Текст книги "Що таке українська література"

Автор книги: Леонід Ушкалов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 20 страниц)

Урок 40

МІСТЕРІЯ ЛИПОВОГО ЛИСТОЧКА

Есей про Шевченкову візію Бога

Кілька місяців тому мої дорогі колеги з Інституту літератури імені Тараса Шевченка Національної академії наук України передали мені авторські примірники перших двох томів такої довгожданої «Шевченківської енциклопедії». Великі за обсягом, розкішно видані книжки. Самих тільки ілюстрацій там понад півтори тисячі. Не кажу вже про той огром інформації, що її зацікавлений читач знайде в цих томах. 2223 статті! Мені здається, зі сторінок «Шевченківської енциклопедії» світ поета постає перед нами як на долоні. Ясна річ, він безмежний і жодна – навіть найбільша! – енциклопедія ледве чи годна його обійняти.

Наприклад, у першому томі я дуже хотів би бачити статтю «Бог». Чому саме її? Та хоча би тому, що жага Абсолютного – невід’ємна риса Шевченкової поезії. Мабуть, найпереконливіше казав про це незабутній Юрій Володимирович Шевельов у статті «Микола Ге і Тарас Шевченко: мистець у відмінному контексті», яку було надруковано 1990 року в липнево-серпневому числі часопису «Сучасність». «Ще й нині нерідко доводиться чути, – казав Шевельов, – що тема України є осердя Шевченкової поезії. Це твердження навертає нас сприймати Шевченка перед усього як національного політичного трибуна. Звичайна статистика доводить помилковість твердження. В повному корпусі Шевченкової поезії слова Україна і український вжито 269 разів, відносно часто. Але слова Бог, божий, Господь, господній, Ісус, Христос та Христів – 1281 раз!.. У російських текстах Шевченка слів Україна й український ужито 38 разів, а слів «божеських» – 1398… Правда, певна частина випадків припадає на стійкі звороти менше-більше вигукової форми типу «Боже мій!» Та навіть коли їх відкинути від загального числа, то все одно згадка про Бога значно переважатиме згадку про Україну». Я звик усе перевіряти, тому сам ретельно підрахував, скільки разів трапляється в Шевченка слово «Бог». І, якщо я не помилився, воно – в усіх відмінках, включно з кличним у формі «Боже» – зринає у творах поета 1306 разів. Так чи так, висновок один: Шевченко – поет теоцентричний.

При тому я чудово розумію, як непросто було би підготувати для «Шевченківської енциклопедії» статтю «Бог», адже Бога не можна знати. Можна лише відчувати всім єством Його присутність у світі… У палкого шанувальника Шевченка, Райнера Марії Рильке, є поезія «Da trat ich als ein Pilger еіп» («Тут ступив я, як паломник»). І в ній він каже, що прийшов до Києва паломником. Широкий вільний степ, високі могили, кобзарські пісні, нарешті, Київ із його Софією та Лаврою – ось те, що дозволило Рильке бачити Бога на землі. «Лише в Києві, – писав колись Євген Юлій Пеленський, – могла розвинутися містична концепція Рильке про Бога-дерево, на якому люди є листками, а поодинокі галузі – це краї-народи»…

