Текст книги "Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2"
Автор книги: Харуки Мураками
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 15 страниц)
31
Повернувшись у квартиру на Сібуя, я нашвидку переглянув пошту і прослухав повідомлення на автовідповідачеві. Нічого важливого. Як завжди, дрібні робочі справи. Розпитування про статтю для наступного випуску, скарги щодо мого раптового зникнення, нові замовлення й таке інше. Відповідати на все я не мав сили і тому вирішив відмахнутися від усього цього за одним разом. Якби я виправдовувався перед кожним окремо, то змарнував би силу-силенну часу, тож краще вже обійтися без виправдань і негайно поставити крапку на такому виді роботи. До того ж я добре розумів, що не зможу докласти рук ні до чого, якщо візьмуся розгрібати всілякі кучугури. Тому нічого іншого не залишалось, як відмахнутися від усіх пропозицій. Ясна річ, мої клієнти вважатимуть, що я повівся з ними нечемно. Та, на щастя, принаймні зараз із грошима не було сутужно. А далі – якось буде. Взагалі досі я слухняно, ні на що не нарікаючи, виконував замовлення моїх клієнтів так, як вони цього воліли. А тепер хоч трохи поживу так, як мені хочеться. Я також маю на це право.
Потім я зателефонував додому Хіраку Макімурі. Трубку підняв П’ятниця і відразу з’єднав мене з господарем. Я коротко розповів про перебування з Юкі на Гаваях. Про те, що вона розслабилась, як слід відпочила й ніяких проблем не виникало.
– Прекрасно, – сказав він. – Я тобі дуже вдячний. Завтра ж подзвоню Аме. Грошей, до речі, вистачило?
– Ще й трохи залишилося.
– Використай їх як хочеш. І забудь про це.
– Я хотів вас запитати, – сказав я. – Про жінку…
– Он що! Ти про це… – байдуже відповів він.
– Власне, звідки вона?
– Із клубу дівчат за викликом. Ти сам міг би здогадатись, якби трохи подумав. Сподіваюся, ти з нею всю ніч не в карти грав?
– Та ні, я про інше. Як це з Токіо можна замовити жінку в Гонолулу? Хотілося б знати, як усе влаштовано. Просто із цікавості.
Хіраку Макімура на мить замислився. Напевне, над природою моєї цікавості.
– Якщо коротко – це схоже на міжнародну пошту з доставкою додому. Дзвониш у токійський клуб і просиш доставити в Гонолулу туди-то й туди, такого-то й такого числа, такої-то й такої години жінку. Токійський клуб зв’язується із клубом у Гонолулу, з яким у нього контракт, і в потрібний час жінку тобі привозять. Сплачуєш за послугу в Токіо. Місцевий клуб бере комісійні, а решту відсилає до Гонолулу. Там також беруть свої комісійні, а залишок передають жінці. Зручно, правда? Яких тільки систем нема на світі!..
– Та начебто, – погодився я. Виходить, міжнародна пошта…
– Так, за зручність треба платити! Будь-де на світі можеш отримати для постелі гарну жінку. Замовив її в Токіо – і їдь куди хочеш, там уже шукати не доведеться. І безпека гарантована. Ніякий «альфонс» не з’явиться. А крім того, все можна списати на представницькі витрати…
– А чи не могли б ви сказати мені телефонний номер цього клубу?
– Е ні, цього не можу. Це сувора таємниця. Її можна відкрити лише членам клубу. А щоб стати членом, доведеться пройти жорсткий відбір. Треба мати гроші, суспільне становище і довіру. В усякому разі, тобі це не світить. І не старайся. Досить і того, що я розповів тобі про цю систему і тим самим порушив зобов’язання дотримувати таємницю. І зробив я це просто зі щирої прихильності до тебе…
Я подякував йому за таку щиру прихильність.
– Ну, то як – добра жінка попалася?
– Аякже! – відповів я.
– Я радий. Бо просив послати якнайкращу, – сказав він. – І як її звати?
– Джун, – відповів я. – Як «червень» по-англійському.
– Джун, – повторив він. – Біла?
– В якому розумінні?
– Ну, білошкіра?
– Та ні… З Південно-Східної Азії.
– Як потраплю ще раз у Гонолулу, спробую…
Більше не було про що говорити – і, попрощавшись, я поклав трубку.
