Текст книги "Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2"

Автор книги: Харуки Мураками

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 15 страниц)

– Казали, – відповіла вона.

– От у чому причина, – вів я далі. – І коли я з тобою, ці почуття іноді повертаються до мене з минулого. Я знову відчуваю колишній шум дощу, колишній запах вітру. Відчуваю зовсім поруч… Це таке приємне відчуття! Колись і ти це зрозумієш…

– А я й тепер розумію.

– Невже?

– І я досі багато чого втратила, – сказала вона.

– Виходить, тобі не треба нічого пояснювати, – зрадів я.

Після того Юкі хвилин десять мовчала. А я знову розглядав відвідувачів храму.

– Крім вас, мені ні з ким нормально поговорити, – сказала вона нарешті. – Це правда. А тому, коли вас нема, я майже ні з ким не розмовляю.

– А Дік Норт?

Юкі висунула язика і зробила гримасу.

– Дурень, якого світ не бачив!

– В якомусь розумінні – можливо. А в іншому – ні. Він не такий уже й поганий. І ти сама, гадаю, мала б це розуміти. Дарма що однорукий, а порається вдома набагато краще за дворуких. І притому не нав’язливий. Таких людей на світі не так і багато. Можливо, він людина не такого масштабу, як твоя мати. Та й не дуже великого таланту. Одначе до твоєї матері він ставиться серйозно. А може, й любить. Надійна людина. І кухар прекрасний. До того ж приязний.

– Можливо, що так… Та все одно дурень!

Я більше нічого не сказав. Зрештою, в Юкі своє ставлення і свої почуття.

Розмова про Діка Норта на цьому скінчилася. Ми трохи згадали про гавайське сонце, хвилі, вітер і «Пінья-коладу». А коли Юкі сказала, що зголодніла, ми зайшли в найближчу кондитерську і з’їли по млинцю та булочці з мармеладом. Потім поїхали на метро дивитися кіно.

Наступного тижня Дік Норт загинув.

34

У понеділок увечері Дік Норт відправився в Хаконе купувати продукти і, коли вийшов із супермаркету з пакетами в руці, його збила вантажівка. Звичайнісінький нещасний випадок. Навіть сам водій не розумів, чому за такої поганої видимості спускався дорогою вниз, не зменшивши швидкості. Мовляв, напевне, лихий попутав. Однак і Дік Норт припустився помилки. Переходячи вулицю, спочатку подивився ліворуч, а потім, через кілька секунд, – праворуч. Таку помилку роблять усі, хто повертається до Японії після тривалого перебування за кордоном. Від незвички до лівостороннього руху, коли переплутують, у котрий бік треба спочатку дивитися на переході [56]56
  Рух автотранспорту в Японії – лівосторонній.


[Закрыть]. Здебільшого такі люди відбуваються тільки переляком, та іноді трапляється справжнє нещастя, як у випадку з Діком Нортом. Вантажівка збила його з ніг, а легковик із кузовом переїхав його на зустрічній смузі. Настала миттєва смерть.

Дізнавшись про це, я передусім згадав, як ми купували товари в супермаркеті. Як він ретельно вибирав товари, як уважно перевіряв кожен фрукт, як непомітно вкидав у візок пачку «тампаксів». «Бідолаха!» – подумав я. Як добре поміркувати, до останніх днів у житті йому не щастило. Втратив ліву руку від вибуху міни, на яку наступив ногою інший солдат. Із ранку до вечора гасив недокурки, які ненароком повсюди залишала Аме. І загинув, потрапивши під колеса автомашини з пакетами із супермаркету в руці.

Кажуть, що його ховала власна сім’я – дружина й діти. Ясна річ, ні Аме, ні Юкі, ні я туди не поїхали.

Я забрав назад свою «Субару» і в суботу пополудні відвіз Юкі до Хаконе. «Бо маму зараз не можна залишати саму», – сказала Юкі.

– Вона справді сама не зможе дати собі ради. А тітка-служниця вже досить стара й нездатна з усім упоратися. Крім того, на ніч вона йде додому. Тож маму не можна залишати саму.

– Мені здається, якийсь час тобі краще побути з нею, – порадив я.

Юкі кивнула. І знічев’я перегорнула дорожній атлас.

– Слухайте… Останнім часом я казала про нього якусь гидоту?

– Про Діка Норта?

– Ага.

– Ти назвала його дурнем, якого світ не знав, – сказав я.

