Текст книги "Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1"
Автор книги: Харуки Мураками
сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 17 страниц)
– Звичайно, і це я перевірив. Та все дарма. Гонорару вона не одержувала. І розписки не залишала. Жодного сліду нема.
– Чому вона не одержувала грошей?
– А хіба я знаю чому? – відповів Ґотанда, потягуючи третю порцію віскі з водою. – Напевне, не хотіла, щоб хтось знав її справжнє прізвище й адресу. Хто-зна чому. Можна не сумніватися, вона – загадкова жінка… В усякому разі, ми з тобою зійшлися у трьох пунктах. Перший – разом лабораторну роботу з природознавства у школі виконували, другий – обидва з дружинами розійшлися і третій – обидва спали з Кікі.
Нам подали салат і біфштекси. Чудові біфштекси. Як намальовані – злегка обсмажені, з кров’ю. Ґотанда їв з апетитом. Тримався за столом настільки просто, що на курсах світських манер не отримав би високої оцінки, але їсти з ним разом було приємно і навіть смачніше, ніж наодинці. Побачивши його за столом, дівчата, напевне, не змогли б приховати свого захвату. Навіть при найпалкішому бажанні таких манер годі навчитися. З ними треба вродитися.
– До речі, де ти познайомився з Кікі? – розрізуючи м’ясо, спитав я.
– Де?.. – він на мить задумався. – По телефону викликав дівчину – вона й прийшла. Мабуть, ти знаєш, що означає викликати дівчину по телефону…
Я кивнув.
– Після розлучення я загалом тільки з такими і спав. Щоб не мати зайвого клопоту. З недосвідченими дівчатами нецікаво, з актрисами студії – небезпечно, можна потрапити у скандальну хроніку… А ці приходять відразу, за першим дзвінком. Беруть дорого. Зате тримають язик за зубами. Абсолютно! Мені їхній телефонний номер порекомендував один з кіностудії. Там у них симпатичні дівчата. Сама радість. Професіоналки. Але не затаскані. Взаємна насолода…
Він одрізав кусник м’яса і зі смаком повільно з’їв, запивши ковтком віскі.
– Тутешні біфштекси непогані, правда? – сказав він.
– Непогані, – погодився я. – Присікатись нема до чого. Гарний заклад.
Він кивнув.
– Однак набридає, якщо ходити сюди шість разів на місяць.
– А навіщо ходити сюди так часто?
– Бо мене тут добре знають. Ніхто не метушиться, коли я заходжу. Офіціанти не перешіптуються про мене. Відвідувачі звикли до знаменитості, а тому ніхто не витріщає на мене свої баньки. Коли я ріжу біфштекс, ніхто не випрошує в мене автографа. Якби не цей ресторан, то я не міг би спокійно поїсти. Серйозно кажу.
– Мука в тебе, а не життя! – поспівчував я йому. – До того ж, і голову доводиться сушити, щоб якнайбільше грошей витратити.
– І не кажи! – відповів Ґотанда. – То на чому ми спинилися?
– На тому, що ти викликав повію по телефону.
– Ага, – сказав він і витер губи кінчиком серветки. – Так от одного дня я викликав знайому дівчину. Та її на місці не було. То замість неї прийшло інших двоє. Мовляв, на вибір. Оскільки я шанований клієнт, то мені запропонували такий сервіс… Одна з них була Кікі. Я довго думав, котру з них вибрати, але не зміг, а тому переспав відразу з двома.
– Ого! – вигукнув я.
– Тебе це ображає?
– Та ні, у школі, може, образило б, а тепер…
– У школі й я на таке не зважився б, – усміхаючись, сказав Ґотанда. – В усякому разі, я таки переспав відразу з двома. Дивовижне поєднання! Коротко кажучи, та, друга, – просто ні з ким незрівнянна! Настільки, що аж серце завмирає. Небачена красуня, кожний сантиметр її тіла на вагу золота. Я не брешу. Багато вродливих жінок траплялося мені в житті, та серед них вона найкраща. З доброю вдачею. Наділена розумом. І про життя-буття з нею можна поговорити. А от Кікі зовсім інша. Не така красуня, хоча досить гарна. Не така розкішна, як дівчата з клубу дівчат за викликом. Як би це сказати…
– Проста, – підказав я.
– Саме так! Проста. Одягається невигадливо, небалакуча, косметикою майже не користується. Поводиться так, ніби їй все одно. Та от дивина: душа до неї так і тягнеться. Тобто до Кікі… Спочатку ми втрьох пожирували, а потім сиділи на підлозі, щось пили, слухали музику й говорили про се, про те. Давно вже я так не розважався. Наче повернувся у студентські роки. Ще ніколи так не розслаблявся… Після того ми ще кілька разів утрьох спали.
– Коли приблизно?
– То було десь через півроку після мого розлучення… отже, десь півтора року тому, – сказав він. – Гадаю, що ми спали втрьох разів п’ять-шість. Та от з Кікі я не бував наодинці. Цікаво, чому? А міг би був переспати.
– Справді, чому? – запитав я.
Він поклав ніж і виделку на стіл і знову вказівним пальцем легко торкнувся скроні. Видно, мав звичку так робити, коли над чимось задумувався. «Чарівний жест!» – сказали б дівчата.
– Може, я боявся?
– Боявся? Чого?
– Залишитися з нею наодинці, – відповів він. І знову взяв у руки ніж і виделку. – Розумієш, є в ній щось таке, що людину підштовхує, розпалює. Принаймні я мав таке відчуття. Дуже невиразне. Точніше, вона не розпалювала, але… Слів для цього не знаходжу.
– Навіювала, що робити? Вела за собою? – допитувався я.
– Може, й так… До пуття не знаю. Бо відчував я щось дуже невиразне. Точно описати не в змозі. В усякому разі, залишатися з нею наодинці чомусь не мав бажання. Хоча насправді душа моя тяглася до неї. Чи ти розумієш, що я маю на увазі?..
– Здається, розумію, – відповів я.
– Коротко кажучи, якби я переспав з нею наодинці, то, гадаю, не зміг би розслабитися. Здавалося, що як тільки зв’яжуся з нею, мене затягне кудись глибоко, звідки не буде виходу. Затягне непомітно. Та саме цього я й остерігався. Я хотів переспати з дівчиною лише для того, щоб розслабитися. А тому не залишався з Юкі наодинці. Хоча вона мені й дуже подобалася.
Після того ми довго мовчки жували свої біфштекси.
– Того дня, коли вона не з’явилася на пробу, я зателефонував до її клубу, – вів далі Ґотанда після паузи, ніби щось пригадавши. – І сказав, що мені потрібна Кікі. Мені відповіли, що її немає. Зникла. Несподівано. А може, це вона веліла так відповідати, коли я зателефоную? Хтозна… Хіба таке можна перевірити? В усякому разі, з мого життя вона зникла назавжди.
Підійшов офіціант, прибрав порожні тарілки й запитав, чи не принести кави.
– Я б краще випив віскі, – сказав Ґотанда. – А ти?
– І я вип’ю за компанію, – відповів я.
– Як ти думаєш, що я робив сьогодні цілий день? – спитав він.
Я відповів, що не знаю.
– Цілий день асистував зубному лікарю. Щоб ужитися в роль. Я тепер граю роль зубного лікаря в серійній теледрамі. Я – стоматолог, а Рьоко Накано [26]26
Рьоко Накано (нар. 1950 р.) – популярна японська кіноактриса 70–80-х років минулого століття.
[Закрыть]– окулістка. Наші клініки в одному районі, знаємо одне одного з дитинства, але ніяк не можемо зійтися… Звичайнісінька історія. А втім, усі теледрами такого роду. Ніколи не бачив її?
– Ні, не бачив, – відповів я. – Я взагалі телевізор не дивлюся. Хіба що новини. І то разів два-три на тиждень.
– І мудро робиш, – киваючи головою, сказав Ґотанда. – Нікудишня програма! Я сам її не дивився б, якби не брав у ній участі. Але популярна. Справді дуже популярна. Звичайнісінька історія глядачам подобається, вони її підтримують. Щотижня у студію надходить сила-силенна листів. Пишуть стоматологи з усієї країни! З будь-якого приводу докоряють – то, мовляв, я не так інструменти в руках тримаю, то неправильно лікую. Мовляв, дивитися таку халтуру – тільки нерви собі псувати. Як не подобається – могли б і не дивитися. А ти як думаєш?
– Мабуть, ти правий… – відповів я.
– Однак чого це завжди до мене звертаються, коли треба зіграти роль лікаря або шкільного вчителя? Скількох тільки лікарів я зіграв! Просто не перелічити. Не зіграв хіба що проктолога. Бо його роботу по телевізору незручно показувати. Навіть ветеринара грав. І гінеколога… І шкільних учителів усіх предметів, які тільки є у школі. Може, ти й не повіриш – я навіть вчителя домоведення грав. Як ти гадаєш, чому?
