355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Леонід Ушкалов » Що таке українська література » Текст книги (страница 8)
Що таке українська література
  • Текст добавлен: 22 марта 2017, 21:30

Текст книги "Що таке українська література"


Автор книги: Леонід Ушкалов


Жанр:

   

Языкознание


сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 20 страниц)

Урок 20
«ВСЯ ВЛАДА – КВІТАМ!»
До ювілею Григорія Сковороди

Харків. Третє грудня 1763 року. За вікном уже поночі. Григорій Сковорода – викладач класу синтаксими та грецької мови місцевого колегіуму – після всіх своїх денних клопотів нарешті згадав, що в нього сьогодні день народження. Тоді він сів за стіл і почав писати листа. Спершу на папір лягли латинські вірші: «Колись у цю ніч привела мене мати на світ. / Цієї-бо ночі подав я і перші ознаки життя. / А другої ночі, о Христе, мій Боже, / В мені народився твій Дух Пресвятий, / Бо марно би мати моя народила мене, / Якби не родив мене Ти, о світло моє, о життя!»

Сковорода відвів погляд від рядків, глянув у темне вікно, трохи подумав і знову почав писати – неспішно, красивим рівним почерком: «Повернувшись до свого музею й згадавши про свій день народження, про який нагадав мені один друг і власна пам’ять, я почав міркувати про те, як сповнене злигоднями життя смертних. І мені здався зовсім не безглуздим чийсь здогад, нібито щойно народжене дитя одразу ж починає плакати власне тому, що вже тоді ніби передчуває, на які лиха доведеться йому перегодом наразитися. Міркуючи про це на самоті, я вирішив, що не годиться мудрецеві ту ніч, коли він, народившись, почав плакати, відзначати келихами чи якимось іншим безглуздям. Навпаки, я й тепер мало не заплакав, думаючи про те, яке ж бо нещасне створіння – людина, котрій у цьому кіммерійському мороці мирської глупоти не зблиснула іскра Христового світла»…

Саме завдяки цьому листу ми і знаємо, що Сковорода народився 3 грудня – рівно 290 років тому. І, попри те, що філософ не надавав значення своєму дню народження, на початку грудня ми згадуємо його добрим словом. Ясна річ, кожен уявляє цього дивного чоловіка по-своєму. Ось, наприклад, просто неперевершений за глибиною, вишуканістю й експресією образ Сковороди в Арсенія Тарковського: «Не искал ни жилища, ни пищи, / В ссоре с кривдой и с миром не в мире, / Самый косноязычный и нищий / Изо всех государей Псалтыри. // Жил в сродстве горделивый смиренник / С древней книгою книг, ибо это / Правдолюбия истинный ценник / И душа сотворенного света. // Есть в природе притин своеволью: / Степь течет оксамитом под ноги, / Присыпает сивашскою солью / Черствый хлеб на чумацкой дороге. // Птицы молятся, верные вере, / Тихо светят речистые речки, / Домовитые малые звери / По-над норами встали, как свечки. // Но и сквозь обольщения мира, / Из-за литер его алфавита, / Брезжит небо синее сапфира, / Крыльям разума настежь открыто». Хто тут Сковорода? Гордий самітник із Біблією в руках, чоловік, котрий шукає якихось відомих тільки йому фундаментальних паралелей між морфологією Божого слова та морфологією буття. Він намагається зрозуміти природу речей через розуміння Святого Письма. Так-так, спосіб думання Сковороди, як писала німецька славістка Елізабет фон Ердманн у своїй чудовій книзі «Unahnliche Ahnlichkeit. Die Onto-Poetik des ukrainischen Philosophen Hryhorij Skovoroda», засновано на «сталому трансфері між текстом і життям. Текст та правила його розуміння перетворюються на модель життя і світу, а життя і світ повсякчас перебігають у цей текст». І то було не просто пізнання. То було пізнання, що не підлягає жодній прагматиці, пізнання, годне перетворити наше життя на якусь дивовижну, неймовірно легку та солодку «забавку», на те, що греки називали колись словом «діатриба».

