Текст книги "Що таке українська література"

Автор книги: Леонід Ушкалов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 20 страниц)

Урок 36

«УКРАЇНА МІЖ СХОДОМ І ЗАХОДОМ»

Урок орієнтації на місцевості

Не сумніваюсь, дорогий Читачу, що вам не раз доводилось і чути, і читати фразу «Україна між Сходом і Заходом». Радіо, телебачення, інтернет, газети, журнали, книги… Про «Україну між Сходом і Заходом» говорять і письменники, й учені, й політики. Чим різняться їхні міркування на цю тему? Властиво, нічим. Хіба що манерою думання, бо, як казав колись неперевершений іронік Володимир Державин, митець – це людина, котра має і фантазію, і компетентність; учений – людина, котра має лише компетентність; а політик – людина, котра не має ні того, ні того. Ясна річ, це стосується не тільки українських письменників, учених і політиків, бо фразу «Україна між Сходом і Заходом» мені доводилося читати і по-англійському («Ukraine between East and West»), і по-німецькому («Ukraine zwischen Ost und West»), і по-польському («Ukraina między Wschodem і Zachodem»), і по-російському («Украина между Востоком и Западом»), і по-сербському («Украjина измеħу Истока и Запада»)…

А що це означає посутньо? Для письменника – ніщо інше, як спробу збагнути українську душу, для вченого – студії з ділянки компаративістики, для політика – систему геополітичних координат. Та хай там як, це, як казав колись Михайло Драгоманов, «фатальний поділ цивілізації на західну та східну, тоді як насправді цивілізація одна». А ще мені здається, що в усіх тих міркуваннях десь глибоко-глибоко на дні зачаїлася розгубленість. Варто лише поглянути на обкладинки книжок про «Україну між Сходом і Заходом». Беру в руки віденсько-бернський збірник 2000 року «Sprache und Literatur der Ukraine zwischen Ost und West». Дизайн обкладинки – простір, поділений навпіл по вертикалі контрастними кольорами. Беру іншу книжку – виданий у Львові 2001 року збірник есеїв блискучого візантолога й україніста Ігоря Шевченка «Україна між Сходом і Заходом: Нариси з історії культури до початку XVIII століття». Перед очима той самий простір, поділений навпіл по вертикалі контрастними кольорами… Оце він і є – візуальний образ України як питомого порубіжжя, такого собі сакраментального «між». Ні-ні, це не «дволикий Янус», або, як сказав би Сковорода, «Janus disprosopos», – це химерна, плинна, мало не зникома тінь.

І тут мені на пам’ять приходить стара книжка відомого шведського історика, перекладача та славіста Альфреда Єнсена «Taras Schewtschenko, ein ukrainisches Dichterleben», що побачила світ у Відні 1916 року. Точніше, не так сама книжка, як її початкові слова: «Україна – це східноєвропейська мархія, невиразний пограничний край між Сходом і Заходом…» Україна-мархія, нічийне пограниччя, скіфський степ, яким гуляють як не східні, то західні вітри… Певна річ, обкладинка, дизайнована як простір, поділений навпіл контрастними кольорами, пасувала би цій книжці просто ідеально. Проте чому… чому для стороннього чоловіка, навіть для такого симпатика України, як Альфред Єнсен, моя Вітчизна постає в образі «невиразного пограничного краю між Сходом і Заходом»?

Мабуть, тому, що ми й самі собі не надто «виразні». Писав же колись Пантелеймон Куліш у листі до Олександри Милорадовичівни: «Живе німець по-німецьки, турок по-турецьки, англичанин по-англійськи і москович по-московськи; тілько наш брат, українець, носить навиворот свою одежу». Мине ще кілька десятиліть, і генерал-хорунжий армії УНР Юрій Тютюнник із гіркою посмішкою згадає, як він «українізував» військові частини якогось гарнізону. Мовляв, я вийшов до багатотисячної юрби і сказав: «Українці, піднесіть руки!» Здійнялось кілька рук. Тоді я дав інший наказ: «Малороси, піднесіть руки!» Рук підвелось більше. Нарешті, я наказав: «Хахли, піднесіть руки!» На цей раз руки підвело добрих три четверті юрби. Коли ж я дав наказ: «Українці, малороси й хахли, піднесіть руки!» – руки звела вся юрба. Отак.

