Текст книги "Що таке українська література"

Автор книги: Леонід Ушкалов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 20 страниц)

Урок 9

ЛЮБОВ ДО НЕБОШКРЯБА

Про комедію, яка ніколи не йшла на сцені

Улітку 1923 року один із найгеніальніших українських поетів XX століття Павло Тичина, прибувши до тодішньої столиці України Харкова на посаду співредактора щойно заснованого часопису «Червоний шлях», трохи розгублено запитував: «Харків, Харків, де твоє обличчя?» Гадаю, якби він писав свій тетраптих «Харків» десь років через п’ять – скажімо, наприкінці 1928-го, – то розпочав би його іншими словами, бо тоді поет достеменно би знав, що обличчям Харкова є Держпром – Будинок державної промисловості на теперішньому майдані Свободи. Цей небошкряб із бетону та зі скла, заввишки 63 метри, було зведено в 1925—1928 роках за проектом архітекторів Сергія Серафимова, Самуїла Кравця та Марка Фельгера. Згідно з конкурсними умовами, Держпром повинен був стати величною пам’яткою українського національного стилю, тобто необароко. Щоправда, з дев’ятнадцяти поданих на конкурс проектів лише проекти Дмитра Дяченка (для нього бароко й українська вдача та державність узагалі були синонімами), а також Івана Фоміна мали прикметні риси необарокового стилю. Тим часом проект-переможець – чистої води конструктивізм. Як казав сам Сергій Серафимов, Держпром – це «завод, що став палацом». Хоч, зрештою, – як для кого. Для Серафимова – «завод», а для Теодора Драйзера – «побачене в Харкові диво». Так чи так, а Держпром був найбільшим небошкрябом тогочасної Європи.

Та річ не лише в його циклопічних розмірах. Держпром – воістину прекрасний. Він прекрасний і вдень, зусібіч облитий сонцем, і вночі, коли рух машин та людей стихає і я можу спокійно кружляти довкола нього на своєму ситі-байку, та особливо – ввечері. Цю велетенську легку й граційну споруду розташовано фасадом на схід так, щоб призахідне сонце наскрізь просвічувало сотні її вікон. І тоді вся вона стає мов полум’яна. Недаремно сусідній узвіз названо ім’ям Пассіонарії. Зупиніться коли-небудь увечері на ажурному Мості закоханих, що ніби лине над узвозом Пассіонарії, й погляньте на панораму Держпрому. Мені здається, ви зможете легко збагнути пафос творців Українського Ренесансу 1920-их років, отих «перших хоробрих», «аргонавтів української інтелігенції», великих мрійників і будівничих нової України – України не «вишневих садочків», а стрімкого й могутнього пориву вперед, у світле майбуття, в невідому «загірню комуну». Принаймні для мене Держпром – це ніщо інше, як утілений у бетоні й у склі Український Ренесанс – сказати би, «боротьбистська» візія моєї Вітчизни. Словом, стоячи погожого літнього вечора на Мості закоханих, я годен освідчитися Держпрому в любові. І не я один. Не вірите? То ось вам чудесна комедія колишнього «боротьбиста» і президента ВАПЛІТЕ Юліана Шпола «Катіна любов…» Вона вийшла окремою книжкою 1928 року в серії «Театральна бібліотека», що її видавало «Державне Видавництво України». На сцені ця комедія, на жаль, ніколи не йшла, тож дозвольте я трохи розкажу вам про неї.

Усе почалося з «українізації», з тієї самої «українізації», яку так феєрично змальовано в комедії Миколи Куліша «Мина Мазайло» – вона ще й досі з успіхом іде на сцені «Березоля». Так-от, герой п’єси Шпола, дрібний чиновник П’єр, «провалився» на іспиті з української мови, бо, коли його запитали, що таке «речівник», тобто іменник, він відповів: «Той, хто ричить». Отак через той клятий «речівник» П’єр і залишився без роботи. Та треба ж якось жити далі. І тоді він вирішує одружитися зі значно старшою за себе власницею галантерейної крамниці Софією Єлпідіфорівною, яка перед тим торгувала то проскурками, то пиріжками, а найчастіше – собою. Почувши про це, П’єрів батько Оксен Іванович спершу аж скрикнув: «Тю-ти, ну-ти, бий тебе сила божа! Та ти й справді з глузду з’їхав від тої українізації!»

