Текст книги "Що таке українська література"

Автор книги: Леонід Ушкалов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 20 страниц)

Урок 3

ДЛЯ КОГО ПИСАЛИ НАШІ КЛАСИКИ?

Українська література та її читач

Щойно відгриміла Друга світова війна. На руїнах Європи Улас Самчук мріяв про «велику українську літературу». «Для кого перелицьовував свою «Енеїду» Котляревський? – питав він сам себе. – Хто читав Куліша? Кому кидав свої огненні слова Шевченко? І Панас Мирний, і Грінченко, і навіть пізніше Леся Українка, Коцюбинський, навіть Франко і Стефаник…» Справді: для кого писали українські класики? Відповідь Самчука проста: «Ті люди писали самі собі, самі собі читали…» Самі собі? Не думаю. От хоч би та-таки «Енеїда». У неї було багато читачів. І козаки Задунайської Січі, й численні літератори – від Гоголя до Шафарика, – і такі пишні вельможі, як Віктор Кочубей, Микола Рєпнін чи Дмитро Трощинський, який саме і був ініціатором її видання. «Енеїду» читали навіть короновані особи: майбутній російський імператор Микола Павлович придбав для власної бібліотеки аж два примірники цієї «ірої-комічної поеми», та й імператор французів Наполеон Бонапарт, подейкують, возив її зі собою.

Ясна річ, це було суто чоловіче чтиво – панянкам читати перелицьовану «Енеїду» суворо забороняли, та то вже зовсім інше питання. А Шевченко в останні роки життя взагалі був культовим поетом – його читали навіть ті, хто не знав ані слівця по-українськи й мав дуже туманне уявлення про літературу. Пам’ятаєте «іскрівську» пародію 1861 року на читацькі інтереси Санкт-Петербурга? Одна дама питає другу: «Ма chere, что ты читаешь?» «Тараса Шевченко», – відповідає та. «Ах, помню – из малороссийской жизни; там Тарас влюбляется в Шевченку – какая душка этот Гоголь». Принаймні Олена Штакеншнейдер ніяк не могла збагнути, чому це публіка в Пасажі вітала Шевченка просто шаленими оваціями, а Достоєвського – скромними оплесками. Тільки тому, що Шевченко – мученик за правду? Але ж і Достоєвський був на каторзі!..

Словом, література без читача не існує. Я би навіть сказав, що історія літератури – це історія її читача. От тільки ледве чи ми знаємо цю історію як слід. Наприклад, хто може відповісти на дуже просте питання: який твір української класики був мегабестселером? «Слово о полку Ігоревім»? Шевченків «Заповіт»? «Очи черные» Гребінки? Особисто я віддав би пальму першості Гребінці. Чого б і ні, коли романс «Очи черные», що його поет написав у селі Рудці на рідній Полтавщині й присвятив своїй майбутній дружині Марії Ростенберг, облетів цілу планету, а серед його виконавців були такі великі співаки та музиканти, як Федір Шаляпін, Ізабелла Юр’єва, Ел Джолсон, Джанґо Рейнгардт, Луї Армстронґ, Лес Пол, Лоліта Торрес, Мірей Матьє, Володимир Висоцький… Та він і сьогодні звучить. Принаймні коли ви раптом почуєте з відчиненого вікна «Ностальжі» Хуліо Іґлесіаса, згадайте милого Євгена Павловича Гребінку, чи, як казав колись Квітка-Основ’яненко, «Гребіночку» – без нього цього шлягера просто не було би.

Я не хочу сказати, що ніхто ніколи не намагався вивчати історію української літератури як історію її читача. Ні. Ось недалеко від мого комп’ютера стоїть на полиці чудесна книжка Григорія Сивоконя «Одвічний діалог. Українська література і її читач від давнини до сьогодні», – Григорій Матвійович подарував її мені навесні вже далекого 1986 року, побажавши «великого шляху в літературі». Що більше, ще в 1922 році в Києві було засновано Український науковий інститут книгознавства, який спеціально вивчав цю проблематику, зокрема вів статистику нашого книговидання. Наприклад, згідно з його інформацією, в 1925 році Україна за загальною кількістю видань посідала сьоме місце у світі – відразу після Німеччини, Франції, Великобританії, США, Італії та Польщі… Інститут книгознавства ліквідували 1934 року. Відтоді український читач знову стає «великим незнайомцем», а рейтинги книжок знову починають укладати «на око». «Не знати, – писав у 1936 році Василь Сімович, ніби ворожачи на кавовій гущі, – чи є тепер у нас популярніша книжка за «Лиса Микиту»? Хіба що – Шевченків «Кобзар» та Руданського «Співомовки».