Після того я зателефонував Ґотанді. Як звичайно, його телефон функціонував у режимі автовідповідача. Я залишив на ньому повідомлення – мовляв, я повернувся в Японію, хочу, щоб ти подзвонив. А тим часом почало вечоріти, і я вирушив на Аояма купувати продукти. У «Кінокунія» знову набрав дресированих овочів. Мабуть, глибоко в горах Нагано пролягають поля, де дресирують їх на виживання для «Кінокунія». Широкі поля, напевне, обгороджені колючим дротом, – як у фільмі «Велика втеча» [45]45
«Велика втеча» («The Great Escape») – фільм американського режисера Джона Стерджеса, класика «воєнного кіно».
[Закрыть]. Можливо, зі сторожовою вежою та вартовими, озброєними кулеметом. І там, не сумніваюся, щось вимудровують із салатом і селерою, користуючись своїми антиовочевими методами, що виходять за межі нашої уяви. З думками про це я купив овочів, м’яса, тофу і квашенини. І повернувся додому.
Повідомлення від Ґотанди не надійшло.
Наступного ранку я поснідав у «Данкін Донатс» і, зайшовши в бібліотеку, переглянув газети за останні півмісяця. Звісно, я хотів дізнатись, як ведеться розслідування у справі Мей. Ретельно перегорнув газети «Асахі», «Майніті» та «Йоміурі», але не знайшов про це жодного рядка. Широко обговорювалися наслідки виборів, заява Левченка та питання поганої поведінки учнів середньої школи. Друкувалася також стаття про те, що в Білому Домі скасовано концерт гурту «Beach Boys» через неприйнятність їхньої музики. Хіба це справедливо? Якщо вже «Beach Boys» не пускають у Білий Дім, Майкла Джеґера довелося б тричі спалювати на вогнищі. Одначе про те, що в готелі на Акасака задушено панчохою жінку, нічого не повідомлялося.
Тоді я взявся до тижневиків за минулий місяць. Переглянувши їх цілу купу, я натрапив на одну-однісіньку коротку замітку про вбивство Мей під заголовком «У готелі X. на Акасака знайдено задушену голу красуню». Замість фотографії трупа – чорно-білий малюнок, очевидно, присланий художником-криміналістом. Певне, тому що в журналах не заведено вміщати фотографії трупів. Я добре придивився – жінка на малюнку справді-таки скидалася на Мей, але я міг так думати тому, що від самого початку знав: це Мей. Якби ж я не знав того, що сталося, то, побачивши малюнок, Мей на ньому не впізнав би. Бо хоча тонкі риси обличчя художник уміло відтворив, у найголовнішому не було схожості з Мей. Малюнок передавав суть виразу обличчя не живої Мей, а мертвої. Живій Мей були властиві тепло й стрімкий рух. Вона безупинно чогось прагнула, про щось мріяла, над чимось думала. Була ніжною, досвідченою й розкішною розгрібачкою сексуальних кучугур. Саме тому ми змогли поділитися своїми фантазіями. А вона – вранці прокукукати… Тепер, на штрихованому малюнку, вона мала вбогий і брудний вигляд. Я похитав головою. Потім заплющив очі та протяжно зітхнув. Дивлячись на цей малюнок, я зміг до глибини душі відчути, що Мей померла. У певному розумінні тепер я відчув її смерть – точніше, відсутність життя – набагато сильніше, ніж тоді, коли розглядав фотографію її трупа. Вона померла остаточно й безповоротно. Більше я її не побачу. Її життя поглинуло чорне ніщо. Від такої думки я відчув у грудях твердий, мов камінь, згусток смутку.
Замітку написали в такому ж убогому та брудному стилі, як і виконали малюнок. У першокласному готелі X. на Акасака виявлено труп молодої жінки, приблизно років двадцяти, задушеної панчохою. Голої, без ніяких документів, що засвідчили б її особу. У готелі вона зареєструвалася під вигаданим прізвищем і таке інше. Загалом те саме, що мені розповіли в поліції. Чогось нового для мене було мало. І тільки в кінці замітки повідомлялося: поліція веде розслідування цієї справи, пов’язавши її з діяльністю організації, що постачає дівчат за викликом для пожильців першокласних готелів. Я поклав купу журналів на полицю, вийшов у фойє, сів на стілець і замислився.
