Текст книги "Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2"
Автор книги: Харуки Мураками
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 15 страниц)
– Так, я пригадую, ти щось розповідав про її вуха, – сказав Ґотанда.
– Так, розповідав… А тому я будь-що хотів зустрітися з їхньою власницею. Здавалося, що моє життя зупиниться, якщо я її не побачу. Чому – сам не знаю. Але так мені здавалось. Я подзвонив їй. Вона погодилася на зустріч. І першого ж дня, коли ми зустрілися, вона особисто показала мені свої вуха. Показала особисто. Не на роботі, а особисто.Вони виявилися набагато дивовижнішими, ніж на фото. Неймовірно дивовижними!Коли вона відкривала їх на роботі – тобто в ролі моделі, – то свідомо їх блокувала. А тому «вуха для роботи» – зовсім не те, що «вуха для себе». Ти мене розумієш? Коли вона їх мені показувала, змінювався сам простір. Різко змінювався спосіб існування світу…Може, це звучить доволі абсурдно, та інших слів я не знаходжу.
Ґотанда над цим замислився.
– А що означає – «блокувати вуха»?
– Розірвати зв’язок між вухами та свідомістю. Якщо казати просто…
– Гм-м-м… – промимрив він.
– Наче вийняти штепсель із розетки.
– Гм-м-м…
– Звучить по-дурному. Але це правда.
– Звісно, я тобі вірю. Просто намагаюся до кінця зрозуміти. І не збираюся глузувати.
Я відкинувся на спинку дивана і втупився в картину на стіні.
– А ще її вуха мали особливу здатність. Чути щось, чого інші не чують, вести людей, куди треба, – сказав я.
Ґотанда знову на хвильку замислився.
– То куди ж тоді привела тебе Кікі? – спитав він. – Куди треба?
Я кивнув. Але нічого про це не сказав. Якби почав, довелося б довго розповідати. Та й, зрештою, не хотілося цього робити. А Ґотанда більше не допитувався.
– І от тепер вона знову намагається кудись мене вести, – сказав я. – Я це чітко відчуваю. Ось уже впродовж кількох місяців. І поволі підтягую до себе нитку, яку вона мені підкинула. Нитка така тонка, що вже кілька разів здавалось – от-от порветься. Та все-таки якось я добрався до сьогодні. І за той час із багатьма людьми несподівано зустрівся. Ти – один із них. Центральний.Та я все ще не можу розгадати її наміру. Уже двоє людей загинуло на моїй дорозі. Спочатку Мей, потім однорукий поет… Рухатись я рухаюсь, та нікуди не доходжу…
Лід у склянках повністю розтанув, а тому Ґотанда приніс із кухні ще одне відерце, щоб охолодити дві нові порції віскі. Вишукані жести. Приємний стук льоду об стінки склянок. «Як у кіно», – подумав я.
– І в мене патове становище, – сказав я. – Як у тебе.
– Е ні, не таке. Воно в нас зовсім різне, – заперечив Ґотанда. – Я люблю жінку. Абсолютно безнадійною любов’ю. А в тебе – інша ситуація. Тебе, принаймні, щось кудись веде. Можливо, ти розгублений. Та це набагато краще, ніж блукання в лабіринті пристрастей, куди мене затягло. Ти хоч маєш надію. І шанс на те, що вихід знайдеться. А в мене нема нічого. По-моєму, між нашими ситуаціями – разюча відмінність, хіба ні?
– Можливо, – відповів я. – В усякому разі, мені нічого не залишається, як міцно триматися лінії Кікі. Поки що на інше я не спроможний. Вона намагається щось мені передати – чи то сигнал, чи то послання. І я прислухаюсь, аби дізнатися, що це таке…
– Послухай, – сказав Ґотанда. – А Кікі часом не могли вбити?
– Як Мей?
– Ага. Адже зникла вона надто раптово. Я згадав про Кікі, як тільки почув про смерть Мей. Подумав, чи не сталася з нею така ж біда? Але мовчав, бо не хотілося навіть про це говорити. Така можливість є, правда?
Я нічого не відповів. Бо я її бачив у сірих надвечірніх сутінках торговельного кварталу Гонолулу. Справді на неї натрапив. Навіть Юкі про це знає.
