355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Леонід Ушкалов » Що таке українська література » Текст книги (страница 14)
Що таке українська література
  • Текст добавлен: 22 марта 2017, 21:30

Текст книги "Що таке українська література"


Автор книги: Леонід Ушкалов


Жанр:

   

Языкознание


сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 20 страниц)

Урок 32
«Я БАЧИВ ДИВНИЙ СОН…»
Що снилося нашим класикам?

Не так давно, 2010 року, у видавництві «А-ба-ба-га-ла-ма-га» вийшла книжка під назвою «Сновиди. Сни українських письменників». Видавці зазначили, що це, мабуть, «перша у світі письменницька сновидійна антологія». Може, й так. Не знаю. Знаю лише те, що колись давно розказування снів було в нас улюбленою жіночою забавкою. Зберуться собі дівчата і молодиці – й пішло. «Сюніч, – каже одна, – снивсь мені сон…» Усі слухають. Потому друга: «А мені снилось, наче я…» І знов усі слухають. Потому третя… «Чи справді все те снилося, – писала у своїх спогадах Олена Пчілка, – чи охоча фантазія прикрашувала, поширювала ті розмаїті, дивні сни…» – то вже інше питання. Словом, сон був жанром жіночої словесності. Недаремно поет і мандрівник Іван Манджура занотовував сни поруч із піснями, казками, прислів’ями, замовляннями…

Отак і у «Сновидах»: зібралися вісімдесят сучасних письменників (щоправда, переважно чоловіки) та й почали розказувати сни, тобто ділитися з читачем найсокровеннішим. Ні-ні, я не перебільшую. Сон – це споконвічна територія інтиму… І коли я читав «Сновиди», то подумав: як добре було би мати три-чотири роки вільного життя, щоби написати книжку про українські сни від найдавніших часів до сьогодні. Пречудова була би книжка! Тим паче що снів круг нас куди більше, ніж може здатися на перший погляд. Можна було би почати з казок. Хіба казка – не витвір колективного несвідомого? «Читаю народні казки, – писав якось у щоденнику Володимир Винниченко. – Враження від них: це сни, запам’ятані, затримані в пам’яті народу. Невмотивованість дій, як у снах. Відсутність логічних асоціацій. Відсутність уваги й керування свідомістю. Найдивніші події не викликають здивування, хоч обстановка дії цілком реальна».

А як наші класики розуміли природу сну? Здається, першим про це писав іще 1620 року Касіян Сакович. Мовляв, із погляду фізіології, сон – то ніщо інше, як «заспокоєння всіх зовнішніх чуттів», необхідне людині для того, щоби зморене тіло набралося снаги, серце – втихомирилось, а шлунок краще перетравлював харчі. Людина легко засинає під впливом вина, опіуму, тепла чи холоду, лагідного ськання в голові, жебоніння води, глибокої задуми… І тоді їй сняться сни. Вони бувають дуже різні…

Наприклад, Аркадієві Любченку, коли він 1944 року сидів у камері гестапівської тюрми на Лонцького, приснилося, наче він потрапив у якесь баговиння, та вибрався з нього, навіть черевики не забруднив. Глядь – а перед ним «неосяжна рівна просторінь. Степ, на якому до самого обрію хвилюється ще зеленава густа чистісінька пшениця. А вдалині, такій розкриленій і привітній, стоїть ніжно-блакитне небо». Було таке враження, що перед ним інший світ. Письменник хоче запам’ятати, коли це сталося. Виймає годинник, дивиться – за 20 хвилин одинадцята… Аж ось після двох із половиною місяців сидіння за ґратами «на Лонцького» Любченка виводять із камери, віддають речі. Його кишеньковий годинник, ясна річ, давно спинився. Щоби поставити час, автор «Вертепу» глянув на тюремний стінний годинник. Рівно за 20 хвилин одинадцята! «Я, – каже він, – внутрішньо здригнувся, аж трошки страшно мені стало, аж кров кинулась до лиця – згадав сон, про який перед тим, звичайно, зовсім не думав, бо взагалі мені тоді не до снів було». Справді, які там сни, коли він навіть не знав, чи випускають його на волю, чи везуть на фабрику смерті «Auschwitz Birkenau»!.. То була воля.

