Текст книги "Що таке українська література"

Автор книги: Леонід Ушкалов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 20 страниц)

Урок 43

«НЕМОВ РОСЛИНА В СОНЯЧНІМ ВІКНІ…»

Есей про жіночі секрети

Жили колись на світі дві нерозлучні подружки – Лєна й Натуся. Обидві прекрасні, обидві ідеалістки, обидві чудові поетки. А як вони любили одна одну! «Ти для мене стала невимовно дорогою і необхідною, – казала Лєна Натусі, – приязнь моя до тебе – глибока і правдива, і радість, яку маю, тому що знайшла тебе, – невимовна». А іншого разу Лєна вигукне, мов мале дитя: «Натуська! Я тебе страшно люблю, хоч ти і «гріховний вамп», і еротоманка!» Коли ж Натуся довго не відповідала на листи, Лєна могла жартома назвати її «свиньонком»… Потому доля їх розвела. Лєна загине, скошена гестапівською кулею, холодної зими 1942-го у Бабиному Яру, на 36-му році життя. Натуся житиме довго-довго – цілих 102 роки – і помре в далекій Канаді. Ви, дорогий Читачу, напевно, вже здогадалися, що я кажу про Олену Телігу та Наталю Лівицьку-Холодну.

Вони познайомилися, мабуть, іще в Подєбрадах у 1922-му, та нерозлучними подружками стали значно пізніше, у Варшаві, десь восени 1931 року, а може, трохи згодом. На той час обидві вже були заміжні. Натуся закінчувала студіювати романську філологію у Варшавському університеті, а Лєна працювала модельною в модній крамниці. Подруги дуже любили гуляти вулицями старого міста. Разом їм було добре та весело. Властиво, веселощі йшли від Лєни. «Я ніколи і ніде так не бавилась, як з Оленою, – згадувала Лівицька-Холодна. – Взагалі я була досить мінорного складу, але її заразливий сміх поривав і мене. Лєна була вся мажор». Словом, Лєна-смішинка. Як у її поезії «Напередодні». Пригадуєте? «І раптом пам'ять, мов натхненний майстер, / Вогнем змалює золотавість айстер, / Овальний стіл і мій веселий сміх»… Любили вони і дружні вечірки, на яких запросто могли навіть по-чоловічому пити горілку «на брудершафт». Любили ходити в кіно… Колись Юрій Шевельов писав, що поезія Теліги – це ніби «картина Делакруа, зменшена до розмірів мініатюри і вставлена в рамку для фотографії на нічному столикові». Хтозна, може, й так. Утім, насправді на нічному столику поетки стояло фото англійського актора Клайва Брука – партнера божественної Марлен Дитрих у «Шанхайському експресі». Брук був Теліжиним кумиром. «Clive Brook, – по секрету казала Лєна своїй подружці, – моє давнє і незмінне кохання. Мій ідеал всього мужнього… Маю декілька його фотографій, а одна, в рамці, завжди стоїть у Варшаві на моєму столі».

Та чи не найбільше вони любили сидіти в затишних кав’ярнях і говорити про літературу. Часом сперечалися. Ні-ні, смаки в них були дуже схожі. Просто вони по-різному сприймали авторів. «Для мене, – згадувала Лівицька-Холодна, – автор літературного твору, який я вважала прекрасним, міг бути навіть злочинцем. Для Лєни біографічні подробиці авторового життя мали величезне значення. У неї слово не сміло розходитися з ділом». Наприклад, Натуся дуже любила Руссо. Недаремно ж Лєна іноді навіть підписувала адресовані їй листи ім’ям героїні «Нової Елоїзи»: «Твоя Клара». Та Руссо їй не подобався. Ясна річ, вона шанувала його як письменника й педагога. А от любити не могла. Бо в Руссо «діло розходилося зі словами». «Як можна, – схвильовано питала вона, – стільки писати про ніжність, любов, дружбу, виховання дітей, а разом з тим кинути двійко своїх дітей, не цікавлючися їх долею? Звичайно, життя одне, а творчість – друге, але для мене незрозуміло, як можна виголошувати якісь ідеї і не служити їм?»

Особливо Лєна не любила великого філософа-мораліста Льва Толстого. «Я ненавиджу його цілою душею! – казала вона. – Жити ціле життя з усіма вигодами, пиячити, кохатися, їсти скільки влізе і що влізе, а потім, в 70 років, голосити про «повстримання», про непотрібність розваг, доброго одягу, доброї їжі і взагалі маєтку. І хоч би в ці свої 70 років він змінив життя, а то ні ж! Коли він свої мудрі думки записував, то до його шиковного кабінету не менш шиковний льокай приносив на срібному підносі делікатне снідання, а коли він, старий комедіант, вдягнувшися в свою знамениту сорочку, ліз з граблями на луки, де його фотографували, то потім десять душ мусило шукати ці граблі, бо він їх кидав де-небудь, а потім вже не пам’ятав де».

А коли подружки опинялися далеко одна від одної, вони писали листи. «Для мене писати тобі, – признавалася Лєна, – найбільша радість. Це ж для мене незнана розкіш – ділитися з кимось, а головне з жінкою, всім. І я відчуваю, що тобі можу написати і про якесь своє захоплення, і про свої думки, і про те, що у мене подралися черевики чи болів животик… Це так гарно не ховати нічого в своїй душі». А за якийсь час – знову майже ті самі слова: «…Це ж так гарно не робити з себе, хоч перед кимось, іншого, як воно є в дійсності». Ось воно, таке природне, а заразом таке недосяжне в нашому світі-театрі бажання бути самим собою. І люба подружка – як твоє alter ego. Це так мило, наче ти повернувся у старі добрі сентиментальні часи. «…Ми з тобою, – посміхаючись, каже Лєна, – сильно починаємо нагадувати різних Еліз початку XIX століття, які кореспондували з собою щодня («Від Елізи до Мері» – «Від Мері до Елізи»), живучи часом в одному місті або й в одному домі».

Та як же це чудово! Як чудово, коли можна, не криючись, розказати, що надворі страшенна спека й ти «за один день опалила свою мордашку на кавовий колір», що модистка заходилася змінювати фасон твоєї минулорічної коричневої сукні-«банану» на «румбу», що останніми днями ти ніяк не можеш виспатися. Мовляв, «чогось зіпсувалось моє ліжко і «каждый вечер в час назначенный» валиться піді мною, хоч я і силкуюся навіть не перевертатися на ньому. Потім до ранку так і сплю на руїнах…» Зламане ліжко і… блоківська «Незнайомка». Як вам? Можна розказати навіть про те, в яку халепу ти встряла, купаючись у діжці. «Це було досить приємно, бо можна було влізти у воду аж по горло, але зате тісно там було неймовірно, так що намилитися як слід не можна було, але саме страшне було… «Обратный путь». Уяви собі, якби тобі довелося влізти у дуже високу і вузьку бочку! Я вже і піднімалася на руках, і нахиляла цю бочку. Надаремно! Доки не прийшла моя господиня і не виплеснула (їй-богу!) мене разом з водою до якоїсь лоханки».

А поруч – бездонно глибокі та напрочуд тонкі міркування про сенс людського життя. Так його може сприймати лише жінка. «Ах, Натусь! Мені здається, що жінки старіються найбільше від страху перед старістю, яку бачать у кожній зморшці, в кожному сивому волосі, і цей страх відбивається на їх обличчю, позбавляючи його ясного виразу. Зрештою, зморшки зникають від масажу, сиве волосся не старить нікого, але вираз жаху залишається».

Гадаєте, це каже пещена жіночка, котра ніколи не бачила темного боку життя? Помиляєтесь! Вона добре знала, що таке голод і холод, що таке праця на «комуністичних городах» під Києвом, що таке діряві панчохи, що таке пропозиції брудної матросні на базарі, мовляв, кралечко, не хочеш продати саму себе замість отієї сукенки? Ги-ги-ги… Вона знала, як свистять над головою кулі, коли ти лізеш під колючим дротом на кордоні…

Та все це вона сприймала як стиль доби. «Є в стилі нашого життя і нашого мистецтва, – писала Лєна, – щось від буряної ночі, з диким гуркотом грому, з блискавицями, що нагло освітлюють все довкола, ясніше як день, як сірий день стилю минулого віку…» «Стиль минулого віку» – реалізм. Це для неї – сірість, це стиль «партачів життя», «кажучи коротко і без куртуазії». Натомість вона підносила до небес стиль життя «лицарів абсурду», тобто «людей абсолютно чесних». І в самої Лєни, як згадував Олег Жданович, була «та духовна висота, та ідеальність, яка ушляхетнювала все довкола неї, та романтичність і блиск, те, що французи звуть еспрі…»

Esprit – ось що робило цю жінку такою піднесеною, такою відкритою, а заразом і такою відпорною до світу. «Вона, – казав Марко Антонович, – йшла просто й гордо, немов не помічаючи людської підлоти». І тут мені приходять на пам’ять слова Євгена Маланюка: «Вона вся, як істота, була якимось протестом проти сірості, проти безбарвності, нудоти життя… Це була людина, яка хотіла радості, хотіла барвистості, повноти, і ще радості, і ще радості з усім королівським значенням цього слова. Радості, неприступної для плебея»… Чому ж голос поета так тремтить? Не знаю. Може, тієї миті він згадав, як колись, у 1941-му, переконував Лєну не йти до Києва, бо то було справжнє безумство. «Я не мав особисто ані крихти, ані грама якого-будь оптимізму, який все ж таки був би конечний для такого роду подорожі на батьківщину. Це тепер ми тільки бачимо, в яку добу живемо. Тоді ще, очевидно, можна було мати якісь ілюзії…» Та все було марно. «Нічого не помогло. Вона кинулася туди з якоюсь несамовитою енергією, з несамовитою силою»… Маланюк писав ці рядки вже старим. Серце поета зупиниться 16 лютого 1968 року в Нью-Йорку. Через день Маланюка знайдуть у його самотній кімнаті. Поет ніби завмер у молитовній позі. У його кишені був квиток на позавчорашню вечірню оперу…

А що там наші подружки?.. Їхня дружба почне потроху згасати з часу ідейних суперечок між донцовським «Вістником» і літераторами групи «Ми». Через багато-багато років Наталя Лівицька-Холодна скаже: «Отже, десь у 1934 році народжується друга Олена Теліга, така, якої я не знала. Народження це було нелегке, бо ж нелегко перетворитися з ніжної, сентиментальної і трошки примхливої жіночки в героїчну Жанну д’Арк. І, коли я довідалася 1942 року про її смерть, мене ця звістка не здивувала».

Ні, я так не думаю. Жанна д’Арк давно жила в Лєні – в цій «ніжній, сентиментальній і трошки примхливій жіночці». І про те красномовно свідчать ось хоча би ці слова, адресовані «сестричці-Натусі» 24 липня 1932 року: «Я, як і ти, все життя шукала в усіх своїх відношеннях повної ніжності, абсолютного довір’я і ще чогось, невідомо чого, але що надає глибину і красу усім відношенням. Щось неповне чи хитке ніколи не задовольняло мене». Як тут не згадати хрещеної матері Лєни – Зінаїди Гіппіус? Пам’ятаєте, як ця прекрасна юна леді, епатуючи публіку, виходила з крилами янгола на естраду й декламувала: «Мне нужно то, чего нет на свете, / Чего нет на свете». Рядки, які страшенно подобаються моїй дружині… Мабуть, це щось суто жіноче, щось таке, що віоліною звучить у «П’ятнадцятій осені» Олени Теліги:

 
Немов рослина в сонячнім вікні,
Яка неждано вигнулась стрільчасто,
Я відчуваю стрункість власних ніг
І гнучкість рук, що хочуть взяти щастя.
 

Урок 44

АДАМ У РАЙСЬКОМУ САДУ

Есей про самотність

Сьогодні 3 грудня. День народження Григорія Сковороди. І цього дня мені хочеться поговорити з вами, дорогий Читачу, про самотність. Чому про самотність? Мабуть, тому, що, здається, ніхто з українських письменників не розумів її глибше за Сковороду. Для нього самотність – щось божественне, щось таке, що дозволяє людині піднестися високо-високо над житейською суєтою, а може, навіть над самою собою. «Важко уявити, – писав філософ, – наскільки це приємно, коли душа вільна й відречена від усього, неначе той дельфін, мчить у небезпечному, але не безумному русі. Це щось велике й властиве лиш найвеличнішим мужам та мудрецям. У цьому криється причина того, що святі люди й пророки не лише зносили нудьгу повної самотності, а й безумовно втішалися самотою, зносити яку так важко, що Аристотель казав: «Самотня людина – або дикий звір, або Бог». Це значить, що для звичайних людей самотність – смерть, але насолода для тих, які або геть дурні, або видатні мудреці. Першим пустеля приємна своєю тишею, нерухомістю; тим часом божественний розум останніх, знайшовши божественне, повсякчас займається ним і вельми втішається тим, що для звичайних умів недоступне; тому простий люд шанує таких і називає їх меланхоліками, а вони ніби перебувають на безугавному бенкеті, створюють, не порушуючи свого спокою, палаци, атрії, будинки… навіть гори, ріки, ліси, поля, ніч, звірів, людей і все інше». Ні, це не заклик перетворити світ на міражі фантазії, це – чуття безміру людського духу, чуття, що його дає самотність…

А що звичайна людина? Що для неї самотність? У Святослава Гординського є чудесний сонет «Бодлер», а в ньому отакі рядки: «Вночі, коли важка, нестерпна темнота / Кудлатим чорним псом снується вкруг постелі, / В обіймах лиш одна коханка – самота, / В розбитої душі обідранім готелі». Самотність – як коханка в копійчаному готелі душі… Психологи кажуть, що самотність – то віддзеркалення нашого нарцисизму, інфантильного почуття власної значущості чи щось таке. Хтозна. Може, це просто враження якоїсь надто вже великої дистанції від себе до… До кого? До чого?.. Пам’ятаєте, як героїня роману Яновського «Майстер корабля» прекрасна Тайах, чиїм прообразом була балерина й акторка Іта Пензо (Елен із Довженкової «Сумки дипкур’єра»), писала своєму другові? «Учора йшов увечері дощ. Я вийшла на балкон і вдихнула повітря. Знаєш, тільки на півдні може бути такий пряний запах. Краплі дощу, важкі та краплисті, падали мені на волосся, на блузку, за комір. Навкруги зовсім тихо. Іноді живеш багато часу й не помічаєш усього, що тебе оточує. Буває ж день, коли раптом одразу починаєш бачити різні дрібниці. Я стояла й думала. І вмить я почала розглядати і сусідній будинок, і дахи, і гори. Я себе відчула самотньою й так далеко від чогось, що мені стало страшно. Але від чого далеко? Від батьківщини? Ні, милий, взагалі від чогось чи від когось, я не знаю, як тобі змалювати це чуття»…

Здається, людині просто на роду написано бути самотньою. Хіба ж ні, коли кожен із нас і народжується сам-один, і помирає сам-один? І це справді важко. Самотою людина ледве чи в змозі втримати не те що живе життя, а навіть його тінь. «Де ж я буду зберігати своє минуле? – питав Сартр у «Нудоті». – Минуле в кишеню не покладеш. Треба мати дім, щоб його розмістити. У мене є тільки моє тіло, а самотній чоловік зі своїм самотнім тілом не може втримати спогади – вони проходять крізь нього». То, може, щоби позбутися самоти, чоловікові просто треба знайти жінку? Може, і так. Але й це не завжди рятує. Жінка – прекрасна незнайомка, не більше. Пам’ятаєте поезію Івана Буніна про те, як жінка йде геть, залишаючи по собі пустку-порожнечу-самоту? «Мне крикнуть хотелось вослед: / «Воротись, я сроднился с тобой!» / Но для женщины прошлого нет: / Разлюбила – и стал ей чужой. / Что ж! Камин затоплю, буду пить… / Хорошо бы собаку купить». Алкоголь як ліки від самотності? Так. Утім, ледве чи ці ліки щось лікують. Може, навіть навпаки. Казав же колись Фолкнер: «Змішувати алкоголь із самотністю вкрай небезпечно»…

А що таке самотність для Шевченка? З одного боку, він любив бувати на самоті. Особливо – коли опинився на засланні. Ось щоденникова нотатка за 17 червня 1857 року: «Ранок був тихий, прекрасний. Тільки іволги й ластівки часом порушували сонну й солодку ранкову тишу. З певного часу… я надзвичайно полюбив усамітнення. Миле усамітнення! Нічого в житті не може бути солодше, чарівніше за усамітнення, а надто – перед лицем усміхненої, квітучої красуні матері-Природи. Під її солодкими, чудесними чарами людина мимохіть занурюється сама в себе і, як каже поет, бачить Бога на землі. Я й раніше не любив галасливої діяльності, чи, краще сказати, галасливого неробства. А після десятилітнього казарменого життя усамітнення здається мені справжнім раєм».

Згаданий тут поет – ніхто інший, як Лєрмонтов. Шевченко неточно цитує заключний рядок його поезії «Когда волнуется желтеющая нива…»: «И в небесах я вижу Бога…» От тільки ледве чи він, поклавши руку на серце, повторив би вслід за Лєрмонтовим: «Я к одиночеству привык…» Ясна річ, романтична візія самотнього поета-пророка – та, що її бачимо, наприклад, у пушкінському посланні «Поэту», – не була чужа Шевченкові, та психологічно самотність його пригнічувала. Зрештою, коли Шевченко писав, що любить бувати на самоті, він казав не про самотність, а про усамітнення. А це дуже різні речі, й сам поет чудово це розумів. Згадаймо хоча би тонку психологічну замальовку явно автобіографічного характеру в повісті «Художник». Найближчий друг героя Віля Штернберг, із яким вони мешкали на одній квартирі, їде зі Санкт-Петербурга в далекі-далекі азійські степи. Герой проводжає його. Ось вони прощаються аж у передмісті. Герой повертається назад. На душі йому сумно – він ледве стримує сльози. Хотів було заїхати до знайомих, «та мені, – каже він, – хотілось усамітнення й не хотілось їхати до себе на квартиру: я боявся порожнечі, що вразить мене вдома». Отак: герой хоче бути на самоті, та не хоче бути самотнім…

А тим часом мало не цілу ранню творчість поета проймає гостре почуття самотності. Я би сказав навіть більше: мотив самоти-сирітства – магістральний мотив Шевченкової поезії ранньої доби. Можливо, найкраще його передають оці рядки поеми «Тризна»: «Пустота / Растлила сердце человека, / И я на смех покинут веком, / Я – одинокий сирота!» Скажете: романтична маска. Ледве чи тільки маска. Принаймні княжна Варвара Рєпніна мала підстави писати графові Орлову, що Шевченко «completement orphelin dans се monde» («сам-самісінький на світі»). І вже зовсім не маска – гіркі Шевченкові нарікання на самотність у часи заслання. Інколи виникає враження, що поета гнітила не так неволя, як самота. Зрештою, він відверто писав про це Андрієві Лизогубу 16 липня 1852 року з Новопетровського укріплення: «І тепер не неволя давить мене в цій пустелі, самотність – ось мій найлютіший ворог! У цій широкій пустелі мені тісно – а я один».

Сама тамтешня природа, здавалося, дихала «чорною самотою». Це я цитую поезію Павла Филиповича «Новопетровське», де є такі рядки: «…Пісок і камінь. Мертва тиша. / Безмежна чорна самота / В самій природі. Безнадіє, / Де краще знайдеш ти куток?» Самотність ставала ще більш нестерпною після того, як випадала приємна нагода поспілкуватися з добрими людьми. Згадаймо хоча би лист Шевченка до Броніслава Залеського від 8 листопада 1854 року. У ньому поет каже, що в Новопетровському укріпленні був близько двох місяців Микола Данилевський і що він сильно з ним подружився. І ось Данилевський – цей дуже милий чоловік і, за словами Маланюка, «один з найбільших історіософів світу» – поїхав геть. «…Я, – пише поет, – провівши його, ледь не збожеволів. Уперше за своє життя я терплю таке страшне почуття. Ніколи самотність не здавалась мені такою похмурою, як тепер…»

Через три роки після того прийде свобода, а от самотність нікуди не подінеться. Здавалося би, звідки їй узятися, коли Шевченко знов опинився на волі, знову мав численних друзів, іще більше, ніж раніше, шанувальників? Він із головою поринув у вир столичного життя, став у Пітері «модною фігурою», бо його читали та хотіли бачити навіть ті, хто не знав ані словечка по-українськи. Словом, соціальної самотності він не мав. А от самотність емоційна, поза сумнівом, дедалі сильнішала. То була своєрідна агорафобія – страх перед безмежжям, коли безмежжя, яке відкривається перед тобою, стає раптом пустелею, емоційною пустелею – коли ти сам-самісінький у юрбі. Це було, як хочете, почуття покинутої дитини, повсякчасний і непослабний неспокій, якась тривога, боязнь пустки-порожнечі, стан, чудово переданий у повісті «Музикант». Там оповідач читає лист свого друга про те, який він тепер щасливий у колі сім’ї, а потому каже: «Дочитавши цей написаний самим щастям лист, я впав у якусь хворобливу задуму. Боже мій, невже це була заздрість? Ні, я не заздрив нікому на світі. Це було гірке, невимовно гірке почуття самотності. Я ледь не заплакав від внутрішнього болю».

І саме тому наприкінці життя поет так відчайдушно шукав «свою маленьку благодать» – дружину. Робить спробу раз, удруге, втретє… Він мало не по-дитячому благає своїх друзів знайти йому жінку. Листи поета сповнені відчаю: «Що мені на світі робить? Я одурію на чужині та на самоті!»; «Самотина мене отут допікає!» І після дуже болісного розриву з Ликерою Полусмак він пише їй щемливу поезію про самоту: «Поставлю хату і кімнату, / Садок-райочок насажу. / Посижу я і похожу / В своїй маленькій благодаті. / Та в одині-самотині, / В садочку буду спочивати, / Присняться діточки мені, / Веселая присниться мати, / Давнє-колишній та ясний / Присниться сон мені!.. і ти!.. / Ні, я не буду спочивати, / Бо й ти приснишся. І в малий / Райочок мій спідтиха-тиха / Підкрадешся, наробиш лиха… / Запалиш рай мій самотний».

Самотина в райському саду… Але й тут поетові, немов тому Адаму, сниться Єва. Тільки, на відміну від Адама, поет знає, що разом із нею прийде гріх – і блаженна райська самотина згине враз, неначе вранішній туман. І все-таки Єва йому жадана, бо з нею зникне самота. Федір Черненко, який заходив до поета незадовго до його смерті, помітив на мольберті портрет Ликери. Мабуть, Шевченко перед цим дивився на нього. Поет нервово вхопив портрет, кинув під стіл, а за якусь мить спитав: «А що, Федоре, як на твою думку: чи не попробувать ще раз? Востаннє?..» А потому додав: «Тяжка клята самотність! Вона мене з світа зжене…»