«Люди питають, – писав філософ, – що його робить у житті Сковорода? Чим забавляється? Я ж бо радію в Бозі. Веселюся в Бозі, Спасі моєму… Забава… це маківка і квіт, і зерня людського життя. Вона – його осереддя. Будь-яка справа будь-якого життя стремить якраз сюди, ніби та стеблина, що переміняється на зернятко». І у процесі цієї «забавки» ти раптом починаєш почувати, що в речах існує якесь невидиме єство, те, що є «в дереві справжнім деревом, у траві травою, в музиці музикою, у будинку будинком…» Виходить, наш прекрасний світ – лише тінь того невидимого єства? Так, – каже Сковорода. – Це наче сонячної літньої днини ти сидиш у холодку під яблунею. «Єство, що обіймає все, не має меж, так само не має меж і цей світ, бувши його тінню. Світ є скрізь і повсякчас біля свого єства, неначе тінь біля яблуні. Зрештою, вони тільки тим і різняться, що дерево життя стоїть собі та й стоїть, а тінь маліє – то перебігає, то народжується, то зникає, – вона ж бо є ніщота».

І хто ж тоді я сам у цьому перемінному, як вітер, світі? Адже я теж розсипаюся на сотні «я» і часом, глянувши на себе в дзеркало, думаю: «Господи, невже оце-о любила моя матуся?!» Чи є в мене якийсь берег, якесь пристановище, щось таке, що не підвладне всеосяжному плину? Невже моя єдина батьківщина – моє зникоме тіло? Ні, відповідає старий філософ. І ось тобі приклад. «Стань, коли твоя ласка, на рівному місці й звели поставити довкола себе віночком сотню дзеркал. Тоді зразу побачиш, що один твій тілесний бовван має сотню залежних від нього образів. А як тільки прибрати дзеркала, усі копії миттю ховаються у своєму єстві, чи оригіналі, наче гілля у своєму зерняті. Але сам наш тілесний бовван є не чим іншим, як тінню справжньої людини. Це твориво, на манір мавпи, перекривляє невидиму й непроминальну силу та божество тієї людини, чиїми дзеркальними тінями є всі наші боввани, котрі то з’являються, то щезають, тоді як правда Господня стоїть непорушна вовіки, укріпивши свій діамантовий вид – вмістилище незліченних піщинок наших тіней…»

Яка по-бароковому прекрасна та глибока візія життя!.. Люди, ці мільйони холодних дзеркальних тіней, мільйони піщинок на березі океану вічності… І що ж засвідчує, що є в усіх нас – тінях і піщинках – бодай крихітний слід долоні Творця? Тільки любов, каже філософ, бо лише її можна розуміти як Божу присутність у світі. Пам’ятаєте рядки Сковороди, що їх цитував Папа Римський Іван Павло II, виступаючи влітку 2001 року в Києві, у Маріїнському палаці? «Omnia praetereunt, sed Amor post omnia durat. / Omnia praetereunt, haud Deus, haud et Amor». Я би переклав їх так: «Все мина, лиш любов зостається по всьому, / Все мина, та не Бог, не любов».

А далі Папа казав: «Тільки людина, глибоко просякнута християнським духом, могла мати таке натхнення. У його словах знаходимо відгомін Першого послання святого апостола Івана: «Бог є любов», і хто перебуває в любові, той перебуває в Бозі, а Бог перебуває в ньому». Дійсно, любов для Сковороди – справжня субстанція світу. «Хіба всі дарунки, навіть янгольська мова, не є ніщота без любові? – риторично питав він. – Що дає основу? – Любов. Що творить? – Любов. Що зберігає? – Любов, любов. Що дає насолоду? – Любов, любов, початок, середина і кінець, альфа й омега». Та, попри цілу свою всеосяжність, любов аж ніяк не є для нашого філософа чимось тотальним, бо з-за літер його «Алфавіту» повсякчас прозирає незбагненний парадокс «нерівної рівності» чи «несхожої схожості», словом – «unahnliche Ähnlichkeit». Хіба ж ні, коли кожен із нас – неповторна «посудина», наповнена божественним буттям? «Бог, – каже Сковорода, – схожий на багатий фонтан, що наповнює різні посудини за їхньою вмістимістю. Над фонтаном напис: «Нерівна всім рівність». Ллються з різних трубок різні струмені в різні посудини, що стоять довкола фонтана. Менша посудина має менше, але в тому є рівна більшій, що вони обидві однаково повні».