Можна вірити у Бога. Пам’ятаєте чудовий поетичний «Символ віри» Володимира Самійленка? «Вірю в єдиного Бога: крім Бога нічого немає, / Вірю, що є тільки дух, космос же прояв його. / І що свідомість моя єсть око єдиного Духа, / Котрим себе озира втілене в космос Буття»… Усе це так, але загадка Абсолютного завжди була й буде для людини найбільшою загадкою. Ніхто не в змозі її розгадати, хоча кожен і розгадує. Узяти хоча би мого улюбленця Сковороду, добре знаного в колі кирило-методіївських братчиків (недаремно Іван Посяда називав його «великим філософом»). «Весь світ, – писав він, – складається з двох натур: одна – видима, друга – невидима. Видима натура називається твориво, а невидима – Бог. Оця невидима натура, чи Бог, пронизує і тримає все твориво, скрізь і завжди була, є й буде. Наприклад, ми бачимо людське тіло, але розуму, що пронизує і тримає його, не видно. Тому колись давно Бога називали Всесвітнім Розумом. Були й інші Його імена, скажімо, Природа, Буття речей, Вічність, Час, Доля, Необхідність, Фортуна тощо. А в християн найповажніші Йому імена такі: Дух, Господь, Цар, Отець, Розум, Істина. Два останні, мабуть, природніші за інші, тому що Розум геть безплотний, а Істина своїм буттям цілком не схожа на плинну матерію». Ну, ось вони, «дві натури»: Бог (natura naturans) і твориво (natura naturata), такі звичні для українських поетів старої доби й такі забуті перегодом, – хіба що Михайль Семенко закінчить свою «Поему майбутнього» трохи загадковою фразою: «в інтуїтивнім єднанні / збіглись в неминучій точці / natura naturata й natura naturans», – та ще Володимир Державин вигадає свій не менш загадковий афоризм: «Natura naturans (природа природодайна) стосується до natura naturata (до природи природоємної) як два кути до визначуваного ними трикутника. Цей стосунок ніяк не каузальний і не еманаційний поготів»…

Бог, продовжує Сковорода, – це все в усьому, те, що є «в дереві справжнім деревом, у траві травою, в музиці музикою, у будинку будинком…» І ти годен сприймати Його як якусь «таємну економію тієї вічної сили, котра скрізь має свій центр, чи середню найголовнішу точку, а обводу свого не має ніде, мов куля». І що ж воно таке, оця дивовижна безмежна куля, центр якої скрізь, а обводу нема ніде? Бог. Так було окреслено Його єство ще у знаменитому герметичному трактаті XII століття «Книга двадцяти чотирьох філософів», де сказано: «Deus est sphaera infinita, cuius centrum est ubique, circumferentia nusquam» («Бог – це нескінченна куля, що її осереддя повсюди, а обводу нема ніде»).

Куди не кинь, Усесвіт гармонійний і прекрасний – долоня Творця помітна в кожній билині та комашині… А той, хто не бачить цієї долоні й каже, мовляв, усе постало само собою, – справжній безумець, бо це майже те саме, що, підкинувши вгору купу літер, сподіватися, що вони впадуть на стіл Гомеровою «Іліадою». Може, для цього потрібне лише чуття краси? Писав же колись Шевченко: «Без належного розуміння краси людина не може побачити всемогутнього Бога в дрібному листочкові найменшої рослини». А може, досить лише послухати, як б’ється твоє серце. Так чи так, а Шевченків світ сповнений Абсолютного. А як же все-таки осягнути Його єство? Тут можна прямувати двома шляхами. Один – шлях негативний (via negationis). Про нього ще на початку XVII століття Кирило Ставровецький казав: «Нерозумінням розумію незрозумілого Бога». Отакий потрійний оксиморон. А другий – шлях позитивний (via eminentiae), нескінченна дорога Божих імен, адже Бог, як писала Віра Вовк у мініатюрі 1980 року «Поет», – «тисячойменний»: «Тисячойменний велів / двигнути власну творчість / і стати подібним до риби / солоних глибин, / на яку налягли / тисячі тонн води / і яку рознесла б / власна природа, / якби не верхня вага». А задовго-задовго до неї мандрівний чернець Климентій Зиновіїв склав поезію «Про Божі імена». Ніхто не може назвати всіх Божих імен, каже він, але насамперед я називаю такі: Владика, Вседержитель, Господь, Ізбавитель, Людинолюбець, Творець, Спаситель, Христос, Цар…

А якими іменами називав Бога Шевченко? Їх чимало. Я спробував віднотувати бодай основні. Ось вони, подані за абеткою: Благий, Великий, Верхотворець, Визволитель, Владика, Всевидящеє око, Всевишній, Вседержитель, Всемилосердий, Всемогущий, Всещедрий, Всюдисущий, Господь, Держитель, Довготерпеливий, Єдиний, Живий, Життєдавець, Заступник, Істина, Людинолюбець, Милосердий, Милосердний, Милостивий, Невмолимий, Податель, Правдивий, Праведний, Саваоф, Святий, Серцезнавець, Сивий, Сильний, Спаситель, Суддя, Творець, Успокоїтель, Утішитель, Цар, Щедрий… А ще, ясна річ, Христос. І за кожним із цих імен криється якась галузка Божої економії, тобто зовнішніх проявів Абсолютного, – іншими словами, Тройця, пізнавана в її стосунку до всього безконечного творива, в осередді якого – людина.

Що означає, скажімо, дивне окреслення «Сивий»? Ніщо інше, як біблійне «ветхий деньми». А що значить «Милосердний»? Те, що Бог – наша вічна надія. Пам’ятаєте, як поет писав у поемі «Тризна», яка, за словами Альфреда Єнсена, є «ключем до внутрішнього життя Шевченка»: «В ком веры нет – надежды нет! / Надежда – Бог, а вера – свет»! І ці слова луною відгукнуться у щоденниковій нотатці, написаній наприкінці десятилітнього заслання: «Милосердний Бог – моя нетлінна надія».

А що означає «Людинолюбець»? Та хоча би те, що наша рідна Україна – то справжній земний рай. «О мої милі, непорочні земляки мої!.. – вигукує оповідач повісті «Прогулянка…» – Земля ваша як рай, як сад, насаджений рукою Бога-людинолюбця». І коли я це кажу, то ні на мить не забуваю слів В’ячеслава Липинського: «…Україна це не рай земний – бо раю на землі не може бути, – а найкраще виконаний обов’язок супроти Бога і людей»… Зрештою, це означає також те, що Бог – Живий, а всі людські мудрування щодо Його єства насправді важать не так і багато. «Теологія без живого Бога, – сказав якось Шевченко одному набридливому співрозмовникові, – не в силі створити навіть ось оцього липового листочка». Поет зірвав із гілки зелений запашний листочок і показав йому. Ні, то був не липовий листочок. То був Бог у всій своїй величі.

Урок 41

«ОСЬ ТИ, І ЖИЙ!»

Вступ до філософії українського фемінізму

Хто ж не знає, що українка вільнолюбива! Недаремно Леопольд фон Захер-Мазох, якого ще за часів моєї молодості інколи називали виразником «української душі» (згадаймо хоча би Жиля Дельоза), побачив в українській жінці втілення ідеалів свободи, гендерної рівності й демократії. Мовляв, українка не хоче ні панувати над чоловіком, ані підкорятися йому. Вона хоче бути вільною та рівною з ним. «При кожній нагоді в ній спалахує нестримна козацька вдача, що не визнає жодного пана і жодного слуги. Між Доном і Карпатами живуть вроджені демократи…»

Ясна річ, це особливо характерно для наших феміністок. І, якби мене спитали: «Що таке філософія українського фемінізму першої його хвилі?» – я би, мабуть, спробував знайти відповідь на це питання в Ольги Кобилянської.

Отже, 14 жовтня 1894 року. Чернівці. Збори «Товариства руських жінок на Буковині». Виступає Ольга Кобилянська. Вона говорить про те, що таке ідея жіночої емансипації.

«Позаяк велике число людей, як мужчин, так женщин, – каже письменниця, – утримує, що ідея жіночого руху, або ідея емансипації жінки, полягає в тім, щоби не виходити зовсім заміж, прибирати манери мужчин, ходити з обстриженим волоссям, з паличкою в руках, курити папіроску, їздити верхом і, як одна жінка раз висловилась, «ходити в фраках», – то хочу довести, що, противно, ідея «емансипації жінок», або ідея «жіночого руху», є власне тою ідеєю, яка доказує, що сучасне положення жінки середньої верстви, а головно жінки незамужньої, є сумне, є гідне звернення уваги всіх мислячих умів, гуманних сердець обох полів, і бажає щиро поліпшення жіночої долі».

