Текст книги "Що таке українська література"
Автор книги: Леонід Ушкалов
Жанр:
Языкознание
сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 20 страниц)
Урок 28
«ДОРОГИ МОЇХ ДНІВ»
Про автобіографії письменників Українського Ренесансу
Кожному з нас бодай раз у житті доводилося ставати літератором, аби спробувати свої сили в жанрі автобіографії. Тому кожен, ясна річ, знає, що таке автобіографія – ця, кажучи словами великого Шевченка, «історія мого життя». Мені теж випадало її писати. Перше речення я завжди шкрябав досить упевнено. Виглядало воно так: «Я, Ушкалов Леонід Володимирович, народився 5 листопада 1956 року в містечку Краснопілля на Сумщині». Далі – про батьків. «Батько…» – писав я і зупинявся. Це була перша притичина, бо батька я майже не пам’ятав: він розлучився з моєю матусею, коли мені було тільки чотири, й відтоді я його ніколи не бачив. Чи вже оце друге речення збивало мене з пантелику, чи ще щось – не знаю, – та, коли я, сяк-так домучивши ту автобіографію, починав її перечитувати, мене охоплювало якесь дивне почуття порожнечі. «Ні! – казав я сам собі. – Hi-ні-ні!.. Оце-о… не може бути моїм життям!.. Моє життя прекрасне… Я ж пам’ятаю!.. Я ж пам’ятаю його з колиски!.. Світ явивсь мені білий-білий… і якісь золотисті й блакитні візерунки вигравали на ньому, і весь він мірно гойдавсь туди-сюди (то гойдалась моя колиска) і тихо звучав матусиною піснею… А це що таке?..» Ні. Краще вже тоді написати так, як написав колись у юності Юрій Смолич: «Народився 7 липня 1900 року. Про день смерті повідомлю додатково». Ось вона – вершина мінімалізму! Та ні… У відділі кадрів, напевно, скажуть, що надто коротко…
Тоді можна втнути щось а Іа «романтика вітаїзму», таке собі феєрично-необарокове. Пам’ятаєте подану на сторінках третього числа «Літературного ярмарку» за 1929 рік автобіографію Майка Йогансена? «Син Гервазіуса я, Майк Йогансен, – прямий нащадок діда свого діда, що був писарем у селі Екау Митавської губернії, – перші свої вірші вирізав ножем на дверях льоху. І, хоч опускалось коріння мого генеалогічного дерева в сиву запорізьку старину, все ж перші вірші свої я, Майк Йогансен, вирізав на дверях льоху німецькою мовою і, мавши вже 9 літ з дня народження, дуже розумно філософствував там про старість і смерть. Проте, не дивлячись на це, я ріс і ріс вгору і маю тепер один метр і 44 сантиметри заввишки»… А потому можна згадати про дідового діда своєї матусі-козачки, котрий «не був у дружніх стосунках із Тарасом Бульбою і разом з ним не ясирував українських дівчат до Кафи і Стамбулу, до Килії й Козлова. Отже, це було у віки, коли, за словами поета, на Україні «ревіли гармати» і коли безрукий Сервантес, – ім’я котрого Мігуель записане незабутніми літерами в анналах історії людства, – писав свого незабутнього Дон Кіхота Ламанчського…» Та ні… У відділі кадрів, напевно, скажуть, що воно якесь кручене…
Краще за все, мені здається, писати в нашій рідній реалістичній манері, як писав у жовтні 1924 року майбутній «динамічний спіраліст» і лідер групи «Авангард» Валер’ян Поліщук. Уявіть собі: Гурзуф, вілла «Буюрнус». Чудесна пора, коли тобі на душу лягають такі красиві й такі далекі від засад і реалізму, і конструктивізму рядки: «Блакитно-сизий Аюдаг / Угрузнув в море зеленаве…» А далі – пам’ятаєте? «І бачу: мирний пастушок / Під унісонні звиви звуків / В ритмічному гудінні бубна / Пасе невидимих ягнят / У танці щирому, як сонце…» Та вірші віршами, а треба писати автобіографію. І тоді Поліщук виводить своїм гарним, аж наче як дівчачим почерком заголовок: «Дороги моїх днів». Що далі? Далі – про перші враження від світу. «Перші спомини-острови у мене такі, – каже поет, – десь лежу я у полі на межі, наді мною в блакиті – кетяги жовтого зрілого овса… Потім із тьми виринає картина, коли купають мою сестру Женю в ночовках і щось говорять…»
