Текст книги "Що таке українська література"

Автор книги: Леонід Ушкалов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 20 страниц)

Урок 26

«ОД МОЛДОВАНИНА ДО ФІНА…»

Поет й імперія

16 серпня 1862 року майбутній видатний історик та ідейний монархіст родом із Чернігівщини Дмитро Самоквасов сповіщав Михайла Максимовича про одну сенсаційну новину, яка облетіла Санкт-Петербург: «А Шевченка прибрали з пам’ятника тисячоліття Росії і на його місце поставили Миколу І»…

Величний монумент «Тисячоліття Росії», що височить і сьогодні навпроти старовинного, зведеного ще за часів Ярослава Мудрого, Софійського собору у Великому Новгороді, нагадуючи своєю формою чи то «шапку Мономаха», чи вічовий дзвін, буде урочисто відкрито через три тижні – 8 вересня 1862 року. На ньому є горельєф Миколи І, а горельєфа Шевченка нема…

Слід сказати, що роботу над цим пам’ятником розпочали ще за життя поета, в 1859 році. На ту пору він дружив зі значно молодшим за себе художником і скульптором Михайлом Микешиним і не раз навідувався до його майстерні, що була в ливарному дворі Академії мистецтв, неподалік від квартири поета. Саме той проект пам’ятника «Тисячоліття Росії», який подав Микешин, переміг на конкурсі, молодий митець отримав державне замовлення і тепер напружено працював із ранку до ночі, бо часу було вкрай мало. А щочетверга ввечері Микешин запрошував до себе на дружні розмови істориків і письменників: Костомарова, Тургенєва, Полонського й інших, – із якими говорив про історію Росії та про її найвидатніших діячів.

Неодмінним учасником тих розмов був також Шевченко, бо Микешин, як сам казав, «ставив його дуже високо» і просто обожнював як людину. Ясна річ, тут не раз виникали палкі суперечки. І, знаючи запальний характер поета, Микешин спершу дивувався, що Шевченко був «напрочуд тактовний і стриманий у висловах, хоч часто й дуже помітно хвилювався, навіть не міг спокійно всидіти на місці, а нервово ходив туди-сюди, похмуро зиркаючи з-під густих брів своїми ясними очима». Та невдовзі все з’ясувалося: поет просто «заряджався», чекаючи, «поки розійдеться по домівках втомлена дебатами компанія». От тоді й починалося щось феєричне… Тоді Шевченко казав усе, що лежало на серці. Спершу короткими й уривчастими фразами, а потому, розпалюючись дедалі більше, він виголошував цілі «поетичні декламації», сповнені гніву, іронії та жовчі. Добряче діставалось і поетам, зокрема Державіну за його славослів’я Катерині-«Феліці» (пам’ятаєте: «Богоподобная царевна / Киргиз-Кайсацкия орды! / Которой мудрость несравненна…»?) та Пушкіну за його «Полтаву»… Діставалось і державним діячам та коронованим особам, а надто – Петрові І…

Може, якраз оті гарячі поетові слова спонукали Микешина внести зміни до списку найвидатніших мужів імперії, який уже затвердив імператор. Невдовзі після того, як Шевченка не стало, Микешин на свій страх і ризик викреслив зі списку «Письменники» імена Державіна і «творця російського гекзаметра» Гнідича, а на їхнє місце поставив Гоголя та самого Шевченка. Крім того, бурхливий Шевченків антицезаризм, напевно, спонукав Микешина, попри всі вмовляння, навіть попри звинувачення Михайла Юзефовича в тому, що він «ображає російську історію й російський народ», рішуче відмовитись уміщувати на пам’ятнику горельєф Миколи І, просто в очі кажучи великому князеві Костянтину Миколайовичу, що з іменем його батька багато хто пов’язує пригноблення вільної думки. І, хоча 25 січня 1862 року Олександр II наказав помістити на пам’ятник фігуру свого батька, Микешин не схотів її робити, – фігуру Миколи І, який сидить у мундирі козачого генерала біля Олександра І, виготовив Роберт Залеман…