А далі Кобилянська проголошує думку про всеосяжну самодостатність жінок, тобто про їхнє право не бути, як каже героїня оповідання «Valse melancolique», «жінками чоловіків або матерями, лише самими жінками». «…Женщина, – підкреслює письменниця, – побіч своєї, природою назначеної задачі стати жінкою і матір’ю, посідає і надане тою само природою право – бути і собі самій цілею, іменно в тім змислі, як буває собі цілею мужчина, а то учитись, щоб мати раз свій кусник хліба і бути собі паном, доки не рішиться взяти на себе обов’язків – статись мужем і вітцем… Задля того свого сутя, себто існування (Dasein), домагається вона необмеженого права, як його, напримір, і мужчина, яко людина, уживає. Вона його домагається на підставі людяності, індивідуальної свободи, поваги людської і справедливості!» А насамкінець – іще одна декларація права жінки бути самодостатньою особистістю, бо це право надане їй природою: «О, не кажіть, що чоловік о ню дбає, має о ню дбати! Не обманюйте себе самих і не ганьбіть природи, начеб вона систематично приводила неповнолітніх неудачників на світ і вкладала труди о них лише виключно в руки мужчин! Вона казала до жінки, як казала і до чоловіка, і до пташки, і до рослини: «Ось ти, і жий!»

Мені здається, міркування письменниці з повним на те правом можна вважати варіаціями на теми Ніцше. Справді, за часів свого активного фемінізму Кобилянська, як зазначала ще Леся Українка, переживає «сильний вплив філософії Ніцше, часом виявляє прагнення до ідеалу «надлюдини». Трохи згодом Василь Сімович прямо скаже: образи «аристократів духу», що їх створила письменниця, є ніщо інше, як «далекі відгуки поезії Ібсена, в якій до безтями зачитувалась Кобилянська, все це обривки філософії Ніцше, того творця надлюдини – та тільки вмілою рукою перенесені на наш ґрунт…» І, хоча сама Кобилянська заперечувала таке розуміння її ранньої творчості, не можна не помітити, що мотиви та образи знаменитого роману «Also sprach Zarathustra» («Так казав Заратустра») раз по раз зринають у її творах, наприклад, у повістях «Людина» чи «Царівна». Й оце поєднання ніцшеанства та фемінізму видавалося критикам-чоловікам доволі парадоксальним явищем. Згадаймо, як у 1896 році Агатангел Кримський, рецензуючи повість «Царівна», писав: «Мабуть, не тільки мене, а й багатьох читачів трохи чудно вражає те, що в повісті так часто цитується «філософ» Ніцше (коли його можна звати філософом, а не божевільним). Жінка, що обстає за своїми жіночими правами, і заразом Ніцше!.. Чуднота!.. І що кому за авторитет Ніцше?!»

Зрештою, схожу настанову щодо Ніцше поділяла, здається, більшість тогочасних українських інтелектуалів-чоловіків. Зокрема, в альманасі «Наша доля» (Стрий, 1893), який видала Наталя Кобринська і який став першою книжкою серії «Жіноча бібліотека», було вміщено відгук на «Also sprach Zarathustга». І, рецензуючи це видання у 3-му числі «Народу» за 1894 рік, Михайло Павлик зазначив: «Не знаємо теж, чи взагалі вартий що-небудь такий філософ, як Ніцше». А в наступному, 4-му, числі «Народу» за цей-таки рік редакція в нотатці щодо листа Вацлава Морачевського «В справі “Нашої долі” спеціально наголосила: Фрідріх Ніцше «як писатель слабкий, як мислитель доволі претенсіональний, а як філософ – просто шкодливий для розвитку народу, в тім числі і жіноцтва». Не сприймав Ніцше й Іван Франко. «…Я переклав був «Also sprach Zarathustra» Ніцше, – згадував Михайло Мочульський. – Франко довгий час не хотів і чути про Ніцше. «Ні філософія, ні поезія, – каже він, – ви прочитайте Шопенгауера, в нього бодай система, думки пливуть логічно, не скачуть, як у Ніцше»… Але якось здибає мене Франко й осміхаючися каже: «Знаєте, взяла моя жінка та й читає «Also sprach…», захоплюється, взявся і я читати, нічого, гарні, поетичні місця в нього».

Я веду до того, що наприкінці XIX століття Ніцше в Україні був передовсім «жіночим» філософом. То вже потому настане пора яскравого ніцшеанства Винниченка, «хатян», «боротьбистів», Яновського, Бажана… А що приваблювало наших феміністок, зокрема Ольгу Кобилянську, Наталю Кобринську, Ольгу Франко, у філософії Ніцше? Насамперед, ясна річ, ідеал «надлюдини», який вони – так само, як і феміністки західні – асоціювали з поняттям «нової жінки». Принаймні мені відразу ж приходить на пам’ять роман Поля та Віктора Марґерит «Femmes nouvelles» («Нові жінки»), Роман побачив світ 1899 року, й у ньому «нова жінка» постає саме у стратегії ніцшеанської «надлюдини». Як зазначала щодо цього Леся Українка, Гелена Белау – популярна свого часу німецька письменниця-феміністка – в романі «Halbtier» («Напівзвір») відверто закликала жінок ставати «надлюдьми». Що більше, Леся Українка підкреслювала, що ця думка була особливо характерною для німецької літератури та що її можна трактувати як пряме продовження Ґетевого культу «вічножіночого».

Варто сказати, що й тут чоловіче розуміння природи речей відрізнялося від жіночого. Якщо для феміністок das ewig Weibliche Ґете – це своєрідна основа ідеї «нової жінки», то для того ж таки Михайла Павлика вона лише синонім «бабства». У середині січня 1894 року він писав Драгоманову про Кобринську: «Що може бути в гурту галичанок, коли найпередовіша така баба? Ні – das ewig Weibliche мусить бути знищено, коли на світі мають бути люде». А трохи згодом, у рецензії на альманах «Наша доля», продовжуючи цю тему, Павлик зазначить, що головна вада галицьких жінок полягає в тому, що вони, зокрема й Кобринська, «ще зовсім не просвічені», а це тільки посилює в них «чисто жіночі хиби». «З усього, сказаного нами, – продовжує Павлик, – виходить, що нашому жіноцтву потрібно головно: науки, науки й науки, і в тім найперше того, щоби вони покидали своє жіноцтво в звичайнім розумінню, або, сказавши попросту, своє бабство, з його безконечними дрібницями, а ставали людьми». Павлик навіть уживає тут промовисту фразу «вочоловічення жінок», тобто перетворення жінок на людей, що бодай на суто мовному рівні корелює з проблематикою «воплочення».

Отже, das ewig Weibliche – це «бабство», яке має бути знищене? Та якщо знищити «вічножіноче», то що ж тоді станеться? Жінки набудуть рис чоловіків? Чи разом із «вічножіночим» має відійти в небуття й, кажучи словами Германа Зудермана, не надто прихильно згадуваного в Лесі Українки, «вічночоловіче» (das ewig Maennliche), тобто жінки та чоловіки повинні опинитися «по той бік статі»? Найімовірніше, ні те, ні друге, бо і das ewig Weibliche, і das ewig Maennliche, здається, не мають у Павлика жодних соматичних чи психічних конотацій. Йому йдеться насамперед про «інтереси», тобто про щось із ділянки платонівських «ідей». Про це свідчить його лист до Драгоманова від 15 листопада 1894 року: «І я бажаю, щоби у мужчин і жінок були одні інтереси – людські, і «жіночість» у людей жіночого полу мене сердить і мучить гірш усякого лиха на світі…»

Проте, мабуть, іще красномовніше про це свідчить та обставина, що саме Михайло Павлик став автором чи не першого за часом викладу засад фемінізму в Галичині, написавши для Марії Шім – подруги своєї сестри Анни – доповідь під назвою «Про жоночу долю». Шім мала виголосити її 28 серпня 1885 року в Косові під час молодіжної гірської мандрівки.

«Незавидна тепер наша доля, – каже Павлик від імені жіноцтва. – Скрізь, на цілім світі, в кождім народі і в кождім стані, нас, женщин, не допускають до громадських, краєвих і державних справ, до всеї тої, ручної чи духовної, праці, до всіх тих занять, що мужчин, а через се ми не можемо стояти о своїх силах, о своїм розумі, о своїм заробку і стаємо тягаром то для нашої родини, то знов для мужчин, наших будущих чоловіків». Словом, жінка цілком залежна від чоловіка й це слід трактувати як форму соціального поневолення. «Чи ж може тут межи нами бути правдива, некорисна любов, правдиве поважаньє одно одного, правдиве щастя межи мужчиною а женщиною? – питає письменник, щоб одразу ж відповісти: – Ні! бо нема в нас рівного заробку, рівних прав, рівного образування». Звісно, всі: й чоловіки, й жінки – прагнуть жити у світі, заснованому на принципах добра та справедливості. Проте, як цього досягти? Для чоловіків і жінок, переконаний Павлик, «нема іншого виходу, як лиш такий, щоби 1) женщини могли стояти о своїй праці і 2) щоби були образовані». І ці слова луною відгукнуться в Марії Нагірної, коли вона в 1890 році, завершуючи свій реферат про жіноче питання, продекламує славетні рядки Шевченкового послання «І мертвим, і живим…» у суто феміністському дусі: «Учітеся, сестри мої, / Думайте, читайте…»

Урок 42

ВІЙНА УКРАЇНИ З УКРАЇНОЮ

Урок полемічної літератури

У 1928 році в моєму рідному Харкові вийшла друком невеличка книжечка під назвою «Бюлетень Авангарду». І в ній Валер’ян Поліщук подав полемічний шкіц «Семенко на катафалкові». Текст розпочинається так: «Коли футуристові перебільшить 35 літ – йому чорний хрест, кришка. Колишній лідер колишнього футуризму – небіжчик Михайль Семенко в наш час, як телячий хвіст на виставці електротехніки. «Пардон», висловлюючись чистою українською мовою, ти запитаєш мене, Михайле, – та я живий і редагую в місті Харкові часопис чорної і білої магії під назвою «Нова дегенерація». Але це помилка, відповім я. Семенка немає, він помер, і на театральному плаці, проти славетного театру Леся Курбаса, маячить і блукає лише бліда й невиразна постать, тінь колишнього Семенка».

Мине ще 35 років (ані Поліщука, ні Семенка давно вже не буде на світі: їх обох розстріляють восени 1937-го) – й Іван Кошелівець, зацитувавши пасаж Поліщука, напише: «Висловлюватися в цьому жанрі властиве було не тільки Поліщукові. Тим самим відповідав йому Семенко. Такими ж агресивними й нищівними характеристиками наділяли своїх противників декларації ВАПЛІТЕ й інших літературних груп. Цей тон є природним, коли народжується щось нове, хоче різко відмежувати себе від іншого, не бажаючи бути на когось подібним». Отже, агресія та безжальність – то стиль переходової доби? Може, й так. Не знаю. Одна біда: цей стиль надто вже часто підлягає, кажучи словами Драгоманова, «логіці ненависті», нехай навіть автор і не вдається до яскравих порівнянь чи метафор а lа Поліщук, а використовує ялову академічну манеру письма. Узяти хоча би довжелезну статтю Олексія Полторацького «Що таке Остап Вишня?», надруковану 1930 року на сторінках «Нової ґенерації». Нудна монотонна стилістика, схожа на дзижчання мухи у спасівку, лише де-не-де прикрашена образами. Мовляв, «король українського гумору» насправді «голий», це «гальмо на потягові культурної революції», такий собі Sir John Falstaff, а по його «садку вишневих усмішок» повинні пройти «трактори нашої сучасності».

Ні-ні, Олексій Полторацький аж ніяк не був, як називав його Вишня, «полторадурацьким». Це дуже розумний автор, а його логіка, зрештою, бездоганна. От лише не думайте, дорогий Читачу, що стаття Полторацького – академічний текст. Нічого подібного! Це чистої води «гайдамаччина», бо аналітик прагне зрозуміти автора, а Полторацький хотів його знищити. Думку Полторацького рухала не логіка пізнання – її рухала «логіка ненависті».

Ледве чи Кошелівець погодився би зі мною. Принаймні він хотів підкреслити не це. «Стиль двадцятих років, – писав він, – все-таки багато чим нагадує добу італійського ренесансу, коли майстер умів достойно оцінити твір іншого, але й не був перебірливий у виразах, щоб нищівно висміяти свого супротивника». Так. Саме італійські гуманісти запровадили колись моду на безжальну вбивчу стилістику в полеміці зі своїми опонентами. Від них цю манеру письма перехопили згодом протестантські й католицькі полемісти. Та й наші високовчені богослови старої доби не пасли тут задніх. Висміяти фізичні вади опонента чи його ім’я? Будь ласка. І тоді, наприклад, Мелетій Смотрицький в одну мить стає «Мехментієм Смердицьким»… Почастувати опонента добірною лайкою на зразок «шалений хлоп», «пес», «діролазець», «дурний схизмат», «смердюча голова», «безмозглий»? Та будь ласка… Свого часу академік Володимир Перетц написав чималу спеціальну розвідку на тему: «Лайка як прийом у польських та українських полемістів XVI—XVIII століть». І матеріалу йому не забракло.

А думаєте, в «тихому» XIX столітті було якось інакше? Аніскілечки. Згадаймо хоча би слова, якими Олександр Барвінський окреслив манеру письма Драгоманова-полеміста: «радикальний тероризм». Драгоманов почав заперечувати. Сам він бачив це інакше. «Я навмисне поклав собі взяти в халяву ніж літературний, – писав він до Олександра Кониського у грудні 1888 року, – та й обійти наших архієреїв, – тикаючи їм по носам та по ухам: «нехай не гуляють!» А скінчивши цю прикру мені гайдамаччину, – я вернусь до свого плуга». Слово честі, не знаю, чим у такому разі «тероризм» відрізняється від «гайдамаччини». Не знаю і того, що відповів Драгоманову Кониський. Знаю тільки, що невдовзі Кониський умиється дрібною сльозою, коли Драгоманов «прийде» зі своїм «літературним ножем» до нього самого. Отут уже старий письменник змушений буде Христом-Богом молити свого критика відчепитися від нього. «Я певен, – писав він Драгоманову в червні 1893 року, – що ваша в’їдливість до мене, некультурні епітети і лайка в «Народі», ваша зневага і нехтування прав чоловіка, кождого, кого вважаєте ви за свого противника, не придадуться на користь справі…» І ще: «Як би добродійно було для людей, коли б ви ті ідеї свободи і моральності, які проповідуєте, прикладали до всіх однаково, і до себе! Дак же ні! хто сміє думати не так, як ви, той у вас і «лакей», і «ракосвист» і ще гірше! гірше і гірше». А далі вже благання: «…Прошу вас: коли вам… що-небудь варто чужий спокій, свобода, здоров’я, так во ім’я їх і вашої честі і достоїнства я прошу вас відкараскатись від мене, не чіплятися і не в’їдатися на мене ні просто, ні через «наказних гетьманів».

«Наказні гетьмани» і справді не дрімали. Ось хоча би Костянтин Арабажин. Його мова, як згадував Агатангел Кримський, «аж кипіла зненавистю» до Антоновича, Самійленка, Барвінського, а особливо до Кониського: «негідник», «нерозумний політик», «нездара-белетрист»… Поетичну збірку Кониського «Порвані струни» він називав не інакше як «Порвані штани», а тужливу елегію «На скелі високій сиджу одинокий…» декламував: «На скелі високій сиджу одноокий…» (на засланні Кониський втратив око). Словом, то був той самий «літературний деспотизм», проти якого марно протестував Кониський у листах до Драгоманова. «Свобода лайки, глуму і гнобительства, – писав він, – не свобода, а самовластя натур деспотичних і морально попсованих». І далі: «Безсторонність – се перший обов’язок історика і критика, а у вас перший обов’язок – інтерес партійний, і йому ви з легким серцем приносите в жертву і чуже ім’я, і чужу честь, і чужу свободу».