Хлоп’я підростало – з’явились інші «острови споминів». Наприклад, про те, як улітку тікав із дому «кудись у лози, ремези та осоки, де жив одним життям із маленькими кузочками, ловив прачиків у воді, стежив за життям різних комах і черв’ячків, дивився на їхню роботу і цілими годинами іноді пролежував на одному місці десь у полинах і кропиві, споглядаючи площу одного квадратового вершка, з його рослинністю і тваринами завбільшки з чверть макового зерняти». Оце вже автор потроху наближається до «секретів поетичної творчості», бо далі каже: «Може, з того часу і виросла моя вдача бачити життя не тільки в широких обсягах, таких, які я бачив тоді ж у дитинстві, коли вилазив на вершечок клуні, лякаючи чорногуза на його гнізді, а навколо бігли біленькі волинські села, погірки, синіли ліси, звивався сріблястий Стир серед зеленого килима лугу, жовтіли лани. Я бачив обсяги й маленькі, де гримів свій космос. Мабуть, звідси у мене й ті побільшуючі та зменшуючі шкла перспективи, про які говорить критика…»
А потому буде школа з її наукою «правильних проізношеній». Чи не найбільше запам’яталися малому рядки баєчки дідуся Крилова: «Увидя, что мужик, трудяся над дугами, / Их прибыльно сбывает с рук»… «Що воно значить? – думав він. – Яка це «увидя»? Як можна збивати з рук якесь «прибильно», коли збивати можна батогом молоду гречку чи коноплі?..» Та хто ж їх не пам’ятає, тих «правильних проізношеній»! Мій однокласник Петя Савченко декламував лермонтовське «Бородіно» приблизно так: «Зкажі-ка, дядя, ведь не даром / Москва, зпальоная пужаром, / Хранцузу оддана?» І що вже хлопцю не робили, а він усе товче: «пужаром» та «пужаром». Та й сам я довго шкріб потилицю, коли треба було читати «Путешествие из Петербурга в Москву». Епіграф: «Чудище обло, озорно, огромно, стозевно и лаяй». О!.. А рядків через п’ять: «Ужели, вещал я сам себе, природа толико скупа была к своим чадам, что от блудящего невинно сокрыла истину навеки?» Тю!.. Проте повернімося до Поліщука – у 1924-ий, на віллу «Буюрнус»…
Далі поет змальовує свої пригоди під час війн і революцій. І тут його автобіографія набуває характеру якоїсь старовинної пікарески на новий лад. Зрештою, для Поліщука все перемогла література. Він вирішив присвятити їй своє життя. І ось Київ, зима 1921—1922-го. Юний поет – уже активний учасник групи «Гроно», де обстоює засади «динамізму». У той час, каже він, я «ходив, як динаміст і гроніст, у рябому жіночому капелюхові (біле з чорним), до якого сам пришив спереду бузкового язика, чим викликав подив на вулицях…» Іще б пак! Але ще більший подив він викликав на вулицях Катеринослава, куди невдовзі перебрався з Києва. Тут він ходив у «штанях із мішка, подертих по саме неможливе, відпустив бороду…» «Босий і без шапки, – каже поет, – я, мабуть, мав вигляд дуже мальовничий, бо, коли мене зрідка зустрічали мої товариші по катеринославській 1-ій гімназії, вони мене або не пізнавали, або з подивом запитували, чим я займаюсь, і я, свідомий своєї гідності, відповідав: «Я – український письменник».
Потому він переїздить до мого рідного Харкова. «Тут у Харкові, – пише Поліщук, – я на своєму життьовому шляху зустрів двох сестер Конухес – Ліду (Лічку) і Єлену (Йолю), з якими я пережив найяскравіші хвилини свого життя. Моя вогнева любов знайшла тільки тінь тих співучих переживань, що втілені в поезіях «Радіо в житах». З Йолею я одружився і маю сина – Реона-Марка». Що ж тут скажеш, коли надворі сексуальна революція, новий побут, нова мораль!.. І все ж таки головне – поезія. Хоч, зрештою, що таке поезія, як не та сама «вогнева любов»? Так-так, поезія для Поліщука – чистої води сублімація лібідо. Принаймні натхнення він розуміє за Фройдом. «…Бувають моменти надзвичайного творчого піднесення, – каже він, – кров приливає до голови, температура підвищується до половини градуса (я міряв до писання й після писання), стан наче в coitus’i. Образи зливою миготять у голові, з них багато пропадає, занотовуєш лишень, може, п’яту частину…» І далі: «Найкраще мені працюється ранками. Максимум творчої діяльності – під осінь і на початку зими. Цей період сходиться з найвищою половою потенцією (для психоаналізу)». А ще він каже про те, що «мова телеграм і рух аеро міняють синтаксу», що верлібр – це поетична форма, яка «стоїть на чолі нашої епохи». Мовляв, «верлібр – розмір індустріального міста – недаремно він з’явився в Америці (Вітмен) і Франції (Рембо), а селянська психологія, як і маса, все тягне до точних традиційних форм…» Він певен, що зараз «пора Українського Ренесансу», «доба повнокровна», і поет просто зобов’язаний писати багато-багато. Він називає своїх улюблених авторів: Вітмен, Вергарн, Гільбо; поети Abbaye de Creteil: Аркос, Ромен, Вільдрак, Дюамель, Мартен, Жув, експресіоністи Бехер, Верфель, Газенклевер… а з українських – трійця: Шевченко, Франко, Леся Українка. «Годі, – каже поет на завершення. – Моя автобіографічна робота перескочила на критичний тон. В цьому також, мабуть, моя біографічна риса. Але через те, що коли щось робить, так за одним заходом, – я наговорив багато своїх, поки що мені одному відомих, думок і переживань. Може, це кому-небудь видасться потрібним»…
Напевно. Принаймні я читав «Дороги моїх днів» із насолодою… А ще мені дуже подобаються автобіографії Юліана Шпола й Олекси Слісаренка. Це навіть не автобіографії… Це автобіографічні повісті – розлогі, красиві, сюжетні… Аж не віриться, що і Шпол, і Слісаренко писали їх не в Гурзуфі на віллі «Буюрнус», вдихаючи запахи осіннього моря, а за тюремними ґратами, у смердючих катівнях НКВД…
А що буде далі?.. Майк Йогансен, аби не залишати своєї грайливої автобіографії без Finale, написав: «Отже, я, Майк Йогансен, умру в 1942 році і, оселившися в царстві тіней, буду вести розумну бесіду з Гезіодом, Гайне і Мігуелем Сааведро Сервантесом. Але я буду з ними говорити українською мовою, бо вірю, що наша квітчаста батьківщина є діамант у гроні вільних народів світу. І ще я скажу там, у царстві тіней, що я, Майк Йогансен, був при житті і залишусь по смерті одним із кращих поетів української оновленої землі…» Майк помилився тільки в одному. До 1942 року він не доживе. Його заарештують 18 серпня 1937-го, о 16.00. Скажуть, що він терорист, член «антирадянської націоналістичної організації»… 26 жовтня того ж таки року засудять до страти. А вже наступного дня в Лук’янівській в’язниці Києва – столиці радянської України – «одного з кращих поетів української оновленої землі» Майка Йогансена розстріляють.
Мине тиждень – і 3 листопада в далекій Карелії, в урочищі Сандармох, розстріляють і Шпола, і Слісаренка, і Поліщука… Про це ми писали з моїм сином Сашком на сторінках «Архіву Розстріляного Відродження»… Їх нема. Та залишається наша пам’ять, залишаються їхні чудесні автобіографії, епіграфом до кожної з яких могли би стати слова великого Шевченка: «Історія мого життя – це частина історії моєї вітчизни».
Урок 29
ФРИДОЛІНА ЧИ МАРІЯ?
Два слова про образ української жінки
Герой Любченкового «Вертепу» – твору, що, як казав колись Юрій Шевельов, був для Українського Ренесансу 1920-их років тим самим, чим була Дантова «Комедія» для західного Середньовіччя чи «Фауст» Ґете для Нового часу, – закликав чоловіків: «…Шануймо жінку, коли хочемо шанувати себе. Скидаймо облуду хоробливих загадковостей, вибачливого ставлення до неї, як до тваринки нижчого ступеня, бо це принижує перш за все нас самих. Сподіваюсь, ви не будете заперечувати, що їй, як і нам, властиве геть усе – від геніальності до атавізму». Ясна річ, не будемо! Проте жінка все одно інакша, бо навіщо би тоді Ґете казав наприкінці «Фауста»: «Das Ewig-Weibliche / Zieht uns hinan» (у перекладі Миколи Лукаша: «Вічно жіночеє / Нас туди зве»)? Утім, Бог із нею, з тією містикою «вічножіночого»! Спитаймо просто: хто така жінка?..
Париж. Чудесний день. Колишній повстанський маршал Остюк – герой «Чотирьох шабель» Яновського – йде вулицею. Довкола нього – безтурботні парижанки. Вони щебечуть і сміються. Ах, ці парижанки!.. Пам’ятаєте, як іще 1913 року Іван Кочерга написав п’єсу «Дівчина з мишкою»? Одного разу барон Макс побачив у якомусь паризькому журналі фото прекрасної голої жінки. Вона йому дуже сподобалася. Як шкода, що жінка затулила обличчя руками! Та професор – друг барона – помічає на її тілі прикмету – крихітну родимку в формі мишки. І друзі вирушають до Парижа, щоби розшукати ту юну мадам. Після різних пригод вони таки знаходять дівчину з мишкою. Звати її Фридоліна. Вона є далекою родичкою барона Макса й уже давно кохає його. А до журналу моделей потрапила випадково: редактор цього журналу сфотографував її під час купання. У фіналі Макс і Фридоліна одружуються… П’єса Кочерги була дуже популярна в еротичному театрі Російської імперії, бо в ній на сцену чи не вперше виходили голі натурниці… Ах, ці парижанки!.. А віденки чим гірші?! Ось хоча би та, що в першій книзі «Літературного ярмарку» за 1928 рік: іде собі алеєю «так просто і так, ми сказали б, художньо похитує стегнами… ця картинна симпатюшка, ця наївна Жанна із Мопасанового «Життя», ця Наташа Ростова із «Войни і міра», ця, можна сказати, корінна віденська віденка!..»
Та годі вже! Повернімося до Остюка, на вулиці Парижа, бо то ж таки, як мовив Гем, «свято, яке завжди з тобою». Повернімося до парижанок, котрі дзвінко й безтурботно сміються. А коли жінка сміється, вона ніби «тримає в своїх руках пів земної кулі. Маршал пожалкував, що його народ не мав таких жінок. Його країна – країна тільки матерів. Печальна матір вирощує дітей, годує молоком і колише безліччю добрих мелодій. Та на старість немає кому її годувати – пішли вони в найми і соромляться матерніх пісень. Остюк пригадав своє жіноцтво – його доля була терпіння. З народження до смерті працювати в полі і вдома, молитися й плакати, класти життям за дітей, ледве розцвівши – бути вже безіменною річчю – таку жінку мав маршалів народ».
Як багато в цьому образі від Шевченка, якого з повним на те правом можна назвати співцем української жінки! Хіба ж ні, коли героями його найглибших, найзворушливіших творів є жінки? Узяти хоча би «Катерину», «Наймичку» чи «Марію»… Звісно, Шевченкова жінка куди багатша за той образ, що постає в уяві героя Яновського. Поет бачив «другу стать» не лише красивою та ніжною (образ, який так дратував колись суфражисток). Він бачив жінку вільною, рішучою, пристрасною, діяльною, духовно багатою. Жінка-іграшка, жінка-рабиня не могла стати його героїнею. Пам’ятаєте, як наприкінці заслання він хотів написати поему зі східного життя «Сатрап і Дервіш», але так і не написав. Чому? Дуже просто: він не міг змалювати жіночих образів. «Не знаю тільки, як мені бути з жінками, – нотує він у щоденнику 19 липня 1857 року. – На Сході жінки – мовчазні рабині. А в моїй поемі вони повинні грати першу роль». Те, що у творах поета жінки «грають першу роль», означає, як на мене, заперечення патріархальної візії жінки як «мовчазної рабині». Крім усього іншого, вже не за горами були часи, коли «жіноче питання» постане на повен зріст, коли виникнуть перші жіночі школи, з’являться перші жіночі журнали, палко дискутуватимуть питання сім’ї та шлюбу… Ледве чи всім це подобалося. Згадаймо хоча би віршик Шевченкового приятеля Миколи Щербини, в якому висміяно «нових людей»: «Теруань де Мерикуры / Школы женские открыли, / Чтоб оттуда наши дуры / В нигилистки выходили»…
І все-таки жінка для Шевченка – це перш за все мати. Жінка-мати постає в уяві поета справжньою вершиною Божого творива: «У нашім раї на землі / Нічого кращого немає, / Як тая мати молодая / З своїм дитяточком малим». Саме тому Шевченко прохолодно відгукувався про тих жінок, котрі не відчували радощів материнства, нехай би вони були і добрі, й талановиті, й освічені, як-от Гелена Скірмунт, про яку Броніслав Залеський писав поетові: вона, можливо, навіть через не зрозумілі їй самій фізіологічні причини «не надто добра мати». Мовляв, мабуть, «це наслідок якихось особливостей її натури, бо вона не створена для життя, призначеного всім жінкам, і ти, певно, знайшов би живе задоволення в її товаристві й не осудив би її…» Можливо. Та ледве чи вона мала бодай найменший шанс стати героїнею Шевченкової поезії…
Я би сказав, що для поета характерний особливий «фемінізм». Недаремно першими вдячними читачами його творів були не так представники санкт-петербурзького літературного бомонду, тим паче не простий люд, як українські панянки. Уже в 1843 році, коли Шевченко та Гребінка з’явилися на балу в Мойсівці, «багато гарненьких жінок читали йому напам’ять уривки з його творів». Зрештою, поет і писав їх передовсім для жінок – у ліричних відступах він звертається саме до них. Ось хоча би балада «Утоплена»: «Де ж серце жіноче? / Серце матері?.. Ох, лихо, / Лишенько, дівчата! / Мати стан гнучкий, високий, / А серця не мати».
І чому ж поет так високо підносить «другу стать»… Серце! Жінка, на відміну від чоловіка, для котрого найбільше важить розум, живе серцем. Та вона й сама – «серце» світу, щось онтологічно-первісне, живодайне. Серед європейських романтиків цей погляд на природу речей, мабуть, найяскравіше виразив Йоганн Якоб Бахофен у своїй славетній книзі «Das Mutterrecht». Такий самий погляд не важко знайти і в українських авторів. Згадаймо хоча б оці рядки Амвросія Метлинського: «Крепость сил – мужам для обороны, / Женам – чувство, просьба, взор покорный; / Славны мужи духом, сердцем жены». Що більше, Пантелеймон Куліш робить опозицію серця (жіноче) та розуму (чоловіче) основою своєї візії України, її національного обличчя, її історії. Україна для нього – стихія жіночого: «Бо дух наш робиться в душі жіночій, – / дух повен жертви, повен занедбання / себе самого для добра людського… / Народи славляться великими мужами / війни й політики, науки і іскуства, / а ми пишаємось дівчатами й жінками, / вінцями красоти, скарбівницями чувства». Годі шукати таких декларацій у Шевченка. Та оцей питомо романтичний (і український!) «фемінізм» характерний також для нього, бо й у Шевченка «серце» – корелят жінки. «У жінки, – казав він, – більш серця, ніж розуму». І жіноче серце, на відміну від чоловічого, – м’яке, ніжне, чутливе до всього, зокрема до краси.