Чи не звідси й оті безугавні хапливі пошуки геополітичних орієнтирів, такі характерні для сучасної України? Утім, чому тільки для сучасної? По-моєму, для нас це – «вічний» сюжет. Ось, наприклад, сцена Чигиринського генерального сейму 1650 року зі славетної «Історії русів». Козаки-переможці думають-гадають, під руку якого монарха їм краще стати: польського, московського чи турецького. І хоча би на сміх хто сказав, що покладатися можна тільки на себе, на свій власний меч. Зрештою, що ж тут дивного, коли сам Хмельницький – один із найбільших революціонерів світу – починає промову з того, що протекція для України «не лише корисна, але майже необхідна, бо розсудлива людина чи добрий політик одразу помітить, що саме розташування нашого краю, відкритого навсібіч і незручного для укріплення, робить із нас іграшку незнаної долі й сліпого випадку». Що це? Прокляття географії? Може. Україна – благодатна земля, ласа для чужинців та ще й відкрита з усіх боків: ані тобі високих гір, ані тобі непролазних боліт – усе як на долоні. Та це пояснення насправді нічого не пояснює, бо не тільки ми живемо на рівнині. На рівнині живуть десятки народів. Значить, річ не в географії – річ у нас самих.

І отут я хотів би нагадати вам, дорогий Читачу, ще одну сцену – цього разу з роману Юрія Яновського «Чотири шаблі». Літній вечір. Париж. Сквер навпроти вежі Сен-Жак. На лавці сидять двоє: колишній повстанський маршал Михайло Остюк і таємничий чернець-чужинець. Вони розмовляють про далеку Україну. «У вас, – каже чернець, – добре вміють тільки умирати. Англійські журнали сімнадцятого століття виповнено портретами ваших гетьманів та полковників, військові спеціалісти вивчають їхні походи та переможні бої з поляками й турками, все йде до того, що на сторінку історії випливе новий могутній життєздатний народ, та все раптом летить шкереберть: гетьмани зникають, пропивши всі славні діла, полковники розкішно умирають, четвертовані, колесовані, на кіл посаджені, у мідних биках підсмажені, або стають московськими боярами, кличуть до себе воєвод і – ганьба! – стають рабами, незвойовані, неподолані на полі бою, не примушені силою до покори». «Кажете – добре вмирали?» – Остюк аж нахилився до ченця. «Умирали так, як ніхто в цілому світі не вмирав. У вас є якась гордість смерті…» «Чому ж вони не билися до загину?» «Вони були довірливі, коли ворог хотів їх ошукати, вони були нетривкі там, де треба було перечекати, вони були жалісливі там, де ворог удавав, що просить милості». Так-так, це той самий «героїзм перед лицем поразки», про який напише перегодом Наталя Кононенко-Мойл як про головну прикмету наших козацьких дум – творів величних, неймовірно глибоких, красивих і сумних аж до моторошності. Я би сказав, що наше барокове XVII століття, а може, й ціла історія – це якась прехимерна варіація на тему ars bene moriendi – «мистецтва добре вмирати».

Так чи так, це «вічна» тема «великої Руїни», про яку писали і козацькі літописці, й Шевченко у своєму посланні «І мертвим, і живим…», і Валер’ян Поліщук у статті 1920 року «Як дивитись на мистецтво». Пам’ятаєте? «Найтяжче проходить соціальна революція на Україні, де борються два світи. Україна знову стала на старе історичне місце, де Схід стикається з Заходом, а через те, що Схід і Захід ніколи не можуть поладнати, Україна – «велика Руїна». Проте наш народ хоче бути Сходом, бо «ех oriente lux». Так! Ми тепер Схід, ми хочемо перекинути гнилий Захід, перевернути його банкові контори, як перекинув Христос в єрусалимському храмі міняльні столи з грішми». Саме з таких настроїв і виростала візія Хвильового про «азіатський ренесанс», про Аттилу, який «пройде з огнем і мечем м’ятежною грозою по ланах Європи»… Але ж Хвильовий – невиправний романтик-«вітаїст». Людям, котрі мислили більш прагматично, як-от Сергій Пилипенко, здавалося, що український месіанізм Хвильового – то всього лише «молодечий запал, а не реальні, продумані перспективи». Так-так, «ставка на азіатський ренесанс», писав Пилипенко в 1926 році на шпальтах «Культури і побуту», марна, бо «революційний рух східних народів є лише частка загального, а відродження Сходу – лише знаряддя для перевороту на Заході, і саме з цього у прийдешньому вільного Заходу маємо ми чекати на новий підйом культури, культури вже пролетарської, тимчасом як селянський Схід ще довгі десятиліття нидітиме в азіатчині». Чи не здається вам, дорогий Читачу, що Сергій Пилипенко був «західником», не меншим за Хвильового? Що «психологічна Європа», без якої, як казав Хвильовий, «не обійдуться перші фаланги азіатського ренесансу», була його останньою надією?..