Сакович, мабуть, сказав би, що Любченко бачив Божий сон: Творець посилає такі сни праведникам, аби вони знали своє майбутнє. Утім, ледве чи Любченко з цим би погодився. Для нього сни – радше щось диявольське. Принаймні за півроку до того, як потрапити до тюрми, він писав у щоденнику: «Чортове діло, ці сни! Яка справді-бо в них потаємна й правдива сила. Не у всіх, звичайно, а в тих, що значливі, що підказують завжди щось, готують». Так, важко сказати, чиє то «діло»: Боже чи диявольське, – особливо, коли тобі сниться, наприклад, смерть. Сниться? Може, то вона і є? Пам’ятаєте рядки Байрона, які в перекладі Лесі Українки звучать так: «Смерть і сон – кажуть люди, – то браття рідні, / Сон єсть образ мовчазної смерті, / Коли смерть може дать кращий рай, ніж у сні…»? Часом смерть приходить у красивій масці. Скажімо, навесні 1922 року Тичині наснилася висока-висока калина. То померла його кохана. «Чи це в мене інтуїція така? – питає поет сам себе. – А чого ж тоді я не почув, як Наталка вмерла? Тільки калина висока-висока приснилася, вище од Лаври, і Лавра, і небо, і якийсь сум веселий, неземний. У сни я вірю. Може, не в сни, а в закони марінь…» А часом маски на смерті нема. Щоби не ходити далеко, згадаю мініатюру Сашка Ушкалова з 28-го числа «часопису текстів і візій» «Четвер»: «Цього ранку було якось важко прокидатися, а коли я все ж таки прокинувся, мама сказала: «Знаєш, мені снилось, що померла його матінка…» Півдня я бігав містом, а пообіді скинув йому смс «чувак, як ти?» і отримав просту відповідь: «херово». Потім ми зідзвонились. «Ну що?» – спитав я. «Все», – відповів він тихо. «Тобто?» «Все…» – повторив він. «…Співчуваю…» А потім я попрохав маму, щоб вона нічого мені не казала, якщо колись побачить уві сні мою смерть… Вона плакала…» Це не вигадка – це reality…

А ще, казав Сакович, бувають сни природні, тобто такі, що зумовлені станом тіла чи денними враженнями та пристрастями. Приміром, «скупому часто сняться гроші, купцю – товари, рибалці – ставки, неводи, риба. Мисливцю ж сняться гаї, поля, хорти, зайці. Солдату – сурми, війни, залицяльнику – любовниці, студенту – лекції, диспутації». Словом, як у тій приказці: «Що в кого болить, той про те й говорить». Може бути навіть отаке. 1930-ті роки. Кілька письменників гуртом їдуть на літературний виступ. Ночують усі в одній великій кімнаті. Уранці прокидаються, і Володимир Кузьмич, який був страшенним «ортодоксом» (це не врятує його від смерті в таборі ГУЛАГу десь у Казахстані), побожно каже: «А мені снився товариш Сталін». Наступного дня зранку насмішкуватий Юрій Вухналь будить Кузьмича й питає: «Ну-ну, Володю, політбюро тобі вже приснилося? Всі члени політбюро були присутні?..»

