355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Леонід Ушкалов » Що таке українська література » Текст книги (страница 6)
Що таке українська література
  • Текст добавлен: 22 марта 2017, 21:30

Текст книги "Що таке українська література"


Автор книги: Леонід Ушкалов


Жанр:

   

Языкознание


сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 20 страниц)

Урок 15
«ЧИ ВИ, ЛЮДИ, ПОДУРІЛИ, ЧИ ЩО ВАМ ТАКЕ?»
Вибори в дзеркалі української класики

Надворі осінь. Небо високе-високе та ще якесь дивовижно блакитне. Земля потроху вбирається в золото. Засмаглі люди на вулицях. Запах антонівських яблук у повітрі мегаполіса. Життя наче трохи втомлене своїми барвами, своїм багатством. Тепер воно плине спокійно, розмірено, широко. Якби не чергова передвиборча кампанія, то тільки й думай собі про вічне. Утім, вибори, зрештою, теж належать до «вічних тем» нашої літератури. Хіба ж ні, коли навіть такий суто дитячий жанр, як казка, не оминув цієї теми! Узяти хоча би цикл Івана Франка «Коли ще звірі говорили», де вибори змальовано дуже колоритно. Може, це тому, що хто-хто, а Франко добре знав, що таке вибори, бо сам чотири рази балотувався до парламенту.

А казочка така: одного разу вирішили птахи обрати собі царя. І почали дебатувати, хто вже як умів: «Кури кудкудакали, гуси ґеґали, качки квакали, журавлі курлюкали, бузьки клекотіли, дрібне птаство пищало, – одним словом, гомін такий був, що не суди Господи». Одна лише Сова надулась і сидить собі мовчки, буцім дуже мудра. Птахи це помітили: «…Сова мовчить, певно, вона знає більше від нас усіх!» Ясна річ, озвались інші: «Адіть, яка у неї голова величезна. – Ще й окуляри на носі!» Узяли і проголосували за Сову. Консенсус! Пора готуватися до коронації монарха! Принесли «пташину корону, берло, царський плащ, трон, кадило і дорогі масті». Уже почали й урочистості, аж раптом летить Ворона, яка вибори проґавила. «А що се у вас, панове, за зборище таке? – питає Ворона. – Який празник справляєте?» «Не вгадала! Не вгадала! – загули птахи. – Царя вибираємо». «А за кого ж голосуєте?» «За Сову, бо вона наймудріша». «Наймудріша!.. – скрикнула Ворона. – Та що ви, подуріли чи очей не маєте? Оте головате опудало, ота криводзюба просторіка, що й слова по-людськи не вміє сказати! Вона мовчить не для того, що все знає, а для того, що дурна, як пень. А її окуляри, то одна мана, – вона навіть азбуки не знає!» І ця активна агітація після виборів справила на птахів невигладне враження. Вони подумали-подумали та й вирішили: «До хріну нам такий цар здався!» От тобі й пряма демократія, от тобі й консенсус, от тобі й процедура коронації!..

Але ж то казка. Хіба в житті таке бува? «Ясна річ, бува! – відповів би Франко. – Причому споконвіку». А на доказ Каменяр міг би зацитувати «політичний заповіт» Захара Беркута – головного героя своєї однойменної повісті, в якому той усіляко звеличує «громадський лад» доби занепаду Київської монархії. Щоправда, про тогочасні вибори нам відомо мало. Задовго до Франка, на початку 1640-их років, Іван Дубович узагалі глибоко сумнівався в можливості вільного волевияву в ті далекі часи. «Святий його зна, – писав він у трактаті «Ієрархія», – які права та вольності були в княжому Києві. Мабуть, такі самі, як у теперішній Москві, котра вважає себе спадкоємицею Руської монархії. А там такі права та вольності, що хай Бог криє й милує». Мабуть, це теж перебільшення, бо віче в нас було (нехай і не таке, як у Новгородській республіці), були й вибори. Ось що розповідає «Повість врем’яних літ» за Іпатіївським списком про вибори київського князя в 1068 році. Усе почалося з того, що половці розбили на Альті війська Ізяслава, Святослава та Всеволода. Князі сховалися за мурами Чернігова і Києва. Тоді кияни зібрали на торговищі віче й послали послів до Ізяслава, вимагаючи дати їм зброю та коней для оборони. Князь нічого не дав. У відповідь люди здійняли бунт, звільнили з в’язниці Всеслава та обрали його князем. На додачу вони пограбували палац Ізяслава, а сам князь ледве-ледве втік до Польщі. Історія повторилась у 1113 році. 16 квітня помер князь Святополк. Наступного дня кияни зібрали віче й послали послів до Володимира Мономаха, кажучи: «Приходь, княже, на отчий і дідівський стіл». Володимир не схотів. Тоді кияни здійняли бунт і почали трощити все довкола. За якийсь час їхні посли вдруге прийшли до Володимира й кажуть: погоджуйся, княже, бо буде ще гірше. Цього разу Володимир здався. Отакі-от вибори князя. Не без пригод, та все ж таки…

Що вже казати про шляхетську демократію часів Речі Посполитої! Про тогочасний парламентаризм із його знаменитим принципом «вільного вето» (liberum veto), про сейми, сеймики тощо. Не варто лише забувати, що вся та демократія існувала коштом майже цілковитого безправ’я простого люду. Недаремно Іпатій Потій колись казав: «…У наших краях простий люд живе під таким тяжким ярмом підданства, про яке не чути в жодному іншому народі. Саме тому з’явилось прислів’я: «Що таке Польща?» Відповідь: «Польща – небо для панів, та пекло для підданих». А потому були Українська революція середини XVII століття й Гетьманщина. Той час так само не можна уявити без виборів. Одні з них проходили спокійно й велично, інші – так собі. Ось, приміром, Чорна рада 1663 року, на якій за гетьманську булаву змагалися Яким Сомко й Іван Брюховецький. Тут голосування швидко перейшло в побоїще. Радне козацьке коло. З одного боку – запорожці, котрі підтримують Брюховецького, з другого – полки, які підтримують Сомка. Коло дедалі звужується, галас усе гучнішає. Невдовзі вже ніхто нікого не чує. А ось і кульмінація, яку змалював Куліш у романі «Чорна рада» за «Літописом Самовидця»: «Брюховецького!» «Сомка!» «Не діжде свиноїзд над нами гетьмановати!» «Не діжде крамар козацтвом орудовати!» «Так от же тобі!» «Візьми ж і ти од мене!» І зчепились. Хто шаблею, хто києм, хто ножакою». Вибори – то вам не цуцки-пацки…

Та навіть коли імператриця Катерина II скасувала гетьманський лад, аби, за її словами, «возвести малороссийский народ на высшую степень счастья», вибори не канули в Лету. Тепер на арену виходить дворянство. Квітка-Основ’яненко в комедії «Дворянські вибори» змалював перебіг тієї «спасенної установи мудрої государині» так яскраво, що виник справжній скандал. Чого варті самі вже ймення Квітчиних персонажів: кандидат у предводителі дворянства – Кожедралов, кандидат у справники – Забойкін… А ще в цій партії – Староплутов, Вижималов, Драчугін, Підтрусов… Ясна річ, усі вони й гадки не мають діяти «для загального добра». Дарма що імператор Микола І, читнувши «Дворянські вибори», сказав, що «нічого такого» там нема, хіба тільки пиятики забагато, – комедію було заборонено. До речі, враження від цих виборів могло бути й геть інакшим. Наприклад, німецький мандрівник Йоганн Ґеорґ Коль, який побував на виборах у Харкові 1837 року, писав: «Збори українського дворянства налічували кількасот осіб, і коли вони засідали, то на майдані перед будівлею збиралося більше екіпажів, ніж перед яким-небудь західноєвропейським парламентом, та й загалом ці збори за своїм зовнішнім блиском анітрохи не поступалися французькій депутатській палаті. Усі депутати були вдягнені в ошатні зелені однострої з гаптованими золотом червоними комірами та срібними шпагами». Дебати проходили дуже жваво, а «коли наставав час оголосити якийсь документ, скажімо, проект ухвали, протокол виборів чи донесення урядові, то, за старим козацьким звичаєм, у підлогу встромляли шпагу або ж били нею по столу, щоб запанувала тиша, – тоді оповісник обходив по черзі всі чотири кутки зали й зачитував папір». Пишні промови, схвальні вигуки… Особливо тепло депутати вітали предводителя дворянства Максима Ковалевського на прізвисько «Мазепа». Отаке-от свідчення «міжнародного спостерігача».

А на порозі вже була «Весна народів», коли над українськими землями, які входили до складу Австро-Угорської монархії, зійшло, як колись казали, «сонце правди 1848 року». Відтоді вибори стають тут звичним явищем. Ледве чи вони були ідеальні. Франко підрахував, що один селянський депутат репрезентував 75 тисяч люду, а один шляхетський – п’ятдесят осіб, – тому в парламенті засідали переважно багатії. Жінки не мали права голосу. А ще – підкуп виборців. Пам’ятаєте «Смертельну справу» Леся Мартовича? Ідуть правибори в селі. Комісар по черзі викликає правиборців, але кожен із них голосує тільки за себе. «Чи ви, люди, подуріли, чи що вам таке?» – у розпачі питає комісар, а селяни все одно стоять на своєму. Чому ж кожен правиборець так хоче бути виборцем? Та тому, що можна продати свій голос і заробити якусь копійчину. І тоді один сторонній чоловік починає «передвиборну агітацію», на пальцях пояснюючи селянам, що вони роблять, коли продають свої голоси. Уявіть собі, каже він, острівець у далекому морі, а на ньому одне-єдине село. І живуть у тому селі мужики та дрібка злодійкуватих циган. Настає час обирати раду села. Цигани купують мужицькі голоси – вся рада опиняється в їхніх руках. А вже невдовзі набуває чинності «циганське право». Згідно з ним, якщо до твоєї комори заліз злодій, ти зобов’язаний чемно його привітати, почастувати горілкою, дати закусити, а потому відвезти крадене добро, куди він скаже, своїм-таки возом, аби злодій, бува, пупа не надірвав…

Тим часом у «великій Україні» громадяни активно долучилися до виборів після реформ початку 1860-их років. Згадаймо хоча би земські вибори, описані в романі Панаса Мирного й Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Виходить на ґанок становий, зиркає на селян-гласних і, погрожуючи їм пальцем, «проводить інструктаж»: «…Дивіться на мене… Як крутну правого вуса, – клади направо білет; а крутну лівого, – наліво… Глядіть мені!» Та тільки-но становий зник, як один із гласних каже: «А ми так, братця: він нам правого вуса, а ми – наліво… Нехай дудика з’їсть!» Що це – вигадка? Аж ніяк. Справжня історія, яка сталась у Гадячі 1865 року під час перших земських виборів.

Але, може, ще колоритніше змалював народний волевияв Леонід Глібов у своїй «Повісті про міські вибори…» Початок тут пушкінський – епічний і обнадійливий: «Не стая воронов слеталась / На груды тлеющих костей – / То избирательных мужей / Толпа густая собиралась». Та й настрій у публіки відповідний: «Всем предстоял опасный бой, / Надеждам смерть, тщеславью раны – / И все невольно за карманы / Хватались робкою рукой». А чим напхані кишені «избирательных мужей», не мені вам казати.

І що ж далі? Далі – трохи чи то вже містики, чи еротичних фантазій: «Вошли, глядят: во мраке залы, / Зияя черною дырой, / Виднелся ящик роковой…» О! Скринька для голосування. Тепер, здається, все готово. І пішло: до ночі голосували, вночі підраховували голоси. Нарешті, світлий ранок наступного дня – оголошення результатів голосування: «Блеснуло утро правды яркой. / И что ж? На поле битвы жаркой / Героев встретил общий смех. / Стоят они, потупив взоры, / В недоуменьи: как, мол, быть?..» Як, як? Гайда на другий тур!..

Словом, немає нічого нового під сонцем. І, попри те, що з демократією в нас великі проблеми, ми постійно когось обираємо, обираємо, обираємо… Я пам’ятаю одну стару народну побрехеньку. Забігає до хати хлоп і кричить, майже як той Ніцше: «Чули, що Бог помер?» «Правда?» «Правда!» «Ну, то оберімо іншого!» Починається «висунення кандидатур»…

Урок 16
«НЕ ЗАВИДУЙ БАГАТОМУ…»
Про гроші, піратів і про українську класику

Наприкінці червня 2009 року відомий німецько-американський історик Фриц Штерн три дні гостював у Гамбурзі у свого старого друга, п’ятого канцлера ФРН Гельмута Шмідта, того самого, котрий охрестив колись Радянський Союз «Верхньою Вольтою з балістичними ракетами». Наслідком їхніх дружніх розмов стала книга-діалог «Unser Jahrhundert» («Наша епоха»). Правду кажучи, люди політики мене мало цікавлять, тож я ледве чи розгорнув би цю книжку, якби її українським перекладачем не був мій син. Але ті кілька годин, які я присвятив читанню діалогу, не стали для мене втраченим часом, бо співрозмовники – освічені, щирі, небайдужі люди, за чиїми плечима велике й насичене подіями життя, що зробило обох по-справжньому мудрими. І десь на середині їхньої бесіди зринає питання: чи можна контролювати сучасний капіталізм із допомогою певних правил? Шмідт відповідає на це ствердно, а от Штерн сумнівається, бо, на його думку, сьогоднішня нестримна гонитва людей за багатством – річ дуже тривожна, й регулювання не зарадить тут справі, якщо не змінити людської свідомості. «Це пов’язано з вихованням, – каже він, – передовсім із моральним вихованням. Жадібність слід самостійно обмежити певними рамками, адже має бути зрозуміло, що в житті є інші цінності, крім грошей…» Штернові здається, що гасло: «Багатство понад усе!» – набуло сили зовсім нещодавно, бо ще в середині минулого століття молодь залюбки йшла до університетів на різні спеціальності, тоді як тепер більшість студентів хоче вивчати бізнес і лише бізнес. Навіщо? «Тільки задля того, щоб заробляти гроші». Так-так, «сьогодні гроші – єдина форма визнання».

Шмідтові не дуже імпонують оці нотки «культурного песимізму». Та ні, заперечує він, безмежна жага багатства стара як світ. Вона була ще в римлян. Згадаймо хоча би Марка Ліцинія Красса. Мабуть, така вже людська природа, бо завжди та скрізь є люди, котрі думають, що «для них не існує меж». І якраз тому суспільство має всіляко пильнувати ці межі. Доки людина збагачується власним коштом, нехай собі збагачується. Та щойно вона починає робити це коштом сусіда, як повинен прийти суддя і сказати їй: «…Ти не маєш рації, спершу поверни крадене, а потім сядеш до в’язниці. Морське піратство – ось дуже гарний приклад того, що потяг до збагачення не є чимось новим». Те, що зараз відбувається в Сомалі, продовжує Шмідт, колись було й у Північному морі, й на Балтиці. І якщо західні держави вживають заходів, аби покласти піратству край, – чудово! З допомогою судового нагляду треба покласти край і махінаціям фінансових менеджерів, бо це – те саме піратство. Утім, ясна річ, світогляд сьогоднішніх фінансових менеджерів-піратів буде характерний для декого й через дві тисячі років…

Я не розуміюся на фінансовому менеджменті. Та і про піратство знаю не дуже багато, хоч у моїх венах і тече кров українських піратів-ушкалів, котрих, кажуть, побоювалися навіть такі відчайдухи, як запорожці. Проте ця розмова Штерна зі Шмідтом наштовхнула мене на думку поміркувати про те, як трактували питання багатства та бідності в нашій традиції. Маю на увазі не житейські реалії, бо тоді, мабуть, одразу ж доведеться визнати, що правда на боці Шмідта. Казав же ще на початку XVII століття Мелетій Смотрицький у своєму «Паренезисі»: зараз люди живуть за принципом «хто вкрав, той прав». А хіба сьогодні в Україні діє якийсь інакший принцип? Тим паче, що для переважної більшості нещодавніх бідняків (колись Бертольд Брехт іронічно зазначив, що комунізм – це справедливий розподіл не багатства, а злиднів), чи то пак громадян «Верхньої Вольти з балістичними ракетами», котрі раптом відчули смак «заборонених плодів» споживацького суспільства, гроші цілком природно затьмарили все на світі. Та й багатьом письменникам багатство гріло душу, – Олександр Корнійчук, кажуть, примудрився стати мільйонером навіть за часів сталінської диктатури. Ні. Я хочу поговорити про моральні ідеали та про етос, тобто про те, що виходить за межі повсякденності.

І отут одразу впадає в око одна, здавалося би, доволі дивна річ: у трактуванні питань багатства та бідності симпатії українських класиків здебільшого були на боці бідності. Хіба що для тих авторів чи героїв, котрі існували в системі координат людей «третього стану», багатство відігравало роль соціальної та моральної цінності. Наприклад, Олександр Довженко в «Зачарованій Десні» писав про свого батька: «…Батько так ненавидів всякий нестаток, що навіть саме слово «бідність» ніколи не вживав до своєї особи. Замість «моя бідність» він міг сказати «моє багатство», наприклад: «Моє багатство не дозволяє купити мені нові, пробачте, чоботи». Зрештою, думка про багатство як про Божий дар з’явилася не вчора. Ще автор почаївської книжки 1772 року «Зерня Божого слова», розказавши історію про те, як грецький кінік Кратес викинув у море своє добро, щоби воно не заважало йому бути вільним, далі писав: «Я сміло ручуся, що коли б славетний філософ Кратес знав Бога й коли б святий Павло трапився в той час, коли він висипав своє багатство в море, кажучи: «Геть від мене, злі спокуси! Погублю я вас, щоб ви мене не погубили!» – то, звісно, притримав би йому руку. Чи може багатство погубити тебе, мов живе? Не погубить воно тебе, якщо ти сам себе не погубиш».

І все-таки наші класики куди частіше поціновували багатство так, як те робив Кратес. Ось хоча би Григорій Сковорода, який у 24-ій пісні «Саду пісень» проголошував свій «голяцький» жереб: «Вас Бог одарив ґрунтами, та враз може те пропасть. / А мій жереб з голяками, та Бог мудрості дав часть». Ясна річ, філософ каже тут не про всяку бідність, а про бідність добровільну, бідність-чесноту, яка, зрештою, не має нічого спільного зі «старчачими торбами». Про це він прямо писав у своїй «Похвалі бідності»: «Був убогий Христос, – бо зневажав скарби, / Павел був нуждарем, бо не жадав утіх, / Не в старчачих торбах, бідносте, ти живеш, / В серці чистім і праведнім». Саме тому Сковороду й порівнюють зі святим Франциском Асизьким – чоловіком, котрий з юності був заручений із «прекрасною дамою Бідністю».

Схожа настанова характерна і для світогляду наших кобзарів. Мабуть, найкрасномовнішим свідченням цього може бути те, що знаменитого Остапа Вересая відлучили від кобзарського цеху, коли він почав вихвалятися своїм успіхом у панів та ще і брязкати подарованою йому золотою табакеркою. Тоді інші цеховики спитали: навіщо тобі золота табакерка, коли ти навіть не можеш її бачити? Цей епізод майже дослівно збігається з притчею Сковороди «Вдячний Єродій», де мавпа Пішек із гордістю каже: нещодавно марокканський монарх подарував моєму синові, котрий служить у нього пажем, табакерку. А мудрий птах Єродій питає: «Навіщо йому табакерка?» «Як навіщо? – дивується Пішек. – Невже ти не знаєш, що наш рід славиться тим, що найкраще наслідує людей? Носи та май, хоч і не нюхай». І там, і тут – варіація на тему несправжнього існування, яскравою прикметою якого є багатство. Я би сказав, що це варіація на тему диявола-миродержця як «Божої мавпи». Мабуть, щось схоже мав на думці Лазар Баранович, коли писав: «Злото – зло то…»

Добровільна бідність постає ідеалом і у старовинних козацьких думах, що їх співали кобзарі. Пригадаймо хоча би колоритний портрет Феська Ганжі Андибера, в якого «шапка-бирка – / Зверху дірка, / Шовком шита, / Буйним вітром підбита…» А коли зважити на те, що Андибер – багатий запорозький гетьман, то його голяцьке вбрання стає яскравим символом зневаги до багатства. Воно так само промовисте, як і вчинок того безіменного запорожця з повісті Гоголя «Тарас Бульба», котрий навмисне запацьорив дьогтем свої дорогі шаровари з червоного сукна, щоби показати «повне до них презирство». Очевидно, козацьке життя – перемінне, мандрівне, сповнене різних пригод – само формувало розуміння нікчемності земних благ. Але головне, як на мене, інше: козаки – люди лицарського стану, для котрих багатство – ніщо, а свобода – все. А ще, говорячи про зневагу козаків до багатства, не варто забувати й того, що то були глибоко набожні люди. Дмитро Чижевський колись казав, що герої роману Куліша «Чорна рада» висловлюють свої думки ледь не цитатами зі славетного трактату Томи Кемпійського «De imitatione Christi» («Про наслідування Христа»), в якому вже на початку зринає максима: «Марнота – шукати зникоме багатство й покладати на нього свої надії».

Тим часом ставлення до професій, які мали на меті збагачення, у старій Україні було неприхильне. Якщо торгівлю ще сяк-так терпіли, то лихварство вважали тоді великим злом. Що таке лихва? – питав Інокентій Гізель у книзі «Мир з Богом чоловіку». Це – «прибуток, який виникає не з праці, не з купівлі, а тільки з позики», і який рішуче засуджують усі закони: і Божий, і церковний, і цивільний. А в київській «Учительній Євангелії» 1637 року прямо сказано: «лихварство – це справжнє розбишацтво». Ну, от ми й повернулися до теми фінансових менеджерів-«піратів», яку порушив Гельмут Шмідт.

Не кажу вже про те, що панування «золотого тільця» породжує в людських душах тугу за ідеальним, бажання правди, а часом і стрімкого гону «на маргінеси». Саме на цьому ґрунті виникає, наприклад, наша босяцька лірика, найяскравішим представником якої був Іван Манджура. «Мені голотонька миліш, / Між нею душеньці миліш, / І де голота, там і я…» – писав поет, повторюючи на свій лад сковородинське: «А мій жереб з голяками…» Бідність для Манджури – кінічний жест, заперечення суспільної конвенції, жага свободи, прагнення нічим себе не зв’язувати. Недаремно Михайло Мочульський порівнював поезію Манджури зі скандальною «Піснею голодранців» («La chanson des gueux») Жана Ришпена, який поруч із Полем Верленом, Артюром Рембо, Шарлем Кро й іншими належав до кола «проклятих поетів». Звідси ж таки – і яскраві образи «нігілістів» (у повісті Панаса Мирного «Лихі люди»), котрі «зрікаються свого добра, свого роду і йдуть на неминучу погибель», і моральний максималізм наших есерів-«боротьбистів» – творців Українського Ренесансу 1920-их років, і Тичинина поетизація комунарів, котрим сняться вночі утопічні фаланги Фур’є… Гадаєте, це промовляє заздрість бідного до багатого? Аж ніяк. Це – туга за справжньою людиною, те, що так виразно бринить у домежно простих словах Шевченка: «Не завидуй багатому, / Багатий не знає / Ні приязні, ні любові – / Він все те наймає».


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю