Текст книги "Що таке українська література"
Автор книги: Леонід Ушкалов
Жанр:
Языкознание
сообщить о нарушении
Текущая страница: 13 (всего у книги 20 страниц)
Урок 30
ЦИГАН, ПІВНИК І ЗАНУДА
Що таке українська інтермедія?
Як жаль, що сьогодні в антрактах не грають інтермедій, тобто легковажних п’єсок! Тепер в антрактах сцена завмирає, а глядачі здебільшого прямують собі до буфету. Хіба вряди-годи у глядацькій залі під час антракту відбувається щось інтермедійне. Наприклад, одного разу в «Березолі» ми з дружиною дивилися спектакль – не пам’ятаю вже, що саме. Сиділи у другому ряду. А перед нами безперервно товклися якісь юні леді та джентльмени – мабуть, старшокласники. Й ось в антракті одне натоптувате дівча встало, повернулося до свого обридливого сусіда, стукнуло кулачком у долоньку й каже: «Діма!.. Ти шо, забичений чи трохи маньяк?.. Шо ти, як тіки шо, так зразу «корова»… Щ-я-а як врєжу!..» Діма у відповідь бекнув щось невиразне про «боксьора», та потім обм’як і сидів тихо-тихо, не рипаючись…
Ото й усе. А уявіть собі 1619 рік. Ярмарок у Кам’янці-Струмиловій, теперішній Кам’янці-Бузькій. Чудовий літній день. Кольориста юрба. На ярмарковій сцені йде п’ятиактна драма Якуба Гаватовича «Трагедія, або Образ смерті пресвятого Іоана Хрестителя…» Такий собі «євангельський Шекспір». Та ось закінчується третій акт, і на сцену виходять двоє селюків – Максим і Грицько. Починається інтермедія «Найкращий сон». Оці двійко спродали волів, а тепер хочуть іти на лісосплав. Аж тут їх наздоганяє третій – Денис. Мовляв, хлопці, візьміть до компанії! Трохи згодом Денис просить у товаришів попоїсти, але вони нічого не мають. Так і йдуть. І раптом чують, що десь поблизу пахне пирогами. Кинулися шукати й таки справді знайшли у траві пиріг. Але ж пиріг один, а їх – троє. Тоді Денис пропонує лягти спати, а кому насниться найкращий сон, тому пиріг і дістанеться. І поки Максим та Грицько сплять, Денис тим пирогом поласував та й собі ліг подрімати. Прокидаються. «Ой, братця, – каже Максим, – снилось мені, ніби я в раю. І так там було гарно!.. А вже їсти й пити – чого твоя душа схоче!» «А мені, – каже Грицько, – снилось, ніби я в пеклі. І так там було погано, що хай Бог милує!» «А мене, – каже Денис, – поніс спершу янгол на небо. І там я бачив тебе, Максиме. Просив у тебе шмат хліба, а ти мені все на пиріг показував. А потім янгол поніс мене в пекло, і там я бачив тебе, Грицю, і ти мені казав, щоб я з’їв пиріг, бо тобі вже не до нього. Так я ото його й з’їв». «Та ти що?» – скрикує Максим. «Ага!» – відповідає Денис. «Ох, і порахую ж я тобі ребра!» – кричить уже Грицько. Денис тікає, а Максим і Грицько за ним женуться. Отака-от весела сценка, взята зі знаменитої антології «Діяння Римські», чи то пак «Gesta Romanorum».