І річ тут не просто в цікавості, – якби ми знали історію нашої літератури як історію її читача, ми би куди краще розуміли морфологію своєї сьогоднішньої пам’яті, а ще – залежність нашої системи координат від сили-силенної всіляких обставин. Хіба не варто пам’ятати, скажімо, того, що мало ким знаний за життя Іван Вишенський (його ім’я не зринає в жодній із відомих мені пам’яток української полемічної літератури зламу XVI—XVII століть) був геть забутий в Україні від 1630-их років аж до другої половини XIX століття й перетворився на ключову постать нашої літературної традиції тільки у XX столітті? Чи того, що коли в 1832 році харківські романтики намагалися видати твори Сковороди, дуже популярного сьогодні не лише в Україні, але й у світі, то на цілу неозору Російську імперію їм вдалося знайти аж двох (sic!) передплатників. Зрештою, навіть Шевченко вже після того, як з’явився і досить швидко, менш як за два роки, був розпроданий увесь наклад його «Кобзаря» (близько 1 000 примірників), із труднощами шукав собі передплатників-«субскрибентів». Його слава була попереду. Що вже казати про інших! На альманах «Сніп», який видав у Харкові Корсун, підписалася 31 особа, на «Думки і пісні» Метлинського – 72 людини. А от збірник «Ландыши Киевской Украйны» мав аж 907 передплатників, хоча ця обставина того ж таки Шевченка зовсім не тішила, бо такі «ландыши» формували у свідомості читача дуже специфічне уявлення про українську літературу. Мовляв, хочеш стати українським поетом? No problem. «Треба тільки взяти аркуш паперу, – як каже один із героїв роману Тургенєва «Рудін», – і написати згори «Дума», а потому почати так: «Гой, ти доля моя, доля!» або «Сєдє козачино Наливайко на кургане!», а там: «Попід горою, попід зеленою, грає, грає, воропає, гоп! гоп!»… І готово. Друкуй і видавай».

А ось зовсім інша історія. Якби на початку XX століття спитали в якого читача, хто найпопулярніший сучасний український автор, відповідь була б одна: звісно, Винниченко. Недаремно в 1909 році Коцюбинський писав: «Кого у нас читають? Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки річ торкається літератури? Про Винниченка. Кого купують? Знов Винниченка». Та хіба тільки «у нас»? Винниченко поруч із Горьким і Купріним належав до трійки найпопулярніших авторів Російської імперії, його п’єси з успіхом ішли на сценах Берліна, Дрездена, Ляйпцига, Мілана, Москви, Парижа, Петербурга, а в 1922 році німці навіть екранізували «Чорну Пантеру» («Die schwarze Pantherin»). Тим часом сьогоднішній читач асоціює українську літературу початку минулого століття з Франком, Лесею Українкою чи тим-таки Коцюбинським, а от Винниченко опиняється десь далеко-далеко на маргінесах – десятиліття замовчування та цькування цього надзвичайно талановитого письменника й у Радянській Україні, й на еміграції далися взнаки.

Крім того, історія літератури як історія читача допомогла би нам позбутися багатьох міфів. Тоді би ми знали, наприклад, те, що «Народні оповідання» Марка Вовчка далеко не такі «народні», як ми звикли думати. Ще в середині 1880-их років Іван Манжура писав Миколі Сумцову: «Народні оповідання» Марка Вовчка «наводять на справжній народ при читанні ледве не сон». Те саме зазначав уже в 1907 році й Борис Грінченко у своїй книжці «Перед широким світом». А ще Грінченко каже, що селяни на дух не сприймали «Енеїди» Котляревського: вони «її просто не розуміли, а грубі, карикатурні, а часом і сороміцькі вислови в ній відпихали від себе читача-селянина». «Се через те, – гадає Грінченко, – що селянський читач хоче знайти в книзі щось гарне, краще, ніж бачить коло себе: лайки, – каже він, – й без того багато чуєш, – нащо ж її ще й у книзі читати?» Та навіть у Шевченка простий читач сприймав далеко не все. Приміром, любовні сцени в «Гайдамаках» змушували молодь червоніти, а у старших викликали осуд. Зрештою, ми би знали й те, що аж ніяк не всі наші класики прагнули стати «народними». Згадаймо хоча би Якова Щоголева, який казав: «Видавати на бібулі, як дурацька «Енеїда» або не менше дурацькі байки Глібова, що з його галичани зробили генерала від поезії, і сунути цю книжку книгоноші в скриньку поруч з «Бовою» та «Єрусланом», – я на те не згоджуся». Ну, що ж! Може, і так. Читач завжди правий.

Урок 4

ІНОПЛАНЕТЯНИ

Балада про вулицю Сумську

Мій рідний Харків не можна уявити без Сумської. На перший погляд – вулиця як вулиця, та є в ній своя особлива принада. Недаремно ж писав колись рвійний панфутурист-екструктор Нік Бажан Аркадієві Любченку: «Я вже встиг так занудьгувати за Харковом, що мені й вночі сниться, ніби я по Сумській ходжу. От іще де сіро-зелена нудьга, так це на цьому хуторці, що Києвом зветься». А ось «Вступна новела» романтика Миколи Хвильового. Її автор разом зі своїм добрим приятелем Юліаном Шполом іде Сумською під справжньою тропічною зливою – розкішною, теплою, запашною: «…Юліан Шпол, автор комедії «Катіна любов, або Будівельна пропаганда», мовчки ступає за мною. Весь він як мокре курча, і – дивно – з його капелюша тече чомусь синя вода. Драстуй, Юліане Шпол! Драстуй, запашне життя! Тисну вам руку».

Сумська – то взагалі вулиця поетів і митців. Пройдіть сотню метрів від її початку – і перед вами пам’ятник Гоголю. Гоголь поглядає на Сумську, а за його плечима – майдан Поезії. Чи є ще де на світі майдан Поезії? Не знаю. Щоправда, останнім часом поезії на майдані трохи поменшало. Уже немає ні крамниці «Поезія», куди я заходив три десятки років поспіль, ані кав’ярні, яку ми називали «Грецька зала», з її духмяною кавою, тістечками, гіркуватим сигаретним димом і нашими нескінченними балачками про все прекрасне, що є в житті й у мистецтві… А що ж бачить Гоголь на Сумській? Нічого такого, що би змусило його меланхолійно зітхнути: «Скучно жить на этом свете, господа!» Яке там «скучно», коли прямо перед твоїми очима – ошатний будинок у стилі французького неоренесансу! Легендарний «Березіль». Пам’ятаєте вірші «Кобзаря на мотоциклі» Леоніда (Льоньки!) Чернова, де він оспівує романтику Харкова, а власне – вулиці Сумської? «В Харкові, / біля держдрами / після десятої / ночі /з жовтим квитком у кишені бродить / романтика міста. / Вітер / – з дощем під очима – / десь над держбанком лютує, / рве / крижаними зубами / мокрий зів’ялий плакат. / У «Березолі» – «Мікадо»…» «Мікадо»… Яким теплом віє від самої назви цієї славетної савойської опери Вільяма Гілберта й Артура Саллівана! Сьогодні у «Березолі» її не ставлять, але, коли прямуєш сюди на спектакль (особливо на малу чи на експериментальну сцену), здається, що ось-ось вийде з-за рогу Лесь Курбас у своєму темному шкіряному плащі та широкополому капелюсі…

Ще сотня метрів угору Сумською – і перед вами будинок міської опери, а відразу за ним – затишний сад Шевченка. Ще трішки вгору – і вас, обличчям до Сумської, стріне вже сам Великий Кобзар (без мотоцикла, ясна річ). Якщо вірити Сергієві Жадану, то одного разу він узяв та й утік зі свого височенного постаменту. Ішов неспішно Сумською, насолоджувався життям слобожанського мегаполіса. От тільки дівчата на Сумській йому не сподобалися: «Дівчата пахощами вкриті / Прохали в нього закурити / Їм одвічав не вельми чемно / Тарас Григорович Шевченко». Мабуть, ті дівчата просто заважали поетові подумки складати вірші. Бо як же можна бути нечемним із жінками на Сумській, коли вони такі прекрасні! Може, десь саме тут, а може, просто на сцені «Березоля» Льонька Чернов і побачив юну Курбасову вихованку, божественну Зіну Пігулович. Авторові «Профспілки божевільних», «Пригод професора Вільяма Вокса на острові Ципанго» й інших чудових творів за своє життя доводилося бувати у багатьох містах: і в Петербурзі, й у Владивостоці, й у Коломбо, й у Бомбеї, й у Стамбулі, й в Одесі, а в них, певна річ, він стрічав чимало прекрасних жінок, але ця дівчина зі Сумської здалася йому просто неймовірною. Словом, Льонька Чернов закохався без пам’яті. Та от біда: на ту пору він був уже одружений. І тоді наш «Кобзар на мотоциклі» знайшов десь фото Пігулович, на якому вона була гола-голісінька та ще й у неабияк спокусливій позі, й почепив його над своїм робочим столом у будинку «Слово». А щоби ніхто не бачив його пасії, поет прикріпив зверху зроблений на тонкому папері фотопортрет Зигмунда Фройда. З відчиненого вікна повівав легенький вітрець, портретик доктора Фройда раз по раз злітав догори, і тоді закоханий «Кобзар на мотоциклі» бачив свою любов такою, якою і хотів її бачити. Ось вона – справжня Муза. Якби іронічний Фройд довідався про свій грайливий портрет у ролі фігового листка чи то пак superego, він би, мабуть, не те що плакав, як в Ірени Карпи, а помер би від сміху.

Та хіба тільки Чернов утрачав голову від жінок на Сумській! Аж ніяк. Кажуть, що ніжний і трепетний лірик Володимир Сосюра, поки проходив Сумською знизу вгору, встигав разів із десять закохатися. Не знаю, що він собі думав про цих кралечок. Та нехай навіть те, що й епатажний Володимир Маяковський: «Один станок – просто станок, / Много станков – мастерская. / Одна б… – просто б… / Много б… – Сумская», – вони все одно чарівні та прекрасні…

Мій син Сашко – поет, прозаїк, драматург, перекладач, публіцист, кандидат філології та неабиякий бешкетник – так само, як і Хвильовий, безумно любить дощ. Але того дня світило ясне сонечко. Він його теж любить. Аякже! «Санечка-сонечко», як кажуть про нього юні поетки. Сашко стояв із одним своїм знайомим австрійцем на початку Сумської. Курили, сміялися, розмовляли про щось. Аж раптом – мчать на шаленій швидкості міліцейські машини, розганяючи сиренами і мертвих, і живих, і ненароджених, за ними – кавалькада розкішних авто, потому знову міліцейські машини, а насамкінець – карета швидкої допомоги та величезна, мов гарба, пожежка – така собі «червона фіра». Від несподіванки й подиву австрієць ледь цигарку не ковтнув. «Was ist das?» – ошелешено спитав він. «Herr President…» – відповів Сашко. Гість не повірив власним вухам. А коли нарешті повірив, сказав: «Наші політики їздять тихо-тихо й бічними вулицями, щоби людям не заважати».

Після того пройшли, як завше бурхливі, вибори, змінилася влада, та не змінилися її звичаї й обичаї. Якраз у той день, коли підписували Харківські угоди, нам із дружиною треба було забігти до видавництва. Повертаємося назад – Сумська порожня, обабіч вулиці через кожні п’ять метрів стовбичать міліціонери, а самою вулицею з інтервалом секунд сорок на шаленій швидкості пролітають люксусові авто. І в цей час трохи вище від міської опери довговолосе хлоп’я в навушниках, котрому вся ця катавасія була глибоко по цимбалах, спробувало перейти на «зебрі» через вулицю, та молодий лейтенантик узяв його за плече і скрушно-повчально мовив: «Ну, куди ти, дурачок!.. Задавлять і не помітять!»

