Текст книги "Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2"
Автор книги: Харуки Мураками
сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 15 страниц)
39
А щоб зібратися з думками, часу було потрібно ще більше.
Найперше питання: вірити чи не вірити словам Юкі? Я спробував проаналізувати їх як чисту можливість, вилучивши, наскільки це можна, з розгляду емоційні фактори. Це вдалося зробити порівняно легко. Бо мої почуття заніміли так, ніби від самого початку їх покусали бджоли. «Можливість існує», – подумав я. І з плином часу ця можливість розбухала, розросталась і набувала рис достовірності, якій не можна було опиратись. Я зайшов у кухню, скип’ятив води, змолов зерна кави і, не поспішаючи, старанно приготував собі напій. Добув із буфету чашку, налив туди кави, сів на ліжку і взявся пити. А коли чашка спорожніла, згадана можливість перетворилася на щось, дуже близьке до твердої впевненості. «Можливо, це справді так», —подумав я. Тобто що Юкі привиділася правдива картина. Що Ґотанда вбив Кікі, відвіз кудись трупа і там закопав у землю.
«Дивина та й годі», – подумав я. Ніяких переконливих доказів нема. Тільки те, що відчула вразлива тринадцятирічна дівчина, дивлячись кінофільм. Однак в її словах я чомусь не сумнівався. Звісно, вони мене шокували. Але картину, що примарилась Юкі, я майже інтуїтивно сприйняв. Цікаво, чому? Звідки взялася така впевненість? Не знаю, хоч убий.
Та байдуже, що не знаю. І я вирішив рухатися далі.
Наступне питання. Навіщо було Ґотанді вбивати Кікі?
Незрозуміло. Ще одне питання: Мей також убив він? Якщо це правда, то чому? Навіщо було Ґотанді вбивати Мей?
Теж незрозуміло. Хоч як я сушив собі голову, а зрозуміти, навіщо Ґотанді було вбивати Кікі або обох – Кікі та Мей, не зумів.
Надто багато незрозумілого.
Урешті-решт залишалось одне: як я пообіцяв Юкі, зустрітися з Ґотандою і прямо запитати. Та, власне, із чого найкраще починати розмову? Я уявив собі сцену, коли дивлюся йому прямо в вічі й питаю: «То це ти вбив Кікі?». Цілковита дурниця, якщо не сказати – гротеск. Аж гидко. Від самої думки про те, що я можу таке сказати, на душі стало так гидко, що хотілося блювати. Видно, до моїх міркувань долучився якийсь помилковий фактор. Та якщо від задуманого кроку відмовитися, руху вперед не буде. Але ж не випадає приховувати правду і пускати все на самоплив. Зараз я не в такому стані, щоб мати змогу перебирати. Незалежно від того, це гротеск чи помилковий фактор, задумане треба зробити. І до того ж, як слід. Я кілька разів намагався подзвонити Ґотанді. Та мені не вдавалося з ним зв’язатися. Сидячи на ліжку з телефонним апаратом на колінах, я глибоко дихав і поволі, цифра за цифрою, крутив диск. Але ні разу не наважився набрати номер до кінця. Клав трубку, плюхався на ліжко і втуплювався у стелю. У моєму житті Ґотанда важив набагато більше, ніж я думав. Ми – друзі. Навіть якби він убив Кікі, то все одно залишався б моїм другом. І я не хотів його втратити. Я і так зазнав надто багато втрат. Нічого не вийде. Я нізащо йому не дзвонитиму.
Я перевів свій телефон на режим автовідповідача й ні за яких обставин не брав трубки. Бо якби зараз Ґотанда й подзвонив, я не знав би, що ж йому відповісти. Протягом дня мені дзвонили кілька разів. Хто – не знаю. Може, Юкі, а може, Юмійосі. Та я не озивався на дзвінки. Хоч би хто дзвонив, я не мав охоти з ним розмовляти. Щоразу, коли лунав дзвінок, я згадував свою колишню подружку, що працювала на телефонній станції. «Повертайтеся на Місяць!» – казала вона мені. «Це правда. Ти правильно кажеш», – відповідав я їй подумки. Справді, мені краще було повернутися на Місяць. Тут для мене надто густе повітря. І надто сильне земне тяжіння.