– Просто як можливість. Та це нічого не означає.
– Можливість, звичайно, є. Однак послання шле мені саме вона. Я це чітко відчуваю. Впізнаю її за особливостями поведінки.
Ґотанда довго мовчав, схрестивши руки на грудях. Здавалось, утомився і заснув. Та, звісно, він не спав. Раз у раз його пальці то стискалися, то розходилися. Крім пальців, більше ніщо не рухалося. Мені здавалося, ніби вечірня пітьма прокрадається в кімнату й огортає його елегантну постать, як навколоплідна рідина – немовля у материнському лоні.
Він іще раз побовтав льодом у склянці й ковтнув віскі.
І тоді я раптом відчув присутність когось стороннього. Начебто, крім нас із Ґотандою, в кімнаті є ще хтось третій. Я чітко відчував тепло його тіла, дихання, легкий запах. За всіма ознаками це не була людина. Повітря в кімнаті заворушилося так, ніби це спричинила якась тварина. « Тварина», – подумав я. Від цієї думки задерев’яніла спина. Я мимохіть озирнувся. Та, звісно, нічого не побачив. У повітрі висів тільки твердий згусток ознак чогось чужого. Але нічого не було видно. Був тільки я та заглиблений у роздуми Ґотанда із заплющеними очима. Я глибоко вдихнув повітря і сторожко прислухався. «Що за тварина?» – подумав я. Та дарма – нічого не почув. Видно, ця тварина десь затаїлася. Та незабаром підозрілі ознаки зникли. І тварини не стало.
Я розслабив плечі й іще раз ковтнув віскі.
Через хвилини дві-три Ґотанда розплющив очі. І приязно до мене всміхнувся.
– Вибач, що вечір виявився таким нудним, – сказав він.
– Це, мабуть, тому, що ми обидва, по суті, зануди, – засміявшись відповів я.
Ґотанда також засміявся, але нічого не сказав.
Десь через годину, наслухавшись музики й протверезівши, я сів у «Субару» й повернувся додому. А, забравшись у ліжко, думав: «Цікаво, що це за тварина була?».
35
Наприкінці травня чисто випадково – наскільки сам можу судити – я зустрівся з Літератором. Одним із агентів поліції, що допитували мене з приводу загибелі Мей. В універмазі «Токю Хендз» на Сібуя я купив паяльник і вже збирався виходити надвір, як у дверях наткнувся на нього. Незважаючи на гарячу, майже літню погоду, він був у товстому твідовому піджаку. Можливо, поліцейські відзначаються особливим відчуттям температури повітря. Він тримав у руці такий самий фірмовий пакет, як і я. Я спробував пройти мимо, вдаючи, що не помітив його, але Літератор, не гаючи ні хвилини, озвався до мене.
– А чого це ви такі непривітні? – напівжартома сказав він. – Так, ніби ми ніколи не були в одній компанії. Навіщо прикидатися, що ми незнайомі?
– Я спішу, – коротко відповів я.
– Он що! – сказав Літератор. Здавалося, він зовсім не вірив, що я можу кудись спішити.
– Треба готуватися до роботи. В мене її по саму зав’язку, – пояснював я.
– Можливо, – погодився він. – А може, трошки затримаєтеся, хоч би на хвилин десять, га? Чаю вип’єте? Мені так хотілося поговорити з вами поза роботою. Десять хвилин справді досить.
І я зайшов разом із ним у переповнений кафетерій. Навіщо – сам не знаю. Бо легко міг відмовитись і піти собі додому. Але я так не зробив, а слухняно поплівся у кафетерій пити з ним каву. Нас оточували молоді парочки й гурт студентів. Кава була нікудишня, повітря затхле. Літератор добув сигарети й закурив.
– Давно хочу кинути… – сказав він. – Та ба! Поки я на такій роботі, про це говорити не доводиться. Ніколи не вдасться. Не курити неможливо. Бо нерви так вимотуються!
Я мовчав.
– Нерви так вимотуються! – повторив він. – Бо всі тебе ненавидять. Із кожним роком щораз більше. Блякнуть очі. Грубішає шкіра на обличчі. Чому – сам не знаю, але це правда. І стаєш набагато старішим за свій вік. Навіть манера говорити змінюється. Просвітку в житті не видно.
