355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Леонід Ушкалов » Що таке українська література » Текст книги (страница 7)
Що таке українська література
  • Текст добавлен: 22 марта 2017, 21:30

Текст книги "Що таке українська література"


Автор книги: Леонід Ушкалов


Жанр:

   

Языкознание


сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 20 страниц)

Урок 17
«ЩЕ ЯК БУЛИ МИ КОЗАКАМИ…»
Тема свободи в українській традиції

Не так давно видатний італійський славіст Санте Ґрачотті у статті «Українська культура XVII століття і Європа» писав: «…Культ свободи-незалежності та громадянських прав в українців виявляється вже з XVII століття, і тому саме це століття становить непомильну ознаку приналежності України до Європи». На підтвердження своїх слів учений цитував наші старовинні пам’ятки, зокрема вірші Касіяна Саковича на честь гетьмана Сагайдачного, а далі зазначив: «Насамкінець хочу згадати про поезію, яка виходить поза хронологічні, але не поза тематично-культурні рамки нашої теми, тобто про «De libertate» Сковороди, твір, присвячений батькові вільної батьківщини – Богданові Хмельницькому; вкрай важливим є те, що на широкому горизонті письменника, який є також філософом та високого рівня богословом, – присутня ця тема».

Справді, свобода як найвища цінність земного життя людини є однією з магістральних тем нашої літератури XVII—XVIII століть. У цьому можна вбачати не лише наголошену в Ґрачотті «європейськість» тогочасної України, але й панування в ній ідеалів лицарського стану та навіть прояв прикметних рис психіки українця, для котрого, як писав колись Дмитро Чижевський, характерне «стремління до свободи в різних розуміннях цього слова». Так чи так, а уявлення про свободу як про найважливішу рису людського життя… та ні! не рису, а самісіньке його єство, щось таке, чим людина є, – характерне для нашої традиції куди більшою мірою, ніж може видатися на перший погляд. І не думайте, що я кажу це під впливом якого-небудь метанаративу на зразок «універсальної історії свободи» абощо. Аж ніяк. Я про те, що українські автори часів бароко – доби героїчного чину в нашій історії – підносили свободу на недосяжну висоту. Справжнім панегіриком свободі є написана вже 1623 року «Юстифікація невинності» Мелетія Смотрицького. Свобода, каже Смотрицький, воістину «золота, а радше – неоціненна… недаром Діоген, коли його спитали, що в людському житті найліпше, відповів: “Свобода…”» А завершує свої міркування про свободу Смотрицький такими словами: «Солодкою, неймовірно солодкою є свобода, бо за неї, буває, легко віддають не тільки багатство, не тільки здоров’я, а навіть саме життя». Звідки цей пієтет письменника до свободи? Поза сумнівом – від лицарського етосу. Принаймні саме Смотрицький у полемічному трактаті 1622 року «Еленх» чи не вперше в нашій літературі порівняв запорожців із лицарями Мальтійського ордену. І цей образ козаків-«мальтійців» матиме довге-довге життя. Згадаймо хоча би створене 1934 року оповідання Юрія Косача «Вечір у Розумовського». Там Бетговен питає у графа Андрія Кириловича Розумовського: «Козаки – це українські флібустьєри?» «О, ні, маестро, – відповідає на те граф. – Козаки – це, скоріше, організація на зразок мальтійських кавалерів… Не забувайте, маестро, що за сливе три віки запорозькі козаки були spiritus movens [рушійною силою] прямувань України до волі…»

