Текст книги "Що таке українська література"

Автор книги: Леонід Ушкалов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 20 страниц)

Урок 34

«УКРАЇНА ВЕЛИКОЮ БУДЕ!»

Поема про море

Надворі літо. Спека панує на вулицях слобожанського мегаполіса. У цей час, мабуть, кожен городянин лине думкою кудись далеко-далеко, на берег синього моря, де цілюща солона вода, прохолодний бриз, спокій. Як у Миколи Бажана. Пам’ятаєте? «Тут тільки море й ти, тут тільки ритм і тіні, / Плавкий гекзаметр хвиль, мовчання берегів…» Бажан мав ідеальний слух і просто неймовірне чуття ритму. Тому він так трепетно слухав море… Колись Вільгельм фон Гумбольдт не без подиву думав собі: «Чому це ритми старовинної поезії народжують у твоїй душі такий спокій?» Ось хоча би ті-таки гекзаметри. І, якби він спитав про це у Бажана, той, напевно, відповів би: «Тому що гекзаметр – це лагідна морська хвиля, що мірно набігає на берег».

Ритми моря звучать у душі поета навіть тоді, коли він раптом утрачає слух, як те сталося з Олексою Влизьком. Згадаймо хоча би його легку та плинну «іронічну увертюру» про Одесу: «Над хорошим Чорним морем / Тріпотять серця і райни / І суворий владар – вікінг – / Свій проводить корабель. / Він проходить у тумані, / Обминаючи Одесу, / Де живуть буденні люди / І найкращі із жінок!» Ясна річ, поета-романтика буденні люди не дуже ваблять. Його ваблять моряки – ті, хто вічно шукає чогось незвіданого, хто має залізні нерви, мужність, порив і силу, ось як оцей капітан із «Балади про летючого голландця»: «Важкий броненосець відходить в рейс, / Відходить земля, мов іржавий дах. / Місток. Капітан. На злих вустах / Тринадцять чортів, а на носі цейс». Словом, ідеал поета – людина моря. Та й сам він – моряк, і його побратими – моряки: «Загартовані сонцем, вітрами, / Перепливши незнані світи, / Ми не маємо стежки і брами, – / До якої прийти». Ні-ні, це аж ніяк не маніфест заблукалих мандрівників, не образ безцільних людей-номадів. Це – панегірик безмежній свободі. Бо в морі куди не кинь – стежки. Море не знає лабіринтів земного світу. У морі не треба шукати якихось там доріг чи брам, бо воно само безмежна дорога-брама в незнаний світ. І про це чудово писав Юрій Яновський у своєму «Майстрі корабля»: «Я ніколи не любив ходити по дорогах. Тому я й люблю море, що на ньому кожна дорога нова і кожне місце – дорога». Море – це абсолютна свобода, це образ людського пориву до всього незнаного та безмежного, зрештою, це щемке почуття твоєї власної зникомості й малості. «Перед морем, – каже Яновський, – завжди себе почуваєш ніби винуватим за те, що мало живеш. За те, що такий малий». Яновський просто обожнював море. Недаремно Євген Маланюк у «Книзі спостережень» писав, що Яновський був тим, «хто відкрив і завоював нам море, море в значенні не географічному чи навіть геополітичному, а в значенні психологічному, як окремий духовний комплекс…»

Справді, море для Яновського – міра всіх речей. Притягальна сила моря така могутня, що її можна порівняти хіба що з першою любов’ю. Герой «Майстра корабля» Сев, у якому не важко впізнати Сашка Довженка, каже: «Море – це розпутна красива жінка, яка хвилює більше за всіх цнотливих голубок. Ця жінка лише збуджує жагу, вашу шалену пристрасть. Як перша знана жінка, вона ввижається вдень і вночі. Задовольняє один подув пристрасті, але викликає два інших. Ви бачите, що вона брудна, оця ваша любов, вона іноді дурна й жорстока, але ніяка красуня в світі не дасть вам стільки насолоди, бо вона є й залишиться першою жінкою, першою любов’ю».

