Текст книги "Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2"
Автор книги: Харуки Мураками
сообщить о нарушении
Текущая страница: 15 (всего у книги 15 страниц)
44
Юмійосі прийшла о пів на сьому вечора. У тому самому жакеті, але у блузці іншого крою. Цього разу принесла з собою пластиковий пакет із переміною білизни, речами туалету й косметикою.
– Тебе коли-небудь застукають! – сказав я.
– Не бійтесь. Я спритна, – вона всміхнулась і, знявши жакет, повісила його на спинку стільця. Ми лягли на дивані й обнялися.
– Знаєте, я сьогодні цілісінький день тільки те й робила, що думала про вас, – сказала вона. – І ось до чого я додумалася. Що було б чудово, якби я щодня працювала в готелі, ввечері прокрадалася до вас у номер, ми спали б у обіймах одне одного, а вранці я знову йшла б на роботу.
– Хотіла б жити поблизу роботи? – спитав я, засміявшись. – На жаль, я не настільки багатий, аби перебувати в цьому готелі скільки мені заманеться. А крім того, така твоя щоденна практика, як не крути, привела б до того, що тебе вистежили б.
Юмійосі кілька разів невдоволено ляснула пальцями на колінах.
– У цьому світі не все йде так, як хочеться.
– І не кажи, – погодився я.
– Але ще кілька днів ви тут залишитеся?
– Ага. Думаю залишитися.
– Добре, що хоч кілька днів. Поживемо вдвох у цьому готелі.
Вона роздяглася. Знову все старанно поскладала – за звичкою. Зняла годинник, окуляри й поклала їх на стіл. Після того ми десь із годину віддавалися любощам. І, звісно, страшенно втомилися. Дуже приємною втомою.
– Чудово, – сказала вона. І знову заснула в моїх обіймах. Потім я встав, прийняв душ, добув із холодильника пиво, випив його наодинці й, сівши на стілець, дивився на обличчя сплячої Юмійосі, що наче світилася радістю.
Перед восьмою вона прокинулась і сказала, що голодна. Я переглянув готельне меню й замовив макаронну запіканку і сандвічі. Юмійосі прибрала одяг і туфлі у стінну шафу, а коли у двері постукали, мигцем заховалась у ванну кімнату. Бой поставив замовлені страви на стіл, і я покликав Юмійосі назад.
Запіканку і сандвічі ми запивали пивом. Потім заговорили про майбутнє життя. Я сказав, що переберуся з Токіо до Саппоро.
– Усе одно мені нічого робити в Токіо. Тож нема сенсу там залишатися, – сказав я. – Сьогодні про це цілий день думав. Вирішив тут осісти й пошукати підходящу роботу. Бо тоді я зможу з тобою зустрічатися.
– Отже, залишитеся? – спитала вона.
– Так, залишуся, – відповів я. Тим паче, що, як подумав, перевозити багато речей не доведеться. Платівки, книжки, кухонне начиння, от і все. Завантажу в «Субару» – і на поромі переберуся на Хоккайдо. Великі речі можна продати або просто викинути, а тут заново придбати. Ліжко та холодильник давно пора обновити. Загалом, я надто довго зберігаю те, що одного разу купив. – Я винайму в Саппоро квартиру й почну нове життя. Ти зможеш приходити й ночувати в мене коли захочеш. Трохи так поживемо. Гадаю, що в нас добре вийде. Я повернуся в реальність, ти заспокоїшся. І ми залишимося разом.
Юмійосі всміхнулась і поцілувала мене.
– Чудово… – сказала вона.
– Я не знаю, що буде далі, – додав я. – Але в мене таке передчуття, що все складеться добре.
– Ніхто не знає, що буде далі, – сказала вона. – Та зараз – чудово. Пречудово…
Я ще раз подзвонив обслузі й замовив відерце льоду. Коли його приносили, Юмійосі знову сховалась у ванну кімнату. Я добув із холодильника пляшку горілки, пакет томатного соку, куплені ще вдень, і приготував дві порції «Кривавої Мері». Щоправда, без лимона і соусу «Lea and Perrins». Ми випили за наше здоров’я. Для повного щастя не вистачало тихої музики, і з радіотрансляційної мережі я вибрав канал популярної музики. Оркестр Мантовані з особливою помпезністю грав «Some Enchanted Evening». «Ну, що тут скажеш?» – подумав я, ледве стримуючи свою іронію.
