Текст книги "Що таке українська література"
Автор книги: Леонід Ушкалов
Жанр:
Языкознание
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 20 страниц)
Урок 6
НА ПАМ’ЯТЬ ПРО 12 ТРАВНЯ 1933 РОКУ
Там, де кінчається українська література
Коли я бачу колишній письменницький кооператив «Слово», на пам’ять мимоволі спадають рядки з поезії мого старого знайомого Сергія Жадана «Кінець української силабо-тоніки»:
в цьому будинку вони колись і жили
бачиш ось там на рамах ще рештки червоної фарби
лущаться з тих часів хтось вигадав їх поселити
в одному домі щоб чути було дихання в передпокоях
дихання вітру структуру страху коли ти
дивишся на подвір’я…
Ну, ось вона – сіра конструктивістська п’ятиповерхівка в новому центрі Харкова, на розі вулиць Культури та Галана, зведена за проектом Михайла Дашкевича в 1929 році. Як глянути на неї згори, то можна побачити стилізовану літеру С. Тут під одним дахом і справді жило колись ціле гроно геніїв: Микола Бажан, Майк Йогансен, Микола Куліш, Лесь Курбас, Павло Тичина, Михайль Семенко, Володимир Сосюра, Микола Хвильовий, Юрій Яновський…
Доба великого терору прийшла сюди в ніч із 11-го на 12-те травня 1933 року, коли заарештували Юліана Шпола. А потім – арешти, арешти, арешти… Уже невдовзі будинок «Слово» почали називати не інакше як «крематорій». «Слов’яни» один по одному виходили з нього в супроводі гепеушників-енкаведистів, аби вже ніколи туди не вернутися. Хто йшов понуро, втупивши очі в землю, хто розгублено озирався, а хто крокував безтурботно і майже весело. Іронічний Юрій Вухналь – чоловік сестри Миколи Бажана Алли, яка ледве чи була за ним щаслива, бо останнім часом він надто багато пив, – не зумів утриматися від витівки навіть тут. Енкаведисти вивели його у двір десь близько восьмої ранку. Вухналь тримав у руках чималий портплед із речами. Він зупинився посеред двору, зняв капелюха і, мов актор на сцені, вклонився. Ясна річ, він добре знав, що з усіх вікон на нього зараз дивляться. І саме тієї миті з портпледу вистрибнув маленький сірий клубочок – кошеня. Чи воно само залізло поміж речі свого хазяїна, чи Вухналь посадив його туди навмисне, щоб уже востаннє потішити сусідів…
Ми з дружиною часто гуляємо біля будинку «Слово». Заходимо у двір. Стоїмо. Може, ось саме тут пробігло те Вухналеве кошеня. А може, отам сидів на колодах Юліан Шпол, мугикаючи собі під ніс пісеньку про Сюзетту: «Скоро солнечное лето, / Скоро сбудутся мечты, / Покупайте у Сюзетты / Ароматные цветы». Хто зна? Ніхто. Ні про кошеня, ні про Шпола. Життя йде своїм ходом, і пісок забуття потроху притрушує навіть те, що було ще зовсім нещодавно. Здається, лиш учора стояв на сходах «Слова» зі Степаном Сапеляком і говорив про щось, а вже й не пам’ятаю ні того, про що ми говорили, ні того, в якому під’їзді стрілись… І спитати ні в кого, бо нема вже й Степана… Що ж тоді казати про часи Українського Ренесансу, пам’ять про які стирали жорстоко та надзвичайно ретельно! Одна лише скромна сіра плита, пам’ятна дошка у формі розгорнутої книги з багатьма-багатьма іменами, сиротливо тулиться збоку на будинку, нагадуючи про те, що тут колись билося серце Українського Ренесансу. Але й сама ця пам’ятна дошка символізує не так нашу пам’ять, як безпам’ятство. Ось на ній вибито: «Юліан Шпол», – а через п’ять рядків нижче: «Михайло Яловий». І кому яке діло, що «Юліан Шпол» – це прибране ім’я Михайла Ялового! Того самого, що був першим президентом ВАПЛІТЕ й першим зі «слов’ян» потрапив у жорна терору. А якби спитати кого: коли це було? Як розпочався «кінець української силабо-тоніки»?.. І цього до пуття ніхто не зна: одні кажуть одне, інші – інше. Дехто навіть стверджує, що Шпола заарештували ще наприкінці квітня. Мовляв, після його арешту Хвильовий, Досвітній і Куліш зробили все, щоби визволити свого друга, вони навіть ходили на прийоми до ЦК й ОГПУ, вимагаючи пояснень. Не відомо, що їм там казали, та після тих марних спроб Хвильовий, нарешті, зрозумів, що настав кінець…
Ні. Нічого такого не було, – Хвильовий зрозумів усе дуже швидко. Архівні матеріали, які знайшов мій син, дозволяють відтворити той трагічний сюжет отак. 11 травня 1933 року. Чудовий сонячний день. Юліан Шпол разом із Василем Вражливим, Майком Йогансеном і Юрієм Смоличем спершу рушає на прогулянку через Шатилівку, потому смакує каву й тістечка на стадіоні «Динамо». Увечері друзі балакають про більярд, полювання, літературу, а далі Шпол запрошує Вражливого й Епіка до себе на преферанс – у квартиру № 30 на другому поверсі третього під’їзду, де він жив разом із дружиною Лідією Вовчик-Блакитною та пасербицею Майєю. Проте цього разу преферанс довелося відкласти, бо до автора «Золотих лисенят» завітали непрохані гості з ОГПУ. Вони прийшли ближче до півночі (в анкеті звинувачуваного вказано: «заарештований 11/V-33 р.»), а завершили свою чорну справу вже десь під ранок (дата арешту в протоколі обшуку – 12 травня; часу не зазначено). Гепеушники обнишпорили квартиру, забрали всі листи, рукописи, нотатки, а ще браунінг калібру 7,62 мм під номером 229338 і фотоапарат компанії «Eastman Kodak». Невдовзі Шпол уже був у в’язниці на Раднаркомівській, на тій самій коротенькій вулиці, про яку трохи згодом почали казати, що вона найдовша у світі, бо як на неї втрапиш, то раніше, ніж років через три-чотири, не вернешся. Шпол не вернувся ніколи.
Уже в 1937 році Лідія Вовчик-Блакитна згадувала, що того ж таки дня, тобто 12 травня, до неї заходив Хвильовий. Перед тим він давненько не навідувався. Хвильовий сказав, що забіг спитати, чи справді Шпола заарештували. Постояв трохи й рушив назад. Він був такий схвильований, що Лідія Євгенівна почала його заспокоювати. Мовляв, не варто аж так нервувати, треба просто піти до культпропу ЦК і там про все поговорити. Хвильовий наче трохи обм’як, хоч і продовжував повторювати: «Нічого не розумію, нічого не розумію…» Зрештою, він таки обіцяв заспокоїтись і просто зараз піти або до колишнього лівого есера, а тепер прокурора Верховного суду УСРР Льва Ахматова, або до заступника голови ОГПУ УСРР Карла Карлсона, – обох їх Хвильовий знав особисто. «Очевидно, – казав він, – вони мені все пояснять». На цьому розмова і скінчилася. Щоби не травмувати свою донечку ще більше, Лідія Євгенівна забрала її й пішла до сестри. Пізно ввечері вона повернулась, а вранці наступного дня, 13 травня, пішла на роботу. Коли ж прийшла з роботи – десь, мабуть, між 12-ою і 13-ою дня, – будинок уже вирував, як вулкан: Хвильовий пустив собі кулю в скроню. «Арешт ЯЛОВОГО, – написав він у передсмертній записці, – це розстріл цілої Генерації…»
Хвильовий нікуди й ні до кого не ходив. Навіть не телефонував нікому. Щоправда, повернувшись додому з квартири Шпола, він хотів зателефонувати Карлсонові, та дружина, Юлія Уманцева, порадила цього не робити. Він кивнув на знак згоди. А вранці наступного дня написав дві короткі прощальні записки. Об 11-ій годині покликав до себе Куліша та Досвітнього. Вони погомоніли про арешт Шпола і про те, що його робити далі. Гості вже хотіли йти додому, коли Хвильовий вийшов до сусідньої кімнати. За мить пролунав глухий постріл…
Дивне почуття охоплює мене щоразу, коли я дивлюся на цей будинок. І слова, які зринають тоді в голові, усі починаються з «не»: немислиме, нездійснене, ненаписане, незворотне… Якась бентежна щемка апофатика – так, ніби стоїш на краю безодні й намагаєшся боронитися словом від порожнечі. А може, нічого дивного тут і нема. Писав же Жадан:
просто існує такий різновид споруд
в яких ця остання межа особливо похмура
де надто неглибоко пекло і русла підземних руд
де час виступає ніби вугілля крізь ґрунт
де починається смерть і кінчається література
Урок 7
ЛІТЕРАТУРА NON FICTION
Продовження спогадів Юрія Шевельова
Про легенду харківської філології Юрія Володимировича Шевельова я почув іще студентом-першокурсником 1977 року, коли його ім’я в Україні було суворо заборонено. Федір Пилипович Медведєв, який читав нам «вступ до спеціальності», одного разу на лекції сказав: «Академік Булаховський мав трьох видатних учнів: перший – Іван Костьович Білодід, другий – я…» Професор на мить замовк, якось дивно посміхнувся і, дивлячись у вікно, додав: «І ще один…» Отой загадковий «ще один» і був Шевельов. Ясна річ, тоді я і гадки не мав, про кого йдеться. Між іншим, цю лекцію я слухав у приміщенні, яке Шевельов знав як свої п’ять пальців, – у старому будинку в центрі Харкова на маленькій і затишній вулиці Гоголя, якраз навпроти католицького костьолу Успіння Пресвятої Діви Марії. За мого студентства там був філологічний факультет Харківського університету, а за дитинства Шевельова – Третя казенна гімназія, де він навчався. Словом, із 1977-го до 1982-го року я щодня ходив тими самими коридорами, якими Шевельов щодня ходив із 1917-го до 1920-го.
Відтоді спливло чимало часу. Десь на початку травня 1995-го Юрій Володимирович надіслав мені з Нью-Йорка книгу «Hryhorij Savyč Skovoroda. An Anthology of Critical Articles», де було надруковано його статтю про мову та стиль Сковороди. На титульному аркуші він написав: «Л. В. Ушкалову з пошаною Ю. Шевельов. 22. 3. 95». Цей дарунок був мені особливо приємний, бо до того ми знали один одного тільки за публікаціями. Мабуть, Шевельову найбільше подобалася моя книжка про філософію Сковороди. Принаймні в серпні-вересні 1994-го він писав Олексі Ізарському: «А бувають усе-таки добрі речі з Хохландії. От книжечка Ушкалова про Сковороду. Їй-бо добре!.. Я робив висновки з мови й стилю, він з філософії, а виходить майже на те саме».
А трохи згодом, наприкінці серпня 1996-го, ми вперше – і востаннє – зустрілися. То було в Харкові під час роботи Третього міжнародного конгресу україністів. Тоді Шевельов прийшов на секцію «Українське бароко», чи, як він сам сказав, «на Ушкалова». Доповіді, сяке-таке обговорення – і люди рушили на обідню перерву. У порожній аудиторії лишилися я та Шевельов. Отут ми, нарешті, й потисли один одному руки. А потому була розмова – може, півгодини, може, трохи довше. Ми говорили про бароко, про Сковороду, про розбишак-ушкалів… Шевельов нахвалював мої книжки, хоча якоїсь миті хитро примружився і сказав: «А то добре, що ми працюємо в різних ділянках». «Чого це?» – питаю. «Так не будемо щипати один одного! – засміявся метр. – Для мене література – забавка». Тоді я грішним ділом сприйняв останню фразу як іще один комплімент, тобто як варіацію на сковородинську тему «життя-діатриба» чи щось таке, тому й собі задоволено посміхнувся. І дарма. Посміхатися слід було хіба що іронічно, бо у своїх спогадах «Я – мене – мені…», які побачили світ у 2001 році, Шевельов надто чітко пояснив, що він мав на думці під отією «забавкою»: «Літературознавство, як я його бачу, – дисципліна для юнаків, мовознавство – для зрілих мужів. То інша річ, що дехто ніколи не переходить за межі юнацтва». От тобі й на! От тобі й «життя-діатриба»! Утім, із другого боку, літературознавство в ролі молодильного яблучка – теж непогано. Хочеш бути «вічно молодим»? Ставай істориком літератури!
Принаймні коли я читаю шевельовські спогади про Харків 1920—1930-их років, враження «вічної молодості» мене не покидає. Ті самі вулиці, майдани, театри, пам’ятники, сквери, університет… «Я виріс у цьому місті, – каже Шевельов, – я був його частиною, і воно було частиною мене…» І, хоча я виріс не в Харкові, це місто є частиною мене, бо я живу тут довше за Шевельова – тридцять п’ять років. Та річ, зрозуміло, не тільки в цьому. Річ іще й у тому, що люди, про котрих згадує Юрій Володимирович, були й у моєму житті – тільки на півстоліття пізніше.
Ось, скажімо, однокурсник Шевельова – Василь Олексійович Повх. Він, пише Юрій Володимирович, дебютував як літературний критик десь близько 1933-го. Видатним літератором Повх не став, але на зламі 1950—1960-их років був ректором Педагогічного інституту. А вже наприкінці 1980-их я читав йому лекції чи то з давньої літератури, чи з літературної систематики. Так-так, я читав лекції однокурсникові Шевельова! На ту пору Повх був уже на пенсії. Він зустрічав мене в коридорі – класичний темний костюм, така сама краватка, чисто голена голова і якийсь сумний вираз очей – тиснув руку й питав: «Леоніде Володимировичу, можна я послухаю вашу лекцію?» А потому сідав між моїми студентами десь на другу-третю лаву, уважно слухав, дякував і йшов собі геть аж до наступної лекції. Що він при цьому думав, що почував? Не знаю. Я важко сходжуся з людьми. Тому нічого не питав. А Василь Олексійович мовчав. Те покоління взагалі було мовчазне. Скажете, страх. Не думаю. Мені здається, покоління Шевельова було мовчазне тому, що на його долю випали надто жорстокі випробування. Мабуть, той гебіст, котрий 1985 року, закінчуючи допит, сказав мені: «Леонид Владимирович, вам очень повезло, что сейчас не тридцать седьмой», – таки мав рацію. Мені й справді поталанило – я народився пізніше.
А однокурсником Шевельова в аспірантурі був уже згаданий Федір Пилипович Медведєв. Його портрет Шевельов змалював отак: «Він не був грубий, але виглядав пухким і готовим розплистися, – не знаю, чи таке з ним пізніше сталося, був дуже чепурний, і його дуже м’яке на вигляд волоссячко було акуратно поділене проділом…» Дивно, але якраз таким я і пам’ятаю професора Медведєва на лекціях п’ятдесят років опісля: невеличкий на зріст, кругленький, акуратний. Як і за часів Шевельова, його позаочі звали «Федя». В аспірантурі в академіка Булаховського Медведєв писав дисертацію про розвиток сполучників в українській мові. Шевельов не шкодує іронії, коли говорить про нього як про вченого. «Історія Феді Медведєва, – каже він, – це документ доби, що нищила чи відштовхувала таланти і сприяла нікчемностям». Може, і так – не сперечатимуся. Хоча, з другого боку, всі ми – «документи доби», тільки кожен по-своєму…
Федір Пилипович читав нам кілька курсів. Того, як він трактував академічні питання, я вже не пригадую, зате ще й досі пам’ятаю, як він розказував про своє босоноге дитинство; про те, як колись, у юності, забув удома конспект і прочитав за одне заняття мало не половину курсу української мови; про пишний бенкет на П’ятому міжнародному конгресі славістів у Софії; про те, що має звичку писати лежачи, бо так найкраще думати… До речі, написав він за життя чимало, зокрема чи не перший за часів радянської імперії підручник із історичної граматики української мови. Кажуть, хтось із молодших колег при нагоді спитав Медведєва, як йому вдається так багато писати, на що Федір Пилипович відповів: «Та ото вийду з дому й думаю: чи до дівок піти, чи статтю написати. Та й вирішу – краще напишу статтю». Регіт – ось іще одне, що зринає в пам’яті, коли я згадую Медведєва. По-перше, Федір Пилипович говорив надто голосно (мало хто знав, що на фронті він зазнав контузії, тому недочував), а по-друге, постійно намагався жартувати. Проте його очі були сумні. Мені здавалося, що він дуже самотній… Востаннє я стрів старого професора вже під час розвалу радянської імперії. Медведєв страшенно змінився. Він повільно та непевною ходою брів проспектом Леніна – манюсінький, худий, мов скіпка (чорний костюм висів на ньому мішком), зі своїм великим шкіряним портфелем. Так може йти лише чоловік, до котрого нікому в світі немає діла.
А ще я знав одного зі студентів Шевельова – Павла Івановича Мартем’янова. До червня 1941-го він устиг закінчити три курси університету. Потому хоробро воював: Сталінград, Харків, Дніпро, Угорщина, Словаччина, Австрія… Доучувався вже по війні. Шевельов каже, що Мартем’янов був «мовчазний, але дуже розумний». Мовляв, із нього мав би вийти справжній учений, але, не відомо чому, видатним науковцем він так і не став. Я знаю, чому. Людина великих знань і непересічного розуму, Павло Іванович не хотів ані захищати дисертацій, ані писати наукових розвідок, бо тоді неодмінно треба було кривити душею, роблячи реверанси у бік панівного режиму та його ідеології… Незадовго до смерті Мартем’янов хотів узагалі покинути Харків і переїхати в село, здається, десь під Тростянець. «Буду, – каже, – дітей учити, книжки їм даватиму…» Те село було красиве, мов рай, таке, яким може бути село тільки на моїй Слобожанщині. Павло Іванович просив нас допомогти перевезти туди речі. Речі ми перевезли, та невдовзі Мартем’янова не стало…
У своїх спогадах Шевельов каже про себе та про ще одного вихованця Харківського університету – Юрія Лавріненка: це історія «двох недоладних, великою мірою змарнованих життів». А потому якось сумовито, на манір Еклезіаста, додає: «Зрештою, кожне людське життя змарноване, але кожне по-своєму. Тільки одні усвідомлюють це, а інші помирають у щасливій певності, що прожили щасливо й плідно». Отака-от література non fiction.
Урок 8
ОЛЕ-ОЛЕ-ОЛЕ-ОЛЕ!
Література і футбол
«Товаришу! Чи граєте ви у футбол? – із захватом питав свого читача Юрій Смолич у «Наших тайнах». – В футбол треба грати неодмінно. Це прекрасний спорт. Він виховує завзяття до боротьби, відважність, меткість, кмітливість, наполегливість. Він гартує і дух, і тіло… Він гартує людину на все її дальше життя». Колишній лівий інсайд Смолич знав, що каже. І я поділяю його захват, бо колись теж щодуху гасав за м’ячем, щоправда, на правому фланзі й у захисті. Тож коли кілька років тому Сергій Жадан в інтерв’ю «Україні молодій» сказав: «Професор Ушкалов переймається двома найцікавішими в цьому світі речами – бароко і футболом. Навіть не знаю, за що я його більше поважаю», – мою душу сповнила радість. Але як історик літератури я завинив перед футболом, бо ніколи про нього не писав. І от напередодні фіналу «Євро-2012» хочу бодай трохи спокутувати свій гріх. Тож поговорімо про футбол у нашій літературі. Тим паче що ця феєрична гра дає неабиякий простір для письменницької уяви. Хочете побачити, як повнота буття перебігає в образ футбольного м’яча? Будь ласка. Розгорніть томик поезій лівого інсайда (знову лівий інсайд!) Майка Йогансена і прочитайте оці рядки: «Ах життя моє – кругле, як м’яч / Пружне й палюче – як любов! / Падай. Злітай. Смійся. Плач. / Цілуй дужче, знов і знов». А в поезійному циклі Антонича «Бронзові м’язи» цей самий м’яч стає осанною стрімкому руху вперед, осанною людям, цим «бадьорим, бронзовим богам»: «…Понад гуркотливе грище / кулі срібний диск / й має м’яко м’яч. / Ми не знаємо невдач…» Та навіть коли тебе, не знати вже з якого дива, постійно переслідують невдачі, як героя чудесної «Балади про офсайт» Оксани Забужко, енергія футболу не може не чарувати: «Цей форвард був, як бог. Він бив – як бог: / Спітнілі крила рвались крізь футболку! / В підкаті – двоє; обійшов обох! / Ішов – як голіруч ідуть на вовка…» Зрештою, і проста пейзажна замальовка може мати відчутний присмак футболу. Писав же Сергій Жадан у своєму «Ворошиловграді»: «На початку жовтня дні короткі, як кар’єра футболіста, маслянисте сонце протікає над головою, обтяжуючи тіні на землі, освітлює траву й гріє розбите серце асфальту»…
Власне, футбол прийшов в Україну на початку минулого століття. І був він не зовсім схожий на той футбол, що ми його знаємо зараз. По-перше, це тепер футбол – «гра мільйонів», а тоді – ні. Тоді для «широких мас» він був не більше, ніж забава, розвага для ледацюг, аби не сказати – шалапутство. Футбол ганьбили та висміювали. Юрій Смолич у своїх спогадах «Я вибираю літературу» згадував, як його батько казав йому, гімназистові середніх класів: «Таке вже здоровило, а м’ячика ганя!» А добропорядні громадяни, котрі проходили повз вигін, на якому грали хлопці, тільки скрушно хитали головами: «Женитися пора, а воно біга з голими коліньми». Це означало: як же ж тобі не сором, як тобі не сором з’являтися на людях у трусах! Воно і справді: вийти на люди у трусах для хлопця було те саме, що для дівчини – сісти на велосипед. Ганьба! Та і які тоді були труси! Не носили тоді трусів. Чоловіки носили білі підштаники, чи то пак кальсони.
Знаєте чому тодішні українські команди бігали по полю переважно у білих трусах? Саме в білих, а не в червоних чи синіх. Тому що то були відчикрижені по коліна підштаники! Модистки навіть шити трусів не вміли. По-друге, тоді все було інакшим: і техніка гри, і швидкість, і правила, і футбольна етика… Ось, наприклад, техніка гри. За тих часів футбол був наступальний – п’ять форвардів, а інколи в нападі грало навіть восьмеро футболістів. Окрім того, не було персональної опіки. «І хіба ж це інтересно: не давати противникові грати? – риторично питає Смолич. – Хіба це гра?» Словом, якби команда «Chelsea» сповідувала такий футбол, вона, ясна річ, ніколи в житті не стала би цьогорічним володарем Кубка чемпіонів. А щодо правил, то тоді, скажімо, можна було нападати на воротаря, якщо той тримав у руках м’яч. А ось приклад тодішньої футбольної етики. Під час розіграшу воріт той, кому випадав жереб, повинен був обирати не кращі ворота, а гірші – ті, що проти сонця.
І ще одне. Тоді у футболі більше за молодече завзяття й більше за жагу перемоги цінували красу. «Так, – каже Смолич, – ми дуже дбали про красу гри». Красивий удар, красивий фінт, красивий сейв… Може, ця потреба краси з’являлася ще й тому, що у футбол грали під музику: духовий оркестр виконував чи «Морського короля», чи яку мазурку. І як же після цього казати, що футбол – то чоловіча агресія, брутальність, зневага до слабшого, ніцшеанська «воля сили»? Ні, футбол це щось зовсім інакше. Футбол, пише Смолич, то «був наш світ, наш фетиш, наша релігія». У цей світ могла вдертися хіба що війна. Пам’ятаєте початок «Наших тайн»? 1 серпня 1914 року. На футбольному полі стоять хлопці й читають газету про початок кривавої війни. «Це була перша газета, яку ми читали. Досі ми використовували пресу лише на те, щоб обгорнути ноги, взуваючи перед матчем буци. Правда, від паперу ногу парить. Зате як чіпко держиться на ній тоді черевик!»