Але повернімося до Гоголя та Шевченка. Імена цих українських письменників украй збентежили начальника Міністерства шляхів сполучення й публічних будівель, генерал-ад’ютанта Костянтина Чевкіна, який керував роботами зі спорудження пам’ятника. Чевкін був, за спогадами Отто фон Бісмарка, людиною «надзвичайно тонкого й гострого розуму», й він виступив категорично проти Гоголя та Шевченка. Про Гоголя він сказав Микешину: «Це хіба тільки у вашій студентській голові Гоголь виріс до історичного діяча». Що він казав на адресу Шевченка, я не знаю, та вже, напевно, не компліменти. Тоді Микешин звернувся як до третейського судді до самого Олександра II, і 30 листопада 1861 року імператор постановив: Гоголя залишити, а Шевченка прибрати… Так завершилася ця історія.

Зрештою, інакше й бути не могло. Згадаймо постаті тих українців, котрі є на монументі «Тисячоліття Росії». Не кажу тут про старокиївських князів, про Данила Галицького чи святих Києво-Печерської лаври. Не кажу про Костянтина Острозького, Петра Могилу, Дмитра Туптала, Георгія Кониського, Дмитра Бортнянського. Скажу лише про тих, чиї образи найяскравіше втілюють ідею «єдиної і неділимої» монархії. Ось зі шанобливим поклоном віддає свою гетьманську булаву Російській короні Богдан Хмельницький. Ось стоїть, тримаючи якусь чималу книгу, Теофан Прокопович – той, що анатемував Мазепу та був головним ідеологом імперії за часів Петра І. Ось побожно дивиться на Катерину II видатний будівничий імперії світлійший князь Олександр Безбородько. Ось, приклавши руку до грудей, радить щось імператорові Олександру І князь Віктор Кочубей – нащадок Василя Кочубея, чиє серце так палало любов’ю до Петра І (після Кочубеєвої смерті на його гербі з’явився образ полум’яного серця та девіз: «Elevor ubi consumer!» – «Вивищують, коли помираю!»), що він зрікся гетьмана Мазепи в його боротьбі з імперією. А ось сидить генерал-фельдмаршал Іван Паскевич – цей, за словами Пушкіна, «могучий мститель злых обид, кто покорил вершины Тавра», а крім того, став «світлійшим князем Варшавським» за придушення польського Листопадового повстання 1830—1831 років. І хто ж вони всі для Шевченка? «Дядьки отечества чужого», – як скаже поет 26 листопада 1860 року в поезії «Бували войни й військовії свари…» Може, в цих словах безпосередньо відлунюють суперечки щодо монумента «Тисячоліття Росії».

