мовами. У 1917 році соціаліст Раковський за ідейними переконаннями став більшовиком. Більшовики заперечували саме поняття «державна мова», що, звичайно ж, виявилося повною демагогією. Але в перші роки після революції ще далеко не все було ясно.

Раковський залишався головою уряду радянської України до літа 1923 року. Його культурну політику не зведеш до двох процитованих заяв. Вона була неоднозначною і досить гнучкою. Репресіями проти української інтелігенції «завідував» у 1919 році в будь-якому разі не Раковський, їх здійснювала Всеукраїнська надзвичайна комісія.

7 липня 1919 року за наказом головного чекіста Лациса був розстріляний 67-літній учений-філолог, українознавець Володимир Павлович Науменко. Хоча його розстріляли за те, що був заступником голови Центральної Ради (усього місяць!) а пізніше – міністром освіти при Скоропадському (всього три тижні!), для української інтелігенції це стало лиховісним символом. Усі пам’ятали, що саме Науменко виступав експертом, коли російська Академія наук у 1905 році нарешті визнала, що українська мова не діалект російської, а окрема і самостійна мова. Під його керівництвом у «Старій громаді» велася робота над «Словником української мови». Тимчасовий уряд призначив Науменка піклувальником (попечителем) Київського навчального округу (ще одна контрреволюційна посада!), він склав і видав «Керівництво для вивчення української мови в російській школі». Яким би не було чекістське мотивування, українська інтелігенція не могла не сприйняти це злодіяння інакше, як цілеспрямований удар по українській культурі й українській мові.

Коли 1 вересня 1919 року більшовиків у Києві тимчасово (на чотири місяці) замінили денікінці, змінилося майже все, але політика стосовно української мови змінилася досить мало.[71]

У чомусь білі пішли далі більшовиків. Вони не полінувалися видати спеціальний наказ про зняття у всіх «присутственных местах» портретів Тараса Шевченка.

Утретє більшовики ввійшли до Києва у грудні 1919 року. Цього разу вони спробували менше підбурювати проти себе національно мислячих українців. У резолюції «О советской власти на Украине» VIII партконференція більшовиків у листопаді 1919 року ухвалила «стоять на точке зрения признания самостоятельности УССР». У резолюції було навіть записане: «Члены РКП на территории Украины должны на деле проводить право трудящихся масс учиться и разговаривать во всех советских учреждениях на родном языке, всячески противодействуя попыткам искусственными средствами оттеснить украинский язык на второй план». Утім, старанність більшовиків на цьому напрямку не варто перебільшувати. Головою Всеукрревкому (законодавча і виконавча влада відразу) став Григорій Петровський, який перед тим заявив у пресі, що «украинство поддерживается кулаками и проходимцами» (сам Петровський був українцем). На початку 1920 року з’явилася заборона використовувати українську мову на залізницях України. Керівництво поштової служби видало таке розпорядження: «Все деловодство и служебные сношения вести только по-русски».

6 травня 1920 року Київ захопили поляки, у душі готові до відновлення Речі Посполитої в межах 1772 року і до нової полонізації краю.

Але ніяких шансів утриматися в них не було. Пілсудський мав під рушницею 700 тисяч людей, а основна частина України залишалася під надійним контролем більшовиків, що створили 5-мільйонну Червону армію. З військової точки зору польський кидок на Київ був актом розпачу. Через місяць більшовики повертаються, уже «всерйоз і надовго».[72]

Низки потрясінь 1918 – 1920 років породили в простої людини страх, як би від тієї чи іншої мови їй не було лиха. Від простих людей важко вимагати ідейного подвижництва.

Культурна і мовна політика радянської влади не піддається спрощеним оцінкам. Уже з 1920 року радянська влада почала впроваджувати в школах УРСР українську мову і безкоштовне навчання. Це було необхідним і неминучим кроком на шляху до повної ліквідації неписьменності. Протягом 10 – 12 років під гаслом «всеобуча» (загального навчання) поступово була ліквідована також неписьменність серед дорослих. Величезним соціальним завоюванням (уже 30-х років) стала обов’язкова шкільна освіта для дітей до 16 років. Вища освіта також стала безкоштовною, студентам ще і платили стипендію. Молодь з народу цінувала це.

Українізація радянського типу, про що часто забувають, мала один спільний знаменник з українізацією в УНР і Українській Державі Скоропадського, а саме – дерусифікацію. Але радянська українізація мала на увазі більш важливу мету, «коренізацію» влади. Коренізація провадилася у всіх республіках, що входили у 20-і і 30-і роки до СРСР, а також у деяких автономних. На національних мовах повинні були говорити і вести діловодство службовці державного апарату, також і держбезпеки (як би вона не називалася в той чи інший період). Національна школа і національна державність були лише додатком до коренізації. Національна державність важила в умовах диктатури партії набагато менше.

При будь-якому ставленні до 20-х років, треба визнати, що, якби не проведена в той час українізація школи, нашої сьогоднішньої незалежності, можливо, не було б. Масова українська школа, що пропустила через себе десятки мільйонів людей, виявилася, як показав час, найважливішим і найміцнішим елементом українського начала в Україні.

Хочу бути правильно зрозумілим: я не вважаю радянську владу прикладом для Центральної Ради, гетьманату Скоропадського або Директорії. Ці три версії української державності були тверді у своїй рішучості зробити Україну Україною. А от більшовики безумовно могли повернути все інакше. Скажімо, секретар ЦК КП(б) України Дмитро Захарович Лебідь (українець, із селян Катеринославської губернії) розвинув цілу теорію про те, що в Україні йде боротьба двох культур – російської (пролетарської і передової) і української (селянської, дрібнобуржуазної), і більшовики України повинні бути на боці російської пролетарської культури. Правда, пленум ЦК КП(б) України цю «теорію» відкинув, але міг і не відкинути. У більшовицькому середовищі такі теорії ходили всі 20-і роки. Схожі думки висловлював такий великий діяч ВКП(б), як Чичерин.[73]