Текст книги "Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2"
Автор книги: Харуки Мураками
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 15 страниц)
– От бачите, я не помилилася.
– Почекай-почекай, – не здавався я. – Прізвище збігається, це правда. Та я ніяк не доберу, в чому справа? Власне, хто ти така?
– Може, все-таки ви впустите мене всередину? Якщо стояти у дверях і балакати, то можна підмочити репутацію, хіба ні? Що про вас подумають сусіди? Але ви не журіться, все буде добре. Бо я не збираюся вас грабувати.
Справді, якщо ми сперечатимемося, то Юкі прокинеться й визирне зі свого номера – що ж тоді я їй скажу? І я впустив непрошену гостю. Хай буде, що буде. Добре, якщо все буде добре…
Зайшовши в номер, Джун відразу, без мого запрошення, вмостилася зручно на дивані.
– Чого-небудь вип’єш? – спитав я.
– Що ви, те і я, – відповіла вона.
Я зробив на кухні дві порції джину з тоніком, приніс у кімнату й, поставивши на столику між нами, сів навпроти неї. Вона потягувала напій, сміливо схрестивши на дивані ноги. Красиві ноги.
– Послухай, Джун. Навіщо ти прийшла до мене? – запитав я.
– Бо сказали прийти, – відповіла вона як щось само собою зрозуміле.
– Хто?
Вона здвигнула плечима.
– Прихильний до вас джентльмен, який не захотів назвати свого імені. Він заплатив. Із Японії. За вас. Мабуть, ви здогадуєтеся, про кого йдеться?
«Хіраку Макімура», – подумав я. Це його обіцяний «подарунок». От чому її зап’ястя перев’язане рожевою стрічкою з бантиком. Напевне, він вирішив, що, купивши мені жінку, вбереже Юкі від небезпеки. Практична людина! Справді практична. Я навіть не розсердився – навпаки подумки щиро похвалив його за винахідливість. Що за світ! Усі тільки те й роблять, що купують мені жінок.
– Заплачено до самого ранку. А тому досхочу розважмося! У мене прекрасне тіло.
Джун підняла ноги, скинула рожеві босоніжки і в спокусливій позі розляглася на підлозі.
– Послухай… Вибач, але я не можу… – сказав я.
– Чому? Ти що – гомик?
– Та ні… Річ не в тому. Просто ми з тим джентльменом, що за все заплатив, по-різному думаємо. Тому спати з тобою я не можу. Розумієш, у мене інша логіка…
– Але ж гроші вже заплачено. І повернути їх не вдасться. Крім того, пересплю я з вами чи ні – про це ваш благодійник не дізнається. Я ж не доповім йому по міжнародному телефону: «Так, сер! Я тричі з ним трахнулася!». Отож переспите ви зі мною чи ні – все одно нічого не зміниться. І логіка тут ні до чого.
Я зітхнув. І ковтнув джину з тоніком.
– Не вагайтесь! – просто сказала Джун. – Буде приємно, не сумнівайтесь.
Я розгубився. Щось обдумувати, щось собі пояснювати ставало дедалі важче. Сякий-такий день нарешті скінчився, я заліз у ліжко, загасив світло і вже збирався поринути в сон, та раптом у кімнату вторглася незнайомка й запропонувала зайнятися любощами. Який жахливий світ!
– Послухайте, може, ще джину вип’єте? – запитала вона. Я кивнув, вона сходила на кухню і принесла ще дві порції джину з тоніком. Увімкнула радіо. Поводилася вільно, як у себе дома. Зазвучав хард-рок.
– Сайко! [37]37
Найвищий клас ( яп.).
[Закрыть]– вигукнула вона по-японському. Сіла поряд, сперлася на мене і сьорбнула джину з тоніком.
– Не треба до всього так прискіпуватися, – сказала вона. – Я – профі у своїй справі. І про все це знаю більше за вас. Нема тут ніякої логіки. Тому покладіться на мене. А той японський джентльмен нам тепер ні до чого. Ми вже не в його руках. Самі – я і ви – вирішимо, що нам робити.
І Джун провела ніжно пальцями по моїх грудях. Я відчув, що багато в чому заплутався. Мені навіть здалося, що я не проти того, щоб переспати з повією, якщо це заспокоїть Макімуру. І що вже краще на це піти, а не вести пустопорожню балачку. Це ж просто секс. Ерекція, акт, еякуляція, от і все.
– О’кей, почнімо, – сказав я.
– От і молодець! – похвалила Джун. І допивши джин з тоніком, поставила склянку на стіл.
– Тільки застерігаю – я сьогодні страшно втомився. А тому на жодні надмірності не здатний.
– Я ж сказала: покладіться на мене. Сама все зроблю, від початку до кінця. А вам краще спокійно лежати й не ворушитися. Тільки спочатку я хочу, щоб ви зробили дві речі.
– Які?
– Загасили світло й розв’язали стрічку на зап’ясті.
Я загасив світло й розв’язав її стрічку. І пішов у спальню. У темряві за вікном видніла антена радіовежі. На самому її вершечку блимали червоні вогні. Я ліг на ліжко й бездумно поглядав на ті вогні. З радіоприймача все ще линув хард-рок. «Просто фантастика!» – подумав я. Однак усе це було реальністю. Безсумнівною реальністю, хоча й із дивним відтінком. Джун притьмом зняла плаття, потім роздягла мене. Може, не так, як Мей, але все-таки вона вміло справлялася зі своїми обов’язками повії й цим, видно, пишалася. Пальцями, язиком і ще хтозна-чим вона успішно розпалила мене й під ритми мелодії «Foreigner» довела до оргазму. Ніч тільки починалася. Над морем плив місяць.
– Ну, як? Добре?
– Добре, – відповів я. І це була чиста правда.
Ми випили ще по одній порції джину з тоніком.
– Послухай, Джун… – сказав я, ніби раптом щось згадавши. – А минулого місяця ти часом не називалася Мей [38]38
Травень (англ.).
[Закрыть]?
Бона радісно хихикнула.
– А ви забавна людина! Я люблю жарти. По-вашому виходить, що наступного місяця я буду Джулі, а в серпні – Оґі [39]39
Джулі, Оґі – пестливі форми імен Джулія та Августа, від англ.July (липень) та August (серпень).
[Закрыть]?
Я хотів сказати, що не жартую. Що минулого місяця справді спав із дівчиною на ім’я Мей. Та, звісно, говорити про це не годилось. А тому я промовчав. І поки мовчав, вона ще раз збудила мене своїми професійними хитрощами. Вдруге. А я справді нічого не робив, просто лежав, не ворушачись. Вона з усім упоралась – як на бензоколонці з передовим автосервісом, коли досить там зупинитися та передати ключі, й тобі все зроблять: бензину заллють, авто помиють, тиск у колесах перевірять, мастило замінять, вікна протруть, попільницю вичистять. Та хіба це можна назвати сексом? В усякому разі, все це скінчилося десь по другій ночі, й ми задрімали. А коли я прокинувся, ще не було шостої. Все ще грало радіо, не вимкнене з вечора. За вікном уже розвиднілось, а серфери, ці вранішні пташки, вже розміщували вздовж морського узбережжя свої пікапи. Поряд зі мною, скрутившись калачиком, міцно спала Джун. На підлозі валялися рожеве плаття, рожеві босоніжки й рожева стрічка. Я вимкнув радіо й поторгав її за плече.
– Гей!.. Прокидайся! – сказав я. – У мене гостя буде. Молода дівчина прийде снідати. Вибач, але мені не хотілося б, аби вона тебе тут застала.
– О’кей, о’кей… – відповіла Джун і розплющила очі. Тоді встала, прихопила сумку й гола пішла у ванну, почистила зуби, розчесала волосся. І лише потім одяглась і взулася.
– Добре було зі мною, правда? – спитала вона, підфарбовуючи губи помадою.
– Добре, – погодився я.
Приязно всміхаючись, Джун сховала помаду й клацнула застібкою сумки.
– Ну, то коли наступний раз?
– Наступний раз?…
– Я отримала плату за три рази. Тому залишилося ще два. Коли вам зручно? А може, у вас настрій зміниться – і вам захочеться з іншою? Нехай буде й так. Мені зовсім байдуже. Адже хлопцям кортить переспати з різними дівчатами, правда?
– Та ні… Мені досить тебе, – відповів я. Інших слів я не знайшов. Три зустрічі! Невже Макімура надумав витиснути з мене до останньої краплі всю чоловічу силу?
– Дякую. Ви ніколи не пожалкуєте. Бо наступного разу я ще краще вам зроблю. Можете не сумніватися. You can rely on me [40]40
Можете покластись на мене (англ.).
[Закрыть]. Післязавтра підходить? Післязавтра ввечері я вільна й готова розважити вас як слід.