А вже після Другої світової війни гасло «орієнтації на Європу» з новою силою зазвучить у програмних заявах діячів Мистецького Українського Руху. Мабуть, лише мій земляк Іван Багряний був проти всіляких «орієнтацій». «Орієнтації, – казав він у 1946 році, – потребують старці, сліпці й заблукалі. Та ще мавпи». А потому риторично питав: «І чому це Україна неодмінно повинна на когось орієнтуватися? Чому те не обов’язкове для інших, а обов’язкове для України? І хіба мало її й так орієнтують на ту «психологічну» Європу? Хіба, скажімо, цілий соціалізм і комунізм не є теж психологічною Європою?»

Не знаю, як вам, а мені імпонує пафос Багряного. Тим паче, що «орієнтації» на Схід і на Захід проходять по живому тілу моєї Вітчизни. Маю на думці, зокрема, обридлий «міф Збруча», міф про наші «Схід» і «Захід», тобто про те, що Галичина – то одне, а Наддніпрянська Україна – щось інше. І тут я пригадую, як у своїй «Книзі спостережень» Євген Маланюк писав: «…Ми маємо якийсь антиталант у справах міфотворчості, себто творені нами міфи звичайно не лише невдалі, а й позбавлені потрібної їм дози дійсності». І як красномовний приклад поет наводив «міф Збруча» – міф, який суперечив геть усьому, що він знав про Україну. До речі, це Шевченкова тема. Пам’ятаєте його чудові слова з повісті «Прогулянка…»? «Від берегів тихого Дону до крем’янистих берегів швидкоплинного Дністра одна й та сама земля, одна мова, один побут, одне обличчя народу; навіть пісні одні й ті самі. Наче одної матері діти».

Словом, коли я чую розмови наших письменників, учених і політиків про «східняків» і «західняків», про «Україну між Сходом і Заходом», на пам’ять мені приходить один епізод зі старої агіографії. Там чоловік, дивлячись на всілякі напасті, які обступають і його самого, і його рідний край, розгублено питає старого мудреця: «Отче, що нам робити?» «Стій», – відповідає старий. «Та де ж його стояти?» – знову питає той чоловік і чує у відповідь: «Стій там, де стоїш».

Урок 37

ГРИГОРІЙ + АННА

Історія про вічну любов

Чи вірите ви, дорогий Читачу, у вічну любов? Не вірите?.. Ну, що ж – замолоду в неї не вірив і Григорій Квітка-Основ’яненко. Принаймні він навіть гадки не мав женитись. У грудні 1803 року Квітка писав своєму приятелеві: «Відчуваю, що мати гарну дружину – велика втіха в цьому житті, але це не моя справа!.. Я бачу, як багато тих, хто кається після одруження, але ж, гадаю, не може бути в природі того, щоб розумний чоловік каявся…» І трохи далі: «Жінок люблю як людей, а не як жінок. І, здається, цим їх не ображаю. Гідним віддаю належне, та не хочу ризикувати власним спокоєм. У ньому все моє щастя в цьому житті, а в майбутньому, сподіваюсь, і без них буде добре».

Ясна річ, це аж ніяк не означає, що Квітка був байдужий до жінок. Ні-ні, він закохувався бозна-скільки разів. Згадаймо його грайливе «Воззвание к женщинам», надруковане в січневому числі «Харьковского Демокрита» за 1816 рік: «Волосы седеют, / Зубы уж падут, / Душеньки, прощайте, / Не могу любить. / Обожал я Машу, / Кате строил кур, / Чуть не застрелился / Надю как узнал…» А крім «Маші, Каті й Наді», Квітка був по вуха закоханий у примадонну Харківського театру Тетяну Пряженківську – красуню та світську левицю, котра не тільки блискуче грала драматичні ролі, але також чудово співала й танцювала. І лише неприхильне ставлення матері до його пасії стало на заваді одруження з Пряженківською. Між іншим, коли на початку 1818 року провідні актори Харківського театру, зокрема й Пряженківська, переїхали до Полтави, в акторку так само палко закохався Іван Котляревський… Натомість Квітка в той час був без пам’яті від чарівної Наталки Раєвської. Саме ім’я коханої мало на нього просто магічний вплив. Про це свідчить хоча б ось така кумедна пригода. Якось у Липцях – тих самих, що їх Квітка-Основ’яненко чудово змалював у своєму «Салдацькому патреті», – позивалися за город селянин і селянка. Селянин і каже: «Ні вже, Наталко, воля твоя, а ти не права, що заволоділа моїм городом!..» І варто було Квітці почути ім’я «Наталка», як він одразу ж розсудив справу на користь селянки… Та все те було перебіжне. У вічну любов Квітка повірив аж тоді, коли в його життя ввійшла класна дама Харківського інституту шляхетних дівчат Анна Григорівна Вульф.

