Текст книги "Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2"
Автор книги: Харуки Мураками
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 15 страниц)
Харукі МУРАКАМІ
ТАНЦЮЙ, ТАНЦЮЙ, ТАНЦЮЙ
Роман
Том 2
25
О сьомій Юкі несподівано повернулася. Сказала, що прогулювалася берегом моря. «Ну що, може, хоч повечеряєте перед дорогою?» – запитав Макімура. Юкі захитала головою й відповіла, що не голодна і вже їде додому.
– Ну, як ще раз з’явиться настрій, навідайтесь у гості. Упродовж цього місяця я, напевне, буду в Японії, – сказав батько. І, звертаючись до мене, подякував за те, що я приїхав, і вибачився, що не прийняв мене гостинніше. «Нема за що», – відповів я.
Учень П’ятниця провів нас до автомобіля. На стоянці в глибині двору я побачив джип «Черокі», моторолер «Хонда» на 750 кубічних сантиметрів та мотоцикл для їзди по бездоріжжю.
– Як видно, життя у вас складне – на витримку, – сказав я П’ятниці.
– Авжеж, не просте, – відповів той, трохи подумавши. – Сенсей [1]1
Сенсей (яп.) – учитель; вживається також як звертання до лікарів, письменників та ін. (Тут і далі – прим. перекладача.)
[Закрыть]не з тих письменників, що живуть у башті зі слонової кістки. Хоч би там що, а на першому місці в нього дія.
– Якась дурість! – тихо буркнула Юкі.
Ми з П’ятницею вдали, ніби нічого не почули.
* * *
Як тільки ми сіли в «Субару», Юкі відразу заявила, що хоче їсти. Я зупинив автомобіль перед ресторанчиком «Ханґрі Тайґер» [2]2
«Ханґрі Тайґер» (Hungry Tiger) – «Голодний Тигр».
[Закрыть]на морському узбережжі, й ми з’їли по біфштексу. Я випив безалкогольного пива.
– То про що ви розмовляли? – спитала вона, взявшись на десерт до пудинга.
Я не мав підстав щось приховувати, а тому пояснив їй суть батькової пропозиції.
– Я так і думала! – скривившись, сказала Юкі. – Це в його дусі. Ну, і що ж ви йому відповіли?
– Ясна річ, я відмовився. Я на таке не можу пристати. Загалом вийшла дивна розмова. Та незалежно від неї я от гадаю, чого б нам іноді не зустрічатися? Заради нас обох. Хоча я сильно відрізняюся від тебе віком і способом життя, по-іншому думаю й відчуваю, ми, здається, могли б багато про що поговорити. А ти як вважаєш?
Вона здвигнула плечима.
– Як захочеш мене побачити – телефонуй. Люди не мусять зустрічатися за обов’язком. Захочемо – зустрінемося. Ми відкрили одне одному те, чого нікому не казали, і тепер маємо спільну таємницю. Так чи ні?
Вона трохи завагалась, а потім промимрила:
– Угу…
– Якщо таку річ тримати в собі, то вона швидко розбухне, – вів я далі. – Настане мить, коли її вже не стримаєш. І якщо не відкрити віддушини – станеться вибух. Ба-бах! Розумієш? Як до такого стану дійде – життя стане нестерпним. Самому зберігати таємницю важко. Буває гірко й тобі, й мені. Нема кому розповісти, і ніхто не зрозуміє, що в тебе на душі… А от ми одне одного розуміємо. І можемо чесно все розповісти.
Вона кивнула.
– Я від тебе нічого не вимагаю. Як захочеш щось мені розповісти – телефонуй додому. Незалежно від того, що говорив мені твій батько. Я не збираюся грати роль співчутливого старшого брата або дядька. У певному розумінні ми з тобою рівні. І можемо допомагати одне одному. Ось чому нам варто іноді зустрічатися.
Вона нічого не відповіла. А коли впоралася з десертом, голосно ковтаючи, запила водою. І скоса зиркала на сім’ю товстунів, яка за сусіднім столом жваво напихала роти їжею. Батько, мати, дочка і маленький син. Усі на диво опецькуваті. Сперши лікті на стіл, я сьорбав каву й розглядав обличчя Юкі. «Справді гарна дитина», – подумав я. Якщо довго дивитися на таке обличчя, то починає здаватися, що тобі влучили камінцем у саме серце. Ходи до мого серця настільки звивисті, що його глибінь зазвичай нікому недосяжна, але Юкі зуміла точно вцілити туди камінцем. «Якби я мав п’ятнадцять років – закохався б у неї», – подумав я. А втім, у п’ятнадцятирічному віці я навряд чи зрозумів би, що вона відчуває. Тепер до певної міри розумію. І по-своєму можу її оберегти. Але у свої тридцять чотири до тринадцятилітніх дівчат не залицяюсь. Із цього нічого путнього не виходить.
Я здогадувався, чому однокласники знущаються з неї. Напевне, її врода виходить за межі їхньої повсякденності. Занадто яскрава. І до того ж, вона не намагається з ними зблизитись. І тому вони її побоюються й істерично дражнять. Їм здається, ніби вона несправедливо зневажає їхню компанію. Ось у цьому вона відрізняється від Ґотанди. Ґотанда добре усвідомлював, яке сильне враження справляв на оточення, і вміло його стримував. Контролював його. І ні в кого не викликав побоювання. І навіть коли опинявся в самому центрі уваги, приязно всміхався й жартував. Тоді не треба було особливих жартів. Досить було всміхнутися й перевести розмову у звичайнісінький жарт. І коли він так робив, усі думали: «От чудовий хлопець!».Таким Ґотанда й був – справді чудовим хлопцем. Юкі – зовсім інша. Вона з усіх сил намагається жити осторонь інших людей. А думати про порухи їхніх душ і відповідно реагувати вона вже неспроможна. І цим вона їх ображає, а через них – себе. Ось у чому вона радикально відрізняється від Ґотанди. Важкий спосіб життя. Трохи заважкий для тринадцятирічної дівчини. Навіть для дорослого нелегкий.
Що з нею буде далі – я не уявляв собі. Як пощастить – може, знайде, як мати, спосіб самовираження і на все життя зануриться в якийсь вид мистецтва. «І, мабуть, не має значення, в який – тільки б її вибір збігався зі спрямованістю її душі, й тоді люди її оцінять», – подумав я. Я не був у цьому впевнений. Але так мені здавалось. Як казав Хіраку Макімура, у ній відчувалася внутрішня сила, аура та обдарованість. Те, що її робило неабиякою. А от розгрібання кучугур їй не до снаги.
А може, вона стане звичайнісінькою дівчиною, коли їй виповниться вісімнадцять-дев’ятнадцять років. Такі випадки я зустрічав не раз. Дівчина, яка у свої тринадцять-чотирнадцять років вирізнялася яскравою красою, з настанням статевої зрілості поволі втрачала той зовнішній блиск. Різко виражена краса, що, здавалося, від самого дотику пальця могла зникнути, поволі блякла. І дівчина перетворювалася на одну з тих, про яких кажуть: «Красива, але не вражає». Хоча сама від цього, здається, ставала щасливішою.
Ясна річ, я не здогадувався, в який із двох способів вона дорослішатиме. Як не дивно, у житті кожної людини є своя вершина. Коли вона її досягає, нічого іншого їй не залишається, як спускатися вниз. І нічого тут не вдієш. Ніхто заздалегідь не знає, де буде його вершина. І думає, що тим часом усе гаразд. Та раптом людина опиняється на гірському вододілі. Ніхто не знає, коли це станеться. Одні досягають вершини у дванадцять років. А після того живуть сірим, непримітним життям. Інші до самої смерті піднімаються вгору. А ще інші вмирають на самій вершині. Чимало поетів та композиторів жили бурхливо, як буревій, занадто стрімко піднялися до вершини – і тому пішли з життя, не доживши й до тридцяти років. А от Пабло Пікассо навіть після вісімдесяти малював свої шедеври – і спокійно вмер на своїй постелі.
А як складалося моє життя?
«Вершина…» – подумав я. Чогось такого в мене не було. Я оглянувся назад – і мені здалося, що це навіть не можна назвати «життям». Були в ньому невеликі підйоми і спуски. Я то піднімався, то спускався. От і все! Майже нічого не зробив. Нічого не створив. Я когось любив, хтось – мене. Та нічого не залишилося. Навдивовижу горизонтальний рух. Плоский пейзаж. Здається, ніби пересуваюся, мов персонаж комп’ютерної гри. Рухаюся, поїдаючи риску за рискою в лабіринті гри, геть-чисто як Пекман [3]3
Пекман – головний персонаж однойменної відеогри.
[Закрыть]. Без ніякої мети. І колись неодмінно помру.
« Можливо, ви вже ніколи не станете щасливішими, – сказав Чоловік-Вівця. – А тому нічого не залишається, як танцювати. Так, щоб усі задивлялися».
Я перестав думати й ненадовго заплющив очі.
А коли розплющив їх, то побачив, що Юкі сидить навпроти й пильно дивиться на мене.
– У вас усе гаразд? – спитала вона. – Ви аж зблідли. Може, я щось не те сказала?
Я всміхнувся й похитав головою.
– Та ні, ти нічого поганого не сказала.
– То, може, про щось неприємне думали, так чи ні?
– Можливо.
– І часто ви про таке думаєте?
– Іноді.
Юкі зітхнула і якийсь час бавилася тим, що складала навпіл паперову серветку.
– Буває так, що ви почуваєтеся страшенно самотніми? Ну, коли раптом над таким задумуєтеся?
– Звичайно, буває, – відповів я.
– Скажіть, а чому зараз тут про це подумали?
– Певно, тому, що ти надто красива.
Якусь мить вона дивилася на мене таким же порожнім поглядом, як її батько. Потім спокійно похитала головою. І нічого не сказала.
* * *
За вечерю Юкі заплатила сама. «Добре, що тато дав купу грошей», – сказала вона. Узяла рахунок, підійшла до каси, добула з кишені кілька банкнот по десять тисяч єн, однією з них розплатилась, а отриману решту, не рахуючи, запхала до кишені шкіряного жакета.
– Він думає, що відбудеться грошима, – сказала вона. – Яка дурість! А тому сьогодні я вас частую. Ми з вами рівні, у певному розумінні,правда? Ви мене завжди частуєте, тож іноді можу і я, хіба ні?
– Дякую, – відповів я. – Одначе для науки скажу тобі, що це суперечить етикету класичного побачення.
– Невже?
– Дівчині не слід брати рахунок, аби самій бігти до каси й платити після того, як її почастували. Треба дозволити чоловікові розплатитись, а потім віддати йому гроші. Інакше можна зачепити його гордість. Звісно, я не ображаюсь. Бо, з будь-якого погляду, я – не просто мачо [4]4
Мачо (ісп.) – самець.
[Закрыть]. Мені це байдуже, але багатьох чоловіків у світі це турбує. Світ усе ще спирається на принцип «мачо».
– Якась дурість! – сказала вона. – Я з такими на побачення не ходжу.
– Ну що ж, це розумна думка, – погодився я, виводячи «Субару» з автостоянки. – Але ж буває й так, що люди безрозсудно закохуються одне в одного. Без ніякого вибору. От що таке любов. Можливо, ти це зрозумієш, коли трохи підростеш і тобі куплять бюстгальтер.
– Здається, я казала, що вже його маю! – вигукнула вона й замолотила кулачком мене по плечі. Так, що я мало не наїхав на велику червону урну для сміття.
– Та я жартую! – сказав я, зупинивши автомобіль. – У світі дорослих усі жартують, а потім разом сміються, розумієш? А втім, може, мій жарт невдалий. Так чи інакше, а тобі доведеться до цього звикати.
– Гм-м-м… – промимрила вона.
– Гм-м-м… – промимрив і я.
– Якась дурість! – сказала вона.
– Якась дурість! – повторив я.
– Не перекривляйте мене! – закричала вона.
Я перестав перекривляти – і знову рушив автомобілем із місця.
– Тільки не годиться бити водія за кермом так, як от зараз. Без жартів, – сказав я. – А то машина на щось налетить – і ми обоє опинимося на тому світі. Ось тобі друге правило етикету класичного побачення. Не вмирати, а будь-що виживати.
– Гм-м-м… – промимрила Юкі.
* * *
По дорозі назад вона майже не розкривала рота. Відкинувшись на спинку сидіння в розслабленій, втомленій позі, про щось думала. Іноді начебто дрімала, а іноді – ні, але судити про це з її вигляду було важко. Касет більше не слухала. Я на пробу поставив «Баладу» Джона Колтрейна, і вона особливо не заперечувала. Здавалося, ніби не помічала, яка музика звучить. Я гнав автомобіль по шосе, півголосом підспівуючи саксофонному соло.
Нічна дорога Сьонан – Токіо, якою ми поверталися додому, навіювала нудьгу. Вся моя увага зосереджувалася на стоп-сигналах переді мною. Особливих розмов не було. Коли ми в’їхали на столичну автостраду, Юкі підвелась і почала жувати гумку. Потім скурила одну сигарету. Кілька разів пихнула й викинула за вікно. «Як закурить другу – насварю», – подумав я. Та обійшлося – вона більше не курила. Інтуїція. Вона відчувала, що в мене на думці. І знала, коли треба відступити.
Я зупинив автомобіль перед під’їздом її квартири на Акасака [5]5
Акасака – один із престижних центральних районів Токіо.
[Закрыть]. І сказав: «Принцесо, ми приїхали!»
Вона загорнула жувальну гумку у фантик і поклала на панель приладів. Потім млявим рухом відчинила дверцята, вилізла з автомобіля – і пішла собі. Не попрощавшись, не зачинивши дверцят і не оглядаючись назад. Складний вік. А може, винне місячне? «Однак усе це дуже скидається на сюжет фільму за участю Ґотанди», – подумав я. Вразлива дівчина перехідного віку… Е, Ґотанда зіграв би в ньому роль набагато майстерніше за мене. Та й у такого партнера, як він, Юкі, напевне, відразу закохалася б по самі вуха. Бо інакше фільм не вийшов би. І тоді… От тобі й на! Знову той Ґотанда не виходить із думки. Я похитав головою, перегнувся через сусіднє сидіння і хряснув дверцятами. Бам-м! І наспівуючи «Red Clay» услід за Фреді Хабардом, поїхав додому.
* * *
Прокинувшись уранці, я пішов на станцію міської електрички купувати газети. Ще не було дев’ятої, і перед станцією Сібуя [6]6
Сібуя – один із головних районів Токіо з вузлом міської електрички та метро.
[Закрыть]вирував потік людей, що поспішали на роботу. Хоча весна настала, усмішки на людських обличчях я міг полічити на пальцях. А втім, вони не здавалися мені усмішками, а скоріше – спазмами обличчя. Я купив у кіоску дві газети, зайшов у кондитерську «Данкін Донатс» і переглянув їх за чашкою кави з пампушками. У жодній із газет я не знайшов найменшої замітки про Мей. Вони писали про відкриття Діснейленду, про війну між В’єтнамом і Камбоджею, про вибори токійського губернатора, про бешкети учнів середньої школи, а про вродливу молоду дівчину, яку хтось задушив у готелі на Акасака, не згадали ні рядочком. Як казав Хіраку Макімура, звичайнісінький випадок, що не входить ні в яке порівняння з відкриттям Діснейленду. Про такі випадки швидко всі забувають. Хоч, звісно, є люди, які не забудуть. Я – один із них. І також убивця. І ті два агенти поліції пам’ятатимуть.
Надумавши подивитись який-небудь фільм, я розгорнув сторінку з кінорекламою. «Нерозділене кохання» вже ніде не показували. І тут я згадав про Ґотанду. Мабуть, треба принаймні повідомити йому про Мей. Бо якщо раптом його допитають і тоді спливе моє ім’я – я опинюся в незавидному становищі. Від самої думки про те, що поліція знову наступатиме мені на горло, голова заболіла.
Я спробував подзвонити йому з рожевого телефону в «Данкін Донатс». Звісно, вдома його не застав, а тому залишив йому на автовідповідачеві повідомлення, що маю до нього важливу розмову. Потім кинув газети в урну для сміття й пішов додому. По дорозі додому все думав, чого це В’єтнам і Камбоджа воюють між собою. Незрозуміло. Який заплутаний цей світ!
Сьогодні був день наведення порядку.
Я мав зробити силу-силенну справ. Бувають такі дні, коли треба стати реалістом і вступити у відкритий бій із реальністю.
Передусім я відніс у пральню кілька сорочок і стільки ж приніс додому. Потім зайшов у банк, зняв із рахунку грошей, заплатив за телефон і газ. Переказав власнику квартплату за місяць. У шевській майстерні замінив набійки на черевиках. Купив батарейки для будильника та шість чистих аудіокасет. Потім повернувся додому і під звуки радіо Еф-І-Ен [7]7
Еф-І-Ен (FEN – Far East Network) – далекосхідна радіостанція армії США.
[Закрыть]заходився прибирати квартиру. Подраїв дочиста ванну. Вийняв усе з холодильника, витер його зсередини й акуратно порозкладав продукти на поличках. Вичистив газову плитку, фільтри кондиціонера, вимив підлогу, вікна й зібрав сміття в кульки. Постелив свіже простирадло, змінив наволочки на подушках. Пропилососив. На все це пішло години дві. Коли, підспівуючи гурту «Styx» у виконанні пісні «Mister Roboto», витирав ганчіркою жалюзі, задзеленчав телефон. Дзвонив Ґотанда.
– Чи не могли б ми з тобою поговорити віч-на-віч? Нетелефонна розмова, – сказав я.
– Гаразд… А це терміново? Зараз у мене трохи роботи назбиралося. Маю встигнути і на кіностудію, і на знімання рекламного ролика для телебачення. Через два-три дні звільнюсь і зможу спокійно побалакати з тобою, а тепер…
– Вибач, що відриваю тебе від важливих справ. Та, розумієш, загинула людина, – сказав я. – Наш спільний знайомий. Поліція заворушилася.
Ґотанда замовк. Спокійним красномовним мовчанням. Досі я думав, що мовчання – це коли хтось просто нічого не говорить. Та мовчання Ґотанди було особливим. Як і все інше, властиве його вдачі, воно було вишуканим, стриманим, інтелігентним. Дивна річ: мені здалося, що якби я прислухався, то почув би, з якою швидкістю працює його мозок.
– Зрозумів. Гадаю, що заскочу до тебе сьогодні ввечері. Однак не виключено, що запізнюся. Нічого?
– Нічого, – відповів я.
– Подзвоню тобі, мабуть, о першій або другій. Вибач, але раніше не матиму часу.
– Гаразд. Я не лягатиму, почекаю.
Поклавши трубку, я слово за словом пригадав нашу розмову.
Загинула людина. Наш спільний знайомий. Поліція заворушилася.
«Геть-чисто як у детективному фільмі», – подумав я. Усе, до чого має відношення Ґотанда, скидається на кіно. Чому? Здається, ніби реальність поволі відступає назад. І створюється враження, ніби граєш відведену тобі роль. Мабуть, у нього така аура. Я уявив собі, як Ґотанда виходить зі своєї «Мазераті» – у темних окулярах, піднявши комір пальта. Сама елегантність. Як на рекламі автомобільних радіальних шин… Я похитав головою і взявся довитирати жалюзі. Досить! Сьогодні – день повернення до реальності.
* * *
О п’ятій годині я прогулявся аж до Харадзюку і в крамничках уздовж вулиці Такесіта спробував знайти значок із зображенням Елвіса. Траплялася мені там сила-силенна значків – гуртів «Kiss», «Johnny», «Iron Maiden», «AC/DC», «Motorhead», Майкла Джексона і гурту «Prince», – але тільки не Елвіса. І лише в третій крамничці я нарешті помітив значок із написом «ELVIS ТНЕ KING» [8]8
«Елвіс – король» ( англ.).
[Закрыть]і відразу його купив. Щоб пожартувати, я поцікавився у продавщиці, чи немає в них значка гурту «Sly and the Family Stone». Продавщиця, дівчина років сімнадцяти-вісімнадцяти зі стрічкою в підібраному волоссі, глянула на мене в повному розгубленні.
– А що це таке? Ніколи не чула. Нью-вейв чи панк?
– Ну, щось посередині.
– Останнім часом стільки всього нового з’являється! Просто дивно! – сказала вона, прицмокнувши язиком. – За всім не встигнеш.
– І не кажіть, – погодився я.
Після того я зайшов у ресторанчик «Цуруока», випив там пива і з’їв порцію темпури [9]9
Темпура – запечена у тісті риба, восьминіг тощо.
[Закрыть]. Так безцільно минав час, аж поки не зайшло сонце. Sunrise, sunset… [10]10
Схід сонця, захід сонця ( англ.). Рядок із однойменної пісні з мюзиклу Джері Бока і Шелдона Харніка «Скрипаль на даху» («Fiddler on the roof») (1964).
[Закрыть]Я виступав у ролі двовимірного Пекмана, що без будь-якої мети рухається на екрані монітору та з’їдає перед собою пунктирну лінію. Здавалося, що моє становище ніяк не змінюється. Що я ні до чого не наближаюся. На півдорозі переді мною з’явилися нові розгалуження. А головна лінія, що зв’язувала мене з Кікі, обірвалась. Я начебто збився на манівці. І марно витратив час і зусилля на допоміжні сцени якоїсь п’єси ще перед тим, як добратися до головної. Та, власне, у якій сцені відбувається головна дія? І чи взагалі щось відбувається?
До самої півночі я не мав що робити, а тому зайшов у кінотеатр на Сібуя, щоб подивитися «Вердикт» із Полом Ньюменом. Фільм виявився непоганим, але я раз у раз занурювався в роздуми, і тому його сюжет розпадався в моїй голові на окремі шматки. Дивлячись на екран, я сподівався, що раптом з’явиться спина Кікі, й тому думками зосереджувався на ній. Кікі! Що ти від мене хочеш?
Коли на екрані показалося слово «The End», майже нічого так і не зрозумівши, про що йшлось у фільмі, я встав і вийшов надвір. Трохи прогулявся вулицею, зайшов у знайомий бар і, хрумаючи арахіс, випив дві порції коктейлю «Ґімлет». Відразу по одинадцятій повернувся додому й, читаючи книжку, чекав телефонного дзвінка від Ґотанди. Притому раз по раз зиркав на телефонний апарат. Бо мені здавалося, що він пильно стежить за мною. Явний невроз!
Я пожбурив книжку, розлігся навзнак і почав думати про Оселедця [11]11
Оселедець – кличка кота з роману «Погоня за вівцею» Харукі Муракамі.
[Закрыть], якого поховав у землі. Напевне, з нього самі кістки залишилися. Мабуть, під землею тихо і спокійно. І його кісткам також спокійно. Як казав агент поліції, красивим білим кісткам. Оселедець уже нічого нікому не скаже. Я поховав його під деревами в лісі. У паперовому пакеті універмагу «Сейю».
Нічого нікому не скаже…
Я опам’ятався – і відчуття безсилля тихо й безшумно, мовби водою, затопило кімнату. Ніби пробиваючись крізь нього, я подався у ванну кімнату, прийняв душ, насвистуючи мелодію «Red Clay», і на кухні випив банку пива. Потім заплющив очі, порахував по-іспанському від одного до десяти й, уголос промовивши «Кінець!», плеснув у долоні. І тоді безсилля наче вітром здуло. Таке в мене закляття. Коли довго живеш сам, мимоволі набуваєш різноманітних здібностей. Бо інакше не можна вижити.
26
Ґотанда зателефонував о пів на першу.
– Вибач, друже. Ти не міг би під’їхати до мене зараз на своїй автомашині? – сказав він. – Пам’ятаєш, де я живу?
Я відповів, що пам’ятаю.
– День видався просто божевільний, і мені ніяк не вдавалося раніше вирватись до тебе. Гадаю, ми могли б про все поговорити в автомашині. Щоб мій водій нічого не чув, було б краще у твоїй, чи не так?
– Загалом, так, – погодився я. – Негайно виїжджаю. Через хвилин двадцять, гадаю, прибуду до тебе.
– Ну, до зустрічі! – сказав він і поклав трубку.
Я вивів «Субару» з найближчої автостоянки і вирушив до нього на Адзабу [12]12
Адзабу – один із центральних районів Токіо.
[Закрыть]. Дістався туди за п’ятнадцять хвилин. Натиснув на кнопку дзвінка біля таблички з написом «Ґотанда» – його справжнім прізвищем – і він зразу спустився вниз.
– Вибач, що так пізно. Справ було по горло. День випав просто жахливий, – сказав він. – Тепер ще в Йокогаму доведеться їхати. На кінознімання від самого ранку. А перед тим хочеться трохи поспати. Готель уже замовлено.
– Ну, то я відвезу тебе до Йокогами. Ти не проти? – запропонував я. – Дорогою зможемо й поговорити. І час зекономимо.
– Так ти мене просто врятуєш! – зрадів Ґотанда.
Забравшись у «Субару», він зачудовано окинув поглядом салон.
– Нічого й казати, затишно! – вимовив він.
– Бо в нас із машиною спільність душ, – пояснив я.
– Он що! – відповів він.
Як не дивно, він справді був у плащі. І цей плащ йому добре пасував. Замість темних окулярів він нап’яв на ніс звичайні, з прозорими скельцями. Але й вони йому якнайкраще личили. Надавали інтелігентного вигляду. Я погнав автомобіль порожньою нічною дорогою до автостради номер три Токіо-Йокогама.
Ґотанда взяв з панелі приладів касету гурту «Beach Boys» і довго її розглядав.
– Добрі давні часи! – промовив він. – Колись я часто слухав їхні пісні. Ще в середній школі. У цього гурту… як би це сказати… особливий звук. Приязний, приємний. Здається, ніби яскраво світить сонце, пахне морем, а поряд із тобою засмагає вродлива дівчина… Слухав їх – і було враження, наче справді існує такий світ. Міфічний світ, в якому всі завжди молоді, і все навколо сповнене світла. Така от вічна adolescence [13]13
Юність (англ.).
[Закрыть]. Як у казці.
– Так, – погодився я. – Справді саме так.
Він тримав на долоні касету, ніби вимірював її вагу.
– Але, звичайно, все це не може тривати без кінця. Всі старіють. І світ змінюється. Усі міфи колись умирають. Нема на світі нічого вічного…
– Правду кажеш.
– Зізнаюся, що після «Good Vibrations» я майже перестав їх слухати. Чомусь відхотілося. Почав слухати щось важче. «Сream», «The Who», «Led Zeppelin», Джімі Хендрікса… Настала епоха хард-року. Було вже не до «Beach Boys». Однак і зараз я добре їх пам’ятаю. Скажімо, «Surfer Girl»… Усе це – казка. Але зовсім непогана.
– Непогана, – погодився я. – Але й після «Good Vibrations» у них трапляється багато чого хорошого. Вартого того, щоб послухати. І «20/20», і «Wild Honey», і «Holland», і «Surfʼs Up» – зовсім непогані довгограючі платівки. Мені подобаються. Вони не такі блискучі, як ті, що були спочатку. Нерівнозначні за змістом. Та сила волі у хлопців відчувається, це точно. Хоча психологічно Браєн Вілсон поступово сходив нанівець, і під кінець майже нічого не робив, явно відчувалось їхнє невтримне бажання вижити, якось зібравши докупи всі свої сили. Однак часи таки змінилися. У цьому ти маєш рацію… Та все одно непогано.
– Ну, тепер послухаю, – сказав Ґотанда.
– Боюсь, тобі не сподобається! – відповів я.
Він уставив касету в магнітофон – і полилася мелодія «Fun, Fun, Fun». Якийсь час Ґотанда їй тихенько підсвистував.
– Добрі давні часи! – вирвалося в нього. – Слухай, навіть не віриться. Відколи ця музика стала популярною, минуло двадцять років!
– А здається, наче це було вчора… – сказав я.
Якусь мить Ґотанда дивився на мене розгублено. А потім приязно всміхнувся.
– Ти іноді складно жартуєш, хіба ні? – сказав він.
– Усі мене не дуже добре розуміють, – відповів я. – Мої жарти більшість сприймає по-серйозному. Жахливий світ! І пожартувати не можна…
– А все-таки твій світ набагато-набагато кращий від мого! – сміючись, сказав він. – У моєму світі найкращий жарт – це покласти сусідові у коробці для бенто кізяки іграшкового собаки…
– А ще краще – покласти справжні.
– І не кажи.
Після того якийсь час ми мовчки слухали музику «Beach Boys». Давні невинні мелодії – «California Girls», «404», «Catch a Wave». Замжичив дощ. Я раз у раз вмикав двірники, потім вимикав, а згодом знову вмикав. От такий був дощ. Легка весняна мжичка.
– Що ти пам’ятаєш із шкільних років? – спитав Ґотанда.
– Убогість і жахливість власного існування, – відповів я.
– А ще?
Я на мить замислився.
– Як на лабораторних заняттях із природознавства ти запалював газовий пальник.
– Чого це? – здивовано спитав він.
– Ти запалював вогонь… як би це сказати… просто шикарно. Здавалося, ніби робиш подвиг, який залишиться назавжди в анналах історії.
– Ну, це ти трохи перегнув! – сміючись, заперечив він. – Однак я розумію, що ти хочеш сказати. Мовляв, я хизувався, так чи ні? Мені не раз це саме говорили інші. І тоді я навіть ображався на такі слова. Бо й гадки не мав хизуватися. Але так, мабуть, мимоволі виходило. Само собою. Від самого малку всі на мене задивлялись. Я притягував їхню увагу. І, природно, все це відкладалося в моїй голові. Хоч би що робив – усе набирало театрального вигляду. І от ця театральність прилипла до мене на все життя. Коротко кажучи, я завжди був як на сцені. А тому, коли став актором, чомусь зітхнув із полегшенням. Бо тепер я міг грати ролі відкрито. – Він зчепив пальці на коліні й якусь мить на них дивився. – Та я не такий фальшивий, як ти думаєш. Насправді чи, точніше, від природи. Я по-своєму чесна, пряма людина, до того ж, і вразлива. Ніколи не жив під маскою…
– Звичайно, – погодився я. – Та я не це мав на увазі. Я просто хотів сказати, що ти шикарно запалював газовий пальник, от і все! Настільки шикарно, що радий би побачити ще раз, як ти це робиш.
Ґотанда радісно всміхнувся, зняв окуляри і протер їх носовичком. Протер дуже елегантно.
– Ну що ж, коли-небудь наступного разу я спробую це повторити, – сказав він. – Обов’язково приготую газовий пальник.
– А я принесу подушку на випадок, якщо хтось із дівчат знепритомніє, – пообіцяв я.
– Чудова ідея! – погодився він. І захихикавши, надів окуляри. Потім, трохи подумавши, зменшив гучність магнітофона. – Якщо ти не проти, може, поговоримо зараз про ту людину, яка вмерла?..
– Мей, – відповів я, вдивляючись у двірники по той бік вітрового скла. – Її більше нема. Убили. Задушили панчохою в готелі на Акасака. Убивцю не встановлено.
Ґотанда дивився на мене невидющими очима. Тільки через кілька секунд до нього дійшла суть повідомлення. І тоді його обличчя перекосилося. Наче віконна рама під час великого землетрусу. Я кілька разів зиркав на зміну виразу його обличчя. Здавалося, Ґотанда зазнав шоку.
– Коли її вбили? – спитав він.
Я назвав йому точну дату. Щоб зібратися з думками, він знову замовк.
– Жахливо! – сказав він. І кілька разів похитав головою. – Яка жорстокість! Адже не було ніяких причин для вбивства. Така чудова дівчина. І, крім того… – він знову захитав головою.
– Дівчина що треба, – підтвердив я. – Наче з казки.
Зовсім знесилівши, він глибоко зітхнув. По його обличчю раптово розплилася втома. Так, ніби він уже не міг її стримувати. Утому, яку довго нагромаджував десь у собі непомітно для людського ока. «Дивний чоловік!» – подумав я. Чого тільки він не міг! Утомлений, він здавався трохи старішим, ніж був. Але навіть своїй утомі надавав елегантного вигляду. Як аксесуарові свого туалету. Та, звісно, так говорити про нього несправедливо. Він справді-таки втомився. Йому також було боляче. Я в цьому не сумнівався. Просто хоч би що він робив – усе в нього виходило елегантно. Як у легендарного короля, який обертав у золото будь-що, до чого торкалася його рука.
– Пригадую, ми часто балакали утрьох до самого ранку, – тихо сказав Ґотанда. – Я, Мей та Кікі. Було стільки радості, стільки приязні! Того, що ти називаєш «казкою». Але казка так просто людині не дістається. А тому я ними дорожив. І все одно вони зникали. Одна за одною…
Ми обидва замовкли. Я дивився на дорогу спереду, а він – на панель приладів. Я то вмикав, то вимикав двірники. «Beach Boys» неголосно виводили свою давню пісню. Про сонце, серфінг та автоперегони.
– А як ти дізнався, що її вбили? – спитав Ґотанда.
– Мене в поліцію забрали, – відповів я. – У неї була моя візитна картка. Я їй тоді передав. Просив повідомити, якщо дізнається щось про Кікі. Мей тримала картку в найглибшому куточку гаманця. І чого це вона носила із собою таку річ – не розумію. Так чи інакше, того разу вона мала її при собі. І, як на біду, ця картка – єдина річ, яка, на думку поліції, мала допомогти встановити особу вбитої. А тому мене туди й потягли. Показали фотографію трупа й допитувалися, чи я не знаю цієї жінки. Допитували два настирливі агенти поліції. Я сказав, що не знаю. Збрехав.
– Чому?
– Як це чому? А що, краще було б, якби я сказав, що ми з тобою удвох додому повій викликали? Ти уявляєш собі, що сталося б, якби я так зробив? Ти що, з глузду з’їхав? Куди ділася твоя уява?
– Вибач, – сказав він щиро. – З головою трохи не все гаразд. І запитання моє не до речі. Я й сам міг би додуматись. А так дурницю утнув. То що сталося потім?
– Поліція не повірила жодному моєму слову. Вони ж професіонали, нюхом відчувають, коли хтось бреше. Цілих три доби наступали мені на горло. Так, щоб і закону не порушити і слідів на тілі не залишити. Добряче натерпівся. Адже вік уже не той, що колись. Ночувати не було де, довелось у буцегарні спати. Щоправда, при незамкнених дверях. Але ж замикай двері чи не замикай – буцегарня є буцегарнею. Там здуріти можна від безнадії та безсилля.
– Я знаю. Сам колись два тижні відсидів. І мовчав. Казали будь-що тримати язик за зубами – і я мовчав. Але було страшно… Два тижні сонця не бачив. Думав, ніколи звідти не вийду. Вони там людей дубасять так, ніби м’ясо пивною пляшкою відбивають. Знають, як домогтися, щоб людина їм піддалася. – Він пильно розглядав нігті на пальцях руки. – А ти що, три доби там просидів і нічого не сказав?
– А що ж тут дивного? Та хіба я міг спочатку відмагатись, а потім сказати: «А ви знаєте, насправді…»? Якби я так зробив, ніколи звідти не вибрався б. У такому разі нічого іншого не залишається, як до самого кінця повторювати те, що сказав уперше. Хоч би там що, вдавати, що нічого не знаєш.
Обличчя Ґотанди знову трохи перекосилося.
– Вибач, що я тебе познайомив із нею і тим самим утягнув у страшенно неприємну історію.
– Тобі нема за що просити вибачення, – відповів я. – Що було – те було. Тоді і я добре розважився. А що тепер —те тепер.Ти не винен в її смерті.
