Текст книги "Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2"
Автор книги: Харуки Мураками
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 15 страниц)
– Я добре розумію, що ти маєш на увазі, – відповів я. – Мені вже тридцять чотири, але, на жаль, у мене надто багато такого, чого я сам собі ще не можу з’ясувати. Надто багато застережень. І от тепер я їх потроху зменшую. По-своєму стараюся з усіх сил. А тому через певний час зможу тобі все точно пояснити. І тоді, гадаю, ми зрозуміємо одне одного ще глибше.
– Будемо сподіватися, що все скінчиться добре, – сказала вона на диво відсторонено. «Ніби диктор у телевізорі», – подумав я. « Будемо сподіватися, що все скінчиться добре. Переходимо до наступної новини…»
– А ти знаєш, я завтра відлітаю на Гаваї, – повідомив я.
– Ага, – байдуже відповіла вона. На цьому наша розмова скінчилася. Ми розпрощались і поклали трубки. Я випив порцію віскі, погасив світло й заснув.
28
– Переходимо до наступної новини… – вимовив я вголос, розлігшись на пляжі Форту Де-Расі й поглядаючи на високе блакитне небо, пальми та чайок. Поряд зі мною була Юкі. Я лежав на маті горілиць, а вона – долічерева із заплющеними очима. Із велетенської магнітоли фірми «Санйо» поруч неї лилася нова мелодія Еріка Клептона. На Юкі було мініатюрне бікіні коричнювато-зеленого кольору, а її шкіра, від шиї до ніг натерта кокосовою олією, вилискувала як у молодого дельфіна. Мимо нас раз по раз проходили саманці з дошками для серфінгу під руками, а на шиях засмаглих парубків зі служби порятунку на спостережній вишці холодно мерехтіли золоті ланцюжки. У місті витали пахощі квітів, фруктів та олії для засмаги.
Переходимо до наступної новини.
Останнім часом відбувалися різні події, з’являлися нові персонажі, й одна за одною змінювалися сцени. Ще недавно я безцільно блукав вулицями засніженого Саппоро. А зараз лежу собі на пляжі й розглядаю небо над Гонолулу. Усе складалося так, ніби я провів лінію між двома точками. Протанцював під звуки музики аж сюди. Чи вправно я танцював? Я перебрав у пам’яті по порядку, одну за одною, всі дотеперішні події й перевірив, чи правильно на них реагував. «Не так уже й погано», – вирішив я. Можливо, не найкраще. Але й не погано. Навіть якби я знову опинився в такому становищі, то, мабуть, діяв би так само. Згідно з власного системою. В усякому разі, ноги мої рухаються. І не збиваються з кроку.
Отже, зараз я у Гонолулу. Перепочинок…
– Перепочинок, – сказав я сам собі вголос. Збирався сказати тихо, але Юкі начебто почула. Вона ліниво перевернулася, зняла темні окуляри і, недовірливо примруживши очі, глянула на мене.
– Про що ви оце думаєте? – спитала вона хрипким голосом.
– Та особливо ні про що. Про всякі дрібниці, – відповів я.
– Робіть що хочете, але не треба бубоніти мені під вухом. Хочете поговорити – говоріть, коли будете самі в номері.
– Вибач. Більше не буду.
Юкі подивилася на мене чомусь лагідно.
– Бо це якась дурість.
– Ага, – погодився я.
– Зовсім як самотній дідуган, – сказала вона. І перевернулася на інший бік.
З аеропорту ми поїхали на таксі до готелю в Гонолулу, залишили в номері свої речі, переодяглись у шорти й футболки, а тоді подалися в найближчий торговий пасаж й купили величезну магнітолу. За бажанням Юкі.
– Якнайбільшу й гучну, – сказала вона.
За дорожні чеки Хіраку Макімури придбали досить-таки велику магнітолу фірми «Санйо». І до неї – запасні батарейки та кілька касет. «Більше нічого не треба? – запитав я Юкі. – Скажімо, чогось із одежі, купальник абощо?» – «Нічого не треба», – відповіла вона й захитала головою. Щоразу, коли ми виряджалися на пляж, вона обов’язково брала магнітолу із собою. Звісно, переносити її мусив я. Закинувши магнітолу на плече, як жартівливий туземець з фільму «Тарзан» («Пане, я далі не піду. Там живуть злі духи»), я плівся вслід за Юкі. Диск-жокей безперестанку ставив по радіо пісню за піснею. Ось чому я на все життя запам’ятав хіти тієї весни. Пісні Майкла Джексона розносилися по світу, як епідемія. Трохи більші посередності, Хол та Оутс, уперто пробивали собі дорогу в поп-зірки. Гýртові «Duran Duran» не вистачало уяви, Джо Джексону – здатності роздмухати іскру свого таланту на весь світ. У гурту «Pretenders», як не крути, не було майбутнього. Гурти «Supertramp» і «Cars» викликали нейтрально-гірку посмішку… І таке інше, і тому подібне – поп-співаки і поп-пісні в незліченній кількості.
Як обіцяв Хіраку Макімура, житло для нас виявилося досить пристойним. Звісно, меблі, дизайн внутрішнього опорядження та картини на стінах були дуже далекі від того, щоб називатися шикарними, але вони створювали в кімнатах навдивовижу приємний затишок (зрештою хто посміє вимагати на Гавайських островах особливого шику?). А до пляжу було два кроки. Номери на десятому поверсі, тихі, з краєвидом за вікнами. Ми могли засмагати прямо на балконі, споглядаючи море. Простора, чиста кухня із зручностями – від мікрохвильової печі до посудомийки. Номер Юкі містився поряд – менший, зі скромною кухонькою. Постояльці, які нам траплялись у ліфтах і в фойє, одягалися дорого й зі смаком.
Після того як ми придбали магнітолу, я сам вирушив у найближчий супермаркет і накупив там пива, каліфорнійського вина, фруктів та соків. А також продуктів, із яких можна було на перший раз приготувати пристойні сандвічі. І тільки тоді ми з Юкі попрямували на пляж, полягали одне біля одного на матах – і до самого вечора розглядали море й небо. Майже ні про що не говорили. Тільки іноді переверталися з боку на бік і, віддавшись плинові часу, нічогісінько не робили. Сонячне проміння навдивовижу щедро лилося на землю й обпалювало пісок. Вітер із моря – м’який, лагідний і трохи вологий, – ніби похопившись, іноді погойдував листям пальм. Я раз у раз впадав у дрімоту й кожного разу, коли раптом прокидався від голосу людей, що проходили мимо, або подуву вітру, запитував себе: де я? «На Гаваях», – переконував я сам себе, хоча й не відразу це вдавалося. Піт, перемішаний із олією для засмаги, стікав по щоках і скапував із вух на землю. Різноманітні звуки то накочувалися, то відступали, як хвилі. Іноді до них домішувалося биття мого серця. Здавалося, ніби й моє серце – одна з великих стихій на Землі.
Я ослабив гайки, що скріплювали голову, й зняв напруження. Перепочинок…
Обличчя Юкі помітно змінилося. Це сталося тоді, коли вона зійшла в аеропорту з літака і його торкнулося тепле, м’яке гавайське повітря. Спустившись із трапу, вона зупинилася, заплющила очі від нестерпно-сліпучого сонця, глибоко вдихнула, а потім розплющила очі й глянула на мене. Саме тоді напруження, що досі тонкою плівкою вкривало її обличчя, безслідно зникло. На ньому не залишилося ні побоювання, ні роздратування. У тому, як вона поправляла волосся на голові, як загортала у фантик жувальну гумку й викидала, як без будь-якого приводу здвигувала плечима – у всіх цих завжди недбалих жестах тепер проглядала легкість і природність. Більше того, я всім серцем відчув, як жахливо складалося досі її життя. І не тільки жахливо, але й навіть неправильно.
Тепер, коли Юкі лежала на пляжі в тісному мініатюрному бікіні, з підібраним догори волоссям і в темних окулярах, визначити її вік не вдавалось. Її тіло все залишалося дитячим, але її нові природні манери, спрямовані на самовдосконалення, змушували вважати її набагато дорослішою для своїх років. В її тонких руках і в струнких, але не тендітних ногах вчувалася якась сила. Як тільки вона рішуче витягувала руки й ноги – навколишній простір, здавалося, розширювався на всі чотири сторони. «Зараз вона переживає найдинамічніший етап свого росту, – подумав я. – Бурхливо й стрімко дорослішає».
Ми натерли спину одне одному олією для засмаги. Спочатку Юкі мені. «Яка величезна спина!» – здивувалася вона. Такого мені раніше ніхто не казав. Вона була першою. Коли я натирав її, від лоскоту вона аж звивалась усім тілом. З-під підібраного догори волосся виглянули маленькі білі вуха й потилиця. І я мимоволі всміхнувся. Бо здалека її тіло на піску здавалося настільки дорослим, що я навіть здивувавсь, і тільки потилиця видавала недоречні ознаки її юного віку. «Вона ще зовсім дитина», – подумав я. Як не дивно, жіноча потилиця відображає прожиті роки так само, як річні кільця вік дерева. Та якби мене спитали, чому і що при цьому змінюється, – я не зумів би як слід пояснити. І все-таки у дівчини – дівчача потилиця, а в зрілої жінки – потилиця зрілої жінки.
– Спершу треба поволі засмагати, – сказала Юкі повчальним тоном. – Спочатку в затінку, потім на осонні, а після того знову в затінку. Бо інакше обпалитеся. Шкіра візьметься пухирями і від них залишаться шрами. І буде у вас страшнючий вигляд.
– У затінку, на осонні, у затінку, – повторював я, натираючи її спину кокосовою олією.
Ось чому нашого першого півдня на Гаваях ми пролежали здебільшого у затінку пальм, слухаючи диск-жокея на FM-діапазоні. Час від часу я залізав у море, плавав, а потім заходив у бар під тентом і пив крижано-холодну «Пінья-коладу». Юкі не купалася. «Спочатку – повне розслаблення!» – заявила вона. І весь час смоктала ананасовий сік, а також потроху кусала хот-доґ із гірчицею та маринованими огірками. Велетенське небесне світило, зафарбовуючи обрій кольором томатного соусу, вже опускалося в море, прогулянкові пароплави запалили вогні на своїх щоглах – а Юкі все ще лежала на пляжі, насолоджуючись останнім сонячним промінням.
– Ходімо додому, – сказав я. – Сонце заходить, і живіт присох до спини. Трохи прогуляємось і з’їмо де-небудь нормального гамбургера. Справжнього гамбургера – із соковитого м’яса, щедро приправленого кетчупом та смачно підсмаженою цибулькою…
Юкі кивнула, але не встала на ноги, а сіла навпочіпки, вдивляючись у море. Ніби жаліючи за рештками дня. Я згорнув мати і взяв на плече магнітолу.
– Не турбуйся, – сказав я. – У нас є ще завтра. Ні про що не думай. А як скінчиться завтра – буде післязавтра.
Вона підвела на мене очі й усміхнулася. Я простяг їй руку, вона міцно схопилася за неї і підвелась.
29
Наступного ранку Юкі сказала, що ми їдемо на зустріч із мамою. Оскільки нічого, крім материного телефонного номера, вона не знала, то я подзвонив на нього, коротко відрекомендувався і спитав, якою дорогою туди найлегше дістатись. Її мати винаймала котедж недалеко від Макахи. «Півгодини на автомашині від Гонолулу», – пояснила вона. «Гадаю, ми навідаємося до вас після першої», – сказав я. Після того я подався до найближчого пункту прокату автомобілів і позичив «Міцубісі-лансер». Нічого й казати, подорож видалася приємною. Ми ввімкнули радіо на всю потужність, відчинили всі вікна – і мчали автострадою уздовж морського узбережжя зі швидкістю сто двадцять кілометрів на годину. Сонячне світло, морський солоний вітерець і пахощі квітів супроводжували нас усюди, де ми опинялися.
– Невже твоя мати живе сама? – раптом поцікавився я.
– Навряд! – ледь скрививши губи, відповіла Юкі. – Так довго за кордоном вона сама не могла б дати собі ради. Бо дуже непрактична. І без чужої допомоги їй не обійтися. Б’юсь об заклад – живе разом із коханцем. Як і тато. Пам’ятаєте того «голубого», що був у його домі? Вилощеного неприємного молодика, що, напевне, тричі на день приймає ванну і двічі переодягається.
– «Голубого»?
– А ви хіба не знали?
– Ні, не знав.
– Що за дурість! Та на нього досить глянути, щоб усе зрозуміти, – сказала Юкі. – Я не можу сказати, тато такий же чи ні, але що той молодик «голубий» – це точно. На всі двісті відсотків.
Радіо заграло «Roxy Music», і Юкі збільшила гучність.
– Мамі здавна подобаються поети. Хтось із молодих хлопців – відомих поетів чи лише початківців. Вона любить, аби він свої вірші декламував за її спиною, коли вона щось робить – скажімо, плівки проявляє. Вона на цьому схибилася. Дивна схильність. Які вірші поет читатиме – їй байдуже. Тільки б читав. Схоже, ніби вона на смерть до нього прив’язується… Краще вже було б, якби тато вірші писав. Та, як не крути, поета з нього не вийде…
«Дивна сімейка» – знову подумав я. Космічні Робінзони. Письменник-відчайдух, геніальна фотохудожниця, дівчина-медіум, «голубий» учень і коханець-поет… От тобі й на! Власне, яке місце я посідаю, яку роль виконую в цій екзальтованій, як під час приступу галюцинації, розширеній сім’ї? Може, клоуна біля дочки, що не в ладах з цим світом?.. «Та перестаньте!» – подумав я. Я тут довго не затримаюсь. У мене перепочинок. Зрозуміло? Перепочинок скінчиться – я мушу повернутися до розгрібання кучугур і не матиму часу з вами гратись. Усе це – тимчасове. Коротенький епізод, не пов’язаний із основним сюжетом. Цей епізод скоро дійде до свого кінця. Після того ви займетеся своїми справами, а я – своїми. Мені до душі простіший, зрозуміліший світ.
Як і радила Аме, перед Макахою я звернув праворуч з автостради та якийсь час проїхав у напрямі гір. Обабіч дороги траплялися раз по раз нетривкі хатини – здавалося, що перший великий тайфун геть-чисто позриває їхні покрівлі. Та незабаром вони скінчились і спереду показалися ворота до району суцільної забудови. Сторож-індієць, який чергував у будці, запитав, куди ми їдемо. Я назвав номер котеджу Аме. Сторож подзвонив кудись по телефону й, повернувшись до нас, кивнув.
– Гаразд, заїжджайте.
За воротами, куди око сягало, тяглися дбайливо доглянуті лужки. Кілька садівників, роз’їжджаючи на візках для гольфу, мовчки підстригали газони й крону дерев. Над травою раз у раз спурхували жовтодзьобі пташки. Одному із садівників я показав адресу матері Юкі й запитав, де це. «Там!» – відповів той і тицьнув пальцем убік – туди, де виднів плавальний басейн і купка дерев на газоні. Чорна асфальтована доріжка огинала басейн великим півколом. Я подякував садівникові й погнав по ній автомашину. Спочатку ми спустилися з одного пагорба, потім піднялися на другий – і під’їхали до будинку в сучасному стилі, пристосованому до тропічного клімату. Його двері виходили на веранду, під піддашшям гойдалися на вітрі металеві дзвіночки. Будинок щільно обступали екзотичні дерева з екзотичними плодами на гілках.
Ми з Юкі вийшли з автомобіля, піднялися по сходах і подзвонили у двері. Сухий перегук металевих дзвіночків під подувом напівсонного вітру навдивовижу гармонійно змішувався з музикою Вівальді, що линула з навстіж розчахнутих вікон. Секунд через п’ятнадцять двері відчинились – і перед нами з’явився чоловік. Засмаглий білий американець не дуже високого зросту, без лівої руки від самого плеча. Міцної статури, з вусами й борідкою, що надавали йому задумливого вигляду. У збляклій строкатій сорочці навипуск із короткими рукавами та спортивних шортах, із гумовими капцями на ногах. Приблизного мого віку. Не красень, але гарний з лиця. Як для поета – здається, надто кремезний. А втім, у світі трапляються і кремезні поети. В цьому нема нічого дивного. Адже світ широкий.
Чоловік глянув спочатку на мене, потім на Юкі, відтак іще раз на мене й, ледь-ледь схиливши голову, всміхнувся.
– Hello, – привітався він тихо англійською. А потім японською: – Коннітіва [26]26
Добрий день.
[Закрыть].
І потиснув нам руки – спочатку Юкі, потім мені. Не дуже сильно.
– Заходьте, будь ласка, – сказав він прекрасною японською мовою.
Чоловік провів нас у простору вітальню, посадив на великий диван і приніс нам із кухні на таці дві банки пива «Прімо», банку коли і три склянки. Ми з ним узялися до пива, а Юкі до своєї коли навіть не торкалася. Потім він підвівся, підійшов до стереопрогравача, зменшив гучність музики Вівальді й знову сів. Кімната чомусь здалася мені наче взятою з роману Сомерсета Моема. Широкі вікна, вентилятор під стелею, стіни, прикрашені виробами народного мистецтва народів південної частини Тихого океану.
– Вона зараз плівку проявляє, прийде через хвилин десять, – сказав він. – Будь ласка, почекайте тут. Мене звати Дік Норт. Я живу тут із нею.
– Радий познайомитися, – відповів я. Юкі мовчки дивилася на краєвид за вікном. Між деревами прозирало синє море. Над обрієм висіла одна-єдина хмара, схожа на череп пітекантропа. Вона застигла на місці й, видно, не збиралася рухатись. Якась уперта хмара. Зовсім біла, з чіткими обрисами. Жовтодзьобі пташки раз у раз Пурхали повз неї зі щебетом. Коли музика Вівальді скінчилася, Дік Норт підняв голку, спритно однією рукою взяв платівку, запхав її у конверт і поставив на полицю.
– Ви гарно розмовляєте японською, – сказав я. Бо все одно говорити не було про що.
Дік Норт кивнув, підняв одну брову, на мить заплющив очі й усміхнувся.
– Я довго жив у Японії, – сказав він нарешті. Відповідати не спішив. – Десять років. Уперше я прибув у Японію під час війни… В’єтнамської війни. І мені там сподобалося. Після війни я вступив до японського університету. Католицький університет. І тепер пишу вірші.
«Як і треба було сподіватися, – подумав я. – Не молодий і не дуже вродливий, але все-таки поет».
– Крім того, перекладаю хайку, танка [27]27
Хайку, танка – традиційні японські форми віршування.
[Закрыть]та сучасні японські вірші англійською, – додав він. – Важка робота, та ще й дуже.
– Мабуть, – погодився я.
Він приязно всміхнувся і спитав, чи я не вип’ю ще однієї банки пива. «Вип’ю», – відповів я. Він знову приніс дві банки пива. З неймовірною елегантністю однією рукою відкрив банку, налив пива у склянку й зі смаком випив один ковток. Відтак поставив склянку на стіл, кілька разів похитав головою і почав уважно розглядати плакат Ворхола на стіні.
– Дивна річ, – сказав він. – У світі немає одноруких поетів. Чому?.. Однорукі художники є. І навіть однорукі піаністи. Був навіть однорукий бейсболіст. А от цікаво, чому нема одноруких поетів? Але ж щоб писати вірші, здається, не має значення – одна рука в тебе чи три…
«Авжеж, це правда», – погодився я подумки. Бо писання віршів не залежить од того, скільки в людини рук.
– Ви можете пригадати однорукого поета? – спитав мене Дік Норт.
Я похитав головою. А втім, якщо чесно, то я не розуміюся на поезії й навіть імені жодного дворукого поета не можу пригадати.
– Одноруких серферів я знаю кількох, – провадив він далі. – Відпливають од берега ногами, а не руками. Спритні хлопці. Я сам трохи так умію…
Юкі встала й почала ходити по кімнаті. Зупинившись перед полицею, переглянула назви платівок і, не знайшовши для себе нічого цікавого, скривилася так, ніби хотіла сказати: «Яка дурість!» Після того як музика замовкла, вітальню заполонила сонна тиша. Іноді чулось, як за вікном завивали газонокосарки. Хтось голосно когось кликав. Тихенько бряжчали на вітрі металеві дзвіночки. Щебетали пташки. Одначе тиша все це пересилювала. Будь-який звук, що раптом з’являвся, вмить у ній тонув, не залишаючи по собі жодного сліду. Здавалося, ніби тисячі невидимих мовчунів, користуючись безшумними невидимими пилососами, збирали геть-усі навколишні звуки. Як тільки десь бринів найменший звук, вони зліталися туди й глушили його.
– Тиха місцевість, правда? – сказав я.
Дік Норт кивнув, із любов’ю глянув на свою єдину долоню й потім іще раз кивнув.
– Так, тиха. І це – найцінніше. Подібна тиша особливо потрібна для роботи таким людям, як ми з Аме. Усякі hustle-bustle нам нестерпні… Ну, як би це сказати… метушня і штовханина. Коли людей стільки, що не протовпитись. А як на вашу думку, в Гонолулу гамірно?
Я не вважав, що в Гонолулу так уже гамірно, але щоб не затягувати розмови, з ним погодився. Як завжди, Юкі поглядала за вікно, а на її обличчі можна було прочитати: «Яка дурість!»
– Кауаї – ото гарна місцевість! Тиха й малолюдна. Правду кажучи, я хотів би жити на тому острові, а не тут, на Оаху. Тут занадто багато туристів, занадто багато автомашин і висока злочинність… Однак я тут живу через роботу Аме. Разів два-три на тиждень їй доводиться їздити в Гонолулу. По матеріали. Їй багато чого потрібно для знімання. Крім того, на Оаху набагато легше підтримувати зв’язок, із людьми зустрічатися. Тепер вона різних людей фотографує. Звичайних людей – рибалок, садівників, сільських наймитів, кухарів, ремонтників доріг, торгівців рибою, будь-кого… Вона – виняткова фотохудожниця. В її фотографіях видно талант у чистому вигляді.
Я ніколи не захоплювався фотографіями Аме, але також із цим погодився. Юкі якось дуже дивно засопіла носом.
Він спитав, яка в мене робота.
Я відповів, що працюю позаштатним журналістом.
Моя робота, видно, його зацікавила. Напевне, він вважав, що ми – двоюрідні брати за професією. І поцікавився, що саме я пишу.
«Будь-що, – відповів я. – Пишу все, що тільки замовлять. Коротко кажучи, роблю щось схоже на розгрібання кучугур».
– Розгрібання кучугур… —повторив він й із серйозним виразом обличчя замислився. Мабуть, не зрозумів, що я маю на увазі. Я вже завагався, чи не пояснити йому трохи докладніше, що таке розгрібання кучугур, але саме тієї миті у кімнату зайшла Аме, й наша розмова на цьому обірвалася.
На ній була полотняна сорочка з короткими рукавами й білі протерті шорти. На лиці ніякої косметики, волосся – покуйовджене так, наче вона щойно прокинулася зі сну. І все-таки вона до себе вабила. В її зовнішності проглядало щось схоже на ту аристократичну гордовитість, яку я помітив ще в ресторані готелю на Хоккайдо. Тільки-но вона зайшла у вітальню, ми всі глибоко відчули, наскільки вона відрізняється від будь-кого іншого. Без її пояснень і демонстративних жестів.
Не промовляючи ні слова, вона підійшла до Юкі, запустила свої пальці в її волосся, довго тріпала ним, поки зовсім не розкуйовдила, а потім притиснулася носом до її скроні. Юкі не виявляла до цього особливого зацікавлення, але й не опиралася. Тільки кілька разів труснула головою й повернула волосся на своє місце. Однак тепер її прохолодне ставлення до матері зовсім різнилося від повної байдужості під час зустрічі з батьком. Тепер в її поведінці ледь-ледь проступав стриманий вияв щирого почуття. Здавалося, що між ними таки відбувається нікому іншому невидиме спілкування душ.
Аме та Юкі. Дощ і сніг. «Справді, якась дурниця, – подумав я. – Навіщо вибирати такі імена?». Правильно казав Хіраку Макімура – зовсім як прогноз погоди. Цікаво, якби в них народилася ще одна дитина – як вони її назвали б?
Аме та Юкі не перекинулися жодним словом. Ні «як здоров’я», ні «як живеться». Мати лише покуйовдила волосся дочки й тицьнулася носом їй у скроню. От і все. Після того підійшла до мене, сіла поряд, добула з кишені сорочки пачку «Сейлем», витягла одну сигарету й прикурила від картонного сірника. Поет приніс звідкись попільничку й елегантно поставив її на стіл. Так, наче вставляв вдалий епітет у відповідний рядок вірша. Аме кинула туди сірника, випустила з рота клубок диму і шморгнула носом.
– Вибачте. Ніяк не могла відірватися від роботи, – сказала вона. Така в мене вдача: не можу зупинитися посередині. Коли вже щось почну.
Поет приніс для Аме банку пива і склянку. Спритно однією рукою потяг за кільце на кришці банки й налив пива у склянку. Аме дочекалася, поки піна осіла, і випила одним ковтком півсклянки.
– Ну, то як довго ви зможете побути на Гаваях? – спитала вона мене.
– Не знаю, – відповів я. – Ще нічого не вирішив. Можливо, з тиждень. Зараз у мене відпустка. Та невдовзі доведеться повертатися до Японії та знову братися до роботи.
– Побули б довше. Тут так гарно!
– Авжеж, гарно, – погодився я.
«От тобі й на! – подумав я. – Вона мене й не слухає».
– А ви вже їли? – спитала вона.
– У дорозі сандвічами перекусили, – відповів я.
– А як у нас із обідом? – запитала вона поета.
– Наскільки я пам’ятаю, годину тому ми їли спагеті, – повільно й спокійним голосом відповів він. – Годину тому була дванадцята п’ятнадцять. Зазвичай люди називають це обідом. Як правило…
– Справді? – неуважно спитала Аме.
– Справді, – підтвердив поет. І, повернувшись обличчям до мене, всміхнувся. – Коли вона поринає в роботу, нічого не пам’ятає. Їла чи ні, де і що зараз робить – геть-чисто все забуває. Її пам’ять на чистий аркуш паперу обертається. Неймовірна зосередженість…
«Узагалі це, мабуть, не зосередженість, а скоріше, психічне захворювання», – раптом подумав я, та, звісно, вголос нічого не сказав. Просто мовчки сидів на дивані і ввічливо посміхався.
Аме довго дивилася порожніми очима на склянку з пивом, потім, ніби щось згадавши, взяла її в руку й надпила ковток.
– Знаєш, може, ми й обідали, але мені чомусь хочеться їсти. Адже я сьогодні навіть не снідала! – сказала вона.
– Послухай, я не хотів би здаватися прискіпливим, але якщо спиратися на факти, то о пів на восьму ранку ти з’їла великий тост, грейпфрут і йогурт, – пояснював Дік Норт. – І сказала: «Яка смакота!». І також: «Смачний сніданок – велика радість у житті!».
– Та начебто щось таке було… – погодилася вона й пошкрябала ніс пальцем. Потім, утупившись невидющими очима у простір, замислився над почутим. «Як у фільмі Хічкока», – подумав я. Що далі, то менше розумієш, де правда, а де брехня. І щоразу важче розрізнити, де нормальність, а де відхилення від неї.
– А все-таки в моєму животі порожньо, – сказала Аме. – Ти не проти, якщо я ще раз попоїм?
– Звичайно, не проти, – сміючись, відповів поет. – Це ж твій живіт, а не мій. Хочеш їсти – їж скільки влізе. Дуже добре, коли ти маєш апетит. У тебе завжди так. Якщо робота йде успішно, відразу їсти хочеш. Може, приготувати тобі сандвічі?
– Дякую. І разом з тим іще одну банку пива принеси, будь ласка.
– Certainly [28]28
Неодмінно (англ.).
[Закрыть], – сказав він і зник у кухні.
– А ви вже їли? – знову спитала мене Аме.
– У дорозі сандвічами перекусив, – повторив я.
– А Юкі?
– Не хочу! – коротко відповіла Юкі.
– Ми з Діком познайомилися в Токіо, – сказала Аме, закладаючи ногу на ногу і дивлячись мені у вічі. Однак здавалося, що вона пояснювала все Юкі. – І це він порадив поїхати разом у Катманду. Сказав, що поїздка туди надасть мені натхнення. У Катманду і справді було чудово. А руку Дік утратив на війні, у В’єтнамі. Міна відірвала. «Bouncing Betty» [29]29
«Стрибунка Беті» (англ.).
[Закрыть]– так її називають. Наступиш на неї – вона підстрибує й вибухає в повітрі. Бабах! Хтось поряд наступив, і Дік утратив руку. Він – поет і японською, як бачите, добре володіє. Ми з ним трохи побули в Катманду, а потім перебралися на Гаваї. Бо після Катманду захотілося теплого клімату. От Дік і підшукав тут житло. Котедж свого друга. Ванна кімната стала фотолабораторією. Прекрасне місце!
Після таких слів вона глибоко зітхнула – наче давала зрозуміти, що висловила все, що мала сказати, – потяглася всім тілом, і замовкла. Пообідня тиша загусла, яскраве сонячне проміння за вікнами пливло в повітрі, мов пилюка, і повільно розходилося повсюди як йому заманеться. Біла хмара, схожа на череп пітекантропа, все ще висіла над обрієм. І, як раніше, вперто не зрушувала з місця. Сигарета в попільничці, якої Аме більше не торкалася, дотлівала.
«Цікаво, як Дік Норт готує сандвічі? – подумав я. – Як нарізує скибки хліба? Ніж бере правою рукою. Це очевидно. А чим тоді притримує хліб? Ногою? Незрозуміло. Може, скибки успішно нарізуються, коли він рими складає? А все-таки чому б йому не користуватися протезом?».
Трохи пізніше поет приніс сандвічі, надзвичайно вишукано розкладені на таці. Сандвічі з огірками та шинкою, нарізані «по-англійському» – невеличкими шматочками, з уткнутими в них оливками. Начебто дуже смачні. «Як він зумів їх так вправно порізати?» – дивувався я. Потім Дік Норт відкрив банки пива й розлив у склянки.
– Дякую, Діку, – сказала Аме й повернулася до мене. – Він – прекрасний кухар.
– Якби хтось улаштував конкурс одноруких кухарів, то я напевне завоював би перше місце! – підморгнувши мені, сказав поет.
– Скуштуйте, будь ласка, – сказала Аме. І я скуштував. Сандвіч справді виявився дуже смачним. Чимось нагадував вірш. Свіжий матеріал, бездоганна подача, відточена фонетика.
– Смакота! – похвалив я, та все одно не розумів, як він нарізав скибок. Хотів спитати – але питати таке, звісно, не годилося.
Дік Норт, видно, був жвавою людиною. Поки Аме поїдала сандвічі, він знову сходив на кухню й приготував для всіх каву. Дуже смачну каву.
– Послухайте, а ви… а вам з Юкі нічого?.. – спитала Аме.
Я зовсім не розумів її запитання.
– Що означає – «нічого»?
– Я, звісно, маю на увазі музику. Оту рок-музику. Вона вас не дратує?
– Та ні, не дратує, – відповів я.
– А в мене голова просто розколюється, коли її доводиться чути! І півхвилини не можу втримати. Ну ніяк. Бути з Юкі приємно, а от її музика нестерпна, – сказала вона і вказівним пальцем натиснула на скроню. – Я можу слухати музику дуже вибірково. Скажімо, барокову або деякі види джазової. І ще народну. Загалом музику, яка заспокоює душу. Така мені до вподоби. І ще я люблю поезію. Гармонію і спокій…
Вона вийняла сигарету, прикурила й, затягнувшись, поклала у попільничку. «Мабуть, і цього разу забуде про неї», – подумав я. Так воно насправді й сталося. От добре, що вона досі ще не викликала пожежі! Здається, тепер нарешті я почав розуміти слова Хіраку Макімури про те, що життя з нею виснажило його сили і талант. Вона не з тих, хто обдаровує чимось інших. Зовсім навпаки. Щоб облаштувати своє життя, вона бере потроху від свого оточення. Навколишні люди не можуть із нею не поділитися своїм. Бо вона володіє талантом – потужною силою притягання чужого. І таку поведінку вважає своїм природним правом. Гармонія і спокій…І щоб вона цього досягла, всі люди готові віддати їй усе – навіть свої руки й ноги.
«Та я тут при чому?» – хотілося закричати мені. Я тут опинився тому, що в мене зараз відпустка. От і все. Відпустка скінчиться – і я знову повернуся розгрібати кучугури. А ця химерна ситуація сама собою скоро розрядиться. Найголовніше – у мене нема чого піднести її блискучому таланту. Та навіть якби я щось і мав, воно знадобилося б мені самому. А сюди, в цю дивну компанію, мене на короткий час закинула примхлива доля… Якби тільки я мав змогу, так і заявив би на все горло. Але ж ніхто мене не почує. У цій розширеній сім’ї я – людина нижчого ґатунку, позбавлена права голосу.
Хмара в незмінному вигляді піднялася трохи вище над обрієм. Здавалося, що до неї можна дістати вудилищем, якщо поплисти туди на човні. Велетенський череп велетенського пітекантропа, що випав із якогось зрізу історії у небо над Гонолулу. «Може, ми – побратими», – подумки сказав я йому.
Упоравшись із сандвічами, Аме знову підійшла до Юкі, запустила пальці в її волосся і трохи їх потріпала. А та з байдужим виразом обличчя втупилася в чашку кави.
– Яке розкішне волосся! – сказала Аме. – І я мріяла мати таке. Пряме, блискуче… До мого рукою не можна торкнутися – відразу куйовдиться. Правда, принцесо? – І вона знову тицьнулася носом у доччину скроню.
Дік Норт прибрав із стола порожні пивні банки й тацю. І поставив платівку – щось з камерної музики Моцарта.
– Може, ще пива? – спитав він мене. Я відповів, що не треба.
– Ну, а тепер я хотіла б обговорити сімейні справи наодинці з Юкі, – сказала Аме холодним тоном. – Як мати з дочкою. А тому, Діку, може б ти показав йому наш пляж? Години вистачить…
