Текст книги "Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2"
Автор книги: Харуки Мураками
сообщить о нарушении
Текущая страница: 11 (всего у книги 15 страниц)
37
Таким от чином я зустрічався з Юкі кілька разів. Точніше – тричі. Здавалося, що від життя з матір’ю в горах Хаконе вона не відчувала особливої радості. Воно її не тішило, але й не викликало відрази. Не мала вона також надмірного бажання доглядати маму, яка по смерті приятеля залишилася сама-одна в пригніченому стані. Випадковим вітром Юкі занесло туди, в той дім, у якому вона жила, байдужа до всього, що відбувалося навколо.
І лише тоді, коли зустрічалася зі мною, вона трохи оживала. Потроху почала відповідати на жарти, в її голосі вчувалася колишня зухвалість і непокірність. Та тільки-но дівчина поверталася в Хаконе – її настрій згасав. Голос слабкішав, погляд байдужів. Вона скидалася на планету, що заради збереження енергії почала зменшувати швидкість обертання навколо власної осі.
– Послухай… А може, краще тобі знову пожити самій у Токіо? – запитав я. – Для зміни вражень. Недовго, дні три-чотири. Від нової обстановки тільки користь буде. Бо в Хаконе ти начебто занепадаєш духом. Здаєшся зовсім іншою людиною – не такою, як колись на Гаваях.
– Нічого не вдієш, – відповіла Юкі. – Я добре розумію, про що ви… Але зараз такий час. Хоч би де я зараз жила – буде те саме.
– Тому, що по смерті Діка Норта мати опинилася в такому стані?
– Ага… І це також… Але, гадаю, не тільки це. Нічого не вирішиться, якщо я поїду від мами. Моїх сил на це не вистачить. Як би це сказати… Врешті-решт так склалося. Розташування зірок на небі стало несприятливим чи що? Хоч би де я була, хоч би що робила – нічого не зміниться. Нема тісного зв’язку між тілом і головою.
Ми лежали на березі й дивилися на море. Теплуватий вітерець погойдував травою, що купками росла серед піску.
– Розташування зірок, – сказав я.
– Розташування зірок, – повторила Юкі, злегка всміхнувшись. – Воно справді-таки стало несприятливим. Ми з мамою налаштовані на одну й ту саму хвилю. Як я вже казала: коли мама весела – я радію, коли чимось пригнічена – я стаю сама не своя. Не знаю, хто кого за собою тягне. Я – маму, чи мама – мене. Так чи інакше, ми одна з одною чимось пов’язані. Незалежно від того, живемо разом чи окремо.
– Пов’язані?
– Так, психологічно пов’язані, – сказала Юкі. – Іноді мені це не подобається, і я опираюсь. А іноді так утомлююся, що махаю на все рукою. І як би це сказати… сама себе не можу контролювати. Здається, ніби якась могутня зовнішня сила мною водить, мов лялькою. І тоді я вже не розумію, де – я, а де – не я. А тому до всього байдужію. Хочеться все повикидати. З мене досить. «Я ще дитина!» – охота закричати й заховатися в кутку кімнати…
Надвечір я відвозив її до Хаконе і повертався в Токіо. Аме запрошувала мене повечеряти з ними разом, але я завжди відмовлявся. Розумів, що це нечемно, але сидіти з ними обома за одним столом було б просто нестерпно. Я уявляв собі неприємне видовище. Мати із сонними очима й незворушна дочка. Дух покійника. Важке повітря. Дві особи – одна з них впливає, а інша зазнає впливу. Глибока тиша. Вечір без жодного звуку. Від самої думки про це в серці хололо. Чаювання у Божевільного Капелюшника з «Аліси в Країні Чудес» – щось набагато краще. Там хоч усе рухалося, хай навіть по-абсурдному.
Я повертався до Токіо під звуки старого рок-н-ролу, вдома, потягуючи пиво, готував вечерю і спокійнісінько, з насолодою з’їдав її наодинці.
* * *
Під час зустрічей ми нічого особливого не робили. Слухаючи музику, роз’їжджали на автомобілі, розлігшись на морському березі, знічев’я розглядали хмари, їли морозиво в готелі «Фудзія», каталися на човні по озеру Асіноко. За тихими розмовами ми гаяли час і стежили за тим, як минають дні за днями. «Геть-чисто як пенсіонери», – подумав я.
Одного дня Юкі сказала, що хотіла б подивитися кіно. Я спустився з гір до Одавари, купив газету й подивився, що йде в кінотеатрах, але нічого цікавого не виявив. І тільки в кінотеатрі повторного фільму показували «Нерозділене кохання» з Ґотандою. Я розповів, що Ґотанда – мій колишній однокласник у середній школі, з яким я й досі іноді зустрічаюсь, і Юкі, видно, зацікавилася.
– А ви цей фільм бачили?
– Бачив, – відповів я. Одначе, звісно, промовчав, скільки разів. Бо якби сказав, то довелося б пояснювати причину.
– Цікавий? – спитала Юкі.
– Нудний, – миттю відповів я. – Нікудишній. М’яко кажучи, марна трата плівки.
– А що каже ваш друг про той фільм?
– Каже – нікудишній, марна трата плівки, – засміявся я. – Якщо самі актори так про фільм відгукуються, то, очевидно, справа кепська.
– Та я хочу подивитися.
– Гаразд, ходімо.
– А ви не проти? Ви ж удруге, мабуть, не захочете дивитися.
– Та нічого. Все одно нема чого робити. Особливої шкоди від нього не буде, – сказав я. – Бо такий фільм не може зашкодити.
Я подзвонив у кінотеатр і дізнався, коли починається «Нерозділене кохання». До сеансу ми згаяли час у зоопарку на території місцевого замку. Напевне, ніде у світі, крім Одавари, немає такого міста, де на території стародавнього замку розміщувався б зоопарк. Що й казати, дивне місто. Здебільшого ми розглядали мавп. Спостерігати їх не набридає. Бо, мабуть, їхня зграя нагадує людське суспільство. Є серед мавп свої тишки. Є свої нахаби. Є свої забіяки. Добре вгодований самець, умостившись на пагорку, зверхньо дивився навколо себе, та в його очах прозирав страх і підозра. Справді огидне створіння. «Що треба зробити, щоб стати таким товстим, похмурим та відразливим?» – дивувався я. Та, ясна річ, не у мавп же про це питати.
Опівдні цього будня кінотеатр, звісно, пустував. Крісла були твердими, в залі пахло, мов у стінній шафі. Перед сеансом я купив Юкі плитку шоколаду. Сам також збирався щось з’їсти, але, на жаль, у кіоску не побачив нічого, що могло б розбудити мій апетит. Молода продавщиця теж не спішила що-небудь пропонувати. А тому я задовольнився одним шматком шоколаду Юкі. Таких ласощів я не куштував, напевне, майже рік. Коли я так сказав, Юкі здивувалася: «Ого! Ви що, не любите шоколаду?!»
– Він мене не цікавить, – відповів я. – Не скажу, люблю його чи не люблю. Просто він мене не цікавить.
– Дивак! – сказала Юкі. – Якщо вас не цікавить шоколад, то ви – психічно ненормальний!
– Абсолютно нормальний! – заперечив я. – Таке часто-густо буває. А от ти любиш далай-ламу?
– А що це таке?
– Найголовніший монах Тібету.
– Не знаю такого.
– Ну, а Панамський канал ти любиш?
– Мені нема діла до нього.
– А як ти ставишся до лінії зміни дати? Або до числа «пі»? А до антимонопольного законодавства? Чи до юрського періоду? До державного гімну Сенегалу? До восьмого листопада тисяча дев’ятсот вісімдесят сьомого року?
– Перестаньте вже! Якась дурість! Одна за одною, – роздратовано обірвала Юкі. – Все ясно. Ви шоколаду не любите і не ненавидите, а просто байдужі до нього. Це я зрозуміла.
– От і добре, що зрозуміла! – сказав я.
Незабаром почався фільм. Його сюжет я знав напам’ять, а тому на нього майже не дивився, а віддався своїм роздумам. Здається, Юкі оцінила його низько. Це було видно з того, як вона раз у раз зітхає і сопе.
– Якась дурість! – не витримавши, прошепотіла вона. – І який це дурень спеціально знімав таке дрантя?
– Слушне запитання, – погодився я. – І який це дурень спеціально знімав таке дрантя?
На екрані елегантний Ґотанда вів урок. І хоча це була гра, в нього це виходило добре. Зрозуміло, м’яко і з гумором він пояснював, як дихають двостулкові молюски. Я був у захваті від його уроку. Героїня-учениця, підпираючи щоку долонею, не спускала з нього зачарованих очей. Хоча я вже не один раз бачив цей кінофільм, але на таку деталь звернув увагу вперше.
– Це ваш друг?
– Ага, – підтвердив я.
– У нього якийсь такий дурнуватий вигляд, – сказала вона.
– І не кажи, – погодився я. – Та в житті він набагато нормальніший. Не такий уже й поганий. Розумний, цікавий співрозмовник… Просто фільм надто нікчемний.
– Міг би й не грати в такому дранті.
– Твоя правда. Але ж бувають у житті різні складні обставини. Та це – довга історія, щоб її розповідати.
А тим часом фільм розгортався за своїм надто простим і посереднім сюжетом. Посередні діалоги, посередня музика. Плівку з таким кіно хотілося помістити в герметичну капсулу з написом «Посередність» і закопати глибоко в землю для майбутніх поколінь.
Потім з’явилася знайома сцена з Кікі – досить важлива в цілому фільмі. Ґотанда спить із Кікі. Недільний ранок.
Затамувавши подих, я прикипів очима до екрану. Вранішнє сонце, що пробивається крізь віконниці. Завжди, завжди ті самі промені. Однакового кольору, однакової яскравості, під однаковим кутом. Я знаю цю кімнату до найдрібніших деталей. Навіть можу дихати її повітрям. Видно Ґотанду. Його пальці пестять спину Кікі. Надзвичайно вишукано й ніжно, ніби вишукують найменші звивини пам’яті. Її тіло чутливо відгукується на його пестощі. Тремтить від кожного його дотику. Як полум’я свічки від слабкого, невідчутного шкірою потоку повітря. Від цього тремтіння в мене перехоплює дихання. Широкий план – пальці Ґотанди і спина Кікі. Кінокамера змінює ракурс. Видно обличчя Кікі. З’являється героїня-учениця. Вона піднімається сходами, стукає, відчиняє двері. «Чому двері не замкнені?» – вже вкотре дивуюсь я. Та нічого не вдієш. Як-не-як, а це – кіно. До того ж, посереднє. В усякому разі, учениця відчиняє двері, заходить. І бачить, як Ґотанда обіймається в ліжку з Кікі. Учениця зажмурює очі, зупиняє подих, випускає з рук коробочку з печивом – і втікає. Ґотанда сідає в ліжку і розгублено на все це дивиться. Кікі скрикує: «Що сталося?»
Усе те саме. Завжди, завжди однакове.
Я заплющив очі й іще раз відтворив у пам’яті всю сцену. Недільний ранок, сонячне світло, пальці Ґотанди, спина Кікі. Окремий світ, який існує у власному фантастичному просторі-часі.
І саме тоді я помітив, що Юкі нагнулась уперед, спершись чолом на спину переднього крісла. І міцно обхопила груди руками, ніби захищаючись від холоду. Не видавала ні звуку, не ворушилася. Здавалося, навіть не дихала. Ніби замерзла до смерті.
– Слухай, із тобою все гаразд? – спитав я.
– Не дуже, – відповіла вона здушеним голосом.
– Ну, тоді вийдемо. Зможеш іти?
Юкі злегка кивнула. Я взяв її за задубілу руку, і ми попрямували до виходу. Поки ми йшли між рядами крісел, Ґотанда знову стояв за кафедрою і читав лекцію з біології. Надворі безшумно сіялася мжичка. З моря віяв вітер – у повітрі ширився слабкий запах приливу. Підтримуючи Юкі за лікоть, я повів її до припаркованого автомобіля… Міцно закусивши губи, вона мовчала. Я також не намагався говорити. Від кінотеатру до автомобіля було метрів двісті, але ця відстань здалася мені страшенно довгою – такою, що доведеться йти цілу вічність.
38
Я посадив Юкі на переднє сидіння й відчинив вікно. Як і раніше, надворі мрячило. Ішов дрібний, невидимий оком дощ, від якого потроху темнішав асфальт доріг і ширився в повітрі особливий запах. Перехожі траплялися під парасольками і без них. Ось такий дощ. Не було й помітного вітру. І тільки безшумні краплі прямовисно спадали з неба на землю. Для проби я висунув із вікна долоню, почекав трохи – вона ледь-ледь зволожіла.
Юкі виставила лікоть у вікно, лягла на нього підборіддям і, нахиливши голову, висунула половину обличчя назовні. У такій позі, зовсім не ворушачись, вона просиділа досить довго. Тільки її спина розмірено погойдувалась у такт диханню. Ледве помітно. Трошки вдихала – трошки видихала. Але все-таки дихала. Позираючи на неї збоку, я уявив собі, що від найменшого притиску зверху її лікоть і голова могли б відірватися. «Чого вона здається такою тендітною та безборонною?» – подумав я. Може, тому, що я вже дорослий, що навчився, хай навіть і не повністю, по-своєму виживати в цьому світі, а їй іще доведеться такого знання набути?
– Можна тобі чимось допомогти? – спитав я.
– Нічим, – тихо відповіла вона й, не підводячи голови, ковтнула слину. Причому неприродно голосно. – Відвезіть мене кудись у тихе, безлюдне місце… Тільки не дуже далеко звідси.
– До моря?
– Куди завгодно. Тільки не женіть швидко, добре? Бо я блюватиму, як мене захитає.
Я взяв її голову в долоні, як крихке яйце, перемістив на підголівник і наполовину причинив вікно. А тоді повільно, наскільки дозволяла дорожня обстановка, поїхав у напрямі узбережжя Куніфудзу. Коли, зупинивши автомобіль, я довів Юкі до берега, вона сказала, що хоче блювати. Так і зробила прямо на пісок під ногами. У шлунку нічого особливого не виявилося. Нічого, від чого треба було звільнятись. Якась рідина шоколадного кольору, шлунковий сік із піною. Нестерпно тяжке блювання – тіло корчиться, а нічого не виходить. Здається, ніби з організму щось видушують, а шлунок стискається до розмірів кулака. Я легенько погладив Юкі по спині. Як і перед тим, не переставало мрячити, але вона наче й цього не помічала. Я помацав пальцями м’язи на її спині, якраз навпроти шлунка. Вони немов закам’яніли. Юкі стояла рачки, зажмуривши очі, у своєму літньому бавовняному светрі, вилинялих джинсах та червоних баскетбольних кедах. Я підібрав її волосся догори, щоб не забруднилось, і повільно розтирав їй спину.
– Боляче! – вимовила Юкі. Її очі запливли сльозами.
– Знаю, – сказав я. – Добре розумію.
– Дивак! – і вона скривилася.
– Колись і я так блював. Було нестерпно. А тому я тебе розумію. Одначе скоро тобі полегшає. Ще трошки потерпиш – і все скінчиться.
Вона кивнула. І знову скривилась.
Через хвилин десять корчі відступили. Я витер їй губи носовичком і присипав блювотиння піском. Потім узяв її за лікоть, відвів до греблі, де можна було обпертися об стіну.
Ми досить довго сиділи там під дощем. Притулившись до бетону, прислухалися до шурхоту коліс автомашин на автотрасі західного узбережжя Сьонан і спостерігали, як дощ падає на море щораз рясніше. На березі стояло кілька рибалок. У сірих дощовиках із капюшоном, вони тримали у руках спінінги, немов якісь прапори, і вдивлялись у морську далечінь. Крім них, на березі не було ні душі. Юкі знесилено поклала свою голову мені на плече й мовчала. Якби хтось сторонній подивився на нас здалека, то подумав би, що то закохана парочка.
Заплющивши очі, Юкі тихенько дихала. Здавалося, ніби спала. Мокрий чубчик прилип до чола, нігті злегка здригались у такт диханню. Засмага місячної давності все ще ніби залишала про себе згадку, але під похмурим небом надавала обличчю не зовсім здорового вигляду. Я витер носовичком її мокре від дощу обличчя і сліди від сліз. Дощ і далі безшумно падав, застеляючи обрій. Із глухим гуркотом кілька разів над нашими головами пронеслися патрульні літаки Сил Самооборони, схожі на личинок бабки.
Згодом Юкі розплющила очі й, не прибираючи голови з мого плеча, скаламученими очима глянула на мене. А тоді добула з кишені джинсів пачку «Вірджинія Слімз» і чиркнула сірником. Сірник не спалахнув – видно, її пальці ослабли. Та я не звертав на неї уваги. Не казав: «Зараз краще не курити». Вона все-таки прикурила сигарету, а сірник викинула. Двічі затягнувшись, вона скривилась і так само пожбурила сигарету. Недокурок димів на бетоні доти, доки від дощу не погас.
– Шлунок іще болить? – спитав я.
– Трохи, – відповіла вона.
– Ну, то ще посидимо. Не холодно?
– Нормально. Мені приємно бути під дощем.
Як і раніше, рибалки вдивлялись у води Тихого океану. «Власне, що цікавого вони знаходять у риболовлі?» – подумав я. Невже вони прийшли сюди тільки заради того, щоб спіймати рибу? Навіщо їм заради цього цілий день стирчати на березі й дивитися на море? А втім, у кожного свій смак. Бо хіба не дивацтво – сидіти на березі під дощем із невротичною тринадцятирічною дівчиною?
– То це ваш друг… – тихо сказала Юкі. Тихо, але навдивовижу твердо.
– Який друг?
– Ну, той, що в кіно грав.
– Його справжнє ім’я – Ґотанда, – сказав я. – Як назва станції кільцевої міської електрички. Та, що розташована між Меґуро та Осакі [62]62
Ґотанда, Меґуро та Осакі – суміжні станції кільцевої електрички в Токіо.
[Закрыть].
– Це він убив ту жінку.
Я скоса глянув на Юкі. Вона мала страшенно втомлений вигляд. Дихала уривчасто, її плечі то здіймалися, то опускалися. Скидалася на людину, яку щойно врятували, коли вона тонула. Я зовсім не розумів, про що вона говорить.
– Убив? Кого?
– Ту жінку. З якою спав у неділю.
Я все одно нічого не второпав. У моїй голові панував повний безлад. Якась стороння сила втрутилася в моє становище і порушила природний хід подій. Та звідки і як вона сюди потрапила – я не здогадувався. І мимоволі всміхнувся.
– У тому фільмі ніхто не вмер. Ти щось переплутала.
– Я не про фільм кажу. Він у реальному світі вбив. Я це точно зрозуміла, – сказала Юкі й стиснула мій лікоть. – Я так злякалася. Ніби щось важке застрягло в животі. Так боліло, що аж дух перехопило. І ще зараз від страху горло стискається. Знаєте, воно знову на мене накотилось. Я чітко це відчуваю…Ваш друг убив ту жінку. Я не брешу. Це чиста правда.
Нарешті я збагнув, про що вона говорить. В одну мить мороз пробіг поза шкірою. Мені заціпило рота. Закам’янівши під дощем, я дивився на Юкі. «Що робити?» – думав я. Все в моєму житті перекосилось. Усе випало з моїх рук.
– Вибачте. Можливо, я не мала цього казати, – промовила Юкі. І, глибоко зітхнувши, відпустила мій лікоть. – Чесно кажучи, я сама не все розумію. Відчуваю, що це факт, але не впевнена, чи це справжнійфакт. Може, ви мене зненавидите, як усі інші, за те, що я сказала. Але не сказати я не могла. Незалежно від того, це правда чи ні – я це чітко бачу. Бо тримати в собі не можу. Ой, як це страшно! Я сама із цим не дам собі ради. А тому, благаю, не зліться на мене. Як дуже докорятимете, я не витримаю.
– Гей, заспокойся і розкажи – я не докорятиму, – сказав я, легенько стиснувши її руку. – То ти це бачила?
– Так, чітко бачила. Таке зі мною трапилося вперше… Бачила, як він убив її. Задушив ту жінку з фільму. А потім відвіз трупа на автомашині кудись дуже далеко. Відвіз на тій італійській автомашині, на якій ми одного разу каталися. Це його автомашина, правда?
– Так, його, – підтвердив я. – А що ти ще знаєш? Спокійно подумай. Будь-яка деталь мені цікава. Як щось знаєш – усе розповідай.
Вона відвела голову з мого плеча й, ніби її випробовуючи, разів два-три нею покрутила. Потім носом глибоко вдихнула.
– Знаю не так уже й багато. Запах землі. Лопата. Ніч. Перегукування нічних птахів. От і все, здається. Він задушив її, відвіз кудись на тій автомашині й закопав у землю. І більше нічого. Тільки от що дивно – жодного злого наміру не відчувається. Нема відчуття, що йдеться про злочин. Це, скоріше, якась церемонія. Надзвичайно спокійна. І вбивця, і жертва такі спокійні. Якийсь дивний спокій. Не знаю, які слова підібрати. Ніби все це відбувається на краю світу – такий спокій.
Я надовго заплющив очі. І намагався зібратись із думками в тій спокійній темряві, але не зумів. Я спробував знайти під ногами опору й встояти, та мені не вдалося. Враження складалося таке, ніби речі та явища цього світу, що закарбувалися в моїй пам’яті, вмить розсипалися, втративши будь-який зв’язок між собою. Все розбилося на дрібні шматки й розлетілося. Слова Юкі я просто взяв до відома. Не вірив, але й не відкидав. Вони самі собою проникли мені в душу. Звичайно, це одна з можливостей. Однак у ній містилася страшенно нищівна сила. Висловлена устами Юкі, ця можливість, немов буря, розметала певну систему, яка ледь-ледь формувалася в моїй голові ось уже протягом кількох останніх місяців. Хоча цій системі, невиразній, тимчасовій, бракувало, точно кажучи, доказовості, вона по-своєму служила міцною опорою в моєму житті. І от ця опора зараз безслідно зникла.
«Така можливість існує», – подумав я. І в ту саму мить відчув, ніби щось скінчилося. Ледь помітно, але вирішально. Та от що – я не знав. А думати не хотілося. «Подумаю згодом», – вирішив я. І знову відчув самотність. Сидячи удвох із тринадцятирічною дівчиною під дощем на морському березі, я був нестерпно самотній.
Юкі легенько стиснула моє зап’ястя. Дуже довго вона його стискала. Маленькою теплою долонею, що здавалася чимось нереальним – лише відтворенням спогадів про минуле. «Спогади», – подумав я. Від яких на душі тепло. Але якими нічому вже не зарадиш.
– Ходімо, – сказав я. – Відвезу тебе додому.
Я відвіз її до Хаконе. Дорогою ми обоє мовчали. Тиша була настільки нестерпною, що я навмання взяв якусь касету і вставив у магнітофон. Заграла музика, але яка – я сам не розумів. Всю свою увагу я зосередив на дорозі. Координуючи рухами рук та ніг, перемикав швидкість і повертав кермом. На вітровому склі одноманітно вистукували двірники: цок-цок, цок-цок, цок-цок…
Я не мав охоти зустрічатися з Аме, а тому попрощався з Юкі внизу сходів.
– Гей! – сказала Юкі. Вийшовши з автомобіля, вона стояла, міцно обхопивши груди руками, ніби їй було холодно. – Тільки не беріть мої слова за чисту монету. Просто мені так здалось. Як я вже казала, сама не знаю, що в цьому правда, а що – ні. І не зненавидьте мене, чуєте? Бо інакше я не витримаю.
– Я не збираюся тебе ненавидіти, – усміхаючись, відповів я. – І твої слова не візьму за чисту монету. Одначе колись усе-таки стане ясно, як було насправді. Туман розвіється – а правда залишиться. Я в цьому не сумніваюсь. Якщо твої слова справдяться, то це означає, що іноді істина виявляється через тебе, от і все. Ти ні в чому не винна, я знаю. В усякому разі, я сам усе перевірю. Бо інакше нічого не з’ясується.
– Ви з ним зустрінетеся?
– Звичайно, зустрінусь. І прямо спитаю. Іншого виходу нема.
Юкі здвигнула плечима.
– Ви на мене не сердитесь?
– Звичайно, не серджусь, – відповів я. – нема за що на тебе сердитися. Ти ж нічого неправильного не зробила.
– Ви були дуже добрим, – сказала вона. Чомусь у минулому часі.– Я вперше в житті зустріла таку людину, як ви.
– Я також уперше в житті зустрів таку дівчину, як ти.
– Бувайте! – попрощалась Юкі. І пильно глянула на мене. Вона начебто вагалася. Здавалося, ніби хотіла чи то щось додати, чи то потиснути за руку, чи то поцілувати у щоку. Та, звісно, нічого такого не зробила.
По дорозі додому я відчував у салоні автомобіля те її вагання. Слухаючи незнайому музику і зосередившись на керуванні, я повернувся в Токіо. На виїзді з автомагістралі Токіо – Нагоя дощ перестав. Але вимкнути двірники я здогадався лише тоді, коли під’їхав до своєї автостоянки на Сібуя. Хоча я помітив, що дощ перестав, але вимкнути двірників не спромігся. У голові панував повний безлад. Щось треба із цим робити… Сидячи у припаркованому автомобілі, я надовго впав у задуму. Щоб відірвати руки від керма, потрібно було багато часу.