Та повернімося до онейрології Саковича. Він підкреслював, що сон – то територія фантазії, бо вона не лише зберігає та передає чуттєві образи, а ще й вигадує щось небувале. Наприклад, із образів золота й гори вона, «діючи своїм дискурсом», може створити образ золотої гори. Саме так поети понавигадували всіляких химер, церберів та іншу дивовижу. Через багато-багато років Іван Франко напише: «кожний чоловік у сні… є до певної міри поет». То тобі сниться золота гора, то цербер, то половина серця. Пам’ятаєте мініатюру Коцюбинського «Сон»? «Снилось мені – чи ж снилося мені? – що в грудях у мене лиш половина серця». А інколи нерви митця такі до краю зболені та напружені, що сон обертається справжньою галюцинацією. Ось хоча б у того-таки Франка. Квітень 1908 року. Хорватське місто Ліпік. Ніч. За вікном дощ. Поет тривожно спить. Аж раптом голоси якихось духів будять його. Вони наказують іти за місто на Страшний суд. Він іде. Духи наказують роздягнутися. Роздягається. Духи засуджують поета на «найстрашніші пекельні муки». Та перед тим він повинен відсидіти у скелі вісімнадцять тисяч років… Наступного дня, о 10-ій ранку, жандарм Тарнавський знайшов поета за містом. Франко лежав на дорозі, біля калюжі – без пам’яті, мокрий як хлющ, у самій сорочці…

Зрештою, що таке наше життя? Сон. Як каже герой повісті Юрія Косача «Еней і життя інших»: «…Я віддавна переконався, за Шекспіром, що наше маленьке життя становить лиш сон. Мені сьогодні, як і вчора й постійно, видавалось зовсім певним, що граней між сном і життям немає, а єсть тільки категорії людей, що живуть у різних стадіях цього «життясну» – одні пробувають у цілковито магійному сяйві його, другі вже переступили межу, що ж до мене, то я, з певністю, живу в цій проміжній стадії, між відкриттям очей, ще жагтіючим царством чудесного, де я був, і новим, реальним світом, який для мене став лиш продовженням сну, з усіма здогадними недоречностями й нелогічностями». І де ж вона, оця невидима межа між сном і реальністю? Ось початок сну Євгена Маланюка після першого проведеного в Америці дня. Згасання світу. Наркотичне забуття. «І вже крізь хаотичне плетиво півдумок, півобразів, що згасали під хлороформом сну, півпритомна пам’ять зацитувала (чомусь?) старі Тувімові вірші про те, що «на другій півкулі люди ходять догори ногами»…

Та, мабуть, найкраще з усіх українських класиків межу сну та реальності змалював колись Шевченко в повісті «Прогулянка…» Дозвольте мені подати цю феєрію засинання повністю. «Я почав відчувати дивовижно приємну середину між сном і неспанням. У гармонійному напівмороці я шукав уявою і майже із заплющеними очима якого-небудь хоч трішки освітленого предмета, на якому міг би зупинити свій згасаючий зір. Морок ставав густіший, а світло слабше. Мої повіки тихо наближались одна до одної і, нарешті, зімкнулися. Морок став прозоріший і світліший, а в глибині цього синювато-блідого напівсвітла ледь-ледь видимо зринав темний, широкий, рівний, мов по лінійці накреслений, горизонт; за горизонтом тихо, повільно почало з’являтися слабке рожеве світло й, посилюючись, набувати якоїсь сіро-похмурої тональності. Горизонт потемнів і почав гудіти, немовби сосновий бір. Я перетворився на слух і зір. Ще хвилька, гудіння стало чутнішим, а горизонт темнішим. Ще хвилька, і я вже чув не невиразне гудіння, а страшний рик якогось чудовиська. Світло посилювалось і набувало сірувато-молочного колориту. З-за темного неоглядного горизонту безконечною стіною з велетенськими фантастичними куполами повільно піднімалися хмари. Піднімаючись вище й вище, вони втрачали свої колосальні примхливі форми й перетворювались на темно-сіру масу безконечного простору. Над горизонтом ставало світліше, і тихо, ледь помітно, як наче із самого горизонту, вставала велетенська білувато-срібляста куля, одним тільки абрисом схожа на сонце. Світло розлилось повсюди й довершило прекрасно-жахливу картину моря… Бліда куля здіймалась усе вище й вище і ставала все блідішою й блідішою, щоб, нарешті, ніби розчинитись і щезнути в молочно-сірій масі. Буря, немов мільйони невидимих страховищ, ревіла на просторах. На тлі темних хмар блищали зграями білі мартини, а на білих скелях довгими вервечками всілись, як допитливі глядачі, чорні баклани»…

Мені здається, це просто геніальна замальовка – такий собі розкішний лет у потойбіччя, коли душа прориває завісу розуму… Ну, ось і все. Готово. Завіса впала. Починається «карнавал нічних фантасмагорій».

Урок 33
«УЧИТИСЯ, УЧИТИСЯ Й УЧИТИСЯ»
Варіації на тему Драгоманова

На фронтоні першого корпусу Києво-Могилянської академії реліктом радянської доби красується гасло: «Учиться, учиться, учиться». І підпис: «Ленин». Не знаю, чи звертають студенти Могилянки увагу на ці слова, а от я змалку пам’ятаю цей «заповіт Ілліча». Та і хто його тоді не пам’ятав! Кажуть, це цитата зі статті «Назадній напрям російської соціал-демократії», написаної в 1899 році. Вирвана з контексту, вона робить враження яскравого просвітницького заклику, хоча насправді це не так. Насправді там сказано: «У той час, як освічена публіка втрачає інтерес до чесної, нелегальної літератури, серед робітників зростає пристрасний потяг до знання й до соціалізму, серед робітників з’являються справжні герої, які, незважаючи на огидні умови свого життя, незважаючи на отупляючу каторжну роботу на фабриці, знаходять у собі досить мужності й сили волі, щоб учитися, учитися й учитися і перетворювати себе на свідомих соціал-демократів…»

Побутує думка, що Ленінове «учитися, учитися й учитися» було навіяно повістю Чехова «Моє життя», надрукованою незадовго перед тим, у 1896 році. Може, і так. Принаймні Чехов належав до кола улюблених авторів Леніна, а герой повісті «Моє життя» лікар Благово каже своїй співрозмовниці Марії Вікторівні: «Ніяких глибоких суспільних течій у нас нема й не було… Мало що вигадала нова література! Вона он вигадала якихось інтелігентних трударів у селі, а в нас обшукайте всі села й знайдете хіба що Неповажай-Корито в піджаку або в чорному сюртуці, який робить у слові «еще» чотири помилки». Як я пам’ятаю, зробити чотири помилки в слові «еще» – значить написати «исчо». Але це так – між іншим. «Культурне життя в нас іще не почалося, – продовжує лікар. – Та сама дикість, те саме суцільне хамство, та сама нікчемність, що й п’ятсот років тому… Якщо вам здасться, що ви помітили глибоку суспільну течію і, йдучи за нею, присвятите ваше життя таким модним на сьогодні завданням, як звільнення комах із рабства чи невживання яловичих котлет, тоді – вітаю вас, пані. Учитися нам треба, учитися й учитися, а з глибокими суспільними течіями не поспішаймо: ми ще не доросли до них і, правду кажучи, нічого в них не тямимо». «Ви не тямите, а я тямлю, – відповідає на те Марія Вікторівна. – Ви сьогодні бог зна який нудний!» Та лікар продовжує гнути своє. «Наша справа, – каже він, – учитися й учитися, пробувати накопичувати якомога більше знань, бо серйозні суспільні течії там, де знання, і щастя майбутнього людства тільки в знанні. П’ю за науку!»

Не казатиму про ідейне підложжя цих міркувань, тобто про філософію Конта, Спенсера, Ренана, Толстого… Хочу звернути вашу увагу, дорогий Читачу, лише на одне: якщо гасло «учитися, учитися й учитися» дійсно є відлунням «Мого життя», то в ньому неодмінно має бриніти щось українське, бо ж Чехов – українець. І сам Антон Павлович наполегливо це підкреслював. Наприклад, у 1902 році він казав Горькому: «Я справжній малорос, я в дитинстві й не говорив інакше, як по-малоросійськи». А ще він не раз писав про свої «хохлацьке серце», «хохлацьку кров», «хохлацьку логіку», «хохлацьку лінь»… Навіщо він це робив? Може, знав, що прізвище його діда «Чех» означає «хохол, чуприна»? Та ледве чи. Просто Чехов дуже любив свій рідний край. «Україна дорога й близька моєму серцю, – признавався він Агатангелові Кримському. – Я люблю її літературу, музику й чудову пісню, сповнену чарівної мелодії. Я люблю український народ, який дав світові такого титана, як Тарас Шевченко…» І, коли граф Толстой казав Чехову: «Да, да, да, вы очень русский», – він тим самим лише засвідчував, що Чехов якраз «нерусский»…