Чого вони вирішили дошукуватися правди серед повій? Невже знайшлись якісь надійні свідчення? Але ж не випадає дзвонити в поліцію й питати у Рибалки або Літератора: як там, до речі, після нашої зустрічі рухається та справа? Я вийшов із бібліотеки, нашвидку пообідав у найближчій забігайлівці й поплівся містом навмання. Сподівався, що, може, по дорозі якась гарна думка прийде в голову. Та дарма. Від весняного повітря – туманного, важкого – свербіла шкіра. Думки ніяк не складались. Я не знав, як і про що краще думати. Я добрів до парку біля храму Мейдзі, ліг на траву й утупив очі в небо. І почав думати про повій. «Отже, міжнародна пошта з доставкою додому…» – подумав я. Замовляєш у Токіо – спиш із жінкою в Гонолулу. Все за системою. Майстерно, вигадливо. І чисто. По-діловому. Досить перейти крайню межу в будь-яких сумнівних речах – і критерії добра та зла втрачають свою силу. Бо тоді виникають чиїсь особисті фантазії. І тільки-но така фантазія з’являється на світ, вона починає функціонувати як звичайний товар. Розвинений капіталізм із будь-яких щілин видобуває товар. Фантазія.Ось воно, ключове слово. Навіть проституція, работоргівля, класова дискримінація, нападки політичних опонентів, статеві збочення та ще чортзна-що, якщо їх гарненько загорнути й гарненько назвати, стануть чудовим товаром. І тоді, дивись, удасться замовляти собі дівчину за викликом, користуючись каталогом універмагу «Сейбу». You can rely on me.
Вдивляючись у затуманене весняне небо, я подумав, що хочу переспати із жінкою. І якби була змога – з Юмійосі, із Саппоро. Нічого неможливого тут нема. Я уявив собі, як просуваю ногу – зовсім, як той похмурий агент поліції – у щілину дверей її квартири, щоб вони не зачинилися, й кажу: «Ти мусиш зі мною переспати. Так треба зробити». Після того ми віддаємося коханню. Дбайливо, ніби розв’язуючи стрічку на подарункові, роздягаю її. Знімаю пальто, окуляри, светр – і вона перетворюється в Мей. «Ку-ку – проказує Мей. – Моє тіло чудове, правда?».
Я ще не встиг відповісти, як розвиднілося. Поряд зі мною була Кікі. Її спину гладив Ґотанда. Відчинилися двері – і з’явилася Юкі. Вона побачила, як я обіймаюся з Юкі. Я, а не Ґотанда. Лише пальці Ґотанди. Але займався любов’ю з Кікі таки я. «Неймовірно! – сказала Юкі. – Просто не віриться».
– Та ні, все не так, – виправдовувався я.
– Що сталося? – спитала Кікі.
Сон серед білого дня.
Дикий, безладний сон наяву. «Все не так, – сказав я собі. – Насправді я хочу переспати з Юмійосі».Та дарма. Все перемішалося. Всі зв’язки переплуталися. Передусім треба їх розплутати. Інакше в мене нічого не вийде.
Я вийшов із парку Мейдзі, заглянув на Харадзюку в один кафетерій і випив гарячої міцної кави. А тоді неквапом подався додому.
Під вечір подзвонив Ґотанда.
– Слухай, старий, зараз часу не маю, – сказав він. – Може, зустрінемося пізніше ввечері? Десь так о восьмій або дев’ятій, га?
– Чого ж ні? Тим більше що мені сьогодні нічого робити, – відповів я.
– Перекусимо, вип’ємо чого-небудь. Я по тебе приїду.
Я розпакував дорожню сумку, зібрав усі квитанції, що накопичилися під час подорожі, і розділив їх на дві групи – на сплачені за рахунок Хіраку Макімури та з власної кишені. Половину витрат на харчування та оренду автомобіля відніс на його рахунок. А також за все, що Юкі купувала сама, – за дошку для серфінгу, магнітолу, купальник і таке інше. Я чітко розписав ці витрати, вклав у конверт разом із грошима (залишками дорожніх чеків, оберненими в готівку) і заадресував, аби вислати якнайскоріше. Всі ці канцелярські формальності зробив швидко й ретельно. Не тому, що люблю цим займатися. На світі нема людей, яким би таке подобалося. Просто я не терплю безладу в грошових справах.
Скінчивши бухгалтерські підрахунки, я зварив шпинат, перемішав із дрібного сушеною рибкою, злегка побризкав оцтом – і з такою закускою взявся пити темний «Кірін» [46]46
Марка японського пива.
[Закрыть]. Уперше за тривалий час неквапливо перечитав оповідання Харуо Сато [47]47
Харуо Сато (1872–1964) – один із відомих японських письменників першої половини XX століття.
[Закрыть]. Був надзвичайно приємний весняний вечір. Синя заграва наче невидимим пензлем зафарбовувала небо дедалі більше, поки нарешті не залягла нічна темрява. Втомившись од читання, я поставив платівку із тріо Шуберта опус 100 у виконанні Стерна-Роуза-Істоміна. Вже давно, коли настає весна, я часто слухаю цю музику. І відчуваю, як вона гармоніює зі своєрідним смутком весняної ночі. Весняної ночі, що заливає всю душу м’якими синюватими сутінками… Я заплющив очі – і в цій синій темряві виринули тьмяні силуети скелетів. Життя розтануло в небутті, а кістки залишилися незмінними, як спогади.
32
О восьмій сорок приїхав Ґотанда на своєму «Мазераті». Сама поява такого автомобіля біля мого під’їзду здавалася недоречною. Та нічиєї вини в тому немає. Просто буває так, що деякі речі фатальним чином не підходять одна одній. Раніше моєму під’їзду не підходив його велетенський «Мерседес», а тепер так само «Мазераті» – ні до чого. Та що вдієш! У кожної людини свій стиль життя.
На Ґотанді був звичайнісінький сірий пуловер, звичайнісінька синя сорочка і прості бавовняні штани. І все-таки навіть у такому одязі він привертав до себе увагу. Як Елтон Джонс у бузковому піджаку та жовтогарячій сорочці зі своїми шаленими стрибками на сцені. Ґотанда спочатку постукав, а коли відчинив двері, привітно всміхнувся.
– Якщо ти не проти, можеш зайти й посидіти в мене, – запросив я його. По ньому було видно, що хоче поглянути на мою квартиру.
– Із радістю, – погодився він із сором’язливою усмішкою на губах. Від такої приємної усмішки гостя можна запросити навіть на цілий тиждень.
Моя квартира, – дарма що тісна, – здається, справила на нього певне враження.
– Війнуло чимось давнім і рідним, – сказав він. – Колись і я в такій мешкав. Поки не здобув популярності.
В устах іншої людини такі слова звучали б зверхньо, але тільки не в нього.
Якщо коротко, то моя квартира складалась із чотирьох приміщень: кухні, ванної, вітальні та спальні. Усі досить тісні. Кухня радше скидалася на розширений коридор. Там уміщався тільки довгастий буфет і столик на дві особи. Так само спальня: ліжко, шафа для одягу й письмовий стіл забрали всю площу. І тільки у вітальні залишалося хоч трохи простору для життя. Бо там не було майже нічого. Етажерка з книжками, поличка з платівками й маленька стереосистема, от і все. Ні стола, ні стільців. Тільки дві великі подушки «мерімекко»: одна на підлогу, інша до стіни, щоб зручно було спертися. А як потрібен столик, дістаю розкладний зі стінної шафи, – і готово.
Я показав Ґотанді, як користуватися подушками, розклав столик, приніс темного пива і суміші шпинату з подрібненою сушеною рибкою. І ще раз поставив Шуберта.
– Чудово! – похвалив Ґотанда. Гадаю, не заради компліменту, а таки насправді.
– Може, ще щось приготувати? – спитав я.
– А тобі не буде важко?
– Та ні… Простіше простого. Вмить приготую. Не щось особливе, а хоч якусь закуску до випивки.
– Можна подивитись, як ти готуватимеш?
– Звичайно, – дозволив я.
Я змішав зелену цибулю з маринованими сливами, сушеним тунцем, маринованою морською капустою та креветками, дрібно порізану варену рибу приправив хроном васабі й тертою редькою, на маслиновій олії з додачею часнику та шматочків салямі підсмажив кружальця картоплі. Нарізав огірків, додав туди варених бурих водоростей і тофу, що залишилися з учорашнього дня, і все це добряче приправив імбиром.
– Чудово… – зітхнувши, проказав Ґотанда. – Ну й талант у тебе!
– Усе дуже просто. Ніяких особливих зусиль. Як наб’єш собі руку – приготуєш за п’ять хвилин. Найголовніше – скільки чого змішати.
– Оце талант! Я на таке не здатний.
– А от я ніколи не зіграв би ролі стоматолога. У кожного свій спосіб життя. Different strokes for different folks…
– Справді, – погодився він, – Слухай, а що, як сьогодні я вже нікуди не піду і заночую в тебе? Ти не проти?
– Авжеж, не проти.
І ми взялися до темного пива, закусюючи моїми стравами. А коли закінчилося пиво – перейшли на «Катті Сарк». І слухали гурт «Sly and the Family Stone». Потім – «Doors», «Rolling Stones», «Pink Floyd». А також «Surfʼs Up» гурту «Beach Boys». Це була ніч шістдесятих років. А ще ми слухали «Loving Spoonful» і «Three Dog Night». Якби тоді до нас випадково завітали інопланетяни із Сіріуса, то, гадаю, подумали б: «Ось де викривився час!».
Інопланетяни до нас не заглянули, зате після десятої за вікном тихо посипався дощ. Легкий, спокійний дощ, який своїм скапуванням із даху нарешті нагадує тобі, що живеш на цьому світі. Дощ, спокійний, як мрець.
Коли вже споночіло, я вимкнув музику. Адже в мене не такі міцні стіни, як у Ґотанди. Якщо й після одинадцятої слухати музику – сусіди поскаржаться. Музика затихла – і під шелест дощу ми заговорили про мертвих.
– Розслідування вбивства Мей відтоді начебто не просувається, – почав я.
– Знаю, – відповів Ґотанда. Він також перевіряв газети й журнали, шукаючи інформації про перебіг цієї справи.
Я відкоркував другу пляшку «Катті Сарк» і підняв склянку за Мей.
– Поліція зосередила розслідування на клубі дівчат за викликом, – сказав я. – Гадаю, вони, напевне, щось вивідали. А тому не виключено, що дотягнуться й до тебе.
– Можливо, – погодився Ґотанда, злегка нахмурившись. – Та, скоріше, все обійдеться. Я також трохи захвилювався і мимохідь розпитав у людей із нашої контори, чи це правда, що той клуб зберігає цілковиту конфіденційність? І от уявляєш – я дізнався, що керівництво клубу начебто підтримує зв’язки з політиками. Кілька високих посадовців на ньому пасуться. Та навіть якби поліції вдалося його накрити – до клієнтів вона не добралася б. Руки короткі. Крім того, й наша контора має певний політичний вплив. Бо розпоряджається кількома видатними кінозірками. А ще в неї є вихід навіть на коло людей із сумнівною репутацією. А тому, сподіваюся, не кине мене напризволяще. І зробить це, очевидно, тому, що я для неї – золота жила. І те, що я, опинившись у центрі скандалу, так би мовити, втрачу свій товарний вигляд, завдасть шкоди передусім саме нашій конторі. Бо вона вклала в мене великі гроші. Звісно, якби ти видав моє ім’я – поліція, напевне, взяла б мене за горло. Бо ти – єдиний вихід на мене. Якби так сталося, ніяка політична сила не встигла б прийти мені на допомогу. Але тепер уже нема чого турбуватися. Все залежить від того, яка система сильніша.
– Який брудний цей світ! – сказав я.
– І не кажи, – погодився він.
– Два голоси за «брудний». Пропозицію схвалено.
Ґотанда кивнув. І всміхнувся.
– Саме так. Два голоси за «брудний». А до вбитої дівчини всім байдуже. Всі рятують лише свою шкуру. Включно зі мною.
Я приніс із кухні льоду, крекерів та сиру.
– У мене до тебе одне прохання, – сказав я. – Щоб ти подзвонив до того клубу й дещо запитав.
Ґотанда смикнув себе за кінчик вуха.
– А про що ти хочеш дізнатись? Якщо про це вбивство – нічого не вийде. Нічогісінько не скажуть.
– Та ні, вбивства це не стосується. Я хочу дізнатися про одну дівчину за викликом у Гонолулу. Я чув, що через цей клуб можна замовити собі дівчину навіть за кордоном.
– Від кого чув?
– Від одного випадкового чоловіка. Просто я уявив собі, що клуб, про який казав той чоловік, і твій клуб – це одна й та сама організація. Бо туди не потрапляють люди без високого становища, грошей і довіри. А таким, як я, кажуть, дорога туди заказана.
Ґотанда всміхнувся.
– Я також чув про систему, що дозволяє купити дівчину за кордоном по телефону. Але сам такого не пробував робити. Можливо, це той самий клуб… А що ти хочеш дізнатися про дівчину з Гонолулу?
– Чи працює в них дівчина з Південно-Східної Азії на ім’я Джун.
Ґотанда трохи подумав, але більше нічого не спитав. Тільки вийняв блокнот і записав ім’я.
– Джун… А прізвище?
– Перестань. Це ж звичайна дівчина за викликом, – сказав я. – Просто Джун. Як «червень» по-англійському.
– Зрозуміло. Спробую завтра подзвонити, – пообіцяв він.
– Буду дуже вдячний, – сказав я.
– Не треба. Це така дрібниця порівняно з тим, що ти зробив для мене. Не бери собі цього до голови, – сказав він і двома пальцями – великим і вказівним – звузив очі. – До речі, ти на Гаваї сам їздив?
– На Гаваї ніхто сам не їздить. Ясна річ, із дівчиною. Страшенно вродливою. Якій лише тринадцять.
– І ти спав із тринадцятирічною?
– Та де там! У неї ще грудей не видно…
– Ну, тоді що ж ти з нею робив на Гаваях?
– Навчав світських манер, пояснював механізм статевого потягу, лаяв Боя Джорджа, дивився «Інопланетянина». Загалом, усяке робив…
Якийсь час Ґотанда не спускав з мене погляду. Потім засміявся, ледь-ледь розтуливши губи.
– А ти – дивак, – сказав він. – Усе, що ти робиш, завжди якесь справді дивне. Чому?
– І справді – чому? – перепитав я. – Це не означає, що я щось навмисне роблю. Самі обставини відносять мене в такому напрямі. Як у випадку з Мей. Ніхто ні в чому не винен. А так сталося…
– Гм-м-м!.. – промимрив він. – Ну і що, порозважався на Гаваях?
– Ще й як!
– Добряче засмаг.
– Авжеж.
Ґотанда ковтнув віскі та захрустів крекером.
– А я, поки тебе не було, кілька разів зустрічався з колишньою дружиною, – сказав він. – Прекрасні були зустрічі. Може, це дивно звучить, але спати з колишньою дружиною приємно.
– Я тебе розумію, – кивнув я.
– А що, якби й ти спробував побачитись із твоєю колишньою дружиною?
– Не вдасться. Вона скоро з іншим побереться. Хіба я тобі про це не казав?
Він похитав головою.
– Я не чув. Шкода, звичайно.
– Та ні! Краще вже так. Я ні за чим не шкодую, – сказав я. І подумав, що так і справді краще. – До речі, і як же ви збираєтеся жити далі?
Він знову похитав головою.
– Безнадія… Повна безнадія. Іншого слова не знаходжу. Як не крути – справжній глухий кут. А ти знаєш, тепер ми кохаємося краще, ніж колись. Потай зустрічаємось, їдемо в який-небудь мотель, де ніхто нас на обличчя не знає… І там обоє разом відпочиваємо. А в постелі вона незрівнянна – я ж тобі, здається, про це вже казав. І без слів відчуваємо одне одного. Повне взаєморозуміння. Глибше, ніж тоді, коли були одружені. Якщо казати правду – я люблю її.Але ж усе це, звичайно, не може тривати вічно. Таємні зустрічі в мотелях страшенно виснажують. Із дня на день наші стосунки можуть потрапити на очі репортерам. І тоді – скандалу не минути. Нам усі кісточки перемиють. А може, й кісточок не залишать. Ми з нею йдемо по хисткому місточку. Страшенно втомлюємося. Ти навіть не уявляєш собі, як хочеться вийти з підпілля на білий світ і жити з нею, як усі нормальні люди! Ось про що я мрію. Разом сидіти за одним столом, разом ходити на прогулянку. Навіть народити дитину… Та про це не може бути й мови. Я ніколи не зможу помиритися з її ріднею. Вони мені в житті стільки напаскудили, та й я сказав їм усе, що про них думаю. Вороття нема. Якби вона порвала з ними, розмова з нею була набагато простішою. Та саме на це вона не здатна. Жахлива сімейка! Вона її використовує як тільки може. Колишня дружина й сама це розуміє. А порвати з ними не може. Вона з ними – як сіамські близнята. Їм ніколи не розійтись. І виходу нема.
Похитуючи склянкою, Ґотанда крутив шматочками льоду на дні.
– Чортзна-що! – всміхаючись, сказав він. – Можу придбати все, що заманеться. Лише не те, чого насправді хочу.
– Мабуть, що так, – погодився я. – Навіть не знаю, що тобі порадити, бо в моєму житті траплялося мало речей, які я міг придбати.
– Е ні, не кажи, – заперечив Ґотанда. – Невже тобі зроду нічого не хотілося? Скажімо, «Мазераті» або помешкання на Адзабу [48]48
Місцевість у центрі Токіо, частина району Мінато.
[Закрыть]?
– Не думаю, щоб так дуже хотілося, – відповів я. – Бо поки що не відчуваю в цьому потреби. Живу в повному задоволенні від старої «Субару» і тісної квартирки. Може, сказати «в повному задоволенні» – невелике перебільшення. Та вони мені якнайкраще підходять. Я в них повністю розслаблююся. Ніяких нарікань із мого боку. Однак якщо в майбутньому виникне така потреба, то, може, й захочу.
– Та ні! Потреби – це щось зовсім інше. Вони не народжуються самі собою. Їх створюють нам штучно. Скажімо, мені байдуже, де жити. В районі Ітабасі, Камеїдо, Накано – однаково. Аби тільки дах був над головою й затишок удома. Та от моя контора так не вважає. Мовляв, якщо ти – кінозірка, то живи в Мінато. І самовільно підібрала мені житло в Адзабу. Йолопи! Ну, що там є, в тому Мінато? Дорогі нікудишні ресторани, якими орудують салони мод, неприваблива токійська телевежа й натовпи якихось дуреп, що до самого ранку вештаються вулицями, от і все. І з «Мазераті» те саме. Я й на «Субару» їздив би. Вона повністю мене задовольнила б. Вона швидко бігає. Скажи, яка користь від «Мазераті» на токійських вулицях? Ніякої. Але дядьки з моєї контори й тут за мене вирішили. Мовляв, кінозірці не годиться їздити на «Субару», «Блуберді» або «Короні». Ось так у мене з’явилася «Мазераті». Не нової марки, але досить дорога. До мене на ній роз’їжджала якась співачка в жанрі енка [49]49
Традиційна японська естрадна, здебільшого лірична, пісня (яп.).
[Закрыть].
Він долив віскі у склянку з розталим льодом, випив ковток. І сидів із хвилину, насупившись.
– От у якому світі я живу. Забезпечив себе помешканням у центрі Токіо, європейським автомобілем та «Ролексом» – і тебе вже відносять до високого класу. Йолопи! Який у цьому сенс? Словом, ось що хочу сказати. Наші потреби – це те, що нам нав’язують, а не те, що само собою народжується за нашим бажанням. Нам їх фабрикують.Те, чого люди не потребують, видається за ілюзію потреби. І робиться це вельми просто. Безперервно закидають людей відповідною інформацією. Мовляв, якщо житло – то в центрі Токіо, якщо автомобіль – то «БМВ», якщо годинник – то «Ролекс» і т. ін. Повторюй одне й те саме день за днем – і люди повірять: якщо житло – то в центрі Токіо, якщо автомобіль – то «БМВ», якщо годинник – «Ролекс»… Дехто вважає, що вивищиться серед загалу, якщо заволодіє такими речами. Відрізнятиметься від усіх!..Та не може збагнути, що внаслідок цього стає, зрештою, таким, як усі.Йому бракує уяви. Насправді все це – лише штучно вигадана інформація. Просто ілюзія. Ти навіть не уявляєш, як воно мені обридло! Саме життя обридло! Хотілося б жити нормально, чесно. Та не вдається. Контора мене з рук не випускає. Чепурить мене, мов ляльку, як їй заманеться. Я стільки в неї заборгував, що й слова не смію писнути. Бо якби захотів писнути – ніхто мене не почув би. Мовляв, живеш у шикарних апартаментах, роз’їжджаєш на «Мазераті», носиш годинник «Патек-філіп» і спиш із висококласними повіями. Чого тобі ще треба? Дехто, напевне, заздрить такому життю. Та, знаєш, не цього я прагну. А того, чого справді хочу, мені не досягти, поки живу таким життям…
– Наприклад, чого? Любові? – спитав я.
– Так, наприклад, любові. І душевного спокою. Міцної, здорової сім’ї. Простого, нехитрого життя… – відповів Ґотанда. І склав долоні перед собою. – Я міг нажити чимало такого добра, якби захотів. Я зовсім не хвалюся.
– Знаю. Ти не з тих, що хваляться. Це правда, – сказав я.
– Я міг дозволити собі все, що заманеться. Мав безліч можливостей. Нагоду й здібності. А врешті-решт став звичайною лялькою. Можу переспати з будь-якою дівчиною, що вештається вночі по місту. Це правда, я не перебільшую. А от жити з тією, з ким хотів би, не можу.
Видно, Ґотанда добряче набрався. На обличчі зовсім не змінився, тільки став балакучішим, ніж звичайно. А втім, я розумів, чому йому хочеться напитись. Тим часом перейшло за північ, і я спитав, чи він готовий іще залишитись у мене.
– Авжеж, завтра до самого обіду мені на роботу не треба. Можу в тебе трохи побути. А я тобі не заважатиму?
– Ти про мене не турбуйся. Мені все ще нічого робити, – сказав я.
– Вибач, що набився до тебе в компанію, але, крім тебе, я не маю з ким і поговорити. Це правда. Нікому не можу цього сказати. Якби сказав, що волів би їздити на «Субару», а не на «Мазераті», – гадаю, всі мене вважали б несповна розуму. І тоді відправили б мене до психіатра. Тепер модно ходити до нього. Йолопи! Психіатр артиста – це все одно що асенізатор… – Він на мить заплющив очі. – Та я, здається, прийшов сюди, щоб знову скаржитися.
– Ти вже разів двадцять повторив слово «йолопи», – сказав я.
– Невже?
– Якщо не наговорився – говори.
– Та ні, вже досить. Дякую. Вибач, що тільки те й роблю, що бідкаюся перед тобою. Всі, всі, всі, хто мене оточує, – не люди, а якесь висохле лайно. Від них аж нудить. Просто блювотина до горла підступає…
– Ну, й блюй.
– Навколо аж кишать нікчемні людці, – сказав він, наче випльовуючи слова. – Зграя кровопивць, що живуть, висмоктуючи із жителів міст їхні прагнення. Звісно, не всі вони такі огидні. Трапляються й порядні, чесні люди. Але огидних набагато більше. Спритників із добре підвішеними язиками. Негідників, які використовують своє службове становище, щоб прибрати до своїх рук якомога більше добра та жінок. Уся ця потолоч висмоктує з людей їхні мрії і від того розпухає. Розпухає і тим хизується. Ось у якому світі я живу. Мабуть, ти не уявляєш собі, скільки такої нечисті навколо. Іноді мені навіть доводиться з ними випивати. І тоді я змушений нагадувати собі: «Тільки ненароком не задуши нікого! Вони не варті того, щоб на них витрачати енергію!».
– А що, якби торохнути їх по голові металевою битою? Душити довелося б довго.
– Правильно, – погодився Ґотанда. – Одначе, по змозі, я все-таки душив би. Миттєвої смерті вони не заслужили.
– Правильно, – кивнув я. – Наші висновки збігаються.
– Справді… – вів далі він, але замовк. Потім зітхнув і знову склав долоні перед своїм обличчям. – Стало набагато легше…
– От і добре! – сказав я. – Як у міфі про царя та ослячі вуха. Викопав ямку, прокричав у неї – і відразу полегшало [50]50
В одному з варіантів давногрецького міфу про фригійського царя Мідаса розповідається, що Аполлон наділив його ослячими вухами за те, що той не оцінив його співу, а віддав перевагу Пану. Перукар Мідаса, побачивши вуха й мучаючись од таємниці, яку нікому не міг розповісти, викопав ямку в землі й шепнув туди: «У царя Мідаса ослячі вуха!» – і засипав ямку. На цьому місці потім виросла тростина, яка прошелестіла про таємницю на весь світ.
[Закрыть].
– І не кажи, – погодився я.
– А чи не скуштуєш отядзуке? [51]51
Традиційна страва – варений рис із приправою, залитий чаєм ( яп.).
[Закрыть]
– З охотою.
Я скип’ятив води й приготував простеньке отядзуке з морськими водоростями, маринованими сливами та хроном васабі. І ми вдвох мовчки взялися їсти кожен свою порцію.
– По-моєму, ти схожий на людину, яка тішиться життям, правда? – сказав Ґотанда.
Обпершись об стіну, я слухав, як надворі шумить дощ.
– Де в чому це так. Можливо, по-своєму й тішуся. Та це зовсім не означає, що я почуваюся щасливим. Як і тобі, мені дечого бракує. А тому жити нормальним життям мені не вдається. Просто переставляю ноги, крок за кроком, як у танці. Тіло пам’ятає, як ставити ноги, а тому я й далі танцюю. Деякі люди навіть у захваті від моїх па. Та от із суспільного погляду я – цілковитий нуль. У тридцятичотирирічному віці – ні дружини, ні надійної постійної роботи. У житловий кооператив не вступив і довгострокової банківської позики не сплачую. Останнім часом навіть не маю з ким переспати. Як ти гадаєш, що буде зі мною через тридцять років?
– Щось усе-таки буде.
– Або буде, або ні, – сказав я. – Ніхто цього не знає. В усіх однаково.
– А от мене тепер ніщо не тішить.
– Можливо, й так. Але тобі все дуже добре вдається.
Ґотанда похитав головою.
– А хіба людина, якій усе вдається, так безперестанку скаржиться? Хіба звалює на тебе свої клопоти?
– І таке буває, – відповів я. – Ми ж про людей розмовляємо, а не про геометричну прогресію.
О пів на восьму Ґотанда сказав, що йому пора додому.
– Чого б тобі не переночувати в мене? Ще один футон [52]52
Комплект матраца та ковдри для спання на підлозі.
[Закрыть]для тебе знайдеться, а вранці я тобі й смачний сніданок приготую, – сказав я.
– Е ні. Спасибі, звісно, за запрошення. Та в мене вже хміль пройшов. Поїду додому, – сказав він і кілька разів похитав головою. По ньому було видно, що він справді-таки протверезів. – До речі, у мене до тебе прохання. Трохи дивне, але…
