Текст книги "Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1"
Автор книги: Харуки Мураками
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 17 страниц)
Принесли замовлені напої. Ми підняли склянки до губ і випили по ковтку. Потім вона поставила свою склянку на стіл і поправила рукою окуляри на носі. Я чекав продовження розповіді.
– Ну що, я зуміла донести до вас мої тодішні відчуття?
– Загалом зуміли, – сказав я, кивнувши головою. – Отже, ви виходите з ліфта на шістнадцятому поверсі. Навколо повна темрява. Чимось дивним пахне. Цілковита тиша. Відчуваєте, щось не так.
Вона зітхнула.
– Не хвалюсь, але я не з боязких. Принаймні як для дівчини, здається, досить смілива. Тільки через те, що раптом погасло світло, я не верещатиму, як більшість ровесниць… Коли страшно – то страшно, але я вважаю, що не можна впадати в паніку. А тому, незважаючи ні на що, я вирішила перевірити, що ж все-таки відбувається. І пішла наосліп коридором.
– У який бік?
– Праворуч, – відповіла вона і підняла праву руку, ніби переконуючи себе, що не помилилася. – Так, пішла праворуч. Повільно-повільно… Коридор спочатку тягнувся прямо. Іду вздовж стіни. Раптом поворот праворуч. Повертаю. Дивлюсь – спереду тьмяне світло. Ледве видніє. Немов десь далеко горить свічка. Ага, думаю собі, хтось свічку запалив. Вирішила йти туди. Підійшла ближче, бачу: світло пробивається крізь ледь-ледь прочинені двері. Самі двері якісь дивні. Я таких жодного разу тут не бачила. У нашому готелі їх не мало б бути. Однак з їхньої щілини світло таки просочувалося. І от я стою перед ними й не знаю, що мені робити. Хтозна, може, за ними хтось є. А якщо той хтось виявиться збоченцем? До того ж, двері мені зовсім незнайомі… І тоді я зважилася тихенько постукати. Зовсім тихо – так, щоб не було ясно, стукають чи ні. Та от той стук пролунав набагато гучніше, ніж я сподівалася. Бо навколо панувала глибока тиша. Однак з-за дверей – жодної реакції… Упродовж секунд десяти. Усі ці десять секунд я завмерла перед дверима, бо не знала, що далі робити. Та раптом зсередини долинув якийсь шурхіт. Такий, наче хтось у важкій одежі піднімається з підлоги. Потім почулися кроки. Надзвичайно повільні. Шур-р-р… шур-р-р… шур-р-р… Здавалося, ніби хтось човгає по підлозі в капцях. І крок за кроком наближається до дверей…
Ніби згадуючи той звук, вона втупилася поглядом у простір перед собою. А потім хитнула головою.
– Коли я почула той звук – з жаху здригнулася. Мені здалося, що так люди не ходять. Підстав для цього я не мала, а просто інтуїтивно вирішила, що це – не людська хода… Тоді вперше в житті я відчула, що означає, коли мороз поза спиною йде. І не в переносному значенні, а фактично… І тоді я побігла. Стрімголов. Напевне, разів два-три падала. Бо порвала панчохи. Та цього я не запам’ятала. Пам’ятаю тільки, що біжу, біжу… Поки бігла, все думала: «А що ж я робитиму, якщо ліфт вимкнули?». На щастя, ліфт працював. І кнопка виклику, й екранчик з цифрами горіли. Та от сам ліфт стояв на першому поверсі. Я рішуче натиснула на кнопку – і він почав підніматися вгору. Повільно-повільно. Неймовірно повільно. Другий поверх… третій… четвертий… Я просто благала: «Ну швидше, швидше!» – але все було дарма. Здавалося – час застиг на місці. Ніби навмисне дратував мене…
Вона перевела подих, ще раз ковтнула «Кривавої Мері». І покрутила перснем на мізинці.
Я мовчки ждав продовження розповіді. Музика затихла. Хтось сміявся.
– Та раптом я знову почула їх… Чиїсь кроки. Шур-р-р… шур-р-р… Кроки наближалися. Повільно, але невідступно… Шур-р-р… шур-р-р… Хтось вийшов з-за дверей, йде вздовж коридору й от-от підійде до мене. Мене охопив жах. І не просто жах… Відчуваю, що шлунок підступає до самого горла. Піт виступив по всьому тілу. Холодний, з неприємним запахом. Мороз поповз по шкірі, мов гадюка… Як на зло, ліфта все нема. Сьомий поверх… восьмий… дев’ятий… А кроки вже зовсім близько!
Вона замовкла десь на півхвилини. І, як раніше, крутила перснем на мізинці. Наче ручкою настройки радіоприймача. Жінка за прилавком бару щось сказала, чоловік поряд з нею знову засміявся. «Чого б не поставити музику якомога швидше?» – подумав я.
– Такого жаху не зрозуміти тому, хто не зазнав його, – сухим тоном сказала вона.
– Ну, а що сталося потім? – запитав я.
– Я незчулася, як побачила перед собою відчинені двері ліфта, – сказала вона, злегка здвигнувши плечима. – А в них – довгождане електричне світло. Я буквально туди вкотилася… Тремчу, як осиковий лист, і тисну на кнопку першого поверху. Приїхала вниз – усіх у фойє перелякала. Ще б пак, уся бліда, як стіна, тремчу так, що й слова не можу з себе видушити… Прибігає менеджер, питає, що сталося. Я ледве відхекуюсь і намагаюсь сяк-так пояснити. Що, мовляв, на шістнадцятому поверсі щось дивне коїться. Менеджер відразу покликав ще одного молодика, і ми втрьох піднялися на шістнадцятий. Перевірити, що сталося. Однак там уже нічого незвичайного не помітили. Світло яскраво горіло, дивного запаху не відчувалося. Все, як завжди… Зайшли в кімнату відпочинку й розпитали присутніх там співробітників. Вони сказали, що весь той час не спали й не помітили жодного вимикання світла. На всякий випадок ми обійшли весь поверх з кінця у кінець – і нічого дивного не виявили. Виходить, що на мене якась мара найшла чи що…
Як тільки ми спустилися на перший поверх, менеджер викликав мене у свій кабінет. Я подумала, що от зараз накинеться на мене з докорами. А він навіть не розгнівався. І звелів доповісти про все докладніше. Отож я йому геть-чисто все розповіла. Навіть про човгання чиїхось ніг по підлозі, хоча при цьому почувалася повною дурепою… Все думала, що от зараз він розрегочеться і скаже, що, напевне, все це мені приснилося.
Однак він навіть не всміхнувся. А навпаки – напустив на себе дуже серйозний вигляд. І сказав: «Не розповідай про це нікому!». А потім лагідним голосом додав: «Гадаю, сталася якась помилка. Але не треба допустити, щоб інші працівники чогось боялися, а тому постарайся тримати язик за зубами». Та, розумієте, наш менеджер не з тих, хто з людьми лагідно розмовляє! У розмові з ними він слів не вибирає. А тому я тоді подумала, що, може, я вже не перша, хто йому про таке розповіла.
Вона примовкла. А я намагався осмислити її розповідь. Мені здалося, що саме тепер годилося б розпитати її про дещо.
– А від інших співробітників ви не чули чогось подібного? – спитав я. – Чогось схожого на те, що ви пережили?… Якихось незвичайних історій, дивовижних випадків? Або хоч би чуток про них…
На мить задумавшись, вона похитала головою.
– Нічогісінько… Але я відчуваю, що за всім цим ховається щось незвичне. І менеджер відреагував якось дивно на мою розповідь. А, крім того, в готелі тільки те й роблять, що перешіптуються про той випадок… Не знаю, як усе це пояснити, але така поведінка здається мені дивною. У готелі, де я працювала раніше, все було інакше. Звісно, той готель не був таким величезним, й обстановка відрізнялася… навіть дуже. І там розповідали історії з привидами – зрештою, в кожному готелі є така своя історія, – але ми з них сміялися. А от тут зовсім не так. Ніхто ні з чого не сміється. А тому стає ще страшніше. Якби після моєї розповіді менеджер розсміявся або насварив… Я тоді подумала б, що, може, помилилася абощо…
Примруживши очі, вона розглядала склянку в руці.
– А після того випадку ви хоч раз піднімалися на шістнадцятий поверх?
– І не один, – відповіла вона байдужим тоном. – Я ж на роботі. Хоч-не-хоч доводиться туди їздити. Однак я роблю це лише вдень. Увечері – ніколи. Хоч би що сталося, ні за що ввечері не поїду. Неохота вдруге потрапити в таку халепу. Тому й на вечірню зміну ніколи не виходжу. Так і сказала менеджерові – не хочу, та й годі.
– Більше нікому про це не розповідали?
Вона легко хитнула головою.
– Як я вже казала, ви – перший, кому я сьогодні розповідаю. Навіть, якби хотіла розповісти комусь раніше – не мала кому. А от вам відкрилася, бо подумала, що, може, у вас є якісь здогади… Ну, щодо випадку на шістнадцятому поверсі…
– У мене? Чому ви так подумали?
Вона дивилася на невидющими очима.
– Не знаю… Про старий готель «Дельфін» вам щось відомо. І про обставини, за яких він зник, ви запитували… А тому мені здалося – може, ви зумієте пояснити те, що зі мною сталося…
– Та ні, навряд чи я вам зумію щось пояснити, – відповів я, на хвилину задумавшись. – А, крім того, про старий готель я мало що знаю. Маленький, зубожілий готельчик. Чотири роки тому я в ньому зупинявся, познайомився з його власником, а тому вирішив ще раз сюди навідатися. Ото й усе. Колишній готель «Дельфін» нічим особливим не вирізнявся. Розмов про його особливі таємниці я не чув.
Однак у думках я зовсім не вважав старий готель таким уже звичайним, але тим часом не хотів про це розводитися.
– Але ж, коли сьогодні пополудні я вас запитала, чи старий готель «Дельфін» був нормальний, ви, здається, сказали, що довелося б довго про це розповідати… Чому?
– Бо така розповідь стосувалася б особисто мене, – пояснив я. – Якби тільки я почав розповідати – їй не було б кінця. Однак після всього, що я почув від вас, вже не вважаю, що ваша історія безпосередньо пов’язана з моєю.
Мої слова, здавалося, її трохи розчарували. Вона скривила губи і якийсь час розглядала свої руки.
– Вибачте, що нічим не можу вам допомогти. Ви ж мені стільки нарозповідали, – сказав я.
– Та нічого, – відповіла вона. – Ви ні в чому не винні. Добре, що я хоч змогла виговоритися. Бо від цього на душі трохи полегшало. Коли носиш у собі такий тягар, спокою не знаходиш.
– Ваша правда, – погодився я. – Якщо його тримати в голові й нікому не говорити – голова почне роздуватися, мов повітряна куля, – додав я і розпростер руки, щоб показати, як роздувається повітряна куля.
Вона мовчки кивнула. Потім трохи покрутила перснем на мізинці, зняла його – й повернула на попереднє місце.
– Скажіть, ви вірите моїй розповіді?… Про шістнадцятий поверх, – спитала вона, поглядаючи на свій перстень.
– Звичайно, вірю, – відповів я.
– Справді? Але ж це – ненормальнаісторія, хіба ні?
– Так, мабуть, нормальною її важко назвати. Однак таке в світі буває. Я це знаю. А тому вірю вашим словам. Щось з чимось раптом пов’язалося. Через якусь взаємозалежність.
Вона на хвильку задумалася над тим, що я сказав.
– А вам досі не доводилося чогось подібного пережити?
– Доводилося, – сказав я. – Думаю, що так.
– І було тоді страшно? – спитала вона.
– Ні, не скажу, що страшно, – відповів я. – Просто різні речі по-різному пов’язуються. У моєму ж випадку…
Однак у цю мить мені раптом забракло слів. Здавалося, ніби десь далеко під час телефонної розмови хтось раптом висмикнув шнур з розетки. Я допив віскі й сказав:
– Не знаю… Не можу як слід пояснити, але таке трапляється, це точно. А тому я вам вірю. Комусь іншому не повірив би, а вашим словам вірю. Можете не сумніватися.
Вона підвела голову й усміхнулася. Трохи по-іншому, ніж досі. «Якоюсь особистою усмішкою», – подумав я. Виговорившись, вона трохи заспокоїлася.
– Цікаво, чого б це?.. Поговорила з вами й чомусь ніби камінь з душі звалився. Звичайно з незнайомими людьми мені не вдається завести розмови, я страшно сором’язлива. А от з вами – нема проблем…
– Напевне, тому що ми підходимо одне одному, – сказав я, усміхаючись.
Якусь хвилину вона вагалася, що ж відповісти на це, і врешті-решт не відповіла нічого. І тільки глибоко зітхнула. Без ніякого невдоволення. Просто вирівняла дихання.
– Слухайте. Вам не хочеться їсти? Мені здається, ніби я раптом зголоднів.
Я запропонував їй піти кудись, щоб як слід повечеряти, але вона заявила, що перекусити можна й тут. І тоді ми покликали офіціанта й замовили піцу й салат.
За їдою ми говорили про всяку всячину. Про її роботу в готелі, про життя в Саппоро й тому подібне. Вона розповіла про себе. Їй двадцять три роки. Після середньої школи вступила до професійного училища, де готують персонал для готелів, через два роки його закінчила, так само два роки працювала в одному з токійських готелів, після того за оголошенням у газеті подала заяву в новий готель «Дельфін», була прийнята на роботу й переїхала в Саппоро. Переїзд сюди був їй дуже до речі, бо поблизу Асахікава її батьки тримають маленький готель в японському стилі.
– Досить пристойний готель. З давніх-давен родина ним володіє, – додала вона.
– Виходить, що тут ви проходите практику чи набираєтеся досвіду, щоб потім успадкувати батьківський готель і перебрати всі справи в ньому на себе? – запитав я.
– Та ні, – відповіла вона і знову поправила окуляри на носі. – Про успадкування або про плани на майбутнє я ще зовсім не думала. Просто мені подобається робота в готелі. Подобається. Як сюди приїжджають люди, зупиняються, а потім кудись від’їжджають… У такій атмосфері душа відпочиває. Я можу заспокоїтися… З дитинства звикла до такої обстановки.
– Зрозуміло, – сказав я.
– Чому зрозуміло?
– Ще там, у фойє, ви чомусь здалися мені духом готелю.
– Духом готелю? – вона засміялася. – Похвальні слова… Може, я заслужила б їх, якби тільки звикла до цієї роботи.
– Звикнете, якщо постараєтеся, – сказав я, усміхаючись. – Але ж у готелі ніхто надовго не затримується. Вас це влаштовує? Усі приїжджають, щоб поїхати далі своєю дорогою.
– Так, влаштовує, – відповіла вона. – Якби хтось затримався – я злякалася б. Чому це так? Може, я – боягузка? Кожен, хто приїжджає, потім від’їжджає. І від самої думки про це стає спокійно. Дивно, правда? Адже звичайна дівчина, мабуть, так не думає. Вона шукає чогось певного, незмінного. Чи ні? А я от не така. Чому? Сама не знаю.
– Я не вважаю, що ви дивна, – сказав я. – Просто ви ще остаточно не визначилися.
Вона глянула на мене з подивом.
– Звідки ви це знаєте?
– Звідки? – перепитав я. – Просто знаю та й усе.
Вона на мить задумалася.
– Розкажіть про себе, – сказала вона.
– Що ж тут розказувати? Нічого цікавого, – відповів я.
Однак вона наполягала – мовляв, все одно, хочу послухати. І тоді я розповів їй трошки про себе. Мені тридцять чотири роки, на життя заробляю випадковою роботою – пишу тексти. Їжджу на старій «субару». Старій, але із стереомагнітофоном та кондиціонером.
Загалом, відрекомендувався. Об’єктивними фактами.
Однак їй хотілося знати набагато більше про мою роботу. Щось приховувати не було потреби, і я розповів їй деякі подробиці. Про інтерв’ю з майбутніми зірками шоу-бізнесу і про репортаж, присвячений ресторанним делікатесам Хакодате.
– Мабуть, така робота дуже цікава! – сказала вона.
– Жодного разу не знайшов у ній чогось цікавого. Зізнаюсь, писати мені не важко. Я навіть люблю таку роботу. Коли пишу – розслаблююся. Та от зміст написаного – нульовий. Повне безглуздя…
– Наприклад?
– Ну, наприклад, об’їжджаю за день п’ятнадцять ресторанів і в кожному з них лише куштую подані страви, а решту залишаю на тарілках. Я гадаю, щось тут у принципі помилкове.
– Але ж їсти усе не годиться, хіба не так?
– Звичайно, не годиться. Якби я це робив – через три дні дуба дав би. А люди вважали б мене дурнем. І після такої смерті навіть не пожаліли б.
– Виходить, нема ради? – засміявшись, сказала вона.
– Нема, – погодився я. – Сам знаю. Це все одно, що розгрібати кучугури снігу. Пишу, бо нема ради. А не тому, що цікаво.
– Кучугури розгрібати?
– Культурницькі кучугури, – уточнив я.
Потім вона розпитала мене про розлучення.
– Розлучився я не тому, що так захотів. Просто одного дня вона раптом пішла з дому. З іншим.
– Було боляче?
– А кому ж у такій ситуації не боляче?
Спершись ліктями на стіл й обхопивши обличчя долонями, вона подивилася мені в очі.
– Пробачте… за таке дивне розпитування. Просто я не могла собі добре уявити, що ви відчуваєте, коли вам завдають болю. Що ви тоді робите?
– Начіпляю на вилогу куртки значок з Кітом Херінґом, – відповів я.
Вона засміялася.
– Тільки і всього?
– От що я хочу сказати, – вів я далі. – З часом такий біль стає хронічним. Щодня проникає в душу й перестає чимось особливим вирізнятися. Але там, усередині, він залишається назавжди. Тільки от вийняти його звідти й показати комусь уже неможливо. Хіба що якусь несуттєву часточку…
– Я страшно добре розумію, що ви хочете сказати, – мовила вона.
– Невже?
– Може, по мені цього й не видно. Але з різних причин і я зазнала чимало болю, – проказала вона тихо. – А тому звільнилася з токійського готелю. Було боляче. І гірко. З деякими речами не можу справитися так, як інші люди…
– Угу, – промимрив я.
– І досі все ще боляче. Як згадаю про те, що сталося, – хочеться відразу вмерти…
Вона знову спочатку зняла перстень – і відразу насадила на попереднє місце. Потім надпила ще «Кривавої Мері», поправила окуляри на носі. І приязно всміхнулася.
Напилися ми добряче. Навіть не пам’ятаю, скільки чого замовляли. А тим часом минула одинадцята. Зиркнувши на свій наручний годинничок, вона сказала, що завтра їй доведеться рано вставати і що пора додому. Я оплатив рахунок. Коли ми вийшли надвір, сніг, виблискуючи, все ще сипався з неба. На землі його лежало небагато, але дорога обледеніла й була слизька. Я запропонував відвезти її на таксі додому, що, як виявилося, забрало хвилин десять. Поки ми прямували до зупинки, міцно трималися за руки. Трохи сп’янівши, вона йшла невпевненою ходою.
– Слухай… А той журнал, що писав про скандал з купівлею земельної ділянки… – почав я, раптом пригадавши недавню розмову. – Ти не пам’ятаєш, яка його назва? І коли стаття вийшла, хоч приблизно?
Вона назвала тижневик одного газетного видавництва.
– Здається, восени минулого року. Я сама її не читала, а тому подробиць не знаю…
Хвилин п’ять ми простояли на зупинці у легкій сніговій круговерті. Увесь той час вона трималася за мою руку. Була розслаблена. Я також.
– Я давно не почувалася такою вільною! – вирвалося з неї. Я міг сказати про себе те саме. І я знову подумав, що в чомусь ми підходимо одне одному. А тому при першій зустрічі я відчув до неї приязнь…
У таксі ми розмовляли про всяку всячину, що не мала особливого значення, – про снігопад, про холод, про розклад її роботи, про життя в Токіо тощо. За такою розмовою я все мучився думкою, що мені робити з нею потім. Я був певен, що досить наполягти – і вона опиниться зі мною в одному ліжку. Такі речі я просто нутром відчуваю. Хоче вона зі мною переспати чи ні – я, звичайно, не знав. Але бачив – не відмовиться. З виразу її очей, дихання, манери говорити, жестів. Звісно, і я хотів з нею переспати. І знав, що від цього наше життя ніяк не ускладниться. Просто я з’явився – і поїду далі своєю дорогою. Як вона сама казала… Однак не міг зважитися. З голови не виходила думка: повестися з нею так – нечесно. Вона на десять років молодша від мене, якась невпевнена й, до того ж, настільки п’яна, що ледве на ногах стоїть. Скористатися її теперішнім станом – це все одно що виграти крапленими картами. Безчесно.
«Однак що означає бути чесним у такій сфері, як статеві стосунки?» – запитував я сам себе. І вирішив, що домагатися чесності в сексі – очевидно, марна вправа.
І цей висновок також здався мені правильним.
Поки я кидався між тими двома поглядами, таксі під’їхало до її дому – і саме тоді вона надзвичайно легко розв’язала мою дилему.
– Я живу разом з молодшою сестрою, – сказала вона.
Отож відразу відпала потреба далі щось вирішувати, і я зітхнув з деяким полегшенням.
Коли таксі зупинилося перед під’їздом багатоквартирного будинку, вона попросила мене провести її до дверей її помешкання, бо, мовляв, інколи вночі у коридорі вештаються підозрілі типи і їй страшно. Я велів водієві почекати хвилин п’ять, поки вернуся, і, взявши її під руку, повів обмерзлою доріжкою до під’їзду. Ми піднялися на третій поверх простого, без будь-яких надмірностей панельного будинку з металевим каркасом. Опинившись перед дверима з номером 306, вона відкрила сумочку, добула з неї ключ – і якось ніяково всміхнулася.
– Дякую. Я прекрасно провела час.
– Я також, – відповів я.
Вона відчинила двері, а ключ знову заховала в сумочку. Закрила її – і різке клацання защіпки гучно прокотилося коридором. Потім пильно глянула мені в очі. Наче розв’язувала на класній дошці задачу з геометрії. Вона розгубилася. Не знала, що їй робити. Не могла як слід попрощатися. Я добре це бачив.
Спершись рукою об стіну, я чекав, на що вона зважиться. Однак не дочекався.
– На добраніч! Привіт сестрі! – сказав я.
Секунд п’ять вона стояла, міцно стиснувши губи.
– Що із сестрою живу – я збрехала, – сказала вона тихо. – Насправді я живу сама.
– Та я знаю, – відповів я.
Вона поволі зачервоніла.
– А звідки ви це знаєте?
– Звідки? Просто знаю і все, – відповів я.
– Ви – неможлива людина… – прошептала вона.
– Так, можливо, – погодився я. – Однак, як я вже казав, не роблю нічого, за що інші могли б мене ненавидіти. І користуватися людськими слабостями не люблю. А тому тебе ні разу не обманював.
Якийсь час вона не знала, що відповісти, аж поки нарешті не сказала:
– Це правда, не обманювали.
– А ти чого?..
– Якось мимоволі збрехала. Адже в мене на душі свої рани. Я вже розповідала… Довелося багато чого пережити.
– І в мене їх вистачає. Бачиш, навіть значок з Кітом Херінґом начепив…
Вона засміялася.
– Може, зайдете на хвилину, чаю вип’ємо? І заразом ще трохи поговоримо…
Я похитав головою.
– Дякую. Я також хотів би з тобою поговорити. Але не сьогодні. Не знаю чому, але сьогодні мені краще йти. Мені здається, що нам не варто говорити надто багато за одним разом. Чого б це?..
Вона дивилася на мене так, ніби розглядала дрібні ієрогліфи на вивісці.
– Не знаю, як це пояснити, але так мені здається, – вів я далі. – Коли є про що розповідати – найкраще це робити маленькими порціями. Я так вважаю. А втім, може, я помиляюся.
Вона на мить задумалася над моїми словами. А потім нарешті проказала:
– На добраніч! – і тихо зачинила двері.
– Послухай, – озвався я до неї. Двері прочинилися на сантиметрів п’ятнадцять, і в щілині показалося її обличчя. – Найближчим часом я міг би з тобою ще раз зустрітися?
Притримуючи двері рукою, вона глибоко зітхнула.
– Можливо, – сказала вона. І двері знову зачинилися.
Водій таксі з нудним виразом на обличчі читав спортивну газету. Коли я вмостився на сидінні й велів везти до готелю, він, очевидно, здивувався.
– Ви справді вернетеся? – спитав він. – А я думав: ви мені скажете, щоб я їхав своєю дорогою… Схоже було на те. Як правило, так воно закінчується.
– Мабуть, – погодився я.
– Коли попрацюєш отак не один рік, інтуїція не підводить.
– А буває і навпаки: чим довше працюєш, тим частіше вона підводить. Згідно з теорією імовірності.
– Може, воно й так, – ледь-ледь збентежено відповів водій. – Але мені здається, що ви – трохи дивакуватий.
– Ви так думаєте? – здивувався я. Невже я справді такий дивакуватий?
* * *
Повернувшись у номер, я сполоснув обличчя, почистив зуби. Поки їх чистив, злегка пожалкував, що вернувся. Але врешті-решт заснув як убитий. Загалом я ніколи довго не жалкую.
* * *
Вранці я передусім зателефонував у реєстратуру і продовжив номер ще на три доби. Зробити це вдалося легко. Бо до туристичного сезону було далеко й багато номерів пустувало.
Потім я купив газету і зайшов у найближчу кондитерську «Данкін Донатс», де з’їв дві солодкі булочки і випив дві великі чашки кави. Одного дня виявилося досить, щоб готельний сніданок обрид. А от «Данкін Донатс» для сніданків – найкраще місце. Обходиться дешево й другу порцію кави можна дістати.
Після того я спіймав таксі й відправився в бібліотеку. Так і сказав водієві: відвезіть мене до найбільшої в Саппоро бібліотеки. У бібліотеці я переглянув підшивку номерів журналу, який вона мені назвала. Стаття про готель «Дельфін» містилася у випуску за двадцяте жовтня. Я зняв з неї ксерокопію, зайшов у найближчий кафетерій і, попиваючи каву, взявся її читати.
Стаття читалася важко. І щоб її зрозуміти, мені довелося перечитувати її кілька разів. Автор докладав велетенських зусиль, щоб викласти її суть якомога ясніше, але, видно, через свою складність тема виявилася йому не по зубах. Розповідь була страшенно заплутаною. Однак після уважного читання дещо все-таки прояснилося. Стаття мала назву: «Земельні оборудки в Саппоро. Підозріла тяганина за лаштунками генерального плану розвитку міста».І супроводжувалася фотографією готелю «Дельфін» на стадії, близькій до завершення будівництва, знятою з пташиного польоту.
Загалом вся ця історія пов’язана з тим, що хтось почав скуповувати одну за одною великі земельні ділянки в одному з районів Саппоро. Відбувалося це дуже дивно: упродовж двох років на поверхню так і не виплило ім’я покупця. Ціна на землю зростала шаленим темпом. На підставі такої інформації журналіст і почав своє розслідування. З’ясувалося, що землю скуповували різноманітні фірми, більшість з яких існувала тільки на папері. Звісно, їхня реєстрація проводилася. Податки сплачувалися. Але ні офісів, ні персоналу в них не було. У свою чергу, всі ці фіктивні фірми замикалися на інші такі ж фірми. Ось таким справді хитромудрим чином відбувався номінальний перепродаж землі. Ділянка вартістю двадцять мільйонів єн начебто переходила до іншого власника за шістдесят мільйонів, а потім продавалася вже за двісті мільйонів єн. Добряче поблукавши в лабіринті фіктивних фірм, автор статті дійшов висновку, що всіма тими операціями стояла цілком реальна фірма Б, зайнята торгівлею нерухомого майна, з головною конторою у великій сучасній будівлі, розміщеній в районі Акасака [7]7
Акасака – один з престижних центральних районів Токіо.
[Закрыть]. У свою чергу, фірма Б на неофіційному рівні змикалася з конгломератом А – велетенською корпорацією, якій підпорядковувалися залізниці, готелі, кінофабрики, ресторани, універмаги, журнали, кредитні банки і страхові компанії. Крім того, конгломерат А мав широкі зв’язки в політичних колах. Але, навіть докопавшись до цього, журналіст не заспокоївся. А з’ясував ще цікавішу річ: що всі земельні ділянки, які скупила фірма Б, містилися на території, яку охоплював генеральний план розвитку міста. Саме сюди потекли інвестиції на будівництво метро і на переміщення адміністративних будівель. Більша половина інвестицій – з державного бюджету. Центральний уряд, адміністрація Хоккайдо і муніципалітет Саппоро в процесі тривалих переговорів відшліфували план розвитку й ухвалили остаточне рішення щодо території, масштабів будівництва, бюджету тощо. Та коли про все це стало відомо, виявилося, що упродовж кількох років хтось уже прибрав у свої залізні руки земельні ділянки на цій території. Вся ця інформація осіла в архівах конгломерату А. Отож виходить, що глибоко приховане скуповування землі відбулося задовго до затвердження генерального плану розвитку міста. Коротко кажучи, остаточне рішення стало доконаним фактом ще перед його офіційним ухваленням.
Авангардна роль у захопленні тамтешньої нерухомості випала готелю «Дельфін». Під його будівництво відійшла найкраща земельна ділянка. Велетенський готель перетворився у штаб-квартиру конгломерату А й будівельного лідера району. Він почав притягувати до себе людей, змінював людські потоки на навколишніх вулицях і став символом місцевих змін. Усе розгорталося точно за планом. Згідно з практикою розвиненого капіталізму. Хто вкладає найбільший капітал – дістає найкориснішу інформацію й отримує відповідний зиск. І не звертає вину на інших. Усе це вже закладено в саме поняття «інвестування». Інвестори шукають ефективної віддачі, пропорційної величині вкладеного капіталу. Так само, як покупець старого автомобіля штурхає ногою шини і прислухається до роботи мотора, а іноді безпосередньо сам бере участь в управлінні фінансовими операціями. У цій сфері чесність втрачає будь-який зміст. Занадто великі суми інвестовано, щоб про неї думати.
Трапляються і випадки застосування сили.
Скажімо, хтось відмовляється продати землю. Якийсь власник крамнички взуття не хоче виселятися за гроші з того місця, де його родина торгувала з давніх-давен. І тоді з’являється кілька здорованів. Великі фірми завжди мають вихід на таку братію. В їхніх руках перебуває все живе – від політиків, письменників і рок-зірок до якудза. Озброєні ножами гевали вриваються до будь-кого, а поліція не дуже спішить утручатися у такі справи, бо з її начальством – малим і великим – все уже давно домовлено. Це навіть не корупція, а система в дії. Складова частина процесу ефективного вкладення капіталу. Ясна річ, у тій чи іншій мірі все це існувало й раніше, але, на відміну від минулого, за своєю всеохопністю і жорсткістю тепер тенета сучасного капіталу ні з чим незрівнянні. Завдяки велетенським суперкомп’ютерам усі речі та явища, які тільки існують на світі, в нього на обліку. Нагромадження капіталу та його урізноманітнення призвело до витворення своєрідного універсального поняття, яке стали обожнювати. Люди почали схиляти голову перед динамізмом капіталу. Поклонятися міфу про нього. Вартості земельних ділянок у Токіо і всьому, що символізує блискуча модель «порше». Бо інших міфів у цьому світі не залишилося.
Ось такий він, цей розвинений капіталізм. Ми живемо в такому суспільстві незалежно від того, подобається воно нам чи ні. Різноманітними стали й критерії добра і зла. Витончилися. Добро розділилося на модне й немодне. Так само, як і зло. Модне добро буває формальним, випадковим, у стилі «хіппі», «холодним», як джаз у класичному виконанні, в дусі часу і снобістським. Насолоду приносить і його комбінація. Скажімо, складний змішаний стиль – светр від Мусоні разом з черевиками від Поліні та короткими штанами від Трусарді. В такому світі філософія дуже швидко уподібнилася теорії менеджменту. І стала узгоджуватися з динамікою епохи.
Хоча тоді я так не думав, але 1969 року світ був набагато простішим. Шпурлянням каменюки у спецзагін поліції кожен міг самовиразитися. То був по-своєму гарний час. А тепер, з витонченою філософією, хто наважиться кидати каміння в поліцію? Хто з власної волі захоче опинитися у клубах сльозогінного газу? Така наша реальність.З усіх боків протягнуто сіті. За першим рядом – другий. Нікуди не пройдеш. А кинеш каменюку – відскочить назад до тебе. Ось так.
Журналіст не шкодував сил, щоб докопатися до правди. Однак що глибше копав, то дедалі більше його стаття втрачала переконливість. Звинувачувальної сили вона не мала. Просто він чогось не розумів. І підстав для підозри не мав. Бо все це – природний процес розвиненого капіталізму. Всі про нього знають, а тому на такі речі їм наплювати. Хто перейматиметься тим, що велетенський капітал незаконно заволодів інформацією, скупив землю, домігся політичного рішення і нарешті нацькував здорованів якудзи на крамничку взуття або власника занедбаного готельчика? Час протікає, мов сипучий пісок. Зараз під нашими ногами – вже не те, що було хвилину тому…
Як на мене, стаття була чудова. З ретельно перевіреними фактами, сповнена прагнення справедливості. Але не в дусі часу.