Та жінка була значно молодша за Квітку. Освіту й виховання вона здобула в Санкт-Петербурзі, у знаменитому Інституті святої Катерини. У Квітчиній драмі «Приезжий из столицы» вихованка Катерининського інституту Анна Петрівна зі захватом каже про свою alma mater: «…Яке училище! Добродатне, упорядковане, воно дає більше, ніж життя: воно дає прекрасне виховання! Ах! скільки бідних дівчат, схожих на мене, без цього добродатного училища були б дуже нещасні!» Не сумніваюся, що ці рядки навіяно розповідями Анни Григорівни, бо і для неї самої за часів юності Катерининський інститут був цілим світом. У лютому 1839 року вона, згадуючи літа свого навчання в інституті, писала Петрові Плетньову: «…Я, безтурботна, весела, думала, що весь світ замикається в інститутських стінах і що бути пепіньєркою – це таке щастя, з яким ніщо не може зрівнятись, а стати класною дамою… означає вже навік влаштувати свою долю». У 1818 році її мрія, здавалося, нарешті-таки збулася: їй дали чин класної дами. Та натомість вона повинна була покинути свій обожнюваний інститут. З волі імператриці Марії Федорівни юна пепіньєрка отримала призначення на посаду класної дами Харківського інституту шляхетних дівчат. Вона була в розпачі. «Ще й досі ясно пам’ятаю, – писала Анна Григорівна через багато років, – як вразила мене ця звістка; і, коли я вже побачила, що це неминуче, що я повинна розстатися з інститутом і з моїми милими подругами, я думала, що помру з відчаю!» Та справу було вирішено, й Анна Григорівна вирушила до Харкова. Ні Санкт-Петербурга, ні Катерининського інституту, ні своїх любих подружок вона вже ніколи не побачить. Зате невдовзі після приїзду на місце роботи юна пепіньєрка зустріне сорокарічного Григорія Федоровича Квітку.

То була посмішка долі, бо вони полюблять одне одного з першого ж погляду. Почнеться справжній – бурхливий і пристрасний – роман. І, попри те, що рідня Григорія Федоровича була не в захваті від його обраниці, він вирішив одружитися з Анною Григорівною. 11 вересня 1820 року Квітка прохає в імператриці Марії Федорівни відповідного дозволу, а вже 27 вересня «виконувач справ» при імператриці Григорій Вілламов напише Квітці з Гатчини: «Я мав щастя доповідати государині імператриці про подане всепідданче прохання від 11-го цього місяця щодо вашого бажання взяти шлюб з класною дамою панною Вульф; і її імператорська високість зволила виявити на те щонайвищу згоду разом із найласкавішим побажанням вам благословення Всевишнього на цей союз та всілякого щастя». Наступного року Григорій Федорович і Анна Григорівна одружаться. Ліпшого вибору ні він, ані вона зробити не могли.

З того часу Анна Григорівна стала справжнім янголом-охоронцем Квітки. Їй першій письменник читав свої твори й дуже уважно дослухався до її порад (у листах до санкт-петербурзьких і московських видавців Квітка з любов’ю називає дружину хатнім «цензором»). Її ім’ям письменник називав найсимпатичніших героїнь (згадаймо «Приезжего из столицы», «Дворянские выборы» чи «Ганнусю»). Їй-таки він присвятив і свою найславетнішу повість «Маруся». Як згадував Квітчин племінник Валер’ян, Анна Григорівна була «розумна, освічена, але некрасива, вихована згідно з правилами суворої моральності, цілковита пуританка, характеру твердого й замкнутого». Вона пильно стежила за новинками літератури, читаючи журнали «Северная пчела», «Библиотека для чтения», «Сын отечества», «Отечественные записки», «Литературная газета», «Обзор иностранный», «Современник». Її цікавила і французька література, про яку вона дізнавалася насамперед із видання «Journal general de la litterature de France». Не була їй чужою навіть європейська політика, в перипетіях якої вона з особливим співчуттям стежила за долею династії Бурбонів. Принаймні її не раз можна було побачити за читанням легітимістського журналу «La mode». Сама не українка з походження, вона, як писав Микола Костомаров в «Автобіографії», ставилася до всього українського з великою любов’ю. Недаремно Євген Гребінка в листі до Квітки від 13 січня 1839 року назвав її «патріоткою»: «Кланяйтесь вашій дружині-патріотці…» Після того як у 1828 році не стало Квітчиної матері, Анна Григорівна залишилася чи не однією-єдиною близькою йому людиною. І Квітка ніжно любив її до останнього подиху.

То була та сама «щира любов», про яку він розмірковував на початку своєї однойменної повісті. Пам’ятаєте? «От як так одна душа другу знайшла, що як сестри собі рідненькі, як серце з серцем здружилось, та вже їм і не можна нарізно жити, треба їм зійтися, треба їм одно одному втіхою і порадою бути. Такі не довго будуть дожидати: скоро зійдуться, мов давнішні приятелі, буцімто були колись укупі, розрізнились, а тепер знов зійшлись… Так бува меж людьми, усе нарівно, чи вони чоловіки, чи чоловік з дівкою, чи жінки промеж себе. Тут тільки душі себе знають, а до прочого діла нема…» У своїй прецікавій статті 1947 року «Swedenborg, Kvitka-Osnov’janenko, Dostojevskij» Дмитро Чижевський казав, що ці слова є нічим іншим, як «сентиментальною варіацією» на тему промови Аристофана зі славетного Платонового «Бенкету». Так, це справді варіація на тему: «Бог веде схоже до схожого». От лише не думаю, що вона «сентиментальна» – Квітка зроду не любив сентименталізму.

Мені здається, що Квітчина «щира любов» – це якась «божественна андрогінність», ідеал, про який так марили його сучасники – Новаліс, Фридрих Шлеґель, а особливо Франц Баадер. 1 лютого 1841 року Квітка писав Петрові Плетньову: «Я та Анна Григорівна – одна людина, що однаково почуває, однаково мислить, однаково діє, тому те, що буду казати про себе, рівною мірою стосується також її…» Саме під впливом Анни Григорівни Квітка-Основ’яненко дуже пізно, майже в самісінький полудень віку, і став письменником. У листі до Плетньова від 26 квітня 1939 року він зізнавався: я почав писати під впливом «посланої мені Богом Анни Григорівни». Те саме стверджував і найкращий Квітчин біограф Григорій Данилевський: «Колишня замріяна, лагідна, ніжна інститутка першою збудила в ньому бажання стати цілком «літературною особистістю». Воно й не дивно, адже Анна Григорівна, як казав той-таки Данилевський, дивилася на Квітчину «літературну долю, як на свою власну, а на його твори – як на щось надприродне».

Бог не дав їм дітей, тож вони жили, мов Філемон і Бавкіда. Звичайний день подружжя Квіток проходив так. Зранку вони прокидалися, снідали. Після того Григорій Федорович їхав на службу, а Анна Григорівна, провівши чоловіка, вишукано вдягалась і самотою чекала його повернення до обіду. Потому вони вдвох обідали, й після того Квітка йшов до свого кабінету. Ось тоді й наставали найкращі години його життя: він писав. Писав швидко, натхненно, ніколи не роблячи чернеток, а відразу начисто. У кабінеті Квітки скрізь було розставлено чорнильниці, щоби він міг писати там, де тієї хвилини примоститься… А вечір вони завжди проводили вдвох. Григорій Федорович читав Анні Григорівні те, що написав за день, вони обговорювали прочитане, публікації в журналах… Письменник у всьому радився з дружиною і, за словами Валер’яна Квітки, часом «сліпо довіряв її думкам, а коли в його творах ішлося про вищий світ, французьку мову, освіченість, то слухняно виконував її настанови». Так минав день за днем…

А наприкінці липня 1843 року Григорій Федорович тяжко захворів. Хвороба мучила його майже два тижні… Й одного теплого серпневого дня, о п’ятій годині пополудні, Квітка помер на руках своєї коханої дружини. Анна Григорівна мало не збожеволіла. Вона житиме самотою ще майже дев’ять років. Але очевидці стверджують, що після відходу чоловіка світ перестав для неї існувати. Вона ніби з дня на день тільки й чекала смерті, щоби знову бути разом зі своїм Григорієм Федоровичем…

На їхньому спільному нагробку напис: «Тут покоїться прах Григорія Федоровича Квітки (Основ’яненка). Народився 18 листопада 1778-го. Помер 8 серпня 1843-го»; «Анна Григорівна Квітка, уроджена Вульф. Народилася 1800 року, 17-го травня. Померла 13 січня 1852 року». Оце вона і є – та вічна любов, про яку трохи згодом Шевченко скаже:

 
Подай же й нам, всещедрий Боже!
Отак цвісти, отак рости,
Так одружитися і йти,
Не сварячись в тяжкій дорозі,
На той світ тихий перейти.
Не плач, не вопль, не скрежет зуба –
Любов безвічную, сугубу
На той світ тихий принести.