Текст книги "Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2"
Автор книги: Харуки Мураками
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 15 страниц)
– Із радістю. Звичайно, – сказав поет, устаючи з дивана. Підвівся і я. Поет легко поцілував Аме в щоку, нап’яв білий парусиновий капелюх і зелені окуляри від сонця. – Ми годинку прогуляємось. А ви спокійно поговоріть між собою. – І він узяв мене за лікоть. – Ну що, підемо? Тут такий чудовий пляж.
Юкі ледь-ледь здвигнула плечима й подивилася на мене із застиглим виразом обличчя. Аме витягла з пачки «Сейлем» третю сигарету. Залишивши їх обох наодинці, ми з одноруким поетом вийшли в задушливий, залитий сонцем полудень.
* * *
Я сів за кермо «Лансера» і поїхав до узбережжя. Поет сказав, що з протезом йому легко вести автомашину, але без потреби він намагається ним не користуватися.
– Не почуваєшся природно, – пояснив він. – Як начепиш його – не можеш заспокоїтися. Нічого й казати, зручно, але залишається відчуття дисгармонії. Наче сам не сам. Тому, коли є змога, привчаю себе обходитися в житті однією рукою. Все робити самостійно, навіть якщо цього не досить.
– А як ви ріжете хліб? – зважився я спитати.
– Хліб? – перепитав він і на хвилю задумався, ніби не зовсім збагнув, про що його питають. І, коли нарешті до нього дійшла суть запитання, провадив далі: – A-а, що я роблю, коли його ріжу? Авжеж, слушне запитання. Звичайним людям, мабуть, справді незрозуміло. Та це дуже просто. Ріжу однією рукою. Якщо тримати ніж так, як усі, то нічого не вріжеш. А весь секрет у тому, як тримати ножа. Хліб притискаю пальцями і воджу по ньому лезом туди-сюди. Ось так і ріжу!
Він показав мені жестами, як це робиться, але до кінця не переконав мене, що таке насправді можливе. Тим паче що нарізав він хліб вправніше, ніж звичайні люди двома руками.
– Виходить зовсім добре, – дивлячись на мене, він усміхнувся. – З більшістю справ я даю собі раду однією рукою. Плескати в долоні, звичайно, не вдається, а от віджиматися від підлоги й на турніку підтягатися можна. Все залежить од тренування. А ви що думали? Як, по-вашому, я мав різати?
– Думав – може, ногою користуєтеся…
Він голосно, від усієї душі розсміявся.
– Цікаво! – сказав він. – Ваші слова так і просяться у вірш. Про однорукого поета, який ногою готує сандвічі… Цікавий вірш вийшов би.
Із цим я не сперечався, але й не погоджувався.
Проїхавши досить далеко по шосе вздовж узбережжя, ми зупинилися, купили шість банок пива (за все розплатився сам поет), знайшли дещо віддалене безлюдне місце на пляжі й узялися до пива. Та хоч скільки пили, нітрохи не п’яніли – видно, давалася взнаки спека. Пляж здавався не дуже гавайським. Густо порослий низькими кострубатими деревцями, він не стелився рівно, а був усіяний камінням. Та добре, що хоч принаймні заїжджі туристи тут не траплялися. Поблизу стояло кілька пікапів – сім’ї разом із дітворою приїхали відпочити й скупатись. У відкритому морі з десяток місцевих любителів серверу каталися на хвилях. Черепоподібна хмара, як і раніше, висіла над обрієм, а зграя чайок кружляла в небі, мов клапті піни у пральній машині. Неуважно споглядаючи такий краєвид, ми пили пиво й перекидалися фразами. Дік Норт розповідав мені, як глибоко поважає Аме. «Вона – справжній митець!» – сказав він. Говорячи про Аме, він мимоволі перескакував з японської на англійську. Висловити всі свої почуття японською не міг.
– Відразу після зустрічі з нею моє ставлення до віршування різко змінилось. Її фотографії… як би це краще сказати… роздягли поезію. Усе, що ми, поети, прядемо старанним добором слів для того, щоб достукатися до людських сердець, вона за одну мить утілює у своїх фотографіях! Черпає все це з повітря, із сонячного світла, прогалин часу й виражає найглибші заповітні почуття… Ви розумієте, про що я?
– Загалом, розумію, – відповів я.
– Коли дивлюся на її фотографії, мені стає страшно. Здається, ніби власне життя опинилося під загрозою. Тоді мене щось давить… Ви знаєте таке слово – dissilient [30]30
Розтрісканий (про плоди) (англ.).
[Закрыть]?
Я відповів, що не знаю.
– Як би це сказати японською… Таке відчуття, ніби щось несподівано розколюється і тріщить – трісь! Наче сам світ розвалюється. Час, світло – все в неї стає dissilient. За одну мить. Вона – геній. На відміну від мене, від вас… А втім, пробачте. Про вас я поки що нічого не знаю.
Я похитав головою.
– Та нічого. Я добре розумію, що ви кажете.
– Геніальність – надзвичайно рідкісна річ. Будь-де вона не трапляється. Отож зустріти її, побачити власними очима – це щедрий подарунок долі. Однак… – Він замовк на одну мить і відвів праву долоню вбік так, наче хотів широко розвести руки. – У певному розумінні це болісне переживання. Ніби встромляють голку в моє «его»…
Слухаючи його слова одним вухом, я вдивлявся в обрій і хмару над ним. Перед нами шуміло море, хвилі бурхливо накочувалися на берег і вщент розбивались. Я занурював пальці в гарячий пісок, стискав його в долоні й випускав тонкою цівкою на землю. Раз за разом, знов і знов. Серфери дочікувалися чергової хвилі й, осідлавши її, відпливали у відкрите море.
– І все-таки всупереч цьому – всупереч власному «его» – я перебуваю в полоні її таланту. І ще більше люблю її, – сказав він. І ляснув пальцями. – Таке враження, ніби мене затягує в себе якийсь вир. А ви знаєте, в мене дружина є. Японка. І діти. Дружину я також люблю. Справді люблю. Навіть зараз… Та коли зустрівся з Аме, нічого із собою не можу вдіяти – так затягло. Наче в якийсь чорторий. Несила цьому опиратися. Та мені стало ясно. Що таке трапляється лише раз. Що така випадкова зустріч – одна-єдина в житті. Такі речі, повірте, я чітко усвідомлюю. І я подумав. Якщо я з нею зв’яжуся, то, можливо, згодом пожалію. А як не зв’яжуся, то моє життя втратить будь-який сенс… А вам досі щось подібне не спадало на думку?
– Ні, – відповів я.
– Просто дивина! – вів далі Дік. – Я так старався, щоб побудувати собі спокійне, стабільне життя! Я мав усе – і дружину, і дітей, і невеликий будинок, і роботу. Заробляв небагато, але робота мене задовольняла. Писав вірші, перекладав. І думав, що життя моє склалось успішно. Я втратив на війні руку, та вважав, що в моєму житті більше позитиву, ніж негативу. Щоб цього досягти, я витратив багато часу. І доклав чимало зусиль. Досяг душевного спокою. З великими труднощами. Та от… – Він підніс долоню вгору і махнув нею горизонтально вбік. – Утратив усе це за одну мить. Не встиг оком змигнути. І вже повертатися не маю куди. Ні в Японії, ні в Америці ніхто мене вдома не жде. Занадто довго я перебував поза своєю рідною країною.
Мені хотілось якось його заспокоїти, та я не знаходив потрібних слів. Я тільки брав у жменю пісок і висипав його тоненькою цівкою на землю. Дік Норт підвівся, відійшов на кілька метрів у густі кущі, справив малу нужду й поволі повернувся назад.
– От нарешті поговорив по щирості! – сказав він, засміявшись. – Давно хотілося комусь розповісти. А що ви про це думаєте?
А що ж я мав думати? Ми обидва – дорослі люди, нам перевалило за тридцять. Із ким спати – самі вибираємо. І якщо вже вибрали, то мусимо із цим перебиватися, незважаючи на якісь там вири, чорториї чи смерчі… Цей Дік чомусь справив на мене добре враження. Я навіть відчув повагу до нього за те, що з однією рукою він подолав стільки труднощів. Та що я міг відповісти на його запитання?
– По-перше, я не належу до митців, – сказав я. – А тому не зовсім розумію стосунків, натхнених мистецтвом. Бо це виходить за межі моєї уяви.
Він трохи засмучено поглядав на море. Здавалося, ніби щось хотів сказати, але так нічого й не промовив.
Я заплющив очі. Збирався заплющити очі ненадовго, а видно, міцно заснув. Мабуть, через пиво. А коли розплющив очі, по обличчю гуляла тінь од дерева. Від спеки злегка паморочилася голова. Стрілки годинника показували пів на третю. Я крутнув головою й підвівся. Дік Норт грався на краю берега з приблудним собакою. «Невже я його образив?» – подумав я. Це ж треба – посеред розмови заснув! Посеред розмови, такої важливої для нього.
Але ж що я мав йому сказати?
Я знову зачерпував долонею пісок і спостерігав, як він грається із собакою. Поет хапав собаку за голову й притискав до грудей. Хвилі з ненастанним шумом розбивались об берег і з великою силою відступали назад. Дрібні бризки своїм блиском сліпили очі. «Чи не занадто я черствий душею?» – подумав я. Хоча не вважав, що не розумію його почуттів. Усі ми – однорукі чи дворукі, поети чи не поети – живемо в цьому жорсткому й важкому світі. І на плечах у кожного свій тягар. Ми вже дорослі. Вже дотяглися до цього дня. Та принаймні не годиться вже на першій зустрічі вимагати від співрозмовника відповіді на важкі запитання. Це питання елементарної ввічливості. «Занадто черствий душею?» – знову подумав я. І покрутив головою. А втім, крути не крути – все одно не вирішиш нічого.
* * *
Ми повернулися на «Лансері» назад. Коли Дік подзвонив у двері, Юкі відчинила їх без будь-якого зацікавлення на обличчі нашим поверненням. Аме сиділа по-турецькому на дивані із сигаретою в роті й утупилась очима в простір так, наче віддавалася дзен-медитації. Дік Норт підійшов до неї і знову поцілував її у щоку.
– Розмову скінчили? – запитав він.
– М-м-м… – не виймаючи з рота сигарети, промимрила вона. Відповідь здавалася ствердною.
– А ми відпочили на пляжі, поглядали на край світа і з насолодою грілися на сонечку, – сказав Дік Норт.
– Нам пора повертатися, – безбарвним голосом заявила Юкі.
Я був такої самої думки. Якнайскоріше хотів повернутися в галасливе, практичне, туристичне Гонолулу.
Аме підвелася з дивана.
– Приїжджайте ще. Я рада з вами зустрічатися, – сказала вона. І, підійшовши до дочки, легенько погладила її рукою по щоці.
Я подякував Діку Норту за пиво й за все інше.
– Нема за що, – відповів він, дружньо усміхаючись.
Коли я садовив Юкі в кабіну «Лансера», Аме смикнула мене за лікоть.
– Я хочу вам щось сказати, – почала вона. Ми удвох пройшли трохи вперед, до невеличкого спортмайданчика. Зіпершись на просту саморобну перекладину, вона сунула в рот сигарету, недбало чиркнула сірником і прикурила. – Ви – добра людина. Я це розумію, – провадила вона далі. – А тому маю до вас одне прохання. Привозьте сюди Юкі якомога частіше. Я її люблю. І хочу з нею бачитися. Розумієте? Хочу бачитись і розмовляти. І здружитися. Гадаю, ми стали б добрими друзями. А не просто матір’ю і дочкою. Поки вона тут, я хочу спілкуватися з нею якнайбільше.
По цих словах Аме довго й пильно дивилася мені в очі.
Я й гадки не мав, що їй відповісти. Але ж і мовчати не годилося.
– Це питання стосується лише вас обох, – сказав я.
– Звичайно, – погодилася вона.
– А тому, як тільки вона скаже, що хоче з вами зустрітися, звісно, привезу її, – сказав я. – Або якщо як мати ви скажете її привезти, я вас послухаюся. Так чи інакше. А поза тим не можу щось обіцяти. Дружба – добровільна річ, яка не потребує втручання сторонньої людини. Якщо, звичайно, мене не зраджує пам’ять.
Аме на мить над цим замислилася.
– Ви кажете, що хочете з нею здружитися. Це, звісно, прекрасна думка. Але ж не забувайте, що ви для неї передусім мати, а вже потім подруга, – вів я далі. – Так сталося – незалежно від того, це вам подобається чи ні. Їй лише тринадцять років. Вона все ще потребує матері. Істоти, яка темної і страшної ночі притискає її до себе, не вимагаючи за це нічого взамін. Оскільки я зовсім чужа людина, то, може, скажу щось недоречне, але їй потрібна не половинчаста дружба, а світ, здатний прийняти її повністю такою, якою вона є, без ніяких попередніх умов. От що передусім ви мусите для себе з’ясувати.
– Ви цього не розумієте, – відповіла Аме.
– Ваша правда. Не розумію, – погодився я. – Але ж не забувайте – вона ще дитина. Чимось ображена дитина. Хтось її має захистити. Для цього потрібен час і зусилля, але хтось має це зробити. Хтось із відчуттям відповідальності. Ви мене розумієте?
Та вона, ясна річ, не розуміла.
– Але ж я не прошу вас привозити її щодня, – сказала вона. – Досить і того, якщо привезете її тоді, коли вона сама не заперечуватиме. Бо я, зі свого боку, час від часу їй дзвонитиму… Зрозумійте, я так не хочу її втратити. Бо якщо далі буде так, як зараз, то вона виросте й віддалиться від мене остаточно. А я хочу, щоб між нами зберігся духовний зв’язок. І родинні стосунки. Можливо, я була не найкращою матір’ю. Та якби ви знали, скільки мені в житті довелося працювати, а не тільки виконувати материнські обов’язки! Я нічого не могла вдіяти. І це дочка, гадаю, добре розуміє. Ось чому я хочу, щоб нас поєднували не лише стосунки матері й дочки, а щось набагато більше. Якщо хочете, я назвала б це «дружбою по крові».
Я зітхнув. І похитав головою. Та дарма. Бо яка із цього користь?
* * *
По дорозі назад ми мовчки слухали музику, що линула з радіо. Тільки іноді я підсвистував мелодії, а загалом в автомобілі панувала тиша. Юкі, відвернувши обличчя, дивилася за вікно, а я також не мав особливо про що говорити. Хвилин п’ятнадцять я гнав автомашину по шосе, аж поки мене не пройняло слабке передчуття. Воно прошило мені мозок, як безшумна куля. Здавалося, ніби маленькими літерами на ньому хтось написав: «Краще зупини десь автомашину».
Послухавшись цього передчуття, я зупинився на першій-ліпшій стоянці якогось пляжу й запитав Юкі, як вона почувається. На всі мої запитання – «Ну як? Усе в порядку? Може, щось вип’єш?» – вона відповідала мовчанням, сповненим якогось натяку. А тому я вирішив більше не питати, а здогадатися, на що вона натякає. Взагалі з віком починаєш потроху розгадувати суть чиїхось натяків. І вчишся терпеливо чекати, поки вони наберуть реальної форми. Так само чекаєш, коли ж висохне пофарбована стіна.
Під пальмами повільно проходили дві дівчини, рука в руку, в однакових чорних бікіні. Йшли, мов кішки по огорожі. Босі, в химерних бікіні, ніби зшитих докупи з окремих хустинок, що могли порозлітатися під сильним подувом вітру. Поширюючи навколо себе відчутну на дотик ірреальність, схожу на загальмований сон, вони неквапливо пройшли переді мною справа наліво й зникли.
Брюс Спрінґстін співав «Hungry Heart» [31]31
«Голодне серце» (англ.).
[Закрыть]. Гарну пісню. Цей світ усе-таки ще не зійшов на пси. І диск-жокей сказав, що це – класна річ… Злегка покусуючи нігті, я позирав на небо. Там усе ще висіла, немов якась фатальність, знайома черепоподібна хмара. «Гаваї», – подумав я. Наче край світу. Мати хоче здружитися з дочкою. А та хоче не подруги, а матері. Їхні бажання розходяться. Глухий кут. У матері є коханець. Бездомний однорукий поет. У батька також є коханець. «Голубий» учень П’ятниця. Ще один глухий кут.
Минуло хвилин десять – і Юкі розплакалася в мене на плечі. Спочатку тихо, потім щораз голосніше. Плакала, склавши руки на колінах й уткнувшись мені в плече. «Ще б пак! – подумав я. – На її місці я б теж плакав». Ще б пак!
Я обійняв її за плечі й дав їй досхочу наплакатися. Так, що скоро рукав моєї сорочки промок до нитки. Вона плакала дуже довго. Плакала, нестямно струшуючи моє плече. А я тільки мовчки притискав її до себе.
Два поліцейські у темних окулярах, поблискуючи револьверами на боках, переходили через автостоянку. Німецька вівчарка, спрагло висунувши язика, покрутилася мені перед очима й кудись зникла. Пальми гойдали своїм шелестким листям. Поблизу зупинився пікап, з нього зійшов кремезний самоанець і разом із вродливою дівчиною попрямував на пляж. По радіо гурт «J. Gile’s Band» завів добру стару «Dance Paradise» [32]32
«Рай танцю» (англ.).
[Закрыть].
Удосталь наплакавшись, Юкі начебто заспокоїлася.
– Благаю, не називайте мене більше принцесою. Добре? – промовила вона, все ще не відриваючись обличчям від мого плеча.
– А хіба я так називав? – спитав я.
– Називали.
– Не пам’ятаю.
– Коли ми повернулись із Цудзідо. Того вечора, – сказала вона. – Хоч би там що, більше так не називайте.
– Не називатиму, – відповів я. – Обіцяю. Присягаю перед Боєм Джорджем та гуртом «Duran Duran». Ніколи так не називатиму.
– Мене так мама завжди називала. Принцесою.
– Не називатиму, – повторив я.
– Вона завжди мене ображає. І навіть цього не розуміє. Зовсім. І водночас любить мене. Правда ж?
– Авжеж.
– То що ж мені робити?
– Залишається тільки вирости.
– Та я не хочу!
– Усе одно доведеться, – сказав я. – Хоч-не-хоч усі виростають. А потім старіють і з усіма своїми клопотами хоч-не-хоч умирають. Здавна так ведеться, і так буде завжди. Не лише з тобою.
Вона підвела заплакане обличчя і глянула мені в очі.
– Ви що, невже не можете заспокоїти людину?
– Збираюся… – відповів я.
– Ви якісь схибнуті… – сказала вона. Потім, скинувши мою руку з плеча, вийняла із сумки серветку й висякала носа.
– Так от що… – запропонував я практичним тоном і рушив автомашиною зі стоянки. – Їдьмо додому, трохи скупаємось, а тоді приготуємо чогось смачненького й дружньо повечеряємо.
Десь із годину ми купались. Юкі досить уміло плавала. Запливала далеко від берега, пірнала головою у воду й дригала в повітрі ногами. Потім, прийнявши душ, ми подалися до супермаркету й накупили овочів та м’яса для біфштексів. Я підсмажив свіженьке м’ясо із цибулею та соєвим соусом, приготував овочевий салат. Зварив також суп із тофу [33]33
Тофу – соєвий сир.
[Закрыть]й цибулею, приправлений місо. Вечеря вийшла якнайкраща. Навіть Юкі випила зі мною півсклянки каліфорнійського вина.
– Ви – чудовий кухар! – захоплено сказала вона.
– Та який там «чудовий». Просто я вкладаю душу в те, що роблю. От у чому вся суть. Найголовніше – як ставишся до будь-якої справи. Якщо з любов’ю, то до певної міри свого досягаєш. Якщо намагаєшся жити легко, то до певної міри тобі це вдається.
– І не більше?
– А більше – це вже як пощастить, – відповів я.
– Я бачу, ви – майстер заганяти людину в депресію. А ще дорослими себе вважаєте! – обурилася вона.
Ми вдвох прибрали тарілки зі стола, вийшли з готелю, щоб прогулятися по гамірному бульвару Калакава, який тільки-но починав запалювати вечірні вогні. Ми зазирали в різноманітні, хоч чимось привабливі крамнички, прицінювалися до товарів, розглядали перехожих на вулиці й перепочили в переповненому барі готелю «Роял Гаваян». Там для себе я замовив «Пінья-коладу», а для Юкі – фруктовий сік. І подумав, що, напевне, саме таке галасливе нічне місто страшно не подобається Діку Норту. Не те що мені.
– Слухайте, а що ви думаєте про маму? – запитала Юкі.
– Якщо чесно – я погано розумію людей при першій зустрічі, – відповів я, трохи подумавши. – Щоб зібратися з думками й дійти певного висновку, мені потрібен час. Бо я – тугодум.
– Але ж ви трохи розсердилися, чи не так?
– Невже?
– Ага. Це було написано на вашому обличчі, – сказала Юкі.
– Можливо, – визнав я. І, поглядаючи на вечірнє море, ковтнув «Пінья-колади». – Якщо ти так кажеш, то, може, й розсердився.
– На що?
– На те, що ніхто з людей, які мали б за тебе відповідати, не збирається всерйоз цього робити. А втім, дарма сердився. Я не маю права сердитись, а якби й сердився – ніякої користі із цього не було б.
Юкі взяла з тарілки солоний крендель і почала його хрумати.
– Очевидно, ніхто не знає, як діяти. Усі вважають, що треба щось робити, а що саме – не знають.
– Мабуть, так… Схоже, що ніхто не знає.
– А ви знаєте?
– Я думаю, треба почекати, поки натяки не наберуть конкретної форми, і лише тоді до чогось братися. Коротко кажучи…
Перебираючи пальцями комір футболки, Юкі на мить замислилася над тим, що я сказав. Але, видно, нічого не зрозуміла.
– А що це означає?
– Це означає, що треба почекати, – пояснив я. – Терпеливо чекати, коли настане слушний час. Нічого силоміць не змінювати, а стежити, як складаються обставини. Дивитися на все неупередженим поглядом. І тоді само собою стане зрозумілим, що треба робити… Та, на жаль, усі дуже зайняті. Дуже талановиті, дуже заклопотані власними справами. І надто зосереджені на собі, щоб усерйоз думати про неупередженість.
Юкі підперла щоку долонею і вільною рукою взялася змахувати крихти кренделя з рожевої скатертини. За сусіднім столом сиділо літнє американське подружжя – чоловік у строкатій гавайській сорочці, жінка у строкатому платті – й потягувало з величезних келихів яскраві тропічні коктейлі. Вони мали вигляд дуже щасливих людей. У внутрішньому дворику дівчина, так само у строкатому платті, награючи на електричному піаніно, співала «Song for You». Співала так собі, але я не сумнівався, що це була саме ця пісня. Повсюди у дворику гойдалися газові світильники, схожі на смолоскипи. Коли пісня скінчилася, кілька людей заляскали в долоні. Юкі взяла мою склянку і ковтнула «Пінья-колади».
– Смачно, – сказала вона.
– Пропозицію підтримую! – погодився я. – Два голоси за «смачно».
Якусь хвилину Юкі пильно дивилася на мене із здивованим виразом обличчя.
– Я ніяк не збагну, що ви за людина. Начебто зовсім нормальна і водночас – із серйозними відхиленнями в психіці.
– Але ж буває і так, що цілковита нормальність є в той самий час відхиленням від норми. А тому не бери собі цього до голови, – пояснив я. І на дивування привітної офіціантки замовив іще «Пінья-колади». Похитуючи стегнами, вона принесла напій, вписала в рахунок і зникла, залишивши після себе широку посмішку чеширського кота [34]34
Чеширський кіт – персонаж твору Люїса Керола «Аліса в країні чудес», знаменитий своєю загадково-іронічною посмішкою.
[Закрыть].
– Ну, то що ж мені робити? – запитала Юкі.
– Твоя мати хоче з тобою частіше зустрічатися, – відповів я. – Навіщо – невідомо. Бо вона мені не родичка і трохи особлива людина. Та якщо двома словами – їй хочеться вийти за межі відносин матері й дочки, що породжують незгоду між вами, й просто подружитися з тобою.
– Але ж, я гадаю, одній людині подружитися з іншою надзвичайно важко.
– Згоден, – відповів я. – Два голоси за «важко».
Юкі сперлася ліктями на стіл й неуважно подивилася на мене.
– А що ви про це думаєте? Про її бажання.
– Річ не в тому, що я про це думаю. А в тому, що про це думаєш ти.Це ж само собою зрозуміло. Наприклад, ти можеш сказати: «Ще чого захотіла?» Або вважати «конструктивною позицією, вартою уваги». Що вибрати – залежить від тебе. Лише не треба поспішати. Як слід усе спокійно обдумай, а тоді вже вирішуй.
Усе ще підпираючи щоки долонями, Юкі кивнула. Біля шинквасу хтось голосно сміявся. Дівчина-піаністка повернулася до мікрофона й почала нашіптувати слова пісні «Blue Hawaii»: «Ніч молода – як ти, як я. Ходи зі мною, люба, поки над морем місяць пливе…»
– Ми з нею не жили у злагоді, – сказала Юкі. – А перед поїздкою до Саппоро було просто жахливо. І найприкріше, що ми не знаходили спільної мови в тому, ходити мені до школи чи ні. Ми навіть перестали говорити між собою й не дивились одна одній у вічі. І так тривало дуже довго. І все тому, що мама не може думати, як усі нормальні люди. Раптом скаже перше-ліпше, що стрельне їй голову, і відразу забуває. Говорить цілком серйозно, але через хвилину вже нічого не пам’ятає. Та іноді – ні сіло ні впало – вона раптом прокидається і згадує про свої материнські обов’язки. І саме це мене найбільше злить.
– І все ж таки… – намагався я її перебити. Мені нічого не залишалося, як вставляти в нашу розмову сполучники.
– І все ж таки… Звичайно… Вона таки особлива й неповторна. Але як мати – недбайлива й безвідповідальна, і цим вона мене ображала. І водночас чимось – навіть не знаю, чим – вона мене приваблювала. На відміну від тата. Не знаю чому. Однак якби зараз вона мені запропонувала подружитись, із цього нічого не вийшло б – надто різні в нас сили. Я – дитина, вона – доросла, сильна людина. Кожне із цим погодиться, правда? А мама саме цього й не розуміє. А тому – навіть якщо вона хоче зі мною подружитись і докладає до цього великих зусиль – мимоволі мене ображає… Скажімо, так було і в Саппоро. Якось одного разу мама намагалася зі мною зблизитися. Тому й я пішла їй назустріч. І також старалася, повірте. Та вона тим часом перемкнулася на щось інше, чим ущерть заповнена її голова, і про мене забула. Взагалі всі її наміри – це жіночі примхи, – сказала Юкі й щиглем збила надгризений крендель зі стола на пісок. – Взяла мене із собою до Саппоро. І що далі? Забула, що привезла мене, й подалася раптом до Катманду. І про те, що покинула мене в чужому місті, згадала тільки через три дні. Хіба так дбають про своїх дітей? Вона навіть не розуміє, як такою поведінкою мене образила. Та все-таки я люблю маму. Мабуть, таки люблю. І, напевне, радо з нею подружилася б. Але не хочу, щоб вона мене так дурила. І крутила мною, як їй заманеться. З мене цього досить!
– Усе ти правильно кажеш, – погодився я. – І доводи твої переконливі. Дуже добре тебе розумію.
– А от мама не розуміє… І хоч скільки їй пояснюй – не збагне, про що йдеться.
– Схоже на те…
– А тому я злюся.
– І це я розумію, – сказав я. – В такі моменти ми, дорослі, звичайно напиваємося.
Юкі жадібно випила половину склянки «Пінья-колади», величезної, мов акваріум. Скінчивши пити, вона підперла щоку долонею й сонним поглядом утупилася в мене.
– Трохи дивно… – сказала вона. – По тілу розлилося тепло, і спати хочеться.
– От і добре! – відповів я. – Настрій непоганий?
– Непоганий. Гарний настрій.
– Чудово! Сьогодні був довгий день. І тринадцятирічні, й тридцятичотирьохрічні врешті-решт мають право на гарний настрій.
Я розплативсь і, підтримуючи Юкі під руку, попрямував разом із нею вздовж узбережжя до готелю. Ми дійшли до її номера, і я відімкнув двері.
– Гей! – озвалася вона.
– Що таке? – спитав я.
– На добраніч! – сказала вона.
Наступний день видався по-гавайському прекрасним. Одразу після сніданку ми переодяглись і вийшли на пляж. Юкі сказала, що хотіла б покататися на морських хвилях, а тому я взяв напрокат дві дошки для серфінгу, і ми виплили в море перед готелем «Шератон». Я виклав їй елементарні знання техніки серфінгу, якої я навчився колись у друзів. Як осідлати хвилю, як ставити ноги на дошку тощо. Юкі запам’ятовувала все надзвичайно швидко. Добре володіла гнучким тілом, нутром відчувала, коли що робити. Через півгодини вона вже каталася на хвилях набагато успішніше за мене. «Цікаво!» – захоплено вигукувала вона.
Після обіду ми з нею заглянули в крамничку «Все для серфінгу» на Алан-Моана [35]35
Алан-Моана – бульвар із центральним пляжем у Гонолулу.
[Закрыть]й купили дві уживані дошки. Продавець поцікавився нашою вагою й підібрав кожному з нас відповідну дошку. «Це ваша молодша сестра?» – спитав він мене. Мені не хотілося довго пояснювати, а тому я відповів: «Так, сестра». Трохи заспокоїло те, що нас не сприймали за батька з дочкою.
О другій ми знову повернулися на пляж і пролежали там під сонцем до самого вечора. Трохи плавали, трохи дрімали. Та здебільшого просто безтурботно збували час. Слухали радіо, перегортали книжки під шелест листя пальм. А тим часом сонце поволі рухалося по визначеній траєкторії. Коли ж воно опустилося за обрій, ми повернулися в готель, прийняли душ, з’їли салат разом зі спагеті й пішли дивитися фільм Спілберґа. Вийшовши з кінотеатру, трохи прогулялися містом і забрели в шикарний бар із плавальним басейном при готелі «Халекулані». Я знову замовив «Пінья-коладу» для себе, а Юкі попросила фруктовий сік.
– Слухайте, можна мені трохи надпити? – спитала вона, вказуючи пальцем на мою склянку.
– Можна! – відповів я і поміняв склянки місцями. Своєю соломинкою Юкі відпила моєї «Пінья-колади» сантиметрів на два.
– Смачно! – вигукнула вона. – Та, здається, сам смак трохи інший – не такий, як у вчорашньому барі.
Я підкликав офіціантку і замовив іще одну «Пінья-коладу». А першу віддав Юкі.
– Допивай до кінця! – сказав я. – Як щовечора водитимешся зі мною, то за тиждень станеш найкращою в Японії дегустаторкою «Пінья-колади» серед старшокласників.
Оркестр на танцмайданчику біля плавального басейну виконував «Frenesi». Підстаркуватий кларнетист тим часом виводив довге соло. Високоякісне соло в дусі Арті Шоу. А з десяток літніх пар, статечно одягнених, танцювали під його звуки. Освітлення, що пробивалося з дна басейну, надавало їхнім обличчям примарного вигляду. Літні чоловіки й жінки, що під кінець свого життя прибули сюди на Гаваї, здавалися дуже щасливими. Вони вишукано кружляли в танці, ретельно дотримуючись ритму. Чоловіки випрямлювали спину й випинали підборіддя; жінки описували кола й м’яко погойдували подолами своїх довгих спідниць. Ми не могли відірвати очей од них. Вони чомусь заспокоювали мою душу. Напевне, тому що їхні обличчя світилися справжнім задоволенням. Коли мелодія змінилася на «Moon Glow», танцювальники дружно зблизилися щоками.
– Знову захотілося спати, – сказала Юкі.
Однак цього разу вона змогла добратися до себе без моєї допомоги. Прогрес помітний.
* * *
Я повернувся до свого номера, приніс у вітальню пляшку вина разом зі склянкою і вмостився перед телевізором дивитися фільм «Підвісь їх високо» з Клінтом Іствудом. Знову цей Клінт Іствуд! І знову – без жодної усмішки. Після третьої склянки я почав дрімати, а тому вимкнув телевізор і пішов у ванну кімнату чистити зуби. «От і скінчився день», – подумав я. Чи позначився він чимось особливим? Нічим. Так собі день, ні се ні те. Вранці я навчав Юкі серфінгу, після того купив їй дошку. Повечеряли, дивились «Інопланетянина». У барі готелю «Халекулані» пили «Пінья-коладу» і спостерігали, як вишукано танцюють літні люди. Юкі захмеліла, і я відвів її до готелю. От і все, нічого особливого. Не гарний, не поганий – звичайний гавайський день. «Так чи інакше, він скінчився», – подумав я.
Однак усе так просто не скінчилося.
Роздягшись до трусів і футболки, я заліз у ліжко, загасив світло – але не минуло й п’яти хвилин, як у двері подзвонили. «От тобі й на!» – подумав я. Годинник показував майже дванадцяту ночі. Я ввімкнув торшер в узголів’ї, натягнув штани й підійшов до дверей. Поки йшов, у двері подзвонили двічі. «Мабуть, Юкі», – подумав я. Бо не уявляв собі, що може прийти хтось інший. А тому відчинив двері, навіть не спитавши, хто там. Та це не була Юкі. А незнайома дівчина.
– Привіт! – сказала вона.
– Привіт! – машинально відповів я.
Судячи з вигляду, вона була родом із Південно-Східної Азії. Чи то таїландка, чи то філіппінка, чи то в’єтнамка. Я не дуже добре розуміюся на расових відмінностях людей. Загалом, звідти. Вродлива. Мініатюрна, смаглява, з великими очима. У платті з лискучої гладенької рожевої тканини. І сумка, і босоніжки – також були рожеві. На лівому зап’ясті, як браслет, красувалася рожева стрічка з бантиком. Геть-чисто як на якомусь подарунку. «І чого це вона начепила бантик на зап’ясті?» – подумав я. Але ні до чого не додумався. Не відриваючи руки від дверей, гостя приязно всміхалася.
– Мене звати Джун [36]36
June (англ.) – червень.
[Закрыть], – вимовила вона англійською мовою з виразним акцентом.
– Привіт, Джун! – сказав я.
– Можна зайти? – спитала вона, вказуючи пальцем за мою спину.
– Хвилинку! – відповів я розгублено. – Ти, гадаю, помилилася дверима. До кого ти прийшла?
– Ну… почекайте… – відповіла вона, витягла із сумки записку й прочитала її. – До містера…
І назвала моє прізвище.
– Це я, – відповів я.