Цілих чотири чи п’ять діб я наполегливо думав, чому все так складається. Увесь той час майже нічого не їв, не спав, ні краплини спиртного у рот не брав. Здавалося, не відчував, як функціонує мій організм, а тому майже не виходив надвір. «Як багато я втратив у цьому житті, – думав я. – І далі втрачаю.І щоразу залишаюся самотнім. Завжди так само».У певному розумінні ми з Ґотандою – одного поля ягоди. Дарма що у нас різне суспільне становище, мислення й почуття. Все-таки ми з ним – люди однієї породи. Обидва безперестанку щось утрачаємо. А тепер от-от утратимо один одного.
Я подумав про Кікі. Згадав її обличчя, коли вона сказала: «Що сталося?» Тепер вона мертва, лежить у ямі, засипана зверху землею. Як Оселедець.Мені здалося, що врешті-решт Кікі мала вмерти. Як це не дивно, але саме так я передчував. Я примирився з неминучістю. Як дощ, приречений безупинно падати на безкрайню поверхню моря. І навіть не відчував смутку. А тільки щось схоже на легкий дотик чиїхось шкарубких пальців до поверхні душі. Усе безшумно оберталося в ніщо. Як написи на піску під подувом вітру. І ніхто не здатний цього зупинити.
Отже, виходить, що трупів побільшало – на один. Пацюк, Мей, Дік Норт і Кікі. Разом четверо. Живими залишилося двоє. Хто ще може вмерти? «Зрештою, всі колись помруть», – подумав я. Раніше чи пізніше. Перетворяться на скелети й перемістяться в окрему кімнату. В моєму світі всі ці різні дивні кімнати пов’язані між собою. Кімната зі скелетами у торговельному кварталі Гонолулу. Темна холодна комірчина Чоловіка-Вівці в готелі Саппоро. Кімната, в якій у неділю вранці Ґотанда обіймав Кікі… «Власне, наскільки все це реальність? – думав я. – Невже в мене з головою не все гаразд? Чи я ще нормальний?» Різноманітні події відбувалися в нереальних приміщеннях, але, здавалося, переносились у цілковито спотворену дійсність. Власне, що можна вважати первісною реальністю, її оригіналом? Що довше я над цим думав, то, здавалось, істина щораз більше віддалялася від мене. Засніжене Саппоро – реальність? Тепер воно здавалося фікцією. А морський берег Макахи, де ми удвох із Діком Нортом сиділи, – реальність? І він тепер здавався фікцією. Схожою на реальність, але все-таки не її оригіналом. Адже хіба однорукий чоловік може так спритно різати хліб? І чому дівчина за викликом у Гонолулу записала на моїх дверях телефонний номер, який я знайшов у кімнаті скелетів, куди завела мене Кікі? Та все-таки все це має бути реальністю. Бо саме її я зберігаю у своїй пам’яті. Якби я цього не визнавав, то моє світорозуміння похитнулося б.
А може, моя психіка розладнана і хвора?
Або реальність розладнана і хвора?
Не знаю. Надто багато незрозумілого.
Однак незалежно від того, що розладналось і що хворіє, я мусив усунути безлад, породжений невизначеністю. Покласти край йому, навіть якщо це супроводжуватиметься смутком, гнівом або відчаєм. Така мені випала роль. Чимало обставин підказали, що маю робити. Заради цього я зустрічався з багатьма людьми й опинився в теперішньому становищі.
«Отже, – думав, – треба повернути собі колишній ритм». Треба танцювати так майстерно, щоб усі мною захоплювалися. Кроки в танці – ось єдина реальність. Це наперед визначено. Тут і думати нема про що. Вона, ця реальність, закарбована в моїй голові на цілих тисячу відсотків. Треба танцювати. Якнайкраще. Треба подзвонити Ґотанді й спитати: «Слухай, це ти вбив Кікі?»
Та дарма. Рука не здіймається. Від самого сидіння перед телефоном серце шалено забилося. Я хилитався, переводив подих, як під натиском сильного бокового вітру. Я люблю Ґотанду. Це мій єдиний друг, і це – я сам. Ґотанда – частина мого життя. Я його розумію… Поспіль кілька разів я збивався, набираючи його номер. За стільки разів не міг точно попасти на потрібні цифри. За п’ятим чи шостим разом пожбурив трубку на підлогу. Нічого не вийшло. Мені це не під силу. Ніяк не можу ввійти в ритм.
Тиша в кімнаті здавалася нестерпною. Та не хотілося чути й телефонних дзвінків. Я вийшов надвір і прогулявся по місту, як хворий, що з метою реабілітації вчиться переставляти ноги й переходити вулицю. Змішавшись із людським потоком, я забрів у якийсь парк і, сидячи там на лавці, розглядав перехожих. Почував нестерпну самотність. Хотів за щось зачепитися. Та, озираючись навколо, чогось підходящого не знаходив. Я опинився у слизькому крижаному лабіринті, що нічого доброго не обіцяв. Темрява була біла, а звуки тонули в порожнечі. Хотілося плакати. Але навіть цього не вдавалося зробити. Так, Ґотанда – це я сам. І втрачаючи його, я втрачав частину себе.
Кінець кінцем я так і не зміг йому подзвонити.
Ґотанда мене випередив – сам заявився до мене на квартиру.
Як і минулого разу, того вечора йшов дощ. Як і тоді, коли ми з ним їхали до Йокогами, на ньому був той самий білий плащ, капелюх такого ж кольору, на носі – окуляри. Незважаючи на досить сильний дощ, він прийшов без парасольки, і з його капелюха скапувала вода. Я відчинив двері – і він приязно всміхнувся. Я машинально зробив те саме.
– У тебе такий жахливий вигляд, – сказав він. – Стільки разів тобі дзвонив, але ніхто не брав трубки, а тому я вирішив заглянути сам. Із тобою щось погане?
– В усякому разі, не дуже добре, – відповів я, повільно підбираючи слова.
Примруживши очі, він якусь мить вивчав моє обличчя.
– Ну, то, може, я зайду іншим разом? Так, здається, було б краще, правда? Як-не-як, а приходити без попередження – негарно… Як одужаєш – тоді зустрінемося.
Я похитав головою. І глибоко вдихнувши, шукав потрібні слова. І не знаходив. А Ґотанда чекав, що я відповім.
– Та ні, про здоров’я не йдеться. Просто я довго не спав, довго не їв, а тому маю втомлений вигляд. Та зі мною все гаразд. До речі, я маю до тебе справу. Слухай, поїдемо куди-небудь. Я нарешті хотів би нормально повечеряти.
Ми вирушили до міста на його «Мазераті». «Мазераті» мене нервувала. Якийсь час Ґотанда вів автомашину навмання крізь розмите дощем різнобарвне неонове світло. Швидкість перемикав плавно й точно – автомашину зовсім не трясло. Прискорював хід м’яко, тиснув на гальмо спокійно. Міський шум нависав із обох боків над нами, як стрімке бескеття ущелини.
– Куди поїдемо? – спитав Ґотанда і зиркнув на мене. – Я думаю, краще туди, де не попадуться нам ділові люди з «Ролексами», де можна спокійно поговорити й нормально попоїсти, чи не так?
Нічого не відповідаючи, я неуважно розглядав навколишній міський краєвид. Покрутившись по місту з півгодини, Ґотанда здався.
– От чорт, ніщо не спадає на думку, – сказав він, зітхнувши. – А ти не можеш згадати підходящого місця?
– Ні, не можу, – відповів я. Справді, я таки нічого не міг згадати. Голова ще не підключилась як слід до дійсності.
– Гаразд! Тоді спробуємо від протилежного, – виразно заявив він радісним тоном.
– Як це – «від протилежного»?
– Поїдемо в найгамірніший заклад. І там удвох зможемо спокійно поговорити, чи не так?
– Непогана ідея, але… Куди, наприклад?
– У «Шейкіз», – запропонував він. Якщо ти не проти піци.
– Та ні, не проти. Піца мені подобається. А ти не зіпсуєш собі репутації?
Ґотанда безсило всміхнувся. Усмішкою, схожою на останній промінь світла, що пробився крізь листя дерев літнього надвечір’я.
– А коли востаннє ти бачив яку-небудь знаменитість у «Шейкіз»?
Як завжди наприкінці тижня, в піцерії було гамірно й людно. Джазовий оркестр – усі музиканти у смугастих сорочках – виконував «Tiger Rag» у стилі диксиленд серед галасу сп’янілого від пива гурту студентів. У залі панувала напівтемрява, ніхто не звертав на нас уваги. У повітрі плив духмяний запах смаженої страви. Ми замовили піцу, купили пива й сіли в найдальшому кутку за столик під крикливою лампою у стилі тіфані.
– А що я казав? Бачиш, яка затишна й заспокійлива атмосфера, – мовив Ґотанда.
– Ага, – погодився я. Справді, розмова начебто заводилася легко.
Ми випили пива й закусили гарячою, щойно підсмаженою піцою. Я давно не відчував такої порожнечі в шлунку. Хоча я не дуже охочий до піци, але, відкусивши один шматок, уже не уявляв собі, що у світі є щось смачніше за неї. Мабуть, дався взнаки голод. Абсолютно ні про що не думаючи, ми обидва мовчки дудлили пиво й наминали піцу. Впоравшись із нею, взяли ще пива.
– Смакота! – сказав Ґотанда. – А знаєш, я вже три дні підряд думав про піцу. Навіть уві сні її бачив. Як вона підсмажується й шкварчить. Уві сні не спускав із неї очей. От такий сон. Без початку й без кінця. Цікаво, як би Юнґ [63]63
Юнг, Карл Ґустав (1875–1961) – швейцарський психоаналітик.
[Закрыть]його витлумачив? Сам я трактую це так: «Я хочу їсти піцу». А ти як думаєш? До речі, яка в тебе справа?
«Ну, от пора…» – подумав я. Але почати розмову на задуману тему не зміг. Ґотанда сидів розслаблений і, здавалося, втішався приємним вечором. Милуючись невинною усмішкою на його устах, я відчував, що слова в горлі застряли. «Нічого не вийде, – подумав я. – Зараз не зможу. Радше я зроблю це пізніше…»
– Як тобі живеться? – спитав я. І, похопившись подумав: «Гей, не можна постійно так відкладати». Та я не міг себе пересилити. Не зумів почати. Ніяк. – Як робота? Як дружина?
– Робота – як завжди, – відповів він, криво посміхаючись. – Як завжди. Роботи, якої хочу, нема. А яка не до вподоби – хоч греблю гати. Як лавина, накочується. Я щосили кричу – а ніхто не чує. Аж горло надриваю. А дружина… Дивна річ: давно з нею розлучився, а все дружиною називаю… Відтоді ми з нею лише один раз зустрічалися. Слухай, ти коли-небудь спав із жінкою в мотелі або в лав-готелі [64]64
Love hotel («готель любові», англ.) – японська система готелів для інтимних зустрічей.
[Закрыть]?
– Та ні… Майже ніколи.
Ґотанда похитав головою.
– Дивна це штука… Якщо довго там перебуваєш – втомлюєшся. У кімнаті – цілковита темрява. Вікна щільно запнуті. Бо номер призначений для любощів.І вікна там не потрібні. Як і світло. Коротко кажучи, досить тільки ванни та ліжка. А ще – тихої музики, телевізора й холодильника. Якщо бути реалістом, лише того, без чого не можна обійтися. Нічого й казати, зручне місце для інтимної зустрічі. От я там і люблюсь із дружиною. Люблюсь як треба. З нею мені чудово! Знімається напруження, обом весело. Ніжність з’являється. Як скінчимо любощі – обіймаємося, поки знову не захочеться. Тільки світла в кімнаті бракує. Враження таке, ніби ти в герметично закритому контейнері. Усе якесь штучне. Воно мені зовсім не до душі, повір. Та, на жаль, лише там я можу зустрітись із дружиною.
Ґотанда надпив пива й витер паперовою серветкою губи.
– У своє помешкання я її привести не можу. Миттю журналісти вистежать. Якби так зробив, вони відразу рознюхали б. Не знаю, як це їм вдається, та це факт. Подорожувати разом також не можемо – викроїти стільки часу не вдається. Та найголовніше – хоч куди б ми поїхали, нас відразу впізнають. Бо для декого наше особисте життя – як роздрібний товар. Тож виходить, що мені нема куди податися, крім якогось дешевенького мотелю. Ось таке моє життя… – Запнувшись, Ґотанда глянув на мене. І всміхнувся. – От бачиш, я знову тобі жаліюся.
– Та нічого. Можеш говорити, що тобі хочеться. А я послухаю. Бо сьогодні мені приємніше слухати, ніж говорити.
– Е ні, не тільки сьогодні. Ти завжди вислуховуєш мої скарги. А я твоїх – ніколи. Взагалі, на світі мало людей, здатних когось іншого слухати. Всім хочеться говорити. Хоча й нема чого. Я один із них.
Джазовий оркестр заграв «Hello, Dolly». Якийсь час ми прислухалися до музики.
– Піци більше не хочеш? – спитав мене Ґотанда. – Ще по половинці вдвох з’їмо, чи не так? Чортзна-чому я сьогодні страшно голодний.
– Замовляй. Я також іще не наївся.
Ґотанда підійшов до прилавка й замовив піцу з анчоусами. А коли вона підсмажилася, ми її мовчки ум’яли – кожен свою половину. Студентський гурт усе ще натужно горлав. Незабаром оркестр закінчив останню композицію. Зачохливши банджо, трубу й тромбон, музиканти пішли, й на сцені залишилося тільки піаніно.
Упоравшись із піцою, ми якийсь час мовчки дивилися на спорожнілу сцену. Музика скінчилась – і людські голоси залунали на диво твердо. З невиразною твердістю. М’які за своєю природою, вони здавалися твердими, але, наблизившись до мене, легко розбивались. Їхні хвилі розгойдували мою свідомість. Повільно накочувались, ударяли мені в голову – і відступали назад. І так раз за разом. Поки я прислухався до шуму цих хвиль, моя свідомість відлітала кудись далеко-далеко. Далекі хвилі билися об далеку свідомість.
– Навіщо ти вбив Кікі? – запитав я Ґотанду. Я не збирався його питати. Слова самі раптом зірвалися з язика.
Він глянув на мене так, наче вдивлявся у щось дуже далеке. Крізь ледь-ледь розтулені губи видніли його сніжно-білі зуби. Ґотанда не зводив із мене очей досить довго. Шум у моїй голові то наростав, то затихав. Так, ніби відчуття реальності то покидало мене, то поверталося назад. Я пам’ятаю його бездоганні пальці, акуратно зчеплені на столі. Коли відчуття реальності відступало, його пальці здавалися тонким витвором мистецтва.
Потім Ґотанда всміхнувся. Дуже спокійною усмішкою.
– Я… убив… Кікі?… – перепитав він повільно, слово за словом.
– Це – жарт, – сказав я, також усміхнувшись. – Я просто так спитав… Чомусь захотілося.
Ґотанда перевів погляд на стіл і на свої пальці.
– Та ні, це не жарт. А дуже важливе запитання. Його треба як слід обдумати. Чи вбив я Кікі? Це треба серйозно обміркувати…
Я подивився на нього. Його губи всміхались, а очі залишалися серйозними. Він не жартував.
– Навіщо тобі вбивати Кікі? – спитав я.
– Навіщо мені вбивати Кікі?.. Навіщо – не знаю. Чому я вбив її?
– Слухай, я тебе не розумію, – засміявшись, сказав я. – Так ти вбив Кікі чи ні?
– Над цим треба подумати. Убив я Кікі чи ні? – Ґотанда ковтнув пива, поставив склянку на стіл і підпер щоку долонею. – Я сам не впевнений. Звучить по-дурному, чи не так? Але це правда. Я не впевнений. Мені здається, ніби я задушив її. У своїй квартирі. Так здається. А чому? З якого це дива я залишався з нею наодинці? Адже я ніколи цього не хотів. Якась дурниця, ніяк не можу пригадати. Та все-таки ми були удвох із Кікі… Я відвіз її труп автомашиною і десь закопав. Десь у горах. Але я не певний, що так було насправді. Не можу сказати, що так сталося. Тільки здається, що сталося. А доказів нема. Я довго над цим думав. Та дарма, ні до чого не додумався. Найголовніше – як у порожнечу провалилось. Я намагаюся знайти конкретні докази. Скажімо, лопату. Якщо я закопав труп у землю, то, напевне, користувався лопатою. Якби її віднайшов – зрозумів би, що все це правда. Та, як на лихо, нічого не вдається згадати. Пам’ять розсипалася на окремі шматки… Лопату я купив у якійсь крамниці для садівників. Яму викопав, трупа поховав. А саму лопату десь викинув. Так мені здається.Однак усіх деталей не пригадую. Скажімо, в якій саме крамниці купив ту лопату й де саме її викинув. Ніяких доказів не залишилося. Найголовніше – де я труп закопав? Пам’ятаю, що в горах, і більше нічого. У голові – щось схоже на уривки якогось сну. Ще не встиг подумати, що спочатку відбувалось, як уже все змінилося. Все переплуталося. Повний безлад. У пам’яті начебто щось зберігається. Але чи справжня вона? Чи, може, я придумав щось пізніше, відповідно до ситуації? Щось зі мною негаразд… Відтоді, як розлучився із дружиною, все пішло шкереберть. Утомився я. Втрачаю надію. Будь-яку надію.
Я мовчав. Через якийсь час Ґотанда заговорив знову.
– Власне, що в цьому всьому реальність? А що – марення? Що правда? А що гра? От що я хотів зрозуміти. І поки з тобою зустрічався, думав, що от-от зрозумію. Відтоді, як уперше спитав мене про Кікі, я постійно сподівався, що ти допоможеш мені розвіяти цей безлад у моїй голові. Відчиниш вікно і впустиш свіже прохолодне повітря в моє життя… – Він знову зчепив пальці. І видивився на руки. – Та навіть якщо я й убив Кікі, то навіщо? Що мене спонукало до цього? Вона мені подобалася. Подобалося з нею спати. У хвилини розпачу вона та Мей були мені єдиною віддушиною. То навіщо було мені її вбивати?
– А Мей також ти вбив?
Ґотанда довго розглядав свої руки на столі. А потім захитав головою.
– Та ні, Мей я, здається, не вбивав. На щастя, у мене стовідсоткове алібі на ту ніч. Із вечора до пізньої ночі я займався на телестудії дубляжем, а після того разом із менеджером їздив на автомобілі до Міто. Тож я абсолютно чистий. Якби не це – якби ніхто не міг засвідчити, що я всю ніч перебував у студії, – я мучився б сумнівом, чи то не я вбив Мей. Однак я чомусь гостро відчуваю відповідальність за її смерть. Чому? Хоча маю надійне алібі, мені чомусь здається, ніби я сам задушив її своїми руками. Ніби вона вмерла з моєї вини.
Запала довга мовчанка. Увесь той час Ґотанда розглядав свої пальці.
– Ти просто втомився, – сказав я. – От і все. Нікого ти не вбивав. Кікі просто кудись зникла. Вона й тоді, коли жила зі мною, так само раптом пропала. Таке з нею сталося не вперше. У тебе просто комплекс вини. Коли щось не так, ти готовий за все докоряти тільки собі.
– Та ні. Якби тільки це. Все не так просто. Мабуть, я таки вбив Кікі. А Мей, здається, не вбивав. Одначе відповідальність за смерть Кікі лежить на мені. Я це відчуваю. На моїх руках ще залишилося відчуття того, як я її душив. Як яму копав для неї. Я вбив її. Цілком реально.
– Та навіщо було тобі її вбивати? Нема в цьому ніякого сенсу.
– Не знаю, – сказав він. – Може, це інстинкт саморуйнування. Таке я помічав за собою здавна. Своєрідний стрес, який часто настає, коли виникає прірва між мною справжнім і роллю, яку я виконую. Цю прірву я чітко бачу власними очима. Як розколину в землі під час землетрусу. Темну, глибоку – аж голова паморочиться. І коли до цього доходить, я несвідомо щось руйную. А як похоплююся, вже пізно щось виправляти. Із дитячих років таке часто зі мною бувало. Постійно щось трощив. Олівці ламав. Скло розбивав. Моделі з конструктора ногами топтав. Навіщо – не знаю. Звісно, на очах у людей я цього не робив. А лише наодинці. У початковій школі, пам’ятаю, штовхнув товариша у спину, і той звалився з обриву. Навіщо я це скоїв – не знаю. Похопився – товариш унизу лежить. На щастя, обрив виявився не дуже крутим, і товариш відбувся невеликою раною. Та й сам вважав, що я штовхнув його ненароком. Бо штовхалися ми часто. Та нікому й на гадку не спало, що я навмисне так учинив. Якби ж то! А сам я добре знав, що роблю. Власними руками скинув свого товариша з обриву. І таких учинків я можу налічити безліч. У середній школі поштові скриньки підпалював. Кидав туди запалену ганчірку. Позбавлена будь-якого сенсу підлота. Я це розумів, та все одно робив. Не міг стриматися. Мені здавалося, що такою беззмістовною, підлою поведінкою я нарешті зможу повернутися до самого себе. Мої вчинки несвідомі. Однак відчуття того, що я накоїв, залишаються в пам’яті. Міцно прилипають до моїх рук. Хоч як старайся – не відмиєш. До самої смерті. Страшне життя. Вже терпіти несила…
Я зітхнув. Ґотанда похитав головою.
– Та я не можу нічого перевірити, – провадив він далі. – Нема ніяких доказів, що я вбивця. І трупа нема. І лопати. І штани не заляпані землею. І на руках ніяких мозолів. Зрештою, копанням однієї могили мозолів не натреш. Де закопав – також не пригадую. Навіть якби пішов у поліцію та в усьому зізнався – хто мені повірив би? Нема трупа – нема вбивства. Спокутувати вину – і то нема перед ким. Кікі зникла. Тільки це мені відомо. Я не раз намагався тобі в усьому зізнатись, але не зумів. Побоювався, що, може, наша дружба розпадеться, якщо я все розповім. Знаєш, поки я з тобою зустрічався, почав розслаблятись. І врешті-решт перестав відчувати прірву в собі. Це для мене – дуже цінна річ. Я не хотів утрачати нашої дружби. А тому відкладав нашу розмову на потім. Думав: наступного разу, трохи пізніше… І от дотягнув до сьогодні. А насправді вже давно мав би зізнатися в усьому…
– Зізнатися? – перепитав я. – Але ж, як ти казав, у тебе нема доказів…
– Справа не в доказах. Я мав тобі сам про все розповісти. Але я приховував.От у чому проблема.
– Ну, добре. Припустімо, що ти справді вбив Кікі. Але ж ти не збирався її вбивати, чи не так?
Він подивився на розкриті долоні.
– Не збирався. Не мав для цього причини. Навіщо мені було її вбивати? Вона мені подобалася. Ми з нею дружили – хоч і в досить обмеженій формі. Про що тільки не розмовляли! Я розповідав їй про дружину. Кікі уважно мене слухала. Навіщо я мав би її вбивати? Та все-таки вбив. Ось цими руками. Хоча й не мав такого наміру. Я душив її, наче свою тінь. І поки душив, думав: це – моя тінь. Якщо я уб’ю цю тінь, моє життя піде на лад. Та це не була моя тінь. А Кікі. Щоправда, все сталося там, у світі темряви. Там – зовсім інший світ, відмінний од нашого.Розумієш? Не цей. І заманила мене туди Кікі. Казала: «Будь ласка, задушіть мене! Я дозволяю». Сама заманила й дозволила себе задушити. Я не брешу. Саме так і було… Я сам не збагну, як таке могло статися. Наче якийсь сон. Що довше я думав, то дедалі більше реальність наче у воді розчинялася.
Я допив залишки теплуватого пива. Сигаретний дим, піднімаючись угору, густішав і в потоці повітря гойдався, як під час якогось надприродного явища. Хтось штовхнув мене у спину й попросив вибачити. По гучномовцю оголосили про готовність піци номер такий-то, столик такий-то.
– Ще вип’єш пива? – спитав я Ґотанду.
– Вип’ю, – погодився він.
Я підійшов до прилавка, купив два пива й повернувся за столик. Не промовляючи ні слова, ми взялися до пива. У піцерії кишіло людьми так, як на станції Акіхабара [65]65
Акіхабара – великий торговельний район Токіо, що славиться продажем різноманітної електронної техніки.
[Закрыть]в годину пік: відвідувачі безперестанку вешталися повз наш столик, не звертаючи на нас ніякої уваги. Ніхто не витріщався на Ґотанду.
– Так що я казав? – спитав він із приязною усмішкою на губах. – У такій дірі, як «Шейкіз», жодної знаменитості не побачиш!
По цих словах Ґотанда потряс спорожнілою на дві третини склянкою пива, ніби пробіркою на уроці природознавства.
– Забудьмо, – тихо запропонував я. – Я зможу. Забудь і ти.
– Хіба я зможу? Тобі легко казати. Бо ти не задушив її своїми руками…
– Послухай… Але ж у тебе нема ніяких доказів. Перестань даремно себе катувати. А ти часом не граєш якоїсь ролі, коли пов’язуєш своє відчуття вини зі зникненням Кікі? І така можливість є, правда?
– Ну, тоді поговорімо про можливості, – сказав Ґотанда і поклав долоні на стіл. – Останнім часом я часто про них думав. Існує багато можливостей. Скажімо, можливість того, що я вб’ю свою дружину. Якщо вона попросить, як Кікі, – можливо, задушу її так само. Тільки про це й думаю. І що довше думаю, то дедалі більшої сили набирає така можливість. І ніяк її не зупинити. Вона не піддається моєму контролю. У дитинстві я не тільки поштові скриньки підпалював. Я вбив чотирьох котів. Різними способами. Не міг стриматися. Серед ночі у сусідніх будинках вікна бив каменем із рогатки – і тікав на велосипеді. Впи´ну не знав, хоч убий. Досі про це нікому не говорив. Уперше тобі розповідаю. Сказав – і відразу полегшало… Та це не означає, що я зупинюся. Ні, не вдасться. Поки не засиплеться прірва між тим, кого граю, і мною справжнім, від народження. Я сам це прекрасно розумію. Відтоді, як я став професійним актором, ця прірва тільки глибшала. Чим масштабнішим ставали мої ролі, тим сильнішала віддача в протилежний бік. І нічим тут не зарадиш. Можливо, я скоро вб’ю свою дружину. Я себе не контролюю. Бо це відбувається в іншому, не нашому світі.Мені несила цьому опиратися. Так закарбовано в моїх генах. Чітко й недвозначно.
– Ти надто глибоко копаєш, – сказав я, силувано всміхнувшись. – Як почнеш вишукувати причину в генах, ні до чого не дійдеш. Краще відпочинь од роботи. На якийсь час перестань зустрічатись із дружиною. Іншого виходу нема. Пошли все під три чорти. Їдьмо разом на Гаваї. Поваляємося на пляжі, поп’ємо «Пінья-колади». Гаваї – чудове місце. Можна ні про що не думати. Зранку вип’ємо, вдень поплаваємо, а на вечір замовимо дівчат. Візьмемо в оренду «Мустанг» – і під музику гуртів «Doors», «Beach Boys» та «Sly and the Family Stone» прокатаємося з вітерцем, кілометрів сто п’ятдесят за годину. Від поганого настрою й сліду не залишиться. А захочеш про щось серйозно подумати – пізніше це зробиш.
– Непогана ідея, – сказав він. І всміхнувся так, що коло очей зібралися маленькі зморшки. – Знову замовимо двох дівчат і вчотирьох розважатимемося до самого ранку. Того разу ми класно провели час.
«Ку-ку!» – подумав я, згадавши про розгрібання сексуальних кучугур.
– Я готовий їхати будь-коли, – сказав я. – А ти? Скільки часу тобі потрібно, щоб закінчити роботу?
Ґотанда дивився на мене, якось дивно всміхаючись.
– Ти, бачу, нічого не розумієш. Такої роботи не можна ніколи закінчити. Єдиний вихід – послати все під три чорти. Але тоді, будь певен, мене виженуть із цього світу назавжди. Назавжди.А разом із тим, як я вже казав, я втрачу свою дружину. Назавжди.
Я допив залишки пива.
– Ну, гаразд! – провадив він далі. – Мені байдуже, навіть якщо все втрачу. Можна з цим змиритися. Ти правду кажеш – я втомився. Настав час провітрити голову. О’кей, пошлю все під три чорти. Поїду разом із тобою на Гаваї. А потім, на свіжу голову, подумаю, що робити далі. Знаєш, мені так хочеться стати нормальною людиною. Може, вже пізно, але варто ще раз спробувати. Отже, здаюсь на тебе. Я тобі довіряю. Це правда. Із того часу, коли ти мені вперше подзвонив. Як ти гадаєш, чому? Бо ти – страшно нормальний. І саме цього я все життя найбільше прагнув.
– Який же я нормальний? – заперечив я. – Просто зберігаю ритм у танці. Тільки танцюю, от і все. І особливого сенсу в цьому не вбачаю…
Ґотанда розсунув на столі долоні на доброго пів-метра.
– А в чому він, той сенс? Власне, у чому сенс нашого життя? – сказав Ґотанда й засміявся… – Зрештою, тепер уже все одно. Я здаюся. Візьму приклад із тебе. Перескакуватиму з ліфта на ліфт. Це не так уже й неможливо. Як щось вирішу – все можу зробити. Бо я – розумний, вродливий і привітний Ґотанда. Я готовий їхати на Гаваї. Купуй завтра квитки. Два квитки першого класу. Обов’язково першого. Так заведено. Автомобіль – «Мерседес», годинник – «Ролекс», житло – в центрі Токіо, авіаквиток – першого класу. До післязавтра спакуємось і полетимо. І того ж дня будемо на Гаваях. Строкаті гавайські сорочки мені личать.
– Тобі все личить.
– Дякую за комплімент. Ти легенько полоскотав залишки мого самолюбства.
– Передусім зайдемо в бар на пляжі й вип’ємо «Пінья-колади». Холоднючої.
– Непогано.
– І не кажи.
Ґотанда пильно глянув мені в вічі.
– Послухай… Ти справді зміг би забути, що я вбив Кікі?
Я кивнув.
– Гадаю, зміг би.
– Я хочу зізнатися ще в одному. Я тобі колись розповідав, що два тижні мовчав, коли мене кинули в буцегарню, чи не так?
– Розповідав.
– Я тоді збрехав. Я всіх виказав, і мене відразу відпустили. Виказав не з переляку. А щоб образити себе, принизити. Вчинив підлоту. А тому справді радів, що на допиті ти мене не видав. Мені здавалося, ніби тим самим ти навіть урятував мою підлоту. Мабуть, це звучить дивно, але мені так здавалося. Начебто ти очистив мене від неї… І чого це я так відверто розбалакався? Прямо як на генеральній репетиції. А все-таки добре, що я зміг із тобою поговорити. На душі полегшало. Хоча тобі, напевно, було не дуже приємно мене слухати…