Отак – на противагу просвітницькому гаслу: «Всі люди рівні» – Сковорода стверджує: «Всі люди різні». А це означає, що треба вчитися сприймати світ таким, яким він є, в усьому його розмаїтті, в усіх його суперечностях, у всіх його недоладності, красі, величі, трагізмі… Мабуть, саме це дає можливість жити «тут-і-тепер», почувати вдячність: Творцеві, батькам, учителям, друзям, усім-усім, – не соромитися бути тим, ким ти є, зрештою, стримувати свої пристрасті «вуздечкою розуму, немов диких коней». «Радієш, що ти багатий? – питав філософ. – Ти хворий. Радієш, що ти благородний? Ти нездоровий. Боїшся смерті? Поганої слави через добрі вчинки? Ти не зовсім здоровий душею. Сподіваєшся краще жити завтра? Ти нездужаєш. Бо де надія, там і страх…»

Ні, це не стоїчна апатія і не буддистська нірвана… Колись давно, на початку 1980-их, я сприйняв це як щось до болю знайоме та рідне. У юності ми всі шукаємо адреналіну, а заразом, як ніколи, хочемо бодай краєм вуха чути шум океану буття. Де тільки я не силкувався його слухати! Й у гуркоті металу, й у ритмах мегаполіса, й у тиші університетської бібліотеки, де вивчав, окрім своєї улюбленої поезії, феноменологію Інґардена, неоплатонізм Лосєва, неомарксизм Беньяміна та Лукача, екзистенціалізм, структуралізм… До речі, саме празький структуралізм в особі Дмитра Чижевського відкрив для мене справжні глибини української культури. Казав же колись Євген Маланюк, що духовне життя його покоління не можна уявити без книжок Чижевського про бароко та про Сковороду. Моє духовне життя без них так само важко уявити.

Але чому все-таки Сковорода? Не знаю. Може, випадок, а може, й ні. Колись я іронізував: мовляв, знаєте, чому Елізабет фон Ердманн так само, як і я, звернулася до творчості Сковороди? Це – фатум, адже ми обоє народилися 5 листопада 1956 року. Та хай там як, а саме Сковорода навчив мене однієї простої речі: слухати буття в собі, а не деінде, «викохувати» в собі «добрі рослини». Пам’ятаєте сповнені весняної свіжості рядки Сковороди про людину-садівника? «От вона, молодість року! Природи лице оновилось; / Радо підняв хлібороб звичної праці тягар. / Передбачаючи зиму прийдешню, в турботі хазяйській, / Саду пильнує свого, ниви свої засіва. / Скажеш: щасливий оратай. Але щасливіший од нього, / Хто залюбки обробив ниву душевну свою». А далі поет каже про те, що наша душа – це розкішний сад, у якому ростуть прекрасні запашні квіти. Людина з квітами в серці… Що може бути кращим за цю «флористичну» композицію? Не пам’ятаю вже, з чим я тоді асоціював її більше: зі словами вольтерівського Кандида: «Il faut cultiver notre jardin» («Плекаймо наш сад»), – чи з таким близьким моєму поколінню гаслом гіпі: «Flower Power!» («Вся влада – квітам!»). Та хай там як, я і тепер незаперечно визнаю тільки одну владу – владу квітів.

Урок 21
«КОХАЙТЕСЯ, ЧОРНОБРИВІ…»
Новорічна фантазія про любов

Незабаром Новий рік. Я довго думав, якій темі присвятити свій новорічний «урок літератури». Може, розказати про зимові розваги наших письменників? Наприклад, про те, що Микола Хвильовий страшенно любив кататися на ковзанах. І не просто кататися – він був справжнім фігуристом. Юрій Смолич згадував, як одного разу ходив із ним та зі Сашком Копиленком на ковзанку. Хвильовий, казав він, «був перший справжній фігурист, якого я побачив (тепер їх хто й зна скільки і влаштовуються величезні змагання та олімпіади фігурного катання, а тоді цього не було): Григорович виробляв на ковзанах чорті-що».

А може, розповісти про якісь новорічні письменницькі пригоди? Приміром, про те, як Аркадій Генкін, чи по-простому Арген, той, що – на відміну від «чистих пролетарів», «селян-плужан», «нових дегенератів», «стрикулістів-авангардистів» та інших – був, за його ж таки словами, «одиноким лицарем пера»… Ні-ні, не так. Звісно, Аргена знали в Харкові як дуже колоритного літератора, та ще більше – як чоловіка, котрий ніколи не просихав, тобто пив щодня, пив усе, «крім води й керосину». У нього була щодо цього своя оригінальна філософія-міфологія. Арген називав себе другом «Марса, Вакха й Венери». Та з-поміж цієї трійці пальму першості міцно утримував Вакх. «Марс тепер на пенсії, – казав Арген. – Відгриміли сурми бойовії. А з Венерою треба обережніше. Яка кралечка дорогенька, то така дорогенька, що ніяких авансів не вистачить… А яка дешевша, то дуже небезпечна…» «Ні, панове-товариші, – підсумовував він, – Вакх і дешевший, і для здоров’я корисніший».

Так-от, одного разу, а точніше, під новий 1934 рік, коли після тривалої заборони різдвяних ялинок більшовики нарешті-таки їх дозволили, на центральний ринок Харкова, знаменитий Благбаз, навезли для продажу купу-купезну ялинок. Аргена, який жив неподалік у комунальній квартирі й був, як завжди, напідпитку, чогось занесла нечиста сила між ті ялинки, й він ніяк не міг звідти вибратися. В один прекрасний момент йому здалося, що він потрапив у ліс і заблукав. Отут уже наш «одинокий лицар пера» по-справжньому запанікував. «Агов! Рятуйте!» – почав горлати він щосили. Усе скінчилося тим, що міліція оштрафувала Аргена за хуліганство… Як бачимо, Вакх не такий уже й дешевий… Тож поговорімо ліпше про Венеру, тобто про любов, бо вона – чи вже дешева, чи дорога – завжди прекрасна й завжди квітуча, навіть узимку.

Пам’ятаєте, як десь у той самий час, коли Арген заблукав ненароком серед різдвяних ялинок на Благбазі, юний поет Сергій Борзенко читав у колі харківських літераторів свої вірші про любов? І там були такі рядки: «Зимней ночью волнуется липа, / Как твоя обнаженная грудь». Після цього слово взяв хтось із критиків і почав «аналіз»: «Узимку липи без листя, – глибокодумно сказав він. – Тому нічна зимова липа – це чорне кострубате плетиво з гілок і сучків. А у віршах, як я розумію, ідеться не про кістяк, не про мертву жінку… Хіба ж можна порівнювати голі груди живої коханої з чорним холодним кістяком?»

Борзенко спершу побілів, потому почервонів, як маків цвіт, а далі з криком: «Ах ти ж сволото!» – кинувся на горопашного «аналітика». Друзі ледве зуміли втримати Серьожу й почали заспокоювати його, мовляв, «він же критик, не затискай критику». Та Борзенко розходився не на жарт. «Що значить «не затискай критику»? – кричав він. – Який він критик? Ні чорта не тямить ні в жінках, ні в поезії, а преться!.. Давити таких треба!» Не сумніваюся, що розгніваний Серьожа легко «задавив» би того критика, бо чоловік він був сильний, пристрасний і хоробрий: саме він у ніч проти 1 листопада 1943 року, висадившись під кулями на березі Керченського півострова, поведе у стрімку атаку батальйон морських десантників. Так розпочнеться звільнення Криму від німців, а Серьожа Борзенко стане Героєм Радянського Союзу…

Словом, поговорімо про любов. Щоправда, дехто каже, що наша література, на відміну від західної, змальовує любов якось притлумлено-безплотно, «по-візантійському». Влітку 1991 року, за місяць до того, як Україна проголосила незалежність, Юрій Шевельов не без іронії писав: «Якщо судити з літератури, то на Україні й діти не родяться, хіба що до капусти їх лелеки підкидають. Хай живуть і лелеки. Але їх мало, щоб забезпечити приріст населення. Тож нехай їм допоможуть письменники».

Ну, не знаю… Мені здається, що кому-кому, а лелекам наші письменники і так здавна помагали. Узяти хоча би часи мого улюбленого бароко. Хіба Касіян Сакович, коментуючи Аристотелеву тезу: «Найприроднішою справою у смертних є народження собі подібних», – не писав: «Для зачаття доброго плоду, згідно з природою, необхідне правильне поєднання чоловіка й жінки»? А далі він детально пояснив, що має на думці. Наприклад, із огляду на те, що головною причиною майбутньої зовнішності дитини є жіноча уява під час зачаття, жінці треба «дивитися на гарні речі, наполегливо про них думати, вимовляти добрі слова».

А ось що писав про добре зачаття плоду Григорій Сковорода: «Сій в перший-другий місяць, тобто в квадру, / Застілля кинувши і бесіди священні. / Побачиш труп – не сій, побачиш жах – не сій. / Як жінка зачала – не сій, і п’яним теж не сій. / А та, що зачала, хай носить в думах чистих, / У мирних бесідах, без пристрастей палких, / У спокої святім і в баченні святинь». Ясна річ, духовна література подавала сексуальні картини дуже-дуже м’яко. Навіть коли наш поет-чернець переказував пікантні сюжети з «Декамерона» – приміром, історію про любов Гісмонди, доньки Салернського принца Танкреда, до слуги Гвіскардо (перша новела Четвертого дня, яку розповідає Ф’яметта), – то любовні втіхи найвідвертіше могло бути змальовано хіба що отак: Гісмонда «обома обнявши своїми руками, / Гвіскардо цілувала всі уди устами». Було тут і чимало заборон. Скажімо, «французький поцілунок» як елемент прелюдії вважали гріхом, а щодо сексуальних позицій, то, здається, єдиною прийнятною на той час була місіонерська. Принаймні горішнє положення жінки (cowgirl position) трактували знову-таки як гріх. Натомість справжньою стихією Еросу була сороміцька поезія наших мандрівних школярів. Чого тут тільки нема! І домежна розкутість, і солоний-пресолоний гумор, і раблезіанська тілесність, годна перетворювати грішне тіло на запаморочливий сюрреалістичний пейзаж… Але навіть чистої води «реалізм» тут дуже грайливий і пікантний. Згадаймо хоча би «ковзанку вниз» у діалозі «А що маєш нижче шиї?..»: «А що маєш нижче шиї, / Чернице-сестрице?» / «Цицю маю, отче Дмитріє» / «А що маєш нижче циці, / Чернице-сестрице?» / «Пупа маю, отче Дмитріє» / «А що маєш нижче пупа?..» Певна річ, саме цю старовинну поезію взяв за зразок Микола Гоголь, коли заходився змальовувати розмову між дяком Осипом Никифоровичем і «високошановною Солохою» в «Ночі перед Різдвом».

Але Гоголева «Ніч перед Різдвом» – то вже доба романтизму з його стрімким поривом ins Blau. Романтична любов – безплотно-ангельська, така, як, скажімо, в Шевченковій «Тризні»: «И к персям юным, изнывая, / Главой усталою прильнуть; / И, цепенея и рыдая, / На лоне жизни, лоне рая / Хотя минуту отдохнуть». Але, з другого боку, хіба тут бракує любові плотської? Ні. Уявімо собі таке. 9 липня 1857 року. Теплий ранок. Пустельний берег Каспійського моря. На березі – рядовий 1-го Оренбурзького лінійного батальйону Тарас Шевченко. Він роздягається, заходить у зеленаві хвилі, а накупавшись досхочу, тут-таки на березі засинає. І сниться йому дивний сон. Начебто він опинився на Полтавщині, у Веселому Подолі, де його радо вітав Аркадій Родзянко. «Він показував мені, – нотує поет у щоденнику, – свій надто вже вигадливий сад. Говорив про високу простоту й ідеал у мистецтві взагалі та в літературі зокрема. Лаяв на чім світ стоїть брудного циніка Гоголя, а особливо немилосердно картав «Мертвые души», потім пригощав мене якимись герметично закритими кільками і своїми найбруднішими малоросійськими віршами на манір Баркова». Мабуть, Аркадій Родзянко читав гостеві еротичні вірші – ті, які дали підставу Пушкіну в поезії «Прости, украинский мудрец…» назвати його «намісником Феба й Пріапа»: «Прости, украинский мудрец, / Наместник Феба и Приапа, / Твоя соломенная шляпа / Покорней, чем иной венец; / Твой Рим – деревня; ты мой папа; / Благослови ж меня, певец!» Ба більше, в посланні «К Родзянке» Пушкін охрестив його «Пироном Украйны». Як пам’ятаєте, французький поет Алексіс Пірон був скандально відомий своїми еротичними віршами на зразок «Ode а Ргіаре» з її провідною думкою про те, що Всесвіт – то не так «дім буття», як «дім неприкритого злягання». Тим часом Шевченко асоціює почуті вірші з еротичними творами Івана Баркова. І поезія цього штибу йому не імпонує. Та чи означає це, що він узагалі цурався таких віршів? Ні, бо навіщо би тоді під час своїх мандрів Україною він записував еротичні вірші наших мандрівних школярів – наприклад, оцей: «Балакучий балакучу / Вивів звечора на кручу, / Кохалися на горі / Аж до самої зорі»? Між іншим, слово «кохалися» – то вже моя творчість. Насправді в Шевченковій нотатці стоїть куди експресивніше та соковитіше слівце… Та воно, даруйте, не для газетної публікації…