Утім, коли сам Оксен Іванович побачив ту пишнотілу пані, вона так припала йому до душі, що він почав метушитися по хаті, наспівуючи романс Сєверяніна «Это было у моря», а потому патетично заговорив: «Шановна сеньора, маркіза, леді, Дульцинея Тобозская… В той момент, коли ви переступили поріг моєї вбогої халупи!.. В той момент, коли ваша… убєдітєльная фігура… вразила мій… скорбний зір!..» – на що Софія Єлпідіфорівна відповіла: «Та киньте! Ну, що ви, справді?! А то можна подумать, що ви п’яні!..» Тож усе чудесно, крім одного: знайома їхньої родини, пані Сімонцева, обіцяє висватати Софію Єлпідіфорівну за П’єра тільки в тому разі, якщо його сестра Катя погодиться вийти заміж за її трохи (а може, й не трохи) пришелепуватого сина Колю.

Не важко здогадатися: П’єр просто марить, аби Катя вийшла заміж, батько – теж не проти. Та й матуся, Катерина Іванівна, хоче видати свою донечку, щоби та нарешті забула про комсомол, поезію та інші дурниці. Що вже казати про закоханого в дівчину Колю! Щоправда, любов він розуміє по-своєму. «Ви знаєте, що таке любов?» – питає його Катя. «Авжеж знаю», – відповідає Коля. «А що?» «Це… коли… цілуваться хочеться…» Чим вам не Стецько Кандзюбенко з Квітчиного «Сватання на Гончарівці»? Тим часом рвійна Катруся – комсомолка й поетка – навіть гадки не має виходити заміж. І хоч як переконує її Катерина Іванівна, що без заміжжя, «без панталонів і без бога… не проживеш», Катя непохитна. «Я хочу йти своєю дорогою, – каже вона. – Наплювать мені на ваш заміж, на ваші панталони, на все ваше барахло, разом з вашим господом богом…» І невже любов – це оте Коліне «коли цілуваться хочеться»? Ні! «Любов – це коли цвітуть фіалки. Любов – це коли запах липи паморочить голову… Любов – це ніжність, ніжність. Безмірна ніжність, і жаль, і туга…»

Словом, інтрига закручується стрімко, весело, легко й невимушено. У цій комедії чарує, перш за все, якесь особливе почуття свободи, радості існування, я би сказав, враження вічного свята. Мабуть, найкраще його передає оцей рядок із Катіної поезії: «І життя наше, то – свято в карнавалі». Саме так. «Свято в карнавалі»! І в цьому карнавалі є місце геть для всього: для химерних поворотів сюжету, грайливих інтермедій, приказок на зразок «Політика! Це вам не хунт озюму», для кумедного цитування «кремльовського Аристотеля» («І… як сказав товариш Ленін, – важливо почати, а… гм… той… Кінець буде. Да!..»), для іронічної розмови між поетом і редактором (Поет: Вірші ось. Привіз. Редактор: Возом чи потягом. Поет: До станції возом, а там потягом), ба навіть для отаких жіночих любовних секретів: «Коли якось одного разу бере так ніжно-ніжно мене за руку, дивиться мені в вічі і так тихо-тихо каже: «Будь моєю», – та в руку мене чмок… Ну, в мені тут все і пішло вверх дном. І так мені раптом стало – уесесерно, уесесерно на душі…»

Аж раптом П’єр знаходить Катін зошит із віршами. Розгортає його, читає, і… о радість! Його сестра таки нарешті закохалась у Кольку Сімонцева! Хіба ж ні, коли там написано, «і як він любий їй «до схід сонця і вночі», і як вона кохає його у «сивих присмерках туманного вечора» і «в злотнім промінні голубого дня»… Потому називає його «мій любий, любий первісток мого серця» і «весняний цвіт моєї душі»… А далі вже, як каже П’єр, так прямо про любов. І декламує з Катрусиного зошита: «Красунцю! / Тобі єдиному співаю я пісню, / Тобі несу свою нерозквітлу любов…» Усе сходиться! Катруся точно закохалась у Кольку! Одне лише трохи бентежить П’єра – чому це вона далі пише: «І сотні вікон твоїх, як сотні сонць, кинуть своє проміння на нашу вбогу ще землю»? «Вікон?..» – перепитує Катерина Іванівна. «Еге ж!» – каже П’єр. Дивно! Та то вже дрібниці. Мабуть, у Катрусі просто в голові замакітрилося від надміру почуттів. Поезія, словом! А поети, звісна річ, як каже Оксен Іванович, покрутивши пальцем біля скроні, узагалі трохи «з блискавкою»…

Та які ж спантеличені були всі, коли Катруся у відповідь лише розсміялась і заявила, що насправді її коханий, той, кому вона присвятила ці вірші, – не Коля, а Держпром! «Оця велетенська, монументальна будівля, що її на своїх м’язах виносе вгору робочий люд! Її повинні оспівати великі поети нашого часу. І вони її – прийде час – оспівають!» «Тю! – каже на це один із персонажів, – щоб молоді дівчата любили молодих хлопців – бачив. Щоб молоді дівчата любили семидесятилітніх старичків – бачив. Щоб молоді дівчата любили кошенят там чи цуценят – теж бачив… Але щоб молоді дівчата, та любили будинки… та не тільки любили, а ще й вірші їм писали, – от накажи мене бог, – уперше чую!..»

Держпром і справді оспівають геніальні поети. Пам’ятаєте хоч би навіяний цією спорудою образ Харкова у Маяковського: «…В полотна железных дорог забинтованный, / столицей гудит / украинский Харьков, / живой, трудовой и железобетонный»? Держпром і зараз звучить для мене застиглою «музикою революції». І коли я дивлюся на цей будинок, то думаю: які несхожі ті десять років Українського Ренесансу на нашу сьогоднішню добу! Красень Держпром збудували всього за два з половиною роки, а ми ось уже бозна-скільки часу не можемо його навіть відремонтувати.

Урок 10

IN VINO VERITAS

Що пили українські поети?

Ледве чи помилюся, коли скажу, що вино та поезія – речі нероздільні. Точніше, вино – то справжня «кров поезії». Воно означає тут геть усе: Бога й диявола, душу й тіло, любов і ненависть, пам’ять і забуття, а ще – насолоду, дружбу, гріх, жертовність, свободу… Що таке наповнений по вінця келих? Ясна річ, повнота буття, п’янка любов. А що символізує келих випитий? Сум за тим, що минуло. Хоч, зрештою, і повен келих може бути символом цієї проминальності. Писав же колись Іван Максимович: життя – то повен келих, що падає і розлітається на друзки від нашого найлегшого необережного дотику.

Крім того, п’янке вино споконвіку було невичерпним джерелом поетичного натхнення. Уже Гомера можна сміло назвати співцем вина. І навіть дуже-дуже поміркований Горацій, покликаючись на батька атенської комедії Кратина, який був завзятим шанувальником веселого бога Бахуса, казав: «Пісня, якщо написав її той, який п’є лише воду, / …не буде втішатись / Ні довголіттям, ні славою». Та я і не знаю, чи була на батьківщині Горація бодай одна людина, котра пила саму тільки «голу воду». Сумнівно. Пам’ятаєте, чим частували нашого славетного пілігрима Василя Григоровича-Барського, коли він мандрував дорогами Італії? Вином і хлібом. Як на причасті. До речі, в деяких краях розжитися хлібом йому було куди важче, ніж вином.

І хіба так ведеться тільки у Греції та в Італії? Ні. Згадаймо хоча би Омара Хаяма. Одна з його поезій у чудовому перекладі знавця віденського та пільзенського пива Агатангела Кримського звучить отак: «Гей, питво моє кипуче, дар веселої лози! / Мрії дай мені палючі, мудрі думи загаси! / Хто сп’яніє, той одкриє превеликії чуда, / І поллється жвава мова, як текучая вода». А рівно за півстоліття до того, як народився Хаям, у Києві могутній і мудрий князь Володимир не схотів прийняти ісламу з тієї простої причини, що тоді не можна буде пити вина. «Русі веселість – пиття, – сказав він, якщо вірити Несторові, – ми не можем без цього бути». І наші старі поети, ясна річ, були згодні з великим монархом. Маю на думці й княжих бардів (згадаймо образ «синього вина» у «Слові о полку Ігоревім»), і невідомого автора думи «Ой полем, полем Килиїмським…», чиї рядки «Медом шклянкою / І горілки чаркою» любив цитувати Шевченко, і гамірливе плем’я мандрівних поетів-школярів, таких схожих своїми звичаями та обичаями на західних вагантів. Тільки якщо вагантів за їхню пристрасть до вина називали «вакхантами», то наших поетів-школярів – «пиворізами». А столиця «пиворізів», місто Короп на Чернігівщині, мала колись статус «горілкородної». Хіба ж ні, коли за часів Іллі Турчиновського, яскраво змальованих в його автобіографії-«пікаресці», тут щороку виробляли чи то 75 тисяч відер горілки, чи більше!

Навіть відлюдник і аскет Сковорода дуже любив вино. Проте, на відміну від своїх братів-«пиворізів», він надавав перевагу вишуканим сортам. У юності філософ смакував токайське вино, пробувши аж п’ять років у складі очолюваної генерал-майором Федором Вишневським Токайської комісії, що закуповувала вина для імператорського столу. Золотисте і дороге токайське вино вважали тоді «вином королів», хоча його любили й такі володарі дум, як Вольтер чи Ґете. А на старість Сковорода, здається, найбільше шанував вина з острова Скопелосу, що в Егейському морі. Ці вина з незапам’ятних часів і до сьогодні славляться неповторним смаком. Зрештою, не відмовлявся він і від дечого більш звичного. Наприклад, в одному з листів до свого учня Якова Правицького філософ писав: «Пришли, друже, барильце пива бабаївського». На жаль, не можу сказати, яке на смак бабаївське пиво, так само, як не знаю і того, що таке згаданий у притчі «Убогий Жайворонок» «головичник». Може, це «оловина», що її словник Памва Беринди трактує як «напій з ячменю, пиво», а може, й ні. При тому Сковорода казав, що мудрий чоловік, заживаючи хмільних напоїв, зважає на «час, місце, міру й особу». Інакше досконала «божественна комедія» неодмінно перетворюється на «комедію людську». «Я знаю шевця, – іронічно писав філософ, – який упродовж двох або трьох місяців свято дотримувався правила не пити сивухи, але після закінчення посту за один день стільки набирався артемівського нектару, скільки могли б випити три превеликі мули або три аркадські осли, змучені спрагою».

Зрештою, як зазначить Шевченко в повісті «Художник», так уже здавна повелося, що «в нас коли майстер своєї справи, то неодмінно й гіркий п’яниця». «Що б це могло означати? – питає поет. – Нічого більше, я гадаю, як брак загальної цивілізації». Утім, із другого боку, річ тут не така проста, як може попервах здатися, продовжує він, бо й у цивілізованих націях люди, «наділені високими душевними рисами, завжди й скрізь були більше чи менше шанувальниками, а незрідка й ревними прихильниками веселого бога Бахуса. Це вже, мабуть, неодмінна риса непересічних людей». Узяти хоча би геніального математика Михайла Остроградського. Одного разу, каже поет, ми з ним обідали в ресторані, й за столом Остроградський не пив нічого, крім води. «Невже ви ніколи не п’єте вина?» – спитав я. «Та ще колись у Харкові випив пару погрібків та й застрайкував», – щиросердечно зізнавсь Остроградський. На жаль, каже Шевченко, мало хто «закінчує двома погрібками». Проте ж Остроградський – математик, тобто «людина, непідлегла захватові». Що ж тоді казати про художників, поетів чи музикантів! Недаремно самого себе Шевченко назвав якось «щирим жерцем спиртуозностей». Він і справді знався на «спиртуозностях». При тому, як згадував Федір Лазаревський, «кожна зайва чарка робила його лише більш невимушеним і натхненним, додавала більше задушевності й надзвичайної симпатичності. Його душа завжди знала міру».

Здається, найбільше поет полюбляв ямайський ром – знаменитий на цілий світ напій піратів. Щоправда, на відміну від піратів, він пив ром не «наголо», а з чаєм. Окрім того, Шевченко любив джин, коньяк і пунш – очевидно, гусарську «жженку», що її готували з алкоголю, фруктів і паленого цукру. Пив він також різну горілку, починаючи від лимонівки (горілка, настояна на лимонній шкірці) й старки (традиційна польсько-литовська житня горілка, яку витримують у дубових діжках, додавши липового цвіту і листя яблуні та груші) й закінчуючи «роменською кизляркою» – виноградною горілкою, чия назва походить від дагестанського міста Кизляр. Зрештою, поет не відмовлявся ні від старовинних українських вишнівок і слив’янок, ані від імпортного пива, надаючи помітну перевагу англійським сортам. Наприклад, 15 жовтня 1857 року він пише у щоденнику, що провів вечір у клубі, читаючи «Северную пчелу» та смакуючи ель – світле густе англійське пиво, а в повісті «Прогулка…» згадує коричневе англійське міцне пиво фірми «Barclay and Perkins» – напій, що його нелегко було дістати навіть у столичному Санкт-Петербурзі. Щодо вин, то тут слід назвати такі вишукані напої, як французькі «Медок» і «Шато Лафіт», іспанський херес, португальська мадера, італійське лакрима-кристі – солодке міцне вино з виноградників біля підніжжя Везувію, яке Шевченко знав не лише за романом Александра Дюма «Граф Монте-Кристо». А з шампанських вин поетові, судячи з усього, найбільше смакувала «Вдова Кліко» – дорогий напій не лишень аристократів і багатих буржуа, але й митців. Пригадаймо хоча би веселий епізод із повісті «Художник». Липень 1840 року. Учні Академії мистецтв гуртом рушають проводжати Вілю Штернберга на пароплав (він разом із Айвазовським їде до Рима), а Григорія Михайлова добудитися не змогли. Коли компанія повернулася, Михайлов нарешті прокинувся. Друзі почали розповідати йому, як проводжали Штернберга. Він слухав мовчки, аж доки вони згадали, що випили на палубі дві пляшки «Вдови Кліко». «От негідники! – озвався тоді Михайлов. – Не розбудили провести товариша!..»

Словом, Шевченко ледве чи погодився би зі своїм палким шанувальником Чеховим, який, маючи на думці саме «Вдову Кліко», писав: «Не вірте шампанському… Воно іскристе, мов діамант, прозоре, мов лісовий струмок, солодке, мов нектар; воно коштує дорожче, ніж праця робітника, пісня поета, жіноча ласка, але… геть від нього! Шампанське – то прекрасна кокотка… Людина п’є його лиш у години скорботи, печалі й обману зору. Вона п’є його, коли буває багата й пересичена, тобто тоді, коли пробитися до світла їй так само важко, як верблюду пролізти крізь вушко голки».

Ні. Наш поет надто любив це життя-свято – нехай примарне, нехай крихке, нехай конечне, та все-таки свято. Може, він і любив життя так сильно якраз тому, що гостро почував його проминальність. Недарма друзі казали йому, що він «поспішає жити». Згадаймо хоча б оці пронизливо-щемкі та водночас бентежні рядки: «Минають дні, минають ночі, / Минає літо, шелестить / Пожовкле листя, гаснуть очі, / Заснули думи, серце спить, / І все заснуло, і не знаю, / Чи я живу, чи доживаю, / Чи так по світу волочусь, / Бо вже не плачу й не сміюсь…» Але як же легко перебігає Шевченків осінній сум у справжню оду «До радості» в поезії Максима Рильського «Червоне вино»! «Минають дні, минає літо, – / Але нащо тужить за ним? / Прозору склянку вщерть налито / Вином, червоним і хмільним!» Вино – то не просто чудесний напій, то життя і смерть у їхньому вічному безугавному танці.

Урок 11

«ЧОГО НАМ БУТЬ ПЕЧАЛЬНИМИ?»

Особливості національного сміху

В есеї мого сина Сашка «Харків: фабрика футболу», який напередодні фіналу «Євро-2012» побачив світ в українсько-польській антології «Тотальний футбол», є така жанрова сценка. Харків. Південний вокзал. Друга ночі. Сашко сідає до плацкарту транзитного потяга «Астана – Київ». У дверях заспаний казахський провідник довго крутить туди-сюди його квиток. «А фотографія де?» – нарешті питає він. «Про що це ви? – не «в’їжджає» Сашко. – Яка фотографія на квитках?..» «Очі казаха звужуються до ледь помітних щілинок. Він задоволено плескає себе долонями по колінах, а потім заливається розкотистим сміхом, так що порожнім напівтемним пероном аж луна йде». Отуди к бісу! – подумки каже Сашко, виходить, «я не зовсім розумію всі тонкощі казахського гумору, хоч, мабуть, і міг би, бо моя матуся, українка, народилася саме в Казахстані». А і справді, які вони, ці «тонкощі» національного сміху?.. Хоча би й нашого, українського. І як їх віддзеркалено в літературі?

Коли читаєш середньовічні пам’ятки (літописи, житія, повчання), то виникає враження, що наші предки взагалі ніколи не сміялися. Невже тоді не було сміху? Був, ясна річ! Якби не було, то навіщо в «Ізборнику Святослава» 1073 року заводити розмову про іронію? А там сказано: іронія – це коли хтось клеїть дурня. Перекласти грецьке «іронія» можна словом «поруганіє», і має це «поруганіє» два різновиди: астеїзм і харієнтизм, чи то пак «поіграніє» і «посміяніє». Тим часом наша середньовічна література не містить ані краплиночки сміху просто тому, що трактує цей світ як «долину плачу». Тодішня література (і не тільки!) жила згідно з гаслом: «Христос ніколи не сміявся». Навіть неперевершений іронік Сократ постає тут в образі святого великомученика. Принаймні в перекладній хроніці Георгія Амартола підкреслено, що Сократ, який «порушив еллінський закон, помер у в’язниці, випивши цикуту». Серйозність Сократа засвідчено його смертю.

Сміх з’явиться в нашій літературі перегодом, десь на зламі XVI—XVII століть. То буде в’їдливий, а часом просто хуліганський сміх письменників-полемістів. Пам’ятаєте, як Касіян Сакович, ставши католиком, шкилював зі звичаїв православних? Мовляв, людина, схилена в доземному поклоні, якщо глянути на неї ззаду, нагадує спрямовану на тебе жерлом гармату. «Та чи ж тобі, одновухому, – пише у відповідь Петро Могила, натякаючи на те, що, коли Сакович був іще немовлям, матуся якось залишила його без нагляду на подвір’ї і свиня відкусила йому вухо, – сміятися з наших звичаїв! Дивись, щоб тобі, бува, і другого вуха не обірвали!» Отаке-от «козацьке богослов’я». Чим воно гірше за знаменитий «Лист запорожців до турецького султана», початок якого у віршовому перекладі Миколи Лукаша звучить отак: «Царя небесного харцизе, / високорогий сатано! / Не годимося ми в підлизи, / жери-но сам своє лайно. / Воно нам в пельку не полізе…»!

А поруч – блазенський чи вже карнавально-раблезіанський сміх українських мандрівних школярів. Сміх їхніх різдвяних і великодніх «утішних орацій» часом набуває таких форм, що, як казав колись Володимир Перетц, «релігійне ставлення до свята геть зникає, заступлене цілком цинічною буфонадою». У цьому сенсі українські «карнавальні» веселощі нічим не відрізняються від західних. Єдина розбіжність полягає хіба що в тому, що на Заході вони з’явились у IX столітті, а в Україні – аж у XVII. Та хай там як, а наше бароко годі уявити без барвистого сміху. Тут навіть Христос починає нарешті сміятися. Згадаймо діалог Сковороди «Асхань», де є такі слова: «…Чи сміявся коли Христос? Це питання дуже схоже на ось таке премудре: чи буває коли гарячим сонце? Що ти кажеш?! Христос – то сам Авраамів син Ісаак, тобто сміх, радощі й веселість…»

А десь того самого 1794 року, коли не стало Сковороди, Котляревський заходився перелицьовувати Вергілієву «Енеїду». Починається нова доба української літератури. І починається вона зі сміху! «Енеїда» справила на публіку таке невигладне враження, що тривалий час панувала думка, нібито українська мова – то взагалі мова сміху – не більше, а сміх є визначальною рисою українського національного характеру. Квітці-Основ’яненку довелося навіть побитись об заклад із Гулаком-Артемовським, що українською мовою можна писати не тільки сміховину, але і щось таке, від чого люди плакатимуть. Саме так з’явилася його «Маруся». Цю думку про сміховинність підтримували і дуже популярні тоді українські повісті Гоголя. А потому були його «Ревізор» і «Мертві душі». Ми можемо трактувати сміх Гоголя як щось безтурботне та світло-раблезіанське, як те робив Михайло Бахтін, для якого сміх Гоголя – то ніщо інше, як святочний сміх (risus paschalis) українських мандрівних школярів. Можемо пристати на думку московського професора Івана Снєгірьова, який був свого часу цензором «Мертвих душ», а в 1852 році казав: «То що ж такого зробив Гоголь? Хіба те, що показав Європі сраку Росії, задравши їй поділ». Зрештою, можемо повірити Василію Розанову, для якого Гоголь – такий собі демонічний «Олександр Македонський», який знищив «фалангою» свого сміху цілу Російську імперію: «…Диявол раптом поворушив паличкою дно: і з дна пішли потоки каламуті, болотних бульбашок… Це прийшов Гоголь. За Гоголем усе. Нудьга. Сумнів. Злість, багато злості…» Проте це все одно український сміх. Недаремно Панас Мирний, маючи на те всі підстави, казав, що Гоголь «по духу і природі» – український автор, а шерег його «мертвих душ» списано з українського панства. А хіба не те саме мав на думці Шевченко, коли в посланні «Гоголю» писав: «Всі оглухли – похилились / В кайданах… байдуже… / Ти смієшся, а я плачу, / Великий мій друже»? Ось вони, два обличчя української літератури, «Демокрит і Геракліт» – той, хто сміється, і той, хто плаче.

Шевченко – романтик. Він «Геракліт» уже тому, що романтизм не знає сміху. Я би сказав, що романтизм – то створена генієм Шуберта і Шлегеля «Похвала сльозам». Послухайте цю пісню – і ви погодитеся зі мною. Не дуже любив сміх і наш реалізм. Узяти хоча би поезію Бориса Грінченка. «Вірші Грінченка, – казав Василь Сімович, – дуже сумні, дуже похмурі. Він ніколи не сміється, ніколи не жартує». Щось подібне можна бачити й у творах Панаса Мирного, Павла Грабовського, Архипа Тесленка…

Сміх повертається в українську літературу за часів модернізму. Недаремно наш найпопулярніший письменник тієї доби, Володимир Винниченко, так часто міркував про єство сміху. «…Комічне, – каже він, покликаючись на Анрі Бергсона, – є те, що спостерігаєш, не беручи внутрішньої участі. Треба затулити вуха, щоб не чути музики, і танцюючі будуть здаватися смішними». Та й загалом, «воля до сміху» грає в нього надто велику роль. Нехай це буде навіть той Henkershumor, про який писав Агатангел Кримський, – «гумор вішальника перед катом». Що це таке? Спитаймо в Остапа Вишні. Грудень 1933 року. Письменник удруге в житті опиняється за ґратами. І, коли слідчий на допиті сказав, що його, Вишню, звинувачують у підготовці замаху на Постишева, Вишня без тіні усмішки відповів: «А я можу…» Гепеушники весело зареготали. Оце він і є – «гумор вішальника перед катом» – у його українській версії доби великого терору. А потому будуть жахіття Другої світової війни. Й, опинившись у цих безжальних лабетах історії, українська людина починає боронитися від них часом усеосяжною іронією. «Чи маєте ви чуття гумору? – питає один із героїв оповідання Ігоря Костецького «Божественна лжа». – Так, гумору. Гумору, що стоїть над добром і злом, над кров’ю й залізом, понад правдою і брехнею». Не так важливо, що він почув у відповідь. Важливо інше: «чуття гумору», про яке каже Костецький, – дитятко доби соціальних потрясінь.

Мине кілька десятиліть, і, коли радянська імперія почне з гуркотом падати, це «чуття» знову вийде на передній край. Недаремно гаслом нашого «карнавального» постмодерну стає: «Назад до Котляревського!» Зрештою, діапазон сміху пролягає тут від раблезіанських веселощів перелицьованої «Енеїди» до «чорного гумору» абсурдистів. Постмодерн – література «доби іронії». Для мене її символом стала одна колоритна картинка середини «веселих» 1990-их. Не знаю, з якого дива, але тоді в Харкові завели моду транслювати через гучномовці виступи всіляких гумористів і сатириків. Довкола панувало цілковите безладдя, а з репродуктора лунав голос автора-іроніка, котрий час від часу потопав у хвилях безжурного реготу слухачів… Соціальні потрясіння легко-легко перебігають у «карнавал». Майже так само легко, як у «Балконі» Жана Жене, де інсургенти, трощачи все поспіль, сприймають це як веселу клоунаду, радісне свято оновлення, таке собі невичерпне джерело адреналіну. Інша річ, що не за горами той час, коли юрба почне тужити за власноруч зруйнованим старим світом і потихесеньку складати з його уламків «нову реальність», яка мало чим відрізнятиметься від старої. Гадаєте, це в мені промовляє песимізм? Аніскілечки, бо хай там що, а я пам’ятаю слова свого улюбленця Сковороди: «Чого нам буть печальними? Гайда до Віфлеєма!»