– Ага, підходить, – відповів я. І простягнув їй десятидоларову банкноту – мовляв, для оплати таксі.
– Дякую… До наступної зустрічі. Бай-бай! – попрощалася вона. І, відчинивши двері, вийшла з кімнати.
* * *
Поки Юкі не прокинулась і не прийшла на сніданок, я вимив усі склянки, прибрав у кімнаті, прополоскав попільничку, розгладив складки на простирадлі й викинув рожеву стрічку у відро для сміття. Після того вже не доводилося переживати. Однак Юкі ще не встигла зайти, як уже скривилася. Щось у кімнаті їй не сподобалося. У Юкі прекрасна інтуїція. Вона щось запідозрила. Я вдав, що нічого не помічаю, і, насвистуючи якусь мелодію, взявся готувати сніданок. Зварив каву, підсмажив тости, почистив фрукти. І все виставив на стіл. Усе це обмацуючи недовірливим поглядом, Юкі пила холодне молоко й закусувала підсмаженим хлібом. Я намагався заговорити з нею, але вона не проронила жодного слова. «Погані мої справи», – подумав я. Кімнату заполонила тривожна атмосфера.
Сніданок минув у постійному напруженні. Наприкінці Юкі поклала обидві долоні на стіл і пильно глянула мені в очі. Надзвичайно суворим поглядом.
– Послухайте… Сьогодні сюди приходила жінка, чи не так? – запитала вона.
– А ти здогадлива, – відповів я так легковажно, ніби нічого й не сталося.
– Хто вона? Ви десь тут її підхопили?
– Та ні! Я не маю такої звички. І на це не здатний. Вона сама прийшла.
– Не брешіть! Так не буває.
– Це не брехня. Я тобі ніколи не брешу. Вона справді сама прийшла, – наполягав я. І розповів їй докладно все. Що Хіраку Макімура купив для мене жінку. Що вона прийшла несподівано – звалилась як сніг на голову. Що, мабуть, Хіраку Макімура задумав угамувати мою статеву жагу й тим самим уберегти дочку від небезпеки.
– Усе. Досить, – сказала Юкі й, глибоко зітхнувши, заплющила очі. – Чому він завжди придумує такі недоречності? Чому так упереджено ставиться до людей? Нічого великого й важливого не розуміє, а напихає голову всяким непотребом. Ясна річ, мама з особливим норовом, а в батька не все гаразд із головою. На відміну від неї, де в чому іншому. Він завжди щось невлад зробить і все геть-чисто зіпсує.
– Ти правду кажеш. Він доброго маху дав, – погодився я.
– Однак чому ви її впустили? Самі запросили до кімнати, хіба ні?
– Запросив. Треба було в розмові з нею з’ясувати, у чому справа.
– Ви хочете сказати, що з нею справді нічим не займалися?
– Усе не так просто.
– Справді… – почала вона й замовкла. Не знайшла відповідного виразу. Її щоки трохи взялися рум’янцем.
– Щоб усе пояснити, довелося б довго говорити, але, загалом, я не зумів відмовитися, – сказав я.
Вона заплющила очі й обхопила щоки долонями.
– Неймовірно, – прошепотіла вона. – Просто не віриться, що ви займалися такими речами!
– Звісно, спочатку я мав намір відмовитися, – зізнався я щиро. – Та поки відмовлявся, мені стало все одно. Пропала охота зважувати в думках і се, і те. Я не шукаю виправдання, але твої батьки справді володіють своєрідною силою. Обоє – кожне по-своєму – сильно впливають на людей. Це можна визнати або заперечувати, але все-таки в них є свій стиль. Навіть якщо перед ним не схиляти голови, то нехтувати ним також не можна. Коротко кажучи, я тоді подумав, що буде добре, якщо твоєму батькові стане легше на душі. А крім того, дівчина виявилася не такою вже й поганою…
– Який жах! – сказала Юкі холодним тоном. – Тато купив вам жінку! І вас це не образило? Яка ганьба! Який сором! Чи я не права?
Безперечно, вона мала рацію.
– Так, ти абсолютно права, – сказав я.
– Страшний-страшний сором… – повторила Юкі.
– І не кажи, – погодився я.
Після сніданку ми взяли дошки й подалися на пляж. І знову в морі перед готелем «Шератон» до самого вечора каталися на хвилях. Однак увесь той час Юкі не вимовила жодного слова. Навіть на мої запитання не відповідала. Тільки кивала або хитала головою, якщо було треба.
Коли я закликав її повертатися на берег і пообідати, вона кивнула. А як спитав, чи не приготувати нам чогось дома – похитала головою. І кивнула, коли я запропонував перекусити десь на свіжому повітрі. Ми з’їли по хот-догу, сидячи на траві Форту Дерасі. Я пив пиво, вона – кока-колу. Як і раніше, вона не промовила ані слова. Уже цілих три години мовчала.
– Наступного разу відмовлюся, – пообіцяв я їй.
Вона зняла темні окуляри й подивилася на мене так пильно, ніби шукала в небі просвіт міх хмарами. Дивилася майже півхвилини. Потім елегантним жестом засмаглої руки відгорнула волосся із чола.
– Наступного разу?.. – перепитала вона здивовано. – Якого ще наступного разу?
Я пояснив їй, що Хіраку Макімура заплатив тій жінці за три візити. І що другий візит призначено на післязавтра. Юкі загупала кулачком по землі.
– Неймовірно! Справдіякась дурість…
– Я не збираюся нікого захищати, але твій батько по-своєму про тебе турбується. Тому що я – чоловік, а ти – жінка, – пояснив я. – Розумієш, про що йдеться?
– Справді-справдіякась дурість!.. – вигукнула вона, ледве стримуючи сльози. І, повернувшись у готель, до самого вечора не показувалася мені на очі.
Після обіду я трохи поспав і, приймаючи на веранді сонячну ванну, читав «Плейбоя», купленого в найближчому супермаркеті. На початку п’ятої години з’явилися хмари, які поволі заволокли все небо, а на початку шостої розгулявся справжній шквал. Дощ линув так бурхливо, що, здавалось, увесь острів вода змиє й понесе до Південного полюса, якщо так протриває ще годину. Я вперше в житті бачив таку шалену зливу. За п’ять метрів од мене не було видно майже нічого. Пальми на пляжі гойдалися, мов збожеволілі, й шурхотіли своїм листям. Асфальтована дорога в одну мить перетворилася на річку. Кілька серферів пробігли попід моїм вікном, прикриваючись зверху дошками замість парасольок. Тим часом прокотився грім. Десь за «Алоха-Тауер» над самим морем спалахнула блискавка – і повітря здригнулося так, наче реактивний літак перейшов звуковий бар’єр. Я зачинив вікно і заварив на кухні каву, роздумуючи над тим, що приготувати на вечерю.
За другим перекотом грому в кухню непомітно прослизнула Юкі. Зіпершись у кутку об стіну, вона не спускала з мене очей. Я спробував до неї всміхнутись, але вона тільки прошивала мене своїм колючим поглядом. Я взяв чашку кави, повернувся з Юкі до вітальні й сів разом із нею на диван. Вона мала не дуже добрий вигляд. Напевне, злякалася грому. І чого це всі дівчата так бояться грому та павуків? Якщо подумати, то грім – це просто електричний розряд в атмосфері. А павуки, за винятком особливих різновидів, – зовсім нешкідливі комахи… Знову спалахнула блискавка – і Юкі міцно вчепилася мені у праву руку.
Хвилин десять ми сиділи в незворушній позі, дивлячись на шквал і прислухаючись до перекотів грому. Вона стискала мою праву руку, а я пив каву. Незабаром громовиця віддалилася, дощ перестав. Хмари прорізались, і показалося надвечірнє сонце. Після бурі повсюди залишилися тільки калюжі, схожі на ставочки. На листях пальм яскраво відсвічували краплі дощу. По морю все так само, ніби й нічого не сталося, котилися хвилі, а туристи, що ховалися від дощу де довелося, знову почали з’являтися на пляжі.
– Я справді не мав цього робити, – сказав я. – Хоч би там що, треба було відмовитись і відправити її туди, звідки прийшла. Та я в той час почувався втомленим, голова зовсім не працювала… Розумієш, я дуже недосконала людина. Я далекий од досконалості й часто помиляюся. Але вчуся на своїх помилках. Намагаюсь їх не повторювати. І все одно повторюю. Чому? Все дуже просто пояснити. Бо я дурний і недосконалий. У такі моменти я все-таки трохи себе ненавиджу. І стараюся не робити таких дурниць утретє. І таким чином потроху розвиваюся. Хоч потроху, але все-таки піднімаюся вгору…
Юкі довго ніяк не реагувала на мої слова. Відпустивши мою руку, вона сиділа мовчки й дивилась у вікно. Я навіть сумнівався, чи взагалі вона чула, що я сказав. Сонце зайшло, і вздовж набережної почали загорятися ліхтарі. У прозорому після дощу повітрі біле світло ліхтарів здавалося особливо яскравим. На тлі блідого неба височіла радіовежа, а червоні вогні на її антені миготіли так само рівномірно, як пульсує серце. Я пішов на кухню, добув із холодильника банку пива. Хрумкаючи крекерами й запиваючи їх пивом, подумав: «Невже я справді потроху розвиваюся?» Я в цьому не мав певності. Якщо добре подумати – зовсім не мав певності. Мені здалося, що тієї самої помилки я припустився разів шістнадцять… А втім, усе, що я сказав Юкі, в основному було правдою. Та й пояснити це по-іншому я не міг.
Коли я повернувся у вітальню, Юкі все ще сиділа на дивані в тій самій позі й дивилась у вікно. Підібгавши під себе ноги, обхопивши коліна обома руками й уперто випнувши підборіддя. Я раптом згадав своє сімейне життя. І подумав: «Скільки разів таке повторювалося, поки я був одружений!» Скільки разів я ображав дружину, скільки разів потім просив вибачити! І тоді дружина довгими-предовгими годинами не промовляла ні слова. Я часто думав, чого це вона ображається. Якщо подумати – не було через що. Однак я тоді завжди наполегливо каявся, намагався порозумітись і загоїти її душевні рани. Сподівався, що завдяки повторенню таких вчинків наші стосунки розвиватимуться. Але, як видно з наслідків, ніяким розвитком тут і не пахло.
Дружина образила мене тільки один раз. Один-єдиний. Коли пішла від мене до іншого. І більше ніколи. «Все-таки сімейне життя – дивна штука», – подумав я. Як казав Дік Норт, схожа на водоверть.
Я присів біля Юкі, й через якийсь час вона простягла до мене руку. Я потиснув її.
– Це не означає, що я вам пробачила, – сказала вона. – Поки що треба помиритися. Ви припустилися негідного вчинку й дуже мене образили. Ви розумієте?
– Розумію, – відповів я.
Після того ми вечеряли. Я зварив плов із креветками та квасолею, приготував салат із оливок, помідорів та вареного яйця. Я пив вино, Юкі також трохи потягувала.
– Коли дивлюся на тебе – іноді згадую дружину, – сказав я.
– Дружину, яка у вас розчарувалась і втекла з іншим, – уточнила Юкі.
– Ага, – погодився я.
30
Гаваї…
Після того минуло кілька днів. Не те щоб райських, але мирних. Я ввічливо скасував наступний візит Джун. Сказав, що начебто застудився, маю гарячку, кашляю (кахи-кахи!) і найближчим часом не матиму охоти до розваг. І простягнув їй десятидоларову купюру – мовляв, для оплати таксі. «Як жаль! Як тільки одужаєте, подзвоніть, будь ласка», – сказала вона й добутим із сумки простим олівцем написала телефонний номер на моїх дверях. Потім сказала: «Бай!» – і пішла, погойдуючи стегнами.
Я кілька разів возив Юкі до її матері. І щоразу з одноруким поетом Діком Нортом прогулювався пляжем та купався в домашньому басейні. Плавати він умів чудово. Тим часом Юкі з матір’ю розмовляла наодинці. Про що вони балакали – не знаю. Юкі нічого про це не казала, а я особливо не допитувався. Просто возив її до Макахи на орендованому автомобілі, з Діком Нортом вів світські розмови, купався, розглядав серферів, дудлив пиво, справляв малу нужду, а потім відвозив Юкі назад у Гонолулу.
Одного разу я почув, як Дік Норт декламує вірші Роберта Фроста. Їхнього змісту я, звісно, не розумів, але їхній ритм і почуття він передавав майстерно. Я бачив також фотографії Аме – вологі, щойно після проявлення. Обличчя простих гавайців. Звичайні портрети, нічого особливого, але ці обличчя, які вона сфотографувала, оживали й, можна сказати, висвітлювали самі людські душі. Щирість і доброта жителів тропічних островів, їхня природна грубуватість, ба навіть жорстокість, їхнє вміння радіти життю – все це відбивалося на її фотографіях. Сильні й водночас спокійні знімки. «От що таке талант!» – подумав я. «Не те, що у мене або у вас», – казав мені Дік Норт. І це правда. З першого погляду зрозуміло.
Дік Норт піклувався про Аме так само, як я – про Юкі. Та, звичайно, він виконував свої обов’язки набагато грунтовніше. Прибирав кімнати, прав, готував їжу, купував продукти, декламував вірші, жартував, гасив недокурки, нагадував почистити зуби, поповнював запаси «тампаксів» (одного разу я з ним ходив по крамницях), розкладав у теки фотографії, друкував на друкарській машинці каталоги її творів… І все це робив однією рукою. Я навіть не міг собі уявити, як він після всього цього знаходить час для власної творчості. «От бідолаха!» – думав я. Та, якщо подумати, з якої речі я мав йому співчувати? В обмін на турботу про Юкі я отримав авіаквиток на Гаваї, оплачений номер у готелі й на додачу – повію. Як не крути, ми один одного варті.
* * *
У ті дні, коли не треба було їхати до матері, ми з Юкі вправлялись у серфінгу, купалися, валялися на пляжі, вешталися по крамницях або їздили сюди-туди по острову на орендованому автомобілі. Вечорами прогулювалися по місту, дивилися кіно й пили «Пінья-коладу» в барах готелів «Халекулані» або «Роєл Гаваян». Я мав удосталь часу, щоб готувати різноманітні страви. Ми добряче розслабились і прекрасно засмагли. У бутіку готелю «Хілтон» Юкі купила нове квітчасте бікіні і, коли його одягла, то, здавалося, не відрізнялась од дівчат, які народились і виросли на Гаваях. Досягла вона помітних успіхів і в серфінгу: навчилася сідлати навіть маленькі хвилі, на що я не спромігся. Ми купили декілька касет гурту «Rolling Stones» і слухали їх з ранку до вечора. Коли я відлучався від Юкі, щоб купити прохолодних напоїв, до неї на пляжі намагалися заговорити якісь чоловіки. Та вона відшивала їх од себе, бо не знала англійської мови. Коли ж я повертався назад, вони казали «sorry» [41]41
Вибачте (англ.).
[Закрыть]і зникали. Юкі засмагла, погарнішала й поздоровішала. Добряче розслабилась і тішилася кожним днем.
– Це правда, що чоловіки так сильно хочуть жінок? – раптом одного дня запитала вона, лежачи на пляжі.
– Так, а що? Хто сильніше, хто слабкіше – але, у принципі, фізично чоловіки хочуть жінок, у цьому немає сумніву. Що таке секс, ти, загалом, уявляєш собі?
– Загалом – уявляю, – холодно відповіла Юкі.
– Є така річ, як статевий потяг, – пояснював я. – Бажання спати із жінками. Цілком щось природне. Для продовження людського роду…
– Я не питаю вас про продовження роду. І не розповідайте мені про охорону здоров’я. Я питаю про статевий потяг.На що він схожий?
– Уяви собі, що ти – пташка, – сказав я. – І любиш літати високо в небі. Та через якісь обставини ти не можеш літати, коли тобі хочеться. Ну, скажімо, напрям вітру чи пора року не сприяють. Та коли довго не літаєш, нагромаджується багато невикористаних сил – і тебе охоплює роздратування. Тобі починає здаватися, ніби тебе несправедливо зневажають. І ти обурюєшся – чому ти літати не можеш. Тобі таке відчуття знайоме?
– Знайоме, – відповіла вона. – Я все життя тільки це й відчуваю.
– Ну, тоді розмова коротка. Ото і є статевий потяг.
– І коли востаннє ви по небу літали? Ну, перед тим, як тато купив вам жінку?
– Наприкінці минулого місяця, – відповів я.
– Було приємно?
Я кивнув.
– А це завжди буває приємно?
– Не обов’язково, – сказав я. – Бо коли збираються дві недосконалі істоти, то не завжди все складається добре. Трапляються й розчарування. Буває й так, що злетиш у небо, але від радості забудеш про все на світі – і вдаришся головою об дерево…
– Гм-м-м!.. – промимрила Юкі й задумалася. Напевне, уявила собі пташку, яка задивилася на щось збоку й ненароком налетіла на дерево. Я занепокоївся. Чи правильно я пояснював? Може, я навчаю дівчинку в такому юному віці зовсім не того, чого треба? А втім, байдуже. Як підросте – сама все зрозуміє.
– Однак із віком імовірність того, що все складеться добре, збільшується, – пояснював я далі. – Набуваєш потрібних знань. Як передбачити погоду, визначити напрям вітру… Але сам статевий потяг, як правило, із віком слабкішає. Ось така справа.
– Яка жалюгідність! – сказала Юкі, похитуючи головою.
– І не кажи, – погодився я.
* * *
Гаваї…
Власне, скільки вже днів я перебуваю на цьому острові? Саме поняття про час повністю вивітрилося з голови. Після вчора настало сьогодні, після сьогодні настане завтра – ось і все, що я відчував. Сонце вставало й сідало, місяць з’являвся і зникав, за припливом наступав відплив… Я взяв записник і спробував підрахувати минулі дні за календарем. Вийшло, що я приїхав сюди десять днів тому. Квітень швидко добігав кінця. Місяць, який я збирався використати для відпустки, вже промайнув. «Що сталося?» – подумав я. Гайки, що зміцнювали голову, ослабли. Зовсім ослабли. Дні минали за серфінгом та «Пінья-коладою». Зрештою, це не так уже погано. Одначе насправді я хотів розшукати Кікі! Саме із цього все й почалось. Я відстежував цей сюжет і спостерігав, як розвиваються події. І раптом відчув, що опинився в теперішньому становищі. Одні за одними з’являлися дивні люди, різко змінювались обставини. Внаслідок цього я зараз перебуваю в тіні пальми й із тропічним напоєм у руці слухаю співи гурту «Каlарапа» [42]42
Гурт гавайського етно-року 1970–90-х років.
[Закрыть]. Розвиток подій пішов не в тому напрямі. Колись доведеться його змінювати. Мей померла. Її вбили. По мене прийшла поліція. До речі, чим, власне, закінчилася справа з Мей? Чи Літератор і Рибалка зуміли встановити її особу? А що там з Ґотандою? Останнього разу він здавався страшенно виснаженим. Про що він хотів тоді зі мною поговорити? Так чи інакше – все залишилося невизначеним. Та кидати все так на півдорозі не можна. Пора вертатися до Японії.
Та я не міг зрушити з місця. Як і Юкі, вперше за тривалий час я насолоджувався днями, вільними від напруження. Бо потребував цього не менше за неї. Щодня я майже ні про що не думав. Підсмажувався на осонні, плавав, дудлив пиво й роз’їжджав на автомобілі під спів Брюса Спрінґстіна та «Rolling Stones». Прогулювався пляжами під місячним сяйвом, напивався в барах готелів.
Звичайно, я розумів, що таке життя не може тривати вічно. Однак не міг зрушити з місця. Я розслабився, Юкі – також. Я дивився на неї, і язик не повертався сказати: «Ну що, пора додому?». Врешті-решт це стало виправданням для мене самого.
Минуло два тижні.
* * *
Ми з Юкі каталися на автомобілі. Під вечір ми опинилися в торговельній частині міста. Дорога була забита, та ми нікуди не квапились і, просуваючись поволі вперед, розглядали міські краєвиди. Кінотеатри порнофільмів, крамнички лахміття, в’єтнамського одягу та китайських харчових продуктів, старих книжок та уживаних платівок тяглися вздовж дороги нескінченними рядами. Два дідки, винісши із крамнички на тротуар стіл і стільці, грали в ґо [43]43
Японські шашки (яп.).
[Закрыть]. Завжди однакова торговельна частина Гонолулу. Майже на кожному розі безцільно стовбичили чоловіки із сонними очима. Цікаві квартали. Тут можна дешево й смачно попоїсти. Та от дівчатам тут краще не гуляти поодинці.
Коли, вибравшись із торговельної частини міста, ми наближалися до порту, вздовж дороги потяглося щораз більше контор і складів торгових компаній. Навколо ставало дедалі безлюдніше та непривітніше. Перехожі квапливо виходили з будівель фірм і збиралися на автобусних зупинках. Тут і там на кафетеріях спалахували неонові вивіски, завжди чомусь без жодного ієрогліфа.
– Хочу ще раз подивитися «Інопланетянина», – сказала Юкі.
– Гаразд, по вечері підемо дивитися, – пообіцяв я.
І тоді вона завела розмову про «Інопланетянина». Сказала: «Жаль, що ви не схожі на Інопланетянина». І вказівним пальцем легко торкнулася мого чола.
– Не старайся, – зупиняв я її. – Навіть це мене не вилікує…
Юкі хихикнула.
І саме тоді все сталося.
Мене раптом щось наче вдарило. Щось у голові цокнуло і з’єдналося. Щось сталося. Та що саме – в цю мить я не збагнув.
Майже автоматично я натиснув на педаль гальма. Водій «Комаро» позаду кілька разів відчайдушно просигналив і, об’їжджаючи нас, обкидав із вікна лайкою. Так, це правда, я щось побачив. Щойно. Щось дуже важливе.
– Гей! Що сталося?! Вам що, на той світ захотілося? – скрикнула Юкі. Здається, саме так вона сказала.
Та я її не слухав. «Це – Кікі!» – подумав я. Сумніву не було: я щойно бачив Кікі. Тут, у Гонолулу. І чого вона тут опинилась – я не знав. Та це була Кікі. Я з нею розминувся. Вона пройшла повз наш автомобіль так близько, що я міг би торкнутись її, якби висунув руку з вікна. Пройшла – і зникла.
– Зачини всі вікна, замкни всі двері. І надвір не виходь. Хоч би хто просив – нікому не відчиняй. Я скоро повернуся, – сказав я Юкі й вискочив із автомобіля.
– Стривайте!.. Я не хочу бути тут сама!..
Та я вже не звертав на неї уваги, а мчав стрімголов тротуаром. По дорозі збив не одну людину, але не мав часу навіть оглянутись. Я мусив догнати Кікі. Навіщо – не знаю. Я мусив догнати її й поговорити з нею. Я пробіг так у людському потоці кварталів два-три. На бігу згадав, як вона одягнена. Блакитне плаття, біла сумка через плече. Вони замріли далеко-далеко переді мною – блакитне плаття й біла сумка. У вечірніх сутінках біла сумка через плече гойдалась у такт її ходи. Вона прямувала в найлюдніші квартали. Коли я вибрався на якийсь проспект, натовп перехожих раптом погустішав, і я вже не міг швидко бігти. Огрядна жінка, втричі більша за Юкі, перегородила мені дорогу. І все-таки відстань між мною та Кікі потроху скорочувалася. Вона не переставала йти. Звичним кроком – не швидко, не повільно. Не обертаючись назад, не озираючись по боках, не виказуючи бажання сісти в автобус – просто крокувала вперед, і все. Здавалося, що от-от я її наздожену, але дивна річ: відстань між нами не дуже коротшала. Вона не зупинялася на жодному перехресті. На кожному світлофорі завжди спалахувало зелене світло – так, ніби вона заздалегідь прорахувала свій маршрут. Одного разу, щоб не загубити її з поля зору, мені довелося перебігати дорогу на червоне світло, ризикуючи потрапити під колеса автомобілів.
Коли нас відділяло якихось двадцять метрів, вона зненацька повернула ліворуч за ріг будинку. Я, звісно, метнувся услід і, також повернувши ліворуч, опинився у безлюдному вузькому провулку. Обабіч тяглися обшарпані стіни якихось контор, а вздовж тротуарів стояли брудні мікроавтобуси та пікапи. Її не було ніде. Захекавшись, я спинився і напружив зір. «Гей, що сталося? Ти знову зникла?» Та ні, вона не зникла. Її постать лише на одну мить сховалася за величезним автофургоном. І ось вона знову йде по тротуару незмінним кроком. Вечірня пітьма з кожною хвилиною густішала, але я виразно бачив, як розмірено, немов маятник годинника, гойдається на стегні її біла сумка.
– Кікі! – заволав я.
Здавалося, ніби до неї долинув мій голос. На одну мить вона обернулася. «Це – Кікі», – подумав я. Звісно, нас розділяла певна відстань, було темно, а вуличні ліхтарі тьмяно освітлювали цей глухий провулок. І все-таки я не сумнівався, що це – Кікі. Помилки не було.І вона знала, що це – я. Вона навіть спробувала всміхнутися до мене.
Та Кікі не зупинилася. Тільки на мить обернулася. І ходи не сповільнила. Йшла далі – й раптом зникла в одній із офісних будівель. За секунд двадцять я заскочив у ті самі двері. Однак забагато спізнився. Стулки ліфта в кінці коридору вже зачинилися. Стрілка на старомодному табло почала повільно відраховувати поверхи. Переводячи подих, я пильно стежив за стрілкою. А та, ледве ворушачись, раптом здригнулася на цифрі «8» і завмерла. І вже більше не рухалася. Я натиснув на кнопку, але передумав і побіг угору найближчими сходами. На півдорозі зіткнувся з адміністратором – сивим самоанцем, що спускався вниз із відром, і мало не збив його з ніг.
– Гей, ви куди? – гукнув він до мене.