Що вже казати про часи Українського Ренесансу 1920-их років, «золотих двадцятих»! Ті роки скрізь були «золоті» – недаремно ж є вислови «Goldene Zwanziger», «Roaring Twenties», – але в нас вони особливо яскраві. Може, тому, що то був час тотальної революційності. Яких тільки революцій тоді в нас не було! І соціальна, і національна, і культурна… Була й революція сексуальна. Справді, ті роки, мабуть, найкраще підтверджують думку Герберта Маркузе, згідно з якою соціальна революція без революції сексуальної – річ ледве чи здійсненна. Згадаймо «вільну любов» у комунах, жінок, які голі-голісінькі ходили вулицями Харкова, Києва чи Полтави під гаслом «Геть сором!», домежно розкуту еротичну лірику Валер’яна Поліщука, «ідеальне ліжко для кохання» Василя Єрмилова, яке він створив «у порядку раціоналізації побуту», – фото тієї дивовижі було опубліковано на сторінках журналу «Авангард»: щось схоже на видовжене гінекологічне крісло без підлокітників…

Сексуальна революція позначилася навіть на поезії такого надзвичайно тонкого та сором’язливого лірика, як Павло Тичина. Ось його сповнений свіжості й чогось трепетно-ніжного образ дівчини-веселки над Дніпром: «І знову тиша. / Ховрашок перебіг стернею. / Та на далеких хмарах / безстидна райдуга розкрилась. / Упершись ніжками у поршні світу, / назад вона на руки перекинулась / і, так легко дугою вигнувшись, / як міст, вигнувшись передом до блакиті, / гола тремтіла. / Немовби й не дивиться, / а хитрий сміх її кирпатий / на самих кінчиках здивованих грудей опуклих / танцює, танцює, / м’яко передається на живіт / і там десь западає / в тьмяно-фіалковий / у чорний трикутник…»

Не забудьмо і нашого постмодерну з його епатажністю й настановою на руйнування всіляких табу. Може, сам його початок припадає на 1996 рік, коли з’явився роман Оксани Забужко «Польові дослідження з українського сексу». Жінка. В усьому жінка попереду. То вже потому будуть такі чоловічі історії, як Покальчукове «Те, що на споді», «Мальва Ланда» Юрія Винничука чи «Жінка його мрії» Олеся Ульяненка, яка так збентежила Національну експертну комісію з питань захисту суспільної моралі…

А чого це я все-таки напередодні Нового року заговорив про любов? Мабуть, окрім усього іншого, це наслідок читання книги Паскаля Брюкнера «Le paradoxe amoureux» («Парадокс любові»), український переклад якої нещодавно побачив світу видавництві «Грані-Т». Чудесна книжка, чудесний переклад Леоніда Кононовича й чудесна передмова Анатолія Дністрового. Ця книжка звучить мені рядками «верлібрів про смуток і пам’ять» самого Толі Дністрового: «хто коси твої миє на світанку / хто очі твої бачить на світанку / стікає в них із чорними пісками / лишає голос / голос як зерно».


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю