Текст книги "Що таке українська література"

Автор книги: Леонід Ушкалов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 20 страниц)

Урок 38

«ПІЗНАЙ СЕБЕ»

Штрихи до української сократіани

У 1869 році у Кракові побачила світ дуже цікава й, на жаль, майже забута сьогодні книжка «Grundzüge der slavischen Philosophie», або – по-нашому – «Нариси слов’янської філософії». Її автор – український мислитель, педагог і громадський діяч Клим Ганкевич, чий філософський світогляд формувався під вирішальним впливом ідей Геґеля та польських геґельянців, насамперед – Броніслава Трентовського й Кароля Лібельта, «Естетику» якого уважно читав Шевченко в останній місяць свого перебування на засланні. Ганкевич намагається розглянути філософію в поляків, українців, чехів, сербів, хорватів і росіян. Ледве чи автор мав на меті якісь історико-філософські завдання. Радше хотів змалювати картину слов’янської філософії після «Критики чистого розуму» Канта. І, говорячи про українців, Ганкевич стверджує: «Коли про Бога та світ українець виробив у власній свідомості ясні поняття, то найважливішим питанням людського думання і досі є для нього успадковане від греків пізнай себе». Отак славетне гасло на храмі Аполлона в Дельфах постає в ролі одвічного питання українця.

А якщо вже ми кажемо «пізнай себе», то відразу ж згадуємо Сократа – великого давньогрецького мислителя, чия творчість є поворотним пунктом у розвитку філософії, бо знаменує перехід від філософії природи до філософії людини. Крім того, ім’я Сократа вже в давнину стало символом праведного життя. Так було і в Україні, де про Сократа знали ще у старокиївські часи. Наприклад, його сентенції не раз зринають у «Пчолі». Ось хоча би така: «Основа будинку й корабля повинна бути міцною, а початок діла – справедливим і правильним». А ось іще одна: «Краще зі славою по-чоловічому вмерти, аніж жити в ганьбі». І це не просто слова – Сократ потверджував їх і власним життям, і власною смертю. У старовинному слов’янському перекладі хроніки Георгія Амартола сказано: Сократ, який «порушив еллінський закон, помер у в’язниці, випивши цикуту».

Проте куди більше «сократизму» в нашій пізнішій традиції. Згадаймо хоча би виданий у Чернігові 1708 року «Театрон» Івана Максимовича, де є такі благочестиві настанови: «Навчає Сократ: тілесної жаги слід уникати, як уникав морських сирен Одиссей, котрий, затуливши вуха воском, спокійно пройшов водами їхнього співу». Образ Сократа зринає навіть у славетній «Книзі житій святих» Дмитра Туптала, один із героїв якої риторично питає свого співрозмовника: «Чи не за те, бува, атеняни змусили Сократа випити смертельну отруту, що він відкидав многобожжя?» А хіба епіграма Івана Величковського: «Не жити, щоби їсти, / а їсти, щоби жити», – то не варіація на тему Сократа? Звісно, так, бо, як свідчив Плутарх у своїх «Мораліях», Сократ казав: «Погані люди живуть заради того, щоб їсти й пити, а хороші п’ють і їдять, щоб жити». І, розвиваючи цю думку, Григорій Сковорода в одному з листів напише: «Дехто, як каже Сократ, живе, щоб їсти й пити, я ж – навпаки. Зрештою, більшість зовсім не знає, що значить жити, і хоч вони й бажають їсти, щоб жити, однак не можуть жити по-справжньому, бо найбільше і тому найважче мистецтво – навчитися жити…»

Та й розмови персонажів сковородинських діалогів часто-густо є нічим іншим, як варіаціями на теми Сократа. Згадаймо хоча би притчу «Убогий жайворонок». Там мудрий жайворонок співає пісеньку: «Кому менше в житті треба, / Той найближчим є до неба». Почувши її, легковажний тетервак думає сам собі: «І хто ж це таке придумав? Якийсь стародавній архідурень на ім’я Сократ». Що це за пісенька? Парафраза Сократа, який колись казав: «Чим менше чоловікові треба, тим ближче він до богів». А чому тетервак називає Сократа «архідурнем»? Це він так шкилює зі Сократової тези: «Я знаю, що не знаю», – тобто з принципу, який сьогодні ми асоціюємо насамперед із крилатою фразою Еміля Дюбуа-Реймона: «Ignoramus et ignorabimus» («Не знаємо й не знатимемо»).

І в цих словах – не лише усвідомлення власної малості перед лицем Абсолютного, а ще й заклик пізнати самого себе. Принаймні так розумів їх Сковорода, трактуючи гасло «пізнай себе» як серцевину цілої філософії. «Не в тому справжня мудрість, щоб перезнати все на світі, – писав він. – Хто ж бо це може? А неможливе й непотрібне – одне й те саме. Та, коли знаєш усе те, що потрібне тобі, – оце і є справжня мудрість. А коли передивишся всі планети й опануєш усі світи, а не матимеш і не знатимеш того, що для тебе, – ти і бідняк, і не знавець…» Може, і справді, як стверджував поет і філософ Александру Хашдеу, Сковорода розробив концепцію троїстого самопізнання, тобто пізнання себе як особи (individuum), як громадянина (in statu) і як суто людини (in genere). Прикметно, що саме Хашдеу в статті «Сократ і Сковорода», надрукованій у травні 1833 року на шпальтах газети «Одесский вестник», уперше розглянув Сковороду як «нашого Сократа». Відтоді про це писатимуть і Григорій Данилевський, і Дмитро Багалій, і Володимир Ерн, і Олексій Лосєв, й Іван Мірчук, й Етторе Ло Ґатто, і Микола Шлемкевич, і Кларенс Меннінґ, й Іван Фізер… Ось хоча би галицький філолог-класик Володимир Кміцикевич, який у передмові до свого перекладу Платонової «Оборони Сократа» (Київ, Ляйпциг, 1921) зазначив: «Своїм життям-буттям, своєю балачкою, своїм нехтуванням усяких земних дібр та благодатей пригадує Сократ нашого божого чоловіка Григорія Сковороду, що саме так уважає своїм святим обов’язком, своєю божою службою йти за голосом сумління й наводити своїх земляків на шляхи чесноти. Через те і слушно називають Сковороду нашим українським Сократом».

А хіба Квітку-Основ’яненка не можна назвати «нашим Сократом»? По-моєму, можна. Недаремно ж написану 17 вересня 1817 року поезію Петра Гулака-Артемовського «Справжня добрість» (його перший твір українською мовою!) присвячено Квітці. Й у цій поезії автор вітає філантропічні заходи Квітки, закликаючи і його, і всю харківську громаду йти шляхом «справжньої добрості» без огляду на жодні перепони. Зрештою, каже поет, «справжню добрість» люди споконвіку гнали від себе: «По сім-то, братику, і Добрість пізнають: / Клеймо їй – канчуки, імення їй – терпіння. / Хто їх не скоштував, не буде мать спасіння, / Того нехай поміж святими не кладуть!» Поет змальовує Квітку ревним оборонцем і проповідником «справжньої добрості». А ще він згадує, як Квітка, надихаючи своїх друзів на добрі справи, із захватом переповідав фінал платонівського діалогу «Федон»: «Дивіться, хлопці, лиш, – казав ти нам, – глядіть, / Як Добрість на світі живе і умирає, / Як, не злякавшися, кайдани надіває! / З якою радощою держить у руці мишак / І кухличок коли б, скривившись, випиває, / До Бога рученьки невинні простягає! / Отак-то, братики, умер Сократ, отак!»

Минуть два десятиліття, і молодий художник Тарас Шевченко намалює смерть Сократа. На цій картині атенський мудрець стоїть у в’язниці, оточений учнями; праву руку він підняв догори в заспокійливому жесті, а в лівій тримає кубок із цикутою… Шевченко згадає про Сократа й у повісті «Художник», коли почне міркувати про те, навіщо генієві потрібна сім’я. Мовляв, «для душі, яка почуває й любить усе високо-прекрасне в природі й у мистецтві, після високої насолоди цією чарівною гармонією потрібен душевний відпочинок. А це солодке заспокоєння для втомленого серця може існувати тільки в колі дітей і доброї, люблячої дружини». Жаль, продовжує поет, що мало кому з геніїв судилося пізнати гармонію сімейного життя. «Від Сократа, Берхема й до наших днів одна й та сама неподобна безліпиця в буденному житті». І Сократ змушений був терпіти свою сварливу Ксантиппу, як стихійне лихо, і Берхем працював, мов раб, на свою без міри жадібну Катарину Клас де Ґрот…

І ніби в унісон із цими рядками Шевченка лунають слова зі щоденника Пантелеймона Куліша. У лютому 1847 року, згадавши Петра Плетньова, який казав: «Жінок створено на те, щоб робити нас Сократами», – він далі нотує: «Справді, ніколи в житті я не мав так багато влади над своєю прикрістю, як після того, коли одружився. Дріб’язковість жіночих бажань і незадоволення з того в дивний спосіб обертають мою душу до ідеалу високого терпіння. Іноді мовчати для мене – справжня втіха, особливо коли згадаєш, що, втручаючись у дрібні суперечки з жінками, ставиш себе на одну з ними дошку». Оце вона і є – чоловіча зарозумілість. Але життя – штука іронічна. Ніби навмисно для того, щоби посміятися з цієї зарозумілості, авторкою першої української книжки про Сократа стала жінка – красива, розумна, освічена, енергійна, ідейна… Я кажу про Марію Загірню. Пам’ятаєте пройняті громадянським пафосом рядки поезії «Коханій» Бориса Грінченка: «Не для розкошів і втіх / Ми свої руки з’єднали…»? Це – про неї. Так-от, саме Марія Загірня й написала книжку «Життя і наука грецького філософа Сократа», розказавши у формі повчальних оповідок і про найцікавіші епізоди біографії філософа, і про його основні ідеї.

Але тут знову виходять на сцену чоловіки. У травні 1893 року Михайло Драгоманов, прочитавши книжку Загірньої, питав у Наталі Кобринської, яка на той час видавала «Жіночу бібліотеку»: «Що ви скажете об тім, якби я вам дав рецензію на брошурку Загірньої про Сократа?.. Авторка брошури зв’яже Сократа з жінками». Драгоманов мав на думці розділ під назвою «Як треба жити в сім’ї», де сказано, що сварлива Ксантиппа часто докоряла своєму чоловікові, та він «не сердився, і все або мовчав, або вговорював її». По-моєму, в словах Драгоманова бринить іронія. І хоча рецензії він, здається, так і не написав, але у своїх «Листах на Наддніпрянську Україну» не дуже хвалив цю книжку. Мабуть, якби йому самому довелося писати про Сократа, він змалював би його якось інакше. Наприклад, підкреслив би космополітизм філософа. Принаймні в «Чудацьких думках про українську національну справу» є й таке: «Про грецького філософа Сократа розказується, що коли його питали, де його батьківщина, то він відповідав: уся земля, даючи тим знати, що він себе вважав горожанином усякого міста, де тілько є люди». Ясна річ, образ Сократа завжди виводить нас на загальнолюдські орбіти. Згадаймо хоча би триптих Василя Шевчука 1985 року «Під вічним небом». Три короткі повісті: «Навчитель істини» – про Сократа, «Осяяння» – про Сковороду, «Велика душа» – про Магатму Ганді. Перед нами – трійця великих світочів «республіки поетів і філософів». Але, з другого боку, мені здається, що заклик панночки Марини з «Патетичної сонати» Миколи Куліша: «Українцю, спізнай самого себе!» – це теж відлуння ідей Сократа.

Урок 39

ФРАНКОВІ КАМЕНЯРІ

Що означає цей образ?

У 1878 році, коли Іванові Франку було всього двадцять два, він написав одну зі своїх найславетніших поезій – «Каменярі». Вона починається рядками: «Я бачив дивний сон. Немов передо мною / Безмірна, та пуста, і дика площина, / І я, прикований ланцем залізним, стою / Під височенною гранітною скалою, / А далі тисячі таких самих, як я». Перед нами велична сцена: безмежна, дика та холодна пустка, гранітна скеля, що стрімко здіймається аж до небес, і тисячі закутих у кайдани каменярів, чия доля – руйнувати цю скелю. На кону Всесвіту відбувається якась містерія, а її персонажі – каменярі, ці добровільні «раби волі», одним із котрих є й сам поет: «У кожного в руках тяжкий залізний молот, / і голос сильний нам згори, як грім, гримить: / «Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод / Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод, / Бо вам призначено скалу сесю розбить». / І всі ми, як один, підняли вгору руки, / І тисяч молотів о камінь загуло, / І в тисячні боки розприскалися штуки / Та відривки скали; ми з силою розпуки / Раз по раз гримали о кам’яне чоло. / Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий, / Так наші молоти гриміли раз у раз; / І п’ядь за п’ядею ми місця здобували; / Хоч не одного там калічили ті скали, / Ми далі йшли, ніщо не спинювало нас. / І кожний з нас те знав, що слави нам не буде, / Ні пам’яті в людей за сей кривавий труд, / Що аж тоді підуть по сій дорозі люди, / Як ми проб’єм її та вирівняєм всюди, / Як наші кості тут під нею зогниють. / Та слави людської зовсім ми не бажали, / Бо не герої ми і не богатирі. / Ні, ми невольники, хоч добровільно взяли / На себе пута. Ми рабами волі стали: / На шляху поступу ми лиш каменярі». І, нарешті, фінал: «Отак ми всі йдемо, в одну громаду скуті / Святою думкою, а молоти в руках. / Нехай прокляті ми і світом позабуті! / Ми ломимо скалу, рівняєм правді путі, / І щастя всіх прийде по наших аж кістках».

Які потужні та красиві образи! Яка грандіозна картина! Та звідкіля ж узялась у юного поета оця візія каменярів на тлі «великого ланцюга буття»?

Сам Франко через багато-багато років, у 1912-му, пояснював своїх «Каменярів» так: «В основі сеї теми лежали конкретні враження робітників, що товкли каміння на дорозі (порівняй моє оповідання «Вугляр»), і оповідання про пробивання залізничного тунелю в Карпатах біля Дуклі. В поемці, як і слід у алегорії, не означено ані часу, ані місця, але цілу акцію представлено як сонне видіння. Вона написана навмисно досить важким стилем, аби викликати зразу пригноблююче, а потім освобождаюче враження. Хоча ціле оповідання держане в першій особі (в формі «я»), та, проте, воно не має автобіографічного характеру і його треба вважати поетичною фікцією і пластичною проекцією того настрою, який у ту пору переживав не тільки я сам, але, певно, й не один інший, хоч, може, і не відчуваючи його так живо».

Не знаю, що чув Франко про те, як пробивали залізничний тунель у Карпатах, а от каменярів, котрі «товкли каміння на дорозі», він бачив на власні очі, коли після закінчення сьомого класу Дрогобицької гімназії вирушив у свою першу подорож рідним краєм. Пам’ятаєте початок оповідання «Вугляр»? «Весною 1875 ішов я піхотою з Долини в гори в Велдіж»… Це не вигадка. Так і справді було. «Я поїхав залізницею до Стрия, – згадував цю подорож Франко в одному з листів до Михайла Драгоманова, – а звідси рушив скільським трактом до Синевідська та на Побук, Бубнище, Тисів, Церковну, Мізунь, Велдіж, зайшов до Лолина. Ся маленька вандрівка дала мені пізнати трохи більше світу і людей, ніж я знав досі». Отут наш поет і побачив каменярів, котрі прокладали в горах дорогу. Вони зробили на нього гнітюче враження: «За нужденну плату 60–80 крейцерів денно сиди там цілий день на вітрі, сльоті й вогкості, двигай тяжкий залізний молот та товчи каміння. А їх там багато сиділо, їх робота не дозволяла їм заходити в бесіду між собою, – всі сиділи мовчки, навіть пісні, тої кождочасної товаришки нашого русина при роботі, не було чути. Ті люди, нужденні з лиць і одежі і понурі, видалися мені заклятими злим демоном, запряженими чарами до тої машинальної праці. І дійсно так. Злий демон їх – нужда, а чари – той мізерний кровавий заробок».

Отака похмура замальовка з натури. Я би сказав, «науковий реалізм» чистої води, що його порушують хіба лише невиразні натяки на якогось «злого демона» та його «чари». То невже саме оцих знедолених людей фантазія поета перетворила на мужніх будівничих нового, незнаного, але прекрасного життя? Так, стверджує поет. І я йому вірю. От лише чому ж тоді, коли читаєш «Каменярів», завжди виникає дивне – щемке й бентежне – враження, що перед тобою чи то вже середньовічна містерія, чи «Der Ring des Nibelungen» Ваґнера?

Можливо, відповідь на це питання слід шукати у книзі Франка «Молода Україна», що побачила світ у Львові 1910 року. На початку сьомого розділу надрукованої тут праці «З останніх десятиліть XIX віку» поет переказує ось таку легенду: «Є в староруськім письменстві одно оповідання про подорожнього, що, мандруючи на північ, дійшов до високих і недоступних гір. Зупинившися тут, він почув за горою дивний стук, і крик, і гомін, мов многі тисячі рук ненастанно товкли і лупали скалу. Ходячи попід височенну гірську стіну, він вийшов на одну супротилежну гору і відси заглянув за неперехідну стіну. Побачив тут людей незвичайного вигляду, страшних і диких. Сотки їх заняті були працею коло лупання скали; інші спочивали від роботи, а побачивши подорожнього, почали махати йому руками і різними знаками просити, щоб передав їм залізних знаряддів, обіцяючи за них золото і дороге каміння. Але подорожній в пору пригадав собі, що се, мабуть, ті безбожні Гоги й Магоги, яких загнав Олександр Македонський за неперехідні гори і заклепав на довгі віки: коли вони хоч і без залізних знаряддів проб’ють гору і висипляться на наші краї, то покорять собі всю землю, і тоді настане кінець світа. І подорожній – оповідає дальше легенда – з великим страхом у серці втік від зловіщої гори і вернув назад до свойого краю».

Спитаєте: що це за легенда? Франко переказує тут із пам’яті епізод з «Повісті минулих літ» – цієї справжньої перлини нашої середньовічної літератури. Епізод такий. У 1096 році, змітаючи все на своєму шляху, на Київ напав половецький хан Буняк. Це – кара Божа за наші гріхи, лихі люди «з пустині Єтривської», думає літописець і починає розмову про «нечистих людей» та про кінець світу. Ось тут він і згадує, як чотири роки тому новгородський посадник Гурята Рогович розповідав йому одну дивну історію. Мовляв, «коли послав я отрока свого в Печору, – це люди, що дають данину Новгороду, – то прийшов отрок мій до них, а звідти пішов в угри. Угри ж – це є люди, мова їх незрозуміла, і сусідять вони з самоїддю на північних краях. Угри, отож, сказали отроку моєму: «Знаходили ми дивне нове чудо, що про нього ми не чували до сих пір. Нині ж оце третій рік, як воно почалося. Є гори, що заходять з лукомор’я, а висота їх – як до неба, і в горах тих – крик великий і говір, і січуть вони гору, хотячи прорубатися. І є в горі тій прорубане оконце невелике, і туди вони мовлять. Але не зрозуміти мови їх, а показують вони залізо і махають рукою, просячи заліза. І якщо хто дасть їм залізо, або ножа, або сокиру, то вони дають хутро за це. А путь до гір тих непроходима є із-за пропастей, снігу і лісу, тому не завше ми до них доходимо. Є вона також і далі, ідучи на північ». Я сказав тоді Гуряті: «Се є люди, заклепані Олександром, македонським царем. Адже ж розповів про них Методій Патарський, говорячи: «Олександр, цар македонський, пішов на східні краї, до моря, до так званого Сонячного міста, і побачив там нечистих людей із племені Яфетового. Їх же нечистоту побачивши.., Олександр убоявся, що коли вони як-небудь умножаться, то осквернять Землю, і загнав їх у північні краї в гори високі. І за Божим велінням зступились за ними гори північні… В останні ж дні після сих восьми колін, які вийдуть із пустині Єтривської, вийдуть і сі нечисті народи, що пробувають в горах опівнічних за велінням Божим».

Оця легенда про «нечисті народи», що їх асоціювали насамперед із біблійними Гогом і Магогом, як показав Михайло Драгоманов у своїй чудовій праці «Шолудивий Буняка в українських народних оповіданнях», споконвіку розгорталась у дусі національного месіанізму. До нас вона прийшла з візантійської літератури, зокрема зі згаданого в «Повісті минулих літ» апокрифічного «Об’явлення Методія Патарського». І знали її тут, каже Драгоманов, «у двох течіях: 1) в ідеї про месію ворожого, антихриста, що, раз появившися, сховався на якийсь час, аби потому знов появитися… і 2) в ідеї про національного месію, що теж завмирає або ховається від світу.., але потому пробудиться або вернеться, побідить ворогів-невірних перед останнім приходом божественного Месії, Христа». Крім того, веде далі Драгоманов, ця легенда зазнала у слов’ян значних змін. У чому вони проявляються? Наприклад, у перетворенні «антипатичних образів замкнених Олександром Македонським нечистих народів на симпатичний образ товаришів сплячого національного месії, котрих прототипом треба вважати тих 99999 духів, що стережуть тіло Сама».

Та облишмо ці стародавні містичні візії. Погляньмо краще, як трактує легенду про «заклепаний народ» Великий Каменяр Іван Франко. «Історія нашого українського національного руху.., – пише він у «Молодій Україні», – пригадує нам образ того заклепаного народу, змушеного пробивати велику, віковічну скалу, яка ділить його від свобідних, повноправних, цивілізованих націй, а при тім позбавленого найважнішого знаряду для сеї праці – заліза, себто національної свідомості, почуття солідарності і невідлучного від неї почуття сили і віри в остаточний успіх. Скільки важкого зусилля! Скільки душевних і фізичних екзистенцій, загирених талантів, змарнованих сил і характерів! І як помалу, важко, майже мікроскопічно йшли перші кроки! І як малі й досі наші здобутки, осягнені нами результати в порівнянню до того, що за той час осягли наші сусіди, в порівнянню до тої конкуренції, яка на кождім кроці грозить нам із їх боку!»

Це було написано понад сотню років тому. За цей час світ змінився до невпізнання. От лише височенна гранітна скеля як стояла, так і стоїть. Та й наші здобутки все ще дуже малі. А чи маємо ми «залізо», тобто національну свідомість, почуття солідарності, віру у власні сили та в остаточний успіх? Спитаймо про це, дорогий Читачу, самих себе.