А що ж таке свобода для наших письменників XVII—XVIII століть? Перш за все – «золота вольність» (aurea libertas). Це поняття набуло в тогочасній Європі значного поширення, а в Речі Посполитій узагалі стало серцевиною політичного устрою, забезпечивши шляхті численні права та привілеї. Його трактували як найважливіший складник лицарського ідеалу. Якраз таким постає воно й у згаданих у Ґрачотті віршах Касіяна Саковича. Найбільше, що є в людському житті, каже поет, – це свобода. Хіба ж ні, коли все Боже твориво за власним єством прагне свободи! А далі – хвала «золотій вольності»: «Золотая вольність, так її називають, / Доступити її всі пильно ся старають. / Лиш вона не кожному може бути дана, / Тільки тим, що боронять Вітчизну і Пана. / Мензтвом її лицарі в війнах доступають. / Не грошима, а кров’ю її викупають». Як це не схоже на наші сьогоднішні уявлення про свободу, яку начебто дають гроші! А за часів бароко навіть у суто церковних жанрах тема свободи поставала в перспективі «золотої вольності». Ось, наприклад, збірка проповідей Антонія Радивиловського «Вінець Христа». «Серед усіх земних благ, що їх цінує людина, – стверджує проповідник, покликаючись на авторитет грецьких і римських класиків, – як-от вона цінує шляхетний рід, щастя, багатство, славу, силу, тілесну красу чи приятелів, немає кращого добра за свободу. Як каже історик Лівій: «Понад усі людські земні блага я ставлю свободу». Те саме й у Ксенофана: «Найшляхетнішою річчю серед усіх речей я вважаю власну свободу».

Ясна річ, наші автори трактували свободу не лише в етичній площині. Вона раз по раз набуває в них і суспільно-політичного звучання. Той-таки Мелетій Смотрицький, гаряче обстоюючи у своїй «Суплікації» права «старожитнього народу руського», висуває на передній край поняття свободи. «Наш руський народ, – пише полеміст, – прилучився до народу польського як рівний до рівного, як вільний до вільного. Але де ж та свобода, якщо він мав би бути поневолений у вірі!» Та сама ідея перебуває і в підложжі неприхованої відрази до всіляких форм неволі. Досить пригадати запальну промову Івана Богуна, з якою, коли вірити авторові «Історії русів», цей славетний полковник Богдана Хмельницького виступив на генеральному сеймі в Чигирині 1650 року. Висловлюючи свою незгоду з ідеєю Хмельницького щодо союзу України з «єдиновірною» Москвою, Богун казав: «У московському народі панують просто неймовірні рабство й неволя… там гадають, що люди приходять у цей світ тільки заради того, щоб не мати в ньому нічого, а бути лиш рабами».

Тим часом самого Хмельницького у старій Україні сприймали як «батька вольності». Уславлення свободи пов’язане з ім’ям великого гетьмана й у згаданій у Санте Ґрачотті поезії Сковороди «De libertate»: «Що то за вольність, добро в ній якеє? / Дехто говорить, немов золотеє. / Ах! не злотеє, як зрівняти злото, / То проти вольності воно болото… / Будь славен вовік, о муже ізбранний, / Вольності отче, герою Богдане!» І тут не проста історична ремінісценція – тут щось значно глибше. Про це красномовно свідчить назва шкільної драми, що її студенти Києво-Могилянської академії грали 1728 року на відзнаку вісімдесятої річниці початку революції Хмельницького: «Милість Божа, Україну от неудобоносимих обид лядських через Богдана Зиновія Хмельницького, преславного військ запорозьких гетьмана, свободившая». Не важко зрозуміти, що Хмельницького змальовано тут в образі «другого Мойсея», який виводить свій народ із «єгипетської неволі». Свобода опиняється в незбагненних лабіринтах Божого промислу, а ще стає такою собі небесною «ліствицею Якова». Людина – вільна, бо є образом і подобою Божою. «Господь Бог, – писав один василіянський богослов XVIII століття, – дав нам свободу волі для того, щоб ми заробляли на небо; наша воля є вільна якраз тому, щоб ми з власної охоти цуралися зла й творили добро, а ще – підпорядковували свою волю волі Божій…» З огляду на це старі українські письменники ніколи не визнавали радикального обмеження свободи волі, характерного, наприклад, для кальвінізму. «Бог потребує добровільних слуг і послідовників, а не підневільних, – писав Петро Могила. – Звідси випливає, що людська воля повинна схилятися до доброго чи до злого не з Божого промислу (як учать послідовники Кальвіна), а так, як казав Августин: «Промисел Божий для багатьох є причиною порятунку, але для жодного не є причиною погибелі». Та, з другого боку, вони були цілком свідомі того, що, вражена первородним гріхом, людська природа не може покладатися тільки на власні сили. Навіть Сковорода, який ніколи не наголошував на темі первородного гріха, нерозривно пов’язує «дух свободи» з Христом. Оспівуючи Різдво, він каже: «Обіщан пророками, отчими нароками. / Рішить в посліднії літа печать нового завіта. / Дух свободи внутрь нас родить. / Веселітеся, яко з нами Бог!» Я гадаю, філософ міг би повторити слова Антонія Радивиловського: «Казав апостол Павло: «„Де дух, там свобода“», – а я кажу: «Де хрест Христа, там і свобода».