Але, попри війни та революції, футбол в Україні стрімко розвивався. Труси вже нікого не бентежили, з’явилася сила-силенна команд. А які назви! «Англійський клуб», «Спортинг», «Макабі», «Цап-царап», «Не журись», ба навіть «Голодранці». Така собі, як казав Хвильовий, «романтика вітаїзму». Ясна річ, у 1920-их роках усі найкращі футбольні команди України були в моєму Харкові – столиці УСРР. І саме тут наприкінці 1920-их Смолич і Йогансен намагались організувати письменницьку футбольну команду. На жаль, не склалось. А вже невдовзі на арену українського футболу вийшло легендарне київське «Динамо». Тож у другій половині 1960-их, коли я був малий, нас не треба було питати, за кого ми вболіваємо. Ми всі вболівали за «Динамо». Ще й досі пам’ятаю перероблену «під футбол» «Черемшину»: «Гучно мовив диктор, мов у лісі, / Київ виграє у Кутаїсі, / А Медвідь жене м’яча по краю, / Бишовець з Хмельницьким нападає».
Оце «гучно мовив диктор, мов у лісі» звучало дуже й дуже доречно, бо ми слухали трансляції футбольних матчів, зібравшись під гучномовцем біля клубу. Та ми не тільки були фанатами українського футболу – ми й самі з ранку до ночі ганяли м’яч. І все було майже так, як за часів Смолича. Ті самі ворота без сітки. Та сама техніка удару – хто бив у падінні через себе («по-англійськи»), того хвалили, а хто гатив з носка («пиром»), того ганьбили. Ті самі шнуровані м’ячі. Особливо я запам’ятав м’яч, який чогось звали «колгоспним». Він був такий із біса важенний, що, коли я брав його на голову, з очей аж іскри сипалися. Та й китайські кеди, які моя бабуся називала «хеками», довго не витримували. «От лиха личина, – сварила вона мене, – знову хеки порвав!» Але що там ті «хеки», коли ти чуєш фінальні рядки футбольної «Черемшини»: «Ось як хлопці-динамівці грають, / В кубки золото вони складають, / А прийдуть часи, коли й богиню / Заховають в українську скриню»! «Богиня» – то, як ви розумієте, зроблена зі срібла, золота і лазуриту Ніка, приз Жюля Ріме, що ним тоді нагороджували чемпіонів світу з футболу…
Та не все коту масляна. «Золоту богиню» згодом поцупили злодії, а чемпіонами світу наші футболісти так і не стали. Зате про футбол сучасні українські письменники пишуть куди більше, ніж за часів моїх дитинства та юності. Почитайте хоча би того-таки Жадана – його поезію, збірку «Big Мас» чи романи «Anarchy in the UKR» і «Ворошиловград». А напередодні фіналу «Євро-2012» у нас з’явилася ціла футбольна бібліотека. Ось переді мною харківська антологія «Письменники про футбол», на обкладинці якої супер-сейв Юрія Андруховича – у кіперській формі кольору «танго», такого модного за часів Смолича, він якось меланхолійно ловить м’яч. Одинадцять футбольних історій від «літературної збірної України». А ось іще одинадцять українських футбольних історій – видана у Берліні антологія «Wodka für den Torwart». Це справді доволі міцний напій і «для кіпера», і, сподіваюся, для німецького читача. І нарешті, видана по-німецькому, по-польському та по-українському антологія «Тотальний футбол». Коли я вперше глянув на обкладинку її берлінського видання, у моїй пам’яті, не знати з якого дива, одразу ж зринув отой «колгоспний» м’яч мого дитинства…
Та це ще не все. Сергій Жадан зробив те, чого не вдалося зробити Смоличу і та Йогансену. Нещодавно він таки зібрав письменницьку футбольну команду. І, коли я чую про її перемоги та поразки, моє серце починає битися пришвидшено не тільки тому, що це футбол, а ще й тому, що в цій команді на позиції правого захисника (так-так, на моїй позиції!) грає мій син Сашко. Словом, футболу й у нашій літературі, й у нашому житті дедалі більшає. І це добрий знак. Я би хотів, аби футболу стало ще більше. Може, тоді ми, нарешті, навчимося жити за правилами – так, як грають на полі футболісти. Може, тоді ми нарешті обнімемо один одного й заспіваємо: «Оле-оле-оле-оле», – а потому зарядимо кричалку: «Вперед, Україно!» – так, як роблять футбольні вболівальники.