– Який ви догадливий! – у захваті сказала Юмійосі. – Правду кажучи, я щойно подумала: «От було б добре випити „Кривавої Мері“!» Як ви здогадалися?
– Прислухайся – і почуєш, що треба. Придивися – і побачиш, що треба.
– Прямо як гасло… – сказала вона.
– Зовсім не гасло. А висловлена життєва позиція, – відповів я.
– Ви могли б стати фахівцем зі створення гасел, – сказала вона, хихикнувши.
Ми випили по три порції «Кривавої Мері». Потім роздягайсь і віддалися любощам. Ніжно й повільно. Нам вистачало одне одного. Обнімаючи її, я, здавалося, почув, як гуркоче старомодний ліфт у колишньому готелі «Дельфін». «Так, тут – головний вузол мого життя, – подумав я. – Я йому належу. Та найголовніше – це реальність. Усе гаразд, я вже нікуди не піду. Я підключився. Відновив свої контакти і з’єднався з реальністю. Я цього хотів – і Чоловік-Вівця підключив мене». Настала північ, і ми заснули.
* * *
Трясучи за плече, Юмійосі мене розбудила.
– Гей, вставайте! – шепотіла вона мені на вухо. Вже встигла одягтися, наче зібралася на роботу. У номері було ще темно, а половина мого мозку все ще залишалася в полоні несвідомості, схожому на тепле болото. Лампа біля подушки горіла. Годинник показував третю з лишком. Спочатку я подумав, чи не сталося чогось неприємного. Може, начальство вистежило, що вона в моєму номері. О третій годині ночі вона вчепилася за моє плече й сильно трясла. А крім того, вже одяглася. «Напевне, таки застукали. Що ж робити?» – думав я. Але нічого не міг придумати, хоч лусни.
– Прокидайтеся! Благаю, прокидайтеся! – вмовляла вона мене тихо.
– Прокинувся, – відповів я. – Що сталося?
– Вставайте й швидко одягайтеся.
Я послухався і притьмом одягнувся. Голову – у футболку, ноги – в джинси, п’ятки – в кросівки, руки в куртку. Блискавку затягнув до шиї. На все це витратив якусь хвилину. Як тільки я одягнувся, Юмійосі потягла мене за руку до дверей. І прочинила їх на два чи три сантиметри.
– Дивіться, – сказала вона. Я глянув крізь щілину в коридор. Там панувала темрява. Холодна й густа, як желе. Така глибока, що, здавалося, засмокче, якщо просунути туди руку. І відгонило знайомим запахом. Запахом старого запліснявілого паперу. Запахом вітру з безодні стародавніх часів…
– Знову та темрява… – прошепотіла вона мені на вухо.
Я обхопив її за стан і притиснув до себе.
– Усе гаразд. Нема чого боятися, – сказав я. – Це мій світ. Нічого поганого тут не відбувається. Ти перша розповіла мені про цю темряву. Завдяки чому ми й познайомилися.
Та сам я не був упевнений у своїх словах. Із переляку в мене аж жижки трусилися. Мене охопив первісний страх, якому не підвладна ніяка логіка. Страх, закарбований у генах і переданий із прадавніх часів. Будь-яка темрява – незалежно від її походження – страшна сила. Вона ковтає людину, спотворює її життя, розриває на шматки і не залишає від неї жодного сліду. Хто, перебуваючи в темряві, може бути в чомусь упевненим? Чи хтось повірить у право темряви на існування? У темряві будь-яка річ легко викривлюється, перевертається догори ногами і зникає. І тоне в небутті – єдиній суті темряви.
– Не бійся. Нема чого боятися, – сказав я їй, хоча насправді переконував самого себе.
– Що робити? – запитала Юмійосі.
– Спробуймо піти далі вдвох, – сказав я. – Я повернувся в цей готель, щоб зустрітися з вами двома. З тобою і з тим, що перебуває у глибині цієї темряви. І там чекає на мене.
– З тим, що жив у тій кімнаті?
– Так, саме з ним.
– Та мені страшно. Справді дуже страшно, – сказала Юмійосі. Її голос тремтів і надривався. Що ж у цьому дивного? Мене самого не покидав страх.
Я поцілував її у вічі.
– Не бійся. Тепер я з тобою. Тримаймося міцно за руки. І все буде гаразд. Хоч би що сталося – не відпускай моєї руки. Притулися до мене.
Я повернувся в номер, добув із сумки заздалегідь приготований ліхтарик та запальничку «Бік» і запхав їх у кишеню куртки. Потім повільно розчинив двері і, взявши Юмійосі за руку, вийшов у коридор.
– У якій бік підемо? – спитала вона.
– Праворуч, – відповів я. – Завжди праворуч. Так заведено.
Присвічуючи собі ліхтариком під ногами, я рушив коридором. Як і минулого разу, відчував, що це – не сучасний «DOLPHIN HOTEL». Відчував, що ми йдемо коридором набагато старішої будівлі. Із протертими червоними килимами, із прогнутою то тут, то там підлогою. Із фатальними, як на старечій шкірі, плямами на потинькованих стінах. «Старий готель „Дельфін“?» – подумав я. Не зовсім. Та було в ньому щось подібне до нього. Щось дельфіноготельне… Я пройшов трохи вперед – і, як минулого разу, коридор звернув праворуч. Я й собі повернув туди. Та, на відміну від попереднього випадку, я чогось не побачив. Світла спереду. Прочинених дверей, із яких пробивалося б слабке мерехтіння свічки. Для певності висновку я погасив ліхтарик. Те саме. Ніякого світла. Суцільна темрява, що, як підступні води потопу, облягала нас без жодного звуку.
Юмійосі міцно стискала мою руку.
– Світла не видно, – сказав я. Зовсім не своїм голосом – так страшно пересохло горло. – Із тих дверей видніло колись світло.
– Так само я його там бачила.
На повороті я зупинивсь і задумався. Невже щось сталось із Чоловіком-Вівцею? Чи, може, він спить? Е ні, такого не буває. При ньому завжди горить світло. Як маяк. Це його робота. Навіть засинаючи, світла він не гасить. Не має права… Мене охопило неприємне передчуття.
– Слухайте, повернімося назад, – сказала Юмійосі. – Надто темно. Повернімося й почекаймо наступної нагоди. Так буде краще. Не треба випробовувати долі.
Її застереження здавалося логічним. Тут справді було надто темно. І от-от могло статися щось неприємне. А проте я не повертався назад.
– Е ні, я хвилююся. Хочу піти вперед й перевірити, чи чогось не сталося. Можливо, я йому потрібний. А тому він знову підключив нас до цього світу. – І я знову запалив ліхтарик. Тонкий жовтий промінь вмить прорізав темряву. – Ходімо. Тримаймося за руки. Ти мені потрібна, а я – тобі. Турбуватися нема чого. Ми залишаємося.Більше нікуди не підемо. Та обов’язково сюди повернемося. Не бійся, все буде добре…
Поволі, крок за кроком, ми пішли вперед. У темряві плив легкий запах її шампуню, що солодко заколисував мої напружені нерви. Я тримав її долоню – маленьку, теплу, тверду. Ми почувалися в темряві пов’язаними одне з одним.
Кімната Чоловіка-Вівці знайшлася відразу. Бо тільки в ній двері були прочинені, а крізь їхню щілину просочувалося холодне затхле повітря. Я легко постукав. Як і того разу, цей стукіт прокотився коридором неприродно дзвінкою луною. Так, ніби у велетенському вусі хтось ударив по велетенському підсилювальному органі. Я постукав тричі й почекав. Минуло секунд двадцять-тридцять. Ніякої відповіді. Що сталось із Чоловіком-Вівцею? Може, помер? Правду кажучи, й минулого разу він мав страшно втомлений і постарілий вигляд. Тож не було б дивно, якби помер. Він жив дуже довго. Та роки давалися взнаки. І він колись мав умерти. Від такої думки я раптом занепокоївся. Якщо його не стало, то хто ж мене пов’язуватиме із цим світом? Хто мене тепер підключатиме?
Я відчинив двері, потягнув за собою Юмійосі й, зайшовши всередину, освітив ліхтариком підлогу. В кімнаті я застав у такому самому стані, як і минулого разу, купи старих книжок на підлозі, маленький стіл, на ньому тарілка замість свічника, а в ній недогарок завдовжки сантиметрів п’ять. Я добув із кишені запальничку, запалив свічку й загасив ліхтарик.
Чоловіка-Вівці ніде в кімнаті не було.
«Куди він дівся?» – думав я.
– А все-таки хто тут був? – спитала Юмійосі.
– Чоловік-Вівця, – відповів я. – Той, хто всім світом управляє. Тут – головний вузол, де він з’єднує мене з усім на світі. Своєрідний комутатор. В овечій шкурі, він живе тут із прадавніх часів. Це його житло. Він тут ховається.
– Від чого?
– Від чого ховається? Від війни, від цивілізації, від закону, від системи… Від усього, що йому чуже.
– Та він зник?
Я кивнув. І на стіні загойдалася велика тінь.
– Так, зник. Але чому? Хоча й не мав би зникати.
Мені здавалося, ніби я стою на краю Землі – як це уявляли собі стародавні люди. На краю, з якого все котилося водоспадом на саме дно пекла. Ми вдвох стоїмо над прірвою. Перед нами нічого нема. Тільки чорне ніщо. Холод у кімнаті, здавалося, проймав до самих кісток. І тільки долоні ледь-ледь нас зігрівали.
– Можливо, він уже помер, – сказав я.
– Не треба думати про погане в темряві, – сказала Юмійосі. – Думайте про щось світліше. Може, він вийшов щось купити? Може, в нього запас свічок вичерпався?
– А може, він пішов забрати назад сплачені податки з доходу? – сказав я. І ліхтариком освітив її обличчя. Вона ледь-ледь усміхалась. Я загасив ліхтарик і в тьмяному мерехтінні свічки пригорнув її до себе. – Слухай, у вихідні поїдемо вдвох куди-небудь за місто, га?
– Ну звичайно, – погодилася вона.
– Я переправлю сюди свою «Субару». Вона вживана, старого випуску, але добра автомашина. Я одного разу їздив на «Мазераті», але, чесно кажучи, «Субару» набагато краща.
– Звичайно.
– Вона в мене з кондиціонером і зі стереомагнітофоном.
– Нічого більше й не треба.
– Не треба, – підтвердив я. – Ми на ній поїдемо куди заманеться. Я хочу проїхатися з тобою по різних містах.
– Гарна думка.
Обнявшись, ми трохи постояли. Потім відпустили одне одного, і я знову засвітив ліхтарик. Вона нагнулась і підняла з підлоги тонку книжку. Брошуру під назвою «Дослідження з питань поліпшення породи йоркширських овець». Обкладинка поруділа, вкрилася шаром пилу, схожим на молочну плівку.
– Тут усі книжки про овець, – пояснив я. – В одній частині старого готелю «Дельфін» містився архів про вівчарство. Батько управителя займався дослідженням овець. Уся його бібліотека зібрана тут. Як спадщина вона перебуває в розпорядженні Чоловіка-Вівці. Та ці книжки вже нікому не потрібні. Тепер уже ніхто їх не читає. Та все одно Чоловік-Вівця їх оберігає. Мабуть, для цього місця вони багато важать.
Юмійосі взяла в мене ліхтарик, розгорнула книжку й, зіпершись об стіну, почала її читати. Стежачи за власного тінню на стіні, я мимоволі думав про Чоловіка-Вівцю. Куди він дівся? І саме тоді мене охопило неприємне передчуття. Серце підкотилося до самого горла. Щось тут не так. От-от станеться щось жахливе. Що саме? Я зосередився на цьому невідомому «щось».Та раптом похопився. «Що ти робиш? Так не можна!»– подумав я. Ми непомітно відпустили руку одне одного. Не можна цього робити. Ні в якому разі.За одну мить мене піт пройняв. Я поспішив простягти руку й схопити Юмійосі за зап’ястя. Та було вже запізно. Саме тоді, коли я простяг руку, Юмійосі поглинула стіна. Так само, як Кікі в тій кімнаті смерті. Її тіло ніби потонуло в сипучому піску. Разом із ліхтариком.
– Юмійосі! – скрикнув я.
Ніхто не відповів. Тиша й холод, злившись воєдино, запанували в кімнаті. Відчувалося, ніби темрява погустішала.
– Юмійосі! – закричав я ще раз.
– Гей, це просто! – пролунав із-за стіни здушений голос Юмійосі. – Справді просто! Як пройдете через стіну – опинитеся по цей бік…
– Це не так! – загорлав я. – Це тільки здається просто! Та як туди підеш – назад не вернешся. Ти цього не розумієш… Там – усе по-іншому, все нереально. Там – інший світ.Не такий, як цей!
Вона нічого не відповіла. Кімнату знову заповнило мовчання. Воно душило мене так, ніби я перебував на морському дні. Юмійосі зникла. Хоч би куди я простягав руку – до неї не дістану. Між нами – стіна… «Який жах! – подумав я, охоплений безсиллям. – Який жах!» Юмійосі та я мусимо бути по цей бік!Заради цього я досі доклав стільки зусиль! Протанцював стільки заплутаних танців, аби дістатися сюди…
Але для роздумів не лишилося часу. Зволікати не годилось. Услід за Юмійосі я рушив до стіни. Не було іншої ради. Адже я любив її. І як у випадку з Кікі, пройшов крізь стіну. Все повторилося так само. Смуга непрозорого повітря. Відчуття чогось твердого й шерехатого на дотик. Холодного, як вода. Час гойднувся, простір викрививсь, а сила тяжіння раптово змінилася. Здавалося, ніби пам’ять про далеку давнину сплила із глибин часу, немов пара. Це – мої гени. Я відчув у собі різкий сплеск еволюції. І подолав пов’язану із цим свою велетенську молекулу ДНК. Земна куля розширилася – й, охоловши, стиснулася до малих розмірів. У печеру прокралася вівця. Море стало велетенською думкою, а на його поверхню безшумно падав дощ. Безлиці люди стояли на березі і вдивлялися в морську далечінь. Було видно, як нескінченний час, перетворившись на клубок ниток, поплив по небу. Небуття ковтало людей і само зникало в пащі ще більшого ніщо. Людські тіла розкладалися, з’являлися кістки, що оберталися на порох, рознесений вітром. « Остаточна й безповоротна смерть», – казав хтось. «Ку-ку»– казав іще хтось. Моє тіло розпадалося на частини, розліталось – і потім знову набрало первісного вигляду.
Пробившись крізь смугу хаосу, я опинився голий у ліжку. Навколо цілковита темрява. Не те щоб непроглядна, та все-таки нічого не видно. Я сам. Обмацав навколо – нікого. Я самотній. Залишений знову самим на краю світу. «Юмійосі!» – закричав я щосили. Та насправді крику не чути. Тільки вийшло якесь хрипіння. Я спробував ще раз закричати, але цього разу щось клацнуло – і загорівся торшер. Кімнату залило світло.
Юмійосі була поряд. У білій блузці, спідничці та чорних туфлях. Сиділа на дивані й, приязно всміхаючись, дивилася на мене. На спинці стільця висів її жакет – як її друге «я». Напруження, яке сковувало мене, поступово слабкішало – ніби гайки хтось відпустив. Я помітив, що правою рукою міцно стискаю край простирадла. Я відпустив його і витер піт із обличчя. «Цікаво, чи я на цьомубоці? – подумав я. – А це світло – справжнє?»
– Послухай, Юмійосі! – гукнув я хрипким голосом.
– Що?
– Ти справді тут?
– Звичайно, – відповіла вона.
– І нікуди не зникла?
– Нікуди не зникла. Люди так просто не зникають.
– Я бачив сон, – сказав я.
– Знаю. Я дивилася на вас. Як ви спали, бачили сон і мене кликали. Дивилася в темряві… Послухайте, а ви бачите в темряві, якщо сильно придивитеся?
Я зиркнув на годинник. Незабаром четверта ранку. Недалеко до світанку. Коли думки стають глибшими і звивистими. Від холоду я задубів. Невже все це мені снилось? У темряві спочатку зник Чоловік-Вівця, потім – Юмійосі. Я чітко пригадав тодішню безнадійну самотність людини, якій нема куди подітися. Пригадав дотик рук Юмійосі. Це відчуття і досі мене не покинуло. Воно реальніше за звичну реальність, яка повністю до мене ще не повернулася.
– Послухай, Юмійосі, – сказав я.
– Що?
– Чому ти одяглася?
– Захотілося подивитися на вас, коли я одягнена, – відповіла вона. – Чомусь.
– Може, ще раз роздягнешся? – спитав я. Я хотів переконатися, що вона справді-таки існує. І що тут – цей світ.
– Звичайно, – відповіла вона. Зняла годинник і поклала на стіл. Роззула туфлі й поставила їхрядочком. Розстебнула один за одним ґудзики на блузці, стягла панчохи, спідничку – і все акуратно поскладала. Зняла окуляри і, як завжди, із легким стуком поклала на стіл. Босоніж пройшла через кімнату, легко підняла вовняну ковдру й лягла біля мене. Я міцно пригорнув її до себе. Теплу, гладеньку. Із цілком реальною вагою.
– Не зникла, – сказав я.
– Звичайно, – відповіла вона. – Я ж казала – люди так просто не зникають.
«Невже це правда? – думав я, обіймаючи її. У цьому світі будь-що може статися. Він дуже крихкий і небезпечний. У ньому можливе все. А в тій кімнаті смерті залишився ще один скелет. Чоловіка-Вівці? Чи, може, він призначений для того, щоб я пережив іще чиюсь смерть? А може, це мій скелет? Сидить у темній кімнаті, далеко-далеко звідси, й чекає, коли я помру…» Раптом здалека долинули звуки старого готелю «Дельфін». Наче гудки нічного потягу, принесені вітром. Проскреготав, піднімаючись угору, ліфт і зупинився. Хтось пройшов коридором. Хтось відчинив двері, хтось зачинив двері… Це – старий готель «Дельфін». Я його відразу впізнав. Усе в ньому скрипіло і деренчало від старості. Я належав йому. Хтось у ньому плакав. Плакав за тим, за чим я не міг плакати.
Я поцілував повіки Юмійосі.
Вона солодко спала в моїх обіймах. А я не міг заснути. Як у висохлому колодязі, в мене не залишилося жодної краплі сну. Я тримав її ніжно в обіймах та іноді мовчки плакав. Плакав за тим, що вже втратив, і за тим, чого ще не втратив. Та насправді плакав недовго. М’яке й тепле тіло Юмійосі в моїх руках своїм пульсом відстукувало час. А час відтворював реальність. Потім настав ранок. Я підвів голову й пильно стежив, як із реальним плином часу поволі обертаються стрілки будильника. Зовсім помалу, та без упину. Юмійосі дихала мені в плече й залишала на ньому теплий вогкий слід.
« Реальність, – подумав я. – Я тут і залишуся».
Коли стрілки годинника показали сьому, з вікна в кімнату полилося літнє ранкове світло й намалювало на підлозі перекошений квадрат. Юмійосі міцно спала. Я тихенько відгорнув на її голові волосся й поцілував у вухо. «Що ж їй сказати?» – думав я хвилини три-чотири. Можна по-різному привітати. На світі існує стільки різних способів. Стільки виразів. Та чи я зможу як слід висловитися? Чи зможу коливанням повітря передати найзаповітніше? Я перепробував подумки кілька висловів. І з-поміж них вибрав найпростіший.
– Юмійосі! – прошепотів я. – Ранок…