Й оця візія свободи, візія України, де «усі козаки, усі вільні й рівні», тобто ніхто не має «над собою ні царя, ні пана, опріч Бога єдиного», візія нашої історії як безугавної борні за свободу луною відгукнеться перегодом у «Книгах битія українського народу» – найяскравішій пам’ятці нашої романтичної ідеології. Тут збережено навіть христологічний аспект свободи, бо прямо сказано: «Тільки там свобода, де дух Христов». І можна не сумніватися, що Павло Чубинський, пишучи рядки, які стали приспівом Гімну моєї країни: «Душу й тіло ми положим за нашу свободу / І покажем, що ми, браття, козацького роду», – мав на думці саме ті ідеї, про які я говорив у своєму сьогоднішньому «уроці літератури».

Урок 18
«ВСЕ МАЄ МІРУ ЯКУСЬ…»
«Золота середина» по-українськи

Про що ми думаємо, коли чуємо слова «золота середина»? Мабуть, про щось пересічне, невиразне, буденне, про психологію «маленької людини», чия хата завжди скраю… І це не дивно хоча би тому, що так привчила нас думати література двох останніх століть. Ось, скажімо, герой оповідання Панаса Мирного «Народолюбець». Чому людина так часто зазнає катастроф на бурхливому житейському морі? – питає він сам себе. Тому що живе за покликом серця, не тримаючись «золотої середини»: «…Не здерже чоловік свого замаху, не вкоротча заміру – і полетів сторч головою! Ні, історія не йде шкереберть, вона не робить перескоків – вона плазує тихо, помалу, як мала дитина, але рівним шляхом і рівною ходою. Коли б мене спитали, який шлях вибрати чоловікові, котрий от, приміром, як я, оснастив, осмолив свій корабель і хоче спускати на море, я б йому спершу всього заспівав би слова колядки: «Ой не їдь, синку, поперед війська, / Не зоставайся позаду війська, / Держись війська середнього…» Золота середина! Золота середина – перше усього!»

Як бачимо, слова тужливої пісні «У неділю рано…» починають говорити про «золоту середину», про еволюціонізм як принцип життя, коли історія постає в образі немовляти, котре тихесенько плазує собі туди, куди йому треба. А звідси – цілковита підлеглість людини обставинам, законам життя, його «розуму», те, що робить її пристосованою та захищеною. І навпаки, підлеглість ідеальним поривам, «дурному серцю» – ось вічне джерело життєвих поразок і катастроф. А що ж тоді означає «золота середина»? Мабуть, те, про що говорять наші приказки: «Покірне телятко дві матки ссе», «Тихше їдь, дальше будеш»… Така життєва мораль для Мирного не прийнятна. Принаймні ті герої письменника, що їх можна трактувати як його «друге я», – бунтарі. Сергій Єфремов мав підстави стверджувати, що Мирний понад усе дорожив «правом на бунт, можливістю стати проти свого «державця», гостро кинути йому виклик і попробувати скинути його з незаслуженого п’єдесталу. Сили були занадто нерівні – він це знав, кінець бунту наперед визначено, загибіль забезпечено, – але спокушала принадно вже сама можливість сказати в вічі авторитетові, чого він вартий, зректися послуху й самому спробувати по-своєму і незалежно впорядкувати своє життя». Про це красномовно свідчать і роман «Хіба ревуть воли…», і драма «Лимерівна», та, мабуть, найбільше – містерія «Спокуса», де письменник трактує бунт як прояв людської екзистенції. Можна сказати, що в апокрифічному сюжеті про втрачений Рай Мирний розкриває ту саму тему, яка перегодом знайде свій класичний вираз у «Бунтівній людині» Альбера Камю.