«Партійний інтерес» – ось те, про що ніколи не варто забувати, коли говоримо про нашу літературну критику XIX століття, бо в тому «інтересі» закорінено навіть таке зловісне поняття, як «ворог народу». Ясна річ, можна кивати на римське право з його hostis populi Romani («ворог римського народу») чи на Велику французьку революцію з її ennemi du peuple («ворог народу»). Можна пригадати й одну з найпопулярніших драм Генрика Ібсена «En folkefiende» («Ворог народу»), яка мала значний вплив на українську літературу. Дмитро Дорошенко навіть стверджував, що Грінченків «Арсен Яворенко» – то «варіант Ібсенового «Ворога народу», а згодом Олександр Борщаговський казатиме щось схоже про драму Франка «Учитель». На його думку, вплив «En folkefiende» дуже помітний на рівнях і проблематики «Учителя», і трактування образу головного героя, і суто драматургічної техніки Франка. Можна, нарешті, віддати пальму першенства Сталінові, як те робив у своїх спогадах знаменитий український дисидент Лев Кополев. Він казав, що закон від 7 серпня 1932 року «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення соціалістичної власності», названий у народі законом «про п’ять колосків», написав сам Сталін, спираючись на поняття «ворог народу». Мовляв, тут «уперше офіційно застосовувалось те поняття, яке згодом стало звичним у судах, у газетах, у прилюдних виступах і в особистому побуті».

Боюся, що це поняття стало звичним значно раніше, ще на сторінках партійної публіцистики XIX століття. Воно зринає, наприклад, у статті Драгоманова «Література російська, великоруська, українська і галицька», в публікаціях газети «Народ», яку редагував Михайло Павлик. Зазначаючи, що полеміка цього видання вкрай нетолерантна, Агатангел Кримський аж вигукнув: «А то ще добрий коник – «ворог народу»!» А пам’ятаєте повість Кобилянської «Царівна»? Там палкий Марксів послідовник Василь Орядин ніби мимохіть кидає в розмові з Наталкою Верковичівною фразу про свою ненависть до «ворогів народу»…

І все це розквітне буйним квітом у буремному XX столітті, зокрема в тій безжальній полеміці між українськими письменниками 1920—30-их років, яка передувала гігантській хвилі червоного терору в УСРР. Але те саме було й за Збручем. Згадаймо, як Юрій Косач 1946 року в статті «Вільна українська література», надрукованій у другому збірнику «МУРу», гаряче протестував проти українського «літературного імперіалізму» 1930-их років, що під гаслами «ренесансу» та «героїчної поезії заліза й крові» створив «систему літературних клік, які відповідною опінією, моральним терором не лише ізолювали немилого письменника від читача, але, коли треба було, доводили його до зламання й духовної загибелі». Яскравий приклад – життєва драма Володимира Винниченка. «Не критика, а адорація прийнятих і скажене цькування або гробове замовчування немилих авторів поряд із безсоромною суб’єктивністю в оцінці мистецьких явищ, з неуцтвом і поверховістю – ось приміти тієї критики…»

А потому будуть численні ідеологічні кампанії післявоєнної доби, включно з так званою «контрпропагандою» 1970—80-их, стилістику якої я вже добре пам’ятаю: «найлютіші вороги українського народу», «отруйний націоналістичний дурман», «банда політичних мерців», «божевільні просторікування», «бризкають отруйною слиною»… І я був би щасливий, якби міг сказати, що сьогодні така манера письма стала надбанням історії. Куди там!

От я і питаю сам себе: чи не забагато в нас «ренесансу»? Та й чи це ренесанс? Може, це лише маніхейство? Казав же колись Драгоманов, що наш світогляд не так християнський, як маніхейський. Принаймні ми маємо незаперечний дар перетворювати яскравий і барвистий світ на якусь похмуру чорно-білу картинку маніхейського штибу. То невже ми і справді загрузли у громадянській війні, якій не видно ні кінця ні краю?..

Колись чудовий львівський історик Ярослав Ісаєвич писав про те, що школярам не варто вивчати української полемічної літератури зламу XVI—XVII століть. Я би не погодився з незабутнім Ярославом Дмитровичем. А сказав би, що її слід вивчати бодай для того, щоби припинити, нарешті, ту «війну України з Україною», в розпалюванні якої так ревно каявся на схилі літ великий український письменник-полеміст Мелетій Смотрицький.