Текст книги "Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2"
Автор книги: Харуки Мураками
сообщить о нарушении
Текущая страница: 13 (всего у книги 15 страниц)
– Та де там! – заперечив я. – «Здається, ніби ми ніколи не були такими близькими, як зараз», – подумав я. Я мав би так сказати вголос. Але вирішив зробити це згодом. Хоча в цьому не було потреби. Просто я подумав, що так буде краще. Що найближчим часом трапиться нагода, коли ці слова набудуть більшої сили. – Та де там! – повторив я ще раз.
Ґотанда зняв зі спинки стільця свій капелюх, перевірив, чи він іще мокрий, – і повернув його на старе місце.
– Заради дружби зроби ласку, – сказав він. – Іще пива хочу. Але сходити до прилавка вже несила.
– Простіше простого! – відповів я. Підійшов до прилавка, щоб купити два пива. Коло прилавка товклося багато людей, і я там трохи затримався. А коли зі склянками пива в обох руках повернувся до столика в кутку, Ґотанди не застав. Зник також його капелюх. Не було й «Мазераті» на автостоянці. «От тобі й на!» – подумав я. І похитав головою. Та що поробиш? За Ґотандою і слід прохолонув.
40
«Мазераті» витягли з Токійської затоки в районі Сібаура пополудні наступного дня. Чогось такого я очікував, а тому не здивувався. Відтоді, як Ґотанда зник, я передчував, що так і станеться.
Хай там що, а одним трупом побільшало. Пацюк, Кікі, Мей, Дік Норт і тепер – Ґотанда. Разом п’ять. Залишається один. Я похитав головою. Невеселий розвиток подій. Чого чекати далі? Хто наступний помре? Я раптом згадав про Юмійосі. Ні, тільки не вона. Це було б надто жорстоко. Юмійосі не має ні померти, ні зникнути. А якщо не вона, то хто ж? Юкі? Я знову похитав головою. Їй тільки тринадцять. І її смерті не можна допустити. Я подумки склав список людей, які могли б умерти. І почувався при цьому мало не богом смерті, що підсвідомо вирішує, кому коли доведеться покинути цей світ.
Я відвідав відділення поліції на Акасака, зустрівся з Літератором і розповів йому, що вчора ввечері був разом із Ґотандою. Мені чомусь здалося, що краще йому про це сказати. Однак про те, що, може, Ґотанда вбив Кікі, я, звісно, не прохопився ні словом. Уже пізно про це говорити. Бо навіть трупа нема. Я розповів, що спілкувався з Ґотандою незадовго до його смерті, що він мав страшно втомлений вигляд і перебував у стані, близькому до неврозу. Що його замучили борги, нелюба робота й розлучення із дружиною.
Літератор запротоколював мої слова дуже швидко. Не так, як попереднього разу, без зайвих перепитувань. Я розписався на останній сторінці, й на цьому все скінчилося. Він відклав протокол і, граючись авторучкою між пальцями, глянув на мене.
– Навколо вас і справді часто люди вмирають, чи не так? – сказав він. – Якщо вести таке життя, то можна залишитися без друзів. Усі тебе зненавидять. А коли зненавидять, очі погаснуть і шкіра осунеться. Взагалі, нічого доброго… – І він глибоко зітхнув. – Так чи інакше, а це було самогубство. Ясно як день. І свідки є. Але ж яке це марнотратство! Хоч він і кінозірка, але навіщо «Мазераті» в море викидати? «Сівіка» або «Королли» було б для цього досить…
– Ніяких проблем, бо автомашина застрахована, – сказав я.
– Е ні, так не кажіть, у випадку самогубства страхування втрачає силу, – заперечив Літератор. – Із якого боку не дивись, якась дурниця… Я от думаю, як би купити велосипед для дітей. Їх у мене троє, а грошей обмаль. І кожне хоче мати свій…
Я мовчав.
– Гаразд, можете йти. А товариша вашого, звісно, жаль. Дякую, що самі прийшли розповісти…
Літератор провів мене до виходу.
– А справу про вбивство Мей іще не закрито. Розслідування триває. Колись і його закриємо, – сказав він наостанку.
Мене довго переслідувала думка, ніби це я вбив Ґотанду. І я ніяк не міг позбутися цього гнітючого настрою. Я пригадав усі подробиці нашої розмови в «Шейкіз». І подумав, що міг би був його врятувати, якби тоді розумніше відповідав на його запитання. І тепер ми вдвох валялися б на пляжі Маві й потягували б пиво.
«Та, видно, не судилося», – подумав я. Зрештою, Ґотанда сам заздалегідь уже все вирішив і тільки чекав слушної нагоди. Постійно думав, як викине «Мазераті» в море. Іншого виходу для себе не знаходив. Чекав, не спускаючи руки з клямки дверей. Подумки змальовував, як «Мазераті» опускаєтеся на дно. Як крізь щілини у вікнах проникає вода і вже нема чим дихати… Граючись можливістю такого самознищення, він сам ледве тримався цього світу. Але ж так не могло тривати вічно. Колись він мав відчинити двері. І це він знав. Просто чекав слушної нагоди, от і все…
Загибель Мей принесла смерть давніх снів і відчуття втрати. Зі смертю Діка Норта я з усім змирився. А от самогубство Ґотанди обернулося для мене відчаєм – безвихідним, як запаяний свинцевий саркофаг. Ніщо вже не могло врятувати Ґотанду від смерті. Він ніяк не міг угамувати своїх внутрішніх суперечностей. І його вроджена енергія підштовхнула його на край прірви. До самого краю свідомості, за яким простягається світ темряви.
Тижневики, телебачення та спортивні газети довго обсмоктували його смерть. Як жуки-носороги, вони зі смаком пережовували чергового трупа. Від самих їхніх заголовків нудило. Що вони писали, що базікали – я уявляв собі, нічого не слухаючи, нічого не бачачи. Мені хотілося всіх цих типів одного по одному задушити.
– Може, краще луснути по голові металевою битою? – запропонував Ґотанда. – Просто й швидко.
– Е ні, – заперечив я. – Швидка смерть для них – велика розкіш. Я їх повільно задушу.
Після того я плюхнувся на ліжко й заплющив очі.
– Ку-ку! – почувся з темряви голос Мей.
Лежачи на ліжку, я ненавидів світ. Щирою, нестямною споконвічною ненавистю. Світ переповнений огидними, безглуздими смертями. Я безсилий і щораз більше грузну в його болоті. Люди заходять до мене через вхід і виходять через вихід. І ті, що виходили, вдруге не повертались. Я глянув на свої долоні. До них також прилип запах смерті.
– Хоч як старайся – не відмиєш, – сказав Ґотанда.
Невже це ти, Чоловік-Вівця, таким способом підключаєшся до всього на світі? Невже я зв’язаний зі світом завдяки нескінченним смертям? Яка ще втрата мене чекає? Як ти сказав – можливо, я вже не буду щасливим. Нехай так. Мені байдуже. Та все-таки це надто жорстоко.
Я раптом згадав наукову книжку, прочитану в дитинстві. У ній був такий параграф: «Що сталося б зі світом, якби не було тертя?» І пояснювалося: «Якби не було тертя, то під дією відцентрової сили все, що є на поверхні Землі, полетіло б у космос». Щось подібне відчував і я.
– Ку-ку! – сказала Мей.
41
Через три дні після того, як Ґотанда викинув «Мазераті» в море, я зателефонував Юкі. Чесно кажучи, мені не хотілося ні з ким говорити. І тільки з Юкі я не міг не поговорити. Вона самотня і безпорадна. Вона – дитина. Крім мене, в неї не було нікого, здатного її захистити. Та найголовніше – вона жива.І я зобов’язаний зробити все, щоб вона й далі залишалася живою. Принаймні так я вважав.
Юкі не виявилося в Хаконе. Трубку взяла Аме й напівсонним голосом, наче її щойно розбудили, повідомила, що позавчора дочка повернулась у квартиру на Акасака. Довго Аме не говорила, що й мені було на руку. Я подзвонив у квартиру на Акасака. Юкі взяла трубку негайно – здавалося, ніби стояла поряд із телефонним апаратом.
– Ти вже не в Хаконе? Як тобі тут? – спитав я.
– Не знаю. Просто захотілося побути самій. Що не кажіть, мама – доросла людина, чи не так? Може обійтись і без мене. А я захотіла трохи подумати про себе. Що робити далі й таке інше. Вирішила, що пора серйозно над цим помізкувати.
– Можливо, – погодився я.
– А в газеті я прочитала… Що ваш друг загинув, правда?
– Ага. Винна проклята «Мазераті». Як ти й казала.
Юкі мовчала. Тиша, як вода, проникала в мої вуха. Я переклав трубку з правового на лівий бік.
– Ти не хочеш поїхати куди-небудь перекусити? – спитав я. – Може, знову набиваєш шлунок усіляким непотребом, га? З’їмо чого-небудь трохи смачнішого. Останніми днями я майже нічого не їв. Коли живу сам-один, апетит пропадає.
– О другій у мене ділова зустріч. Якщо до того часу, то я не проти.
Я зиркнув на годинник. Минула одинадцята.
– Гаразд! Я зараз приготуюсь і заїду до тебе. Буду через півгодини, – сказав я.
Я переодягнувся, випив помаранчевого соку з холодильника, запхав у кишеню гаманець і ключі від автомобіля. «Отже…» – подумав я. Однак мені здалося, ніби я щось забув. Так, справді. Забув поголитись. Я зайшов у ванну й старанно поголився. Дивлячись у дзеркало, подумав: «Чи я ще зійду за двадцятирічного?» Можливо, зійду. Та кого це хвилюватиме, маю я вигляд двадцятирічного чи не маю? Усім байдуже. Після того я ще раз почистив зуби.
Надворі стояла гарна погода. Літо вже було в розпалі. Якби тільки дощі не випадали, це була найкраща пора року. Я натягнув сорочку з короткими рукавами й тонкі бавовняні штани, начепив темні окуляри й погнав «Субару» до будинку Юкі. І по дорозі навіть насвистував собі під ніс.
«Ку-ку!» – подумав я.
Літо…
Сидячи за кермом, я згадав про літню школу свого дитинства. О третій годині в ній наставав обідній сон. Та я ніколи не міг заснути. І тільки думав: «Невже діти задрімають, якщо дорослі їм накажуть так зробити?» Та все-таки більшість дітвори міцно засинала. А от я цілу годину вдивлявся у стелю. І коли так дивився, то мені почало здаватися, ніби стеля – окремий, незалежний світ. І якщо туди піти,то він виявиться зовсім іншим, відмінним од нашого. Світом, в якому помінялися місцями низ і верх. Як в «Алісі в Країні Чудес». Я ціле літо про це думав. А тому з літньої школи мені пригадується тільки стеля. Ку-ку!
За мною тричі просигналив якийсь «Седрик». На світлофорі горіло зелене світло. «Заспокойся, – подумки сказав я йому. – Навіть якщо спішитимеш, однаково не доберешся до найкращого місця у своєму житті». І я поволі рушив.
Усе-таки літо…
Я подзвонив із під’їзду – і Юкі відразу спустилася вниз. У вишуканій сукні з короткими рукавами, ноги в сандаліях, на плечі – дамська сумочка з темно-синьої шкіри.
– Ти сьогодні шикарно одяглася! – сказав я.
– Я ж вам казала, що о другій у мене ділова зустріч, – відповіла вона.
– Сукня тобі дуже личить. Просто блиск! – сказав я. – Ти маєш вигляд зовсім дорослої.
Вона всміхнулась, але нічого не відповіла.
Ми зайшли в найближчий ресторан і замовили по ленчу: суп, спагеті з лососиновим соусом, смажений судак і салат. До дванадцятої години ресторан був порожній, а їжа зберігала пристойний смак. А на початку першої, коли службовці фірм сунули на обід, ми вийшли з ресторану й сіли в автомобіль.
– Куди поїдемо? – спитав я.
– Нікуди. Покатаємося по колу й повернемося назад, – відповіла Юкі.
– Протисуспільний вчинок. Даремна трата бензину, – сказав я. Однак Юкі не зреагувала. Вдала, ніби не чує. «Ну, що ж, – подумав я, – місто вже давно загазоване. То хіба когось хвилюватиме те, що повітря ще трохи забрудниться, а затори на вулицях стануть іще нестерпнішими?»
Юкі натиснула на кнопку стереомагнітофона. Зазвучала мелодія «Fear of Music» гурту «Talking Heads». Цікаво, коли це я вставив цю касету? Багато чого випадає з пам’яті…
– Я вирішила найняти репетиторку, – повідомила Юкі. – От сьогодні ми з нею зустрінемося. Мені її тато підшукав. Я сказала йому, що хочу вчитись, і наступного дня він її знайшов. Сказав, що це акуратна й добра людина. Як це не дивно, мені захотілось учитися, коли я побачила той фільм.
– Той фільм? – перепитав я. – «Нерозділене кохання»?
– Ага, – відповіла вона й трохи зашарілась. – Я знаю, що цей фільм – сама дурість. Та коли його продивилася, раптом захотіла вчитися. Гадаю, завдяки тому, що побачила, як ваш друг виконував роль учителя. Спочатку подумала, що він придуркуватий, але потім зрозуміла. Щось у ньому приваблює. Видно, в нього був талант, чи не так?
– О, так. Особливий талант, це точно.
– Угу…
– Та, звісно, це була гра, видумка. Щось таке, що не має нічого спільного з реальністю. Ти мене розумієш?
– Розумію.
– І в ролі стоматолога він виступав надзвичайно майстерно. Однак усе це була тільки гра. Розрахована на те, щоб здаватися професіоналом. Аби створити сценічний образ. Насправді все, що він робив, давалося йому з великими труднощами. Забагато було зайвих рухів. А от те, що ти хочеш щось робити, – похвально. Без цього в житті нічого не досягнеш. Я думаю, Ґотанда зрадів би, якби зараз тебе почув.
– Ви з ним зустрілися?
– Зустрівся, – відповів я. – Зустрівся й поговорив. Мав із ним досить довгу розмову. Дуже щиру. І все одно він загинув. Поговорив зі мною, а потім шугонув у море на своїй «Мазераті».
– Із моєї вини, правда?
Я повільно похитав головою.
– Ні, не з твоєї. Ніхто в цьому не винен. У кожної людини своя причина для смерті. Здається простою, а насправді – вона набагато складніша. Як от пень. Зверху непоказний, та як спробуєш його вирвати – потягнеться довге, розгалужене коріння… Так і людська свідомість живе в глибокій темряві. У ній надто багато чогось складного, заплутаного, що не піддається аналізу. Тож справжню причину смерті знає тільки сама людина. А може, навіть їй самій вона невідома.
«Він давно не спускав руки з клямки дверей, —подумав я. – І тільки чекав слушної нагоди».
– Але ж ви будете мене за це ненавидіти, – сказала Юкі.
– Не буду, – заперечив я.
– Якщо не зараз, то згодом обов’язково будете.
– І згодом не буду. Я не вмію так людей ненавидіти.
– Та навіть якщо ви не будете мене ненавидіти, то, напевне, щось між нами зникне, – тихо сказала вона. – Це правда!
Я зиркнув на неї.
– Просто дивина!.. Ти кажеш те саме, що казав Ґотанда.
– Справді?
– Справді. Він також увесь час побоювався, що між нами щось зникне. Та чи варто так побоюватись? Усе на світі колись зникає. Ми живемо в постійному русі. І більшість речей навколо нас, поки ми рухаємося, раніше чи пізніше опиняється в минулому. І тут нічого не вдієш. Настає час – і те, що має зникнути, зникає. А поки той час не настав, залишається з нами. Візьмімо для прикладу тебе. Ти ростеш. І через років два твоя прекрасна сукня виявиться замалою. Може статися так, що й гурт «Talking Heads» здаватиметься тобі старомодним. І тоді ти не захочеш кататися зі мною на автомобілі. Всього цього в житті не оминути. Тож пливімо за течією. Як не крути, а все буде так, як має бути.
– Та я думаю, що ви мені завжди подобатиметеся. І час виявиться безсилим.
– Я радий це чути. І сам хотів би так думати, – сказав я. – Та якщо говорити об’єктивно – ти ще не дуже добре знаєш, що таке час. У світі є багато речей, які не варто вирішувати навмання. Бо з часом вони згниють, як м’ясо. Несподівані речі зазнають несподіваних змін. І ніхто наперед не знає, що з ним станеться.
Юкі довго мовчала. Касета скінчилася й автоматично музика заграла з самого початку.
Літо… Куди не глянь, усюди впадали в очі його прикмети. Поліцейські, старшокласники, водії автобусів – усі в сорочках із короткими рукавами. Траплялися дівчата й без рукавів. «Ой, а ще недавно сніг падав! – подумав я. – І серед того снігопаду ми співали з нею вдвох „Help me, Ronda“. Всього-на-всього два з половиною місяці тому».
– Ви справді не будете мене ненавидіти?
– Звичайно, не буду, – відповів я. – Такого просто не може бути. У нашому ненадійному світі лише в цьому я не сумніваюся.
– Абсолютно?
– Абсолютно. На дві тисячі п’ятсот відсотків.
Вона всміхнулася.
– Саме це я хотіла почути.
Я кивнув.
– Ви любили Ґотанду, правда? – спитала вона.
– Любив, – відповів я. Сказавши це, я раптом запнувся. На очі наверталися сльози, але я їх стримав. І глибоко зітхнув. – Із кожною нашою зустріччю він щораз більше мені подобався. Таке рідко буває. Особливо коли досягнеш мого віку…
– А він її убив?
Я трохи помовчав, розглядаючи літнє місто крізь темні окуляри.
– Ніхто цього не знає. Та, зрештою, яке це має значення?
Він тільки чекав слушної нагоди.
Виставивши лікоть у вікно й підперши щоку долонею, Юкі дивилася на навколишній краєвид і слухала гурт «Talking Heads». Я подумав, що порівняно з нашою першою зустріччю вона трохи подорослішала. Чи, може, так мені здалося. Адже минуло тільки два з половиною місяці…
«Літо…» – подумав я.
– Що ви тепер збираєтеся робити? – спитала Юкі.
– Справді, що робити? – сказав я. – Нічого ще не вирішив. Що б такого придумати? В усякому разі, ще раз побуваю в Саппоро. Завтра або післязавтра. Там у мене залишилися справи, які треба залагодити…
Я мушу зустрітися з Юмійосі. І з Чоловіком-Вівцею. Там – моє місце. Я йому належу. Там хтось плаче за мною. Я мушу ще раз туди повернутись і з’єднати докупи розірване кільце.
Поблизу станції Йойоґі-Хатіман Юкі захотіла вийти.
– Поїду електричкою на лінії Одакю, – сказала вона.
– Довезу тебе куди треба, – запропонував я. – Бо сьогодні до вечора я вільний.
Вона всміхнулася.
– Дякую. Не турбуйтесь. Це дуже далеко й, крім того, електричкою буде швидше.
– Дивно… – сказав я, знімаючи окуляри. – Ти сказала «дякую»?
– А що, хіба не можна?
– Звичайно, можна…
Секунд десять-п’ятнадцять вона дивилася мені в вічі. На її обличчі не було якогось певного виразу. Тільки блиск в очах і форма губ потроху змінювалися – губи стискались, а проникливі очі оживали, нагадуючи мені про літнє сонце. Про сонячне проміння, що яскраво вигравало на поверхні моря того, минулого, літа.
– Ти просто мене зворушила, – додав я.
– Дивак! – сказала вона. Вийшла з автомобіля, хряснула дверцятами й, не озираючись назад, пішла тротуаром. Я пильно стежив за її стрункою постаттю в людській юрбі. А коли вона зникла, я відчув нестерпний смуток. Ніби хтось знехтував моєю любов’ю.
Насвистуючи «Summer in the City» гурту «Lovin’ Spoonful», я проїхав з Омотесандо на Аоямадорі з наміром накупити продуктів в універмазі «Кінокунія». Та, заїжджаючи на автостоянку, я раптом згадав, що завтра або післязавтра відлітаю до Саппоро. Не треба готувати їжі, не треба купувати продуктів. Од такої думки я навіть розгубився. Бо зараз я зовсім не мав що робити.
Я ще раз без ніякої мети покружляв по місту й повернувся додому. Квартира здавалася страшною пусткою.
«От тобі й на!» – подумав я. І, звалившись на ліжко, втупився у стелю. «Всьому цьому можна дати назву», —подумав я. І вголос вимовив:
– Відчуття втрати.
Що й казати, не дуже приємні слова.
– Ку-ку! – сказала Мей. І її голос прокотився дзвінкою луною у порожній кімнаті.
42
(Сон про Кікі)
Мені снилася Кікі. Гадаю, що це був сон. А якщо не сон, то якась дія, споріднена з ним. Що таке «дія, споріднена зі сном»? Сам не знаю. Але таке буває. На пограниччі свідомості існує багато чого такого, чому й назви не придумати.
Однак я вирішив назвати це сном. Бо, як мені здається, таке визначення найточніше відповідає суті того, що я пережив.
* * *
Кікі снилася мені вдосвіта.
І вві сні був досвіток.
Я дзвонив по телефону. За кордон. Набирав номер телефону, який жінка – начебто Кікі – залишила на підвіконні кімнати в торговельному кварталі Гонолулу. Клац, клац, клац! – чулося у трубці. Я подумав, що з’єднуюся. Цифра за цифрою. Після короткої паузи залунали гудки. Притиснувши трубку до вуха, я підраховував глухі звуки. П’ять… шість… сім… вісім… Після дванадцятого гудка трубку хтось підняв. І тієї ж миті я опинився там, у порожній «кімнаті смерті» в торговельному кварталі Гонолулу. Видно, був полудень: крізь віконечка у стелі, схожі на ілюмінатори, пробивалося зверху сонячне проміння. Кілька товстих стовпів світла, наче витесаних ножем і сліпучих, як південне сонце, падали прямовисно на підлогу, а всередині них кружляла пилюка. Поза тими стовпами кімната була темна й холодна. Контраст між її частинами здавався разючим. «Наче я на дні морському», – подумав я.
Я сів на диван і приклав трубку до вуха. Телефонний шнур довго звивався по підлозі, перетинав стовпи світла й губився у хисткій темряві. Такого довжелезного шнура я ще ніколи не бачив. Усе ще тримаючи телефон на колінах, я оглянувся навколо.
Розміщення меблів у кімнаті від минулого разу не змінилося. Ліжко, стіл, диван, стільці, телевізор і торшер стояли у неприродному порядку. І запах залишився той самий. Запах тривало замкненого приміщення. Застояне повітря, що відгонить пліснявою. А от шести скелетів не було. Ні на ліжку, ні на дивані, ні на стільці перед телевізором, ні за обіднім столом. Усі зникли. Зник і посуд із недоїденими стравами. Я поставив телефон на диван і підвівся. Трохи боліла голова. Гострим болем – так болить, коли чуєш якийсь дуже різкий звук. А тому я знову сів.
І тоді на стільці в найдальшому кутку, огорненому пітьмою, щось наче заворушилось. Я напружив зір. Це «щось» легко підвелось і, зацокавши каблучками, попрямувало до мене. Це була Кікі. Вона повільно виринула з темряви, пройшла через стовпи світла й сіла на стілець за столом. Як і минулого разу, Кікі була в блакитній сукні та з білою сумочкою через плече.
Вона сиділа й пильно дивилася на мене. З надзвичайно спокійним виразом на обличчі. Розташувалася не на світі і не в тіні, а посередині між ними. Я підвівся і вже збирався підійти до неї, але чомусь зупинився – через розгубленість, а може, через біль у скронях.
– Куди ділися скелети? – запитав я.
– Та хто його знає… – відповіла вона. – Мабуть, зникли…
– Це ти їх прибрала?
– Та ні, вони просто зникли. А може, це ви їх прибрали?
Я зиркнув на телефон і легко потер скроні кінчиками пальців.
– Власне, що вони, ці скелети, означали?
– Вас, – відповіла вона. – Це ж ваша кімната. Тут усе ваше.
– Моя кімната? – перепитав я. – Ну, а як готель «Дельфін»? Що ж там?
– І там, звичайно, ваша кімната. Там у вас Чоловік-Вівця. А тут – я.
Стовпи світла нітрохи не здригалися. Стояли незмінними, наче витесаними з прозорого каменю. І тільки повітря в них злегка гойдалось. Я дивився на їхнє гойдання невидющими очима.
– Де тільки немає моїх кімнат… – сказав я. – Знаєш, мені щоночі снився однаковий сон. Сон про готель «Дельфін». Надзвичайно довгий і вузький готель, в якому хтось за мною плакав. Я думав, що це ти. А тому будь-що хотів із тобою побачитися.
– Усі плачуть за вами, – сказала Кікі тихим, заспокійливим голосом. – Бо це місце – ваше. А тому там усі плачуть за вами.
– Одначе ти мене кликала. Ось чому я приїхав у готель «Дельфін», аби з тобою зустрітись. І тоді… стільки всього почалося! Стільки людей зустрілося. Стільки людей померло. Слухай, це ти мене кликала? Це ти мене повела?
– Та ні, це було не так. Ви самі себе покликали. А я – лише ваша тінь. Через мене ви самі себе покликали й повели. Ви танцювали зі своїм силуетом на стіні. Я – лише ваша тінь.
« Коли я душив її, думав, що це моя тінь, —казав Ґотанда. – Думав, життя піде на лад, якщо я вб’ю цю тінь».
– Але чому всі плачуть за мною?
На це вона нічого не відповіла, а легко підвелася зі стільця й, цокаючи каблучками, підійшла до мене. Стала на коліна, простягла руку й тонкими, ніжними пальцями торкнулася губ, а потім – скронь.
– Ми плачемо за тим, за чим ви не можете плакати, – сказала вона тихо, ніби вмовляючи. – Проливаємо сльози за тим, за чим ви не можете проливати. Ридаємо за тим, за чим ви не можете ридати.
– А як твої вуха? – спитав я.
– Мої вуха… – сказала вона і всміхнулася. – З ними все гаразд. Як і колись.
– А ти не могла б показати їх мені ще раз? – спитав я. – Мені так хочеться ще раз зазнати тієї ж насолоди, як і тоді в ресторані, коли ти мені їх показала і я відчув, ніби світ перероджується наново. Я про це ніколи не забуваю…
Вона похитала головою.
– Колись іншим разом, – відповіла вона. – Зараз не годиться. Це не така річ, яку можна показувати будь-коли. А тільки у відповідний час. Тоді так було. А зараз – ні. Колись іншим разом покажу. Коли вам справді буде потрібно.
Вона підвелася з колін і, відступивши у стовп прямовисного світла, зупинилася. Здавалося, ніби її тіло от-от розтане й зникне в повітрі серед блискотіння пилинок.
– Слухай, Кікі… Ти вмерла? – спитав я.
Не виходячи зі стовпа світла, вона крутнулась усім тілом і стала до мене спиною.
– Ви про Ґотанду?
– Ага, – відповів я.
– Ґотанда вважає, що сам убив мене.
Я кивнув.
– Так, він справді так уважав.
– Можливо, він убив мене. Так йому здавалося. Здавалося, що вбив мене. Це йому було потрібно. Таким убивством він зміг розв’язати свої проблеми. Йому потрібно було мене вбити. Бо якби він цього не зробив, то не міг би зрушити з місця. Нещасний… – сказала Кікі. – Та я не вмерла. А просто зникла. Я так роблю. Переміщуюся в інший світ. Ніби пересідаю з однієї електрички на іншу, що мчить паралельно. От що означає «зникати». Розумієте?
– Ні, не розумію, – відповів я.
– Це ж так просто! Дивіться…
По цих словах Кікі швидко попрямувала до стіни. І навіть підійшовши впритул до неї, не сповільнювала кроків. А, поглинута нею, зникла. Разом зі стукотом каблучків.
Я довго дивився на те місце у стіні, де зникла Кікі. Звичайнісінька стіна. У кімнаті запанувала могильна тиша. І тільки пилинки повільно кружляли у стовпах світла. Знову заболіли скроні. Притиснувши їх пальцями, я втупився у стіну. «Виходить, і того разу, в Гонолулу, вона так само пройшла крізь стіну й зникла…» – подумав я.
– Ну, то як? Правда, що просто? – почувся голос Кікі. – Самі спробуйте.
– А хіба я зможу?
– Я ж вам казала, що це просто, чи не так? Спробуйте. Ідіть прямо. І тоді опинитеся на цьому боці. Тільки не бійтеся. Бо нема чого.
Я взяв телефон, підвівся з дивана й, тягнучи за собою телефонний шнур, попрямував до того місця у стіні, де зникла Кікі. Перед самою стіною я трохи розгубився, але, не сповільнюючи ходи, рушив далі. І ні на що не наткнувся. А тільки проник через смугу непрозорого повітря. Трохи іншого за густиною. З телефоном у руці я перетнув цю смугу – й знову опинився у своєму ліжку. Сів на ньому і поставив телефон собі на коліна.
– Просто, – сказав я. – Простіше простого…
Я приклав трубку до вуха. Зв’язку не було.
Невже це сон?
Мабуть, сон…
Та хто в цьому розбереться?