Зрештою, і Єфремов трактував «золоту середину» точнісінько так само, як його улюбленець Мирний. Ось що він писав, наприклад, про лірику Володимира Самійленка: «І серед цього дрібного міщанства, розміреного й акуратного животіння, серед панування золотої середини, що морем розлилася навкруги й затопила все – єдиний чистий і незасмічений притулок бачить Самійленко в творчості духа, в її високих завданнях…» Схожі мотиви звучать і у книжці полум’яного філософа-волюнтариста Дмитра Донцова «Дух нашої давнини», й у словах президента Вільної академії пролетарської літератури Миколи Куліша, який казав: «ВАПЛІТЕ, я думаю, ніколи не стане школою літературних парикмахерів. Тим паче не візьме вона в руки замість гострих блискавичних списів мелодійних дзвоників золотої середини».

І в Мирного, й у Єфремова, й у Донцова, й у Куліша «золота середина» викликає хіба що презирливу посмішку та роздратування. Це тому, що наша культура двох останніх століть сповідувала суто «діонісійські» ідеали. Тут превалюють крайнощі, екстатичні пориви, революційне безумство… що завгодно, тільки не «золота середина». Хіба вряди-годи наші класики робили спроби трактувати «золоту середину» в інакшій стратегії. Згадаймо присвячене темі жіночої емансипації оповідання Франка «Маніпулянтка», де змальовано три шляхи жінок-робітниць. Правий шлях – шлях жінок цілком педантичних, як-от пані Грозицька. Лівий – шлях жінок, котрі живуть серцем і приречені на страждання, а то й на смерть, як Ольга Невірська. А посередині – шлях «натур гармонійних»: «Людськість, гідність і індивідуальність людська в тій громадці хорониться свято і переноситься, як найцінніше насліддя, все наперед, до далекої, кращої будущини». Франко, писав Агатангел Кримський, «оддаючи належну честь Невірським, таки не узнає їх за норму, а знаходить, що medio tutissimus ibis [найбезпечніший шлях – серединний]».

Ну, ось, нарешті хоч хтось згадав, що «золота середина» – це не «покірне телятко дві матки ссе», a «medio tutissimus ibis» – слова з Овідієвих «Метаморфоз», які віддзеркалюють самісіньке єство «аполлонівської» культури Заходу. Ще греки та римляни стверджували, що «золота середина» – то принцип, на якому засновано геть усе: гармонія космосу, архітектоніка Парфенона чи Поліклетових скульптур, людське життя. Скажімо, що таке чеснота? Чеснота, відповідає великий Аристотель, – «то якесь опанування серединою, у всякому разі вона існує тоді, коли досягає її». Гадаєте, це легко зробити? Помиляєтеся. «Золота середина» невловна, мов сонячний зайчик, бо вона випливає з пізнання природи речей, а отже, повсякчас перебуває неначе по той бік нашого досвіду. «Золота середина», казав Дьєрдь Лукач, – це «не точка, а поле, просторонь» і – «без огляду на те, наскільки вдалось її досягти, – множинна…» Іншими словами, доля людини – аж до самої смерті бути в ролі Продикового Геракла на роздоріжжі. Про глибинний сенс ідеї «золотої середини», мабуть, найкраще сказав колись Горацій: «Est modus in rebus, sunt certi denique fines, / Quos ultra citraque nequit consistere rectum». У чудесному перекладі мого старого знайомого Андрія Содомори ці слова звучать так: «Все має міру якусь, повсюди межі є певні, / Далі й ближче від них – даремно шукатимеш правди». А чи не першим українським поетом, котрий переклав ці рядки Горація, був Лазар Баранович. Він зробив це 1676 року в полемічному трактаті «Нова міра старої віри». То були часи бароко – одна-єдина доба, коли наша культура по-справжньому спиралася на ідею «золотої середини».

Ясна річ, про «золоту середину» наші письменники знали й раніше. Про це свідчить хоча би український переклад знаменитого середньовічного трактату «Secretum secretorum», де мова заходить, зокрема, про «мірність». Але тільки барокова доба «розкошів і сум’яття», немовби зіткана з численних антитез, культивує в Україні ідею «золотої середини». Я міг би назвати десятки творів, у яких наші класики підносили «золоту середину» ледь не до небес. Серед них і «Аристотелівські проблеми» Касіяна Саковича, і «Євхаристеріон» Софронія Почаського, і «Десять книг Аристотеля до Нікомаха» Стефана Калиновського, і «Про поетичне мистецтво» Теофана Прокоповича, і «Камінь віри» Стефана Яворського, і «Царська дорога Господнього хреста» Івана Максимовича… А ось що писав мій улюбленець Сковорода: «Надмір і брак – це крайнощі, а посередині між ними, немов Христос поміж розбійниками, – достаток. Справа Харибда, зліва Сцилла, а посередині – шлях мудрому Одиссею, який пливе до любої батьківщини». Отак «золота середина» стає Христом поміж двома розбійниками чи вже Одиссеєм між Сциллою та Харибдою, їй підлягає все: від христологічного догмата до поезії. «Кажуть, – писав Іпатій Потій, сперечаючись зі своїм юним опонентом Клириком Острозьким, – що знаний грецький поет Піндар написав якось вірші, де було надзвичайно багато всіляких прикладів та порівнянь, і подарував їх ученій панні на ім’я Сапфо. Однак та дівчина замість подяки присоромила його, мовивши, що вченим людям такими прикладами варто користуватися, наче приправами або сіллю, щоб не надто пересолити…» Щастя, багатство, радість, сум, ба навіть віра, надія та любов – це «золота середина». Ось що сказано про віру в дуже цікавому анонімному трактаті «Екзамен оборони», виданому у Вільні 1621 року: «Віра є однією з чеснот, до того ж головних, тих, що мають стосунок до самого Бога, а тому підлягає тим самим законам, що й інші чесноти. Отже, як той, хто вірить замало, не має віри й не може отримати порятунку, так і той, хто вірить занадто, не має віри й не може бути врятований». «Міра в усьому» – тільки вона прикрашає людину.

Словом, світ українського бароко несила уявити без старовинної ідеї «золотої середини». Та часи бароко минули – й ця ідея канула в Лету, поступившись місцем «діонісійським» крайнощам, якими наша культура ХІХ—XX століть сповнена по вінця. Та й саме бароко постає на цю пору в образі ледь не космічного буяння непогамованих пристрастей. Так було в тих, хто не любив бароко. Пам’ятаєте іронічну репліку Олекси Горбача про «наш «гоцадральний барок», коли то ми всіх «закидували шапками», а батько Зиновій не вмів навіть забезпечити мілітарно-фінансової автономії своїй «Козакії»? Так було й у тих, хто бароко любив. «Я люблю браму Заборовського… – казав юний Нік Бажан. – Я люблю органічну, міцну й не фальшовану культуру. Таку культуру Україна мала лише одну: культуру февдалізму, культуру Мазепи…» Та якою ж постає брама Заборовського – ця перлина високого українського бароко – у Бажановому триптиху «Будівлі»? «І творчий хист, / що не втомивсь, не вистиг, / Снопи принадних зел на камені поклав, / Як груди дів, / гарячих і нечистих, / У шпетних ігрищах уяв. / Так щедро кинув семенасту брость, / Як звик на ложе кидати коханку, / Що зна любовний піт, / важких запліднень млость, / І ситий сон, / і спрагу на світанку. / На брості – квіт, / на брості – квіт, мов око / Розпаленого самкою самця / Ще тих століть, / коли в серця / Вливалась пристрасть хтивого бароко…» Бароко – стихія розбурханих пристрастей, ледь не чиста сублімація лібідо. Може, саме цей Бажанів образ якнайкраще свідчить про те, що ідея «золотої середини» органічно чужа нашій культурі новітньої доби. Чужа вона нам і сьогодні. Тому я питаю сам себе: чи годні ми творити «органічну, міцну й не фальшовану культуру», схожу на культуру нашого бароко, коли давним-давно забули, що таке «золота середина»? Не знаю.

Урок 19
ЯБЛУКО НА ДОЛОНІ
Пам’яті Олександра Довженка

Осінь – час стиглих духмяних яблук і час Довженка, бо він народився на початку осені 1894-го, а помер наприкінці осені 1956-го, рівно через двадцять днів після того, як народився я. Останніми роками Довженко писав свою «Зачаровану Десну». Й у ній зринає виведений із дивовижними глибиною та ніжністю образ дитини-ангела… Колись Шевченко казав, що діти схожі на ангелів, які прилетіли до нас із неба… Пам’ятаєте: «Я так люблю дітей, що й не надивився б на цей справжній образ ангела»?.. Тільки ангел у «Зачарованій Десні» – упалий: «У малині лежав повержений з небес маленький ангел і плакав без сліз. З безхмарного блакитного неба якось несподівано упав він на землю і поламав свої тоненькі крила коло моркви. Це був я». Ангел, який упав на грішну землю, поламавши свої тонюсінькі крильця. Чи не здається вам, дорогий Читачу, що таким ангелом Довженко залишився на ціле життя? Ні-ні, я не маю жодного наміру ідеалізувати цього чоловіка – він міг бути аж ніяк не ангелом. Недаремно дехто звав його «сірооким вовком». Мені важить тут символ. Мені важить питомий для Довженка експресіоністський жест, коли хочете – Довженкова романтика.

Саме так, бо в Довженку чи не найбільше вабить романтика. Мабуть, вона в нього від батька. Пригадуєте, як він змалював свого батька в «Зачарованій Десні»? Весна. Річка розлилася широко-широко, затопивши все довкола, а батько пливе човном рятувати людей і худобу. «Він почував себе спасителем потопаючих, героєм-мореплавцем, Васко да Гамою. І хоч життя послало йому калюжу замість океану, душа в нього була океанська. І саме тому, що душі в нього вистачило б на цілий океан, Васко да Гама часом не витримував цієї диспропорції й топив свої кораблі в шинку… Топив наш батько кораблі задля того, щоб бодай іноді у брудному шинку маленька калюжа його життя обернулась хоч на час у море, – бездонне і безкрає». А коли помножити цю вроджену романтику на поезію Української революції, тоді й вийде те, що Микола Хвильовий називав «романтикою вітаїзму». У Юрія Яновського є чудове осіннє оповідання «В листопаді». Так-от, його герой – художник, у якому легко впізнати Сашка Довженка, – просто марить запашним і барвистим життям. «Я такий багатий, – каже він, – як папуга, що має сотні фарб і сотні років перед собою, гойдаючись над затишною бухтою тропічного моря». Оце і є «романтика вітаїзму» в її найчистішому вигляді… Довженко до останнього подиху був послідовником Хвильового – цього, за словами Григорія Костюка, може, найбільшого українського «фантаста і мрійника»… 13 травня 1933 року, того самого дня, коли Хвильовий звів порахунки з життям, Довженко приїхав до Харкова. Він пішов у будинок «Слово», зайшов до кімнати, де лежав Хвильовий, мовчки поцілував йому голову і так само мовчки вийшов. Ніхто не знає, про що він тоді думав. Та ледве чи випадково через десяток років, у березні 1944-го, коли йшла кривава війна, а Довженка почали гнобити як «націоналіста» за «Україну в огні», один із його недоброзичливців у кулуарах казав, мовляв, виступ Довженка схожий на виступ Хвильового, тільки куди небезпечніший – із огляду на теперішні обставини.