Але облишмо цю тему, бо, зрештою, автором гасла «учитися, учитися й учитися» був і не Ленін, і не Чехов. Це гасло належить одному з найбільших європейських мислителів XIX століття Михайлові Драгоманову, якого не любив Ленін, зате дуже шанував, скажімо, фундатор соціології Макс Вебер. Справді, ще в 1873 році Драгоманов, повернувшись із Європи й розпочавши лекції в Київському університеті (Леніну було на ту пору три роки, а Чехову – тринадцять), казав: «Студент повинен учитися, учитися й учитися, а не брати передчасної участі в політиці; політиком може бути тільки людина зовсім освічена й підготовлена». Потому він часто повертався до цієї думки. Зокрема, вже незадовго до смерті, 22 травня 1894 року, Драгоманов писав Франкові: «…Студенти мають свій обов’язок – учитись і через те вже не можуть сповняти обов’язків партійних».

І коли я починаю думати про гасло великого європейця Драгоманова «учитися, учитися й учитися», то відразу згадую, що однією з найважливіших рис української традиції споконвіку була повага до школи, оте «почитаніє книжноє», про яке сказано в «Ізборнику Святослава» 1076 року. Пам’ятаєте? «Добро єсть, братіє, почитаніє книжноє, паче всякому християнину: блаженні бо, рече, іспитающії свидінія Єго, всім серцем взищуть Єго». Останні слова взято зі 118-го Псалма. В українському перекладі вони звучать так: «Блаженні, хто держить свідоцтва Його, хто шукає Його всім серцем». Отже, «починаніє книжноє», школа – то ніщо інше, як сердечний порив до Абсолютного.

Та чи завжди в нас той порив мав належну силу? Ні. Недаремно десь наприкінці 1605 року невідомий автор «Перестороги», розмірковуючи про причини занепаду колись могутньої Руської монархії, казав: наші князі «багато з великим коштом намурували церков і монастирів і маєтностями їх забезпечили, золотом, сріблом, перлами й дорогим камінням церкви приоздобили, нанесли силу-силенну слов’янських книг, тільки того, що було найпотрібніше, – громадських шкіл – не закладали. А тому, з бігом часу, поганська грубість і єство, що тягло до цьогосвітньої марноти, так зміцніли, що потомки тих набожних благочестивих самодержців, княжат руських, зведені красотами цього світу, а наукам не навчені, впали у велике лакомство, взяли велику хтивість до панування й розділились… І очі свої вилупляли на панування, один одному їх видираючи та закликаючи собі на поміч ближчих сусідів, як-от угорців, поляків, литву, чинили між собою велике кровопролиття. А ті помічники, перемігши їхніх супротивників, перемагали потім і їх самих, і Руська держава переходила в їхні руки… Отак-то дуже зашкодило Руській державі те, що не могли громадських шкіл і наук поширити і їх не закладали, бо коли б мали науку, то не дійшли б тоді через своє незнання й глупоту до такої погибелі».

Так було сказано напередодні культурної революції Петра Могили, коли з’явиться Києво-Могилянська академія, а цілу Україну вкриє густа мережа шкіл. На початку XVIII століття їх у нас було більше, ніж на початку століття XX. Кожен хазяїн уважав своїм святим обов’язком віддати дітей до школи. На цьому ґрунті розвинулася й українська «метафізика школи». Згадаймо, як Григорій Сковорода трактував семантику грецького слова schole, від якого походить наше «школа». Schole – це «дозвілля», «спокій», зрештою, найвище призначення людини, що полягає в не підлеглому жодній прагматиці пізнанні природи речей. Недаремно в нього сам Христос є «школярем»-«схоластом», та навіть більше – «главою схоластів». В одному з листів до Ковалинського Сковорода писав: «Адже ти знаєш, найдорожчий, що я часто вихваляв відпочинок і спокій, проведення часу в Христовій мудрості й називав самого Христа главою схоластів»…

Це слова філософа, якого вважають «хрещеним батьком» першого українського університету, що його було відкрито 17 січня 1805 року в Харкові. На пишній церемонії відкриття ректор місцевого колегіуму Андрій Прокопович казав: «Настав світлий день жаданого благополуччя щасливої України. Запалені премудрими монархами зорі просвіти від сьогодні будуть сяяти в цьому місті в усій своїй красі». Так, «зорі просвіти» перетворили Харків на «українські Атени». До харківського навчального округу входили тоді землі Слобідсько-Української, Орловської, Воронезької, Курської, Чернігівської, Полтавської, Миколаївської, Таврійської, Катеринославської губерній, Донського та Чорноморського козацьких військ. Територія цього округу, як із подивом писав у своїх спогадах Кристоф-Дитрих фон Роммель, була майже така сама, як ціла Німеччина… Словом, Іван Вагилевич мав повне право стверджувати в «Замітках о руській літературі», що в першій половині XIX століття «Харков бил средоточієм просвіщенія руського». Потому таким «средоточієм» стане Львів, де в 1868 році розпочне діяльність товариство «Просвіта», а трохи згодом – Наукове товариство імені Шевченка. У 1918 році вже в Києві було засновано Українську академію наук. Потому буде потужна хвиля культурної революції 1920-их років. Уже в 1925 році Україна за кількістю книжкових видань вийде на сьоме місце у світі (це близько 30 мільйонів примірників)… А що сьогодні?..

Пригадую, як у липні 2007 року мій друг, світлої пам’яті Володимир Мойсейович Кошкін – видатний учений-фізик, філософ і поет, – запросив мене на відкриття виставки «Українська муза зарубіжжя». Чудова була виставка: Василь Кричевський, Міртала, Лео Мол… Чудовий виступ Емми Андієвської… А потому ми поверталися додому. Вечоріло. Поспішати було нікуди, та й погода прекрасна. Зупинились у сквері навпроти нашої almae matris – Харківського університету. Кошкін, як завжди, безугавно курив. Ми стояли і згадували роки навчання. «Знаєте, Льоню, – сказав Кошкін, – у мене немає жодних сантиментів до радянщини. Одне-єдине, що було тоді справді добре, – то це освіта». Володимир Мойсейович мав на увазі освіту не лишень елітарну, але й масову. Я так не думав. Зрештою, ми мали різний досвід: Кошкін – фізик, я – філолог; Кошкін народився в 1936-му, я – на двадцять років пізніше. У мене не викликало сумніву лише те, що моди на інтелект, на оте «почитаніє книжноє», сьогодні в Україні куди менше, ніж було раніше. Оце вже напевно. Та й сама та мода стала якась дивна. Хіба ж ні, коли наслідком освітніх реформ найкращі вихованці наших університетів дедалі частіше опиняються за кордоном, у Європі й Америці, а на їхнє місце все частіше приходять молоді люди з найбідніших країн Азії та Африки, спокушені дешевизною навчання в Україні?..

І коли я думаю про це, то мимоволі згадую слова Драгоманова: «Кожний чоловік, вийшовший з України, кожна копійка, потрачена не на українську справу, кожне слово, сказане не по-українському, – єсть видаток з української… скарбниці, видаток, котрий при теперішніх порядках не звернеться в неї нізвідки». А ще мені чогось дуже хочеться, щоби на фронтоні чи Могилянки, чи мого рідного Харківського університету красувалося гасло: «Учитися, учитися й учитися». І підпис: «Драгоманов».


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю