Текст книги "Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2"
Автор книги: Харуки Мураками
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 15 страниц)
– Та нічого, кажи.
– Вибач, звичайно, але… Ти не міг би позичити мені на кілька днів свою «Субару»? А взамін я залишу тобі свою «Мазераті». Розумієш, просто «Мазераті» надто примітна, щоб із дружиною зустрічатися. Хоч куди б приїхав на ній – відразу всім зрозуміло, що це я…
– Бери й користуйся скільки хочеш, – відповів я. – Я поки що без роботи і можу обійтися без автомашини. А тому бери, я не проти. А от, якщо чесно, отримати взамін твою «Мазераті» не готовий. Бо в мене автостоянка спільна і, може статися, що хтось уночі капость зробить. А крім того, під час їзди всяке трапляється. Як зіпсую таку красуню – ніколи не зможу розплатитися. Нести таку відповідальність мені не під силу.
– Байдуже. Всіма такими справами клопочеться контора. А для чого страхування, як ти гадаєш? При будь-якому пошкодженні воно відразу діятиме. Не бери собі цього до голови. Як захочеш – можеш викинути її в море. Серйозно! Я тоді куплю собі «Феррарі». Один автор порнороманів якраз хоче її продати.
– «Феррарі»… – повторив я.
– Я тебе розумію, – засміявшись, сказав Ґотанда. – Забудь про це. Напевне, ти не уявляєш собі, що в моєму світі люди з добрим смаком не виживають. У ньому людина з добрим смаком – це все одно що жебрак без клею в голові. Їй тільки співчувають. Та ніхто не поважає.
Урешті-решт Ґотанда сів у мою «Субару» й поїхав додому. Його «Мазераті» я поставив на автостоянку. Дуже чутливий та агресивний автомобіль. Реакція миттєва, потужний двигун. Досить натиснути на акселератор – і, здається, полетить на Місяць.
– Ні, друже, не треба так старатися. Спокійніше… – сказав, ласкаво поплескуючи по щитку приладів. Одначе «Мазераті» наче й не чув моїх слів. Автомобіль бачить, із ким має справу. «От тобі й на!» – подумав я.
33
Наступного ранку я сходив на автостоянку перевірити, як там почувається моя «Мазераті». Бо весь час із голови мені не виходило думка: ану ж її пошкодять або викрадуть. Та автомобіля ніхто й не чіпав.
Було якось дивно бачити «Мазераті» там, де завжди стояла «Субару». Я заліз усередину, вмостився зручно на сидіння – але ніяк не міг заспокоїтися. Наче прокинувся вранці й побачив, що поряд спить зовсім незнайома жінка, яка своєю привабливістю не заспокоює, а тривожить. У будь-якому випадку мені потрібен час, аби до чого-небудь звикнути. Така в мене вдача.
Урешті-решт я того дня нікуди так і не поїхав. Удень прогулявся пішки по місту, подивився кіно, купив кілька книжок. Надвечір подзвонив Ґотанда. Подякував мені за вчорашній вечір. Я відповів, що нема за що.
– Послухай, щодо Гонолулу, – провадив він далі. – Я розпитував по телефону в тому клубі. Так, виявляється, що справді звідси можна замовити жінку на Гаваях. Увесь світ – для зручності клієнтів! Як залізнична каса. Підходиш до віконця, а тебе питають: «Вам квиток у вагон для курців чи без курців?»
– І не кажи.
– Так от, я й про Джун розпитував. Мовляв, один мій знайомий через вас замовляв дівчину, залишився нею задоволений і порадив мені спробувати. Тож чи не можна й мені її замовити? Вона з Південно-Східної Азії, звати Джун. Перевіряли довго. Потім сказали, що, як правило, вони цього не роблять, але для мене постараються. Я не хвалюся. Обіцяли зробити навіть неможливе, бо я – їхній клієнт. І таки з’ясували – Джун справді-таки була філіппінкою. Одначе три місяці тому кудись зникла. Більше в них не працює.
– Як це – «зникла»? – перепитав я. – Звільнилася?
– Та перестань. Що не кажи, таких дрібниць вони не перевіряють. Дівчата за викликом – це такі особи, що сьогодні працюють, а завтра шукай вітра в полі. Хто ж їх вистежуватиме? Звільнилась – і вже нема, от і все.
– Три місяці тому?
– Саме так.
Як не крути, зрозуміти до кінця, що все це означає, я не сподівався. Подякувавши Ґотанді, я поклав трубку. І знову вийшов прогулятися по місту.
Виходить, три місяці тому Джун зникла. Але ж два тижні тому – це точно – вона спала зі мною. І навіть написала на моїх дверях телефонний номер. Телефонний номер, по якому ніхто не озивається. «Дивина та й годі!» – подумав я. Отже, дівчат за викликом стало троє. Кікі, Мей і Джун. І всі зникли. Одну вбили, дві – невідомо де. Всі немов крізь землю провалились. І кожна зі мною пов’язана. Між ними і мною – Ґотанда та Хіраку Макімура.
Я зайшов у кафетерій і намалював у блокноті схему взаємозв’язків між людьми з мого оточення. Вийшла досить заплутана картина. Щось схоже на диспозицію великих держав Європи напередодні Першої світової війни.
Наполовину із цікавості, наполовину з нудьги я довго розглядав цю схему, та, хоч лусни, жодна думка не спливала в голові. Три зниклі повії, кіноактор, три митці, вродлива дівчина-підліток і невротична реєстраторка готелю. Хоч із якого боку дивися – нормальної дружби, м’яко кажучи, від них годі сподіватись. Як у романі Агати Крісті. «Я зрозумів. Злочинець – сам дворецький», – сказав я, але ніхто не сміявся. Надто заяложений жарт.
Чесно кажучи нічого більше з’ясувати не вдалося. Хоч скільки я тягнув за нитки – їхній клубок тільки затягувався. І не було видно ніякого просвітку. Спершу намітилася лінія Кікі—Мей—Ґотанда. А тепер сюди додалася ще лінія Хіраку Макімура – Джун. І те, що Кікі та Джун якось між собою пов’язані. Обидві залишили мені один і той самий телефонний номер. Просто якась круговерть зв’язків!
– Так, дорогий Ватсоне, це складна задачка! – сказав я, звертаючись до попільнички на столі. Ясна річ, вона нічого не відповіла. Розумна – не хоче встрявати в цю справу. І попільничка, і чашка для кави, і записка – всі розумні. Ніхто не відповідає. Вдають, ніби нічого не почули. І тільки я сам виставив себе на посміховисько. Завжди влажу в якісь дивні історії. І завжди виходжу з них побитим. У такий приємний весняний вечір навіть нема кого на побачення запросити.
Повернувшись додому, я спробував додзвонитися до Юмійосі. Та її не було на роботі. Мені сказали, що пішла додому після першої зміни. Може, подалася в басейн вчитися плавати. І, як завжди, я приревнував її до басейну. До привабливого, як Ґотанда, інструктора, який бере її за руку і ніжним голосом навчає, як треба гребти. І я зненавидів усі басейни – від Саппоро до Каїра – через неї одну. «Та хай йому чорт!» – вилаявся я.
– Усе на світі – лайно! Справжнісіньке лайно. Висохле. Так і блювати хочеться, – наслідуючи Ґотанду, сказав я вголос. Я ні на що не сподівавсь, але – дивна річ – як тільки я це вимовив, мені трохи полегшало. «Ґотанді варто було б стати проповідником, – подумав я. – Від самого ранку до вечора міг би проказувати: „Усе на світі – лайно! Справжнісіньке. Висохле. Так і блювати хочеться“. І, можливо, зібрав би навколо себе послідовників».
Одначе, незалежно від цього, мені страшенно не вистачало Юмійосі. Її трохи невротичної, різкої поведінки. Мені подобалося згадувати, як вона поправляла окуляри на носі, з яким серйозним виразом обличчя прослизала до мене в номер, як, знявши куртку, сідала поряд зі мною. Від самої згадки про це я відчував, як на душі теплішало. Мене сильно вабила її щирість. Цікаво, чи могли б ми жити з нею у згоді?
Вона отримувала задоволення від роботи за готельною конторкою, а ввечері кілька разів на тиждень відвідувала басейн. Я розгрібав усілякі кучугури, любив «Субару», старі платівки та знаходив хоч якусь розраду в приготуванні різних страв. Ось така парочка. Може, ми жили б разом, а може, й ні. Надто мало даних, нічого передбачити не вдасться.
Якщо ми житимемо разом, то невже колись вона почуватиметься ображеною? І я обов’язково, як передрікала моя колишня дружина, завдам душевної рани кожній жінці, що зі мною зв’яжеться? Невже я нездатний нікого любити, бо, мовляв, думаю тільки про себе?
Та поки я згадував про Юмійосі, мені закортіло негайно сісти в літак і полетіти до неї в Саппоро. Міцно стиснути її в обіймах і сказати: «Усе-таки я тебе люблю, хоча, можливо, даних і не вистачає». Та цього робити не слід. Спершу треба розплутати всі вузли. Я не можу залишити все на півдорозі. Бо якби я так учинив, то ця половинчастість перейшла б і на наступні етапи мого життя. І тоді, хоч би скільки я рухався вперед, півтінь недовершеності лягла б на все, що робитиму згодом. А це не той світ, в якому я волів би жити.
Проблема – в Кікі. Так, усе зосереджується на ній. Вона різними способами намагається вийти на зв’язок зі мною. Усюди – від кінотеатру в Саппоро й до торговельних кварталів Гонолулу – вона, мов тінь, проскакує переді мною. І намагається передати мені якесь повідомлення. Це очевидно. Одначе це повідомлення лише на щось натякає, а на що саме – я не знаю. Чого, власне, Кікі від мене хоче?
І що мені робити?
А от це я знав. Знав, що, в усякому разі, треба почекати. Почекати, аж поки щось з’явиться. Так завжди було. Коли потрапив у безвихідь, не слід метушитись. А завмерти – і що-небудь станеться. Щось з’явиться. Треба напружити зір і почекати, поки в напівтемряві щось заворушиться. Якщо воно тобі потрібне, то обов’язково заворушиться.
Ну що ж, почекаємо.
* * *
Через кілька днів ми з Ґотандою знову зустрічалися – випивали, вечеряли. Незабаром такі зустрічі стали для мене звичкою. Щоразу, коли ми бачилися, Ґотанда просив вибачення за те, що не повернув мені «Субару». «Нема проблем, не бери собі цього до голови», – відповідав я.
– А ти ще не викинув «Мазераті» в море? – запитав він одного разу.
– На жаль, не маю часу, щоб туди поїхати, – сказав я.
Ми сиділи перед шинквасом бару й потягували джин із тоніком. Ґотанда набрався трохи швидше за мене.
– А все-таки, гадаю, було б справді непогано, якби ти викинув її в море! – сказав він, не відриваючи губ від склянки.
– На душі, звичайно, полегшало б, – погодився я. – Та все одно відразу після того з’явилася б «Феррарі».
– А ми також її викинули б.
– А після «Феррарі» що?
– Та хто його знає… Однак якщо так, одна за одною, викидати автомашини, то страхова компанія, напевне, зчинить галас.
– А що тобі вона, та страхова компанія? Подивися на все трохи сміливіше. Зрештою, це наша п’яна фантазія, а не малобюджетне кіно, в якому ти виступаєш. Фантазії не вимагають бюджету. Про занепокоєння середнього класу цього разу краще забути. Не будемо розмінюватися на дрібнички, а шикнемо з повним розмахом. «Ламборгіні», «Порше», «Ягуар» – усе годиться. Геть усіх треба викинути. І нема чого соромитися. Море глибоке й широке. Воно прийме їх тисячами до себе. Дай волю своїй уяві, старий!
Він засміявся.
– Як поговорив із тобою – ніби камінь з душі спав.
– І мені полегшало. Бо автомашина не моя і фантазія чужа, – сказав я. – До речі, із дружиною у тебе останнім часом усе гаразд?
Ґотанда надпив джину з тоніком і кивнув. За вікном падав дощ, у барі було порожньо. Крім нас двох – нікого. Бармен не мав чого робити, а тому протирав пляшки з-під саке.
– У нас усе гаразд, – спокійно відповів Ґотанда і, скрививши губи, всміхнувся. – Ми любимо одне одного. Розлучення тільки підтвердило й поглибило нашу любов. Хіба не романтично, га?
– Ще й як романтично! От-от зомлію.
Він хихикнув.
– Та все-таки це чиста правда, – із серйозним виразом обличчя сказав він.
– Я знаю, – погодився я.
* * *
Приблизно в такому дусі ми розмовляли з Ґотандою під час кожної зустрічі. Жартома про досить поважні речі. Настільки поважні, що без жартів не можна було обійтися. І хоча вони не вирізнялись особливим блиском, це нас не зупиняло. Нам вистачало того, що це були жарти, а які – не важливо. Просто жарти заради жартів. На основі спільного розуміння, що це саме вони. Тільки ми знали, наскільки все це серйозно. Нам обом по тридцять чотири – вік, у повному розумінні набагато важчий, ніж тридцять три. Ми обидва потроху почали усвідомлювати, що означає старіння. І наближалися до тієї пори в житті, коли вже треба готувати щось, що забезпечило б нас теплом під час майбутньої зими. Це «щось» Ґотанда сформулював просто.
– Любов, – сказав він. – Мені потрібна любов.
– Зворушливо! – сказав я. Хоча й мені цього не вистачало.
Ґотанда на хвильку замовк. Мовчки думав про любов. Я також над цим розмірковував. Згадав про Юмійосі. Як вона того вечора, коли надворі падав сніг, випила п’ять чи шість склянок «Кривавої Мері». Їй подобався цей напій.
– Якби ти знав, із якою безліччю жінок я переспав! Більше мені не треба. Бо хоч би скільки разів спав – нічого нового. Завжди одні й ті самі дії, – сказав він нарешті. – А мені потрібна любов. Послухай, я тобі відкрию велику таємницю. Я хочу спати лише із дружиною!
Я ляснув пальцями.
– Чудо-диво! Наче якесь божественне одкровення! Блиск! Треба негайно скликати прес-конференцію і проголосити: «Я хочу спати лише із дружиною!». Усі зворушаться до сліз. Можливо, й прем’єр-міністр чимось тебе нагородить.
– Е ні… А хіба за таке не можна дістати Нобелівську премію миру? Що не кажи, я ж перед усім світом заявляю: «Хочу спати лише із дружиною!». Мало хто з людей на щось подібне здатний, хіба ні?
– Але ж, щоб отримати Нобелівську премію, потрібен фрак.
– Я будь-що можу купити. І все спишеться на витрати.
– Чудово! Справжнісіньке божественне одкровення!
– Ось що я скажу, – вів далі Ґотанда, – на церемонії вручення премії: «Шановні пані й панове! Від сьогодні я хочу спати лише із дружиною!». Буря овацій. Хмари розходяться, зблискує сонце…
– Тане крига. Вікінги падають на коліна. Чути спів русалок…
– Яка зворушлива картина!
Ми знову замовкли. Мені не виходило з голови, що перед тим, як запрошувати Юмійосі додому, треба накупити горілки, томатного соку, лимонів та соусу «Lea and Perrins».
– Але ж може статися так, що ніякої премії тобі не вдасться отримати, – сказав я. – Просто всі вважатимуть тебе дегенератом.
Ґотанда на хвильку замислився над моїми словами. І кілька разів повільно похитав головою.
– Що ж, можливо… Бо моя заява – це заклик до сексуальної контрреволюції. Обурений натовп може затоптати мене до смерті, – погодився він. – І тоді я стану мучеником за віру в одношлюбність.
– Ти будеш першою кінозіркою, яка загинула за таку віру!
– Але якщо загину, то більше не зможу спати з дружиною…
– Правильно, – погодився я.
І ми знову взялися мовчки пити.
От у такому дусі ми вели серйозні розмови. Якби хтось випадково підслухав нас – подумав би, що ми теревені правимо. Та нам було не до жартів.
У вільний час він дзвонив мені додому. І тоді ми їхали в який-небудь ресторан або зустрічалися в його апартаментах чи в моїй квартирці. І так минали дні за днями. Я рішуче відмовився від будь-якої роботи. Просто збайдужів до неї. Світ обійдеться й без мене. Я завмер – чекав, коли щось станеться.
Я послав Хіраку Макімурі залишки грошей і квитанції за витрати, зроблені під час подорожі на Гаваї. Невдовзі подзвонив П’ятниця і сказав, аби я залишив собі більше грошей.
– Сенсей велів передати, що інакше йому буде незручно, – сказав він. – Як і мені. Покладіться на мене, я все як слід залагоджу. Вас це ніяк не обтяжить.
Заходити в суперечку не хотілось, і я сказав: «Гаразд. Робіть так, як зручно сенсею». Незабаром Хіраку Макімура прислав мені банківський чек на триста тисяч єн разом із розпискою про отримання оплати за «збір інформації». Я розписався, поставив власну печатку й відіслав папір назад. Там будь-що спишуть на представницькі витрати. Як зворушливо жити в такому світі!
Я вклав чек на триста тисяч єн у рамку й поставив на стіл.
* * *
Почався і невдовзі скінчився «золотий тиждень» [53]53
Перший травневий тиждень, найдовші вихідні дні в Японії.
[Закрыть].
Кілька разів я розмовляв із Юмійосі по телефону.
Як довго розмовляти – вирішувала вона. Іноді ми говорили довго, іноді вона обривала розмову на півслові, посилаючись на зайнятість. А бувало й так, що довго мовчала або несподівано клала трубку. Та все-таки завдяки телефону сяке-таке спілкування між нами відбувалося. Ми потроху обмінювалися потрібними даними. А одного дня вона повідомила мені номер свого домашнього телефону. Це був безсумнівний прогрес.
Двічі на тиждень вона ходила в басейн. І щоразу, коли згадувала про це, моє серце тремтіло, ображалось і впадало в розпач, як у невинного старшокласника. Мені так кортіло запитати в неї про інструктора з плавання. Що він за людина, скільки йому років, чи вродливий і чи не занадто люб’язний із нею тощо. Та розпитати як слід не вдавалось. Я боявся, що так видам свої ревнощі. Боявся почути від неї: «Гей, ви що, ревнуєте мене до плавального басейну? Я таких людей просто не терплю. Той, хто ревнує мене до такого, – не чоловік, а ганчірка. Ви зрозуміли, що я сказала? Ганчірка! Більше я вас не хочу бачити!».
Тому я прикусив язика і про басейн не питав. Та що довше я мовчав, то щораз більше розросталося в моїй уяві його химерне видиво. От закінчується заняття для всіх, і тоді інструктор проводить із Юмійосі окремий урок. Звісно, інструктор – це Ґотанда. Підтримуючи долонями її за живіт і груди, він показує, як треба гребти кролем. Його пальці гладять груди, прослизають між ноги. «Не звертайте уваги…» – каже він їй.
– Не звертайте уваги, – повторює він. – Я хочу спати лише із дружиною.
Він бере її руку і кладе на свій прутень. Вона його масажує. Прутень, збуджений під водою, – як корал. Юмійосі в захваті тамує подих.
– Усе в порядку, – каже їй Ґотанда. – Бо я хочу спати лише із дружиною.
Химерне видиво басейну.
Бридня. Однак я не міг вигнати це видиво з голови. Щоразу, коли я розмовляв по телефону з Юмійосі, воно дедалі більше мене мучило. Ставало складнішим, поповнювалося різноманітними персонажами. З’явилися Кікі, Мей та Юкі… Ось пальці Ґотанди повзуть по спині Юмійосі – і вона перетворюється на Кікі…
– А ви знаєте, я дуже проста й нічим непримітна людина, – сказала одного дня Юмійосі. Того вечора вона перебувала в похмурому настрої. – Від інших відрізняюся хіба що рідкісним іменем. І більше нічим. День за днем тільки й марную життя за конторкою в готелі… Більше мені не дзвоніть. Я не варта того, щоб витрачати гроші на міжміські телефонні розмови.
– Але ж ти любиш свою роботу в готелі?
– Так, люблю. Сама робота мене не обтяжує. Однак іноді здається, що готель проковтне мене всю… Іноді. І тоді я запитую себе: що зі мною? Все одно, що мене нема. Готель є, а мене нема. Не видно мене. Загубилася…
– А чи не занадто серйозно ти переймаєшся готелем? – сказав я. – Готель – це готель, а ти – це ти. Я часто думаю про тебе, іноді – про готель. Але ніколи не думаю про вас як про щось ціле. Ти – це ти, готель – це готель.
– Та я це знаю… Але іноді все переплутується. Зникає межа між нами. І саме моє існування – почуття, особисте життя, – розчинившись, зникає в космосі на ім’я «готель».
– А втім, так буває з усіма. Всі десь у чомусь розчиняються – так, що й межі не видно. Так не лише з тобою відбувається. І я такий, – сказав я.
– Та ні, ви зовсім не такий! – заперечила вона.
– Нехай буде по-твоєму. Зовсім не такий, – погодився я. – Та добре розумію, як ти почуваєшся. Ти мені подобаєшся. Щось у тобі мене приваблює.
Юмійосі надовго замовкла. Занурилася в тишу телефонної трубки.
– А знаєте, я дуже боюся тієї темряви, – сказала вона. – Здається, ніби от-от це знову повториться…
Я почув, як Юмійосі розплакалася. Спочатку я навіть не зрозумів, що це таке. Та, як не крути, це були схлипування.
– Слухай, Юмійосі, – проказав я. – Що сталося? З тобою все гаразд?
– Та, мабуть… Просто плачу. Хіба не можна?
– Та ні, чому не можна… Просто я переживаю за тебе.
– Слухайте, помовчіть трохи, добре?
Я слухняно замовк. Поки я мовчав, Юмійосі ще трохи поплакала, а потім поклала трубку.
Сьомого травня зателефонувала Юкі.
– Я повернулася! – повідомила вона. – Може, зараз кудись з’їздимо?
Я сів у «Мазераті» і поїхав по Юкі на Акасаку. Побачивши таку автомашину, вона насупилася.
– Звідки у вас ця автомашина?
– Тільки не подумай, що я її вкрав. Якось їду я, їду – і раптом потрапляю в озеро. Я рятуюся, автомашина тоне. Виходить із води Фея Озера – викапана Ізабелль Аджані – й питає: «Що ти оце в озеро спустив? Золоту „Мазераті“ чи срібну „БМВ“?» А я відповідаю: «Та ні, жодну з них, а мідну стару „Субару“». І тоді…
– Та припиніть ваші дурні жарти! – суворо обірвала мене Юкі. – Я вас серйозно питаю. Все-таки звідки ви її взяли?
– Із другом тимчасово обмінялися, – сказав я. – Закортіло йому на «Субару» поїздити. От і дав. Навіщо – це вже йому судити.
– Із другом?
– Ага. Ти, може, й не віриш, але й у мене є один друг.
Юкі вмостилася на передньому сидінні, обвела навколо очима. І знову нахмурилася.
– Дивна автомашина, – сказала вона, наче випльовуючи слова. – Якась дурість!
– До речі, її господар подібним чином про неї висловився, – сказав я. – Тільки трохи іншими словами.
Вона мовчала.
Я сів за кермо й погнав автомобіль до узбережжя Сьонан. Дорогою Юкі не проронила жодного слова. Я ввімкнув на тихо касету гурту «Steely Dan» і зосередився на їзді. Погода видалася славна. На мені була барвиста гавайська сорочка і темні окуляри. На Юкі – легкі бавовняні штани й рожева теніска, яка надзвичайно добре гармоніювала з її засмаглою шкірою. Було враження, ніби ми знову на Гаваях. Якийсь час дорогу нам заступала вантажівка зі свиньми. Крізь щілини в дерев’яній клітці їхні червоні очі впивалися в нашу «Мазераті». «Напевне, свині не помічають різниці між „Мазераті“ та „Субару“», – подумав я. Вони не знають, що таке дискримінація. Так само не знають жирафи. І морські вугри.
– Ну, то як тобі Гаваї? – спитав я.
Вона здвигнула плечима.
– З мамою помирилася?
Вона знову здвигнула плечима.
– Освоїлася із серфінгом?
Вона ще раз здвигнула плечима.
– А ти маєш надзвичайно гарний вигляд. Засмага надає тобі небаченої привабливості. Ти – як Фея «Café au lait» [54]54
Кава з молоком ( фр.) – марка кави.
[Закрыть]. Тобі дуже личили б крильця на спині та ложечка на плечі. Якби ти стала на бік «Café au lait», то з вами не могли б зрівнятися «мокко», бразильська, колумбійська, «Кіліманджаро» – усі разом. Усі люди на світі пили б тільки «Café au lait». Фея «Café au lait» зачарувала б увесь світ. От наскільки чарівна твоя засмага!
Я вважав, що з усіх сил розсипаюсь у щирих похвалах, та дарма – Юкі тільки здвигувала плечима. А може, я домігся чогось зовсім протилежного? Невже моя щирість викривлена і спотворена?
– У тебе місячне чи що?
Юкі здвигнула плечима.
Я зробив те саме.
– Хочу додому, – сказала вона. – Розвертайтеся, їдьмо назад.
– Ми ж на швидкісному шосе. Навіть Нікі Лауда [55]55
Відомий автогонщик.
[Закрыть]не зумів би тут розвернутися.
– Тоді де-небудь звертайте вбік.
Я глянув на Юкі. Насправді вона мала вимучений вигляд. Безживні очі, застиглий погляд. Її обличчя, якби не засмага, напевне, зблідло б.
– Може, краще нам десь зупинитися, щоб ти перепочила? – спитав я.
– Та ні, не треба мені ніякого перепочинку. Я хочу якнайшвидше повернутися до Токіо, – відповіла Юкі.
На в’їзді до Йокогами я з’їхав з автостради і повернув назад до Токіо. Юкі захотіла побути надворі, а тому я залишив «Мазераті» на автостоянці недалеко від її дому й ми посідали на лавочку біля храму Ноґі.
– Вибачте, – на диво щиро сказала Юкі. – Але мені стало дуже погано. Настільки, що я не могла витримати. Та говорити про це не хотіла, а тому терпіла до останку.
– Та не варто було терпіти. І не треба цим перейматися. Таке з дівчатами часто буває. Я до цього звик.
– Я не про це! – обурилася вона. – Справа зовсім в іншому! Мені стало погано через цю автомашину. Через те, що я в ній їхала.
– А власне, що тобі не до вподоби в «Мазераті»? – запитав я. – Не така вже вона й погана. Прекрасні технічні характеристики, зручний салон. Звісно, я сам не зміг би її купити – не витримала б кишеня.
– «Мазераті»… – сказала Юкі сама до себе. – Справа не в тому, яка марка. Марка тут зовсім ні до чого. Справа саме в цій автомашині.В ній якась неприємна атмосфера. Як би це сказати… Вона мене пригнічує. Так, що настрій псується. Здається, наче щось груди стискає, а живіт чимось дивним, ніби ватою, напханий. Ви ніколи чогось такого в ній не відчували?
– Та начебто ні, – відповів я. – Я з нею ще не освоївся, це правда. Мабуть, тому, що я дуже звик до «Субару». Коли доводиться пересідати на іншу автомашину, відразу пристосуватися до неї важкувато. Це чисто емоційна річ. Але якогось пригнічення, про яке ти кажеш, я не відчуваю.
Юкі покрутила головою.
– Та я кажу не про це. А про дуже особливевідчуття…
– Те саме?..Яке ти завжди відчуваєш? – Я хотів сказати «інтуїція», але передумав. Е ні, це щось інше. Як би це назвати? Психоіндукцією? В усякому разі, словами цього не пояснити. Бо вони тоді здавалися б непристойними.
– Саме цея й відчуваю, – тихо відповіла Юкі.
– І що ж ти відчуваєш од цієї автомашини? – допитувався я.
Юкі здвигнула плечима.
– О, як було б добре, коли б я могла все точно пояснити… Та я не можу. Бо нічого конкретного в голові не спливає. Я лише відчуваю якийсь непрозорий згусток повітря. Важкий та огидний. І саме це мене гнітить. Щось дуже неприємне… – Поклавши долоні на коліна, Юкі підшукувала потрібні слова. – Чогось конкретного я собі не уявляю. Лише щось небажане. Щось помилкове. Щось спотворене. Всередині нього я задихаюся. Повітря важке. Враження таке, ніби мене запхали у свинцевий контейнер й опускають на морське дно… Я спершу подумала, що все це мені тільки приверзлось, а тому терпіла. Думала, що винна в цьому втома після подорожі. Та, виявляється, що все не так. Мені ставало щораз гірше й гірше… Я більше не сяду в цю автомашину. Забирайте назад свою «Субару».
– По-твоєму, «Мазераті» проклята чи що? – спитав я.
– Ні, я зовсім не жартую. Вам також краще на ній не їздити, – серйозно проказала вона.
– «Мазераті» приносить нещастя… – додав я. І всміхнувся. – Гаразд. Я зрозумів, що ти не жартуєш. Постараюсь їздити на ній якнайрідше. А може, краще вже її в море викинути?
– Якщо можете, – відповіла Юкі цілком серйозно.
Ми просиділи на лавочці біля храму десь із годину, поки Юкі не оговталася від шоку. Увесь той час вона сиділа незворушно, підперши щоки долонями і заплющивши очі. Я мимохіть розглядав людей, що проходили повз нас. У таку післяобідню пору сінтоїстський храм відвідували старі люди, батьки з дітьми та іноземні туристи з фотоапаратами на грудях. І налічувалось їх зовсім мало. Іноді з навколишніх контор приходили клерки й сідали на лавочки. У чорних костюмах, із пластиковими портфелями. Хвилин десять-п’ятнадцять вони відпочивали, байдуже дивлячись навколо, й кудись зникали. Безперечно, в цей час усі нормальні люди працювали, а всі нормальні діти – перебували в школі.
– А як твоя мама? – спитав я. – Приїхала разом із тобою?
– Ага, – відповіла Юкі. – Вона зараз у Хаконе. Зі своїм одноруким. Упорядковує свої фотографії з Катманду та Гаваїв.
– А ти не поїдеш у Хаконе?
– Як буде настрій, коли-небудь поїду. А тим часом тут побуду. Бо в Хаконе все одно нема чого робити.
– Дозволь тебе запитати. Просто із чистої цікавості, – сказав я. – Ти кажеш, що залишишся в Токіо, бо в Хаконе все одно нема чого робити. Ну, а що ти робитимеш у Токіо?
Юкі здвигнула плечима.
– Розважатимусь із вами.
Запала мовчанка. Наче зависла в повітрі.
– Прекрасно! – сказав я. – Божественні слова! Прості, але звучать, як одкровення. Житимемо і розважатимемося разом. Як у раю. Цілими днями збиратимемо троянди всіх кольорів, кататимемося на човнику в золотому ставку й купатимемо нашого пухнастого каштанового песика. Як зголодніємо – зверху папая падатиме. Як захочеться послухати музику – для нас прямо з неба співатиме Бой Джордж. Прекрасно! Що ж іще нам хотіти? Та якщо поміркувати на тверезу голову, то мені скоро доведеться працювати. І розважатися з тобою все життя я не зможу. Тим більше за батькові гроші.
Якусь мить Юкі дивилася на мене, закусивши губу.
– Я добре розумію, що ви не хочете татових і маминих грошей. Тільки не говоріть зі мною таким злим тоном. Мені й самій іноді прикро від того, що я вас тягаю за собою. І наче заважаю вам жити своїм життям, завдаю зайвого клопоту. А тому якби ви…
– Що? Якби за це гроші отримував?
– Принаймні я тоді почувалася б спокійнішою.
– Ти чогось не розумієш, – сказав я. – Хоч би там що, але я не хочу зустрічатися з тобою з обов’язку. Хочу зустрічатися з тобою як друг. І не бажаю, щоб на твоєму весіллі мене відрекомендували як «професійного гувернанта нареченої, коли їй було тринадцять». Бо тоді, напевне, мене замучать запитанням: «А власне, що таке професійний гувернант?». Я хотів би, щоб мене називали «другом нареченої, коли їй було тринадцять». Так було б набагато краще.
– Якась дурість! – зашарівшись, вигукнула Юкі. – Я ніколи не влаштовуватиму весілля!
– От і добре! Я також не люблю весілля. Вислуховувати всі ці бездарні промови, приймати як подарунок усі ці торти, важкі, як цеглина. Ненавиджу. Даремна трата часу. Я сам одружувався без весілля. А згадка про гувернанта – це лише алегорія. Все, що я хочу сказати, зводиться ось до чого. За гроші друга не можна купити.Тим більше за чиїсь представницькі витрати…
– А що, якби ви про це написали казочку для дітей?
– Чудово! – засміявся я. – Справді чудово. Ти швидко навчилась, як треба вести розмову з людьми. Ще трошки – і ми з тобою зможемо влаштувати гарні комічні діалоги!
Юкі здвигнула плечима.
– Послухай, – провадив я далі, відкашлявшись. – Поговорімо серйозно. Якщо ти хочеш розважатися зі мною щодня – я не проти. Я можу обійтися й без роботи. Тим паче без такої – розгрібання кучугур. Мені байдуже. Тільки я ставлю одну умову. Я не спілкуватимуся з тобою за гроші.Поїздка на Гаваї – виняток. Особлива подія. Транспортні витрати мені оплатили. Жінку купили. Та через це ти перестала мені довіряти. Я сам собі остогид. Більше такого не робитиму. Досить.Тепер я вирішуватиму все сам за себе. Нікому не дозволю пхати свого носа в мої справи. І тицяти мені в руки свої гроші. Я – не Дік Норт і не П’ятниця. Я – це я, а не чийсь наймит. Я спілкуюся з тобою, бо сам того хочу. І готовий проводити з тобою час, якщо ти забажаєш. Але про гроші забудь.
– А що, ви справді дружитимете зі мною? – спитала Юкі, розглядаючи пофарбовані нігті на ногах.
– Чому б ні? Розумієш, ми з тобою відщепенці цього світу. І нехай, невелика біда. Краще пожити вільно, собі на втіху.
– І чого це ви такі добрі?
– Ніякий я не добрий, – відповів я. – Просто я не кидаю на півдорозі розпочату справу. Вдача така. Якщо ти хочеш спілкуватися зі мною – спілкуйся. Та й нашу випадкову зустріч у готелі Саппоро визначила сама доля чи що. Тож розпочате треба довести до кінця.
Носком сандалії Юкі довго виводила якийсь невеликий малюнок. Щось схоже на квадратний вир. Я спостерігав, як вона це робить.
– А я не буду для вас тягарем? – спитала вона.
Я на хвильку задумався над її запитанням.
– Може, й будеш. Не знаю. Та нехай тебе це не обходить. Зрештою, я зустрічаюся з тобою тому, що це мені подобається. Я ніколи не дружитиму з обов’язку… Чому мені з тобою подобається? Хоча ми різні за віком і спільних тем для розмови обмаль… Можливо, тому, що ти мені про щось нагадуєш. Про почуття, які я давно зберігав у своїй душі. Про те, що я відчував у свої тринадцять-п’ятнадцять. Якби мені було п’ятнадцять – я нестямно закохався б у тебе… Я тобі це казав?