А ще мене приваблює в Довженку його трагічний оптимізм, крізь призму якого він дивився і на самого себе, і на мій народ. Довженко був глибоко переконаний, що історія України за тисячу років – це історія її страждань, що «нема кінця трагедії українського народу», бо він і зараз розсіяний по всіх світах, працює на кого завгодно, тільки не на себе, воює за кого завгодно, тільки не за себе, а його мова на його ж таки землі «стала латиною, бо її використовують лише під час урочистостей та в офіційних документах». Чому? – питав він сам себе. Невже «нашому українському народу цілком байдуже, український він чи не український»? Може, Довженко згадував при цьому, як колись малим уперше спитав свого батька: хто ми? У «Зачарованій Десні» є такий епізод. Пізній вечір. Берег ріки. Десь далеко пропливають плоти. Батько каже, що то пливуть із Орловщини «руські люди». «А ми хто? – питає Сашко. – Ми хіба не руські?» «Ні, – відповідає батько, – ми не руські». «А які ж ми, тату? – допитується Сашко. – Хто ми?» «А хто там нас знає, – чує він у відповідь. – Прості ми люди, синку… Хахли, ті, що хліб обробляють. Сказать би, мужики ми… Да… Ой-ой-ой… мужики й квит. Колись козаки, кажуть, були, а зараз тільки званіє зосталось». І оце «тільки званіє зосталось» боліло Довженкові ціле життя.

Він не міг змиритися з тим, що його землякам геть по цимбалах і їхня історія, і їхні звичаї та обичаї, і їхня мова. Йому казали: та чого ж тут нервувати, чого гніватися? Хіба не ясно, що це наслідок сотень років русифікації? Довженко не хотів про те чути. «Поляків он, – гаряче заперечував він, – теж не менше і русифікували, і германізували, та вони залишились поляками, а наш народ сам охоче йде назустріч втраті своєї національності. Чому? Може, ми справді поганий народ?» Може, і так. А може, це тому, що нам катастрофічно бракує еліт. «Наш народ, – писав Довженко у щоденнику, – нагадує мені тютюн… У нього велике, дебеле листя, а цвіту де-не-де». Цікаво, що сказав би Довженко про той наш «цвіт» сьогодні, в добу ледь не тотального опростачення, явища, що його Перрі Андерсон у книзі «Джерела постмодерну» окреслив як encanaillement? Що це таке? «Принцеси-старлетки й хамуваті президенти, здача на ніч офіційних резиденцій і чорний піар, діснеїфікація протоколу й тарантінізація практик, коли годі збагнути, чи то жадібна наволоч з нічного підворіття, чи президентська гвардія»… А крім того, на голову людини з екранів телевізора та комп’ютера цілодобово падає справжня, як казав Роберт Г’юз, «Ніагара візуальної тріскотні», коли екран став могутнім інструментом соціального, національного й усілякого іншого гноблення та ще і привчає людину сприймати світ із допомогою невибагливого попурі насмиканих звідусіль образів і понять…

І який же тут вихід? Думаю, Довженко сказав би, як завжди: «Я повинен робити те, що можу». Наприклад, писати гарні книжки, знімати гарне кіно. Пам’ятаєте, як у 1941 році, якраз напередодні війни, він різко розкритикував створений на Київській кіностудії за сценарієм Олександра Корнійчука фільм «Богдан Хмельницький»? На противагу цій картині Довженко хотів зняти фільм про Тараса Бульбу, щоби «показати український народ красивим і могутнім, а українське військо – організованим і розумним, яким воно насправді й було»… А ще треба не бути байдужим і не боятися казати правду. Коли влітку 1936 року вийшов закон «Про заборону абортів», Довженко не побоявся сказати, що це «варварський закон». Він не побоявсь охрестити «радянську демократію» «найбільшою брехнею і фальшю, що їх будь-коли знало людство». «Країні потрібна не одна, а кілька партій, – казав він, – які б не душили одна одну, а суперничали на виборах і в усіх галузях життя»…