А хто такий Шевченко для Чевкіна й Олександра II? Ясна річ, не «перший великий поет нової великої літератури», як називав його в некролозі Аполлон Григор’єв. Шевченко для них – помилуваний державний злочинець, котрий проповідував ідеї свободи та незалежної України. Хіба він міг бути на монументі «Тисячоліття Росії»? Отак замість нашого поета, як тоді казали, там з’явився імператор Микола І. Навіть за небокраєм земного життя поет й імператор продовжували боротися один із одним. Тут імператор переміг. Але, ясна річ, без Шевченка історія Російської імперії буде неповна. Це майже те саме, що історія Римської імперії, з якою поет не раз порівнював миколаївську Росію, без Спартака. Та чи вважав Шевченко цю неозору імперію своєю батьківщиною? Ні. Звісно, він писав: «наше отечество», «наше православне отечество», «наше несходиме отечество», ба навіть «наше російське православне незміриме царство», – маючи на увазі Росію. Він називав декабристів «першими нашими апостолами-мучениками», а Герцена – «нашим одиноким вигнанцем»… Але це ні на йоту не змінює суті справи. Батьківщина для Шевченка одна – Україна. Я навіть не кажу тут про його поезію. Просто всі люди, котрі знали поета, в один голос стверджують, що любов Шевченка до України була всеосяжна й рідкісна. Недаремно Акакій Церетелі, поговоривши з поетом, писав: «Правду кажучи, я вперше зрозумів з його слів, як треба любити батьківщину і свій народ…» Але, може, найкраще передав це автор пам’ятника «Тисячоліття Росії» Михайло Микешин. Уся поетова «пристрасна й могутня любов, – казав він, – була так зосереджена на його рідній Україні, що в його палкому серці, здається, і не залишалось більше любовного запасу для чогось іншого…» Шевченко жив Україною. І суто російська «система координат» для нього не існувала. Наприклад, для нього нічого не важить опозиція двох імперських столиць: Москви та Санкт-Петербурга – вкрай важлива для російських письменників чи для Гоголя, який не раз міркував про ту духовну «дистанцію гігантського розміру», що пролягає між Москвою і Петербургом. У Шевченковому світі її нема. Якщо поет і змальовує Санкт-Петербург в образі «нового Вавилона», називаючи його і «смітничком Миколи», і «чортовим болотом», то він протиставляє це місто – й у географічному, й у політичному, й у метафізичному сенсах – не Москві, а своїй рідній Україні. А поза межами цієї опозиції Шевченко дуже цінує Санкт-Петербург. Принаймні він ніколи не називав його зневажливо «Фінополісом». Для нього це – «північна Пальміра», з її «тихоплинною красунею Невою», розкішною архітектурою, садами, Академією мистецтв, колом незабутніх друзів: талановитих, щирих, вільних…

Мабуть, кожен, хто потрапляє до Санкт-Петербурга, стає інакшим. Але це місто впливає на всіх по-різному. Скажімо, уродженець Сорочинців Гоголь став тут великим письменником, а водночас носієм типово «провансальського» світогляду; Бєлінський, чиє дитинство пройшло у глухому пензенському містечку Чембар, – знаменитим критиком, а водночас справжнім шовіністом, для котрого китайці – «пародія на людей», кримські татари – схожі на баранів і верблюдів, українці – не здатні до «морального руху та розвитку», німці – «тупий… ниций народ»… А от для Шевченка Петербург став тим містом, де з ним, як писав Євген Маланюк, «відбулося чудо «овідієвих метаморфоз»… де кріпак став вільним, маляр перетворився в поета, а поет виріс на національного пророка». І його сформований у Петербурзі полум’яний український патріотизм знаходить свій, може, найяскравіший вияв у любові до інших народів: чи то вже до казахських байгушів, чи до мешканців Бухари («Який статний народ, які прекрасні голови! (чисто кавказьке плем’я) і постійна поважність, без найменших гордощів»)… А як рішуче він став на бік кавказьких народів у їхній кривавій борні за свободу! Колись Драгоманов писав, що протест Тургенєва проти кріпацтва – «се тихий шепіт у порівнянні з голосними прокляттями, якими нап’ятнував його Шевченко». Та Шевченко на повний голос виступив і проти загарбницьких війн імперії на Кавказі, тоді як інші письменники не спромоглися навіть на «тихий шепіт»… Отож, коли Микола Костомаров запевняв, що Шевченка «аж ніяк не можна запідозрити в тій крайній винятковості, яка доводить любов до своєї місцевої батьківщини до неприхильного ставлення до всієї російської вітчизни», він був правий тільки в одному: поетова любов до свого народу ніколи не оберталася на нелюбов до інших народів імперії, з якою він уперто воював. А що ж для нього велич «єдиної і неділимої»? Та ось вона:

 
У нас же й світа, як на те –
Одна Сибір неісходима,
А тюрм! а люду!.. Що й лічить!
Од молдованина до фіна
На всіх язиках все мовчить,
Бо благоденствує!
 

Урок 21

TAKE СОЛОДКЕ СЛОВО «МІМЕЗИС»

Плінієві побрехеньки, по-нашому розказані

У чому полягає суть мистецтва, зокрема поезії? Відповідей на це питання, ясна річ, багато. Проте, мабуть, найчастіше єство поезії окреслювали з допомогою грецького слова «мімезис», тобто «наслідування». «…Поезію, – писав великий Аристотель, – породили дві цілком природні причини. По-перше, змалку властивий людям нахил до наслідування, завдяки якому вони здобувають перші знання. По-друге, всі люди знаходять у наслідуванні втіху». Отже, поезія – це відображення реальності, чи, як колись казали по-латинському, imitatio naturae. Саме це аристотелівське поняття здавна було ключем розуміння поезії для українських авторів. Згадаймо хоча би знамениту «Поетику» Теофана Прокоповича, в якій прямо сказано: мімезис – це «душа поезії» (anima poeseos). Звісно, ні Аристотель, ані Прокопович не розуміли наслідування як дзеркальний ефект. Ні-ні. Мімезис – річ куди складніша. Недаремно Прокопович ототожнив наслідування з поетичним вимислом. «Під поетичним вимислом, або наслідуванням, – писав він, – слід розуміти не лише фабулярне плетиво, але й усі ті прийоми зображення, завдяки яким людські дії, нехай і справжні, постають як правдоподібні». І все ж таки міметичне розуміння мистецтва вагітне ілюзіонізмом. Якщо ні, то чому тоді у старій Україні мали таку популярність анекдоти про грецьких художників, узяті з XXXV книги «Природознавчої історії» Плінія? Про мальований Зевксидів виноград, клювати який зліталися пташки, про Апеллесового коня, намальованого так ловко, що до нього іржали інші коні, про мальований Парразіїв серпанок, про суперечку Апеллеса з шевцем…

Наші старі автори залюбки зверталися до них тоді, коли мова заходила про зрадливість людських почуттів і про марність видимого світу. «Люди, що гасають за розкошами цього світу, – писав у книжці «Вінець Христа» Антоній Радивиловський, – схожі на тих пташок, що злітались до Зевксидових мальованих ягід… та так без жодної поживи й летіли собі геть. Хіба ж не нагадує цей перелесний світ художника Зевксида?» Трохи згодом Іван Максимович тлумачитиме по-філософському сюжет про змагання Зевксида з Парразієм: «Була колись суперечка між Зевксидом і Парразієм про те, хто з них ліпший майстер. Зевксид намалював собі ягоди так гарно, наче вони й справді на деревах ростуть, аж птахи сідали на них і клювали. Тим часом Парразій виніс картину, нібито накриту прозірчастим серпанком… Тоді Зевксид, який запишався від поведінки птахів, попросив, щоб Парразій зняв серпанок та й показав, що воно там намальовано. Осміхнувся Парразій, і Зевксид, зрозумівши свою помилку, вкрай засоромивсь… Тож не варто завжди довіряти почутому й побаченому, часом то лиш омана, адже чуття зраджують нас». А ось як було змальовано суперечку Апеллеса з шевцем у почаївській книжці 1772 року «Зерня Божого слова»: «Славний маляр Апеллес мав звичку виставляти свої картини там, де збиралось багато люду; так він хотів дізнатись, чи нема бува в тих картинах якого ґанджу. І коли одного разу швець ганив щось у зображенні чобіт, Апеллес терпляче його слухав, та коли швець почав ганити картину, пішовши від чобіт угору, тоді Апеллес образився і сказав: «Шевчику, не лізь вище чобіт!»

А згодом, десь на початку літа 1833-го, Квітка-Основ’яненко напише «латинську побрехеньку, по-нашому розказану» під назвою «Салдацький патрет». І в ній він розповість, як «скусний маляр» Кузьма Трохимович так ловко намалював солдата, що всі з ним вітались, а дівчата навіть загравали до нього, аж поки розчовпали, що він мальований. А тут іде швець Терешко. Зняв шапку та й каже: «Здрастуйте, господа служба!..» Дівчата як зарегочуть! Почервонів Терешко мов рак, а потому каже: «Буцім я й не бачив, що се не живий…» Он, мовляв, і чоботи не так намальовано. І тут не так, і тут не так… Кузьма Трохимович підмалював як слід. Але, коли Терешко почав казати, що й рукави не так намальовані, художник відповів: «Швець знай своє шевство, а у кравецтво не мішайся!» Цією Плінієвою побрехенькою Квітка давав одкоша «цеховим зубоскалам» на зразок Бєлінського, які, не знаючи ні слова по-українськи («Штіо да штіо ето нєвєрнякано? Ми нє панімаєм-ста нічаво»!), силкувалися «довести десяткам мільйонів людей, які розмовляють, пишуть і з насолодою читають своєю мовою», нібито такої мови взагалі нема. Він каже їм услід за Плінієм: «Ne sutor ultra crepidam!» – «Не лізь вище чобіт!»

А що ж таке мистецтво в розумінні Квітки? Чиста ілюзія. Утім, надворі вже була доба романтизму, яка заперечувала міметичну теорію мистецтва. Щоби не ходити далеко, згадаймо «Естетику» гегельянця Кароля Лібельта, що її з інтересом читав на засланні Тарас Шевченко. «Митець, – каже Лібельт, – є необмеженим паном, автократом матеріалу, він оволодіває ним і проймає своїм духом, звільняє його від випадкового, переливає в нього, як хоче, свої ідеали, надає йому життя і робить твором, своїм твором». А от у природі все інакше. «Там немає ані волі, ані самопізнання. Усе відбувається в споконвіку накреслених межах…» Отже, робить висновок філософ, «світ мистецтва і світ природи – два різні світи: там – ідеалів, тут – дійсності; там панує дух, тут матерія». При тому Лібельт наголошував, що міметичний погляд на мистецтво взагалі не має сенсу. Розуміти мистецтво як мімезис – це все одно, що розповідати анекдот про виноград Зевксида, який клювали птахи, сприймаючи його за справжній. Але ж суть мистецтва, каже Лібельт, певно, полягає в чомусь вищому, ніж обманювання птахів. Шевченко був згоден. Одне-єдине, що викликало в нього сумнів, – думка про вищість митця стосовно природи. «Чи так це? – питає сам себе поет. – Мені здається, що вільний художник настільки ж обмежений навколишньою природою, наскільки природа обмежена своїми вічними незмінними законами. А нехай-но спробує цей вільний творець хоч на волосину відступити від вічної красуні природи, як він стає боговідступником… Я не кажу про дагеротипне наслідування природи. Тоді не було б мистецтва, не було б творчості… Великий Брюллов не дозволяв собі провести жодної рисочки без моделі, хоч йому, сповненому сили творчості, здавалось, можна було б це дозволити. Та він, як полум’яний поет і глибокий мудрий знавець серця, втілював свої високі світлі фантазії у формах непорочної вічної істини. І саме тому його ідеали, сповнені краси й життя, здаються нам такими милими, такими близькими, рідними».

Але хоч би що там казали Лібельт і Шевченко, вже не за горами будуть часи позитивізму, коли поезію розглядатимуть як дзеркало життя. Що таке література для Нечуя-Левицького? Берег, відбитий у плесі річки. Що таке література для Панаса Мирного? Життя, відбите у слові, «мов небо в ставу». Те саме, зрештою, і у Драгоманова, й у Франка, і в інших ідеологів реалізму – чи вже він «соціальний», чи «науковий», чи «живий». А на ґрунті реалізму «соціалістичного» раптом зринають і «Плінієві побрехеньки». У 1960 році геть забутий тепер, а ще не так давно – за часів моєї молодості – суперпопулярний Олександр Корнійчук (аякже! улюбленець Сталіна – сам тиран правив йому текст «Фронту»!) написав драму «Над Дніпром». І в ній «позитивний» голова колгоспу Родіон Нечай розповідає історію про те, як один художник малював десь на березі лозичку. Малював-малював та й заснув. Аж тут де не взялася корова. Підійшла, глянула на його малюнок, подумала, що то справжня молода лозичка, та й ну її жувать… Родіон Нечай каже це з осудом. Мовляв, я мрію про те, щоб у моєму колгоспі була така художня студія, з якої міг би вийти новітній Ґойя. Цікаво, чого він чекав від цього новітнього Ґойї? Чи, бува, не «Сон розуму породжує потвор»? Не знаю. Та напевно знаю одне: якби Корнійчук писав свою драму років через два, то ледве чи його «позитивний» герой посмів би розводитися про Ґойю. Пам’ятаєте, як 1 грудня 1962 року Микита Хрущов «високо» поцінував творчість художників-авангардистів зі студії «Нова реальність» на їхній виставці в московському Манежі? «Ви шо, – кричав «цар всея Русі Микита», – малювать не вмієте? Мій онук і то лучче намалює!.. Шо це таке? Ви шо – мужики чи підараси прокляті? Як ви можете таке малювать? Совість у вас є?» Словом, нехай би спробував той новітній Ґойя створити щось на зразок композицій Юло Соостера чи Володимира Янкилевського! Він би вмить зрозумів, що таке «колгоспна студія» з її хрущовським мімезисом…

А загалом, в естетиці мімезис Аристотеля востаннє був популярний, здається, у 1930—1940-их роках. У Вальтера Беньяміна є прецікава мініатюра «Про здатність мімезису». Вона розпочинається так: «Природа створює подібності. Пригадаймо хоча б мімікрію. Але найбільшу здатність створення подібностей має людина. Дар бачити подібність, яким вона володіє, – це не що інше, як відлуння такої всеосяжної колись потреби ставати подібним і чинити подібно. Може, людина не має жодної вищої функції, яка не була б, зрештою, зумовлена здатністю до мімезису». Та все в цьому світі плинне. З бігом часу змінюється й мімезис. Здається, наша здатність до мімезису дедалі слабшає. Принаймні «світ образів (Merkwelt) сучасної людини явно містить хіба що якісь жалюгідні залишки тих магічних паралелей і аналогій, що їх так добре знали колись люди. Виникає питання: чи ми маємо справу із занепадом цієї здатності, чи з її перетворенням?» І те саме питання ставив Віктор Петров-Домонтович у своїй чудесній повісті «Самотній мандрівник простує по самотній дорозі. Вінсент ван Гог». Коли 1891 року Поль Ґоґен опинився на Таїті, пише він, місцеві мешканці, дивлячись на його картини, казали, що він наділений даром «робити людей». Що це? «Наївне нерозуміння живопису, дикунська нездібність відрізнити зображення й зображену людину чи, може, навпаки, проникливе визнання суті творчого акту в мистецтві?..» Хіба ж не писали про щось схоже Гофман, Гоголь, Бальзак чи Вайльд!..

А що сьогодні? Хто його зна. Українська естетика мовчить. Я навіть не знаю, чи вона існує. Та ось що я помітив. Коли ви хочете змалювати якийсь неймовірний «сюр», станьте реалістом, тобто змалюйте наше життя, як воно є. Запевняю вас: жодна фантазія – навіть під дією допінгу! – не зуміє створити таких дивовижних речей, які є в нашому житті. Колись Винниченко казав, що казки за своєю природою – сонні візії, дзеркало підсвідомості. То чи не перетворили ми часом наше життя на «казку» в тому сенсі, що розбудили й випустили на волю ті фантасмагорії, які дрімали собі десь у найтемніших закутках наших душ?