Мабуть, саме на цьому ґрунті виникають ті панегірики жінці, на які не раз і не два натрапляємо в Шевченка. Згадаймо, наприклад, слова героя повісті «Художник» про те, що «жінка – свята, недоторканна річ», чи вигук самого поета в одному з його листів до Залеського: «Яке чудесне, дивовижне створіння непорочна жінка! Це найяскравіша перлина у вінці творива». Ясна річ, усе в нашому житті переплетено дуже складно. Часто ми думаємо, каже оповідач повісті «Прогулянка…», що «коли жінка чарівна, то значить вона і добра, і розумна, і освічена, і наділена янгольськими, а не людськими рисами. А насправді – чим жінка красивіша, тим вона більше схожа на рухому прекрасну, але бездушну ляльку». Зрештою, в цьому винні якраз чоловіки. Й ось чому. «Наше любе слов’янське плем’я, – пояснює оповідач, – хоч його й зараховують до кавказької сім’ї, своєю зовнішністю недалеко втекло від племен фінського та монгольського. Отже, красуня в нас – явище рідкісне. І тільки-но це рідкісне явище виткнеться з пелюшок, як ми починаємо напихати його своїм безглуздим захватом, самолюбством та іншим непотребом. І нарешті, робимо з нього дерев’яну ляльку на шарнірах…» Тут поет має на думці тогочасний поділ народів на різні «племена». Наприклад, у гімназійному курсі географії Капітона Смирнова всі народи поділено на п’ять «племен»: кавказьке, монгольське, ефіопське, малайське й американське. І про перше з них сказано таке: «Кавказьке плем’я вважають найкрасивішим. До нього належать росіяни, німці, французи, англійці, італійці, греки й багато інших». А от Шевченко якоїсь особливої краси у слов’янах не бачить. «У тих країнах, – продовжує оповідач, – які Бог благословив породою прекрасних жінок, вони мають бути звичайними жінками. А звичайна жінка, по-моєму, – найкраща жінка»… Та нехай навіть так, нехай навіть жіноча краса взагалі є «мутним, отруйним джерелом всього прекрасного й великого в житті», у Шевченка немає й тіні зневажливого ставлення до жінки. Якщо герой повісті «Капітанша» Туман каже: у жінки «волос довгий, а розум короткий», – то це аж ніяк не прояв патріархальної мізогінії. Це варіація на тему: «У жінки більш серця, ніж розуму», – бо Туман говорить так про юну парижанку, котра кинула все на світі й полетіла за своїм коханим офіцером, як метелик на полум’я свічки. У словах старого солдата бринять співчуття й ніжність – недаремно саме він опікуватиметься тією нещасною парижанкою та її дитям. Словом, Шевченко чудово розумів, що жінка, сказати би, зроблена з іншого тіста, ніж чоловік. Це можна трактувати навіть буквально. Згадаймо пікантне зауваження героя повісті «Близнята» лікаря Карла Осиповича: мовляв, для анатомії «зручніше чоловіче тіло, а жіноче не таке зручне…»
До речі, жінки дуже цінували «фемінізм» поета. Ось хоча би Варвара Рєпніна, яка 10 жовтня 1844 року писала Шевченкові: «О, якби я була поетом, я написала б вам пісню, та оскільки я прозаїк та ще й поганий (здається, жінок позбавили права бути і тим, і іншим, адже не можна в жіночому роді вимовити ці два слова), то я подаю вам запросто дружню руку й молю Бога, щоб Він послав на вас святу благодать»…
А що там усе-таки Остюк зі своїми парижанками? Так, вони прекрасні, вони не схожі на українок, але, придивившись до них ближче, маршал зрозумів, що їхня краса – «мертва і неплідна»… «Ні, не треба нам таких жінок, – зітхнув Остюк, – хай живе одвічна страдниця Матір!»