Він поклав у каву три ложечки цукру, долив вершків, старанно все розмішав і неквапливо, з апетитом узявся пити.
Я зиркнув на годинник.
– Ой, правда… Часу мало, – сказав Літератор. – Хвилин п’ять іще буде? Не турбуйтесь, я вас довго не затримаю. Я з приводу тієї вбитої дівчини, Мей…
– Мей? – перепитав я. Е ні, так просто я не клюну.
Злегка скрививши губи, він засміявся.
– О, справді, її звали Мей. Це вдалося з’ясувати. Звісно, ім’я не справжнє, а робоча кличка. Як ми й сподівалися, повія. Я це зразу відчув своїм нутром. Із вигляду дилетантка, а насправді – професіоналка. Останнім часом стало важче їх розрізнити. Раніше було легко. Кинеш оком – і відразу бачиш, що повія. Одяг відповідний, косметика, міміка… А тепер усе не так. Займаються таким ремеслом навіть дівчата, яким це й не личить. Чи то заради грошей, чи то із цікавості. Нікуди це не годиться. І небезпечно, правда? Раз у раз зустрічатися з незнайомими чоловіками за замкненими дверима. Кого тільки нема на цьому світі! І збоченці, і психопати. Небезпека підстерігає на кожному кроці. Ви згодні зі мною?
Я мимоволі кивнув.
– Та молоді дівчата цього не розуміють. Уважають, що вся удача, яка тільки є на світі, на їхньому боці. Ну що тут удієш? Молоде – дурне. Думають, що все в них буде якнайкраще. А коли зрозуміють, що не так сталось, як гадалось, – уже пізно. Тоді вже панчоха стискатиме їхню шию. Шкода…
– То ви знаєте, хто її вбив? – спитав я.
Літератор похитав головою. І насупився.
– На жаль, іще ні. Чимало фактів зібрали. Та в газетах не публікуємо. Бо розслідування триває. Наприклад, стало відомо, що її звали Мей. Що була повією. Справжнє ім’я… зрештою, воно й не має особливого значення. Народилася в Кумамото. Батько – державний службовець. У цьому невеликому місті дослужився до заступника мера. Родина пристойна. Заможна. Гроші дочці висилали регулярно. Разів два на місяць у Токіо приїжджала мати й купувала їй щось із одежі та інші потрібні речі. Батькам вона розповідала, що буцімто працює в салоні мод. Старша сестра одружена з лікарем. Молодший брат навчається на юриста в університеті Кюсю. Чудова родина, чи не так? Чого ж тоді Мей пустилася берега? Батьки не можуть оговтатися від шоку. Нам їх так жаль, що про ганебне заняття їхньої дочки ми їм нічого не розповідали. Їх просто приголомшило те, що якийсь чоловік задушив її в готелі. Бо така спокійна сім’я не сподівалася подібного страшного лиха.
Я мовчав, аби дати йому виговоритися.
– Ми таки дошукалися клубу дівчат за викликом, на який вона працювала. Нам це обійшлося дорого, але все-таки ми до нього добрались. І знаєте, як? У фойє висококласного готелю в Токіо затримали кількох імовірних повій і привели в поліцію. Показали їм те саме фото, що й вам, і суворо допитали. Одна з них тоді й розкололася. Не всі такі вперті, як ви. І в неї слабке місце знайшлося. Завдяки цьому ми дізналися про висококласний бордель. Із членською системою та страшенно високими розцінками. На жаль, таких, як ви та я, туди й на поріг не пустять. Чи, може, ви готові викласти сімдесят тисяч єн за одну зустріч із дівчиною? Я – ні. Правду кажу. Краще я відмовлюся від такої розваги, пересплю з дружиною, а на зекономлені гроші куплю дитині новий велосипед. Як би це сказати… Це не для нас, злидарів. – Він засміявся і глянув мені у вічі. – Та навіть якби я зважився викласти ці сімдесят тисяч, ніхто не захотів би мати зі мною справи. Бо спочатку встановлюють, що ти за особа. Ведуть повне розслідування. Безпека – передусім. Підозрілих клієнтів не обслуговують. Агентів поліції до клубу не приймають. Не тому, що взагалі не хочуть зв’язуватися з поліцією. Ні, високі поліцейські начальники їм підходять. Дуже-дуже високі начальники. Щоб пригодилися, коли раптом щось станеться. А такій дрібноті, як я, вхід туди заказано.
Він допив каву і знову закурив.
– І от ми попросили в начальства ордер на примусовий обшук того клубу. Через три дні нам його спустили. І коли ми з ордером у руках увірвалися в контору клубу – там нічогісінько не застали. А саму порожнечу. Видно, стався витік інформації. Цікаво, звідки? Як ви думаєте?
– Не знаю, – відповів я.
– А звідки ж, як не з поліції? Хтось із начальства був у курсі справи. От і поділився інформацією. Довести цього не можна, але нам, причетним до розслідування, ясно як божий день, що хтось подзвонив і повідомив: скоро буде обшук, негайно звідси забирайтеся… Який безсоромний, негідний вчинок! І клуб миттю кудись переселився. Йому до такого не звикати. Перебрався за якусь годину – і шукай вітра в полі. Винайняв нову контору, поміняв телефонні номери – і взявся за те саме заняття. Простіше простого. Поки є список клієнтів і дівчат – будь-де можна розгорнути цей бізнес. І тоді нам уже до нього не докопатися. Ми поза грою. За одним махом нитка обірвалась. Якби знаття´, з яким клієнтом вона зустрічалася, справа трохи просунулася б. А так невідомо – як далі діяти.
– Однак незрозуміло, – сказав я.
– Що незрозуміло?
– Якщо, як ви кажете, вона була висококласною дівчиною за викликом клубу із членською системою, то навіщо клієнтові її вбивати? Якби він так зробив, то відразу стало б ясно, хто вбивця.
– Ваша правда, – погодився Літератор. – А тому злочин – справа рук людини, якої немає у списку клієнтів, чи не так? Особистого коханця або, може, когось стороннього, з яким вона зустрічалася, щоб не платити комісійних клубові. Котра із цих двох версій правильна – невідомо. Ми обшукали її квартиру – жодного сліду. Хоч руки піднімай.
– Я не вбивав, – сказав я.
– Звичайно. Ми знаємо, що не ви, – сказав Літератор. – А тому, здається, я казав: нам ясно, що не ви вбили. Ви не з тих, що вбивають. Із першого погляду зрозуміло. Такі, як ви, людей не вбивають. Але ви щось знаєте. Я це нутром відчуваю. Як професіонал. То, може, розкажете? Мені цього буде досить. Я не полізу вам у душу. Обіцяю. Повірте.
– Та нічого я не знаю, – відповів я.
– От тобі й на! – обурився Літератор. – Виходить, я дарма надіявся… Річ у тому, що наші начальники не дуже зацікавлені в розслідуванні. Мовляв, яке це має значення, якщо в готелі вбили повію? Звісно, для них не має. Вони навіть не проти того, щоб повій стало менше. Вони майже ніколи не бачили трупа. І не уявляють собі, що це таке, коли голу вродливу дівчину душать панчохою… До речі, з тим клубом пов’язані не тільки високі поліцейські начальники, але й, здається, деякі політики. Іноді в темряві блискають їхні золоті значки. Поліція миттю реагує на такий блиск. Від найменшого спалаху втягує шию в плечі, як черепаха. Особливо начальство. А тому складається враження, що бідолашну Мей убили – і кінці у воду заховали…
Офіціантка забрала порожню чашку Літератора. Я своєї кави випив тільки половину.
– А знаєте, я чомусь відчував до тієї дівчини, Мей, якусь дивну близькість, – зізнався Літератор. – Чому – сам не знаю. І коли побачив її на ліжку в готелі – голу, задушену панчохою, – то ось що подумав. Я обов’язково впіймаю того злочинця. Звісно, на таких трупів ми вдосталь надивились. І коли їх бачимо, не мліємо із жалю. Які тільки мені не траплялись – і розчленовані, й обгорілі, й бозна ще які. Одначе цей здавався мені особливим. Навдивовижу прекрасним. Із вікна лилося ранкове світло, а вона лежала, ніби заморожена. Очі розплющені, язик скручений у роті, шия стиснена панчохою, як краваткою. Я дивився на дівчину й відчував, що вона просить у мене допомоги. І поки я не знайду злочинця, вона незворушно лежатиме заморожена в променях уранішнього сонця. Мені й досі здається, що вона не звільниться від такого заціпеніння, поки вбивця гуляє на волі, а справу не розслідували до кінця. На вашу думку, це нормальне відчуття?