Гадаєте, цей сюжет так і залишивсь у часах Шекспіра та Гаватовича? Помиляєтеся! Через багато-багато років він оживе, скажімо, в добре знаній оповідці Степана Руданського «Пан і Іван в дорозі». А вже в 1871 році вийде друком дуже популярна свого часу й геть забута сьогодні книжка Петра Раєвського «Сцени та оповідання з українського народного побуту». І в ній є сценка «Дивний сон». Сценка така. Ідуть із міста українець і росіянин. Українець і каже: «Чуєш, руський, а чи нема в тебе, бува, чого попоїсти, бо в мене, не при тобі кажучи, така клята жінка, що не дала мені на дорогу навіть шматка хліба. А їсти страх хочеться!» Росіянин на те відповідає, що в нього є і хліб, і смажена курка, та, мовляв, нехай оцим добром поласує той, кому насниться найкращий сон. Лягли вони спати. Уранці прокидаються. Росіянин каже: снилося мені, що ходжу я квітчастим лугом, аж тут злітають із неба двійко янголів, беруть мене та й несуть прямо до Бога. А я лечу й гукаю тобі: «Прощавай, товаришу, вже й не побачимось!» «А мені, – каже українець, – снилось, ніби сиджу я біля самого Бога, аж тут янголи тебе приносять. А Бог глянув на них та й каже: «Нащо ви його притягли? Не треба мені кацапів, ось у мене Грицько є!» І чий же сон кращий? Кому тепер їсти смажену курку?
Та повернімося до інтермедій. Цей жанр занепадає десь у середині XVIII століття разом зі занепадом нашого старовинного театру. Ясна річ, сама назва нікуди не ділася. Пригадаймо хоча би яскраву імпресіоністичну новелу Коцюбинського «Intermezzo» чи трохи пізнішу «інтерлюдію» Володимира Коряка «На Електриди» – та то радше щось схоже на інтермедії музичні, ніж на власне літературні, бо в цих творах нема нічого смішного… Аж раптом у грудні 1928 року – «Алло! Алло! Алло! Всім! Всім! Всім! Говорить Ярмарком “Літературного ярмарку” на хвилі 500.000 із міста Харкова, столиці Української Соціалістичної Радянської Республіки».
Починається феєрія «Літературного ярмарку». А який же ярмарок без блазенських інтермедій – цієї пародійної форми хору! І вже на 40-ій сторінці першої книжки «ЛЯ» – після оповідання Миколи Хвильового «Із Вариної біографії» – справді зринає інтермедія. Що в ній? Різне. Та насамперед – грайливий «запотиличник» Хвильовому: мовляв, про ваше оповідання, товаришу Миколо, ми кажемо: «Шкода!» Якесь воно «жаргонізоване», «дуже багато сахарину», а фінал – то взагалі катастрофа. Так недовго дописатись і до того, що читачі почнуть загортати у ваші книжки оселедці. Оселедець (із діжки незадоволено і глухим, безпорадним голосом). А я ж при чім тут? (до своєі Оселедчихи, що лежить біля нього). Та посунься хоч ти трохи!.. І без тебе душно! (важко зітхає) Ху! Оселедчиха (верескливо). Їдять тебе мухи з комарами!.. Чого ти прискіпуєшся? (продовжує дивитись у дірочку) Ой, людоньки, яке сьогодні сонце!..
Та Оселедець і Оселедчиха – герої епізодичні. А хто ж головні? Їх троє: Циган із батіжком, його ад’ютант Золотий Півник у синій свитці наопашки та Сірий Чортик Зануда. Оце вже, я би сказав, інтермедійна класика. Згадаймо хоча би другу інтермедію до драми Митрофана Довгалевського «Властотворний образ», яку грали на києво-могилянській сцені 10 квітня 1737 року. Тут вам і Циган, і Чорт. Нема тільки Півника. Утім, Півник – ад’ютант, тобто слуга, а слуга – класичний інтермедійний образ. Він є в інтермедіях і до «Драми про Олексія…», і до «Воскресіння мертвих» Георгія Кониського, і деінде.
А коли Циган, Півник і Зануда йдуть у відпустку, тоді Ярмарком може запросто викликати «з пекла ученого Аверроеса, найкращого коментатора Аристотеля», який незгірше за них виконує роль інтермедійного блазня. Крім Аверроеса, блазнюють і Анатоль Франс (цей виходить на сцену «в своєму славетному халаті і говорить, що йому не зовсім весело лежати в домовині, бо там насправді нема ніякого «повстання янголів» і там – головне – нема прекрасних женщин»), і чимало наших авторів. Ось хоча би диспут про Зелену Кобилу, яка «ходить по Європі». По-моєму, це блискуча пародія на той літературний диспут, що відбувся 18—21 лютого 1928 року в Харкові з участю Миколи Скрипника й інших партійних бонз. Виступає Петро Панч. «Товариство! – каже він. – Кинута Золотим Півником репліка, що кобиляча голова дурніша за курячу, єсть не що інше, як групове зухвальство, щоб не сказати більше. Півник: …ціоналізм? Панч: Я говорю з катедри, а не з шпальт нашої дорогої «Літературної газети»… Півник: Кукуріку! Панч: От вам і кукуріку. Ви гадаєте, що ви знаєте Зелену Кобилу? – Нєт, ви не знаєте Зеленої Кобили…
А особливо я люблю інтермедії Леоніда Чернова. Де він їх тільки не писав! І за лаштунками «Березоля», й у кафе Пока, і на радіостанції – і скрізь йому хтось заважав. Але, мабуть, найважче було писати «в ліфті готелю «Асторія», в співробітництві з українською балериною, коли він, ліфт, по дорозі з першого поверху на третій застряв на тридцять п’ять хвилин між третім і четвертим поверхом». Недаремно, каже якийсь скептик-поціновувач, інтермедійки вийшли «неважні». Читаючи їх, продовжує він, «мимоволі думаєш: яка тифозна курка тремтливою лапою дряпала ці рядки?» «Так-то, шановний товаришу Леоніде Чернов-Малошийченко! Ви цілком і повністю виконали ролю «потешателя почтеннейшей публики», редакційного блазня замість виступити перед цілою Україною глашатаєм, вісником, поетом радості, боротьби наших творчих буднів. Хай вам буде соромно, як соромно зараз нам, коли ми читали ваші блазенські вибрики».
А після цього вміщено «Редакційне повідомлення». Мовляв, коли ми почали з’ясовувати, хто автор цієї лайки на адресу Чернова, то виявилося, що таки ж сам Чернов. Неймовірно! «Навіщо ви це зробили?» – похмуро питає Чернова секретар Ярмаркому. Чернов весело регоче, закурює цигарку й каже: «Ха! Хай тепер спробують підкопатися критики й вороги. Геть з кону, книжкові робаки! Вам тут нічого робити. За вас уже зроблено». «Я хочу говорити серйозно!» – закликає його до порядку секретар. «Несерйозність, – весело відповідає Чернов, – єдина серйозна річ в житті. Але для того, щоб навчитись несерйозно ставитись до речей, треба бути надзвичайно серйозною людиною». «Будь ласка, – благає секретар, – без доморобних парадоксів»…
Але ні! Те, що сказав Чернов, – то аж ніяк не «доморобний парадокс». То – панегірик романтично-ніцшеанській іронії. І в цьому вас легко переконають «філософські» інтермедії Володимира Юринця. В одній із них Олекса Влизько стверджує: «Колись Фридрих Шлеґель дав прекрасну ідею іронії як найглибшого сенсу життя. Шкода тільки, що попсував її Гайне, майстер елегантної вульгаризації… Ми повинні зараз підняти рукавичку і снувати дальше Шлеґелеві думки. Іронія – це велика школа діалектики, і її діалектичність я найкраще відчуваю на собі. Подмухом сміху або бурею сарказму я стараюсь руйнувати поезію, але цей процес руйнації сам стає поетичним… Я старався із сарказму створити Pathos der Distanz між мною й об’єктом сарказму… І тому я людина вільна і можу спокійно судити про все. Моя внутрішня незаінтересованість дає мені можливість глядіти на все й інтересуватись усім. Як Ланцелот, блукаю я по світах, де є стільки непередбаченого… Чи не нахабство? Так… Ігриве нахабство – це й є поезія». Словом, як декларує Ярмарком, інтермедії «були, є і будуть підготовчою школою до майбутнього активно-романтичного мистецтва». Ну, ось вам – інтермедія в ролі модерного Іоана Хрестителя, тобто предтечі «романтики вітаїзму».
І як же жаль, що вже невдовзі Хвильовий змушений був писати пролог до останньої-преостанньої книги «Літературного ярмарку»! «Зігравши свою чималу ролю.., «ЛЯ» відходить в область історії. Ніколи ви, шановний читачу, не побачите вже ні цієї каруселі, що завжди розпочинала нумери «ЛЯ», ні цих малюнків на його берегах, ні інтермедій, ні петрицьких сорочок, ні, ні… і т. д. – і це все відходить в область історії. Шкода? Я не сказав би». Та ні! Не вірте товаришеві Миколі! Душа йому боліла. Ще і як! Бо то було прощання не з ярмарковими каруселями й інтермедіями – то було прощання з Українським Ренесансом.
Урок 31
УКРАЇНСЬКИЙ ФАТАЛІЗМ
Думки про астрологію та інше
Якось київський поет-неокласик Юрій Клен читав журнал «Життя й революція» за 1932 рік. І там він натрапив на отакі «модні» віршовані рядки: «Бомби нам би / лобом би і амба / а бабам би бублики…» Клен іронічно посміхнувся: «пролетарська поезія», що й казати! «Порівняймо рецепт дадаїста Тристана Цари, як писати вірші, – подумав він, – взяти газету, дрібно покраяти, перемішати шматочки в капелюсі, витягувати і по черзі занотовувати слова. Я певен, що вірші, писані за таким рецептом, були б у сто раз талановитіші від щойно цитованих, бо вірю в мудру логіку сліпого випадку, проти якої логіка вихарашаного інтелекту – ніщо». Чудова думка! Проте, дорогий Читачу, я згадав її не для того, щоби поговорити про «бомби нам би» чи про дадаїстський «метод нарізок» (cut-up technique), який згодом мав помітний вплив і на літературу (наприклад, на «бога» бітників Берроуза), і на малярство, і на кіно, і на музику «техно», «індастріал»… Ні. Я хочу звернути вашу увагу на те, що поет вірить у «мудру логіку сліпого випадку». Цю логіку в нас найчастіше звали «долею», або «фатумом».
Мабуть, вам не раз доводилося чути, що українець – якщо й не фаталіст, то принаймні уявляє долю в образі всемогутньої володарки світу. Згадаймо хоча би слова головної героїні драматичної поеми Лесі Українки «Кассандра»: «Що можуть проти долі всі боги? / Вони законам вічним підлягають / так, як і смертні, – сонце, місяць, зорі, / то світочі в великім храмі Мойри, / боги й богині тільки слуги в храмі, / всі владарки жорстокої раби. / Благати владарку – даремна праця, / вона не знає ні жалю, ні ласки, / вона глуха, сліпа, немов Хаос». Ось він, чистої води фаталізм. Скажете: ну, звісно, це ж історія Троянської війни. Хіба у світі Гомера могло бути якось інакше? Добре. Тоді почитаймо наші народні оповідання, які зібрав Лесин дядько – Михайло Драгоманов. Там є такий сюжет. Ходить по землі Бог – християнський Бог! – і люди прохають Його то змінити на краще безталанне життя праведника, то покарати грішника, котрий живе собі, як у раю… Та Бог не в змозі цього зробити. «Така його доля», – відповідає Він. Чи ж це вам не фаталізм? Чи Бог не постає тут усього лише «слугою в храмі Мойри»?..
А коли я був малий, моя бабуся Ївга казала про карколомні житейські історії: «Так воно на роду написано». Пізніше я зрозумів, що цей «рід» – то ніщо інше, як фатум, бо в наших старовинних книжках латинське fatum споконвіку перекладали словом «рід». А тоді… Тоді ціле моє єство бунтувало проти «письма на роду», особливо коли бабуся розповідала про голод 33-го. Як?! Як мій дід Микола, такий мудрий, такий сильний… як він міг терпіти?.. Невже він сприймав ту наволоч, яка заходила до хати, щоби забрати останні крихти хліба, за посланців неба?! Бабуся лише сумно зітхала. Мабуть, саме так зітхала бабуся в «Казці про Правду та Кривду» Панаса Мирного, коли діти питали її, чи переможе коли-небудь Правда Кривду.
Але ж то бабусі. Може, дорослі чоловіки почувають інакше?.. Розгортаю щоденник Аркадія Любченка. 22 червня 1942 року. «От і рік, рівно рік війни, – пише автор «Вертепу». – Я знову, як і рік тому, сиджу в своєму кабінеті. Все переніс за рік, – наче важкий і просто неймовірний сон. Ах, який страшний сон! І скільки повчального… Ще раз та ще раз переконуюсь: є невидима й непереможна над людиною сила. Хай це зветься доля чи як завгодно. Це, у всякому разі, наймогутніша Сила. Од неї, кінець кінцем, все залежить. Що б не робив, як не складав би свої плани, скільки б енергії не витратив, намагаючись бути господарем своїх справ, а Вона – Дажбог – раптом усе по-своєму скрутить, разюче, несподівано все поверне геть в інший бік… І мимоволі почуваєш себе не те що особисто слабким, нестійким, а якимось короткозорим, недосвідченим, просто іноді дурним. Стоїш, геть ошелешений, і тільки дивуєшся». А ось запис від 30 листопада того ж таки року: «І все взагалі в цьому житті діється за своїми незалежними законами. Керує ж цими законами – хто? Може, випадок? Але випадок – велика умовність. Випадок завжди має і свої причини. В чому ж річ? В тій, мабуть, силі таємній, позасвідомій, могутній, що існує повсякчас поруч мене, супроводить мене незмінно в житті. Скільки разів уже я стикався з нею на крутих небезпечних поворотах і тут особливо явно почував її віддих просто в обличчя, почував холодний дрож, як перебіг струму – дрож від близького трепету крила…» Хіба ви, дорогий Читачу, ніколи не почували чогось схожого? Я – почував.
І, мабуть, одним із найяскравіших проявів оцього трепетного почуття є наша астрологічна традиція. Справді, астрологія в нас така ж давня, як і сама література. Хіба ні, коли перший виклад астрологічної науки бачимо вже на сторінках «Ізборника Святослава» 1073 року? Та й перша друкована книжка українського автора – так само астрологічна: 7 лютого 1483 року в Римі вийшов трактат доктора мистецтв і медицини Болонського університету Юрія Дрогобича «Прогностична оцінка 1483 року…» («Iudicium pronosticon anni MCCCCLXXXIII…»). Трактат присвячено 212-му папі Римському Сикстові IV – тому самому, котрий заснував Капітолійський музей і чиїм ім’ям названа Сикстинська капела. Сикст IV був великим меценатом, дуже впливовим політиком, а ще чудово знався на астрології. У присвяті свого трактату Юрій Дрогобич писав: «Ти пізнав, яка сила зірок. Я відаю, що ти вивчив усі причини речей. І якщо велич неба незбагненна для очей, то вона недалеко відбігає від людського розуму. Ми знаємо за наслідками причини й за ними ж таки розрізняємо впливи небес – так відкривається шлях. Усе смертне підлягає законам неба. Хто б це став заперечувати! Отже, зірки керують земними справами. Вони не змушують, а дозволяють правити самим, а коли раптом загрожують, люди можуть відвести загрозу розумом». А потому, покликаючись на Аристотеля, Клавдія Птолемея, Абу Машара, Ґвідо Бонатті й інших, розпочинає свою футурологію. Астролог каже про те, яким буде цей рік, як житимуть люди різних релігій, що чекає на Понтифіка та на його кардиналів, на Священну Римську імперію, на Польщу, Богемію, Угорщину, Італію, Іспанію… Він каже про можливі війни, про затемнення місяця, про пошесті, про погоду та навіть про урожай і про ціни на ринку…
Проте навіщо мені ходити аж до Рима, коли перша книжка моєї рідної слобідської літератури була так само астрологічна? Маю на думці рукописну збірку архімандрита Курязького монастиря Онуфрія «Про людську природу», роботу над якою автор завершив «року від Різдва Христового 1699, грудня 10 дня». І тут я читаю, зокрема, отакі вірші: «Дванадцять різних знаків є у астрології, / І знаки ті бувають ласкаві і строгії: / Баран, Бик, Близнята, з ними ще і Рак, / Лев, Панна, Ваги, Скорпій і Стріляк. / Козел, Водолій, Риби теж такі бувають, / ті, що в небі мешкають, про те добре знають». Та й загалом, за часів Онуфрія астрологія була в нас дуже популярна. Тут і астрологічна медицина, тобто ятроматематика, про яку автор знаменитого трактату «Speculum astrologiae» Франческо Джунтині писав: «Без астрології лікар сліпий і ніхто йому не повірить». Тут і такий суто астрологічний жанр, як генетліакон – наприклад, поезія Сковороди «На день народження Василя Томари». А в «Комедії на день Рождества Христова» Дмитра Туптала алегорична постать Астрології виходить на сцену. У п’ятій яві вона перераховує знаки зодіака, сузір’я, окремі зірки, та ніяк не може зрозуміти, що то за нова зірка, яка щойно зійшла на небі. І тут пророк Валаам устає з домовини й каже їй, що то зірка Якова.
Звісна річ, далеко не всі ставилися до астрології з таким пієтетом. Згадаймо хоча би Теофана Прокоповича, який казав: «Астрологи, звані звіздарями.., вважають, що фатум – це вплив зірок на людей, які народжуються під їхнім сяйвом, і що цей вплив обмежує їхню волю й неодмінно спрямовує їх до певних (добрих чи поганих) учинків. Таке уявлення в жодному разі не можна пропонувати християнинові, коли він хоче залишатись мудрим і не втрачати здоровий глузд. Бо ніщо не може перешкодити вільному виборові людини, хоч і може впливати на неї, але не так, щоб скувати людину взагалі, коли вона чогось хоче». А ось перша інтермедія до драми Митрофана Довгалевського «Комическоє дійствіє». На сцену, тримаючи в руках підзорну трубу, виходить астролог. Він каже, що з допомогою «астрономського мистецтва» знає геть усе: і те, що діється на небі, й те, коли треба орати і сіяти. Тим часом його співрозмовники: двійко селян-українців, білорус і циган – спершу шкилюють із нього (наприклад, Пархом питає, чи не зна той, бува, якої масті буде теля в його рябої корови), а потому відбирають підзорну трубу, а його самого проганяють геть.
Зрештою, не так уже й важко гуртом прогнати зі сцени недотепу-астролога. От лише сама астрологія нікуди при тому не зникає. І про це красномовно свідчить, наприклад, творчість «буковинського соловія» Осипа-Юрія Федьковича. «Нахил до героїзму у Федьковичевому світогляді, – писав Василь Сімович, – в’яжеться з фаталізмом, таким притаманним для українського народного світогляду, а звідціля вже й недалеко до астрології, яку Федькович трактував дуже поважно й якій віддав чи не десять років свого життя». Правда-правда! Федькович – фаталіст. Недаремно він так уважно вивчав Шопенгауера. Недаремно в 1879—1883 роках астрологія була, здається, однією-єдиною справою, якій він наполегливо та ревно віддавався, витративши мало не всі свої статки на придбання відповідної літератури. Він купив латинський рукопис із астрології IV століття, латиномовні та грекомовні астрологічні книжки XVII—XVIII століть, десятки томів астрологічних календарів, карт, атласів, таблиць… Він написав чотири спеціальні трактати з проблем давньоєгипетської теології та астрології. Зберігся один – рукопис майже на 900 сторінок під назвою «Apotelesmata, oder Das Buch der Dekrete». «…Долю чоловіка і його будучину можна відгадати, – писав Федькович у передмові до своєї «Гороскопії», – тілько нехай він не жадає чогось такого неможливого, як жадали середньовічні астрологи, і тримаєся тих скромних границь, які взагалі зазначені для чоловіка, що не все може осягнути»…
То було майже півтора століття тому. А що сьогодні? Сьогодні, як стверджує Перрі Андерсон у книзі «Джерела постмодерну», «настали часи демократичного фаталізму. Та й як може бути інакше, коли соціальна нерівність зростає такою ж мірою, як і політична законність, а громадянське безсилля йде рука в руку з розширенням виборчих прав?» По-моєму, реалії українського життя є просто блискучою ілюстрацією до цих слів ідеолога «нових лівих». Якраз час виходити на сцену астрологам.