Текст книги "Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2"
Автор книги: Харуки Мураками
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 15 страниц)
– Потім скажу! – відповів я й подався сходами догори.
У порожній будівлі відгонило пилом. Мертву тишу в коридорі неприємно порушували тільки мої кроки. Навколо не було ні душі. На восьмому поверсі я передусім озирнувся на всі боки. Нікого, нічого. Тільки сім чи вісім безликих, ділових дверей уздовж стін коридору. А на кожних дверях – табличка з номером та прізвищем.
Я прочитав усі таблички одна за одною. Та прізвища на них нічого мені не говорили. Торгова фірма, юридична контора, кабінет стоматолога… Всі таблички старі й забруднені. Здавалося, що навіть прізвища на них застарілі й неохайні. Не вірилося, що такі офіси можуть тепер іще когось цікавити. Непривабливі офіси на непривабливому поверсі непривабливої будівлі. Я ще раз перечитав уважно всі таблички, але ніякого зв’язку з Кікі не знайшов. Я застиг у повній розгубленості. І прислухався. Жодного звуку. У будівлі панувала мертва тиша, як на руїнах стародавнього замку.
А потім почувся той звук – цокання каблучків по кахляній підлозі. У безлюдному коридорі з високою стелею воно прокочувалося гучною, сказати б, дивовижною луною. Важкою, немов спогад про прадавні часи. Його перекоти потрясли мене теперішнього.Раптом мені здалося, ніби я сам блукаю по лабіринту нутрощів закам’янілої велетенської тварини, що загинула мільйони років тому. Ніби за збігом якихось обставин я прослизнув крізь щілину в часі й назавжди застряв у цій порожнині.
Звук лунав настільки голосно, що я довго не міг збагнути, звідки він долинає. Та уважно прислухавшись, я зрозумів: із правого кінця коридору. Ступаючи в тенісних кедах якомога легше, я швидко попрямував туди. Цокання каблучків долітало з-поза останніх дверей. Звук начебто линув здалека, але, безсумнівно, з-поза цих дверей. На дверях – жодної вивіски. «Дивно», – подумав я. Ще недавно, коли я оглядав усі двері, тут також висіла табличка. Якому офісу вона належала, я не міг пригадати. Та все-таки вона була. Не сумніваюсь. Якби мені потрапили на очі двері без таблички, я запам’ятав би.
«А може, я бачу сон?» – подумав я. Та це не був сон. Таке не може приснитися. Події безперервно змінювали одна одну. У суворій послідовності. Я побував у торговельній частині Гонолулу, погнався за Кікі й опинився тут. Ніякий це не сон. Це – реальність. Із деякими відхиленнями, це правда. Але реальність залишається реальністю.
Так чи інакше, я вирішив постукати у двері.
Я постукав – і цокання припинилось. Як тільки останній звук завмер у повітрі, все навколо поринуло у глибоку тишу.
Десь із півхвилини я стояв перед дверима. Та нічого не сталося. Каблучки більше не цокали.
Я схопив рукою клямку, набрався духу – і крутнув її. Двері не замкнено. Я легко повернув клямку, і з ледь чутним скрипом двері прочинилися. Усередині було темно, злегка пахло намащеним паркетом. Кімната виявилася абсолютно порожньою. Без меблів, без освітлення. Останні відблиски сонця підфарбовували простір тьмяним синюватим світлом. На підлозі валялося кілька вицвілих газет. У кімнаті – ні душі.
Та от знову почулося цокання каблучків. Чотири кроки, не більше й не менше. А після того – знову тиша.
Цокання начебто долинало звідкілясь справа й трохи зверху. Я перетнув кімнату й біля вікна помітив ще одні двері. Також не замкнені. За ними – сходи. Тримаючись за холодне металеве поруччя, я почав поволі й обережно підніматися навпомацки сходами. Вони виявилися крутими. Напевне, запасними, на випадок пожежі. Кроки долинали звідти. Коли сходи закінчилися, переді мною показалися ще одні двері. Я спробував знайти вимикач, але чогось подібного не намацав. Не було ради: я натрапив рукою на клямку, повернув її – і двері відчинилися.
Кімнату заповнювала темрява. Не те щоб безпросвітна, але така, що фактично нічого не вдавалося розгледіти. Я зрозумів тільки одне: приміщення досить просторе. «Напевне, якийсь пентхауз [44]44
Фешенебельне помешкання на плоскому даху висотної будівлі (англ.).
[Закрыть]або склад на мансарді», – уявив я собі. Без вікон, а якщо з вікнами, то з опущеними віконницями. Посередині високої стелі видніло кілька віконечок, схожих на ілюмінатори. Місяць іще не зійшов, і світло через них не проникало. Тільки тьмяне сяйво вуличних ліхтарів ледь-ледь відтінювало контури віконечок, але майже нічого не освітлювало.
Я просунув голову в цю дивну темряву й гукнув:
– Кікі!
Хвильку почекав. Ніякої відповіді.
«Що ж робити?» – подумав я. Заходити в таку пітьму не хотілося – надто темно. Я вагався. І нарешті вирішив іще почекати. Може, очі поступово звикнуть до темряви. Або ще щось станеться.
Як довго я так простояв – не пригадую. Прислухався і вдивлявся в морок. Невдовзі хтозна-звідки до кімнати пробився ледь-ледь помітний промінчик. Невже зійшов місяць? А може, яскравіше запалали вуличні ліхтарі? Я відпустив клямку й поволі, обережно рушив усередину. Гумові підошви кедів шурхотіли за кожним кроком. І цей шурхіт прокочувався у просторі такою ж незрозумілою, навдивовижу нереальною луною, як і недавнє цокання каблучків.
– Кікі! – покликав я ще раз. Ніякої відповіді.
Як і підказувала на самому початку інтуїція, кімната виявилася надзвичайно просторою. Порожньою, із застояним повітрям. Я зупинився посередині й оглянувся довкола. Де-не-де в кутках видніло щось схоже на меблі. І судячи з попелясто-сірих обрисів – начебто диван, стільці, стіл і комод. Дивовижна картина. Меблі зовсім не схожі на себе. Вражало відчуття нереальності. Надто простора кімната і гнітюче мало меблів. Нереальний житловий простір, розширений за допомогою центрифуги.
Я напружив зір, намагаючись помітити де-небудь білу сумку Кікі. Її блакитне плаття, мабуть, розтануло б у темряві. А от білу сумку я, звісно, розгледів би. Може, Кікі сидить десь на стільці або на дивані?
Однак білої сумки я не бачив. Тільки щось безформне, схоже на зіжмакану білу тканину, лежало на стільцях і дивані. Я подумав, що це полотняні чохли абощо. Та коли підійшов ближче, то помітив, що це не чохли. Скелети! На дивані сиділи рука в руку два скелети, яким не бракувало жодної кістки. Один більший, інший менший. Сиділи в позі живих людей. Рука більшого спочивала на спинці дивана. Менший статечно склав руки на колінах. Здавалося, ніби ті двоє повмирали несподівано, нічого не помітивши, – і в незмінній позі перетворились у скелети. Вони начебто всміхались. І вражали своєю білістю.
Страху я не відчув. Чому – сам не знаю, але страху не мав. «Усе тут зупинилося», – подумав я. Зупинилось і більше не рухається. Як казав той агент поліції, кістки непорочної чистоти, що померли остаточно й безповоротно. І боятися їх нема чого.
Я обійшов усю кімнату. На кожному стільці сидів скелет. Усього – шість. Усі, крім одного, були в ідеальному стані й, видно, зробилися скелетами дуже давно. Вони сиділи на стільцях у таких природних позах, що начебто самі не помітили, як повмирали. Один скелет утупився в телевізор. Ясна річ, у вимкнений. Та все одно скелет (судячи зі зросту – мабуть, чоловік) не відривав очей від екрана. Неіснуючий зір, прикутий до неіснуючого зображення. Інший умер прямо за столом, на якому ще залишився посуд. А от що він їв, невідомо – страва перетворилася на білястий порошок. Ще один умер у ліжку. Його скелет був неповний – не вистачало лівої руки.
Я заплющив очі.
Власне, що це таке? Кікі, що ти збираєшся мені показати?
І знову почулося цокання каблучків. З якоїсь іншої кімнати. Та з якого боку – я не зрозумів. Здалося, начебто нізвідки, із жодного боку. Одначе мені стало ясно: ця кімната – глухий кут. Із неї нікуди не можна перебратися… Каблучки ще трохи цокали, а потім затихли. Натомість прийшла тиша – така густа, що подих перехоплювало. Я витер долонею піт із обличчя. Кікі знову випарувалася.
Я вийшов із кімнати, відчинивши двері, через які зайшов сюди. І коли наостанку озирнувся – побачив шість скелетів, що невиразно біліли в синюватій пітьмі. Здавалося, що вони от-от підведуться і заворушаться. А зараз тільки чекають, коли я піду. Досить мені піти, як спалахне екран телевізора, а на тарілки повернуться теплі страви. Я тихенько, щоб не заважати їхньому життю, зачинив двері, спустився сходами в порожній офіс. Там за цей час нічого не змінилося. Ніде ні душі. Тільки старі газети валялися на підлозі в тому самому місці, як і раніше.
Я підступив до вікна й подивився на вулицю. Як і перед тим, ліхтарі кидали на провулок своє білясте сяйво, а мікроавтобуси ті пікапи тулилися до тротуарів. Жодної людини я не побачив. Сонце вже зайшло.
І саме тоді на запиленому підвіконні я помітив клаптик паперу, завбільшки за візитну картку, а на ньому – сім цифр, написаних кульковою авторучкою, – очевидно, телефонний номер. Чорнило й папір були свіжі, не вицвілі. На звороті – жодного напису. Просто білий папір.
Я запхав папірець у кишеню і вийшов у коридор.
У коридорі я зупинивсь і знову якийсь час прислухався.
Але нічого не почув.
Усе завмерло. Абсолютна тиша – як у телефонній трубці з перерізаним дротом. Тиша глухого кута, з якого не можна вийти. Махнувши на все рукою, я спустився сходами вниз. У фойє першого поверху намагався розшукати адміністратора – хотів спитати, що це за контора. Та ніде його не знайшов. Я трохи почекав і за той час щораз більше почав турбуватися про Юкі. «Цікаво, скільки часу минуло, відколи я її залишив?» – спитав сам себе. Скільки – ніяк не міг угадати. Хвилин двадцять? Чи, може, година? Сутінки вже давно перетворилися на ніч. А я залишив її саму, м’яко кажучи, на найнебезпечнішій вулиці міста… «Так чи інакше, треба забиратися звідси», – вирішив я. Від подальшого перебування тут не буде жодної користі.
Я запам’ятав назву провулка й поспішив до автомобіля. З ображеним виразом обличчя Юкі дрімала на сидінні, слухаючи радіо. Я постукав – вона підвела голову й відімкнула двері.
– Вибач, – сказав я.
– Сюди приходили всякі типи. Щось верещали, у вікна гримали, машину розгойдували, – повідомила вона безбарвним голосом і вимкнула радіо. – Було дуже страшно.
– Вибач…
І тоді вона побачила моє обличчя. Умить її очі наче скрижаніли. Зіниці втратили свій колір і злегка затремтіли, як стояча водна гладінь, коли на неї падає листя з дерева. Губи заворушилися, стараючись висловити щось невимовне.
– Гей, де ви були і що там робити?
– Не знаю, – відповів я. Здавалося, ніби мій голос долинув невідомо звідки і, як цокання тих каблучків, розтанув у просторі. Я вийняв із кишені хустинку й повільно витер обличчя. Холодні краплі поту застигли на обличчі твердою плівкою.
– Сам не знаю. Власне, що я робив?
Юкі примружила очі й, простягти руку, торкнулася моєї щоки. М’якими, гладенькими пальцями. Не відпускаючи їх, вона голосно втягла носом повітря, ніби до чогось принюхувалась. Її носик ледь-ледь роздувсь і завмер. Вона не відривала погляду від мене, наче дивилася на мене з відстані одного кілометра.
– Там ви щось бачили, правда?
Я кивнув.
– Щось таке, чого не розказати. Чого не передати словами. Навіть якщо намагатися це зробити, ніхто не зрозуміє. А от я розумію… – Вона прихилилася до мене й легенько притулилася щокою до моєї щоки. Секунд десять-п’ятнадцять ми сиділи так, не ворушачись.
– Бідолаха, – сказала вона.
– Чому? – засміявся я. Сміятися не хотілось, але довелося. – З якого боку не дивись, я – звичайна нормальна людина. І загалом практична. І чого це мене так часто затягує в такі химерні історії?
– Справді, чому? – сказала Юкі. – Мене не питайте. Я – дитина, ви – дорослий.
– Правду кажеш, – погодився я.
– Але ваш настрій я добре розумію.
– А я ні.
– Почуття безсилля, – сказала вона. – Це коли вами крутить щось велике, а ви не можете нічого вдіяти.
– Можливо…
– У такі моменти дорослі люди напиваються.
– Це правильно, – погодився я.
Ми подалися в бар ресторану «Халекулані». Не біля плавального басейну, а в самому приміщенні готелю. Крім нас, у барі не було нікого. Я замовив мартіні, Юкі – содову з лимоном. Рідковолосий піаніст літнього віку із серйозним, як у Рахманінова, обличчям мовчки грав на роялі стандартний набір джазових творів: «Stardust», «But Not for Me», «Moonlight in Vermont». Технічно гра була бездоганною, але не дуже цікавою. Наприкінці він старанно відбарабанив прелюдію Шопена. Цього разу досить гарно. Юкі заляскала в долоні, піаніст усміхнувся, розтуливши губи на міліметрів два, й кудись зник.
Я допив третю порцію мартіні й, заплющивши очі, згадав ту злощасну кімнату. Як сон серед білого дня. Страшний сон, од якого спочатку обливаєшся потом, а, прокинувшись, полегшено зітхаєш… Та це не сон. Я знаю, що це не сон. І Юкі також знає. Знає, що я це бачив.Шість скелетів, вибілених часом. Що це означає? Невже скелет без лівої руки – Дік Норт? Тоді хто ж інші п’ять?
Що, власне, хоче повідомити мені Кікі?
Раптом підхопившись, я витягнув із кишені клаптик паперу, знайдений на підвіконні, підійшов до телефону й набрав той номер. Трубку ніхто не брав. Гудки лунали один за одним і пірнали, як грузило, в бездонну порожнечу. Я повернувся на стілець у барі й зітхнув.
– Як будуть квитки на літак, я завтра ж повертаюся в Японію, – заявив я. – Надто довго я тут затримався. Відпустка вийшла чудова, але, здається, пора зніматися з насидженого місця. Бо вдома доведеться залагоджувати деякі справи.
Юкі кивнула. Так, ніби заздалегідь знала, що я скажу.
– Гаразд. Про мене не турбуйтесь. Як хочете повертатися – краще повертатися.
– А що ж ти робитимеш? Тут залишишся? Чи поїдеш зі мною в Японію?
Вона злегка здвигнула плечима.
– Вирішила побути з мамою. Поки що не хочу в Японію. Гадаю, мама не відмовиться взяти мене до себе, якщо попрошу.
Я кивнув і допив залишки мартіні.
– Ну що ж, завтра я відвезу тебе до Макахи. Крім того, наостанку мені не завадило б іще раз зустрітися з твоєю матір’ю, правда?
Після того ми вирушили у рибний ресторанчик біля «Алоха-Тауер» на останню вечерю. Поки Юкі наминала омара, я випив порцію віскі й узявся до смажених устриць. Ми майже не розмовляли. У голові мені затьмарилося. Здавалося, що от-от за устрицями засну й перетворюся на білий скелет.
Юкі раз у раз поглядала на мене, і як тільки ми скінчили їсти, вона сказала:
– Здається, вам пора спати. У вас поганий вигляд.
Повернувшись у номер, я увімкнув телевізор і наодинці довго пив вино. Транслювали передачу про бейсбол. Змагання між командами «New York Yankees» та «Baltimore Orioles». Я дивився бейсбол без особливої цікавості, а просто хотів, аби телевізор залишавсь увімкненим. Заради хоч якогось зв’язку з реальністю.
Я пив вино, поки мене не почало хилити до сну. І лише тоді, раптом похопившись, іще раз набрав телефонний номер, написаний на папірці. І цього разу безрезультатно. Після п’ятнадцятого гудка я поклав трубку. І знову, сівши на диван і втупившись в екран телевізора, дивився, як Вінфілд приготувався відбивати м’яча. І саме тоді я відчув, як щось закрутилося в моїй голові.
Що?
Не відриваючи очей від екрана, я спробував думати про це щось.
Щось одне схоже на щось інше. Щось одне з’єднується з чимось іншим…
«Навряд», – подумав я. Але варто перевірити. Я взяв клаптик паперу з телефонним номером, підійшов до дверей і порівняв номер, який написала на них Джун, з номером на папірці.
Вони збігалися.
«Усе з’єднано», – подумав я. Все зчеплено одне з одним. І тільки я сам не можу збагнути суті цього зв’язку.
* * *
Наступного дня я вирушив у касу «Японських Авіаліній» і замовив квиток на післяобідній рейс. Після того виселився з готелю і відвіз Юкі до материного котеджу в Макаху. Ще вранці я зателефонував Аме й повідомив, що виникла нагальна справа і я змушений повернутися в Японію. Вона особливо не здивувалася. Сказала, що для дочки в неї завжди знайдеться місце і що вона не проти того, щоб я привіз Юкі до неї. Той день від самого ранку видався на рідкість похмурим. За такої погоди не було дивно, якби знову розбушувався шквал. На тому «Міцубісі-лансері», як завжди, під музику з радіоприймача, я мчав по знайомій автостраді вздовж узбережжя зі швидкістю сто двадцять кілометрів за годину.
– Ви – як Пекман, – сказала Юкі.
– Як хто? – перепитав я.
– Здається, ніби у вашому серці сидить Пекман, – відповіла вона. – І пожирає його, рисочку за рисочкою – пі, пі, пі…
– Я не зовсім розумію метафори.
– Щось вас гризе.
Якийсь час я мовчки вів автомобіль, думаючи над її словами.
– Іноді я відчуваю тінь смерті, – сказав я. – Дуже густу тінь. Здається, ніби смерть підступила зовсім близько. Ще трохи – простягне свою руку і вчепиться за ногу. Та мені не лячно. Чому? Бо це завждине моя смерть. Її рука завждихапає чужу ногу. Одначе щоразу, коли хтось умирає, мені здається, наче я потроху зношуюся… Чому?
Юкі мовчки здвигнула плечима.
– Чому – сам не знаю, – вів далі я. – Але смерть завжди поряд зі мною. І як тільки трапляється нагода, раптом виповзає з якої-небудь щілини…
– А може, це ваш ключ? Непевне, через смерть ви з’єднуєтеся з усім світом.
Я знову замислився над її словами.
– Ти, бачу, вмієш заганяти мене в депресію… – сказав я.
Дік Норт не на жарт засмутився, дізнавшись про мій від’їзд. Між нами не було надто багато спільного, але в наших стосунках відчувалася певна невимушеність. Крім того, я навіть відчував повагу до його ліричного прагматизму. На прощання ми потиснули один одному руки. І саме тоді я згадав про той скелет. Невже це справді був Дік Норт?
– Слухай, а ти ніколи не думав, якою смертю помреш? – запитав я його.
Усміхнувшись, він на хвильку замислився.
– На війні часто думав. Бо там є різні способи, як умерти. А от останнім часом мало думаю. Нема часу сушити собі голову такими складними речами. У мирний час людина набагато більше зайнята, ніж на війні. – І він засміявся. – А чого ти про це питаєш?
– Без особливої причини, – відповів я. – Просто спало на думку.
– Я подумаю, – пообіцяв він. – І наступного разу розкажу.
Після того Аме запросила мене на прогулянку. Поволі, плече в плече, ми пішли маршрутом, призначеним для бігу підтюпцем.
– Спасибі вам за все, – сказала Аме. – Я справді вам дуже вдячна. Просто не знаходжу для цього слів. Але повірте мені… Здається, що завдяки вашій появі багато чого вдалося виправити. За вашого посередництва чомусь усе потекло тихо-мирно. Ми з Юкі змогли вдосталь наговоритись і трохи порозумітись. А тепер вона навіть приїхала, щоб пожити разом зі мною…
– Це ж чудово! – сказав я. Вираз «це ж чудово» я вживаю лише в критичній ситуації, коли в голові не знаходжу слів схвалення, а мовчати незручно. Та Аме, звісно, цього не помітила.
– У мене таке враження, що після зустрічі з вами дочка душевно заспокоїлася. Стала менше, ніж перед тим, дратуватися. Видно, ваші характери сходяться. Навіть не знаю, чому… Напевне, є у вас щось спільне. А як ви думаєте?
– Не знаю, – відповів я.
– А що робити зі школою? – спитала вона мене.
– Як сама не хоче, то краще не посилати, хіба ні? – відповів я. – Дитина з непростим характером, уразлива, з примусу, гадаю, нічого не робитиме. Краще найняти репетитора, який дав би їй мінімум найпотрібніших знань. Як не крути, а зубріння перед іспитами, нікчемні гуртки за вподобаннями, беззмістовні змагання, пригнічення особи колективом, лицемірні правила поведінки – все це їй не підходить. Школа – не те місце, куди треба ходити проти власної волі. Деякі люди можуть успішно вчитися й самі. Набагато краще було б розвинути лише їй властиві здібності, правда? А я впевнений, що в неї їх чимало. І тоді може статися, що вона сама захоче відвідувати школу. В усякому разі, треба дати їй самій за себе вирішити, чи не так?
– Та, мабуть, – кивнула Аме, на мить замислившись. – Напевне, ви праві. Мені самій не властива колективістська психологія, та й школу я прогулювала, а тому добре розумію, про що йдеться.
– Ну, а якщо розумієте, то що вас мучить? Яка проблема?
Вона захитала головою – так, що аж хребці на шиї хруснули.
– Та ніяких проблем! Просто щодо Юкі я не мала твердої впевненості як мати. І ніяк не могла позбутися такого відчуття. Не розуміла, що це вона каже? Мовляв, до школи можна й не ходити. Коли ти в собі не впевнена, стаєш слабкішою, правда? Бо зазвичай вважається, що кинути школу – означає зашкодити суспільству…
«Зашкодити суспільству?»– подумав я.
– Звичайно, я не знаю, чи цей висновок правильний. Бо невідомо, як у кого складеться майбутнє. Може, нічого доброго й не вийде. Та мені здається, якщо ви – як мати або як друг – зможете їй у житті показати, що тісно з нею пов’язані, що до певної міри її поважаєте, то вона, дитина з чудовою інтуїцією, впорається успішно з усім сама.
Якийсь час вона йшла мовчки, запхавши руки в кишені.
– Я бачу, ви дуже добре розумієте її настрій, правда? Як це вам удається?
«Бо намагаюся зрозуміти», – хотів я сказати, але, звісно, промовчав.
Потім Аме зізналася, що хотіла б чимось віддячити мені за те, що приглядав за дочкою.
– Можете не турбуватися, бо мені вже щедро віддячив пан Хіраку Макімура, – сказав я. – І досі не збагну, за що стільки…
– Та я сама хочу! Бо забуду, якщо зараз цього не зроблю.
– От і забудьте! Я вам дозволяю, – розсміявшись, сказав я.
Вона присіла на лавочку біля доріжки, добула з кишені сорочки сигарети й закурила. Зелена пачка «Сейламу» розм’якла від поту. Як і раніше, пташки виспівували свої незмінні мелодії.
Аме довго сиділа мовчки й курила. Затягувалася насправді разів два-три, впродовж решти часу сигарета, затиснута між пальцями, перетворювалася на попіл, який сипався на траву. «Ось який вигляд має мертвий час», – спало мені на думку. В її руці час умирав, обертаючись на білястий попіл. Я слухав пташиний спів і дивився, як доріжками внизу роз’їжджають візочки садівників. Відколи ми прибули до Макахи, погода неквапом стала поліпшуватись. І тільки одного разу здалека долинув глухий гуркіт грому, і все стихло. Густі сірі хмари, наче розчавлені якоюсь нездоланною силою, розлетілися на клапті – і звичне сонячне світло й тепло знов залили землю. Аме, в бавовняній сорочці з короткими рукавами (для роботи найчастіше вона одягала саме її, розпихаючи по нагрудних кишенях авторучки, фломастери, запальничку та сигарети), сиділа на гарячому осонні без темних окулярів. Ні сліпуче проміння, ні спека, її, здавалось, особливо не турбували. Хоч, як видно, їй було жарко: по шиї стікали краплі поту, а подекуди на сорочці проступали темні плями. Та вона нічого не помічала. Чи то через душевну зосередженість, чи то через душевну розкиданість – не мені судити. В усякому разі, так минуло хвилин десять. Десять хвилин перебування в нереальності після миттєвого переміщення в часі-просторі. Складалося враження, що вона ставиться байдуже до такого явища, як плин часу. Ніби час не був складовим елементом її життя. А якщо й був, то посідав у ньому найнижче місце. На відміну від мого випадку. Мене очікував замовлений квиток.
– Мені пора їхати, – сказав я, поглянувши на годинник. – В аеропорту треба здати автомобіль і розплатитися за його оренду, а тому хотілося б прибути туди завчасу.
Вона ще раз спробувала зосередити свій неуважний погляд на мені. Такий вираз обличчя я іноді помічав у Юкі. Вираз, який промовляв: «Доведеться змиритись із реальністю». «Між ними багато чого спільного чи то в характері, чи то у схильностях», – знову подумав я.
– Ой, дійсно! Ви квапитеся, правда? Я забула, – сказала вона й похитала головою – раз ліворуч, раз праворуч. – Вибачте, трохи замислилася…
Ми підвелися з лавочки і тим самим маршрутом пішли назад до котеджу.
Проводжали мене всі троє. Я порадив Юкі не об’їдатися покидьками з усяких «макдональдсів». Вона тільки стулила губи. «А втім, усе буде гаразд, адже поряд є Дік Норт», – подумав я.
У дзеркалі заднього виду три постаті здалися мені дуже дивними. Дік Норт розмахував високо піднесеною рукою. Аме, схрестивши руки, дивилася вперед невидющими очима. Юкі, відвернувшись убік, носком сандалії підбивала камінь. Усі вони справді скидалися на різношерсту команду випадкових людей, покинутих на краю недосконалого космосу. Навіть не вірилося, що хвилину тому і я належав до її складу. На повороті я крутнув кермо вліво, і їхні зображення в дзеркалі зникли. Уперше за довгий час я залишився сам.
* * *
Опинившись на самоті, я почувавсь якнайкраще. Звичайно, це не означає, що товариство Юкі мене обтяжувало. Просто взагалі самотність – річ непогана. Ні з ким не треба радитися, перш ніж щось робити. Ні перед ким не треба виправдовуватися за помилки. Утнеш якусь дурницю – сам над собою пожартуєш, сам і посмієшся. І ніхто тобі не скаже: «Які в тебе дурні жарти!». А зробиться нудно – вирячишся, скажімо, на попільницю, та й усе. І ніхто тебе не спитає: «Чого ти вирячився на попільницю?». Погано це чи добре – до самотнього життя я давно звик.
Як тільки я залишився сам-один, барви й запахи злегка таки змінилися. Я глибоко вдихнув повітря й відчув, ніби у грудях стало просторіше. Я налаштував радіо на джазову радіостанцію і, слухаючи чи то Коулмена Хоукінса, чи то Лі Морґана, у гарному настрої гнав автомобіль до аеропорту. Хмари, що недавно суцільно закривали небо, тепер, наче кимсь силоміць розірвані, розповзлись окремими клаптями по різних кутках небокраю. Невтомний пасат, гойдаючи листям пальм, поволі гнав ці клапті все далі й далі на захід. Було видно, як «Боїнг-747» угризається в небо під гострим кутом, як срібний клин.
Я залишився сам – і будь-які думки раптом вилетіли з голови. Я відчув, що миттю в голові полегшало. Але моя свідомість не могла так швидко пристосуватися до цієї зміни. Все-таки не думати ні про що було приємно. «От і не думай ні про що! – сказав я собі. – Ти на Гаваях, чорт його бери! Навіщо тобі про щось думати?». Явикинув із голови геть-чисто все й зосереджено гнав автомобіль уперед, насвистуючи мелодії «Stuffy», «Side-Winder» із силою, що нагадувала протяг крізь щілину. Під час спуску зі швидкістю сто шістдесят кілометрів за годину вітер завивав, як шалений. Коли дорога різко звернула – переді мною широко відкрилась яскрава синь Тихого океану.
«От і скінчилася відпустка», – подумав я. Хоч би там що, а все на світі коли-небудь закінчується.
Діставшись до аеропорту, я віддав орендований автомобіль, зареєструвався біля конторки «Японських Авіаліній» і наостанку ще раз у телефонній будці набрав загадковий номер. Як я і сподівався – ніякої відповіді. Лише безперервні гудки. Я поклав трубку і довго дивився на телефонний апарат. Зрештою махнув на все рукою, зайшов до залу очікування першого класу й випив джину з тоніком.
«Токіо», – подумав я. Але нічого токійського в голові не спливало.