– Чи не тому, що до тебе відчувають довіру?
Ґотанда кивнув.
– Мабуть. Я й сам так думаю. Колись давно я грав роль торгівця уживаними автомобілями. Такого собі типа зі вставним оком і дуже балакучого. Та роль мені подобалася, як ніяка інша. Вона була того варта. І, гадаю, я з нею добре впорався. А проте мої старання виявилися марними. У студію посипалися листи. Сила-силенна листів. Мовляв, не годиться давати мені таку роль, просто жаль мене й тому подібне. І ще – якщо мене змушуватимуть до неї, то вони відмовляться купувати товари спонсорів цієї програми… Хто ж тоді був спонсором? «Лайонз» з їхньою зубною пастою чи «Санстар»?.. Не пам’ятаю. Так чи інакше, а прямо посередині серіалу мою роль викреслили. Одним махом. Хоча вона була головною. І такою цікавою… Відтоді я знову почав грати роль то лікаря, то вчителя.
– Нічого й казати, складне твоє життя!
– А можливо, навпаки – просте? – сказав він, засміявшись. – Так от сьогодні я асистував зубному лікарю і вивчав премудрості стоматології. Вже кілька разів ходив до нього в клініку. Значно підвищив свою майстерність. Не сумнівайся! Навіть сам лікар мене похвалив. Правду кажучи, просту медичну допомогу навчився надавати. Ніхто мене не впізнає. Бо я працюю в масці. Всі пацієнти, як тільки зі мною заговорять, відразу заспокоюються.
– Відчувають довіру, – сказав я.
– Ага, – погодився Ґотанда. – Я також так думаю. І коли обслуговую їх, сам надзвичайно заспокоююся. Я навіть часто думаю, чи не годилося мені стати лікарем або вчителем? Чи не жив би я зараз щасливо, якби був обрав собі одну з цих професій? Це ж було зовсім можливо. Якби тільки я був захотів, то зміг би стати лікарем або вчителем.
– А хіба зараз ти – нещасний?
– Складне питання… – відповів Ґотанда. І вказівним пальцем торкнувся цього разу чола. – Коротко кажучи, все впирається в те, вірю я сам собі чи ні. Звісно, глядачі мені вірять. Але бачать вони лише уявний образ. Досить натиснути на кнопку – і зображення зникне. Тоді від мене нічого не залишиться, правда?
– Правда, – погодився я.
– А от якби я був справжнім лікарем або вчителем, ніяка кнопка мені не загрожувала б. Я завжди залишався б самим собою.
– А хіба як виконавець будь-якої ролі ти не залишаєшся самим собою?
– Іноді я страшно втомлююся, – сказав Ґотанда. – Від болю голова розколюється. Перестаю розуміти, хто я насправді. Хто я сам, а хто – мій персонаж. Буває, що втрачаю відчуття самого себе. Ніби зникає межа між мною та моєю тінню.
– Тією чи іншою мірою всі люди від цього страждають. Не лише ти, – сказав я.
– Звичайно, я це розумію. Кожен іноді втрачає себе. Однак у моєму випадку схильність до цього надто виражена. Як би краще сказати… вона фатальна.І то від самого дитинства аж досі. Зізнаюсь, я тобі у школі заздрив…
– Мені? – перепитав я здивовано. – Не розумію. У чому ти мені заздрив? Навіть не здогадуюся.
– Як би це сказати… Мені здавалося, що ти завжди сам робиш те, що тобі подобається. Не переймаєшся тим, як тебе оцінюють або що про тебе думають інші. Просто робиш те, що тобі хочеться. Оберігаєш своє «я» за будь-яких умов. – Ґотанда підняв склянку і подивився кудись крізь неї. – А я завжди був у всьому першим. Від самого малку. Відмінна успішність. Популярність. Охайна зовнішність. Довіра вчителів і батьків. Постійний лідер класу. Прекрасний бейсболіст. Як махну битою – м’яч летить через усе поле. Сам не знаю чому. Але удар завжди вдавався. Ти, мабуть, не уявляєш, яке це відчуття…
– Не уявляю, – відповів я.
– А тому на будь-які змагання з бейсболу кликали мене. Відмовлятись не годилося. На конкурс з ораторського мистецтва вчителі обов’язково посилали мене. І я погоджувався. Ішов на конкурс – і перемагав. Якщо вибирали старосту класу, то всі наперед знали, що ним стану я. Ніхто не сумнівався, що на іспитах я наберу високі бали. Якщо на уроках траплялася важка задача – вчитель запитував мене, чи я розв’язав. До школи я ні разу не спізнювався… Усе робив так, наче я не був самим собою. А кимсь іншим, кому належало все це зробити. І в старших класах все було так само. Нічого не змінилося… Щоправда, в той час ми з тобою вчилися вже в різних школах. Ти – в державній, я – в приватній. Я тоді став завзятим футболістом. У тій приватній школі була сильна команда, здатна взяти участь у чемпіонаті країни серед юніорів. Загалом, у новій школі все повторилося. Я був зразковим учнем. Відмінником. Спортсменом. І лідером класу. Об’єктом мрій дівчат сусідньої гімназії. Закохався і я в одну з них. Вродливу. Приходила дивитися на футбольну гру. Тоді й познайомилися. Але ні разу не спали. Тільки голубились та обіймалися. Я приходив до неї додому й, поки батьків не було, ми обмацували одне одного руками. Квапливо так. Але з насолодою. Я призначав їй зустріч у бібліотеці. Дівчина була – як намальована! Або з передачі «Ен-Ейч-Кей» [27]27
«Ен-Ейч-Кей» (NНК) – «Корпорація телерадіомовлення Японії»
[Закрыть]про щасливі шкільні роки…
Ґотанда ковтнув віскі й похитав головою.
– Коли я вступив до університету, дещо в моєму житті змінилося. В університетах почалися студентські заворушення, виник Об’єднаний студентський фронт. Ясна річ, я знову опинився в лідерах. Як завжди, коли щось затівається. Інакше й не могло бути. Будував барикади, жив з дівчатами, курив маріхуану, слухав пісні гурту «Dеер Рurрlе»… У той час всі так поводилися. Потім вторглися спецзагони поліції – і мене ненадовго запроторили в буцегарню… Після того я не мав чим зайнятися, і за порадою дівчини, з якою разом жив, спробував свої сили на сцені молодіжного театру. Спочатку я поставився до цього заняття як до жарту, та поволі, з плином часу, воно мені припало до душі. Я був ще зовсім новачком, коли дали мені гарну роль. Я сам уже відчував, що талантом не обділений. Роль грав легко, невимушено. Років через два до мене прийшла популярність. І водночас я тоді гультяював – пиячив і спав з жінками. Зрештою, в той час усі так жили. Й от якось приходять до мене з кіностудії і питають, чи не хотів би я знятися в кіно. Я зацікавився і вирішив спробувати. Роль була зовсім непогана. Я зіграв такого собі уразливого старшокласника. Відразу після того мені дали нову роль. Зайшла мова і про роботу на телебаченні. А далі все пішло як по маслу. Вільного часу залишалося щораз менше, і з театром я розпрощався. Коли покидав сцену, то, звісно, серце розривалося. Та не мав ради. Не міг же я все життя скніти в підпіллі! Мені так кортіло вибратися у широкий світ… І от вибрався. Став незамінним у ролях лікарів та шкільних вчителів. Знявся у двох роликах з рекламою таблеток від болю в шлунку та розчинної кави. Ось він, цей широкий світ…
Ґотанда зітхнув. Чарівно, але водночас сумно.
– Життя – як на картині, правда?
– Намалювати її так вправно не кожен зуміє, – відповів я.
– Ага… – погодився він. – Визнаю – мені завжди щастило. Але, як добре подумати, я, здається, ніколи нічого не вибирав. І коли серед ночі прокидаюся і про це думаю – страх охоплює. Власне, де моє життя опинилося? Де моє справжнє «я»? Невже я грав тільки чужі ролі, які мені одну за одною накидали? Я ні разу в житті не зробив особистого вибору.
Я не знав, що відповісти. Будь-які мої слова, здавалося, були б недоречними.
– А чи не забагато я про себе розбалакався?
– Зовсім ні, – відповів я. – Хочеш вибалакатися – балакай. Не бійся, нікому не скажу.
– Та я цього не боюся, – сказав Ґотанда, дивлячись мені в очі. – Від самого початку не боявся. Я тобі вірю. Сам не знаю чому. Але це факт. Таке я можу розповісти лише тобі. Будь-кому не розповів би. Точніше, майже нікому. Розповідав колишній дружині. Щиро, з відкритим серцем. Ми з нею часто вели розмови. І жили у злагоді. Розуміли з півслова одне одного, любили одне одного. Аж поки її численна рідня не зруйнувала нашого щастя. Якби ми були самі, то й досі між нами панував би лад. Та вона виявилася душевно нестійкою. Виховувалася в дуже суворій родині. І надто сильно залежала від неї… Та чого це я збився на манівці? Це ж зовсім інша розмова. А я хотів сказати, що з тобою я можу розмовляти відверто. Та подумав, що, можливо, моя розповідь тебе обтяжує.
– Зовсім ні, – відповів я.
Потім Ґотанда згадав про наші лабораторні заняття. Сказав, що завжди тоді нервувався. Що старався виконати дослід якнайкраще. Бо доводилося пояснювати нетямущим дівчатам, як це треба робити. Що заздрив мені в тому, як спокійно і на свій розсуд я виконував свою роботу. А проте я не міг пригадати нічого з того, що робив тоді на лабораторних заняттях з природознавства, отож зовсім не розумів, у чому він мені заздрив. Пам’ятав лише, як він надзвичайно майстерно справлявся зі своїм завданням. Як запалював газовий пальник, як вправно налаштовував мікроскоп. Як дівчата пильно стежили за кожним його рухом – так, ніби перед їхніми очима відбувається чудо. Я ж залишався спокійним лише тому, що з усіма складнощами давав собі раду саме він.
Та про це я йому нічого не сказав. Тільки мовчав і слухав.
Невдовзі до нашого столика підійшов одягнений як лялечка чоловік років сорока – видно, знайомий, – ляснув рукою Ґотанду по плечу й промовив:
– Здоров, старий! Цілу вічність тебе не бачив!
На його зап’ясті так яскраво виблискував гарненький «ролекс», що мимоволі хотілося відвернути від нього очі. Він миттю зиркнув на мене – й відразу забув про моє існування. Наче бачив килимок перед входом у будинок. За одну мить він зрозумів, що навіть з краваткою від Армані я – не кінозірка. Якийсь час між ними точилася розмова. «Ну, як ти тепер?» – «Вільної хвилини не маю…» – «Днями не хочеш пограти в гольф?» – і так далі в такому роді. Після того чоловік з «ролексом» знову ляснув рукою Ґотанду по плечу і сказав: «Ну, до скорого!» – і подався геть.
Коли той чоловік пішов, якусь хвилину Ґотанда сидів, насупившись, потім двома пальцями підкликав офіціанта й попросив рахунок. Як тільки рахунок принесли, Ґотанда підписав його, навіть не звертаючи уваги на суму.
– Чого там церемонитися! – сказав він. – Це ж навіть не гроші. А тільки представницькі витрати.
– Дякую за частування! – сказав я.
– Яке в біса частування? – заперечив Ґотанда безбарвним голосом. – Витрати для списання.
19
Ми з Ґотандою сіли в його «мерседес» і відправилися в бар на задвірках Адзабу [28]28
Адзабу – район у центральній частині Токіо.
[Закрыть]ще щось випити. Зайняли місця в кінці шинквасу й непомітно видудлили по кілька коктейлів кожен. Видно, Ґотанда мав неабияку голову, бо хоч скільки випив – зовсім не п’янів. Ні в його мові, ні у виразі обличчя нічого не змінилося. За питтям він розповідав мені всяку всячину. Про нікчемність нашого телебачення. Про безмозкість режисерів. Про бездарності, від яких хочеться блювати. Про брехливість коментаторів останніх новин. Слухати його було цікаво. Образна мова, критичний погляд на світ.
Після того йому захотілося почути мою розповідь про те, як досі складалося моє життя. Отож я коротко виклав йому свою життєву історію. Після університету разом з товаришем відкрив контору – писав і редагував рекламні матеріали. Одружився, розлучився. Робота йшла успішно, але через деякі обставини контору довелося покинути. Тепер перебиваюся журналістикою – пишу тексти на замовлення. Заробляю небагато, але ж і витрачати гроші нема часу… В такому скороченому вигляді моє життя здавалося спокійним і непримітним. Наче й не моїм.
А тим часом бар поволі заповнювався людьми, і розмовляти стало важкувато. Дехто з відвідувачів витріщився на Ґотанду.
– Ходімо до мене, – сказав він і підвівся з місця. – Це недалеко звідси. Дома нема нікого. А випити є що.
Проживав він і справді кварталів два від бару. Відпустивши шофера з «мерседесом», ми зайшли в будинок. Розкішний, з двома ліфтами, один з яких відмикався ключем.
– Цю квартиру придбала для мене кіностудія, коли після розлучення я опинився на вулиці, – сказав Ґотанда. – Бо, мовляв, не годиться славетному кіноактору жити в якійсь халабуді тільки тому, що власна дружина обібрала його до нитки й викинула на вулицю. Так імідж зіпсується. Виходить, що формально я винаймаю житло в кіностудії і, звісно, за нього плачу. З витрат, що підлягають списанню. А це якраз те, що треба.
Квартира Ґотанди містилася на верхньому поверсі. Простора вітальня, дві спальні й кухня. Балкон, з якого чітко видніла Токійська телебашта. Підібрані зі смаком меблі. Прості, новенькі й, як було видно з першого погляду, дорогі. Паркетна підлога, вкрита кількома перськими килимами – великими й малими – з вигадливими візерунками. Не надто твердий і не надто м’який диван. Ефектно розставлені високі рослини в кадібцях. Висяча люстра й настільна лампа в стилі італійського модерну. Ніяких зайвих прикрас, крім хіба що кількох тарілок – китайського антикваріату епохи Мін – на тумбочці. Всюди ідеальна чистота – ніде жодної пилинки. Напевне, покоївка щодня приходить прибирати. На столі – журнали мод «GQ» та архітектури.
– Гарненька квартира! – похвалив я.
– Хоч кіно в ній знімай, правда? – сказав він.
– Мабуть, що так… – погодився я, ще раз обвівши поглядом навколо себе.
– Як покладешся на дизайнерів інтер’єру, іншого й не сподівайся. Завжди матимеш щось схоже на кінознімальний майданчик. Тут зручно зніматися, але не жити. Іноді я стукаю кулаком по стінах – чи вони часом не з пап’є-маше. Життям і не пахне, ти помітив? Нічого нема, тільки зовнішній лоск.
– А чого б тобі самому не внести сюди запаху життя?
– Річ у тому, що життя особливого нема… – відповів він безвиразним голосом.
Ґотанда поставив платівку на програвач фірми «Bang and Olufsen» й опустив голку. Колонки були зі старих добрих часів – JPL Р88. Прекрасна електроніка, з нормальним звуком, з тієї епохи, коли фірма «JPL» ще не заполонила світ своїми невротичними студіо-моніторами. Зі старої платівки зазвучав голос Боба Купера.
– Що питимеш? – запитав Ґотанда.
– Мені все одно. Що ти – те й я, – відповів я.
Він пішов на кухню і приніс на таці пляшку горілки, кілька банок тоніку, відерце з льодом і три розрізаних навпіл лимони. І ми взялися пити горілку з тоніком та лимоном під холодний, чистий джаз Західного узбережжя. «Що й казати, життям тут майже не пахне», – подумав я. Та чогось особливого я в тому не вбачав. І не відчував особливої незручності. Головне – як на це подивитися. Особисто я почувався якнайкраще. Сидів собі на зручному дивані і, розслабившись, пив горілку з тоніком.
– Яких тільки можливостей я не мав! – піднявши склянку і дивлячись крізь неї на люстру, сказав Ґотанда. – Якби був захотів – став би лікарем. В університеті прослухав курс педагогіки. Міг би влаштуватися і в першокласній фірмі… А ось що вийшло. Таке от життя… Дивне та й годі. З колоди карт міг би витягти ту, яка мені подобалася. Та вважав, що в будь-якому випадку все буде гаразд. Настільки не сумнівався в собі. Й тому не зумів зробити правильного вибору.
– А от я ніколи не бачив колоди карт, – зізнався я щиро. Він глянув на мене примруженими очима й засміявся. Мабуть, подумав, що я жартую.
Він налив мені горілки, видушив половину лимона і викинув шкурку у відро для сміття.
– Навіть одружився я не з власної охоти, – провадив він далі. – Ми з нею грали в одному фільмі, тоді й непомітно подружили. Разом за місто на знімання їздили, там і випивали на пікніках, брали напрокат автомашину й гасали автострадами. Коли кінознімання скінчилося, ми ще кілька разів з нею зустрічалися. І от усі навколо нас почали вважати, що ми – ідеальна пара і незабаром одружимося. Врешті-решт нас наче вихором підхопило – й ми побралися. Тобі, гадаю, важко зрозуміти, але наш кіносвіт справді дуже тісний. Це все одно, що жити в довгому одноповерховому бараку на передмісті. Будь-яка чутка в ньому поступово набирає реальної сили, як тільки шириться між людьми… Однак я таки любив свою дружину. Вона – щось найсправжнісіньке з того, що мені життя подарувало. Я збагнув це відразу, коли одружився. Я страшенне хотів зробити її своєю. Та не вдалося. Коли я сам пробую щось вибрати – воно від мене тікає. І жінки, і ролі… А от коли мені щось накидають, я роблю все якнайкраще. Але досить самому щось захотіти, як воно тікає, наче пісок між пальцями…
Я мовчав. Не мав що сказати.
– Однак це не означає, що я впадаю в розпач, – сказав він. – Просто я все ще люблю її. Раз по раз думаю: «От було чудово, якби я і вона кинули свою артистичну кар’єру і жили б разом у спокої та мирі!». Без модних апартаментів. Без «мазераті». Нічого нам не треба! Тільки достойну роботу й затишну оселю. І дітей. Після роботи разом з товаришами збиратися в якій-небудь забігайлівці – саке попити і на долю поскаржитися. Потім вертатися додому – і знати, що вона на мене чекає… Купити в кредит «сівік» або «субару». Загалом, жити, як усі нормальні люди. Зізнаюсь – саме такого життя я завжди прагнув. Тільки б вона була поряд… Та не судилося. Вона жадала зовсім іншого. Уся її рідня покладала всі надії тільки на неї. Її мати була типовою опікункою артистичної кар’єри дочки, батько – уособлення жадоби до грошей. Старший брат прилаштувався коло неї менеджером. Молодший постійно влипав в якісь історії, і для того, щоб його витягти звідти, були потрібні чималі гроші. Молодша сестра щойно починала здобувати популярність як співачка… Хіба з такої облоги можна було вибратися? До того ж, їй ще в дитинстві втовкмачили в голову свої сімейні погляди на життя. Надто довго жила вона в цьому світі в ролі слухняної дитини. І досі не позбулася цього придуманого амплуа. Вона – не те що ми з тобою. Реального світу зовсім не розуміє. І все-таки в неї прекрасна душа. Вона вабить чарівністю й чистотою. Повір, я її знаю… От біда, що не склалося в нас так, як хотілося. Слухай, а ти знаєш, минулого місяця я з нею переспав.
– З колишньою дружиною?
– Ага. Вважаєш, це ненормально?
– Та ні, так не вважаю.
– Сама сюди прийшла. Навіть не знаю чому. Спочатку зателефонувала і спитала, чи можна прийти в гості. Я відповів, що, звісно, можна. І, як давно колись, ми вдвох пили, розмовляли про се, про те, аж поки не опинилися разом у ліжку. Було так чудово! Вона сказала, що все ще любить мене. А я – що от було б добре, якби ми повторили все спочатку! Вона мовчала й тільки всміхалася. І тоді я їй розповів про звичайне сімейне життя. Як от недавно тобі. Вона все слухала та всміхалася. Та, видно, насправді нічого не чула. Від самого початку. Не вміє вона слухати, хоч скільки їй говори. Даремно я старався. Просто того дня їй стало самотньо й захотілося, щоб хтось її приголубив. І тим «хтось» виявився саме я. Може, мої слова й ріжуть слух, але це таки правда. Вона цілковито відрізняється від нас з тобою. Для неї самотність – почуття, яке хтось повинен розвіяти. І якщо це комусь вдалося – все прекрасно. Не треба більше нікуди йти. А от я так не можу.
Платівка скінчилася, і запала тиша. Він підняв голку і над чимось задумався.
– Слухай, а чи не викликати нам дівчат? – спитав Ґотанда.
– Та мені все одно. Роби, що хочеш, – відповів я.
– А ти коли-небудь спав з жінками за гроші?
Я відповів, що ні.
– Чому?
– Просто на думку не спадало, – зізнався я щиро.
Здвигнувши плечима, Ґотанда на хвильку задумався.
– А чого б тобі не залишитися у мене на ніч? – запропонував він. – Викличемо дівчину, яка того разу приходила з Кікі. Може, від неї щось дізнаєшся.
– Нехай буде по-твоєму, – погодився я. – А невже й це спишеться на витрати?
Усміхаючись, він підкинув у склянки льоду.
– Може, ти й не повіриш, – сказав він, – але спишемо й це. Така система! Зовні діяльність того клубу має вигляд надання бенкетних послуг, сплата за які оформлюється чистенькими, блискучими квитанціями. Отож якби хтось навіть захотів перевірити, про які бенкети йдеться, ноги собі поламав би – так усе заплутано. От і виходить, що переспати з повією – це все одно що офіційно приймати гостей. Ось таке воно, наше суспільство…
– … розвиненого капіталізму, – додав я.
* * *
Поки ми чекали на дівчат, я раптом згадав про дивовижні вуха Кікі. І спитав Ґотанду, чи він коли-небудь бачив їх.
– Вуха? – і Ґотанда глянув здивовано на мене. – Ні… Може, й бачив, але не пам’ятаю. А що з її вухами?
– Та нічого… – відповів я.
* * *
Дві подружки прийшли вже по півночі. Одна з них – та, яку Ґотанда назвав «розкішною», – товаришка Кікі. Вона справді вражала надзвичайною вродою. З такою дівчиною досить випадково зустрітися, щоб залишитися з враженням, що знаєш її давно, навіть якщо не перекинувся з нею жодним словом. Раз побачиш – і маритимеш нею все життя. Вона була одягнена просто, але зі смаком. Пальто поверх зеленого кашемірового светра і цілком звичайна вовняна спідничка. Прикраси – тільки кільця у вухах. Точнісінько – елегантна студентка-старшокурсниця жіночого коледжу.
Інша подружка прийшла в барвистій сукні та з окулярами на носі. Досі я не знав, що бувають повії з окулярами. А виявилося, що таки є. І хоч «розкішною» назвати її не випадало, вона здавалася мені дуже спокусливою. Тонкі пальці рук, стрункі ноги, чудова засмага на обличчі. Сказала, що днями вернулася з острова Гуам – купалася там цілий тиждень. Коротке волосся, акуратно підібране невидимими булавками. На зап’ясті срібний браслет. Рухи жваві, шкіра гладка, пружна як у хижого звіра.
Дивлячись на цих двох дівчат, я раптом згадав свій клас у середній школі. З тією чи іншою відмінністю в кожному класі були обидва типи дівчат – елегантна вродливиця і жвава спокусниця. «Сьогодні – як на зустрічі колишніх однокласників», – подумав я. Точніше – на її другій частині, у вузькому колі найближчих друзів, після офіційної, коли вже напруження спало. Звісно, безглузда асоціація, але саме так мені здалося. А ще я збагнув, чому Ґотанда так з ними розслаблявся. Видно, раніше він уже переспав з кожною, бо привіталися вони легко, без жодних церемоній. «Привіт!» – «Як життя?» – і так далі в такому ж дусі. Ґотанда відрекомендував мене – мовляв, шкільний товариш, тепер пописує всілякі тексти. «Раді познайомитися!» – всміхаючись, відповіли дівчата. Усмішкою, яка ніби промовляла: «Будь спокійний. Ми всі тут друзі». Такого роду усмішками, які в реальному світі не зустрічаються. «Радий познайомитися!» – сказав і я.
Потім ми сиділи на підлозі, лежали на дивані, пили бренді з содовою і, слухаючи Джо Джексона, гурти «Сhic» та «Аlаn Рагsоns Ргоjесt», розмовляли про всяку всячину. Панувала атмосфера повного розслаблення. Нею насолоджувалися і ми з Ґотандою, і дівчата. Ґотанда вибрав дівчину в окулярах як пацієнтку й показував на ній, як грав роль стоматолога. Виходило в нього справді майстерно. Краще, ніж у справжнього стоматолога. Нічого й казати, талант!
Ґотанда сидів поряд з дівчиною і щось шептав їй на вухо, а вона раз по раз хихикала. А тим часом розкішна дівчина притулилася легенько до мого плеча й стиснула мені руку. Від неї ширився дивовижний запах. «Справді як на зустрічі колишніх однокласників», – подумав я вдруге. Тоді я не могла тобі сказати… Але ти справді мені подобався… І чому ти не спокусив мене?..Мрія кожного чоловіка, кожного підлітка. Ідеальний образ… Я обійняв її за плече. Вона заплющила очі й уткнулася носом мені під вухо. Потім приклала губи до шиї і ніжно поцілувала. І саме тоді я раптом помітив, що ні Ґотанди, ні його співрозмовниці в кімнаті вже нема. Мабуть, усамітнилися у спальні. «Може, трохи пригасимо світло?» – сказала вона. Я намацав на стіні вимикач, погасив люстру, і ми залишилися при кволому світлі настільної лампи. І тоді я почув, що замість платівки грає касета. «Іt’s Аll Оver Nоw, Ваby Вluе» Боба Ділана.
