Текст книги "Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2"
Автор книги: Харуки Мураками
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 15 страниц)
– Воно-то так… Та все-таки тобі довелося брехати поліції заради мене. Оберігати мене, а самому вскочити в халепу. Через мене. Бо цю кашу заварив я.
Я загальмував автомобіль перед світлофором і, дивлячись Ґотанді в очі, сказав найголовніше:
– Слухай, забудь про це. Викинь із голови. І не проси вибачення. Не дякуй. У тебе своя ситуація, і я це розумію. А моя проблема в тому, що я не зумів допомогти їм установити особу Мей. У неї, напевне, є рідня, і я хотів, аби того злочинця спіймали. Хотів розповісти їм усе, що знав. Але не міг. От що мене мучить. Мей не заслужила того, щоб померти безіменною. Хіба це не гірко?
Він довго сидів, заплющивши очі, в задумі. Мені навіть здалося, ніби заснув. Касета «Beach Boys» скінчилась, я натиснув на кнопку і витягнув її з магнітофона. Навколо запанувала тиша. І тільки одноманітно шурхотіли шини, розбризкуючи воду на шосе. «Яка глуха ніч», – подумав я.
– Я подзвоню в поліцію, – тихо сказав Ґотанда, розплющивши очі. – Анонімно. І назву їм клуб, де вона працювала. Вони встановлять її особу, й це, гадаю, допоможе їм у розслідуванні.
– Прекрасно! – сказав я. – Яка в тебе розумна голова! Справді, я міг зробити такий хід. Тоді поліція нагрянула б на той клуб і дізналася б, що за кілька днів до вбивства ти викликав Мей до себе додому. Ясна річ, тебе викликали б у поліцію. Але тоді постає запитання: чого це я зберігав таємницю, поки вони мені наступали на горло?
Він кивнув.
– Ти правду кажеш. У мене не гаразд із головою. У ній цілковитий розгардіяш.
– Цілковитий розгардіяш, – погодився я. – У такому випадку треба десь залягти – і всі пробіжать повз тебе. Треба перечекати. Нічого особливого не сталось – у готелі задушили жінку. Таке часто трапляється, і цього разу про вбивство всі швидко забудуть. І нема резону, щоб ти відчував якусь вину. Тобі треба втягти голову в плечі й тихо – нічичирк! – сидіти. І не смикатися. Бо як зайвий раз смикнешся – ще більше заплутаєшся.
Можливо, я говорив надто холодним тоном. Надто різко. Зрештою, і в мене є емоції. І в мене…
– Вибач, – сказав я, – що присікався до тебе. Просто мені дуже прикро… Прикро, що я не зміг нічим їй допомогти. От і все. А ти ні в чому не винен.
– Ні, винен, – відповів він.
Тиша стала нестерпною, і я вставив нову касету. Бен Е. Кінґ завів «Spanish Harlem». До самої Йокогами ми обидва мовчали. Але завдяки цій мовчанці, я відчув до Ґотанди, як ніколи раніше, глибоку приязнь. Хотілося покласти руку на його плече й сказати: «Не переживай. Усе вже скінчилося». Та я нічого не сказав. Умерла людина. Померла й тепер лежить у холодній землі. І це важило більше, ніж я міг перенести.
– А все-таки хто ж убивця? – спитав він згодом.
– Ну що тут скажеш?.. – відповів я. – На такій роботі, як у неї, багато хто трапляється. І всяке може статися. Не лише казка…
– Але ж клієнти того клубу – люди з надійною репутацією. Їхні замовлення реєструються, а тому під час розслідування легко встановити, з ким вона зустрічалася.
– А може, того разу замовлення не йшло через клуб. Схоже на таке. Вона могла зустрічатися з особистим знайомим або підробляти поза клубом – одне з двох. Так чи інакше, а клієнт виявився негідником.
– Жаль дівчини, – сказав він.
– Вона надто сильно вірила в казки, – сказав я. – Вірила у світ уявних образів. Але ж так не могло тривати вічно. Для того, щоб так було, треба дотримуватися правил. Та не всі на це здатні. Помилишся в клієнтові – й тобі кінець…
– Дивина та й годі! – сказав Ґотанда. – Чого це така вродлива й розумна дівчина подалася в повії? Незрозуміло. Вона могла б забезпечити собі порядніше життя. Могла б улаштуватися на пристойну роботу або підхопити собі якого-небудь багача. Могла б стати фотомоделлю. Але навіщо працювати повією? Звісно, заробляла добрі гроші. Та вони, здається, її не дуже цікавили. Можливо, як ти казав, їй хотілося казки…
– Можливо, – погодився я. – Як тобі. Як мені. Як усім іншим людям. Усі хочуть казки, та кожне шукає її по-своєму. А тому часто виникають між ними непорозуміння. І навіть доходить до вбивства.
Я зупинився перед готелем «Нью-Ґранд».
– Слухай, може, й ти заночуєш тут сьогодні? – спитав він. – Думаю, номер знайдеться. Замовимо випивку в номер, побалакаємо. Бо все одно я відразу не засну.
Я похитав головою.
– Випити ми ще встигнемо іншим разом. А сьогодні я трохи втомився. Зараз я з радістю поїхав би додому й, ні про що не думаючи, заснув би міцним сном.
– Зрозуміло, – відповів він. – Дякую, що довіз. Сьогодні всю дорогу я, здається, торочив тобі всяку нісенітницю.
– І ти втомився, – сказав я. – А про покійну зараз не думай. Вона нікуди не дінеться. Трохи перепочинь, а вже тоді думай про неї. Ти мене розумієш? Вона мертва. Безповоротно, остаточно. Її труп розтяли, заморозили. І ніякі твої докори сумління її не воскресять.
Ґотанда кивнув.
– Я добре розумію, що ти кажеш.
– На добраніч! – сказав я.
– Я в боргу перед тобою, – подякував він.
– Наступного разу запалиш газовий пальник – і ми з тобою квити.
Усміхаючись, він уже збирався вилазити з автомобіля, як раптом ніби щось пригадав і подивився на мене.
– Дивна річ, але на світі, крім тебе, нема людини, яку я міг би назвати другом. Хоча через двадцять років я зустрічався з тобою лише двічі. Дивина та й годі…
По цих словах він вийшов із автомобіля і, піднявши комір плаща, крізь весняну мжичку попрямував до входу в готель «Нью-Ґранд». «Як у кіно „Касабланка“, – подумав я. Початок прекрасної дружби…» [14]14
Слова з кінофільму Майкла Кертиса «Касабланка» (1942), які головний герой говорить поліцейському, що так і не зумів його спіймати.
[Закрыть]
Річ у тому, що я таки відчував до нього щось подібне. І тому часто розумів, що він має на увазі. Мені здавалося, що зараз нікого, крім нього, я не назвав би своїм другом. І все-таки думав, що це дивно. А в тому, що мені привиділася сцена з фільму «Касабланка», нема його вини.
* * *
Слухаючи касету гурту «Sly and the Family Stone» і відбиваючи такт пальцями по керму, я поїхав назад до Токіо. Добра стара пісня «Everyday People» [15]15
Звичайні люди (англ.).
[Закрыть]…
I am no better and neither are you
We’re all the same whatever we do
You love me you hate me
You know me and then
Still can’t figure out the bag I’m in
I am everyday people… [16]16
Я не кращий, і ти не кращий/ Ми однакові, хоч би що ми робили/ Ти любиш мене, ненавидиш мене/ Ти знаєш мене/ І все ж не уявляєш собі, як скрутно мені/ Я – звичайна людина.. . (англ.)
[Закрыть]
Дощ усе сіявся-сіявся, тихо й одноманітно. Лагідний, м’який дощ, од якого вночі із зерен прокльовуються паростки. «Померла безповоротно, остаточно», – сказав я сам собі. «Краще б я заночував у тому готелі й попив віскі разом із Ґотандою», – раптом подумав я. Нас пов’язували між собою чотири речі. Перша – ми разом виконували лабораторні роботи в кабінеті природознавства. Друга – обидва розлучились і жили одинаками. Третя – обидва спали з Кікі. Четверта – так само спали з Мей. І от Мей уже мертва. Безповоротно, остаточно. А випити віскі з Ґотандою годилося б. Адже я міг скласти йому гарну компанію. Так чи інакше, мав багато вільного часу й нічого не планував робити завтра. Що ж тоді мене зупинило? «Мабуть, те, що все це неприємно скидалося на сцену з фільму», – дійшов я висновку. Його можна навіть пожаліти. За його надмірну елегантність. Та він у цьому не винен… Мабуть.
Повернувшись у свою квартиру на Сібуя, я став біля вікна й, потягуючи віскі, крізь жалюзі поглядав на швидкісну автостраду. А десь о четвертій відчув, що мене хилить на сон, забравсь у ліжко й заснув.
27
Минув тиждень. Тиждень, упродовж якого весна впевнено захоплювала свої позиції й жодного разу не відступала назад. На відміну від того, що було в березні. Сакура цвіла, а нічні дощі розкидали її пелюстки по всьому місту. Нарешті закінчилися вибори. І почався новий навчальний рік [17]17
Навчальний рік в Японії починається у квітні.
[Закрыть]. Відкрився Токійський Діснейленд. Од великого спорту відійшов Б’єрн Борг [18]18
Шведський тенісист.
[Закрыть]. У хіт-парадах по радіо перше місце постійно посідав Майкл Джексон. Мертві залишалися мертвими.
Для мене цей тиждень виявився плетеницею безладних, безцільних днів, які нікуди не вели. За цей час я двічі поплавав у басейні. Підстригся в перукарні. Іноді купував газети, але не знаходив жодної замітки про Мей. Напевне, поліція все ще не встановила її особи. Щоразу, купивши газету на станції Сібуя, я заходив у «Данкін Донатс», прочитував її від початку до кінця й викидав в урну. Варті уваги статті мені не попадалися.
У вівторок і четвер зустрічався з Юкі, розмовляв із нею, обідав. А в понеділок, на початку цього тижня, ми виїжджали на автомобілі за місто і всю дорогу слухали музику. Зустріч із Юкі приносила радість. У нас була одна спільна особливість. Ми мали вільний час.Її мати ще не повернулася з-за кордону. Крім неділі та днів зустрічі зі мною, Юкі майже ніколи не виходила з дому. «Бо завжди, коли я прогулююся, який-небудь нероба обов’язково напрошується в наставники», – казала вона.
– Слухай, а чи не поїхати нам у Діснейленд? – запитав я.
– Ні, я туди не хочу! – скривившись, відповіла вона. – Мені там не подобається!
– Що не подобається? Оті м’якенькі, тендітні мікі-мауси, що з комерційною метою розважають дітвору?
– Так, саме вони, – відповіла Юкі.
– Але ж сидіти вдома – шкідливо для здоров’я, – нагадав я.
– Ну, а ви поїхали б зі мною на Гаваї? – запропонувала вона.
– На Гаваї? – здивовано перепитав я.
– Мама телефонувала. Сказала, що я могла б трохи погостювати в неї на Гаваях. Вона зараз там. Фотографує. Кинула мене напризволяще, стільки часу не згадувала – і раптом затурбувалася. І ну дзвонити. Найближчим часом вона не може повернутися в Японію, а я все одно до школи не ходжу… А що, Гаваї – не так уже й погано, правда? І якщо ви захочете приїхати – вона сказала, що дорогу вам оплатить. Адже я сама поїхати не можу, чи не так? Поїдьмо в гості на тиждень. Цікаво ж!
Я розсміявся.
– А яка ж різниця між Діснейлендом і Гаваями?
– На Гаваях принаймні нема наставників.
– Ну що ж, непогана ідея, – визнав я.
– То що, поїдемо разом?
Я на мить задумався. І чим довше думав, тим сильніше переконувався, що поїхати на Гаваї – вельми непогано. Тобто мені чомусь захотілося вибратись із Токіо куди-небудь у зовсім інше середовище. Тут, у Токіо, я опинивсь у патовому становищі. Жодна путяща думка в голові не спливала. Усі провідні нитки обірвались, а нові не з’являлися. Враження було таке, ніби я роблю щось недоречне в недоречному місці. Хоч би до чого я брався – завжди відчував фізичний дискомфорт. Пригніченість, коли здається, наче споживаєш не ту їжу й купуєш не ті речі. А мертві залишалися мертвими – безповоротно, остаточно… Коротко кажучи, я трохи втомився. Утома, що нагромадилася за три доби прискіпливих допитів у поліції, все ще не пройшла.
На Гаваях досі я провів лише одну добу. На півдорозі до Лос-Анджелеса, куди я летів по роботі, через неполадки в моторі літак зробив вимушену посадку на Гаваях, і мені довелося переночувати в Гонолулу. Після того як авіакомпанія розмістила пасажирів у готелі, в його кіоску я купив собі темні окуляри, плавки й до самого вечора пролежав на пляжі. Чудовий випав день… Гаваї. Прекрасна ідея!
Безтурботно провести там тиждень, досхочу наплаватися, попити «Пінья-коладу» [19]19
Ром із ананасовим соком і кокосовим молоком.
[Закрыть]– і гайда додому. Розвіяти втому. Відчути себе щасливим. Засмагнути начорно. А тоді свіжим поглядом подивитися на своє становище, по-новому все обміркувати й подумки собі сказати: «Ну звичайно! Чого це я раніше не здогадався?». Непогано…
– Непогана ідея, – сказав я.
– Отже, вирішено! Їдьмо квитки купувати!
Перед тим як їхати, я попросив у Юкі телефонний номер і подзвонив Макімурі додому. Трубку підняв учень П’ятниця. Я назвався, і той люб’язно зв’язав мене з господарем.
Я пояснив Макімурі суть справи. І запитав, чи він не проти того, щоб я повіз Юкі на Гаваї. «Та я про таке й не мріяв!» – відповів Макімура.
– Зрештою, й тобі не завадило б трохи розвіятися за кордоном, – додав він. – Розгрібачам кучугур також треба відпочивати. Тим часом і поліція тобою не попихатиме. Тá справа ще не закрита, чи не так? Вони до тебе ще заявляться, будь певен.
– Можливо, – погодився я.
– Про гроші не турбуйся. Можеш побути там скільки тобі заманеться, – сказав Макімура. Будь-яка його розмова завжди закінчувалася грішми. Практична людина.
– Скільки заманеться – задовго. Досить і тижня, – відповів я. – Бо в мене і своїх справ по горло.
– Гаразд. Роби, як хочеш, – сказав Макімура. – Ну, то коли відлітаєте? Звичайно, чим раніше, тим краще. Подорож – така штука. Вирішив їхати – негайно вирушай. У цьому весь секрет. Багажу багато не беріть. Ви ж їдете не до Сибіру. Як чогось не вистачатиме – на місці купите. Там усе продається. Думаю, мені вдасться взяти квитки на післязавтра. Годиться?
– Годиться. Свій квиток я сам оплачу. А тому…
– Не говори дурниць! Я на такій роботі, що можу купити квитки на літак із великою знижкою. І на пристойні місця. Отож, довірся мені. У кожного з нас є якісь здібності. І не треба зайвих балачок. Тільки не згадуй про якусь там «власну систему». Житло в готелі я також замовлю. Два номери. Для тебе і для Юкі. З кухнею підходить?
– Ага… Якщо зможу готувати – було б зручно.
– Я знаю одне гарне місце. До пляжу два кроки, навколо тиша, прекрасний краєвид. Я там колись зупинявся. Негайно замовлю на два тижні.
– Але ж..
– Не забивай собі голову ніякимидурницями! Покладись не мене. Не турбуйся, я все зроблю. Матері я сам подзвоню. А в тебе лише одне завдання – поїхати до Гонолулу, розлягтися разом із Юкі на пляжі й годувати її як слід. Її мати все одно гасає сюди-туди. За роботою вона нікого не помічає, навіть свою дочку. А тому й ти ні на що не зважай. Насолоджуйся відпочинком. Але не забувай вчасно нагодувати Юкі – цього буде досить. Розслабся. Зніми напруження. От і все! А до речі, візу маєш?
– Маю. Тільки…
– Отже, післязавтра. Згоден? Беріть із собою плавки, купальники, окуляри від сонця та паспорти. Решту там купите. Усе дуже просто. Ви ж не до Сибіру їдете. У Сибіру було тяжко й жахливо. І в Афганістані не легше… А Гаваї – все одно що Діснейленд. Одна мить – і ти лежиш собі на пісочку, роззявивши рот від подиву. До речі, ти по-англійському вмієш говорити?
– Тільки на побутовому рівні…
– От і добре, – сказав він. – Цього досить. Чудово! Більше мені нема чого сказати. Завтра Накамура привезе тобі квитки. І віддасть гроші за квиток для Юкі із Саппоро. А перед тим подзвонить.
– Накамура?
– Мій учень. Ти його раніше бачив. Молодий хлопець, що прислуговує мені вдома.
«Учень П’ятниця», – зрозумів я.
– Ще є запитання? – спитав Макімура. Здавалося, що їх безліч, але я не міг пригадати жодного.
– Нема, – відповів я.
– Чудово! – сказав він. – А ти, бачу, кмітливий. Такі мені подобаються… А до речі, я тобі приготував подарунок. Ти його візьми. А що це – зрозумієш, коли туди приїдеш. Стрічку розв’яжи – й насолоджуйся. Гаваї – прекрасна місцевість. Справжній парк розваг. Повне розслаблення. Ніякого розгрібання кучугур. Навколо – духмяний запах. Так що розважайся. Зустрінемося ще раз після твого повернення, – додав він і поклав трубку.
«Оце відповідальний письменник!» – подумав я.
Я повернувся за столик і повідомив Юкі, що, мабуть, відлітаємо післязавтра.
– Прекрасно! – зраділа вона.
– Ти можеш зібратися сама? Речі приготувати, покласти купальник, сумку спакувати…
– Це ж тільки Гаваї! – здивувалася вона. – Усе одно що їхати на пляж в Оісо [20]20
Курортне містечко в префектурі Канагава, в якому 1885 р. відкрився перший в Японії пляж.
[Закрыть]. Не те що в Катманду.
– Та мабуть, – погодився я.
А проте до від’їзду мені лишилося залагодити ще кілька справ. Наступного дня я подався до банку, зняв з рахунку трохи грошей і набрав дорожніх чеків. На рахунку застав досить велику суму. Грошей навіть побільшало, бо надійшов гонорар за роботу, виконану минулого місяця. Після банку я відвідав книгарню, купив кілька книжок. У пральні забрав сорочки. Потім повернувся додому й навів лад у холодильнику. О третій подзвонив П’ятниця. Сказав, що зараз він у кварталі Маруноуті, й питав, чи можна привезти мені квитки. Ми домовилися зустрітись у кафетерії «Парко» на Сібуя, і там він передав мені товстий конверт із грошима за квиток для Юкі із Саппоро, двома квитками на Гаваї першого класу з відкритою датою авіакомпанії «Японські Авіалінії», двома пачками дорожніх чеків «American Express» та рекламою готелю в Гонолулу з картою.
– Як приїдете туди, назвіться – і про вас потурбуються, – сказав П’ятниця. – Номери зарезервовано на два тижні, строк перебування можна скоротити або продовжити. На чеках розпишіться – й оплачуйте все, що хочеться. Ні в чому себе не обмежуйте. Усе спишеться на рахунок витрат. Так сказав Макімура-сенсей.
– Усе спишеться? – здивувався я.
– Ну, може, не все… А тому, по змозі, зберігайте квитанції. Буду вам за це вдячний, я їх потім врахую, – всміхаючись, пояснив П’ятниця. Приємним усміхом, без іронії.
Я пообіцяв, що так і зроблю.
– Щасливої дороги! Бережіть себе! – сказав він.
– Дякую, – відповів я.
– Але ж це Гаваї! – додав П’ятниця з приязним усміхом на устах. – А не якесь там Зімбабве…
Яке багатство виразів!
* * *
Коли засутеніло, я вигріб із холодильника продукти й приготував вечерю. Їх вистачило якраз на овочевий салат, омлет та суп із місо [21]21
Місо – густа маса з перекислих соєвих бобів, якою приправляють супи.
[Закрыть]. Від самої думки, що завтра я буду на Гаваях, мене охопило дивне відчуття. Таке ж дивне, як начебто я вирушаю до Зімбабве. Напевне, через те, що я ніколи в житті не їздив до Зімбабве.
Я добув із стінної шафи невелику вінілову сумку, вклав у неї туалетний набір, переміну білизни, шкарпетки. Запхав плавки, темні окуляри й крем для засмаги. Засунув дві майки, сорочку з короткими рукавами, шорти та швейцарський складаний ніж. Зверху акуратно поклав літній піджак із міцної картатої бавовняної тканини. Нарешті, застебнув блискавку – і перевірив, чи не забув паспорта, дорожніх чеків, прав водія, авіаквитків та кредитної картки… Що ще треба взяти?
Нічого більше на думку не спадало.
Виходить, збиратися на Гаваї – дуже просто. Справді, все одно що на пляж в Оісо. Для поїздки на Хоккайдо довелося б приготувати набагато більше речей.
Я поставив сумку на підлогу й підібрав одяг для дороги. Сині джинси, футболку, тонку вітронепроникну куртку й кепку з довгим козирком. Поскладав їх на купу – і відчув, що нема чим зайнятися. І тоді знічев’я прийняв ванну, випив пива. Подивився новини по телевізору. Чогось важливого не повідомляли. Диктор оголосив, що за прогнозами синоптиків погода від завтра погіршиться. «Ну, й добре!» – подумав я. Завтра ми вже будемо в Гонолулу. Я вимкнув телевізор, плюхнувся на ліжко з банкою пива. І знову подумав про Мей. Безповоротно, остаточно мертву Мей. Мей, яка лежить зараз у страшенному холоді. Невпізнана. Ніким не визнана за свою. Ні гурту «Dire Straits», ні Боба Ділана вона вже не почує. А я збираюся завтра на Гаваї. За списані кимсь витрати. Хіба можна назвати такий світ справедливим?
Я потрусив головою і прогнав од себе думки про Мей. Іншим разом подумаю. Зараз надто важко. Надто важко й надто боляче.
Я спробував думати про дівчину з готелю «Дельфін» у Саппоро. Про реєстраторку в окулярах із невідомим мені іменем. Уже кілька днів я страшно хотів із нею порозмовляти. Вона мені навіть снилася. Та, власне, як краще це зробити, – я не знав. Як їй подзвонити? Невже сказати: «Я хочу поговорити з дівчиною в окулярах за конторкою реєстратури»? Ні, так не годиться. Нічого путнього із цього не вийде. Можуть подумати, що я жартую. Бо готель – дуже серйозний заклад.
Я довго сушив собі над цим голову. І подумав, що, напевне, якийсь вихід мав би знайтись. Якщо є сильне прагнення – засоби з’являються. Хвилин через десять я таки придумав. Незалежно від того, вийде чи не вийде, спробувати було варто.
Я зателефонував Юкі. І домовився з нею про завтрашню зустріч. Сказав, що вранці о пів на десяту заїду до неї на таксі. І ніби принагідно спитав, чи вона не знає імені тієї жінки з готелю в Саппоро. Ну, тієї, яка, мовляв, довірила мені опікуватися тобою в дорозі до Токіо. Реєстраторки в окулярах.
– Так… Здається, знаю. У неї таке дивовижне ім’я, що я навіть записала його у щоденник. Та от зараз не можу пригадати, треба у щоденник заглянути, – відповіла вона.
– Зараз можеш заглянути? – спитав я.
– Я зараз телевізор дивлюся. Пізніше можна?
– Вибач, але я спішу, й то дуже.
Вона щось пробурчала, одначе таки порилась у щоденнику.
– Юмійосі-сан [22]22
Сан – пані, пан.
[Закрыть], – повідомила вона.
– Юмійосі? – перепитав я. – А якими ієрогліфами пишеться?
– Не знаю. Я, здається, казала, що її ім’я страшенно дивовижне, але як пишеться – уявлення не маю. Вона часом не з Окінави? Адже, здається, там такі імена трапляються, хіба ні?
– Та ні… Такі, гадаю, й на Окінаві не зустрічаються.
– В усякому разі, її звати таки Юмійосі, – наполягала Юкі. – Ну, це все? Я ж телевізор дивлюся!
– Що дивишся?
Нічого не відповівши, Юкі брязнула трубкою.
Про всяк випадок я погортав телефонний довідник Токіо в пошуках людей з іменем «Юмійосі». Неймовірна річ, але і в столиці проживало двоє людей із таким іменем. Одна людина писала своє ім’я ієрогліфами, а інша – власник фотоательє – катаканою [23]23
Катакана – японська складова фонетична азбука.
[Закрыть]. Яких тільки імен нема на світі!
Після того я зателефонував у готель «Дельфін» і спитав, чи не міг би я поговорити з Юмійосі-сан. Я особливо ні на що не сподівався, але мене таки з’єднали. «Привіт!..» – сказав я. Вона мене пам’ятала. Отже, мене ще не списано.
– Я зараз працюю, – відповіла тихим голосом, коротко й сухо. – Пізніше подзвоню.
– Гаразд. Хай буде пізніше, – погодився я.
Очікуючи дзвінка від Юмійосі, я зателефонував додому Ґотанді й на його автовідповідачеві залишив повідомлення, що я терміново відлітаю відпочивати на Гаваї.
Очевидно, Ґотанда був дома, бо негайно передзвонив.
– От і добре! Я тобі просто заздрю, – сказав він. – Зміниш обстановку, відволічешся. Я також поїхав би, якби міг…
– А що тобі перешкоджає? – спитав я.
– Та, розумієш, не все так просто… Я заборгував своїй конторі. На всю оту метушню – одруження, розлучення й таке інше – чимало грошей позичив. І, як я вже тобі казав, через те залишився без гроша в кишені. Щоб вилізти із цих боргів, працюю до сьомого поту. Знімаюся навіть у рекламі, від якої з душі верне. Абсолютно дивна ситуація. Списую витрат стільки, скільки хочеться, а от віддати борги не можу. Із кожним днем світ стає щораз складнішим. Я навіть не знаю, бідний я чи багатий. Товарів усюди хоч греблю гати, а того, чого хочеш, нема. Грошей можеш витратити скільки завгодно, але тільки не на те, що тобі до вподоби. Красуню можеш купити, й то не одну, але та, яка мила твоєму серцю, недосяжна. Дивне життя!
– І багато ти заборгував?
– Та чимало, – відповів я [24]24
Тут читати: Ґотанда ( прим. верстальника).
[Закрыть]. – Кажу «чимало», а насправді навіть як зацікавлена особа не знаю, скільки грошей віддав, а скільки ще винен. Знаєш, я не хвалюсь – я можу все, на що здатна пересічна людина, і навіть більше. А от вести облік грошей мені не до снаги. Від самого погляду на ряди цифр у бухгалтерських книгах здригаюся. Очі самі відвертаються. Мої батьки – старомодні за своїми поглядами та звичками – привчили мене до цього. Мовляв, тільки люди низького ґатунку весь час говорять про гроші. Радили про гроші не думати, наполегливо працювати й жити відповідно до свого достатку. І ще казали не розмінюватися на дрібниці, а зосередити увагу на головній меті. Ти ж знаєш, дехто так вважає. Або принаймні тоді так вважав. Однак у наш час поняття «жити відповідно до свого достатку» втратило будь-який зміст. Усе страшно заплуталося. Головна мета загубилась, а залишилася дрібниця – моя безпорадність перед цифрами. Гіршого не придумаєш. Як складуться далі мої фінансові справи – навіть собі не уявляю. У бухгалтерії намагалися мені докладно пояснити. Але, на жаль, я нічого не второпав. За їхніми словами, одна сума пішла туди, інша – сюди. Ось стільки заборговано, ось стільки позичено, а ще ось стільки списано на витрати. Тут сам чорт ноги поламав би! Кажу їм – зробіть простіше. Та де там! Нічого до них не доходить. Тоді, кажу, хоч поясніть, скільки боргу залишилося. Відповідають – це просто. Мовляв, іще досить багато залишилося. Частину сплачено, а ось стільки ще залишилося. Тому працюй. І списуй якомога більше на представницькі витрати. От така нісенітниця! Відчуття мерзенне – ніби мене пожирає личинка «мурашиного лева». Слухай, я люблю роботу. Я нею не гребую. Але я проти того, щоб мною крутили, як собака хвостом. Іноді аж страх бере… Та годі, я знову заговорився. Пробач. Із тобою завжди в мене язик розв’язується…
– Та нічого. Я ж не проти, – сказав я.
– А втім, це ж не має до тебе ніякого відношення. Наступного разу поговоримо як слід, – сказав він. – Ну що ж, щасливої дороги! Бережись! Мені тебе не вистачатиме. Я все думав, що от викрою час – і нап’ємося з тобою коли-небудь…
– Та я на Гаваї їду! – сказав я, розсміявшись. – А це не те що якийсь там Берег Слонової Кістки. Через тиждень повернуся!
– Так, це правда… Як повернешся – подзвони, гаразд?
– Подзвоню, – пообіцяв я.
– Поки ти вилежуватимешся на пляжі Вайкікі, я відроблятиму борги в ролі зубного лікаря.
– Є різні способи жити на світі, – сказав я. – У кожної людини свій. Different strokes for different folks… [25]25
«У кожного свій спосіб життя» ( англ.). Рядок з пісні «Everyday people».
[Закрыть]
– Гурт «Sly and the Family Stone»! – сказав Ґотанда, ляснувши пальцями. Коли розмовляєш із людиною свого покоління, то справді легко порозумітися.
Юмійосі зателефонувала мені десь близько десятої. Сказала, що оце прийшла з роботи й дзвонить із дому. Я раптом пригадав її будинок за сніговою завісою. Дуже простий будинок. Дуже прості сходи. Дуже прості двері. Пригадав її злегка нервову усмішку. Все це здалося мені страшенно близьким і рідним. Я заплющив очі й уявив собі, як у нічній темряві тихо кружляють міріади сніжинок. «Схоже на те, ніби закохався», – подумав я.
– Звідки ви дізнались, як мене звати? – спитала вона.
Я відповів, що від Юкі.
– Ніякої несправедливості я не вчинив. Хабарів не давав. Не підслуховував. І не випитував нікого побоями. Просто ввічливо спитав у дівчини, як тебе звати, і вона мені сказала.
Юмійосі на мить замовкла – наче засумнівалася в моїх словах.
– Як там вона? Ви її довезли додому без пригод?
– Без пригод, – відповів я. – Довіз додому й тепер іноді з нею зустрічаюся. Вона жива-здорова. Щоправда, трохи дивний підліток.
– А вона вам якраз до пари, – сказала Юмійосі безпристрасно. Ніби це був очевидний факт, знайомий усім людям. Скажімо, як те, що мавпа любить банани, а в пустелі Сахара нечасто випадають дощі.
– Слухай, чого ти приховувала від мене своє ім’я?
– Неправда! Хіба я не обіцяла сказати, коли приїдете знову? Нічого я не приховувала, – відповіла вона. – Просто пояснювати важко. Бо всі тільки питають: якими ієрогліфами пишеться, чи часто зустрічається, звідки я родом… Мені страшно обридло повторювати одне й те саме. Більше, ніж ви собі уявляєте.
– Але ж це таке гарне ім’я. Я недавно з’ясував, що в Токіо живуть дві особи з іменем Юмійосі. Ти про це знаєш?
– Аякже! – відповіла вона. – Я ж вам, здається, казала, що раніше жила в Токіо. І давно все перевірила. Якщо вже мені випало таке дивне ім’я, то я зазвичай переглядаю телефонний довідник щоразу, коли опиняюся в новому місті. У Кіото також мешкає одна людина з таким іменем… А що, у вас до мене якась справа?
– Та ні, нічого особливого, – зізнався я щиро. – Просто завтра на якийсь час я від’їжджаю з Токіо. І перед тим захотів почути твій голос.
Вона знову на мить замовкла. І саме тоді до телефонної лінії випадково долучився страшенно далекий жіночий голос, що, здавалося, долинав із кінця довжелезного коридору. Хрипкий, ледве чутний, що звучав якось дивно. Незрозумілий, але сповнений гіркоти. Раз по раз уриваючись, цей голос не переставав скаржитися.
– Ви пам’ятаєте, я вам того разу розповідала, як вийшла з ліфта й потрапила в темряву? – спитала Юмійосі.
– Так, пам’ятаю, – відповів я.
– Так от… Усе це ще раз повторилося.
Я мовчав. Вона також. Далека жінка на телефонній лінії все ще скаржилась. Її співрозмовник раз у раз підтакував, але якось нерозбірливо. Його слабенький голос, здавалося, повторював коротенькі слова на зразок «ага», «угу». Жінка говорила з такою гіркотою, ніби з великими труднощами піднімалася вгору драбиною. «Схоже на те, наче говорять мерці, – раптом подумав я. – Говорять у кінці довжелезного коридору. Про те, як тяжко вмирати».
– Гей, ви мене слухаєте? – запитала Юмійосі.
– Авжеж, слухаю, – відповів я. – Розповідай.
– Тільки спочатку скажіть – ви справдіповірили тоді моїм словам? Чи лише слухали із ввічливості?
– Повірив, – відповів я. – Я тобі цього не розповідав, але після нашої розмови я також там побував. Сів на ліфт, вийшов – й опинився в темряві. Пережив абсолютно те саме, що й ти. А тому вірю всім твоїм словам.
– Побували там?
– Я розповім тобі потім докладніше. Зараз не можу. Багато чого ще не розв’язав. Коли зустрінемось, обов’язково розповім – усе по порядку, від початку до кінця. Тому заради цього нам треба ще раз побачитись. А поки що розкажи, що з тобою сталося? Повір, це дуже важливо.
Запала мовчанка. Непрошені голоси на телефонній лінії заглухли. І настала звичайна тиша.
– Так от, кілька днів тому… – вела далі Юмійосі. – Здається, днів десять тому я вирішила спустися на ліфті у підземний гараж. Близько восьмої вечора. Доїхала – і знову там опинилась. Як і минулого разу. Вийшла з ліфта – і раптом помітила, де я. Цього разу не опівночі й не на шістнадцятому поверсі. Але все було так само. Темно, хоч в око стрель, сиро й пліснявою пахло. І запах, і темрява, і сирість – усе таке саме. Цього разу я нікуди не пішла. Застигла на місці й чекала, поки ліфт знову приїде. Чекала, здається, цілу вічність… Потім ліфт таки приїхав, я сіла в нього й поїхала. От і все.
– А про це ти кому-небудь розповідала? – спитав я.
– Нікому, – відповіла вона. – Навіщо вдруге розповідати? Ні, вирішила, що краще промовчати.
– От і добре! Не треба нікому нічого говорити.
– Слухайте, то що ж мені робити? Останнім часом я почала боятися, що опинюся в темряві щоразу, коли на ліфт сідаю. Але ж коли працюєш у такому велетенському готелі, то кілька разів на день доводиться користуватись ліфтом. Що ж я маю робити? Мені й порадитися нема з ким, крім вас.
– Слухай, Юмійосі-сан, – сказав я. – Чого ти мені раніше не подзвонила? Я б тоді був пояснив, як треба поводитися.
– Та я вам кілька разів дзвонила, – майже пошепки сказала вона. – Але вас ніколи не було вдома.
– Чого ж тоді на автовідповідач не наговорила?
– Не люблю його. З ним я страшенно нервуюся.
– Зрозуміло. Слухай, поясню тобі зараз дуже просто. Ця темрява – ніяке не зло, і нічим тобі не загрожує. А тому нічого не бійся. Там, у темряві, хтось живе – ти ж сама чула його кроки! – але він ніколи не завдасть тобі шкоди. Він навіть мухи не скривдить. А тому, як опинишся в темряві, – міцно заплющ очі й чекай, поки ліфт приїде. Зрозуміло?
Юмійосі мовчки перетравлювала мої слова.
– Можна вам відверто зізнатися де в чому? – спитала вона дуже тихо. – Я іноді про вас згадую. Одначе ніяк не збагну, що ви за людина.