Юкі запхала атлас у кишеню на дверцятах і, зіпершись ліктем об відчинене вікно, видивилася на краєвид попереду автомобіля.

– Та коли зараз згадаю, він усе-таки був зовсім непоганим… Добрим до мене. Багато чого вмів. Навчав мене серфінгу. Без однієї руки, він був набагато жвавіший за дворуких. І маму оберігав, як тільки міг.

– Я знаю. Зовсім непогана людина, – погодився я.

– Та мені завжди кортіло говорити про нього самі гидоти.

– Знаю, – повторив я. – Ти просто не могла втриматися. Та в цьому не твоя вина.

Юкі все дивилася вперед. І ні разу не глянула на мене. Весняний вітер, вриваючись у вікно, гойдав її чубчиком, мов травою на лузі.

– Хоч як це сумно, але він був людиною такої вдачі, – сказав я. – Зовсім непоганою. У певному розумінні навіть вартою поваги. Та досить часто до нього ставились, як до урни для сміття, куди кожен може кинути що хоче. Був зручним для користування. Чому – сам не знаю. Може, народився з такими нахилами. Так само, як твоя мама з почуттям безперечної вищості над усіма… Взагалі, посередність – це як пляма на білому піджаку. Як пристане – ніколи не відмиється.

– Це несправедливо, правда?

– У принципі, життя – несправедлива штука, – сказав я.

– А все-таки мені здається, що я завдавала йому неприємностей.

– Кому? Діку Норту?

– Ага.

Я зітхнув, зупинив автомобіль на узбіччі й заглушив мотор. А відірвавши руки від керма, глянув їй прямо в вічі.

– Вважаю, що так думати не годиться, – сказав я. – Замість того, щоб каятися, краще б від самого початку ти ставилася до нього справедливо. Або принаймні намагалася це робити. Але ти цього не робила. Тому не маєш права каятися. Ніякого.

Юкі дивилася на мене примруженими очима.

– Може, я скажу надто різко. Мені байдуже, як поводяться інші люди, але від тебе я не хотів би чути таких слів. Розумієш, про деякі речі не варто говорити вголос. Бо навіть якщо й говоритимеш, це ні до чого не приведе. Нікому не послужить в науку. Ти жалкуєш, що ставилася несправедливо до Діка Норта. І кажеш, що розкаюєшся у своїх вчинках. Може, це й справді так. Та я на місці Діка Норта не потребував би від тебе такого легкого каяття. Гадаю, він не хотів би почути від когось такі слова: «О, як ганебно ми поводилися!» Справа у добропорядності й толерантності. Тобі цього ще доведеться навчитися.

Юкі не відповіла ні слова. Спершись ліктем об вікно, вона стискала пальцями скроні. І, заплющивши очі, ніби спала. Тільки іноді піднімалися та опускалися її вії, а губи злегка тремтіли. «Мабуть, у душі вона плаче», – подумав я. Плаче без ридання, без сліз. Я раптом спіймав себе на думці, чи не забагато я сподівався від тринадцятирічної дівчини? І чи маю я право так гордо її повчати? Та нічого не вдієш. Де в чому не можна давати попуску нікому – незалежно від того, з ким маєш справу та якого він або вона віку. Дурість – це дурість. І терпіти її не годиться.

Юкі довго просиділа в тій самій нерухомій позі. Я простягнув руку й торкнувся легенько її плеча.

– Не переживай. Ти ні в чому не винна, – сказав я. – Можливо, це я дивлюся на все надто вузько. Чесно кажучи, ти робиш усе правильно. Нічим не переймайся.

Одна сльоза прокотилася по її щоці й упала на коліно. От і все. Більше нічого – ні схлипування, ні стогону. Досить і цього.

– Що ж мені робити? – спитала Юкі трохи згодом.

– А нічого, – відповів я. – Бережи в собі те, чого не скажеш словами. Із поваги до покійника. Із плином часу ти багато чого сама зрозумієш. Що має залишитися – залишиться, що піде – те піде. Час багато чого розв’яже. А чого не розв’яже – ти вирішиш сама. Я не занадто складно висловлююся?

– Трохи, – відповіла Юкі, ледь-ледь усміхнувшись.

– Таки складно, – визнав я, засміявшись. – Гадаю, мало хто розуміє те, що я кажу. Бо, як мені здається, більшість людей думає зовсім по-іншому. Та все одно я вважаю, що мої міркування найправильніші. Так завжди виходить, коли я комусь щось конкретне розжовую. На жаль, люди вмирають несподівано. Людське життя набагато крихкіше, ніж ти думаєш. А тому треба ставитися до людей так, щоб потім ні за чим не жалкувати. Справедливо й, по змозі, щиро. А тих, хто цього не робить, хто легко проливає сльози і кається, коли людина вже померла, – я не люблю. Особисто я таких не сприймаю.

Обпершись об дверцята, якийсь час Юкі дивилася на мене.

– Але ж це, напевно, дуже важко, – сказала вона.

– Важко. Ще й як, – погодився я. – Але варто це робити. Навіть безголосий товстозадий Боб Джордж вибився в поп-зірку. Зусилля – це все.

Юкі злегка всміхнулась. І кивнула.

– Мені здається, начебто я вас розумію, – сказала юна.

– Ти взагалі кмітлива, – сказав я і запустив мотор.

– А чого це ви весь час торочите мені про Боба Джорджа? – запитала вона.

– Цікаво – чому?

– Може, насправді він вам подобається?

– Я над цим як слід подумаю, – пообіцяв я.

* * *

Вілла Аме розміщувалася в зоні дачної забудови, розробленої відомою фірмою нерухомості. В’їзд до зони відкривався великою брамою, відразу за нею виднів плавальний басейн і кафетерій. Поряд із кафетерієм – щось схоже на міні-супермаркет, завалений всяким харчовим непотребом. Такі люди, як Дік Норт, узагалі його обминали. Так само я там не мав би що робити. Звиваючись, дорога пішла вгору, і моя славна «Субару», як і слід було сподіватися, трохи захекалася. Вілла Аме, занадто велика для сім’ї з двох людей, стояла посередині схилу. Я зупинив автомобіль і з багажем Юкі піднявся східцями на кам’яний ґанок. У самому низу пагорба між рядами криптометрій мерехтіло море. У повітрі пливла легка імла, а море переливалося тьмяними весняними барвами.

Із запаленою сигаретою в руці Аме походжала по просторій, залитій сонцем вітальні. Пожмакані недокурки «Сейлему» вщерть заповнювали величезну попільницю. Увесь стіл був обсипаний попелом так, наче хтось сильно подув у попільницю. Аме кинула туди черговий недокурок, підійшла до Юкі й покуйовдила її волосся. На ній була велика жовтогаряча теніска й вицвілі сині джинси. Волосся розтріпане, очі запалені. Мабуть, вона всю ніч не спала, а курила сигарети одну за одною.

– Це було щось нечуване! – сказала Аме. – Справжнє страхіття! І чому весь час трапляються якісь жахи?

Я погодився, що це справді жахлива подія. А вона розповіла подробиці вчорашнього нещасного випадку. Мовляв, усе сталося так раптово, що вона впала в нестяму. І душевно, і фізично.

– А тут іще служниця сказала, що не може прийти, бо в неї гарячка. Саме сьогодні. І чого вона в такий час заслабла? Просто збожеволіти можна. Поліція приходила, дружина Діка дзвонила. Що мені тепер робити? Сама не знаю.

– І що казала його дружина? – запитав я.

– Я нічого не второпала, – зітхнувши, відповіла Аме. – Вона тільки плакала. Та раз у раз щось тихо шепотіла. Майже нечутно. Я губилася й не знала, що ж їй сказати… Бо що ж тут відповіси, правда?

Я кивнув.

– Тож я сказала, що всі його речі відішлю їй якнайскоріше. Та вона не переставала плакати. Як несамовита.

Після цих слів Аме глибоко зітхнула й опустилася на диван.

– Що-небудь вип’єте? – спитав я.

– Якщо можна, гарячої кави, – відповіла вона.

Передусім я витрусив недокурки з попільниці, витер ганчіркою попіл зі стола і відніс на кухню чашку з гущею какао на дні. Потім прибрав на кухні, скип’ятив воду в чайнику й заварив міцної кави. На кухні справді все було розставлено так, щоб Дік Норт міг легко куховарити, але тепер, через день після його смерті, виразно проступили ознаки безладу. Посуд у раковині, цукорниця без покришки. На газовій плиті – плями від висохлого какао. Столовий ніж із недорізаним сиром чи бозна-чим.

«Бідолаха», – подумав я. Скільки зусиль він доклав, аби створити свій порядок! Та минув один день – і все це безслідно зникло. Наче й ніколи такого не було. Люди залишають свої тіні в тому місці, яке їм найбільше підходить. Для Діка Норта таким місцем була кухня. Але й у ній за одну мить не стало його хиткої, малопомітної тіні.

«Бідолаха», – повторив я подумки.

Інших слів не знайшов.

Коли я приніс каву, Аме та Юкі сиділи на дивані, притулившись одна до одної. Спочиваючи головою на плечі дочки, Аме дивилася згаслим, вологим від сліз поглядом у простір. Здавалося, що під дією наркотиків у неї нервове виснаження. Юкі мала байдужий вигляд, але начебто не відчувала особливого невдоволення від того, що знеможена мати спирається на неї. «Дивовижні мати й дочка!» – подумав я. Щоразу, коли вони разом, їх огортає якась дивна атмосфера. Щось таке, чого я не відчував у кожної з них окремо. А що саме – я не здогадувався.

Аме взяла чашку обома руками й пила каву повільно, як щось надзвичайно рідкісне.

– Смакота! – сказала вона.

Допивши каву, Аме начебто трохи заспокоїлась. Її очі посвітлішали.

– А ти що-небудь вип’єш? – запитав я Юкі.

Юкі байдуже захитала головою.

– Усе вже скінчилось? Усі оті юридичні та інші формальності? – спитав я Аме.

– Так, скінчилося. Конкретне розслідування нещасного випадку не було особливо складним. Бо це звичайнісінький нещасний випадок. Приходив поліцейський, повідомив про нещастя. А я попросила його подзвонити дружині Діка. Вона, здається, відразу приїхала в поліцію. І всі формальності взяла на себе. Бо я з Діком ніяк юридично не пов’язана. Після того вона зателефонувала мені додому. Майже нічого не говорила, а тільки плакала. Жодного докору, нічого…

Я кивнув. «Звичайнісінький нещасний випадок», —подумав я. Мине ще тижнів три – і вона, напевне, забуде, що жив на світі Дік Норт. Вона з тих жінок, що легко забувають. А він із тих чоловіків, кого легко забути.

– Я можу вам чимось допомогти? – запитав я її.

Аме зиркнула на мене і втупила в підлогу свій погляд. Пустий – без жодної думки й почуття. І довго думала. А поки думала, в її очах знову потроху світлішало. Здавалося, ніби вона йшла кудись далеко, та раптом передумала й повернулася назад.

– Речі Діка… – сказала вона, наче відкашлюючись. – Ті, які я пообіцяла повернути його дружині. Я вам про це казала, чи не так?

– Так, казали.

– Я їх зібрала вчора ввечері. Рукописи, друкарську машинку, книжки, одяг – усе це поскладала у валізу. Їх не так уже й багато – в одну велику валізу вмістилися. Він не з тих, що обзаводяться багатьма речами… Вибачте, ви не могли б відвезти їх йому додому?

– Звичайно, відвезу. А куди це?

– Десь поблизу храму Ґотокудзі в Токіо, – сказала вона. – Але точної адреси я не знаю. Може, самі пошукаєте? Там, у валізі, серед документів…

Валіза була в кімнаті на другому поверсі. В кінці коридору. На її бирці значилось ім’я – Дік Норт – та адреса будинку, виписані акуратним почерком. Привела мене туди Юкі. Вузька довгаста комірчина, схожа на мансарду, але досить затишна. Юкі повідомила, що колись тут мешкала служниця. Дік Норт підтримував у кімнаті бездоганний порядок. П’ять заточених олівців, покладених рядочком на столі разом із гумкою, справляли враження натюрморту. Календар на стіні – з дрібними помітками. Обпершись об одвірок, Юкі мовчки розглядала кімнату, в якій панувала глибока тиша. І тільки за вікном щебетали птахи. Я згадав про котедж у Макасі. Там стояла така сама тиша. І так само жодного звуку, крім пташиного співу.

Я спустився з валізою в руках униз. Авжеж, напхана рукописами та книжками, вона виявилася набагато важчою, ніж могло здаватись. Її вага змусила мене відчути значущість смерті Діка Норта.

– Негайно й відвезу, – сказав я Аме. – Бо таку справу краще не відкладати на потім. Що для вас іще зробити?

Аме розгублено подивилася на Юкі. А та здвигнула плечима.

– Правду кажучи, в нас їжі обмаль, – тихо сказала Аме. – Він пішов купувати продукти – й тоді все це сталось, а тому…

– Не хвилюйтесь. Я куплю вам усе, що треба, – сказав я.

Я перевірив вміст холодильника і склав список потрібних продуктів. Потім спустився на автомобілі до міста і в супермаркеті, перед яким загинув Дік Норт, накупив усякої поживи. Днів на чотири-п’ять їм вистачить. Кожен привезений продукт я обгорнув целофаном і запхав у холодильник.

– Дякую, – сказала Аме.

– Нема за що, – відповів я. Мені справді не було важко докінчити за Діка Норта те, що він не встиг зробити перед смертю.

Вони обидві проводжали мене з ґанку. Як і тоді в Макасі. Але цього разу ніхто не махав рукою. Махати рукою входило в обов’язки Діка Норта. Мати й дочка стояли поряд на кам’яних східцях і, майже не ворушачись, позирали вниз на мене. Як у сцені з якогось грецького міфу. Я закинув сіру пластикову валізу на заднє сидіння і сів за кермо. Вони стояли й дивилися мені вслід, аж поки я не опинився за поворотом. Сонце вже заходило, море на заході почало вбиратися в жовтогарячий колір. «Яка ніч чекає їх обох?» – подумав я.

Потім я згадав про однорукого скелета, побаченого в темній химерній кімнаті торговельного кварталу Гонолулу. «Невже це був скелет Діка Норта?» – подумав я. Напевне, там збираються чиїсь смерті. Шість скелетів – шість смертей. Та хто інші п’ять? Один – очевидно, Пацюк [57]57
  Персонаж із іншого твору Харукі Муракамі – роману «Погоня за вівцею».


[Закрыть]. Мій загиблий друг. Іще один – напевне, Мей. Залишилося троє…

Залишилося троє.

Однак чому Кікі привела мене туди? Навіщо їй здалося показувати мені ці шість смертей?

Я спустився з пагорба до Одавари й виїхав на швидкісне шосе Токіо-Нагоя. У Санґендзяя з’їхав на столичну автомагістраль і, добряче поблукавши по кручених вулицях району Сетаґая, з допомогою дорожньої карти нарешті дістався оселі Діка Норта. Звичайнісінького, нічим непримітного двоповерхового будинку. З на диво маленькими дверима, вікнами, поштовою скринькою і ліхтарем на воротах. Біля воріт я побачив на ланцюгу пса змішаної породи, що невпевнено крутився коло будки. У вікнах горіло світло. Чулися людські голоси. Біля порога лежало кілька пар чорних черевиків. Стояла також дерев’яна коробка з-під замовлених сусі [58]58
  Сусі (яп.) – колобки вареного рису, вкриті рибою, яйцем, овочами і приправлені оцтом та цукром.


[Закрыть]. У будинку відбувалося нічне прощання з покійним. «Принаймні хоч після смерті Дік Норт мав куди повернутися», – подумав я.

Я витяг з автомобіля валізу, доніс її до дверей і подзвонив. Коли на порозі з’явився чоловік середніх літ, я сказав: «Мене попросили відвезти ці речі сюди», – але вдав, що нічого більше не знаю. Чоловік глянув на бирку валізи й начебто все зрозумів.

– Велике вам спасибі, – сказав він щиро.

Повернувся я у свою квартиру на Сібуя в полоні змішаних почуттів. «Залишилося троє», – подумав я.

* * *

«Що, власне, означає смерть Діка Норта?» – розмірковував я вдома, потягуючи віскі. І дійшов висновку, що в його раптовій загибелі не було ніякого сенсу. В моїй картинці-загадці [59]59
  Головоломка, в якій треба скласти докупи дрібні фрагменти, щоб вийшла картинка.


[Закрыть]є кілька порожніх місць, але цей фрагмент – смерть Діка Норта – в жодне з них ніяк не вкладається. Хоч клади його виворотом, хоч втискуй боком – нічого не виходить. Може, цей фрагмент зовсім з іншої картинки? Одначе навіть якщо смерть Діка Норта не має сенсу, вона, здається, змінила ситуацію. У не зовсім хорошому напрямі. Не знаю чому, але так підказує мені інтуїція. Дік Норт, по суті, був доброю людиною. І по-своєму щось між собою зв’язував. Та от зараз його вже нема. Щось таки зміниться. Ситуація стане складнішою, ніж досі.

Приклад?

Ось вам приклад. Мені дуже не до вподоби застиглий погляд Юкі, коли вона з Аме. А також пустий погляд Аме, коли вона з Юкі… Мені здалося, що саме в цьому ховається щось зловісне. Юкі мені подобалася. Розумна дівчина. Іноді страшно вперта, але загалом – щира. Так само прихильно я ставився до Аме. Коли ми розмовляли наодинці, вона перетворювалась на привабливу жінку. Щедро обдаровану й безборонну. З набагато більшою часткою чогось дитячого, ніж Юкі. Та от присутність їх обох мене страшенно втомлювала. І тоді я розумів нарікання Хіраку Макімури на те, що життя з ними звело нанівець його талант.

Так, це правда – коли мати й дочка були разом, між ними виникала напруга.

Досі між ними стояв Дік Норт. Та зараз його вже нема. І в певному розумінні я опинився віч-на-віч із ними.

Ось такий приклад.

Кілька разів я зустрічався з Ґотандою й кілька разів телефонував Юмійосі. Загалом її ставлення до мене залишалося прохолодним, але, судячи з її голосу, вона начебто тішилася тим, що я дзвоню. Принаймні не дратувалася. Не пропускаючи ні разу, двічі на тиждень вона відвідувала плавальний басейн, а вихідними днями іноді зустрічалася з хлопцем. Розповідала, що минулої неділі виїжджала з ним на якесь озеро.

– У мене з ним нічого нема. Ми просто приятелі. Вчилися в одному класі середньої школи. Він у Саппоро працює. От і все.

– Та я не маю нічого проти, – сказав я. І справді мене це не обходило. Мене турбував тільки басейн. А на яке озеро приятель возив її, на які гори витягував – мене зовсім не цікавило.

– Однак я подумала, що краще вам про це розповісти, – сказала Юмійосі. – Бо я ненавиджу, коли люди щось приховують.

– Мене це абсолютно не обходить, – повторив я. – Я ще приїду в Саппоро, ми зустрінемось і поговоримо. Ось що для мене важливо. Ходи на побачення з ким завгодно. Того, що відбувається між нами, це ніяк не стосується. Я постійно думаю про тебе. Як я вже казав, відчуваю, що нас щось пов’язує.

– Наприклад, що?

– Наприклад, готель, – відповів я. – Там є місце для тебе. А також для мене. Особливе місце для нас обох.

– Ага… – протягла вона. Не схвально, але й не заперечно. А просто нейтрально.

– Після того як ми розсталися, я зустрічався з багатьма людьми. Потрапляв у різні перипетії. Та все одно ти мені з думки не виходиш. Постійно хочу побачитися з тобою. Та все не можу поїхати. Бо ще багато справ не залагодив.

Щире, але нелогічне пояснення. У моєму дусі.

Між нами залягло мовчання середньої тривалості. Мовчання, за яким, здавалось, її нейтральність мала б зсунутися в позитивний бік. Хоча, врешті-решт, мовчання – це лише мовчання. Можливо, я все бачу в рожевому світлі.

– А як ваша робота? Посувається? – спитала вона.

– Гадаю, що так… Мабуть, таки так. Принаймні хочеться так думати, – відповів я.

– Було б добре, якби ви залагодили її до наступної весни, правда? – сказала вона.

– І не кажи, – погодився я.

* * *

Ґотанда мав трохи втомлений вигляд. Далося взнаки те, що йому доводилося викроювати час зі свого щільного робочого графіка для зустрічей із колишньою дружиною. Так, щоб не потрапити людям на очі.

– Ти ж погодишся з тим, що так вічно тривати не може. У цьому я не сумніваюся, – сказав Ґотанда, глибоко-глибоко зітхнувши. – Я зроду не схильний до такого хитромудрого життя. Загалом я – людина сімейного складу. А тому щодня страшно втомлююся. Здається, ніби нерви вкрай натягнуті…

Він розвів руки в сторони, ніби розтягуючи гумовий пояс.

– А ти б краще взяв відпустку й разом із нею гайнув на Гаваї, – порадив я.

– Якби я міг, – відповів він. І насилу всміхнувся. – Якби я міг – яке то було б щастя! Кілька днів ні про що не думати й валятися з нею на пляжі. Було б досить і п’яти днів. Е ні, п’ять – це розкіш. Хоч би три дні. За три дні втому як вітром здуло б…

Той вечір я провів у нього на Адзабу – вмостившись на шикарному дивані й потягуючи віскі, переглядав рекламний ролик із його участю. Відеоролик про таблетку від захворювання шлунково-кишкового тракту. Я вперше його побачив. Чотири прозорих ліфти якогось офісу із шаленою швидкістю то піднімаються, то опускаються. Ґотанда в чорному костюмі, зі шкіряним портфелем у руці – справжній представник ділової еліти – перебігає з ліфта в ліфт. У першому радиться з начальником, в другому домовляється з кралею-секретаркою про побачення, у третьому квапливо докінчує якусь роботу, в четвертому дзвонить по телефону. Перестрибувати з одного ліфта в інший – непросте заняття. Ґотанда залишається спокійним, нітрохи не міниться на обличчі, але насправді відчайдушно віддається цьому заняттю. За кадром чути голос: «День за днем втома наростає. Стрес накопичується у шлунку. Вам, вічно зайнятому, – найніжніші ліки…»

Я засміявся.

– О, як цікаво!

– І я так думаю. Звісно, будь-яка реклама – по суті, дрантя. Але цей ролик досить добре знятий. Як це не прикро, знятий набагато якісніше, ніж більшість фільмів із моєю участю. І вгачено в нього силу-силенну грошей. На декорації, спецефекти, комбіноване знімання… Бо рекламодавці готові витрачатися на будь-яку яскраву деталь. Тим паче що задум цікавий.

– Просто як сторінка твого теперішнього життя.

– Абсолютно точно! – підтвердив він. – Правду кажеш. У ролику – викапаний я. Викрою вільну хвилину й бігаю – то сюди, то туди… Життя віддаю роботі. І втому накопичую у шлунку. Та навіть ці таблетки не допомагають. Для проби випив їх цілий десяток – ніякого ефекту.

– А проте рухаєшся ти жваво, – сказав я, перемотуючи ролик до початку. – Смішний, як Бастер Кітон [60]60
  Бастер Кітон (1895–1966) – кінокомік початку XX століття.


[Закрыть]. Може, в тебе природна схильність до такої гри, як ти гадаєш?

Злегка всміхаючись, Ґотанда кивнув.

– Згоден із тобою. Комедії я люблю. З охотою зіграв би в них. Відчуваю, що в мене вийшло б. Гадаю, що можна утнути цікаву комедію з такою простодушністю, як у мене! Показати намагання головного персонажа жити чесно в цьому заплутаному, хитромудрому світі. Уже сам такий спосіб життя – суцільна комедія, правда? Ти розумієш, про що я?

– Аякже! – відповів я.

– І не треба видумувати ніяких особливо смішних трюків. Досить поводитись, як у житті. Уже від того люди кишки порвуть. От така гра мене вабить. Бо в сучасній Японії ніхто так не грає. Більшість комедійних акторів на сцені переграють. Я хотів би зробити навпаки – нічого не грати. – Він ковтнув віскі й глянув на стелю. – Однак такої ролі ніхто мені не дасть. Бо їм бракує уяви. Моя контора постійно торочить лише про ролі лікаря, вчителя та адвоката. Аж обридло. Я хотів би відмовитись, але моє становище не дозволяє. Тільки стрес у шлунку накопичую…

Відеоролик із ліфтами набув популярності й мав кілька варіантів продовження, які, однак, знімалися за одним шаблоном. Миловидий Ґотанда в діловому костюмі ледве встигав пересідати з поїзда на автобус, а з автобуса – на літак. Або з паперами під пахвою за допомогою линви видряпувався стінами висотної будівлі й перебирався з одного вікна в інше. І щоразу йому це вдавалося чудово. Що не кажи, мене захоплювала його незворушність у будь-якій ситуації.

– Спочатку мені казали, щоб я вдавав страшно втомленого. Режисер велів. Мовляв, так глядачам здаватиметься, ніби я от-от помру. Але я відмовився. Переконував, що буде цікавіше, якщо я все робитиму з незворушним виразом обличчя. Звісно, ті дýрні мене й слухати не хотіли. Але я не здавався. Не тому, що мені дуже подобається грати в рекламних роликах. Хоч-не-хоч доводиться працювати ради заробітку. Просто я вважав, що, напевне, із цього ролика щось путнє вийде… Вони наполягали на своєму – я до кінця не поступався. І от врешті-решт вони виготовили дві версії й усім показали. Ясна річ, моя версія сподобалася більше. Рекламний ролик, зроблений за моїми порадами, виявився успішним, але всі заслуги приписали режисеру. Кажуть, навіть якусь премію дали. Та мені це байдуже. Я – актор. Хто та як мене оцінює – мене не стосується. Однак я дивлюся з огидою на те, як вони гордо надувають щоки. Б’юсь об заклад, вони вірять, що сюжет цілого ролика – від початку до кінця – самі придумали. От вони які! Люди, позбавлені уяви, завжди швиденько підладжують усе під себе. А мене просто вважають привабливим актором-нездарою, який любить упиратися з будь-якого приводу.

– Я не збираюся говорити тобі компліменти, але мені здається, що ти по-своєму особлива людина, – зізнавався я. – Чесно кажучи, я цього не відчував, поки не порозмовляв із тобою по-справжньому. Я передивився кілька твоїх фільмів, але, правду кажучи, всі вони погані, хоча й трохи відрізняються один від одного. І навіть ти в них справляєш дуже неприємне враження.

Ґотанда вимкнув відео, налив нам іще раз віскі, поставив платівку Білла Еванса. І, знову присівши на диван, випив ковток. Як завжди, всі його рухи – сама вишуканість.

– Це правда. Ти не помиляєшся. Я знаю, що сам поступово опускаюся, коли знімаюся в таких нікчемних фільмах. Почуваюся страшно жалюгідним. Та, як я вже казав, я не в змозі щось вибирати. Нічогісінько не можу вибрати сам. Навіть колір краватки для себе. Дурні, які вважають себе розумниками, та міщани, переконані в бездоганності своїх смаків, потирають мною як їм хочеться. Іди туди, прийди сюди, роби те, роби се, їдь на тому-то, спи з такою-то… Нікчемне життя – як у бездарному фільмі. І не видно цьому кінця. Доки це триватиме? Сам не знаю. Хоча мені вже тридцять чотири. А через місяць сповниться тридцять п’ять.

– А чому б тобі не набратися відваги, на все це плюнути – й почати з нуля? Я думаю, ти зміг би так зробити. Залишити свою контору, зайнятися чимось приємним для душі й потроху вилазити з боргів…

– Твоя правда. І я не раз про це думав. Якби був сам, то, напевне, так і зробив би. Можливо, почав би з нуля – прилаштувався б до якоїсь театральної трупи і грав би ролі, які мені подобаються. Повір, я був би не проти цього. І якось розжився б… Та от біда – якби я опинився на нулі, вона мене кинула б, це точно. Вона з таких. Вона може дихати лише в теперішньому світі. Тож якби я був на нулі, вона задихнулася б. Річ не в тому, яка вона – добра чи погана. Просто вона так скроєна. Живе у світі знаменитостей, дихає його повітрям і вимагає такої самої атмосфери від свого партнера. А я її люблю. І не можу з нею розійтись. От у чому заковика.

Безвихідь.

– Усі дороги перекрито, – сказав Ґотанда, всміхаючись. – Поговорімо краще про щось інше. Бо навіть якби ми пробалакали до самого ранку – ні до чого путнього не дійшли б.

І ми заговорили про Кікі. Він захотів дізнатися про мої стосунки з нею.

– Хоча Кікі, вважай, звела нас, я, здається, майже нічого не чув про неї з твоїх уст, – сказав Ґотанда. – Може, тобі важко про це говорити? Якщо так, то не треба…

– Та ні, зовсім не важко, – відповів я.

Я розповів йому, як зустрівся з Кікі. Як ми чисто випадково познайомились і почали жити разом. Вона ввійшла в моє життя так само безшумно і природно, як повітря заповнює пустоти.

– Усе сталося само собою, – вів я далі. – Навіть не можу як слід пояснити. Усе раптом потекло, як вода в річці. Тому спочатку я особливо не дивувався. І тільки згодом відчув, що багато чого тоді сталось ірреального й нелогічного. Одне слово, абсурдного, це точно. Тож досі я про це нікому не розповідав.

Я ковтнув віскі й побовтав яскравими кубиками льоду на дні склянки.

– У той час Кікі підробляла в ролі моделі для реклами жіночих вух. Я побачив фото з її вухами й зацікавився нею. Це були, як би тобі сказати… справді ідеальні вуха. Я тоді готував макет реклами з використанням цієї фотографії. Попросив замовника зробити мені копію. Яка це була реклама – не пам’ятаю… В усякому разі, копію мені прислали. Страшно збільшену. Таку, що на ній навіть пушок виднів. Я повісив її на стіні своєї контори й щодня розглядав. Спочатку для робочого натхнення, але з часом таке споглядання стало невід’ємною частиною мого життя. І навіть коли виконав замовлення, такої звички не позбувся. Які це були чудові вуха! Якби я міг тобі їх показати! Бо без показу важко зрозуміти, що я маю на увазі. Самою досконалістю вони виправдовували своє існування.