Мені здається, що всі наші найкращі поети 1920-их років мали воістину морські душі. Та й сама доба Українського Ренесансу з її всеосяжною революційністю нагадувала буремне море. Недаремно Павло Филипович переспівував тоді Бодлерову «Людину і море», де є такі рядки: «Людино вільних днів, колись на все життя / Полюбиш море ти – воно твоє свічадо. / В безкраїм плині хвиль себе почуєш радо, / Спізнаєш: як вони, гірка душа твоя». А Іван Сенченко у статті «Де хвилі…», надрукованій у шостій книжці «ВАПЛІТЕ» за 1927 рік, прямо казав: «Україна» плюс «море» дорівнює «велич». Ось він, «націоналістичний маринізм» у всій своїй красі. Ось він, сенс гасла: «Україна великою буде!»

По-моєму, один-єдиний тогочасний автор, котрий не любив моря, був (диво-дивне!) «м’ятежний» Микола Хвильовий. Чому? «Я вас хочу зрозуміти, – писав йому Яновський. – Може, це тому, що любите ви Тургенєва й Достоєвського? Може, граф Лев Толстой захопив вас своїми суходільними монументами? Я ніколи не любив їх читати». А може, тут далася взнаки «суходільність» і нашої попередньої літератури. Пам’ятаєте іронічну тираду того-таки Яновського: «Англія – морська країна, значить, там можна писати про море, – сказав він, граціозно зіпершись на пужално, – а Україна – край не морський – значить, ніззя»? Так письменник відреагував на слова одного з київських критиків щодо романтики моря в його «Прекрасній Ут». Але що там той нещасний «пролетарський» критик, коли навіть такий знавець нашої літератури, як Іван Майстренко, в «Історії мого покоління» писав: «Тільки в українських думах яскраво зображена морська стихія. В нашій літературі моря немає, якщо не рахувати «Майстра корабля» Юрія Яновського. В нашій літературі є вишневі садки, тихі місячні ночі, верби над ставками. Все тихе, спокійне»!..

Ні. Я так не думаю. Згадаймо картини морських походів наших князів-вікінгів у Несторовому літописі. Хіба на ту пору Чорне море не звали «Руським»? Згадаймо образ моря в літературі бароко, де хоч куди глянь – саме море: зрадливе море світу, «солоне море» людського життя, «глибоке море» Бога та Пресвятої Тройці, море Богородиці, море сліз, море гріхів, море пристрастей, море вічних райських насолод, «вогненне море геєнське», море Божої хвали, море серця, море совісті, море книжної праці, море смерті, море сумнівів… А «Енеїда» Котляревського, де троянці-запорожці постають в образі справжніх морських розбишак!.. А Шевченко! Хіба він – учасник Аральської описової експедиції, ініціатором якої був великий Александр фон Гумбольдт, – такий уже «суходільний»?..

Ось поет підходить до борту шхуни. Перед ним Арал – ніким не звідана загадкова водна гладінь обширом 65 000 квадратних кілометрів. Віє вітер, скрипить під ногами палуба. Зовсім скоро Шевченко відчує, що таке йти під парусами, що таке незнані береги, що таке безмір моря, його краса, його принада, його неймовірні сила та жорстокість. Наприклад, у травні 1849 року поет потрапить у шторм, який капітан-лейтенант Олексій Бутаков – учений і мореплавець, за чиїми плечима була кругосвітня подорож, – описав отак: «Хвилі були величезні й, сказати б, бурунні, а тому кожен вал бив шхуну зі страшною силою, тим паче що вона й сама по собі легко зринає на хвилі, тож я щомиті чекав на смерть. О сьомій годині вечора налетів жахливий шквал із градом. Не можу збагнути, як не обірвались канати і як ми вціліли. А потім цілу ніч ні вітер, ні хвилі не вщухали аніскілечки; своїм порятунком ми зобов’язані одному лиш Божому милосердю».

Тож, коли Шевченко змальовує у «Прогулянці…» «прекрасно-жахливу» картину бурі на морі, – це не просто фантазми сну, а ще й позасвідома згадка пережитих морських штормів. Прикметно, що цей феєричний буряний образ супроводжують звуки думи про Олексія Поповича, де є чудесний опис бурі на морі – той самий, про який перший видавець українських народних дум, «герольд романтизму» князь Микола Цертелєв писав: «Прекрасні Оссіанові описи бурі навряд чи мають у собі більше жвавості й правдивості». А ще були солодко-бентежні й украй небезпечні обстеження невідомих морських берегів. Приятель Шевченка, учений-мандрівник Олексій Макшеєв, згадував: «Пам’ятаю дві-три поїздки, коли хвилі перехлюпували вже через борти шлюпки чи барки й коли всі бліді, як смерть, мовчки гребли або вичерпували шапками воду; та море нас милувало, ми поверталися благополучно й при першій же нагоді знову довірялись мінливій стихії. Так, можна звикнути до небезпек, можна навіть полюбити їх, коли спонукою до їхнього подолання є така сила, як цікавість побачити новий, ще ніким не досліджений куточок землі». За своє бурхливе життя Шевченкові доводилось бачити й ці незвідані морські береги, які часом лякали своєю дикістю й безлюддям, а часом були принадні та жадані, мов незнайома красуня, і розкішні морські міражі, й «найрізноманітніші та найкрасивіші мушлі тропічних морів»…

Але справжня романтика моря настане в нашій літературі згодом, за часів Українського Ренесансу… То більше, що це була доба панування соціальної утопії, бо, як слушно писав колись Віктор Петров, «морська далечінь неодмінно пов’язана зі свободою, а ще – з якоюсь соціальною утопією, з надією знайти незнану землю, де на тебе (на всіх!) чекає щастя». То вже інша річ, що жаданий земний рай, на пошуки якого рушали в океан революції відважні аргонавти, конкістадори та вікінги, з бігом часу дедалі більше починав нагадувати ту ненависну тюрму, від якої вони втікали. Й уже невдовзі вони зрозуміють, що їх хочуть перетворити на в’язнів, котрим не вільно навіть думати про море. Саме тоді Олекса Влизько напише оці рядки про мандрівку до примарного Ельдорадо: «В нудний океан пішов корабель, / З людьми, що втекли від своїх земель. / Бо власна земля – холодна й німа, / Бо власна земля, – як завжди, – тюрма, / А краща – усюди, де нас нема». І далі: «Романтика моря? Конрад? Стівенсон? / Капітан таємничий, як масон? – / Нічого подібного. Через борт / Схиляється кілька зелених морд, / Щоб дерти з апломбами шлунки: – «Чччорт». / В салоні для шиберів, нагорі, / Танцює Манон з кавалером де Грі. / А палубу третю, від бруду руду – / Провітрює сон про світ какаду, / Про кактуси й Мехіко на меду…» Ні, не все так просто і з цією романтикою моря, і з Ельдорадо, і з Конрадом та Стивенсоном…

Та хай там що, а саме Український Ренесанс породжує прекрасну морську літературу. Уже наприкінці 1940-их Святослав Гординський, пливучи кораблем, нотує у своєму щоденнику: «Чомусь пригадалася наша морська поезія. Найсильніше, найорганічніше передавали її поети, зв’язані з морем, – Влизько, Яновський, Чернов-Малошийченко, Марко Вороний. Є ще поети-естети, філософи моря: Маланюк. Морська поезія – це та, що ставиться до моря активно, не споглядально. Влизько зукраїнізував Одесу, відкрив її доки і запах її вітру, Чернов зв’язав українську поезію з Червоним морем, з Індійським океаном. Маланюк відкрив для неї Балтик, Косач – південно-західне море конкістадорів. Микола Трублаїні відкрив своєю прозою море північне, Беринга, Софія Яблонська – море Жовте. Але скільки ще морів та океанів у нашій поезії невідкритих. А море як проблема космічна в нашій поезії ще майже не заторкнуте»… Так-так, море чекає на своїх поетів. Тим паче, що «Україна» плюс «море» дорівнює «велич».

Урок 35

«ОСТЕ CTE БІ БО БУ…»

Село і місто на сторінках української класики

У XIX столітті наші письменники, живучи по містах, просто марили селом. Зрештою, інакше й бути не могло, адже їхній ідеал – «народність». Ба більше, вони вважали, що якраз «народність» і визначає неповторне обличчя української літератури. Так думав, наприклад, Пантелеймон Куліш. Про це він прямо писав у статті «Простонародність в українській словесності», взявши за епіграф слова знаменитого німецького публіциста Вільгельма Гайнриха Риля: «Дорога до права веде через звичаї, дорога до свободи – через самопізнання, дорога до могутності – через сповнене любові осягнення нашої національної своєрідності». А через три десятки років Михайло Драгоманов у своїх «Листах на Наддніпрянську Україну», згадавши Куліша, скаже: «Коли б нам пощастило виробити літературу строго мужицьку по мові, присвячену інтересам найбільшої маси людності нашого краю… а в той же час літературу, одушевлену найвищими ідеалами європейської цивілізації, тоді б ми появили щось дійсно оригінального серед культурного світу, – такого, що про нього і той світ заговорив би! Ну, та, мабуть, ця моя колишня мрія так мрією і зостанеться!» Ні-ні! Драгоманов передає тут куті меду, бо чого-чого, а «простонародності» нашій новій літературі напевно не бракувало.

Можу пригадати ось хоча би таку красномовну історію. Незадовго до початку Другої світової війни Юрій Шевельов написав у Харкові працю «Синтакса простого речення». Потому була війна, потім – еміграція на Захід. І тут у Шевельова зринула думка перекласти цю роботу німецькою і видати. За переклад узявся відомий славіст, професор Мюнхенського університету Ервін Кошмідер. Авторський текст Кошмідер перекладав легко, а от із прикладами, які Шевельов брав з української класичної літератури, він мав неабиякий клопіт. «Чи це випадок, – із подивом казав він Шевельову, – чи вся ваша література така глибоко сільська, можна б сказати, навіть сільськогосподарська! Всякі там люшні, чепіги, підсвинки… Цих слів нема в моєму лексиконі, мені важко підшукувати їхні німецькі відповідники. Нічого подібного я не мав у творах тих слов’янських літератур, які я найкраще знаю, – польської, російської…» Цікаво, що відповів на це Шевельов – чоловік, котрий ціле життя наполегливо підкреслював, що він міщук, а не селюк?

Мабуть, він сказав, що це – «випадок». Справді, які там «люшні, чепіги, підсвинки» у старокиївських літописах чи у «Слові о полку Ігоревім»? Яка «сільськогосподарськість» у наших думах чи у трактатах високочолих богословів доби бароко? А розкішні народні пісні, що їх із повним правом можна трактувати як усну форму книжної поезії! Хіба ж «Ой, чий то кінь стоїть», що так проникливо лунає, скажімо, у фільмі Єжи Гофманна «Вогнем і мечем», не є виявом найрафінованішої лицарської любові? Хіба людина від «люшень, чепіг, підсвинків» має такі високі та шляхетні почуття? Ледве чи. Мужик на те й мужик, аби бути муругим у всьому, зокрема в любові. А які «люшні, чепіги, підсвинки» в українських романтиків із їхнім стрімким поривом «у блакить»? Та й наші реалісти, котрі «ходили в народ», аж ніяк не були носіями «сільськогосподарського» світогляду. Навіть нехіть до міста в нас здебільшого суто «міська».

Згадаймо, як Євген Маланюк писав, що Богдан-Ігор Антонич, оспівуючи природу, цілком заперечує місто. Мовляв, «у нашій літературі, поза Семенком і «Містом» Підмогильного, таке відношення до міста є eine alte Geschichte». Але це, – продовжує Маланюк, – аж ніяк не традиційна боязнь міста чи скигління селюка, бо Антонич «трактує місто передовсім як певну дивовижну відміну краєвиду, як новий для нього, але безконечно чужий і безконечно нижчий, убогіший світ, світ якоїсь передпотопової, запізненої нечистоти й всілякої обридливої, потворної нечисті». Та й сам Маланюк трактував місто приблизно так само. Ось він дивиться на нічний Нью-Йорк. І що ж нагадує йому сьогоднішня столиця світу? «Якоюсь тьмяною давниною, – каже поет, – повіяло від цього нічного пейзажу, що являв якби гірський хребет з міріадами простокутних вогників, розташованих геометричними шерегами, – на тлі беззоряного неба, що з ним майже зливалась масивна громада хмародерного хребта. Щось істотно-древнє було в цім кам’янім краєвиді. Щось від байок Шехерезади, але одночасно щось від інків і ацтеків, щось від «царства Монтезуми»… Можливо, що саме так мав виглядати старовинний нічний Вавилон»…

Перед нами всеосяжний паралельний світ, місто-архетип, місто-лабіринт, місто-примара. А можна уявляти місто й так, як уявляв його Гнат Михайличенко в мініатюрі «Дівча»: «Гамір міста охопив мене, заволодів моєю душею, не залишаючи місця для абичого іншого, крім гнітючої туги й самотності. Безупинно минали мене, поспішали кудись люди, чужі, ворожі… І, може, теж самотні». Що тут місто? Абсолютне втілення твоєї самотності – самотність у юрбі…

І навпаки, можна бути в захваті від барвистого міського многоголосся, від запаморочливої міської динаміки – і тоді на папір лягають весело посічені стрімким ритмом мегаполіса рядки Михайля Семенка: «Осте сте / бі бо / бу / візники – люди / трамваї – люди / автомобілібілі / бігорух рухобіги / berceus kapy / селі / елі / лілі…» Це щось схоже на створену в пам’ятному 1917-му картину Сухера-Бера Рибака «Місто»… А можна взагалі співати місту осанну, як те робить, скажімо, Аркадій Любченко у своєму «Вертепі». Пам’ятаєте? «Воно невтомне, як одвічна радість життя. Воно суворе, як невблаганна смерть. Воно завжди сповнене тих загадкових, приглушено-клекітних, переможних і переможених шумів, що родяться тільки в самому вирі зустрічних сил, на перехрестях гострих почувань та домислів і в боротьбі творять прийдешнє… Безперечно, ви любите місто. Воно визнає тільки сміливих і здібних. Воно обдаровує ласкою тільки імкливих та енергійних. І воно ненавидить, безмежно ненавидить усіх, що кволі й зневірені». Справді, місто – це територія свободи, й індивідуальної, й соціальної.

З другого боку, можна дивитися на все це зі скепсисом. Мовляв, місто ніколи не розв’яже тих питань, які стоять перед людиною. Згадаймо хоча би «хутірну філософію» Куліша, який казав, що заради людського щастя рано чи пізно міста повинні стати селами: «Надобно городам роздробитися на села…» Ну й, нарешті, можна по-народницькому проклинати місто як територію зла – так, як те робить героїня оповідання Панаса Мирного «Лихий попутав»: «Бодай ти, місто, огнем знялось, крізь землю пішло! Як я до тебе йшла – як ластівочка щебетала, назад повертаюся – вороном крячу… Щоб над тобою світ не світив і сонце праведне не сходило, як ти мою молоду долю спаскудило!..» Що вже казати про роман «Повія»! Цей роман – утілена в жіночій долі трагедія України як «селянського краю», що гине в нерівній борні з міською цивілізацією. Опозиція села та міста як «свого» та «чужого» віддзеркалює тут структуру простору колонії в різних її вимірах: від побуту до метафізики. «Село і місто у Мирного, – писав колись Сергій Єфремов, – вороги непримиренні, між ними точиться неустанний конфлікт, боротьба невгашенна. Село – це праця, залежна від землі, а через те розмірена, регулярна, планомірна, на довгі віки непорушно встановлена. Місто – це вічно-текуча експлуатація села, хаотична «комерція», тандита, на якій один у одного з рук рве і яка висисає з села і матеріальні, і живі соки; це резиденція бюрократії, усякого начальства…»

Своєрідною метаморфозою цієї опозиції є навіть «Місто» Підмогильного – чи не перший урбаністичний роман в українській літературі. Ось його головний герой-селюк стоїть на Хрещатику й довго-довго дивиться на розмаїту, барвисту, галасливу міську юрбу. І що ж він почуває при цьому? Збентеженість, захват, заздрісну млость?.. Ні. Ворожість. Ворожість «до цього бездумного, сміючого потоку. На що інше здатні всі ці голови, крім як сміх і залицяння? Чи можна ж припустити, що їм у серці живе ідея, що ріденька їхня кров здібна на порив, що в свідомості їм є завдання й обов’язок?» А вже в геть радикальній – анархістській – версії оця одвічна селянська нехіть до міста лунає у словах повстанського маршала Марченка – героя «Чотирьох шабель» Яновського: «Усі міста зруйнувати, спалити і мешканців пороздавати селянам за наймитів»…

А як ставився до міста Тарас Шевченко – той, кого Юрій Липа справедливо охрестив «селянським королем»? Чи мав Шевченко антиурбаністичні настрої? Ні, не мав. Ясна річ, природу в усій її красі він волів споглядати за містом. Пам’ятаєте, як починається повість «Прогулянка…»? «Минулого року мені заманулось зустріти нашу прекрасну українську весну де-небудь подалі від міста. Хоча в такому місті, як наш укритий садами золотоголовий Київ, вона не втрачає своєї принадності, та все ж – місто, а мені схотілось усамітненого тихого куточка». Проте поет ніколи не уявляв місто територією зла вже бодай тому, що тільки там були такі любі його серцю театри, бібліотеки, музеї, виставки… Там були його друзі, його читачі, там були люди, котрі любили та шанували все прекрасне… 15 листопада 1852 року поет писав зі заслання Андріанові Головачову: «Ви, мабуть, і самі не підозрюєте, що під час ваших відвідин Новопетровського укріплення зробили мене щасливим хоч на кілька днів; а кілька днів щастя в нашому житті – це багато значить! Проведений з вами вечір снився мені кілька ночей поспіль, і переді мною, мов жива, поставала давно забута картина людського життя. Дякую вам! Від усього серця дякую за цю велику радість! Слухаючи вас того пам’ятного вечора, я переселявся в Москву й Пітер, бачив і театри, і мою Академію, і все, що ушляхетнює людину. Дякую вам!» Місто – ось де в уяві поета перебуває все те, що «ушляхетнює людину». Шевченко міг бути сам собою тільки в місті. Недарма, коли пізно ввечері 27 березня 1858 року він повернувся до Петербурга після десятилітнього заслання, то вже наступного дня, зі самого ранку, як пише у щоденнику, по снігу та мокроті пішки оббігав добру «половину міста майже без потреби». І ледве чи він повторив би вслід за Всеволодом Крестовським, мовляв, «сірі, мокрі петербурзькі тротуари» неодмінно зіпсують вам настрій, навіявши «на вас нудьгу, хандру, сплін, скуку». Ні, Шевченко надто любив це велике місто. Зрештою, хіба поет не писав Залеському 10 травня 1857 року: хочеш бути художником – їдь до Петербурга, бо «дрібні міста небезпечні, а столиці не слід боятися в жодному сенсі»? Бути вільним і у своїх діях, і в помислах людині куди легше в мегаполісі, ніж поза ним. Так, Шевченко – «селянський король». Ба більше, він, як казав Шевельов, «Селянський Син». Але жити він міг лише в мегаполісі.