– Не знаю, – відповів я.
– Вас довго не було. Ви що, подорожували? Бачу, добре засмагнули, – сказав він.
– У справах літав на Гаваї, – відповів я.
– Шикарна робота! Я вам заздрю. Сам хотів би перейти на таку. А не розглядати трупи з ранку до вечора. Так мимоволі станеш похмурим. Ви коли-небудь розглядали трупа?
– Ні, – відповів я.
Він похитав головою і зиркнув на годинник.
– Дуже вам вдячний. Вибачте, що забрав у вас стільки часу. Та, як кажуть, випадкових зустрічей не буває. А про нашу розмову забудьте. Іноді мені так кортить поговорити по щирості… До речі, що купили?
– Паяльник, – відповів я.
– А я – очищувач труб. Раковина вдома забилася…
Він розплатився за каву. Я намагався віддати йому половину суми, але він навідріз відмовився брати.
– Та що ви! Це ж я вас запросив. А крім того, я вгостив вас тільки кавою. Не беріть собі цього до голови.
Коли ми вийшли з кафетерію, я раптом щось згадав.
– Подібні випадки вбивства повій трапляються часто? – спитав я.
– Та як вам сказати… Загалом, досить часто, – сказав він. Його очі трохи ожили. – Не щодня, але й не тільки на свята. А що, ви цікавитесь убивствами повій?
– Ні, не цікавлюсь, – відповів я. – Просто так запитав.
І ми розійшлися.
Він пішов, а в мене під грудьми залишилося неприємне відчуття. Воно не зникло й наступного ранку.
36
Неквапливо, як хмара в небі, проплив за вікном травень.
Минуло два з половиною місяці відтоді, як я перестав брати замовлення. Значно поменшало й телефонних дзвінків, пов’язаних із роботою. Видно, світ потроху забував про моє існування. Тож не дивно, що на мій рахунок у банку перестали надходити гроші, але ще залишалася певна сума на життя. А воно не вимагає таких уже великих коштів. Я сам собі готую їжу, сам перу. І чогось особливого не потребую. Боргів не маю, одягом та автомобілями не захоплююсь. Отож про гроші можу не турбуватися. Підрахувавши на калькуляторі свої місячні витрати й поділивши на них депозитний залишок, я зрозумів, що протримаюся ще місяців п’ять. «А за п’ять місяців щось станеться», – подумав я. А як не станеться – тоді знову й подумаю. Крім того, на моєму столі красувався в рамці неторканий чек на триста тисяч єн, отриманий від Хіраку Макімури. Так що наразі від голоду я, очевидно, не помру.
Намагаючись не порушувати ритму свого життя, як і досі, я чекав, коли щось станеться. Кілька разів на тиждень відвідував басейн і плавав там до повної знемоги, купував продукти й готував собі страви, а вечорами, слухаючи музику, читав книжки, позичені в бібліотеці.
Там-таки, в бібліотеці, перегортав підшивки газет і ретельно, одне за одним, відстежив усі повідомлення про вбивства упродовж кількох останніх місяців. Ясна річ, я обмежився тільки випадками вбивства жінок. Дивлячись на світ під таким кутом зору, я дійшов висновку, що жінок убивають у незліченній кількості. Колють ножами, забивають кулаками, душать мотузками. Однак я не знайшов у газетах жодного випадку, який свідчив би про смерть жінки, хоч чимось схожої на Кікі. Принаймні її трупа не знайшли. Звісно, є багато способів зробити так, аби трупа ніколи не виявили. Можна прив’язати до ніг якийсь тягар і скинути в море. Або відвезти в гори й закопати в землю. Так, як я зробив із Оселедцем [61]61
Див. роман «Погоня за вівцею» Харукі Муракамі.
[Закрыть]. Тоді ніхто не знайде.
«А може, стався нещасний випадок? – подумав я. – І її, як Діка Норта, збила автомашина?» Тож я заходився перевіряти газетні повідомлення про нещасні випадки. Про випадки, коли гинули жінки. У світі трапляється багато нещасних випадків, у яких гине чимало жінок. Гинуть у дорожніх аваріях, згоряють у пожежах, отруюються газом у себе вдома. Але серед таких жертв я не знайшов жодної, схожої на Кікі.
«Але ж трапляються й самогубства», – подумав я. А ще люди вмирають від сердечного нападу. Та про це газети вже не пишуть. Світ переповнений різноманітними видами смертей, але не кожна варта докладного повідомлення в газетах. Скоріше навпаки: смерті, про які повідомляють газети, – як правило, винятки. Більшість людей умирає тихо й непомітно.
А тому всякого можна сподіватися.
Можливо, Кікі вбили. Можливо, вона загинула під час нещасного випадку. А може, сама собі заподіяла смерть. Або вмерла від сердечного нападу.
Одначе ніяких переконливих доказів немає. Ні того, що вона померла, ні того, що жива.
Іноді, як був настрій, я телефонував Юкі. «Як живеш?» – питав я. «Так собі…» – відповідала вона. Вона завжди відповідала навмання – так, ніби її душа витала десь-інде. І це мені дуже не подобалося.
– Так собі… – сказала вона вже вкотре. – Не добре, й не погано… Звично. Живу звично.
– А як мати?
– Занурилась у себе. Нічого не робить. Цілими днями сидить на стільці й про щось думає. Схоже, зовсім видихалася.
– Я можу чимось допомогти? Продуктів купити абощо?
– За продуктами ходить тітка-служниця. А ще ми замовляємо привезти додому того, чого треба. Живемо тут удвох, як відлюдниці. А знаєте… Коли отак живеш, здається, ніби час зупинився. А, по-вашому, час рухається?
– На жаль, ще й як рухається! Час швидко минає. Усе менше шансів щось зробити, і все більше досади через те, що чогось не встиг.
Юкі мовчала.
– Чомусь у тебе голос невеселий, – сказав я.
– Невже?
– Невже? – повторив я.
– Що з тобою?
– Що з тобою? – повторив я.
– Не перекривляйте!
– А я не перекривляю. Це відлуння твоєї душі. Так Б’єрн Борг сильно відбиває м’яч, щоб засвідчити недостатній рівень спілкування. Лясь!
– Ви, як завжди, ненормальний! – обурено сказала Юкі. – Зовсім як дитина.
– Та ні, ніяка я не дитина. Я твердо керуюся глибоким самоаналізом і духом прагматизму. А відлуння – це метафора. Гра в послання, яка не має нічого спільного з дитячим перекривлюванням.
– Тьху! Якась дурість!
– Тьху! Якась дурість! – повторив я.
– Перестаньте! Досить уже! – вигукнула Юкі.
– Перестану, – пообіцяв я. – Але почнімо наново. Чомусь у тебе голос невеселий.
Вона зітхнула. І сказала:
– Ага. Можливо, що так. Коли побуду з мамою… відразу підпадаю під її настрій. У цьому розумінні вона сильна людина. І постійно на мене впливає. Бо про своїх близьких зовсім не думає. А тільки про себе. Такі люди завжди сильні. Розумієте? Тому вона затягує мене у вир своїх почуттів. Непомітно, мимоволі. Якщо їй сумно – мені стає сумно. І так само я заражаюся її бадьорістю.
У телефонній трубці чулось, як Юкі прикурює сигарету від запальнички.
– А чи не годилося б тобі іноді звідти вибиратись і зі мною трохи розважитися? – спитав я.
– Можливо.
– Завтра заїхати?
– Ага. Заїжджайте, – відповіла вона. – Поговорила з вами – і відразу начебто настрій поліпшився.
– От і добре! – сказав я.
– От і добре! – повторила вона.
– Перестань!
– Перестаньте!
– Ну, до завтра! – сказав я і поклав трубку, не давши їй повторити мої слова.
Аме справді витала у хмарах. Сиділа на дивані й, елегантно схрестивши ноги, пустими очима втупилась у фотожурнал на своїх колінах. Здавалося, ніби переді мною картина художника-імпресіоніста. Вікна були відчинені, але стояв настільки безвітряний день, що ні фіранки, ні сторінки журналу навіть не ворушилися. Коли я зайшов, Аме ледь-ледь підвела голову й несміливо всміхнулася – настільки несміливо, що, здавалося, це лише повітря гойднулось. А потім, підвівши руку, тонким пальцем указала на стілець. Служниця принесла кави.
– Я відвіз речі сім’ї Діка Норта, – сказав я.
– Із дружиною зустрілися? – спитала Аме.
– Ні, не зустрівся. Речі віддав чоловікові, який з’явився на порозі.
Аме кивнула.
– Дякую.
– Та що ви. Нема за що.
Вона заплющила очі й склала долоні перед своїм обличчям. Потім розплющила очі й обвела поглядом кімнату. Крім нас, у ній не було нікого. Я взяв у руки чашку з кавою й надпив ковток.
Цього разу на ній не було звичних бавовняної сорочки й потертих джинсів, а білосніжна блузка з вишуканим мереживом і димчасто-зелена спідничка. Волосся акуратно вкладене, губи підрум’янені. Прекрасна жінка. Її жвавість, що завжди переливалася через край, зникла, поступившись місцем витонченій, ба навіть небезпечній чарівності, що злегка огортала її своїм серпанком – серпанком, який, здавалось, от-от затремтить і зникне, але який насправді постійно висів над нею. Краса Аме разюче відрізнялася від краси Юкі. Можна сказати, що в цьому мати й дочка були антиподами. Красу Аме виростив і відшліфував час та досвід. Вона була для неї самоствердженням. Сама Аме була нею. Аме майстерно володіла цим даром і знала, як із користю для себе ним розпорядитися, тоді як Юкі, навпаки, не знала, що з ним робити. Взагалі, спостерігати привабливу жінку середніх літ – одна з великих радостей у житті.
– Чому?.. – вирвалося в Аме запитання, ніби звернуте до чогось у повітрі.
Я мовчки чекав продовження.
– Чому я нуджу світом?
– Напевне, тому, що вмерла близька людина. І це природно. Смерть людини – велика трагедія, – відповів я.
– Так, звичайно… – мляво сказала вона.
– І все-таки… – сказав я.
Аме глянула мені в очі. І похитала головою.
– А ви, бачу, не дурень. Знаєте, що я хочу сказати, чи не так?
– Думали, що не буде так гірко? Я правильно вас розумію?
– Та, мабуть… Щось таке…
«Не будучи великою людиною і не вирізняючись особливим талантом, він, однак, залишався щиро вам відданим. Старанно виконував свої обов’язки. Заради вас кинув усе, що придбав за довгі роки, і помер. Тільки тоді ви збагнули, яка це була прекрасна людина», – збирався я сказати їй прямо в вічі. Але прикусив язика. Про деякі речі не варто говорити вголос.
– Чому? – повторила вона, все ще поглядаючи на щось у повітрі. – Чому всі чоловіки, які зв’язуються зі мною, сходять на ніщо? Чому всі покидають мене таким дивним чином? Чому залишають мене з порожніми руками? У чому причина?
Такі запитання навіть не вимагали відповіді. Я розглядав мереживо коміра її блузки, що скидалося на чисто оброблені звивини нутрощів якоїсь тварини. З недокурка «Сейлему» повільно піднімався вгору струмок диму. Піднімався щораз вище й вище, аж поки не розтавав у навколишній тиші.
Переодягнувшись, у кімнату зайшла Юкі.
– Гей, їдьмо! – озвалася вона.
Я підвівся і сказав Аме, що мені пора від’їжджати. Та Аме нічого не почула.
– Гей, мамо! Ми їдемо! – вигукнула Юкі.
Аме глянула на нас, кивнула. І закурила нову сигарету.
– Я трохи покатаюся. Вечеряй без мене, – сказала Юкі.
Ми залишили незворушну Аме на дивані й вийшли з дому. В цьому домі, здавалося, ще залишався дух Діка Норта. Як і в мені. Я добре пам’ятав його справді здивований усміх, коли я запитав його, чи він допомагає собі ногою, щоб різати хліб.
«От дивний чоловік!» – подумав я. Навіть став живішим після смерті.