І тоді я згадав назву книжки Льоньки Чернова «Людина з іншої планети». Справді, їздити моєю рідною Сумською отак можуть хіба що люди з іншої планети. То не їхня вулиця – вони її бояться. Мабуть, іще трохи, думав я, – і вони боятимуться не лише Сумської, а і власної тіні, якщо вона в них, звісно, є. А я Сумську люблю. Тому ходжу нею як нормальна людина, так, як ходили колись Бажан, Маяковський, Чернов, Хвильовий, Шпол, Сосюра… Як ходять нею мій Сашко, його друзі й тисячі-тисячі інших харків’ян. Це – наша вулиця. Це – наше місто. Це про нас співав колись Булат Окуджава:

 
О Харьков, Харьков, твои улицы,
они ясны и без огня.
Пусть пешеходы твои – умницы –
поучат мудрости меня.
И пусть, отвергнув все нелепости,
ты сам заговоришь во мне…
Твои полночные троллейбусы
плывут и тают в тишине.
 

Урок 5

ЛІТЕРАТУРА ТА ПОЛІТИКА

Звідки беруться вірші

Десь років за три до того, як я народився, тобто вже досить давно, засновник «нової онтології» Ніколай Гартманн у своїй «Естетиці» писав: «Розсудливій людині здається ясним і незаперечним те, що мистецтво, яке відкидає життя і його потреби та суперечить йому, втрачає ґрунт під ногами й зависає в повітрі. Питання тільки в тому, як саме воно має бути пов’язане з життям…» Я теж так гадаю, хоча я завжди обстоював і обстоюватиму думку про те, що поезія – «річ у собі», що вона існує сама по собі, незалежно від потреб буденного життя, а надто – від політики. Це моя, нехай навіть перебільшена, реакція на одвічну «інструментальність» української літератури, на її перебування в ролі чиєїсь служниці, реакція на нашу вроджену глухоту до таких простих речей, як «наука для науки» (аристотелівське «знання заради знання»), «мистецтво для мистецтва» тощо.

Справді, що таке наша література, починаючи від часів Хрещення та ледь не до самісінького кінця XVIII століття? Наймичка богослов’я, чи то пак, ancilla theologiae. А що таке наша література XIX століття? Наймичка ідеології. Лише на зламі ХІХ—XX століть Микола Вороний чи не вперше тихо та несміло мовив слівце в обороні «поезії для поезії», на що отримав відповідь свого друга Івана Франка – полум’яний віршований трактат про громадянські обов’язки поета: «Ах, друже мій, поет сучасний – / Він тим сучасний, що нещасний. / Поет – значить, вродився хорим, / Болить чужим і власним горем». І що ж Вороний? У 1902 році з мого рідного Харкова він пише Франкові до Львова послання, запевняючи Каменяра у своїй відданості ідеалам боротьби за краще майбутнє та водночас таки обороняючи «Поезію-царицю»: «До мене, як горожанина, / Ставляй вимоги – я людина. / А як поет – без перепони / Я стежу творчости закони».

Словом, тільки на потужній хвилі модернізму початку минулого століття в нас зринає ідея свободи творчості й «мистецтва для мистецтва». Та на порозі вже стояли воістину тектонічні соціальні зрушення – війни і революції. У їхніх карколомних перипетіях ця ідея то зблискувала, то згасала, то зблискувала, то згасала… Остаточно вона згасла на початку 1930-их, десь після того, як 26 жовтня 1932 року в розмові з літераторами у квартирі Максима Горького Сталін сказав, що вони, письменники, – «інженери людських душ». Тоталітарний комуністичний режим зробив усе від нього залежне, щоби перетворити літературу на свою наймичку. Зрештою, і для переважної більшості противників цього режиму поезія так само була наймичкою. Згадаймо хоча би, як 1946 року мій земляк Іван Багряний у своїх «Думках про літературу» писав, маючи на увазі ідею «чистого мистецтва»: «Ні, це не шлях для українського письменника, що хоче творити українську літературу, а не літературу українською мовою». Мовляв, із огляду на реалії життя поезія не може бути тільки поезією – вона неодмінно перебирає на себе функції політичної трибуни.

І, скільки я себе пам’ятаю, мене завжди хотіли переконати в тому, що інакше не може навіть бути. Література – наймичка, література – «для хатнього вжитку»… А хіба сьогодні щось змінилося? Ні. Бо навіть наші найрозкутіші автори знову заговорили про інструментальність літератури, а в обороні «Поезії-цариці» голосів не чути. А от мені поезія-наймичка душу не гріє.

Ясна річ, поезія – не «дзеньки-бреньки» чи щось таке. Ні, ні й іще раз ні! Я чудово розумію, що мав на думці Микита Шаповал, коли взимку 1925 року роздратовано вигукнув: «Плювать мені на есерів та есдеків! Для мене Шевченко більший за всі партії. Хто мене зробив революціонером? Шевченко! А не якісь там паршиві есери та есдеки». Проте Шевченко ніколи би не став для Шаповала «більшим за всі партії», якби не був Поетом. А те, що політика впливає на літературу, – річ надто очевидна, щоби її заперечувати. Не ходячи далеко, розкажу одну історію про себе.

У нове тисячоліття Україна входила перевальцем. Політики мололи язиками та гладшали, народ слухав їх і «виживав», економіка й культура ледь-ледь животіли. Не вистачало геть усього, зокрема електроенергії. І тоді можновладці «з метою економії» вирішили «віялом» вимикати в Харкові струм: тут є – там нема, там є – тут нема. І так – кожні дві години. Тож вечорами та ночами моя Олексіївка раз по раз поринала в непроглядний морок. Тоді я вставав із-за комп’ютера, підходив до вікна і, щоби не божеволіти, починав складати вірші. Вони були крихітні, холодні й дуже дивні – немов сніжинки за склом. Деякі з них я ще й досі пам’ятаю.

* * *

 
холодна кава
чорний шоколад
молочний присмак
місячного сяйва
колись давно
наснилися мені
 

* * *

 
потойбіч літа
сойчине крило
легкі вітрила
сині береги
посейбіч літ
невипите вино
сніги сніги сніги
 

* * *

 
на світі білому зима
тонка свіча
згорає плинно
мене давно уже нема
і зимно бути
не повинно
 

* * *

 
я марив
засніженим містом
де теплі зманіжені губи
терпкі наче плин тріолета
на ранок смакують чай
 

* * *

 
за краєм ночі
плин води
прозорі пальчики остуди
знічев'я плутає сліди
недільний потяг у нікуди
 

* * *

 
ковток червоного вина
манірний звук віолончелі
летить блакитна сарана
в оазу білої пустелі
 

* * *

 
запах дощу на долонях
губи тремтливі і плинні
срібний карасик заплутався
у сонячному жабуринні
 

* * *

 
на дні моєї пам'яті печаль
гінка лоза між небом і землею
холодний слід сліпучої галеї
на дні моєї пам'яті печаль
 

Звідкіля брались оті візії? Що їх навіювало?.. Хоч сідай та й пиши трактат на тему «Про благотворний вплив бездарної економічної політики на розвиток поезії в Україні». Бо щойно електрику перестали вимикати, а отже, з’явилася можливість нормально взятися до праці, поет у мені помер. Щоправда, не обійшлося тут і без «суб’єктивного чинника»: я не пишу віршів, бо не хочу підтверджувати думку Миколи Хвильового про українців як про націю «стовідсоткових поетів». Пам’ятаєте, як він колись казав: замість культурної та державної творчості ми марнуємо свою життєву енергію на плекання якогось солоденького фіктивного світу… От я собі й думаю: а може, ми ще й досі є нацією «стовідсоткових поетів» якраз тому, що ось уже добру тисячу років, від часу Хрещення й до сьогодні, раз по раз залишаємося «без електрики»? Не знаю.