Ясна річ: чоловік гадає, а Бог розпоряджає. Не все Довженкові вдалося. Він так і не зміг зняти «Тараса Бульбу», не зміг написати підручника з історії України для дітей – книги, про яку мріяв і в якій нашу історію було би подано не як «доважочок, придаточок» до історії Росії, а по-справжньому… Та як багато йому вдалося й у кіно, й у літературі, й у житті! Може, навіть ті чудесні яблуневі сади, які було насаджено по війні й білим цвітом яких буяла навесні Україна мого дитинства, з’явилися саме завдяки Довженкові, бо то він радив тодішнім можновладцям садити на нашій рідній землі яблуневі дерева. Потому яблуневі сади безжально вирубали, та в моїй уяві Довженко і яблуні – неподільні.

Пам’ятаєте початкову сцену «Землі»? «…Був гарний літній день, і все навколишнє здавалось прекрасним: сад, город, соняшники, й мак, і ниви за городом. А в саду, якраз коло погребні, під яблунею, серед яблук і груш, на білому стародавньому рядні, в білій сорочці, весь білий і прозорий від старості й доброти, лежав мій дід Семен, колишній чумак». А коло діда сидів його старий побратим Грицько. І обоє вони раптом прочули, що Семенове життя ось-ось добіжить кінця. «Умираєш, Семене?» – спитав Грицько. «Умираю, Грицьку, – тихо признався дід і, злегенька посміхнувшись, заплющив очі». «Ну, вмирай, – сказав Григорій і одвернувся… У траві серед яблук-падалок сиділо одне наше дитинча, яке зовсім ще не розуміло життя. Тримаючи в руках яблуко, воно вперто намагалось вкусити його двома своїми першими зубками, але яблуко було чимале, а ротика на нього дитині ще не ставало».

Старий помер – і ніби нічого на світі не сталося: «не загримів ні грім у хмарах, ні зловісні блискавки не розкраяли неба врочистим спалахом, ні бурі не повивертали з корінням могутніх столітніх дубів. На полудневому небі так як і було – ні хмаринки. Тиша навколо. Десь тільки яблуко впало м’яко в траву та й усе». Який незбагненний, нескінченно глибокий і прекрасний коловорот життя і смерті! Недаремно Емір Кустуріца буквально повторив у своєму «Заповіті» («Zavet») цю яблучну Довженкову сцену: дід миє у величезній купільниці спілі яблука, а заразом і свого любого онука – яблуко з яблуні його життя. Чим вам не Христос-Немовля, що Його часом малювали з яблуком у руках! І в цьому яблуку – все: і спокуса, і гріх, і порятунок, – словом, містерія нашого життя. Не знаю, чи думав Довженко про Христа-Немовля, коли малював свою «яблучну сцену». Може, й думав, бо Довженко вмів бачити в житті тайну. Принаймні коли в садку глухо падало стигле яблуко – для нього то була тайна. «Якась тайна, – писав він у «Зачарованій Десні», – і сум, і вічна неухильність закону почувалися завжди в цьому падінні плоду»…

Колись давно пізньої осені я склав одну мініатюру: «Блакитний лід / Небесної ріки / Колючим терням / Обнімає скроні. / О, волхве, змовч, / Усі мої гріхи – / Духмяне яблуко / На пещеній долоні». Не знаю, з якого дива зринули ці рядки. Може, перед тим я дивився на фото дружини, де вона, ще геть крихітна, стоїть собі в саду, тримаючи в руках велике-велике яблуко. Чи воно, бува, не Довженкове?


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю